У ХІХ столітті жінка мала три шляхи: піти заміж, в монастир або у річку. На щастя, ми живемо у ХХІ, тому можемо ще піти на "Шукаємо Українку: літсереди від Пусто". Вже завтра о 19:00 в просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10) будемо обговорювати твір Марко Вовчок "Три долі" та дізнаватися, чому творчість письменниці не лише про селян та як переплітається її життя з історіями головних героїнь.
Вхід вільний за реєстрацією: https://forms.gle/GQJfN3Qg5WCURjek8
Потрапити у простір можна через кав’ярню Sereda vegan point та магазин суконь Suburb Europe.
Вхід вільний за реєстрацією: https://forms.gle/GQJfN3Qg5WCURjek8
Потрапити у простір можна через кав’ярню Sereda vegan point та магазин суконь Suburb Europe.
“Пиши про Пінчук невпинно” – подумали ми. І… не писали про нього більше, ніж два тижні. Але сьогодні виправляємося і розповідаємо про роботи Миколи Карабіновича, одна з яких зараз виставлена в Pinchuk Art Centre.
Миколу Карабіновича цікавлять «мінливі ідентичності» постсоціалістичних країн Східної Європи. Його фокус – зіткнення між нещодавніми націоналістичними рухами і суперечностями у висвітленні історій цих країн. Іншим аспектом його практики є робота з музикою як загальнодоступним ресурсом для вивчення змін в сучасному політичному, історичному і соціальному контексті. У роботах він поєднує відео, аудіо, текст і перформанси.
РОБОТИ
“Пісні південних слов'ян” 2015
Це інсталяція, де поєднано два відеокліпи, документальний фільм і музичний супровід із воєнних архівів. Карабінович подорожував Сербією та Боснією у пошуках музикантів, які творили під час війни задля підтримки патріотичного духу. З ними записав відеокліпи, щоб дослідити, як ми бачимо минуле, особистий і колективний досвід.
Це перший важливий твір Карабановича, який був показаний в Києві. Попри багатошаровість, має просту ідею – показати руйнівну силу пропаганди і маніпуляції, що пов'язані з роботою пам'яті.
“Для мене історія була дуже живою, такою, що торкнулася мене, а люди сприйняли це просто як “прийти-подивитися”. Після цього я дуже сильно засумнівався в можливостях мистецтва в цілому. Відтоді я почав досліджувати мову мистецтва: як художник працює, як він складає ідею проекту, як додає їй форму”.
“Голос тонкої тиші”, 2018
“Голос тонкої тиші” так само має історичний наратив. Він тісно пов'язаний з історією сім'ї митця. Карабінович поїхав у село Шелек у Казахстані, де після Другої світової війни поруч з місцевим населенням жили депортовані греки, чеченці та німці. Недалеко від поселення він встановив знак – стовп із гучномовцем, з якого постійно лунала пісня в жанрі рембетика (жанр, який походить із 20-30-их рр ХХ століття в Греції після масових вбивств греків) Юрієм Гуржи.
Робота, що нагороджена спецпремією РinchukАrtСentre Prize 2018, складається з фотографії стовпа з гучномовцем, звуку пісні та лавки.
“Як можна далі”, 2020
Митець знову звертається до коріння своєї мультикультурної сім'ї, накладаючи досвід роботи з колективною пам'яттю на персональну історію. Мелодія музичної шкатулки, яка розташована в кутку кімнати, налічує понад сто років. Її авторство невідоме. І греки, і євреї мають народні пісні з цією мелодією, які різні за змістом. Грецький варіант розповідає про любов до прекрасної дівчини, а єврейський – про проводи хлопця на війну. Художник провокує нас уявити, що євреї, греки і всі, хто знає цей мотив, зустрілися разом, впізнали цю мелодію і, можливо, захотіли разом би її заспівали.
Далі буде…
#пусто_про_сучасне
Миколу Карабіновича цікавлять «мінливі ідентичності» постсоціалістичних країн Східної Європи. Його фокус – зіткнення між нещодавніми націоналістичними рухами і суперечностями у висвітленні історій цих країн. Іншим аспектом його практики є робота з музикою як загальнодоступним ресурсом для вивчення змін в сучасному політичному, історичному і соціальному контексті. У роботах він поєднує відео, аудіо, текст і перформанси.
РОБОТИ
“Пісні південних слов'ян” 2015
Це інсталяція, де поєднано два відеокліпи, документальний фільм і музичний супровід із воєнних архівів. Карабінович подорожував Сербією та Боснією у пошуках музикантів, які творили під час війни задля підтримки патріотичного духу. З ними записав відеокліпи, щоб дослідити, як ми бачимо минуле, особистий і колективний досвід.
Це перший важливий твір Карабановича, який був показаний в Києві. Попри багатошаровість, має просту ідею – показати руйнівну силу пропаганди і маніпуляції, що пов'язані з роботою пам'яті.
“Для мене історія була дуже живою, такою, що торкнулася мене, а люди сприйняли це просто як “прийти-подивитися”. Після цього я дуже сильно засумнівався в можливостях мистецтва в цілому. Відтоді я почав досліджувати мову мистецтва: як художник працює, як він складає ідею проекту, як додає їй форму”.
“Голос тонкої тиші”, 2018
“Голос тонкої тиші” так само має історичний наратив. Він тісно пов'язаний з історією сім'ї митця. Карабінович поїхав у село Шелек у Казахстані, де після Другої світової війни поруч з місцевим населенням жили депортовані греки, чеченці та німці. Недалеко від поселення він встановив знак – стовп із гучномовцем, з якого постійно лунала пісня в жанрі рембетика (жанр, який походить із 20-30-их рр ХХ століття в Греції після масових вбивств греків) Юрієм Гуржи.
Робота, що нагороджена спецпремією РinchukАrtСentre Prize 2018, складається з фотографії стовпа з гучномовцем, звуку пісні та лавки.
“Як можна далі”, 2020
Митець знову звертається до коріння своєї мультикультурної сім'ї, накладаючи досвід роботи з колективною пам'яттю на персональну історію. Мелодія музичної шкатулки, яка розташована в кутку кімнати, налічує понад сто років. Її авторство невідоме. І греки, і євреї мають народні пісні з цією мелодією, які різні за змістом. Грецький варіант розповідає про любов до прекрасної дівчини, а єврейський – про проводи хлопця на війну. Художник провокує нас уявити, що євреї, греки і всі, хто знає цей мотив, зустрілися разом, впізнали цю мелодію і, можливо, захотіли разом би її заспівали.
Далі буде…
#пусто_про_сучасне
УВАГА УСІМ МЕРТВИМ, ЖИВИМ І НЕНАРОДЖЕНИМ! ЛЕКЦІЯ ЦІЄЇ СУБОТИ БУДЕ!
Перед входом намажемо вас антисептиком і попросимо всіх, хто чхає й кашляє а) не приходити і б)покинути приміщення. Приходьте вчасно, бо за 59-ою людиною замкнемо двері.
Нагадуємо, цієї суботи о 13.00 (!) в Port creative hub на базі Пусто чорнобровий блогер Данило Гайдамаха прочитає лекцію "Тарас Шевченко: перформанс безсмертя". Вхід за внеском 30 гривень і реєстрацією.
Не хворійте! До пустування!
Перед входом намажемо вас антисептиком і попросимо всіх, хто чхає й кашляє а) не приходити і б)покинути приміщення. Приходьте вчасно, бо за 59-ою людиною замкнемо двері.
Нагадуємо, цієї суботи о 13.00 (!) в Port creative hub на базі Пусто чорнобровий блогер Данило Гайдамаха прочитає лекцію "Тарас Шевченко: перформанс безсмертя". Вхід за внеском 30 гривень і реєстрацією.
Не хворійте! До пустування!
“Ну Боже, вже сил нема” – приблизно так реагують школярі, коли вчитель анонсує тему наступних уроків. А ми говоримо про це навіть у карантин. Мова про “національного генія і символа України” (визначення з Вікіпедії) Тараса Шевченка. Цієї суботи о 13.00 на базі Пусто чорнобровий блогер Данило Гайдамаха прочитає лекцію “Тарас Шевченко: перформанс безсмертя”. Деталі та реєстрація тут. Двері зачинимо після 59 людини. А поки розповідаємо, що слід знати, щоб шар золота, пилюки й святості змився з наших, замозолених шкільною програмою, очей.
Матеріал почерпнули з минулорічної лекції від Літосвіти Ігоря Хворостяного “Шева форева чи Тарас Григорович навіки”.
У період Національно-визвольної боротьби кріпацтво, яке існувало на території України з часів Київської Русі, майже зникло. Проте Катерина ІІ у 1783-му вирішила, що безкоштовна праця – це свята справа, яка неодмінно призведе до розвитку суспільства. Зі своєї легкої руки (ні) вона відновила кріпацтво. Тарас Шевченко народився через 31 рік, 9 березня 1814 року. Дід, якого малий обожнював, пам’ятав відчуття свободи і навчив цьому онука, тому Шевченко внутрішньо кріпаком ніколи не був. А ще з ранніх років обожнював шапку-безкозирку (схожу на кашкет моряків), яку сам собі пошив і ганяв в ній по вулиці, дивуючи односельців. Те, що вона сповзала на очі його не бентежило. Головне – це було красиво й ефектно.
Що означало бути кріпаком? Ви не мали нічого: прав, майна і навіть часу. Але тут Шевченкові двічі пощастило: під час рисування в Літньому саду в Петербурзі він познайомився з художником-земляком Іваном Сошенком. Останній бачив, що хлопець добре малює і що становище його м’яко кажучи, не дуже. Тому посприяв знайомству Тараса з Василем Жуковським, гувернатором царевича, і Карлом Брюлловим, найпопулярнішим тогочасним художником. Це були вершки російського суспільства, які вирішили допомогти кріпаку. Чому? Напевне, Тарас настільки добре малював, що за його свободу готові були викласти 45 кілограмів чистого срібла. До того ж, як згадував Брюллов, було в Тараса щось нерабське, що Карлу дуже подобалось. Але Енгельгардт, власник Шевченка, розумів: якщо такі люди просять, слід вимагати вп’ятеро більше, ніж за звичайного кріпака. Жуковський і Брюллов не розгубились: влаштували лотерею при царському дворі, зробили платним вхід і продали картину. Вгадайте кому? Правильно: імператриці.
