Кнута Гамсуна називають батьком літературного модернізму. Попри відсутність освіти (вчився у школі менше року) та сумнівні політичні погляди (підтримував Третій Рейх і мав особисту зустріч з Гітлером), його вплив на модернізм та постмодернізм неможливо заперечити. З’ясовуємо, про що найвідоміший роман автора “Голод”.
Психологічна революція
“Голод” спричинив революцію у європейській літературі. Гамсун одним із перших описав психологічний стан героя, створивши психологічний роман. Він зобразив людину на межі голодної смерті. Страждання героя пов’язані не лише з фізичним голодом: він переживає і голод соціальний. Обирає смерть перед приниженням, визнанням своєї бідності. Стан героя нагадує маніакально-депресивний психоз: він переходить від ейфорії до відчаю та навпаки. Події навколо персонаж сприймає через призму голоду: його відчуття загострюються, а страждання підкреслюють самотність та байдужість людей.
Коріння історії
“Голод” є частково автобіографічним романом. Кнут народився у бідній селянській сім’ї. Щоб прогодувати себе він працював на різних роботах і водночас займався самоосвітою. Перший роман Гамсун написав у 17 років, бо вирішив розповісти про реалії життя. Прагнучи бути письменником, Кнут, як і головний герой твору, поневірявся Християнією (стара назва Осло) та, згодом, Америкою, в намаганнях вижити та знайти визнання. Він перебивався заробітком від статей для газет Осло, поки остаточно не збіднів і відправився шукати кращої долі в Америці. З одного боку, він зміг познайомитись з норвезькою інтелігенцією в еміграції. З іншого – бідність знайшла його і там. Проте після публікації “Голоду” Кнут Гамсун здобув визнання. У 1920 році він отримав Нобелівську премію за роман “Плоди Землі”.
Життя Кнута завершилось судом за підтримку нацизму, де він не визнав вини та обійшовся штрафом. Він знову став бідним, коло замкнулось. Останні дні письменник провів у психіатричній лікарні та геріатричному пансіонаті, щасливий, що має змогу писати.
Психологічна революція
“Голод” спричинив революцію у європейській літературі. Гамсун одним із перших описав психологічний стан героя, створивши психологічний роман. Він зобразив людину на межі голодної смерті. Страждання героя пов’язані не лише з фізичним голодом: він переживає і голод соціальний. Обирає смерть перед приниженням, визнанням своєї бідності. Стан героя нагадує маніакально-депресивний психоз: він переходить від ейфорії до відчаю та навпаки. Події навколо персонаж сприймає через призму голоду: його відчуття загострюються, а страждання підкреслюють самотність та байдужість людей.
Коріння історії
“Голод” є частково автобіографічним романом. Кнут народився у бідній селянській сім’ї. Щоб прогодувати себе він працював на різних роботах і водночас займався самоосвітою. Перший роман Гамсун написав у 17 років, бо вирішив розповісти про реалії життя. Прагнучи бути письменником, Кнут, як і головний герой твору, поневірявся Християнією (стара назва Осло) та, згодом, Америкою, в намаганнях вижити та знайти визнання. Він перебивався заробітком від статей для газет Осло, поки остаточно не збіднів і відправився шукати кращої долі в Америці. З одного боку, він зміг познайомитись з норвезькою інтелігенцією в еміграції. З іншого – бідність знайшла його і там. Проте після публікації “Голоду” Кнут Гамсун здобув визнання. У 1920 році він отримав Нобелівську премію за роман “Плоди Землі”.
Життя Кнута завершилось судом за підтримку нацизму, де він не визнав вини та обійшовся штрафом. Він знову став бідним, коло замкнулось. Останні дні письменник провів у психіатричній лікарні та геріатричному пансіонаті, щасливий, що має змогу писати.
Американське святкове кіно — це не лише "Один вдома". А наші кураторки можуть розповісти не лише про еротичний сюрреалізм. 5 грудня о 19:00 у просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10) розпочинаємо нову серію "Різвяні кінопокази від Пусто: депресія, макарони, Берґман" із перегляду стрічки Френка Капри "Це дивовижне життя".
Дивитимемося на: американську мрію, завірюху на мості та класику кінематографу зі справжнім святковим настроєм.
Обіцяємо: 15-ти хвилинну лекцію від кураторки, теплий сховок від холоду на вулиці та можливість поласувати солодощами в Sereda vegan point та влаштувати маскарад з суконь Suburbeurope.
Реєстрація на подію: https://forms.gle/qQ1RZbLvYJrbPZ3M8
Вхід через кав'ярню та магазин одягу.
Дивитимемося на: американську мрію, завірюху на мості та класику кінематографу зі справжнім святковим настроєм.
Обіцяємо: 15-ти хвилинну лекцію від кураторки, теплий сховок від холоду на вулиці та можливість поласувати солодощами в Sereda vegan point та влаштувати маскарад з суконь Suburbeurope.
Реєстрація на подію: https://forms.gle/qQ1RZbLvYJrbPZ3M8
Вхід через кав'ярню та магазин одягу.
Українські глядачі загартовані: підлітками вони ходили із вчителями до музею Голодомору, слухали історії про жахи геноциду на виховних годинах у школі, а до ЗНО вивчали статистику загиблих. Українських глядачів зачепити складно, бо вони безліч разів чули про трагедії 1932-33 років, переконалися в жорстокості радянського режиму й пережили внутрішній злам. Але національними травмами треба ділитися. Бо якщо ми “обростаємо” грубою шкірою, коли хтось говорить про постраждалих від Голодомору, то іноземного глядача ця тема може добряче зачепити. Принаймні, у новій стрічці польської режисерки Аґнєшки Голланд “Ціна правди” — так.
Ґаррет Джонс — журналіст, британець і наївний ідеаліст. Він захоплюється, як СРСР процвітає в часи світової кризи, вважає, що Сталін “творить дива” і хоче взяти в нього інтерв’ю. Зрештою, з Гітлером він вже спілкувався. Але після приїзду до Москви дізнається: все не так просто. Під сніговою ковдрою столиці приховують вбивства журналістів, під костюмами пулітцерівських лавреатів — мерзотників, а під званням “житниці Європи” — зморену голодом Україну, де діти повзають по підлозі поїзда заради апельсинових шкірок. Заспойлерити щось у “Ціні правди” складно: ми знаємо, як селяни рятувалися від голоду. У стрічці важлива перспектива, з якої ми за цими подіями спостерігаємо. А саме — очі Ґаррета.
Перша мандрівка до Росії стає для Джонса святом. Захоплення “іншим”, комуністичним світом у фільмі передається не лише задоволеним обличчям актора Джеймса Нортона, але й переплетенням з кадрами аванґардних стрічок Дзиги Вертова, які оспівували радянську утопію. Не впевнені, чи помітить таку вдалу паралель пересічний глядач, але самі схвально плескаємо Аґнєшці Голланд.
Монтаж у стрічці часто “мімікує” українське кіно 20-х років: пришвидшена поїздка Ґаррета на велосипеді мимоволі змушує згадати “Людину з кіноапаратом”, а рух коліщат потяга відсилає нас до “Ентузіазму” чи “Одинадцятого”. Ці авангардні елементи роблять фільм трохи свіжішим і живішим. Бо зйомкою чи естетикою кадру “Ціна правди” не виділяється. Тут є традиційна для польського кіно зелено-блакитно-похмура кольорокорекція, хороші кадри із дзеркалами й звичайний монтаж, схожий на більшість британських байопіків. Цього досить, щоб стрічку було приємно дивитися.
Якби ми були пересічним іноземним глядачем, нас би вразило. Ми б відчули біль, нерозуміння й несправедливість. Ми б здивувалися, що не знали про геноцид мільйонів людей, після якого не минуло й ста років, і не могли повірити, що історії дітей, які з’їли свого брата чи малюка, який рве голосові зв’язки поряд з мертвою мамою, трапилися насправді. Але ми українські глядачі. І для нас це передовсім фільм про поширення обізнаности. Бо варто знати, хто намагався достукатися до європейських політиків і пояснити, що Сталін — не батько народу і не чарівник, а вбивця.