Тарасу тоді було 24. Важко уявити, щоб він, молодий, харизматичний і вперше вільний сів, похиливши голову, і думав про знедолену Україну. Тим паче, в тогочасному Петербурзі про нього говорили й кожен хотів мати портрет його авторства. Шевченко був денді: мав пальто з єнотового хутра, їздив (а не ходив) у театр і сидів у партері. Любив білий ром, мав паскудний характер, а, дізнавшись про зраду Ликери, спалив всі речі, які їй подарував. Його звинувачують у алкоголізмі, гомосексуальності й тому, що він відвідував борделі. Зрештою, якщо й так, то що? Це не робить з нього менш геніального письменника та художника.
У 1840-у почалася драма: вийшло перше видання “Кобзаря”. І хоча панночки ридали над “Катериною”, а критики схвально відгукувались про збірку, все ж їх бентежила українська мова. Втім, Шевченко на це не зважав. Займався самоосвітою, намагався вчити польську, приїжджав в Україну і писав, як Рембрандт. Тільки останній – картини, а Тарас – поезію, в якій вимальовував світло і тіні так, як нідерландський художник: ви відчуваєте на собі те, що вони хотіли сказати (або щось своє, хто вас там знає).
Шевченко, ніби дзеркало: бачиш у ньому те, з чим приходиш. Тому комусь – Бог, комусь – віктимблеймінґ, а комусь – азіатський ренесанс (Хвильовому привіт). Єдине, що має тільки одну інтерпретацію: найбільшу в світі кількість пам’ятників йому встановили не за те, що він був геніальним письменником (бо за кордоном на це начхати), а за те, що він був одним із найбільших гуманістів свого часу. Як то кажуть, у всякого своя доля. В Шевченка – така.
P.S. Малюнок з обкладинки створив семирічний Дмитро, студія “Малювці”.
#пусто_про_автора
Матеріал почерпнули з минулорічної лекції від Літосвіти Ігоря Хворостяного “Шева форева чи Тарас Григорович навіки”.
У період Національно-визвольної боротьби кріпацтво, яке існувало на території України з часів Київської Русі, майже зникло. Проте Катерина ІІ у 1783-му вирішила, що безкоштовна праця – це свята справа, яка неодмінно призведе до розвитку суспільства. Зі своєї легкої руки (ні) вона відновила кріпацтво. Тарас Шевченко народився через 31 рік, 9 березня 1814 року. Дід, якого малий обожнював, пам’ятав відчуття свободи і навчив цьому онука, тому Шевченко внутрішньо кріпаком ніколи не був. А ще з ранніх років обожнював шапку-безкозирку (схожу на кашкет моряків), яку сам собі пошив і ганяв в ній по вулиці, дивуючи односельців. Те, що вона сповзала на очі його не бентежило. Головне – це було красиво й ефектно.
Що означало бути кріпаком? Ви не мали нічого: прав, майна і навіть часу. Але тут Шевченкові двічі пощастило: під час рисування в Літньому саду в Петербурзі він познайомився з художником-земляком Іваном Сошенком. Останній бачив, що хлопець добре малює і що становище його м’яко кажучи, не дуже. Тому посприяв знайомству Тараса з Василем Жуковським, гувернатором царевича, і Карлом Брюлловим, найпопулярнішим тогочасним художником. Це були вершки російського суспільства, які вирішили допомогти кріпаку. Чому? Напевне, Тарас настільки добре малював, що за його свободу готові були викласти 45 кілограмів чистого срібла. До того ж, як згадував Брюллов, було в Тараса щось нерабське, що Карлу дуже подобалось. Але Енгельгардт, власник Шевченка, розумів: якщо такі люди просять, слід вимагати вп’ятеро більше, ніж за звичайного кріпака. Жуковський і Брюллов не розгубились: влаштували лотерею при царському дворі, зробили платним вхід і продали картину. Вгадайте кому? Правильно: імператриці.
Тарасу тоді було 24. Важко уявити, щоб він, молодий, харизматичний і вперше вільний сів, похиливши голову, і думав про знедолену Україну. Тим паче, в тогочасному Петербурзі про нього говорили й кожен хотів мати портрет його авторства. Шевченко був денді: мав пальто з єнотового хутра, їздив (а не ходив) у театр і сидів у партері. Любив білий ром, мав паскудний характер, а, дізнавшись про зраду Ликери, спалив всі речі, які їй подарував. Його звинувачують у алкоголізмі, гомосексуальності й тому, що він відвідував борделі. Зрештою, якщо й так, то що? Це не робить з нього менш геніального письменника та художника.
У 1840-у почалася драма: вийшло перше видання “Кобзаря”. І хоча панночки ридали над “Катериною”, а критики схвально відгукувались про збірку, все ж їх бентежила українська мова. Втім, Шевченко на це не зважав. Займався самоосвітою, намагався вчити польську, приїжджав в Україну і писав, як Рембрандт. Тільки останній – картини, а Тарас – поезію, в якій вимальовував світло і тіні так, як нідерландський художник: ви відчуваєте на собі те, що вони хотіли сказати (або щось своє, хто вас там знає).
Шевченко, ніби дзеркало: бачиш у ньому те, з чим приходиш. Тому комусь – Бог, комусь – віктимблеймінґ, а комусь – азіатський ренесанс (Хвильовому привіт). Єдине, що має тільки одну інтерпретацію: найбільшу в світі кількість пам’ятників йому встановили не за те, що він був геніальним письменником (бо за кордоном на це начхати), а за те, що він був одним із найбільших гуманістів свого часу. Як то кажуть, у всякого своя доля. В Шевченка – така.
P.S. Малюнок з обкладинки створив семирічний Дмитро, студія “Малювці”.
#пусто_про_автора
Якби Густав Клімт мав улюблене свято, ним би було восьме березня, бо включало дві радости митця: кохати та писати жінок. Для художника вони втілювали саме життя, тому мали на картинах головні ролі. Про femme fatale та фемінізм Густава Клімта ми вже розповідали на лекції, яку можна переглянути тут. А поки розглянемо конкретну жінку на картині “Юдита та Олоферн” Густава Клімта.
Що зображено?
На картині портрет біблійної героїні Юдити. У руках вона тримає відтяту голову генерала Олоферна. Жінка напів оголена в блакитному вбранні, прикрашеному золотими візерунками в єгипетському та вавилонському стилях. Як і на багатьох картинах митця, вона займає центральне місце на полотні. Тьмяно намальована голова чоловіка майже витіснена з картини. Він тут не важливий.
Полотно було написане під час “золотого періоду” Густава Клімта, тому багато де вкрито сусальним золотом – тонкими листами золота, популярними в декорі. Воно, як на старих візантійських мозаїках, сакралізує героїню, адже так само озолочували зображення Христа, Діви Марії та інших святих.
Для “Юдити та Олоферна” позувала одна з улюблених натурниць і муз митця – Адель Блох-Бауер.
Що це означає?
У Старому Завіті, у “Книзі Юдити”, є притча про місто Ветілую, яке взяв в облогу ассирійський генерал Олоферн. Вдова Юдита, щоб врятувати місто, пробралася у ворожий табір, спокусила командувача, а потім відтяла йому голову. Втративши генерала, військо Олоферна залишило Ветілую, а Юдита стала місцевою героїнею.
Утім, Густав Клімт побачив Юдиту іншою, ніж її зображали художники до нього. Традиційно її історія символізувала перемогу чеснот над пороками. Вона була самою невинністю, втіленою на полотні. У Клімта ж Юдита чуттєва, впевнена і ніяк не смиренна. Вона впивається вбивством і зверхньо посміхається глядачу, не соромлячись ані свого вчинку, ані оголености.
У 1901 для віденьскої публіки, й так стурбованої працями Фройда, “Юдита” стала шоком. Щоб врятувати честь міту про смиренну героїню, критики заперечили назву на полотні й називали картину “Саломея” – на честь жорстокої царівни з Нового Завіту, яка наказала відтяти голову Іоану Хрестителю. Утім, Клімта, що вже став визнаним майстром, їхня думка мало хвилювала.
Щоб дізнатися, що ще мало хвилювало Клімта, а також визначало його мистецький стиль звертайтеся до матеріалів на сайті Пусто: Золотий Густав Клімт, православ'я і еротика, Густав Клімт поза золотом, Густав Клімт на променаді, Густав Клімт під ручку з Фройдом і Батько-модерніст, син-експресіоніст: Клімт і Шіле.
#пусто_розбирається
Що зображено?
На картині портрет біблійної героїні Юдити. У руках вона тримає відтяту голову генерала Олоферна. Жінка напів оголена в блакитному вбранні, прикрашеному золотими візерунками в єгипетському та вавилонському стилях. Як і на багатьох картинах митця, вона займає центральне місце на полотні. Тьмяно намальована голова чоловіка майже витіснена з картини. Він тут не важливий.
Полотно було написане під час “золотого періоду” Густава Клімта, тому багато де вкрито сусальним золотом – тонкими листами золота, популярними в декорі. Воно, як на старих візантійських мозаїках, сакралізує героїню, адже так само озолочували зображення Христа, Діви Марії та інших святих.
Для “Юдити та Олоферна” позувала одна з улюблених натурниць і муз митця – Адель Блох-Бауер.
Що це означає?
У Старому Завіті, у “Книзі Юдити”, є притча про місто Ветілую, яке взяв в облогу ассирійський генерал Олоферн. Вдова Юдита, щоб врятувати місто, пробралася у ворожий табір, спокусила командувача, а потім відтяла йому голову. Втративши генерала, військо Олоферна залишило Ветілую, а Юдита стала місцевою героїнею.
Утім, Густав Клімт побачив Юдиту іншою, ніж її зображали художники до нього. Традиційно її історія символізувала перемогу чеснот над пороками. Вона була самою невинністю, втіленою на полотні. У Клімта ж Юдита чуттєва, впевнена і ніяк не смиренна. Вона впивається вбивством і зверхньо посміхається глядачу, не соромлячись ані свого вчинку, ані оголености.
У 1901 для віденьскої публіки, й так стурбованої працями Фройда, “Юдита” стала шоком. Щоб врятувати честь міту про смиренну героїню, критики заперечили назву на полотні й називали картину “Саломея” – на честь жорстокої царівни з Нового Завіту, яка наказала відтяти голову Іоану Хрестителю. Утім, Клімта, що вже став визнаним майстром, їхня думка мало хвилювала.
Щоб дізнатися, що ще мало хвилювало Клімта, а також визначало його мистецький стиль звертайтеся до матеріалів на сайті Пусто: Золотий Густав Клімт, православ'я і еротика, Густав Клімт поза золотом, Густав Клімт на променаді, Густав Клімт під ручку з Фройдом і Батько-модерніст, син-експресіоніст: Клімт і Шіле.
#пусто_розбирається
Сидіти вдома, писати картини, планувати простір так. щоб мінімально пересікатися з родичами. Ні, ми зараз не про вас під час карантину, а про Соню Делоне. Після переїзду до нового будинку вона намагалася розподілити кімнати так, щоб син якнайменше бачився із її чоловіком Робером, адже той постійно кидав у його бік іронічні зауваження.
Про українську вишивку, петербурзьке виховання і паризькі тусівки розповідаємо на лекції "Соня і Робер Делоне: любов барвиста", яку вже можна переглянути на нашому YouTube каналі в записі.
Якщо брати приклад з Соні та писати картини під час карантину вам не до душі, не кваптеся гортати сотий мем про антисептик (у нашому instagram такий, до речі, теж є). Безкоштовні записи лекцій Пусто тепер ще безкоштовніші: відкриваємо для вас і так відкритий архів за покликаннями:
ЛІТЕРАТУРА
Ернест Гемінґвей: 37 котів, корида і державна зрада
Хліб, шинка та неоднозначний Чарльз Буковскі
(Не) бути Чекістом: Микола Хвильовий
Антуан де Сент-Екзюпері: принц, пастух, пустельник
Сартр і де Бовуар: любов приречена
КІНО
Казати так: Саллі Поттер
Сергій Параджанов: кінопоет, кінопредок, кіногранат
Жан-Люк Годар: вічний революціонер, різник, Сартр
ЖИВОПИС
Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт
Фріда Кало: чікіта, дружина, (не)сюрреалістка
Про українську вишивку, петербурзьке виховання і паризькі тусівки розповідаємо на лекції "Соня і Робер Делоне: любов барвиста", яку вже можна переглянути на нашому YouTube каналі в записі.
Якщо брати приклад з Соні та писати картини під час карантину вам не до душі, не кваптеся гортати сотий мем про антисептик (у нашому instagram такий, до речі, теж є). Безкоштовні записи лекцій Пусто тепер ще безкоштовніші: відкриваємо для вас і так відкритий архів за покликаннями:
ЛІТЕРАТУРА
Ернест Гемінґвей: 37 котів, корида і державна зрада
Хліб, шинка та неоднозначний Чарльз Буковскі
(Не) бути Чекістом: Микола Хвильовий
Антуан де Сент-Екзюпері: принц, пастух, пустельник
Сартр і де Бовуар: любов приречена
КІНО
Казати так: Саллі Поттер
Сергій Параджанов: кінопоет, кінопредок, кіногранат
Жан-Люк Годар: вічний революціонер, різник, Сартр
ЖИВОПИС
Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт
Фріда Кало: чікіта, дружина, (не)сюрреалістка
Можливо, мистецтво не врятує світ. Але ладне зробити його ніжним і яскравим. Як, наприклад, музика українського композитора Валентина Сильвестрова*. Або документальна стрічка Сергія Буковського "В. Сильвестров", світову прем'єру якої обіцяно на 17-ому фестивалі документального кіно про права людини "DOCUDAYS UA". Поки чекаємо на нові дати події, розказуємо про ніжність музики у фільмі замість того, що показують у новинах. А ще знайомимося з видатним українським композитором.
* Саундтреком цього поста є "Bagatelles for piano" В. Сильвестрова
ПРО КОГО?
Його улюблений звук – dolce, тобто, ніжно. А улюблена пташка – ластівка, адже її він ніколи не бачив зблизька. Саме такою є уся музика композитора: стишена й солодка у своїй мелодиці. А ще – віддалена, стрімка й легка.
Попри те, що життєвий шлях Сильвестрова звернув у бік музики не одразу (до консерваторії він потрапив з третього курсу будівельного вишу), саме ця мистецька царина прославила композитора ще у 60-тих роках. Тоді його твори зазвучали на закордонних фестивалях у виконанні всесвітньо відомих оркестрів. Тоді ж композитор долучився до творчої групи "Київський авангард", діяльність якої відповідала стилю музиканта.
Авангардисти, всупереч соцреалізму, писали нову сторінку історії української музики, експериментуючи з мелодикою, темпом та насичуючи твори метафоричністю. Серед їхніх творчих орієнтирів – широкий спектр характерних особливостей митців: від мелодійної відточености Шопена до стильової різноманітности Стравінського.За такі погляди на мистецтво у 1970 Сильвестрова виключили із Спілки композиторів України. Але це позаду.
Музика Сильвестров лірична, хоча і не без внутрішнього драматизму.
Особливу увагу композитор приділяє природі. Вона містична і неосяжна. Здається, він хоче усвідомити усі її таємниці й вилити їх у власних творах. У його музиці – роса українських пейзажів, яка дзвенить у вранішньому промінні, і хрущі з поезії Шевченка.
СЮЖЕТ
Композиційно фільм поділений на три частини: "Вірус виразності" (тепер звучить іронічно), "Зона пам'яті" та "Алілуя". Протягом них композитор відвідує репетиції, де потішно розмахує руками й сперечається із звукорежисером, замислено п'є чай та веде діалоги із автором фільму. І, звісно ж, грає та пише музику у власній оселі. А індустральні київські пейзажі у стрічці стають на противагу нетутешности героя. Сильвестрову, здається, замало кисню у місті, він прагне до сільських краєвидів.
Найвлучніше його характер передає сцена останньої частини, де після репетиції дитячого хору "Щедрик", відбувається загальна фотозйомка. Навіть позуючи посеред натовпу юних хористів, композитор продовжує експресивно здіймати руки та пояснювати нюанси хормейстру.
Це дає зрозуміти Сильвестрова більше, ніж спогади про воєнне дитинство, підліткове непорозуміння з батьками, авангардні пошуки себе чи виключення зі Спілки композиторів, яких вдосталь у "Зоні пам'яті".
Увесь фільм звучить музика. За словами режисера, йому довелося довго показувати титри після кожної з частин, оскільки композитор вкрай делікатно ставиться до власних творів і не дозволив обрізати жодної ноти. Про його перфекціонізм свідчить й те, що незадовго до початку зйомок Сильвестров закінчив писати композицію, яку розпочав ще у 1996 році. Хоча сам стверджує, що це не він створює музику, а вона – його.
Здається, його музика продовжує стиха лунати навіть після виходу з кінозалу, де на екрані вже зникли останні титри.
"Звук – як вогник у вікні хатинки" – говорить Сильвестров. Манкий і теплий. Тож не дивно, що у цю музику хочеться загорнутися, як у теплу ковдру цьогорічної весни.
А поки карантин унеможливлює зустрічі із цим музичним кіно (як і з весною), пропонуємо звернутись до DOCU/SPACE, де зібрані документальні стрічки про Україну, які були створені за ініціатив громадських організацій та фестивалю "DOCUDAYS UA" – https://docuspace.org/.
#пусто_про_кіно
* Саундтреком цього поста є "Bagatelles for piano" В. Сильвестрова
ПРО КОГО?
Його улюблений звук – dolce, тобто, ніжно. А улюблена пташка – ластівка, адже її він ніколи не бачив зблизька. Саме такою є уся музика композитора: стишена й солодка у своїй мелодиці. А ще – віддалена, стрімка й легка.
Попри те, що життєвий шлях Сильвестрова звернув у бік музики не одразу (до консерваторії він потрапив з третього курсу будівельного вишу), саме ця мистецька царина прославила композитора ще у 60-тих роках. Тоді його твори зазвучали на закордонних фестивалях у виконанні всесвітньо відомих оркестрів. Тоді ж композитор долучився до творчої групи "Київський авангард", діяльність якої відповідала стилю музиканта.
Авангардисти, всупереч соцреалізму, писали нову сторінку історії української музики, експериментуючи з мелодикою, темпом та насичуючи твори метафоричністю. Серед їхніх творчих орієнтирів – широкий спектр характерних особливостей митців: від мелодійної відточености Шопена до стильової різноманітности Стравінського.За такі погляди на мистецтво у 1970 Сильвестрова виключили із Спілки композиторів України. Але це позаду.
Музика Сильвестров лірична, хоча і не без внутрішнього драматизму.
Особливу увагу композитор приділяє природі. Вона містична і неосяжна. Здається, він хоче усвідомити усі її таємниці й вилити їх у власних творах. У його музиці – роса українських пейзажів, яка дзвенить у вранішньому промінні, і хрущі з поезії Шевченка.
СЮЖЕТ
Композиційно фільм поділений на три частини: "Вірус виразності" (тепер звучить іронічно), "Зона пам'яті" та "Алілуя". Протягом них композитор відвідує репетиції, де потішно розмахує руками й сперечається із звукорежисером, замислено п'є чай та веде діалоги із автором фільму. І, звісно ж, грає та пише музику у власній оселі. А індустральні київські пейзажі у стрічці стають на противагу нетутешности героя. Сильвестрову, здається, замало кисню у місті, він прагне до сільських краєвидів.
Найвлучніше його характер передає сцена останньої частини, де після репетиції дитячого хору "Щедрик", відбувається загальна фотозйомка. Навіть позуючи посеред натовпу юних хористів, композитор продовжує експресивно здіймати руки та пояснювати нюанси хормейстру.