“Ціна правди” — неідеальний фільм. Часом він нагадує механічну маніфестацію фактів, яка несе в собі очевидний посил. Складно повірити, що пересічна селянка могла сказати: “Нас вбивають мільйонами”. Так, це для того, щоб донести світові правду й розповісти про українську трагедію. Але через це герої здаються надміру гіперболізованими: Ґаррет білий і пухнастий, а всі антагоністи — збоченці чи пиятики. Фільм грає на контрастах між ситою Москвою і голодною Україною, але заграється з перебільшеннями там, де вони переходять межу кінематографічности й стають політичним маніфестом. Втім, можливо, часом потрібно маніфестувати, а не дивитись кіно.
Ремарка від авторки: перед переглядом наполегливо рекомендуємо про/перечитати “Колгосп тварин” Джорджа Орвелла, аби краще влитися в наратив стрічки, і переглянути “Людину з кіноапаратом” Дзиги Вертова. А після — почитати “Чому я не хочу вертатися в СРСР” Івана Багряного. Щоб знати, пам’ятати і розуміти, чому ми справді не маємо туди повертатися.
#пусто_про_кіно
Ґаррет Джонс — журналіст, британець і наївний ідеаліст. Він захоплюється, як СРСР процвітає в часи світової кризи, вважає, що Сталін “творить дива” і хоче взяти в нього інтерв’ю. Зрештою, з Гітлером він вже спілкувався. Але після приїзду до Москви дізнається: все не так просто. Під сніговою ковдрою столиці приховують вбивства журналістів, під костюмами пулітцерівських лавреатів — мерзотників, а під званням “житниці Європи” — зморену голодом Україну, де діти повзають по підлозі поїзда заради апельсинових шкірок. Заспойлерити щось у “Ціні правди” складно: ми знаємо, як селяни рятувалися від голоду. У стрічці важлива перспектива, з якої ми за цими подіями спостерігаємо. А саме — очі Ґаррета.
Перша мандрівка до Росії стає для Джонса святом. Захоплення “іншим”, комуністичним світом у фільмі передається не лише задоволеним обличчям актора Джеймса Нортона, але й переплетенням з кадрами аванґардних стрічок Дзиги Вертова, які оспівували радянську утопію. Не впевнені, чи помітить таку вдалу паралель пересічний глядач, але самі схвально плескаємо Аґнєшці Голланд.
Монтаж у стрічці часто “мімікує” українське кіно 20-х років: пришвидшена поїздка Ґаррета на велосипеді мимоволі змушує згадати “Людину з кіноапаратом”, а рух коліщат потяга відсилає нас до “Ентузіазму” чи “Одинадцятого”. Ці авангардні елементи роблять фільм трохи свіжішим і живішим. Бо зйомкою чи естетикою кадру “Ціна правди” не виділяється. Тут є традиційна для польського кіно зелено-блакитно-похмура кольорокорекція, хороші кадри із дзеркалами й звичайний монтаж, схожий на більшість британських байопіків. Цього досить, щоб стрічку було приємно дивитися.
Якби ми були пересічним іноземним глядачем, нас би вразило. Ми б відчули біль, нерозуміння й несправедливість. Ми б здивувалися, що не знали про геноцид мільйонів людей, після якого не минуло й ста років, і не могли повірити, що історії дітей, які з’їли свого брата чи малюка, який рве голосові зв’язки поряд з мертвою мамою, трапилися насправді. Але ми українські глядачі. І для нас це передовсім фільм про поширення обізнаности. Бо варто знати, хто намагався достукатися до європейських політиків і пояснити, що Сталін — не батько народу і не чарівник, а вбивця.
“Ціна правди” — неідеальний фільм. Часом він нагадує механічну маніфестацію фактів, яка несе в собі очевидний посил. Складно повірити, що пересічна селянка могла сказати: “Нас вбивають мільйонами”. Так, це для того, щоб донести світові правду й розповісти про українську трагедію. Але через це герої здаються надміру гіперболізованими: Ґаррет білий і пухнастий, а всі антагоністи — збоченці чи пиятики. Фільм грає на контрастах між ситою Москвою і голодною Україною, але заграється з перебільшеннями там, де вони переходять межу кінематографічности й стають політичним маніфестом. Втім, можливо, часом потрібно маніфестувати, а не дивитись кіно.
Ремарка від авторки: перед переглядом наполегливо рекомендуємо про/перечитати “Колгосп тварин” Джорджа Орвелла, аби краще влитися в наратив стрічки, і переглянути “Людину з кіноапаратом” Дзиги Вертова. А після — почитати “Чому я не хочу вертатися в СРСР” Івана Багряного. Щоб знати, пам’ятати і розуміти, чому ми справді не маємо туди повертатися.
#пусто_про_кіно
Комунізм, депресія і суїцид – це не ті асоціації, які найімовірніше викликає у вас слово "Різдво". Тим паче, в Америці, країні, де його святкують чиненайвеселіше та найгучніше. Втім, традиційна до перегляду американська стрічка "Це дивовижне життя" саме про це. А ще про чоловіків, які не знають, коли цілуватися, та спілкуються з ангелами.
Сьогодні о 19.00 в просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10) разом переглянемо американську різдвяну класику, а ще за 15 хвилин обговорення з'ясуємо, чому ФБР не вподобало фільм, а Френк Капра два місяці готувався до зйомок фільму, отримавши різдвяну листівку.
Реєстрація на подію: https://forms.gle/qQ1RZbLvYJrbPZ3M8
Вхід через кав'ярню та магазин одягу.
Сьогодні о 19.00 в просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10) разом переглянемо американську різдвяну класику, а ще за 15 хвилин обговорення з'ясуємо, чому ФБР не вподобало фільм, а Френк Капра два місяці готувався до зйомок фільму, отримавши різдвяну листівку.
Реєстрація на подію: https://forms.gle/qQ1RZbLvYJrbPZ3M8
Вхід через кав'ярню та магазин одягу.
Іноді від втоми, емоційного вигорання та рутини хочеться простого людського стати рослиною, здійснювати фотосинтез і тягтися листками до сонечка. Режисер Семен Мозговий разом із знімальною командою фільму “Історія Зимового саду”, який зараз у прокаті, гарантує схожі візуальні відчуття. На годину п’ятнадцять хвилин він поміщає нас серед папоротей, інжиру, пальм і жіночок “радянської закалки” в одному з павільйонів ВДНГ та розповідає алегоричну історію змін. А ми з’ясовуємо, який же цей #кіносад і чому варто сходити на “Історія Зимового саду” в один із зимових вечорів.
СЮЖЕТ
У Зимового саду на території ВДНГ є Валентина Миколаївна. А у Валентини Миколаївни, затятої квітникарки – Зимовий сад. Вони разом уже 45 років. Доглядають екзотичні рослини, рятують оранжерею від холоду і ховаються від змін. Але тут у дію вступає життєва драматургія: Валентину Миколаївну намагаються відіслати на пенсію. Вона протестує, диктує правила своїм молодшим співробітницям-(не)бунтаркам і обіцяє завжди повертатися до рослин, які живуть своїм життям. А ще в стрічці є радіостезисти (медіуми, які визначають позитивну й негативну енергію за допомогою паличок-антен), кіт і собака. Словом, цілий набір колоритних героїв, які працюють, сваряться і щасливо бігають по території (це лише про тварин).
МЕДИТАТИВНІСТЬ
У стрічці мало екшену. Вона схожа на довгу візуальну медитацію, тому, якщо ви коли-небудь засинали під голос чоловіка з Headspace, BetterMe чи Oak або в шавасані після заняття йогою, то ліпше підіть на показ після хорошого сну. Спів пташок, спокій рослин і ширококутна оптика можуть викликати у вас такий контрастний до міської метушні стан, що очі мимоволі почнуть заплющуватися. Якщо це раптом станеться (а це не погано для характеристики фільму, просто сигналізує про те, що ви зловили дзен у кінозалі), вслухайтеся в саундтреки від Nova Opera. Нам вони схожі на балетний супровід, який чудово вписується в простір засніженої ззовні оранжереї та рослин. Навіть Валентина Миколаївна на допрем’єрному показі сказала, що кращої музики уявити собі не могла б.
ВІЗУАЛЬНЕ
Коли казали, що на годину п’ятнадцять Семен Мозговий зробив із глядачів рослини, ми не жартували. Більшість сцен у фільмі зняті статично, тобто, камера не рухається в межах деякого епізоду. Тому ми вростаємо в оточення разом із зеленню навколо. Це створює відчуття повної і тривалої присутности. Ширококутна зйомка ж віддаляє глядача від буденних і жвавих конфліктів працівників саду. Всі люди здаються нам далекими, плинними й дрібними, тоді як стовбури, листки й коріння – вічними й величними. Колористика стрічки “пахне” радянщиною, а композиція – андерсонівщиною (маємо на увазі і Роя, і Веса). А загалом, все візуальне тут просто красиве. Нагадує, що десь у межах сіро-засніженого міста існує щось екзотично-естетичне. Стиль титрів же створює враження, що десь у його межах живе казкова Снігова королева (хоча ми її не знайшли).
АЛЕГОРИЧНЕ
Режисер перед показом стрічки утримався від коментарів. Але після перегляду ми дійшли до думки, що кіно можна сприймати, як алегорію на життя. Де є влада (у вигляді головної героїні), яка змінюється і не знати, чи на краще; абсурд (радіоестезисти); домашні тварини (любов) і сад (ми), який росте за будь-яких обставин. Утім, проводити чи не проводити такі паралелі вирішувати лише глядачеві. Може, для вас це просто красиве кіно про красиве місце з реалістичним сюжетом, де зима все одно колись закінчиться. Бо вона закінчиться навіть не внаслідок глобального потепління.
#пусто_про_кіно
СЮЖЕТ
У Зимового саду на території ВДНГ є Валентина Миколаївна. А у Валентини Миколаївни, затятої квітникарки – Зимовий сад. Вони разом уже 45 років. Доглядають екзотичні рослини, рятують оранжерею від холоду і ховаються від змін. Але тут у дію вступає життєва драматургія: Валентину Миколаївну намагаються відіслати на пенсію. Вона протестує, диктує правила своїм молодшим співробітницям-(не)бунтаркам і обіцяє завжди повертатися до рослин, які живуть своїм життям. А ще в стрічці є радіостезисти (медіуми, які визначають позитивну й негативну енергію за допомогою паличок-антен), кіт і собака. Словом, цілий набір колоритних героїв, які працюють, сваряться і щасливо бігають по території (це лише про тварин).
МЕДИТАТИВНІСТЬ
У стрічці мало екшену. Вона схожа на довгу візуальну медитацію, тому, якщо ви коли-небудь засинали під голос чоловіка з Headspace, BetterMe чи Oak або в шавасані після заняття йогою, то ліпше підіть на показ після хорошого сну. Спів пташок, спокій рослин і ширококутна оптика можуть викликати у вас такий контрастний до міської метушні стан, що очі мимоволі почнуть заплющуватися. Якщо це раптом станеться (а це не погано для характеристики фільму, просто сигналізує про те, що ви зловили дзен у кінозалі), вслухайтеся в саундтреки від Nova Opera. Нам вони схожі на балетний супровід, який чудово вписується в простір засніженої ззовні оранжереї та рослин. Навіть Валентина Миколаївна на допрем’єрному показі сказала, що кращої музики уявити собі не могла б.
ВІЗУАЛЬНЕ
Коли казали, що на годину п’ятнадцять Семен Мозговий зробив із глядачів рослини, ми не жартували. Більшість сцен у фільмі зняті статично, тобто, камера не рухається в межах деякого епізоду. Тому ми вростаємо в оточення разом із зеленню навколо. Це створює відчуття повної і тривалої присутности. Ширококутна зйомка ж віддаляє глядача від буденних і жвавих конфліктів працівників саду. Всі люди здаються нам далекими, плинними й дрібними, тоді як стовбури, листки й коріння – вічними й величними. Колористика стрічки “пахне” радянщиною, а композиція – андерсонівщиною (маємо на увазі і Роя, і Веса). А загалом, все візуальне тут просто красиве. Нагадує, що десь у межах сіро-засніженого міста існує щось екзотично-естетичне. Стиль титрів же створює враження, що десь у його межах живе казкова Снігова королева (хоча ми її не знайшли).
АЛЕГОРИЧНЕ
Режисер перед показом стрічки утримався від коментарів. Але після перегляду ми дійшли до думки, що кіно можна сприймати, як алегорію на життя. Де є влада (у вигляді головної героїні), яка змінюється і не знати, чи на краще; абсурд (радіоестезисти); домашні тварини (любов) і сад (ми), який росте за будь-яких обставин. Утім, проводити чи не проводити такі паралелі вирішувати лише глядачеві. Може, для вас це просто красиве кіно про красиве місце з реалістичним сюжетом, де зима все одно колись закінчиться. Бо вона закінчиться навіть не внаслідок глобального потепління.
#пусто_про_кіно
Феміністки теж мають чоловіків. Освічених, відомих, косооких. Вони разом розвивають екзистенціалізм, сплять з однаковими жінками та не одружуються, бо перебувають у “інтелектуальному шлюбі”. Сімона де Бовуар і Жан-Поль Сартр тому приклад.
14-го грудня (субота) о 14.00 в ПеремогаSpace ми прочитаємо лекцію "Сартр і де Бовуар: любов приречена" про дівчинку, яка хотіла стати монахинею, і хлопчика, який обіцяв дідусеві НЕ бути письменником. Сімона і Жан-Поль не вірили в Бога, творили літературу, писали політичні статті, світлилися оголеними у ванній і дозволили нам бути вільними. А ми викоритаємо цей дозвіл і розповімо, чому свобода – це вирок, жінкою не народжуються, а стають, а любов – зла.
Вхід за внеском 30 грн і реєстрацією:
https://forms.gle/DSzypMkd6Zq843Ef9
До пустування!
14-го грудня (субота) о 14.00 в ПеремогаSpace ми прочитаємо лекцію "Сартр і де Бовуар: любов приречена" про дівчинку, яка хотіла стати монахинею, і хлопчика, який обіцяв дідусеві НЕ бути письменником. Сімона і Жан-Поль не вірили в Бога, творили літературу, писали політичні статті, світлилися оголеними у ванній і дозволили нам бути вільними. А ми викоритаємо цей дозвіл і розповімо, чому свобода – це вирок, жінкою не народжуються, а стають, а любов – зла.
Вхід за внеском 30 грн і реєстрацією:
https://forms.gle/DSzypMkd6Zq843Ef9
До пустування!
У дитинстві Жан-Поль Сартр любив прикидатися, що читає. Відкривав товстезні книжки, сідав перед родичами і старанно водив пальцями по рядках, доки вони висловлювали захоплення й замилування. Втім, ми не радимо брати приклад з Жан-Поля. Щоб справляти на людей враження, приходьте на нашу лекцію “Сартр і де Бовуар: любов приречена” 14 грудня о 14:00 в ПеремогаSpace (бульвар Тараса Шевченка, 62). Розповідаємо, що читати, щоб на лекції сміятися з усіх мемів, а опісля — знайомитися в тролейбусах фразами про дитинство косооких філософів і атеїсток, які мріяли стати монахинями.
Вхід на лекцію за внеском 30 грн і реєстрацією: https://forms.gle/DSzypMkd6Zq843Ef9
Книги
“Слова” – починаємо знайомство з екзистенціалізмом маленькими кроками. Буквально, адже це автобіографічна повість філософа про дитинство. Дізнаємося, як стати авторитетом в сім’ї з народження, сприймати матір як подругу, іронізувати з себе та родичів всіма можливими способами та писати масову літературу в десять. А ще усвідомлюємо, звідки в Сартра концепт “вибору” та майбутня філософія екзистенціалізму.
“Нудота” – знаходимо слова для пояснення своєї втоми від життя. Коли вас не тішить робота, нові серії “Ріка і Морті” і безкоштовне какао, шукайте розуміння в особистому щоденнику Антуана Рокантена. Він втікає від нав’язливого відчуття “нудоти”, яка чатує на нього тут і там, викликає бентегу, тривогу й нерозуміння. Але знайти вихід Антуан може лише шляхом аналізу та боротьби.
“Екзистенціалізм це гуманізм” – розуміємо екзистенціалізм швидко і лаконічно. Якщо ви не маєте змоги знайомитися із дитинством Сартра чи внутрішніми проблемами Рокантена, прочитайте есей Жан-Поля в метро чи маршрутці. Зможете на деякий час відчути себе вільним слухачем лекції філософа в Парижі. А ще простими словами дізнаєтеся, чому від екзистенціалізму ще ніхто не вмер. Спостерігаємо, як буття обганяє сутність, а Сартр проповідує свободу і свариться з Декартом.