Це дає зрозуміти Сильвестрова більше, ніж спогади про воєнне дитинство, підліткове непорозуміння з батьками, авангардні пошуки себе чи виключення зі Спілки композиторів, яких вдосталь у "Зоні пам'яті".
Увесь фільм звучить музика. За словами режисера, йому довелося довго показувати титри після кожної з частин, оскільки композитор вкрай делікатно ставиться до власних творів і не дозволив обрізати жодної ноти. Про його перфекціонізм свідчить й те, що незадовго до початку зйомок Сильвестров закінчив писати композицію, яку розпочав ще у 1996 році. Хоча сам стверджує, що це не він створює музику, а вона – його.
Здається, його музика продовжує стиха лунати навіть після виходу з кінозалу, де на екрані вже зникли останні титри.
"Звук – як вогник у вікні хатинки" – говорить Сильвестров. Манкий і теплий. Тож не дивно, що у цю музику хочеться загорнутися, як у теплу ковдру цьогорічної весни.
А поки карантин унеможливлює зустрічі із цим музичним кіно (як і з весною), пропонуємо звернутись до DOCU/SPACE, де зібрані документальні стрічки про Україну, які були створені за ініціатив громадських організацій та фестивалю "DOCUDAYS UA" – https://docuspace.org/.
#пусто_про_кіно
docuspace.org
DOCUSPACE – Онлайн-платформа з документалістики
Ми з Нового року не розповідали вам, що можна почитати на сайті Пусто. Виправляємося, зробивши першу тижневу підбірку текстів, які родом із січня, але від цього не менш актуальні.
Пітер Ліндберг: крізь глянець до мистецтва і навпаки – Пусто скидається на стареньку бабусю, яка розказує онукам про "свої часи" – подумали ми, коли підсумували матеріали на сайті. Намагаємося виправитися і розповідаємо про сучасного фотографа Пітера Ліндберґа. Він зробив із глянцю – мистецтво, причарував Меґан Маркл і став поштовхом до появи сильних і впливових жінок супермоделей. Про чорно-біле світлярство читайте в матеріалі.
Балет хоче знайомитися: ґайд для початківців – Збиралися вчити нову мову під час карантину? Пропонуємо почати з балету. Тут немає складних граматичних правил чи узгоджень часів. Лише красиві французькі слова, відчуття та вміння бачити. У матеріалі йдемо з цим мистецтвом на рандеву і дізнаємося, як, де та навіщо з ним знайомитися.
Визначити святого за забавкою – Святі на картинах європейських художників ніколи не забували голови вдома, боролися з драконами і ходили з кинжалами в черепах. А ще носили частини тіла на тацях, хліб у руках, а особисті вежі — під боком. У матеріалі розповідаємо, що таке атрибути святих, звідки в них такі "забавки" та хто був середньовічною Дейнеріс.
Митці і батьки: ненависть – У Марини Абрамович і Ксав'є Долана, крім любови до мистецтва, є ще одне спільне — їхні матері були щедрі на ляпаси. А Леся Українка та Олена Пчілка мали б велику користь від статті The Village Україна про пасивну агресію. У матеріалі розбираємо скелети в сімейних шафах митців і вчимося продуктивно ненавидіти батьків.
Митці і батьки: любов – Батьків можна любити. Серйозно. Особливо, якщо вони знають кілька іноземних мов і готові вас вчити. Якщо частково сповідують фемінізм, хоча на дворі щойно кінець XIX століття. А ще, якщо вміють користуватися пилососом, малювати янголят на кольоровому папері та терпіти вашу брехню. Наш журналіст Олексій у матеріалі розбирається, як по-мистецьки любити батьків на прикладі Вірджинії Вулф та Енді Воргола. І вчить найважливіших слів словацькою.
Мікеланджело Антоніоні: міста, моря та людські долі – Мікеланджело Буонарроті написав "Створення світу", створив статуї, перфекціонізмом яких захоплюються досі, а ще мав власні вірші. Мікеланджело Антоніоні, його італійський тезка XX століття, вирішив довершити справу попередника і до списку творчих почестей додати ще й кіно. Про особливо-звичайних персонажів, архітектурні досконалості і море в його творчости читайте в матеріалі.
Джон О’Хара: Суперечливість як витвір мистецтва – Американський письменник Джон О‘Хара радив починати з поганих новин. Але ми, всупереч цій пораді, розкажемо три хороші, бо у його творах можна: 1) відчути, що таке справжній Нью-Йорк, навіть якщо до США цього року ви не плануєте; 2) віднайти свої переживання у життях героїв і встати на шлях самоприйняття; 3) подивитися одним оком на людей бурхливих 30-х. Про те, як загадково помирали американські зірки, звідки взявся Джон О‘Хара та як дитячі травми впливають на письменників — у матеріалі.
Пітер Ліндберг: крізь глянець до мистецтва і навпаки – Пусто скидається на стареньку бабусю, яка розказує онукам про "свої часи" – подумали ми, коли підсумували матеріали на сайті. Намагаємося виправитися і розповідаємо про сучасного фотографа Пітера Ліндберґа. Він зробив із глянцю – мистецтво, причарував Меґан Маркл і став поштовхом до появи сильних і впливових жінок супермоделей. Про чорно-біле світлярство читайте в матеріалі.
Балет хоче знайомитися: ґайд для початківців – Збиралися вчити нову мову під час карантину? Пропонуємо почати з балету. Тут немає складних граматичних правил чи узгоджень часів. Лише красиві французькі слова, відчуття та вміння бачити. У матеріалі йдемо з цим мистецтвом на рандеву і дізнаємося, як, де та навіщо з ним знайомитися.
Визначити святого за забавкою – Святі на картинах європейських художників ніколи не забували голови вдома, боролися з драконами і ходили з кинжалами в черепах. А ще носили частини тіла на тацях, хліб у руках, а особисті вежі — під боком. У матеріалі розповідаємо, що таке атрибути святих, звідки в них такі "забавки" та хто був середньовічною Дейнеріс.
Митці і батьки: ненависть – У Марини Абрамович і Ксав'є Долана, крім любови до мистецтва, є ще одне спільне — їхні матері були щедрі на ляпаси. А Леся Українка та Олена Пчілка мали б велику користь від статті The Village Україна про пасивну агресію. У матеріалі розбираємо скелети в сімейних шафах митців і вчимося продуктивно ненавидіти батьків.
Митці і батьки: любов – Батьків можна любити. Серйозно. Особливо, якщо вони знають кілька іноземних мов і готові вас вчити. Якщо частково сповідують фемінізм, хоча на дворі щойно кінець XIX століття. А ще, якщо вміють користуватися пилососом, малювати янголят на кольоровому папері та терпіти вашу брехню. Наш журналіст Олексій у матеріалі розбирається, як по-мистецьки любити батьків на прикладі Вірджинії Вулф та Енді Воргола. І вчить найважливіших слів словацькою.
Мікеланджело Антоніоні: міста, моря та людські долі – Мікеланджело Буонарроті написав "Створення світу", створив статуї, перфекціонізмом яких захоплюються досі, а ще мав власні вірші. Мікеланджело Антоніоні, його італійський тезка XX століття, вирішив довершити справу попередника і до списку творчих почестей додати ще й кіно. Про особливо-звичайних персонажів, архітектурні досконалості і море в його творчости читайте в матеріалі.
Джон О’Хара: Суперечливість як витвір мистецтва – Американський письменник Джон О‘Хара радив починати з поганих новин. Але ми, всупереч цій пораді, розкажемо три хороші, бо у його творах можна: 1) відчути, що таке справжній Нью-Йорк, навіть якщо до США цього року ви не плануєте; 2) віднайти свої переживання у життях героїв і встати на шлях самоприйняття; 3) подивитися одним оком на людей бурхливих 30-х. Про те, як загадково помирали американські зірки, звідки взявся Джон О‘Хара та як дитячі травми впливають на письменників — у матеріалі.
Кажуть, у художників найменша ймовірність заразитися вірусом, бо вони й так постійно самоізолюються. Теодор Жеріко — не виняток. У ХІХ столітті він влаштував собі “карантин”: побрив голову, щоб не ходити на тусівки (така зачіска вважалася не світською), замкнувся в майстерні й працював цілодобово. Все заради того, щоб написати одну з найграндіозніших картин Лувру – “Пліт медузи”. Розповідаємо, звідки взявся шедевр романтизму, що спільного між майстернею Жеріко і моргом та до чого тут студенти-медики.
НЕВДАЛИЙ ПЕРЕЇЗД
1816 року з Франції до Сенегалу фрегат “Медуза” перевозив людей для колонізації нових земель. Капітаном корабля був граф де Шомаре, який підкупом здобув це місце. Через його непрофесіоналізм “Медуза” погрузла на мілині вже наступного дня. Судно не рухалося, тому людям довелося пересісти на рятівні човни. Для 150 осіб, яким не вистачило місця, змайстрували імпровізований пліт і прив’язали до шлюпок. Однак граф де Шомаре вирішив порізати мотузки, щоб “скинути баласт” і швидше дістатися суші. Жінок, старих і матросів залишили напризволяще у океані. Вони провели на плоті 13 діб, під час яких вижили лише 15 людей. За безпечне місце біля щогли билися на смерть, голод спонукав вдаватися до канібалізму, а від палючого сонця деякі втратили глузд. Лише згодом судно “Аргус” знайшов пліт і забрав тих, хто вижив.
(А)ПОЛІТИЧНИЙ ЖЕРІКО
Жеріко вирішив написати картину через два роки після трагедії плоту “Медуза”. Тоді ця історія все ще не сходила з язиків: вона показувала корупцію у французькій владі, яка призвела до десятків невинних жертв. Хірург та інженер, які були серед переживців, видали книжку про свій досвід. Суспільство було обурене, а політична верхівка намагалася ігнорувати трагедію. Тому свою нову картину Теодор Жеріко назвав “Кораблетроща”. Ця назва не мала політичного контексту, тому її дозволили виставити на Салоні, але глядачі розуміли, про що мова.