Статті нашої головної редакторки Дори на сайті Пусто
Дора потурбувалася, щоб цього тижня ви не “ковтали” поспіхом твори Сімони де Бовуар на сотні сторінок і залишили їх на зимові канікули. У статті про “Мандарини” вона розповідає, що таке заплутане післявоєнне покоління через роман письменниці про свободу, любов і політику, святковий різдвяний Париж і бідну Потругалію. У матеріалі-ґайді “Другою статтю” Сімони тлумачить, чому жінка — людина, та знайомить із книжкою, яка розпочала Другу хвилю фемінізму. А в “Не такий страшний чорт” розказує, якими книжками продовжити заглиблення в екзистенціалізм.
В пості згадує, як часом дівчатка вірять у Бога й мріють стати монахинями, а потім виходять заміж за атеїстів. А ще пишлуть дипломи з філософії у 19, укладають угоди про інтелектуальний шлюб і виростають іконами фемінізму.
Наші кураторки обіцяють, що вам не потрібно панічно скуповувати книжки в найближчій книгарні й шукати значення слів “трансцендентний” чи “лапідарний”. На лекції ми розповімо про екзистенціалістів просто й доступно. Але рекомендуємо вам додати ці твори до списку “прочитати на канікулах”. Бо яка зима без мандаринок, спогадів з дитинства і відчуття нудоти?
Вхід на лекцію за внеском 30 грн і реєстрацією: https://forms.gle/DSzypMkd6Zq843Ef9
Книги
“Слова” – починаємо знайомство з екзистенціалізмом маленькими кроками. Буквально, адже це автобіографічна повість філософа про дитинство. Дізнаємося, як стати авторитетом в сім’ї з народження, сприймати матір як подругу, іронізувати з себе та родичів всіма можливими способами та писати масову літературу в десять. А ще усвідомлюємо, звідки в Сартра концепт “вибору” та майбутня філософія екзистенціалізму.
“Нудота” – знаходимо слова для пояснення своєї втоми від життя. Коли вас не тішить робота, нові серії “Ріка і Морті” і безкоштовне какао, шукайте розуміння в особистому щоденнику Антуана Рокантена. Він втікає від нав’язливого відчуття “нудоти”, яка чатує на нього тут і там, викликає бентегу, тривогу й нерозуміння. Але знайти вихід Антуан може лише шляхом аналізу та боротьби.
“Екзистенціалізм це гуманізм” – розуміємо екзистенціалізм швидко і лаконічно. Якщо ви не маєте змоги знайомитися із дитинством Сартра чи внутрішніми проблемами Рокантена, прочитайте есей Жан-Поля в метро чи маршрутці. Зможете на деякий час відчути себе вільним слухачем лекції філософа в Парижі. А ще простими словами дізнаєтеся, чому від екзистенціалізму ще ніхто не вмер. Спостерігаємо, як буття обганяє сутність, а Сартр проповідує свободу і свариться з Декартом.
Статті нашої головної редакторки Дори на сайті Пусто
Дора потурбувалася, щоб цього тижня ви не “ковтали” поспіхом твори Сімони де Бовуар на сотні сторінок і залишили їх на зимові канікули. У статті про “Мандарини” вона розповідає, що таке заплутане післявоєнне покоління через роман письменниці про свободу, любов і політику, святковий різдвяний Париж і бідну Потругалію. У матеріалі-ґайді “Другою статтю” Сімони тлумачить, чому жінка — людина, та знайомить із книжкою, яка розпочала Другу хвилю фемінізму. А в “Не такий страшний чорт” розказує, якими книжками продовжити заглиблення в екзистенціалізм.
В пості згадує, як часом дівчатка вірять у Бога й мріють стати монахинями, а потім виходять заміж за атеїстів. А ще пишлуть дипломи з філософії у 19, укладають угоди про інтелектуальний шлюб і виростають іконами фемінізму.
Наші кураторки обіцяють, що вам не потрібно панічно скуповувати книжки в найближчій книгарні й шукати значення слів “трансцендентний” чи “лапідарний”. На лекції ми розповімо про екзистенціалістів просто й доступно. Але рекомендуємо вам додати ці твори до списку “прочитати на канікулах”. Бо яка зима без мандаринок, спогадів з дитинства і відчуття нудоти?
Якщо традиційне новорічне меню з кожним роком здається вам все нуднішим і нуднішим, пропонуємо вам приготувати макарони. Рецепт шукайте не в нас, а в стрічці "Квартира" Біллі Вайлдера, яку ми в межах Різдвяні кінопокази від Пусто: депресія, макарони, Берґман переглядатимемо 12 грудня о 19:00 в просторі 10minus1 (вул. Прорізна, 10).
Дивитимемося на: нуарне кіно про самогубство, закоханість і новорічні корпоративи, яке нагадує американську "Іронію долі".
Обіцяємо: 15-ти хвилинну лекцію від кураторки, експрес-знайомство із нуаром та можливість поласувати солодощами в Sereda Vegan Point та влаштувати маскарад із суконь SuburbEurope.
Реєстрація на подію: https://forms.gle/QPNqRkzjgGL5cnjc8
Вхід через кав'ярню та магазин одягу.
До пустування!
Дивитимемося на: нуарне кіно про самогубство, закоханість і новорічні корпоративи, яке нагадує американську "Іронію долі".
Обіцяємо: 15-ти хвилинну лекцію від кураторки, експрес-знайомство із нуаром та можливість поласувати солодощами в Sereda Vegan Point та влаштувати маскарад із суконь SuburbEurope.
Реєстрація на подію: https://forms.gle/QPNqRkzjgGL5cnjc8
Вхід через кав'ярню та магазин одягу.
До пустування!
“Мамо, це не перехідний вік! Це моє життя!” – міг би сказати французький художник-мінімаліст Ів Кляйн, коли зафарбовував 194-ий монохром синьою фарбою. Утім не менш дивною за серію синіх картин була історія створення його “Антропометрії”. З’ясовуємо, чому живими жінками, на думку митця, малювати “концептуально” та де в “Антропометрії” пошуки Всесвіту.
Що зображено?
На полотні п’ять відбитків жіночих тіл. Часткових і неідеальних, адже натурниці наносили фарбу лише на тулуб та стегна. Колір – авторський синій. Ів Кляйн розробив “ідеальний”, насичений відтінок, який назвав “International Klein Blue”. У дитинстві митець любив вдивлятися в синє небо, тому саме ця барва асоціювалася в нього зі Всесвітом. Кляйн став першим художником, який запатентував колір. Ним він виконував усі свої роботи.
Як це створювалось?
У 1960 році Ів Кляйн запросив французьку богему на перфоманс (про мистецтво перфомансу ми розповідали тут) “Антропометрія”. Він у смокінгу урочисто зустрічав гостей, а на тлі симфонічний оркестр виконував “моносимфонію” – симфонію з однієї ноти, написану Івом Кляйном, яка тривала весь вечір.
Щойно всі зайняли свої місця, митець покликав оголених натурниць. Вони наносили “міжнародний синій Кляйна” на тулуб та стегна й залишали відбитки тіла на двох полотнах. Одне з них стояло навпроти глядачів, а друге – лежало на підлозі. Митець був поруч, щоб “гідно зустріти новий витвір мистецтва”. Коли натурниці закінчили, Кляйн запросив публіку до обговорення.
Того ж року він вдруге повторив перфоманс на відео.
Що це означає?
Ів Кляйн жив у часи перших космічних відкриттів і багато думав про безкрайність Всесвіту. Мрією його життя було стати імматеріальним, втратити тілесність та розчинитися у Всесвіті. Митець втілив це після свого третього серцевого нападу, утім, до того часу з ним відбувалися дуже земні події.
За рік до “Антропометрії” митець зустрів свою майбутню дружину Ротро Моквей. Вона була ланкою між митцем, який давно думками був у Космосі, та його земним життям. Жінка надихнула його на “Антропометрію” – діалог людини та Всесвіту, “Міжнародного синього Кляйна” та жіночого тіла.
#пусто_розбирається
Що зображено?
На полотні п’ять відбитків жіночих тіл. Часткових і неідеальних, адже натурниці наносили фарбу лише на тулуб та стегна. Колір – авторський синій. Ів Кляйн розробив “ідеальний”, насичений відтінок, який назвав “International Klein Blue”. У дитинстві митець любив вдивлятися в синє небо, тому саме ця барва асоціювалася в нього зі Всесвітом. Кляйн став першим художником, який запатентував колір. Ним він виконував усі свої роботи.
Як це створювалось?
У 1960 році Ів Кляйн запросив французьку богему на перфоманс (про мистецтво перфомансу ми розповідали тут) “Антропометрія”. Він у смокінгу урочисто зустрічав гостей, а на тлі симфонічний оркестр виконував “моносимфонію” – симфонію з однієї ноти, написану Івом Кляйном, яка тривала весь вечір.
Щойно всі зайняли свої місця, митець покликав оголених натурниць. Вони наносили “міжнародний синій Кляйна” на тулуб та стегна й залишали відбитки тіла на двох полотнах. Одне з них стояло навпроти глядачів, а друге – лежало на підлозі. Митець був поруч, щоб “гідно зустріти новий витвір мистецтва”. Коли натурниці закінчили, Кляйн запросив публіку до обговорення.
Того ж року він вдруге повторив перфоманс на відео.
Що це означає?
Ів Кляйн жив у часи перших космічних відкриттів і багато думав про безкрайність Всесвіту. Мрією його життя було стати імматеріальним, втратити тілесність та розчинитися у Всесвіті. Митець втілив це після свого третього серцевого нападу, утім, до того часу з ним відбувалися дуже земні події.
За рік до “Антропометрії” митець зустрів свою майбутню дружину Ротро Моквей. Вона була ланкою між митцем, який давно думками був у Космосі, та його земним життям. Жінка надихнула його на “Антропометрію” – діалог людини та Всесвіту, “Міжнародного синього Кляйна” та жіночого тіла.
#пусто_розбирається
У період різдвяних свят завше хочеться змін. Тому, доки ви чекаєте на лекцію «Сартр і де Бовуар: любов приречена» в суботу о 14:00, на яку можна зареєструватися за посиланням, пропонуємо почати зі списку кінострічок. Радянську "Іронію долі" змінити на "Квартиру" Біллі Вайлдера. Тут, щоправда, чоловік знаходить у себе вдома жінку, а не навпаки.
Вже сьогодні о 19:00 за адресою Прорізна, 10 у просторі 10minus1 в межах "Різдвяні кінопокази від Пусто: депресія, макарони, Берґман" переглянемо класику нуарних фільмів про корпоративну культуру США 60-х, бажання померти і здатність любити. На 15-хвилинній лекції перед показом наша кураторка розповість, чому операторки ліфтів страждають, геніальні актори ходять з нежитем, а карти — ідеальна гра для Нового року.
Реєстрація на подію: https://forms.gle/QPNqRkzjgGL5cnjc8
Вхід через кав'ярню Sereda Vegan Point та магазин одягу.
Вже сьогодні о 19:00 за адресою Прорізна, 10 у просторі 10minus1 в межах "Різдвяні кінопокази від Пусто: депресія, макарони, Берґман" переглянемо класику нуарних фільмів про корпоративну культуру США 60-х, бажання померти і здатність любити. На 15-хвилинній лекції перед показом наша кураторка розповість, чому операторки ліфтів страждають, геніальні актори ходять з нежитем, а карти — ідеальна гра для Нового року.
Реєстрація на подію: https://forms.gle/QPNqRkzjgGL5cnjc8
Вхід через кав'ярню Sereda Vegan Point та магазин одягу.
Люди переважно складні та парадоксальні. Ми багато чого боїмося, та відчайдушно ховаємо природні страхи. Отруївши свій внутрішній світ, ми ізолюємося від реальности, створюємо небезпечні ілюзії та віримо у них. Врешті, міцно тримаємося за інших людей, аби не ступити за межі зони комфорту. Про це під незвичним кутом розмірковує режисерка Джессіка Гауснер у науково-фантастичній драмі «Малюк Джо», яка зараз у прокаті. Поспішайте переглянути кінострічку на великих екранах, поки ми говоримо про її сюжет i характерні особливості.
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/Malyuk-Dzho-syurreal%D1%96stichnij-psiholog%D1%96zm-na-velikih-ekranah-12-13
#пусто_про_кіно
https://telegra.ph/Malyuk-Dzho-syurreal%D1%96stichnij-psiholog%D1%96zm-na-velikih-ekranah-12-13
Telegraph
«Малюк Джо»: сюрреалістичний психологізм на великих екранах
Люди переважно складні та парадоксальні. Ми багато чого боїмося, та відчайдушно ховаємо природні страхи. Отруївши свій внутрішній світ, ми ізолюємося від реальности, створюємо небезпечні ілюзії та віримо у них. Врешті, міцно тримаємося за інших людей, аби…
Вже завтра (14.12) о 14.00 ми будемо їсти мандаринки і слухати історію про коханих і коханців, літературу та філософію, фемінізм і екзистенціалізм на лекції "Сартр і де Бовуар: любов приречена" в ПеремогаSpace (бул. Т. Шевченка, 62). А сьогодні пропонуємо вам почитати статтю нашої головної редакторки про фундаментальний роман Сімони "Мандарини", який виграв Гонкурівську премію, здобув їй славу і посварив з американським коханим. Про те, в чому полягає фемінізм де Бовуар і де шукати щастя цієї зими читайте за посиланням.
Вхід на лекцію за внеском 30 грн і реєстрацією: https://forms.gle/DSzypMkd6Zq843Ef9
https://pustoproject.com/literatura/mandaryny-simony-de-bovuar-ekzystencializm-novorichne-schastia
Вхід на лекцію за внеском 30 грн і реєстрацією: https://forms.gle/DSzypMkd6Zq843Ef9
https://pustoproject.com/literatura/mandaryny-simony-de-bovuar-ekzystencializm-novorichne-schastia
У дитинстві найбільш очікуваною частиною різдвяних свят були подарунки. Інґмар Берґман, наприклад, якось отримав від батьків проєкційний апарат "чарівний ліхтар" і захотів знімати кіно. А в 63 розповів про це та інші дитячі спогади в стрічці "Фанні та Олександр", яку ми в межах "Різдвяні кінопокази від Пусто: депресія, макарони, Берґман" переглядатимемо 19-го грудня о 18:00 в просторі 10minus1 (вул. Прорізна на, 10).
Дивитимемося на: шведську сім'ю (не таку, як ви подумали), фантастично красиву матір головного героя та фільм, вплив якого помічатимете ледве не в кожного сучасного режисера.
Обіцяємо: 15-хвилинну лекцію від кураторки, веселі (і не дуже) історії про буркотливого Берґмана, можливість поласувати солодощами з Sereda Vegan Point та ігристе вино з нагоди останнього кінопоказу в межах нашого різдвяного сезону!
Реєстрація: https://forms.gle/3134mcu8XkFm9fS58
Вхід через кав'ярню і магазин одягу.
Дивитимемося на: шведську сім'ю (не таку, як ви подумали), фантастично красиву матір головного героя та фільм, вплив якого помічатимете ледве не в кожного сучасного режисера.
Обіцяємо: 15-хвилинну лекцію від кураторки, веселі (і не дуже) історії про буркотливого Берґмана, можливість поласувати солодощами з Sereda Vegan Point та ігристе вино з нагоди останнього кінопоказу в межах нашого різдвяного сезону!
Реєстрація: https://forms.gle/3134mcu8XkFm9fS58
Вхід через кав'ярню і магазин одягу.
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
У дев’ять років Інґмар Берґман обміняв сотню олов’яних солдатиків на кінопроєктор. У 28 – зняв свою першу стрічку “Криза”, у 42 – отримав Оскара за найкращий фільм іноземною мовою. Чоловік зрежисував понад 60 картин, але писав, що від перших відвідин кінотеатру перебуває в гарячці. Йому давали ляпаса акторки, ним надихався Вес Андерсон, а Вуді Аллен під час знайомства не міг вимовити й слова. У цей четвер (19.12) о 18.00 покажемо стрічку, яка вчить “бути молодим, старим, бути чоловіком, жінкою, християнином, євреєм, мудрим, божевільним, багатим, бідним, набожним, світським”. А поки – пропонуємо прочитати кілька матеріалів про те, як готуватися до найгіршої в житті співпраці, що не варто робити на знімальному майданчику і як писати кіноромани.