РОМАНТИЗМ, НАДІЯ І ВІДІРВАНІ КІНЦІВКИ
Митець довго не міг визначитися, на чому зробити акцент. На ескізах бачимо, що Жеріко думав і про канібалізм, і про момент порятунку, і про бійки за місце біля щогли. Втім, Теодор обрав найсильніший сюжет: відчуття надії. На горизонті ми бачимо “Аргус”, який ось-ось врятує пліт. До речі, постраждалі двічі бачили судно: вперше воно не помітило “Медузу” і проплило повз. Ця крихітна цятка уособлює все, що тоді відчували люди.
На картині складна композиція: всі лиця обернені від нас, а один кут плота ховається під раму, тому здається, немов глядач також на “Медузі”. Щоб зобразити понівечені мертві тіла, Жеріко годинами малював кінцівки, які йому приносили медики із госпіталю. Писати на передньому плані мерців було “модно” серед романтиків: це додавало картині адреналіну, того, чого собі не могли дозволити класицисти. Такий прийом згодом використав на “Свободі на барикадах” Ежен Делакруа, який, до речі, був натурником Жеріко для цієї картини. Про канібалізм Теодор теж не забув: на фрагменті можна побачити, як один з чоловіків кусає за ногу іншого.
Картина Жеріко — не просто картина про засудження влади чи кораблетрощу. “Пліт Медуза” розповідає позачасову історію про людей, кинутих напризволяще. Бо всі ми часом почуваємося, ніби втрачаємо останню надію посеред океану, де не можемо знайти порятунку. Жеріко залишає нам лише одне — розмиту цятку на горизонті, яка може виявитися судном “Аргус”.
#пусто_розбирається
НЕВДАЛИЙ ПЕРЕЇЗД
1816 року з Франції до Сенегалу фрегат “Медуза” перевозив людей для колонізації нових земель. Капітаном корабля був граф де Шомаре, який підкупом здобув це місце. Через його непрофесіоналізм “Медуза” погрузла на мілині вже наступного дня. Судно не рухалося, тому людям довелося пересісти на рятівні човни. Для 150 осіб, яким не вистачило місця, змайстрували імпровізований пліт і прив’язали до шлюпок. Однак граф де Шомаре вирішив порізати мотузки, щоб “скинути баласт” і швидше дістатися суші. Жінок, старих і матросів залишили напризволяще у океані. Вони провели на плоті 13 діб, під час яких вижили лише 15 людей. За безпечне місце біля щогли билися на смерть, голод спонукав вдаватися до канібалізму, а від палючого сонця деякі втратили глузд. Лише згодом судно “Аргус” знайшов пліт і забрав тих, хто вижив.
(А)ПОЛІТИЧНИЙ ЖЕРІКО
Жеріко вирішив написати картину через два роки після трагедії плоту “Медуза”. Тоді ця історія все ще не сходила з язиків: вона показувала корупцію у французькій владі, яка призвела до десятків невинних жертв. Хірург та інженер, які були серед переживців, видали книжку про свій досвід. Суспільство було обурене, а політична верхівка намагалася ігнорувати трагедію. Тому свою нову картину Теодор Жеріко назвав “Кораблетроща”. Ця назва не мала політичного контексту, тому її дозволили виставити на Салоні, але глядачі розуміли, про що мова.
РОМАНТИЗМ, НАДІЯ І ВІДІРВАНІ КІНЦІВКИ
Митець довго не міг визначитися, на чому зробити акцент. На ескізах бачимо, що Жеріко думав і про канібалізм, і про момент порятунку, і про бійки за місце біля щогли. Втім, Теодор обрав найсильніший сюжет: відчуття надії. На горизонті ми бачимо “Аргус”, який ось-ось врятує пліт. До речі, постраждалі двічі бачили судно: вперше воно не помітило “Медузу” і проплило повз. Ця крихітна цятка уособлює все, що тоді відчували люди.
На картині складна композиція: всі лиця обернені від нас, а один кут плота ховається під раму, тому здається, немов глядач також на “Медузі”. Щоб зобразити понівечені мертві тіла, Жеріко годинами малював кінцівки, які йому приносили медики із госпіталю. Писати на передньому плані мерців було “модно” серед романтиків: це додавало картині адреналіну, того, чого собі не могли дозволити класицисти. Такий прийом згодом використав на “Свободі на барикадах” Ежен Делакруа, який, до речі, був натурником Жеріко для цієї картини. Про канібалізм Теодор теж не забув: на фрагменті можна побачити, як один з чоловіків кусає за ногу іншого.
Картина Жеріко — не просто картина про засудження влади чи кораблетрощу. “Пліт Медуза” розповідає позачасову історію про людей, кинутих напризволяще. Бо всі ми часом почуваємося, ніби втрачаємо останню надію посеред океану, де не можемо знайти порятунку. Жеріко залишає нам лише одне — розмиту цятку на горизонті, яка може виявитися судном “Аргус”.
#пусто_розбирається
Якщо під час перегляду “Шерлока” ви рахували натяки на гомосексуальність головних персонажів і вже все подивилися, то пропонуємо займатися цим при читанні літератури. Серед письменників-геїв згадується Оскар Вайльд і… – і більше ніхто. А було багато. Тільки теорія літератури їх переважно не згадує, бо ж “непристойно”. Ламаємо стереотипи. Література про (і для) ЛГБТ+ існує. Тож, якщо ви втомилися від трагічних історій про Ромео і Джульєтту – і їм подібним – пропонуємо прочитати роман англійського модерніста Е. Д. Форстера “Моріс”.
Історія створення
Як написати відвертий роман про геїв на початку ХХ століття й не сісти за ґрати? Не видавати його. Так зробив Едвард Форстер, коли в 1914 році закінчив працювати над “Морісом”. Роман опублікували лише посмертно, у 1970-у, як і просив автор у щоденниках, бо боявся, що його арештують за “пропагування одностатевих стосунків”. Твір присвятив “кращому року видання, коли помру або я, або Англія”. Проте Форстер часом давав прочитати “Моріса” близьким друзям із мистецького угрупування Блумсбері, яке заснувала Вірджинія Вулф. Письменниця була вражена настільки, що вважала роман геніальним і запитала Едварда, чи він раптом не переспав з Ісусом.
Про що?
Форстер описав у тексті свої фантазії і сни – те, що не можна було промовити вголос: любити чоловіків, захоплюватися чоловіками, бажати чоловіків. “Моріс” – про труднощі, з якими зіштовхуються геї, навчаючись довіряти власному серцю. Про любов пристрасну і мовчазну. Про приреченість на нерозуміння і самотність. Про шалений джаз, і сміх від валяння на траві, і таємні зустрічі, і багатозначні погляди. Бо кажуть, що перед “Назви мене своїм ім’ям” був “Моріс”. Тому, навіть, якщо ви впевнені у свою гетересексуальності, але любите це кіно за естетику й щирість, цей роман ймовірно буде вам до душі.
Сюжет
Моріс щойно вступив до філософського факультету Кембриджа. Він намагається викреслити своє пуританське минуле в сім’ї, яка складалася тільки з жінок, тому сміливо обговорює “Бенкет” Платона зі своїми одногрупниками (для необізнаних: у цьому трактаті вперше по-пунктно прописано, що любов чоловіка до чоловіка – явище нормальне). Клайв розуміє натяк, тож уже ввечері сидить у гуртожитковій кімнаті Моріса, пікантно попиває чай й балакає про всіх коханців Сократа (спойлер: у романі багато роздумів про любов). Хлопці тішаться одне одним. Але це 1912 рік – визнати власну гомосексуальність (принаймні перед собою) було неможливо. Після закінчення університету Клайв примусово одружується з дівчиною, вигадує, що щасливий з нею і пориває стосунки з Морісом. Як далі страждають, поневіряються, радіють й сумують, люблять чи не люблять герої, дочитаєте самі.
“Моріс” Е. Д. Форстера – роман для тих, хто хоче знати, звідки вкрали ідею для “Назви мене своїм іменем”. Це роман, в якому сказано те, що до цього ніхто не говорив – як чоловік любить чоловіка. І написав цей роман визнаний англійський письменник XX століття.
#пусто_про_літературу
Історія створення
Як написати відвертий роман про геїв на початку ХХ століття й не сісти за ґрати? Не видавати його. Так зробив Едвард Форстер, коли в 1914 році закінчив працювати над “Морісом”. Роман опублікували лише посмертно, у 1970-у, як і просив автор у щоденниках, бо боявся, що його арештують за “пропагування одностатевих стосунків”. Твір присвятив “кращому року видання, коли помру або я, або Англія”. Проте Форстер часом давав прочитати “Моріса” близьким друзям із мистецького угрупування Блумсбері, яке заснувала Вірджинія Вулф. Письменниця була вражена настільки, що вважала роман геніальним і запитала Едварда, чи він раптом не переспав з Ісусом.
Про що?
Форстер описав у тексті свої фантазії і сни – те, що не можна було промовити вголос: любити чоловіків, захоплюватися чоловіками, бажати чоловіків. “Моріс” – про труднощі, з якими зіштовхуються геї, навчаючись довіряти власному серцю. Про любов пристрасну і мовчазну. Про приреченість на нерозуміння і самотність. Про шалений джаз, і сміх від валяння на траві, і таємні зустрічі, і багатозначні погляди. Бо кажуть, що перед “Назви мене своїм ім’ям” був “Моріс”. Тому, навіть, якщо ви впевнені у свою гетересексуальності, але любите це кіно за естетику й щирість, цей роман ймовірно буде вам до душі.
Сюжет
Моріс щойно вступив до філософського факультету Кембриджа. Він намагається викреслити своє пуританське минуле в сім’ї, яка складалася тільки з жінок, тому сміливо обговорює “Бенкет” Платона зі своїми одногрупниками (для необізнаних: у цьому трактаті вперше по-пунктно прописано, що любов чоловіка до чоловіка – явище нормальне). Клайв розуміє натяк, тож уже ввечері сидить у гуртожитковій кімнаті Моріса, пікантно попиває чай й балакає про всіх коханців Сократа (спойлер: у романі багато роздумів про любов). Хлопці тішаться одне одним. Але це 1912 рік – визнати власну гомосексуальність (принаймні перед собою) було неможливо. Після закінчення університету Клайв примусово одружується з дівчиною, вигадує, що щасливий з нею і пориває стосунки з Морісом. Як далі страждають, поневіряються, радіють й сумують, люблять чи не люблять герої, дочитаєте самі.