Одна з перших колишніх Берґмана сказала, що нічого путнього з нього не вийде. Він не образився, бо й сам так думав. Але склалося інакше: з Інґмара вийшов один із найгеніальніших творців авторського кіно. Берґман обожнював людські обличчя, скандалив, якщо хтось брав його улюблене печиво, й ігнорував особистий простір співробітників. Як бути зразковим актором чи зразковою акторкою, коли за камерою найвідоміший шведський режисер? Читайте тут.
Окрім десятків фільмів і постановок, Інґмар писав книжки. Думав про ідеї роками, вкладав їх у кількасот сторінок і казав, що хоче своїм мистецтвом робити людей емпатичними. Про основу виховання режисера, нервові зриви і те, які кіноромани автора прочитати дивіться тут.
Інґмара називали демонічним режисером. Він так любив порядок на знімальному майданчику, що скаженів, коли щось ішло не за планом. Так, коли дванадцятирічний Бертіль Гуве випадково розсміявся під час фільмування сцени для стрічки “Фанні та Олександр”, режисер втратив контроль: “Він схопився, смикнув мене за руку і сказав: «Це найбільш обурлива, найбільш непрофесійна поведінка, яку я коли-небудь бачив»” – згадував актор.
Приходьте слухати 15-хвилинну історію про одну з ключових постатей авторського кіно і дивитися оскароносну стрічку "Фанні та Олександр" в межах "Різдвяні кінопокази від Пусто: депресія, макарони, Берґман" 19-го грудня о 18:00 в просторі 10minus1 (вул. Прорізна на, 10).
Реєстрація: https://forms.gle/3134mcu8XkFm9fS58
Одна з перших колишніх Берґмана сказала, що нічого путнього з нього не вийде. Він не образився, бо й сам так думав. Але склалося інакше: з Інґмара вийшов один із найгеніальніших творців авторського кіно. Берґман обожнював людські обличчя, скандалив, якщо хтось брав його улюблене печиво, й ігнорував особистий простір співробітників. Як бути зразковим актором чи зразковою акторкою, коли за камерою найвідоміший шведський режисер? Читайте тут.
Окрім десятків фільмів і постановок, Інґмар писав книжки. Думав про ідеї роками, вкладав їх у кількасот сторінок і казав, що хоче своїм мистецтвом робити людей емпатичними. Про основу виховання режисера, нервові зриви і те, які кіноромани автора прочитати дивіться тут.
Інґмара називали демонічним режисером. Він так любив порядок на знімальному майданчику, що скаженів, коли щось ішло не за планом. Так, коли дванадцятирічний Бертіль Гуве випадково розсміявся під час фільмування сцени для стрічки “Фанні та Олександр”, режисер втратив контроль: “Він схопився, смикнув мене за руку і сказав: «Це найбільш обурлива, найбільш непрофесійна поведінка, яку я коли-небудь бачив»” – згадував актор.
Приходьте слухати 15-хвилинну історію про одну з ключових постатей авторського кіно і дивитися оскароносну стрічку "Фанні та Олександр" в межах "Різдвяні кінопокази від Пусто: депресія, макарони, Берґман" 19-го грудня о 18:00 в просторі 10minus1 (вул. Прорізна на, 10).
Реєстрація: https://forms.gle/3134mcu8XkFm9fS58
Цього тижня ми проводимо останній кінопоказ у межах "Різдвяні кінопокази від Пусто: депресія, макарони, Берґман" (див. попер. пост). Щоб ви не сумували під час канікул ділимося трактуванням двох попередньо показаних зимових картин і однією новою.
“Це дивовижне життя” Френк Капра, 1946 – США, рік після закінчення Другої світової війни, люди мали би перебувати в ейфорії від кінця цього жаху. Але суспільство покалічене і радіє лише тому, що це відповідає моральним нормам. І через цю нещирість люди ламаються всередині. Френк Капра взяв ці переживання і помістив в одного чоловіка: Джорджа Бейлі.
Джордж Бейлі мріє втекти зі свого провінційного містечка, подорожувати, досліджувати, знати усе поза межами будинку. Але його батько раптово помирає, а брат їде на війну, тож їхній сімейний бізнес, банк, залишається на плечах Джорджа. Він одружується з найкрасивішою (для нього так точно!) жінкою в місті, будує такий-сякий дім і допомагає мешканцям міста: позичає гроші, свариться з місцевим корупціонером-багатієм Потером, створює бюджетний бізнес-проект житла. Втім, почувається до біса непотрібним і нереалізованим: Джордж не робить те, чого так хоче. І ніколи не зможе робити. Бо він в’язень своїх робочих та сімейних обов’язків. На це накладаються ще деякі обставини і вже за кілька кадрів ми опиняємося разом з персонажем у сніговій завірюсі на мості за крок до... Його спиняє ангел-охоронець. І показує життя міста без Джорджа. Далі дивіться самотужки.
У чому мораль цієї стрічки? Для когось у тому, що не потрібно поспішати і жити теперішнім моментом. Для когось у тому, що депресія нескінченна і життя обтяжує нас непотрібними нормами. У будь-якому разі, цей фільм переглянути варто, бо “Це дивовижне життя” – класика американського кінематографу з надзвичайною акторською грою, п’ятьма номінаціями на Оскар, одним Золотим глобусом для режисера, містечком, збудованим спеціально для зйомок, і справжньою різдвяною атмосферою.
“Квартира” Біллі Вайлдер, 1960 – Попри досягнення Біллі Вайлдера в темному кримінальному жанрі й місце серед улюбленців Девіда Лінча, автор зумів створити щось іконічно добре, кумедне та повчальне. “Квартира” – фільм про одного звичайного працівника, який не вміє відмовляти. Він дозволяє вищим за статусом співробітникам та їхнім коханкам користуватися своєю квартирою. До того ж, сам купує їм алкоголь, миє посуд і просиджує холодні ночі надворі, підхоплюючи застуди. І все це заради підвищення. Коли він його отримує, сміливо запрошує на побачення операторку ліфта.
І тут мала би бути якась надванільна історія, та все не так просто. Без спойлерів: буде багато снодійного, невдалих подарунків та класного приготування спагетті. Якщо ви любите стрічки, які хочеться ставити на паузу щохвилини, аби зробити фото екрану, вмикайте без роздумів! А ще, якщо вам подобаються, як жартують лікарі-євреї та їхні чудові дружини. І якщо ви вірите в службові романи, бо кадри поцілунків у офісі під час вечірки заслуговують окремої уваги. І якщо хочете посміятися і похвилюватися за головних героїв, вам просто слід вже готуватися до перегляду. До речі, Біллі Вайлдер отримав за цей фільм Оскар і більшість критиків вважають, що то справді була найкраща стрічка року, а ми не сперечатимемося.
“Щасливого Різдва” Крістіан Каріон, 2005 – фільм, який за добротою нагадує мультик, але базований на реальній історії. Франція, 1914 рік. Перша світова війна. На одну “бійню” з німецького боку прибуває оперний співак та співачка, аби виконати для солдатів кілька різдвяних пісень. Сьогодні 24 грудня. Святвечір. Стрілянина припиняється, музика лунає і… два вороги вирішують помиритися на Різдво. Стрічка знята надзвичайно красиво, у кольористиці поєднано різдвяні та воєнні кольори, а нічні кадри вражають. Це фільм про людяність, свято якої базоване на байдужості до ненависті, яка звичайного народу насправді не стосується. “Щасливого Різдва” був позапрограмним учасником Каннського кінофестивалю і номінованим на Оскар. Радимо подивитися, бо навіть від спогадів про це створене людьми диво сироти по тілу.
#пусто_про_кіно
“Це дивовижне життя” Френк Капра, 1946 – США, рік після закінчення Другої світової війни, люди мали би перебувати в ейфорії від кінця цього жаху. Але суспільство покалічене і радіє лише тому, що це відповідає моральним нормам. І через цю нещирість люди ламаються всередині. Френк Капра взяв ці переживання і помістив в одного чоловіка: Джорджа Бейлі.
Джордж Бейлі мріє втекти зі свого провінційного містечка, подорожувати, досліджувати, знати усе поза межами будинку. Але його батько раптово помирає, а брат їде на війну, тож їхній сімейний бізнес, банк, залишається на плечах Джорджа. Він одружується з найкрасивішою (для нього так точно!) жінкою в місті, будує такий-сякий дім і допомагає мешканцям міста: позичає гроші, свариться з місцевим корупціонером-багатієм Потером, створює бюджетний бізнес-проект житла. Втім, почувається до біса непотрібним і нереалізованим: Джордж не робить те, чого так хоче. І ніколи не зможе робити. Бо він в’язень своїх робочих та сімейних обов’язків. На це накладаються ще деякі обставини і вже за кілька кадрів ми опиняємося разом з персонажем у сніговій завірюсі на мості за крок до... Його спиняє ангел-охоронець. І показує життя міста без Джорджа. Далі дивіться самотужки.
У чому мораль цієї стрічки? Для когось у тому, що не потрібно поспішати і жити теперішнім моментом. Для когось у тому, що депресія нескінченна і життя обтяжує нас непотрібними нормами. У будь-якому разі, цей фільм переглянути варто, бо “Це дивовижне життя” – класика американського кінематографу з надзвичайною акторською грою, п’ятьма номінаціями на Оскар, одним Золотим глобусом для режисера, містечком, збудованим спеціально для зйомок, і справжньою різдвяною атмосферою.
“Квартира” Біллі Вайлдер, 1960 – Попри досягнення Біллі Вайлдера в темному кримінальному жанрі й місце серед улюбленців Девіда Лінча, автор зумів створити щось іконічно добре, кумедне та повчальне. “Квартира” – фільм про одного звичайного працівника, який не вміє відмовляти. Він дозволяє вищим за статусом співробітникам та їхнім коханкам користуватися своєю квартирою. До того ж, сам купує їм алкоголь, миє посуд і просиджує холодні ночі надворі, підхоплюючи застуди. І все це заради підвищення. Коли він його отримує, сміливо запрошує на побачення операторку ліфта.
І тут мала би бути якась надванільна історія, та все не так просто. Без спойлерів: буде багато снодійного, невдалих подарунків та класного приготування спагетті. Якщо ви любите стрічки, які хочеться ставити на паузу щохвилини, аби зробити фото екрану, вмикайте без роздумів! А ще, якщо вам подобаються, як жартують лікарі-євреї та їхні чудові дружини. І якщо ви вірите в службові романи, бо кадри поцілунків у офісі під час вечірки заслуговують окремої уваги. І якщо хочете посміятися і похвилюватися за головних героїв, вам просто слід вже готуватися до перегляду. До речі, Біллі Вайлдер отримав за цей фільм Оскар і більшість критиків вважають, що то справді була найкраща стрічка року, а ми не сперечатимемося.
“Щасливого Різдва” Крістіан Каріон, 2005 – фільм, який за добротою нагадує мультик, але базований на реальній історії. Франція, 1914 рік. Перша світова війна. На одну “бійню” з німецького боку прибуває оперний співак та співачка, аби виконати для солдатів кілька різдвяних пісень. Сьогодні 24 грудня. Святвечір. Стрілянина припиняється, музика лунає і… два вороги вирішують помиритися на Різдво. Стрічка знята надзвичайно красиво, у кольористиці поєднано різдвяні та воєнні кольори, а нічні кадри вражають. Це фільм про людяність, свято якої базоване на байдужості до ненависті, яка звичайного народу насправді не стосується. “Щасливого Різдва” був позапрограмним учасником Каннського кінофестивалю і номінованим на Оскар. Радимо подивитися, бо навіть від спогадів про це створене людьми диво сироти по тілу.
#пусто_про_кіно
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
Музеї мають надихати історією, а не тхнути нею. Так радикально напередодні Нового року Пусто пропонує зазирнути в магічну кулю The Economist і дізнатися, які музеї будуть в тренді у 2020. Розгортайте свої нотатники й записуйте.
1. Музей, якого Азія ще не мала.
Гонконгівці не ходять в музеї. Щоб виманити їх із тісних квартир та офісів, влада відкриє найбільший мистецький комплекс регіону – міждисциплінарний музей М+. Спочатку там виставлятимуть візуальне та динамічне мистецтво, архітектуру й дизайн. Згодом поруч з‘явиться мистецький парк, майданчики для перфомансу та центр традиційного кантонського театру. На даху проєктуватимуть фото експонатів, які буде видно майже всьому місту. Одна з перших робіт в колекції М+ – фото Мао Дзедуна, який роздивляється «Фонтан» Марселя Дюшана (про нього ми писали тут).
2. Оаза в мистецькій пустелі.
Національний музей Єгипту в Каїрі – нудний. Місцеві називають його складом, а туристи ніколи не приїжджають вдруге. Але надія є! Незабаром біля пірамід Гізи з‘явиться модерний музей з бетону та скла. Зустрічатиме гостей статуя Рамзеса ІІІ та високотехнологічна система охолодження повітря. Нам цікаво, що приваблюватиме туристів більше.
3. Не глечиками єдиними.
Клотільда Буллін поєднує два світи: курує Музей сучасного мистецтва Сіднею, а також є мисткинею-аборигенкою. Вона шкодує, що фестивалі мистецтва аборигенів – це свято цяточок та глиняних виробів: «Сучасне мистецтво аборигенів не має здаватися особливим». На щастя, Канада, де також багато аборигенів, зробила перший крок до їхнього визнання – у Вінніпезі відкриється монументальний і модерний Мистецький центр інуїтів. Перша подія, бієнале «Черпаючи воду», покаже сучасне обличчя мистецтва аборигенів з усього світу.
#пусто_про_сучасне
1. Музей, якого Азія ще не мала.
Гонконгівці не ходять в музеї. Щоб виманити їх із тісних квартир та офісів, влада відкриє найбільший мистецький комплекс регіону – міждисциплінарний музей М+. Спочатку там виставлятимуть візуальне та динамічне мистецтво, архітектуру й дизайн. Згодом поруч з‘явиться мистецький парк, майданчики для перфомансу та центр традиційного кантонського театру. На даху проєктуватимуть фото експонатів, які буде видно майже всьому місту. Одна з перших робіт в колекції М+ – фото Мао Дзедуна, який роздивляється «Фонтан» Марселя Дюшана (про нього ми писали тут).
2. Оаза в мистецькій пустелі.
Національний музей Єгипту в Каїрі – нудний. Місцеві називають його складом, а туристи ніколи не приїжджають вдруге. Але надія є! Незабаром біля пірамід Гізи з‘явиться модерний музей з бетону та скла. Зустрічатиме гостей статуя Рамзеса ІІІ та високотехнологічна система охолодження повітря. Нам цікаво, що приваблюватиме туристів більше.
3. Не глечиками єдиними.
Клотільда Буллін поєднує два світи: курує Музей сучасного мистецтва Сіднею, а також є мисткинею-аборигенкою. Вона шкодує, що фестивалі мистецтва аборигенів – це свято цяточок та глиняних виробів: «Сучасне мистецтво аборигенів не має здаватися особливим». На щастя, Канада, де також багато аборигенів, зробила перший крок до їхнього визнання – у Вінніпезі відкриється монументальний і модерний Мистецький центр інуїтів. Перша подія, бієнале «Черпаючи воду», покаже сучасне обличчя мистецтва аборигенів з усього світу.
#пусто_про_сучасне
Якщо ви склали сесію, то наші вітання. Якщо досі не склали, то наші співчуття. Якщо склали кілька років тому (або ще не складали взагалі), то ось наша заздрість. У будь-якому разі найкраще, що ви можете зробити сьогодні – почитати один із восьми нових матеріалів на сайті Пусто. Святкувати, плакати чи перебувати в стані неакадамічного щастя можна з такими текстами:
Генрі Девід Торо або Трансцендентальна Робінзонада – Генрі Девідом Торо надихалися Толстий, Ганді, Мартін Лютер Кінг, зелені анархісти, борці за права афроамериканців, натуралісти та послідовники теорії еволюції Дарівна. Сам Торо черпав натхнення з природи, був прихильником філософії рівности людини перед Богом, самовдосконалення, очисної сили природи та інтуїтивного осягнення космосу. А потім оселився в лісі, написав текст і назвав його «Уолден або Життя в лісі». Що це за текст – розбираємо в матеріалі.