“Моріс” Е. Д. Форстера – роман для тих, хто хоче знати, звідки вкрали ідею для “Назви мене своїм іменем”. Це роман, в якому сказано те, що до цього ніхто не говорив – як чоловік любить чоловіка. І написав цей роман визнаний англійський письменник XX століття.
#пусто_про_літературу
Щоб весна настала якнайшвидше, треба створити їй усі умови. Ми, наприклад, радимо дивитися теплі, красиві й життєствердні фільми. Що більше переглянете, залишившись удома, то швидше гулятимемо з кавою з улюблених кав’ярень вулицями міста. Балансуємо щоденну тривожну стрічку підбіркою кінорадости з п’яти фільмів.
https://telegra.ph/P%D1%96db%D1%96rka-k%D1%96noradosti-03-26
https://telegra.ph/P%D1%96db%D1%96rka-k%D1%96noradosti-03-26
Telegraph
Підбірка кінорадости
Щоб весна настала якнайшвидше, треба створити їй усі умови. Ми, наприклад, радимо дивитися теплі, красиві й життєствердні фільми. Що більше переглянете, залишившись удома, то швидше гулятимемо з кавою з улюблених кав’ярень вулицями міста. Балансуємо щоденну…
Колоритні іспанки, стільці на ім'я "Василь", чай із Умберто Еко, Мазох у кіно та наші самотні валентинові матеріали. Зібрали для вас на вихідні вісім матеріалів із сайту Пусто за лютий.
Педро Альмодовар: пристрасть, корида, кітч – Рецепт іспанського кіночаклунства Педро Альмодовара такий: до народних мотивів декору додати колоритних засмаглих жінок, замісити все на побутовому сюжеті й приправити маленькою (ні) дрібкою сексу. У матеріалі розповідаємо, як мелодрама може бути геніальною та чому від фільмів сеньйора Педро інколи миготить в очах.
Шлях Баугаузу – школи, в якій не нудно – Щоб не боятися повернення в університет, уявляйте собі його ідеальну версію. Авангардну, практичну та зі світочами європейського мистецтва. Допоможемо з фантазією у матеріалі про Баугауз, найменш нудну школу світу.
Що читати: поради від сучасних класиків літератури – Класно було б пити чай із Донною Тартт, уявляти собі подорожі Італією з Умберто Еко і ходити на мітинги з Марґарет Етвуд. І хоча такий досвід ми забезпечити не можемо, можемо запропонувати інформацію, яку письменники довіряють лише своїм друзям (а ще журналістам і всьому світу).
Як читати "Мартіна Ідена" Джека Лондона – Поки мандрувати фактично заборонено, розповідаємо про Джека Лондона — авантюриста, письменника та чоловіка, який жив подорожами і літературою. У матеріалі розбираємо його твір «Мартін Іден», шукаємо автобіографічні паралелі та просто насолоджуємося світлинами автора в трав‘яній спідниці.
Як дивитися «Венеру в хутрі» Романа Поланські – Жили-були в різний час письменник, драматург і режисер. У творчому синтезі через століття вони створили фільм історію в історії з двома персонажами на одній театральній сцені і назвали її "Венера в хутрі". А наша журналістка Маша закохалася в цю стрічку й написала статтю про те, як не заплутатися в героях, авторах і контрастах.
Не почуватися самотнім: кінематографічний порадник – Коли ми писали три наступні статті, то приурочували їх до 14-го лютого, щоб допомогти всім самотнім у такий складний (а може, ні) день. Втім, зараз вони, як ніколи актуальні. У першому матеріалі в героїв іконічних кінострічок, що робити зі своєю одинокістю.
Як інтелектуально казати "ні": редакційний порадник – Зараз прекрасний час навчитися чомусь новому. Наприклад, дізнатися, як уникнути 101-єї троянди, токсичних стосунків та небажаних гелів для гоління. У матеріалі редакція ділиться досвідом того, як рятувати незнайомців від свого горя з розуму.
Валентинові нещастячка – Щоб урятуватися від самотніх сліз, розповідаємо, як створювали ідеальне сімейне життя або кохалися на кладовищах літератори. А замість валентинок дарували одне одному танці голяка на столі. І зовсім-зовсім не сумуємо.
Педро Альмодовар: пристрасть, корида, кітч – Рецепт іспанського кіночаклунства Педро Альмодовара такий: до народних мотивів декору додати колоритних засмаглих жінок, замісити все на побутовому сюжеті й приправити маленькою (ні) дрібкою сексу. У матеріалі розповідаємо, як мелодрама може бути геніальною та чому від фільмів сеньйора Педро інколи миготить в очах.
Шлях Баугаузу – школи, в якій не нудно – Щоб не боятися повернення в університет, уявляйте собі його ідеальну версію. Авангардну, практичну та зі світочами європейського мистецтва. Допоможемо з фантазією у матеріалі про Баугауз, найменш нудну школу світу.
Що читати: поради від сучасних класиків літератури – Класно було б пити чай із Донною Тартт, уявляти собі подорожі Італією з Умберто Еко і ходити на мітинги з Марґарет Етвуд. І хоча такий досвід ми забезпечити не можемо, можемо запропонувати інформацію, яку письменники довіряють лише своїм друзям (а ще журналістам і всьому світу).
Як читати "Мартіна Ідена" Джека Лондона – Поки мандрувати фактично заборонено, розповідаємо про Джека Лондона — авантюриста, письменника та чоловіка, який жив подорожами і літературою. У матеріалі розбираємо його твір «Мартін Іден», шукаємо автобіографічні паралелі та просто насолоджуємося світлинами автора в трав‘яній спідниці.
Як дивитися «Венеру в хутрі» Романа Поланські – Жили-були в різний час письменник, драматург і режисер. У творчому синтезі через століття вони створили фільм історію в історії з двома персонажами на одній театральній сцені і назвали її "Венера в хутрі". А наша журналістка Маша закохалася в цю стрічку й написала статтю про те, як не заплутатися в героях, авторах і контрастах.
Не почуватися самотнім: кінематографічний порадник – Коли ми писали три наступні статті, то приурочували їх до 14-го лютого, щоб допомогти всім самотнім у такий складний (а може, ні) день. Втім, зараз вони, як ніколи актуальні. У першому матеріалі в героїв іконічних кінострічок, що робити зі своєю одинокістю.
Як інтелектуально казати "ні": редакційний порадник – Зараз прекрасний час навчитися чомусь новому. Наприклад, дізнатися, як уникнути 101-єї троянди, токсичних стосунків та небажаних гелів для гоління. У матеріалі редакція ділиться досвідом того, як рятувати незнайомців від свого горя з розуму.
Валентинові нещастячка – Щоб урятуватися від самотніх сліз, розповідаємо, як створювали ідеальне сімейне життя або кохалися на кладовищах літератори. А замість валентинок дарували одне одному танці голяка на столі. І зовсім-зовсім не сумуємо.
Якщо на час карантину ви опинилися за містом, копати грядки теж можна богемно. Просто називайте це лендартом і фотографуйте результати для майбутньої виставки. З’ясовуємо, що це за естетично приємний та eco-friendly мистецький напрям для дауншифтерів*.
Ленда́рт – це мистецький напрям, який сформувався у Великій Британії та США у 1960-70-х. Його послідовники створювали роботи на природі далеко від міст. Зазвичай лендарт-інсталяції робили з каміння, землі, води чи інших природних ресурсів, які були доступні на обраній локації.
Перші лендарт-роботи належали до концептуального мистецтва. Утім, концепти більшости робіт були схожими – багатство природи та її взаємодія з людиною. Так лендарт став самостійним напрямом. Як і концептуалізм та мінімалізм, лендарт протистояв поп-арту та заперечував комерційне мистецтво. Щоб стати популярним, він загравав з новоствореним природозахисним рухом.
Послідовники напряму створювали інсталяції далеко від населених пунктів, тому побачити їх можна було лише на фотовиставках. Рідко митці привозили землю чи каміння з локації, щоб створити інсталяцію в галереї.
Лендарт-роботи були масштабними та дорогими, їх здебільшого фінансували фонди. У 1970-х на піці популярності напряму почався економічний спад і митці втратили фінансування. Тоді ж один із ключових творців напряму Роберт Смітсон загинув і лендарт почав втрачати популярність.
Найвідоміші представники: Алан Сонфіст, Роберт Смітсон, Енді Голдсворті, Річард Лонґ, Нільс-Удо, Чарльз Росс, Майкл Хейзер, дует Крісто та Жанна-Клод.
Знакові роботи:
“Синергія”, Мартін Гілл та Філіпа Джоунс. Це скульптура з очерету та лляних мотузок, які витають над озером. Усі елементи тримаються завдяки тенсегріті – інженерному принципі, за допомогою якого з натягнутих тросів та міцних стрижнів будують споруди. Така скульптура неможлива без синергії: кожен її елемент має сильну власну енергію, але якщо його поєднати з іншими, енергія кожного елемента і скульптури загалом стане потужнішою. Так митці показують тонкий баланс між світом людей та природою, і як стале використання ресурсів допоможе і нам, і їй.
“Подих пустелі”, група D.A.S.T Arteam. Ми бачимо дві спіралі в пустелі Хургада: одна – з заглиблень, інша – з пагорбів. Пустельний пейзаж – це простори свідомости, а спіралі в ній символізують відчуття нескінченности. Роботу створили у 1997, але її все ще можна побачити зі супутника. Її поступове руйнування символізує плинність часу.
“Вкритий берег”, Крісто та Жанна-Клод. Творчий дует вкрив берег довжиною 2,4 кілометри тканиною площею 100 квадратних кілометрів та перев’язав все це мотузками. Робота над інсталяцією зайняла 17 тисяч годин (4 тижні), а потім її сфотографували та прибрали. Ідея проста: це красиво та естетично. Крісто часто хвалився, що він митець, у якого немає існуючих робіт, лише згадки про них. Митці згодом часто зверталися до цього концепту та вкривали різні будівлі та ландшафти.
#пусто_про_ізми
*Дауншифтер – людина, яка відмовилася від міської метушні та переїхала за місто. Наприклад, був собі проджект-менеджер, втомився від стресу, звільнився, живе в селі та називає себе дауншифтером.
Ленда́рт – це мистецький напрям, який сформувався у Великій Британії та США у 1960-70-х. Його послідовники створювали роботи на природі далеко від міст. Зазвичай лендарт-інсталяції робили з каміння, землі, води чи інших природних ресурсів, які були доступні на обраній локації.
Перші лендарт-роботи належали до концептуального мистецтва. Утім, концепти більшости робіт були схожими – багатство природи та її взаємодія з людиною. Так лендарт став самостійним напрямом. Як і концептуалізм та мінімалізм, лендарт протистояв поп-арту та заперечував комерційне мистецтво. Щоб стати популярним, він загравав з новоствореним природозахисним рухом.
Послідовники напряму створювали інсталяції далеко від населених пунктів, тому побачити їх можна було лише на фотовиставках. Рідко митці привозили землю чи каміння з локації, щоб створити інсталяцію в галереї.
Лендарт-роботи були масштабними та дорогими, їх здебільшого фінансували фонди. У 1970-х на піці популярності напряму почався економічний спад і митці втратили фінансування. Тоді ж один із ключових творців напряму Роберт Смітсон загинув і лендарт почав втрачати популярність.
Найвідоміші представники: Алан Сонфіст, Роберт Смітсон, Енді Голдсворті, Річард Лонґ, Нільс-Удо, Чарльз Росс, Майкл Хейзер, дует Крісто та Жанна-Клод.
Знакові роботи:
“Синергія”, Мартін Гілл та Філіпа Джоунс. Це скульптура з очерету та лляних мотузок, які витають над озером. Усі елементи тримаються завдяки тенсегріті – інженерному принципі, за допомогою якого з натягнутих тросів та міцних стрижнів будують споруди. Така скульптура неможлива без синергії: кожен її елемент має сильну власну енергію, але якщо його поєднати з іншими, енергія кожного елемента і скульптури загалом стане потужнішою. Так митці показують тонкий баланс між світом людей та природою, і як стале використання ресурсів допоможе і нам, і їй.
“Подих пустелі”, група D.A.S.T Arteam. Ми бачимо дві спіралі в пустелі Хургада: одна – з заглиблень, інша – з пагорбів. Пустельний пейзаж – це простори свідомости, а спіралі в ній символізують відчуття нескінченности. Роботу створили у 1997, але її все ще можна побачити зі супутника. Її поступове руйнування символізує плинність часу.
“Вкритий берег”, Крісто та Жанна-Клод. Творчий дует вкрив берег довжиною 2,4 кілометри тканиною площею 100 квадратних кілометрів та перев’язав все це мотузками. Робота над інсталяцією зайняла 17 тисяч годин (4 тижні), а потім її сфотографували та прибрали. Ідея проста: це красиво та естетично. Крісто часто хвалився, що він митець, у якого немає існуючих робіт, лише згадки про них. Митці згодом часто зверталися до цього концепту та вкривали різні будівлі та ландшафти.
#пусто_про_ізми
*Дауншифтер – людина, яка відмовилася від міської метушні та переїхала за місто. Наприклад, був собі проджект-менеджер, втомився від стресу, звільнився, живе в селі та називає себе дауншифтером.
Telegram
Пусто
Звикли застосовувати епітет “концептуальний” до фотографій в інстаграмі? Ранкові #пусто_про_ізми розкажуть, як знаходити натхнення у стільцях, де виставляти порожні листки й чому концептуалізм – це не про кожну гарну світлину в стрічці.
Концептуалізм – це…
Концептуалізм – це…
Якщо цими днями ви встигли засумувати за шаленими вечірками, нестримними пригодами, спонтанними подорожами, безсонними ночами, вітром у волоссі, посиденьками в улюблених кав’ярнях, вуличною музикою, усмішками людей та заходами сонця, ця літературна підбірка для вас. Зібрали чотири книги про свободу, простоту повсякденного життя та безмежну любов до нього.
Джек Керуак. У дорозі
Джек Керуак – письменник, з яким не потрібно знайомити, адже його ім’я – уособлення усього біт-покоління, а його історії – про дорогу, людей, які є її частиною, свободу, творчість й пошуки власного “Я”.
“У дорозі” – автобіографічний текст про подорож двох друзів Сполученими Штатами та Мексикою і про бажання жити моментом та любов до нього.
Читати:
— якщо мріяти про спонтанну подорож вже несила;
— якщо втомилися від Zoom та Skype і мрієте про класну вечірку;
— якщо давно хотіли побачити, який вигляд має свобода та літній вечірній вітер, який зловили та вклали між сторінок книжки.
Йван Козленко. Танжер
Йван Козленко – учасник одеського андеграундного літературного руху 2000-их років. А “Танжер” – його дебютний роман. Це історія строката та мозаїчна, як сама Одеса початку ХХ століття, де й відбуваються події тексту. Незнайомець пропонує одеситу Оресту знятися в експериментальному фільмі. Це стає початком карколомної історії, сповненої кіно, пристрасті та солоного морського бризу.
Читати:
— якщо захоплюєтеся творчістю Яновського та Довженка;
— якщо скучили за морем та сонячними одеськими пляжами;
— якщо не уявляєте своє життя без кіно та поезії.
Трумен Капоте. Сніданок у Тіффані
Трумен Капоте – американський письменник, автор численних оповідань, повістей і новел, найвідомішою з яких є “Сніданок у Тіффані”. Це історія короткотривалої дружби двох осіб, яких зводить Нью-Йорк. Вона – молода, гарна, обожнювана чоловіками, ексцентрична, часом дивакувата. Він – письменник, який шукає сюжети. Історія захоплює щирістю, легкістю та дотепністю.
Читати:
— якщо давно не снідали в улюбленому місці;
— якщо скучили за гамірними посиденьками з друзями;
якщо обожнюєте бути серцем вечірок і вже не можете дочекатися, коли знову шокуватимете людей фактами з автобіографії.
Ернест Гемінґвей. Свято, яке завжди з тобою
Ернест Гемінгвей умів писати не лише складні романи про громадянську війну. Він також умів рефлексувати з тої чи тої теми, дотепно жартувати, бачити справжні обличчя міст, в яких зупинявся, та кохати жінок, яких зустрічав, смачно їсти та пити в улюблених закладах – саме про це його автобіогафічний роман “Свято, яке завжди з тобою”. Письменник згадує своє життя в Парижі, друзів і приятелів, місця, які відвідував. Це цікаві щоденні замальовки про просту та невибагливу красу того, що нас оточує щодня.
Читати:
— якщо захоплюєтеся автобіографіями;
— якщо мрієте про черговий візит у Париж;
— якщо любите спостерігати за людьми, сидячи в тихій маленькій кав’ярні.
#пусто_про_літературу
Джек Керуак. У дорозі
Джек Керуак – письменник, з яким не потрібно знайомити, адже його ім’я – уособлення усього біт-покоління, а його історії – про дорогу, людей, які є її частиною, свободу, творчість й пошуки власного “Я”.
“У дорозі” – автобіографічний текст про подорож двох друзів Сполученими Штатами та Мексикою і про бажання жити моментом та любов до нього.
Читати:
— якщо мріяти про спонтанну подорож вже несила;
— якщо втомилися від Zoom та Skype і мрієте про класну вечірку;
— якщо давно хотіли побачити, який вигляд має свобода та літній вечірній вітер, який зловили та вклали між сторінок книжки.
Йван Козленко. Танжер
Йван Козленко – учасник одеського андеграундного літературного руху 2000-их років. А “Танжер” – його дебютний роман. Це історія строката та мозаїчна, як сама Одеса початку ХХ століття, де й відбуваються події тексту. Незнайомець пропонує одеситу Оресту знятися в експериментальному фільмі. Це стає початком карколомної історії, сповненої кіно, пристрасті та солоного морського бризу.
Читати:
— якщо захоплюєтеся творчістю Яновського та Довженка;
— якщо скучили за морем та сонячними одеськими пляжами;
— якщо не уявляєте своє життя без кіно та поезії.
Трумен Капоте. Сніданок у Тіффані
Трумен Капоте – американський письменник, автор численних оповідань, повістей і новел, найвідомішою з яких є “Сніданок у Тіффані”. Це історія короткотривалої дружби двох осіб, яких зводить Нью-Йорк. Вона – молода, гарна, обожнювана чоловіками, ексцентрична, часом дивакувата. Він – письменник, який шукає сюжети. Історія захоплює щирістю, легкістю та дотепністю.
Читати:
— якщо давно не снідали в улюбленому місці;
— якщо скучили за гамірними посиденьками з друзями;
якщо обожнюєте бути серцем вечірок і вже не можете дочекатися, коли знову шокуватимете людей фактами з автобіографії.
Ернест Гемінґвей. Свято, яке завжди з тобою
Ернест Гемінгвей умів писати не лише складні романи про громадянську війну. Він також умів рефлексувати з тої чи тої теми, дотепно жартувати, бачити справжні обличчя міст, в яких зупинявся, та кохати жінок, яких зустрічав, смачно їсти та пити в улюблених закладах – саме про це його автобіогафічний роман “Свято, яке завжди з тобою”. Письменник згадує своє життя в Парижі, друзів і приятелів, місця, які відвідував. Це цікаві щоденні замальовки про просту та невибагливу красу того, що нас оточує щодня.
Читати:
— якщо захоплюєтеся автобіографіями;
— якщо мрієте про черговий візит у Париж;
— якщо любите спостерігати за людьми, сидячи в тихій маленькій кав’ярні.
#пусто_про_літературу
Після лекції "Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту" наші слухачі пішли додому запитувати в батьків, чи не були їхні прапрапрабабусі підпільними козачками, читати твори Марко Вовчок і готуватися йти в монахині в пошуках свободи. А ще говорити зі смереками замість чоловіків, як це робила Ольга Кобилянська. І все це (сюрприз!) можна робити в межах карантину.
Якщо ви не мали змоги відвідати нашу лекцію про жінок в українській літературі, тепер її можна переглянути в YouTube за посиланням. Розповідаємо про Марко Вовчок чи кацапку кляту, як її називала Олена Пчілка, саму Олену Пчілку, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську та Олену Телігу, а також про становище українських жінок у суспільстві в різні часи та любов, яку ми від них винесли.
Нагадуємо, що на нашому YouTube каналі можна також переглянути такі лекції:
ЛІТЕРАТУРА
Ернест Гемінґвей: 37 котів, корида і державна зрада
Хліб, шинка та неоднозначний Чарльз Буковскі
(Не) бути Чекістом: Микола Хвильовий
Антуан де Сент-Екзюпері: принц, пастух, пустельник
Сартр і де Бовуар: любов приречена
КІНО
Казати так: Саллі Поттер
Сергій Параджанов: кінопоет, кінопредок, кіногранат
Жан-Люк Годар: вічний революціонер, різник, Сартр
ЖИВОПИС
Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт
Фріда Кало: чікіта, дружина, (не)сюрреалістка
Соня і Робер Делоне: любов барвиста
Якщо ви не мали змоги відвідати нашу лекцію про жінок в українській літературі, тепер її можна переглянути в YouTube за посиланням. Розповідаємо про Марко Вовчок чи кацапку кляту, як її називала Олена Пчілка, саму Олену Пчілку, Лесю Українку, Ольгу Кобилянську та Олену Телігу, а також про становище українських жінок у суспільстві в різні часи та любов, яку ми від них винесли.
Нагадуємо, що на нашому YouTube каналі можна також переглянути такі лекції:
ЛІТЕРАТУРА
Ернест Гемінґвей: 37 котів, корида і державна зрада
Хліб, шинка та неоднозначний Чарльз Буковскі
(Не) бути Чекістом: Микола Хвильовий
Антуан де Сент-Екзюпері: принц, пастух, пустельник
Сартр і де Бовуар: любов приречена
КІНО
Казати так: Саллі Поттер
Сергій Параджанов: кінопоет, кінопредок, кіногранат
Жан-Люк Годар: вічний революціонер, різник, Сартр
ЖИВОПИС
Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт
Фріда Кало: чікіта, дружина, (не)сюрреалістка
Соня і Робер Делоне: любов барвиста
YouTube
Лекція "Свобода, рівність, сетринство: жінки укрліту"
Марко Вовчок, Олена Пчілка, Леся Українка, Ольга Кобилянська та Олена Теліга жили в різні часи і писали різну літературу. Втім, усі вони писали її (хоча би частково) українською. І про всіх них можна говорити в одному контексті: контексті того, що таке "фемінізм"…
Софія Кополла любить знімати кіно про самотніх і меланхолійних людей. Вона знає ціну людських стосунків і їх відсутности. Тому, припускаємо, що після карантину режисерка вийде з ідеєю для нового фільму про якусь одиначку або одинака. А поки вона, як і ми, перебуває в ізоляції, пропонуємо переглянути її фільмографію. Там знайдете і цікаві сюжети, і повільні безцільні естетичні історії, і себе, маленького на тлі такого великого світу, в одному з нечисленних героїв. З’ясовуємо, що дивитися й на що звертати увагу під час перегляду.
https://telegra.ph/SHCHo-divitisya-Sof%D1%96ya-Kopolla-04-03
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/SHCHo-divitisya-Sof%D1%96ya-Kopolla-04-03
#пусто_про_кіно
Telegraph
Що дивитися: Софія Кополла
Софія Кополла любить знімати кіно про самотніх і меланхолійних людей. Вона знає ціну людських стосунків і їх відсутности. Тому, припускаємо, що після карантину режисерка вийде з ідеєю для нового фільму про якусь одиначку або одинака. А поки вона, як і ми…
У восьми березневих матеріалах на сайті Пусто зібрали для вас трьох українських, одну французьку і одну французько-українську бунтарок. А ще секс, сарказм, поради щодо "покращення" життя, красиве кіно та гуцулів. Залишаємо вам лише обрати, з чого почати.
«Портрет дівчини у вогні»: про мистецтво сміливости та кохання – Любов зараз майже не відрізняється від любови у XVIII столітті. Принаймні, так нам здалося, коли дивилися стрічку "Портрет дівчини у вогні". Розповідаємо, чому це кіно легко дивитися, а псевдофілософстувати - не так страшно.
Сонце крізь призму: множинні особистості Соні Делоне – Розлад множинної особистості — це складно, запевняє Соня Делоне. І ми віримо, бо всі її особистості різні і творчі. Сонині альтер еґо навчать бачити концентричні кола одеського сонця, терпіти укуси модернізму та знаходити споріднену душу. Про першу жінку в Луврі розповідаємо у матеріалі та на лекції.
Аньєс Варда: хвиля ловила її, та не спіймала – Якби вона була веганкою та лезбійкою, медіа зробили б з неї режисерку вічного скандалу. Втім, Аньєс Варда обмежилася фемінізмом у чоловічому колі французької нової хвилі, висвітленням страшних СНІДу та раку в кіно і подоланням ейджистських стереотипів. Розповідаємо про жінку у світі, де кіно вважали чоловічим.
Бути як Фаулз: письменницький порадник – Безробітний атеїст Джон Фаулз пише романи і соромиться їх так називати. Втім, його тексти – бестселери. Тому в матеріалі радимося з ним, як стати відомим письменником. І зробити своє життя кращим. Або ні.
Іронічний словник Емброуза Бірза – Емброуза Бірса розчарував світ. А він створив іронічний словник, щоб застерегти від цього інших. І розвеселити. Розповідаємо, як американський письменник крокував життям, які біди бачив і чому “можливість” тлумачив як вдалий випадок, щоб розчаруватися. А ще додаємо нового автора в список “Прочитати на карантині”.
Перечитати: Леся Українка – У підготовці до лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту” ми відкрили для себе весь літературний доробок Лесі Українки і засоромилися: бо він надзвичайно різноманітний, суперечливий, красивий і цікавий. І значно більший, ніж "Лісова пісня" та кілька читаних у школі віршів. Каємося і радимо вам зробити те саме.
Перечитати: Ольга Кобилянська – Секс, гуцули, романтична естетика. Це все про творчість Ольги Кобилянської. Вона повна нещасних закоханостей, різьблення нових вищих людей і знайомих нам, звичайним людям, почувань. А ще там є гуморески, екстатичні естетичні фантазії та майже жіночі комуни. На кілька хвилин читання матеріалу пропонуємо забути, що Кобилянська лише авторка "Землі".
Перечитати: Марко Вовчок – Будьте обережні — надмірна інтелектуальність призводить до зморшок на чолі. А ще робить вас подругою Жуля Верна, відомою літераторкою та «фатальною жінкою». У житті Марко Вовчок було так. У матеріалі розповідаємо, з яких творів наново полюбити першу українськомовну письменницю та пояснюємо, чому її література — це не лише про стражденних селян.
«Портрет дівчини у вогні»: про мистецтво сміливости та кохання – Любов зараз майже не відрізняється від любови у XVIII столітті. Принаймні, так нам здалося, коли дивилися стрічку "Портрет дівчини у вогні". Розповідаємо, чому це кіно легко дивитися, а псевдофілософстувати - не так страшно.
Сонце крізь призму: множинні особистості Соні Делоне – Розлад множинної особистості — це складно, запевняє Соня Делоне. І ми віримо, бо всі її особистості різні і творчі. Сонині альтер еґо навчать бачити концентричні кола одеського сонця, терпіти укуси модернізму та знаходити споріднену душу. Про першу жінку в Луврі розповідаємо у матеріалі та на лекції.
Аньєс Варда: хвиля ловила її, та не спіймала – Якби вона була веганкою та лезбійкою, медіа зробили б з неї режисерку вічного скандалу. Втім, Аньєс Варда обмежилася фемінізмом у чоловічому колі французької нової хвилі, висвітленням страшних СНІДу та раку в кіно і подоланням ейджистських стереотипів. Розповідаємо про жінку у світі, де кіно вважали чоловічим.
Бути як Фаулз: письменницький порадник – Безробітний атеїст Джон Фаулз пише романи і соромиться їх так називати. Втім, його тексти – бестселери. Тому в матеріалі радимося з ним, як стати відомим письменником. І зробити своє життя кращим. Або ні.
Іронічний словник Емброуза Бірза – Емброуза Бірса розчарував світ. А він створив іронічний словник, щоб застерегти від цього інших. І розвеселити. Розповідаємо, як американський письменник крокував життям, які біди бачив і чому “можливість” тлумачив як вдалий випадок, щоб розчаруватися. А ще додаємо нового автора в список “Прочитати на карантині”.
Перечитати: Леся Українка – У підготовці до лекції “Свобода, рівність, сестринство: жінки укрліту” ми відкрили для себе весь літературний доробок Лесі Українки і засоромилися: бо він надзвичайно різноманітний, суперечливий, красивий і цікавий. І значно більший, ніж "Лісова пісня" та кілька читаних у школі віршів. Каємося і радимо вам зробити те саме.
Перечитати: Ольга Кобилянська – Секс, гуцули, романтична естетика. Це все про творчість Ольги Кобилянської. Вона повна нещасних закоханостей, різьблення нових вищих людей і знайомих нам, звичайним людям, почувань. А ще там є гуморески, екстатичні естетичні фантазії та майже жіночі комуни. На кілька хвилин читання матеріалу пропонуємо забути, що Кобилянська лише авторка "Землі".
Перечитати: Марко Вовчок – Будьте обережні — надмірна інтелектуальність призводить до зморшок на чолі. А ще робить вас подругою Жуля Верна, відомою літераторкою та «фатальною жінкою». У житті Марко Вовчок було так. У матеріалі розповідаємо, з яких творів наново полюбити першу українськомовну письменницю та пояснюємо, чому її література — це не лише про стражденних селян.