Як вийти заміж за американця? – Заздрісно дивитеся, як у США готуються до Різдва й хочете так само? Можете вийти заміж за американця (чи американку). Приклад беріть із дружин Гемінґвея. Він, окрім вшанування тамтешніх традицій, приніс у їхнє життя 40 котів, любов до алкоголю й літературну пам‘ять. Яких ще сюрпризів чекати — згадуємо в нашому минулорічному матеріалі про Ернеста Гемінґвея.
“Вічне сяйво чистого розуму”: пам’ятати не можна забути – Ми вирішили вчинити бунт проти себе: ніяких нових артгаусних фільмів. Ну-мо переглядати улюблену класику. Наша журналістка Маша, наприклад, у перервах між дедлайнами радить передивитися "Вічне сяйво чистого розуму". У матеріалі ж розповідає про візуальні особливості кіно та новий погляд на його сюжет. Про тремтливу камеру, мінливе світло та межі свідомого та підсвідомого читайте за посиланням.
Український експериментальний театр: продовжуємо дихати – Свята щодня ближчі, ніж раніше. Скоро можна буде спокійно відпочити й подихати. А поки пропонуємо набратися кисню в театру. Наш журналіст Олексій відвідав вистави Театру на Печерську та Одеського академічного театру ляльок у межах Фестивалю-Премії ГРА і розповів, як сучасні постановки змушують глядачів їсти горіхи й плутатись між людьми й маріонетками.
“Піаністка” Міхаеля Ганеке: чому небезпечно вчитись любови у Шумана? – Коли вас питатимуть, чи ви дивились "П'ятдесят відтінків сірого", кажіть, що бачили дещо краще. Краще, бо розповідає не лише про сексуальні збочення, а й про класичну музику, проблеми виховання й суспільства. Радьте дивитися "Піаністку" Мікаеля Ганеке, переглядайте її самі й читайте в матеріалі нашої журналістки Наталі, як шукати у фільмі ненависного до суспільства режисера емоційність і чуттєвість.
Шарль Бодлер: Інструкція з мистецтва бути Парижем – Якби Шарль Бодлер знімав кіно воно своє свободою було би схоже на фільми Гаспара Ное. А ще його б додавали до підбірок "Париж, моя любов!". У кадрах замість вулиць французької столиці ми би просто дивилися на обличчя поета. У матеріалі розбираємося, яке воно мистецтво бути своїм містом крізь "Паризький сплін" від видавництва Komubook.
Український театр: великий вдих, камерний видих – Зізнаємося: нерівно дихаємо до українського театру. Вдихаємо вистави на драматичній сцені з усією їх масштабністю та розмаїттям, а видихаємо — камерні й мінімалістичні. У матеріалі розглядаємо різницю між двома видами театру, прив'язуємо туди релігію й розглядаємо вистави-лавреати Фестивалю-Премії ГРА.
«КоБрА»: Копенгаген, Брюссель, Амстердам і авангард – Якби зараз був рік змії, цей матеріал ми би присвятили його закінченню. На жаль, життя не завжди збігається з бажанням написати матеріал про копенгагенсько-брюсельсько-амстердамський мистецький рух. Але ми бунтуємо й творимо тексти про яскраві зображення темного повоєнного світу й вміння відрізняти дитячі малюнки від музейних експонатів. Вашій увазі КоБрА.
Генрі Девід Торо або Трансцендентальна Робінзонада – Генрі Девідом Торо надихалися Толстий, Ганді, Мартін Лютер Кінг, зелені анархісти, борці за права афроамериканців, натуралісти та послідовники теорії еволюції Дарівна. Сам Торо черпав натхнення з природи, був прихильником філософії рівности людини перед Богом, самовдосконалення, очисної сили природи та інтуїтивного осягнення космосу. А потім оселився в лісі, написав текст і назвав його «Уолден або Життя в лісі». Що це за текст – розбираємо в матеріалі.
Як вийти заміж за американця? – Заздрісно дивитеся, як у США готуються до Різдва й хочете так само? Можете вийти заміж за американця (чи американку). Приклад беріть із дружин Гемінґвея. Він, окрім вшанування тамтешніх традицій, приніс у їхнє життя 40 котів, любов до алкоголю й літературну пам‘ять. Яких ще сюрпризів чекати — згадуємо в нашому минулорічному матеріалі про Ернеста Гемінґвея.
“Вічне сяйво чистого розуму”: пам’ятати не можна забути – Ми вирішили вчинити бунт проти себе: ніяких нових артгаусних фільмів. Ну-мо переглядати улюблену класику. Наша журналістка Маша, наприклад, у перервах між дедлайнами радить передивитися "Вічне сяйво чистого розуму". У матеріалі ж розповідає про візуальні особливості кіно та новий погляд на його сюжет. Про тремтливу камеру, мінливе світло та межі свідомого та підсвідомого читайте за посиланням.
Український експериментальний театр: продовжуємо дихати – Свята щодня ближчі, ніж раніше. Скоро можна буде спокійно відпочити й подихати. А поки пропонуємо набратися кисню в театру. Наш журналіст Олексій відвідав вистави Театру на Печерську та Одеського академічного театру ляльок у межах Фестивалю-Премії ГРА і розповів, як сучасні постановки змушують глядачів їсти горіхи й плутатись між людьми й маріонетками.
“Піаністка” Міхаеля Ганеке: чому небезпечно вчитись любови у Шумана? – Коли вас питатимуть, чи ви дивились "П'ятдесят відтінків сірого", кажіть, що бачили дещо краще. Краще, бо розповідає не лише про сексуальні збочення, а й про класичну музику, проблеми виховання й суспільства. Радьте дивитися "Піаністку" Мікаеля Ганеке, переглядайте її самі й читайте в матеріалі нашої журналістки Наталі, як шукати у фільмі ненависного до суспільства режисера емоційність і чуттєвість.
Шарль Бодлер: Інструкція з мистецтва бути Парижем – Якби Шарль Бодлер знімав кіно воно своє свободою було би схоже на фільми Гаспара Ное. А ще його б додавали до підбірок "Париж, моя любов!". У кадрах замість вулиць французької столиці ми би просто дивилися на обличчя поета. У матеріалі розбираємося, яке воно мистецтво бути своїм містом крізь "Паризький сплін" від видавництва Komubook.
Український театр: великий вдих, камерний видих – Зізнаємося: нерівно дихаємо до українського театру. Вдихаємо вистави на драматичній сцені з усією їх масштабністю та розмаїттям, а видихаємо — камерні й мінімалістичні. У матеріалі розглядаємо різницю між двома видами театру, прив'язуємо туди релігію й розглядаємо вистави-лавреати Фестивалю-Премії ГРА.
«КоБрА»: Копенгаген, Брюссель, Амстердам і авангард – Якби зараз був рік змії, цей матеріал ми би присвятили його закінченню. На жаль, життя не завжди збігається з бажанням написати матеріал про копенгагенсько-брюсельсько-амстердамський мистецький рух. Але ми бунтуємо й творимо тексти про яскраві зображення темного повоєнного світу й вміння відрізняти дитячі малюнки від музейних експонатів. Вашій увазі КоБрА.
Зимові пейзажі нагадують вам гармонійний уклад світу? Засніжені схили налаштовують на філософські роздуми про місце людини у світобудові? А якщо ви бачите їх на картині Пітера Брейгеля Старшого? Розповідаємо, що вклав нідерланський художник у “Мисливці на снігу” – одну з найвпізнаваніших картин Північного Відродження.
Циклічність. Картина входить до циклу “Пори року” та хронологічно відповідає грудню-січню. Цикл складався з шести або дванадцяти картин, з яких вціліло лише п’ять. Він продовжував середньовічну традицію ілюстрованих календарів, проте з ренесансними ідеями: “Пори року” нагадують не про суворість Божого замислу та невблаганний хід часу, а про красу кожного сезону.
Композиція. Все, що відбувається на картині, ми бачимо з верхньої перспективи або, якщо просто, з висоти пташиного польоту. Брейгель так робить глядача богом, який дивиться з гори. На передньому плані – мисливці, які повертаються з полювання, та втомлені, худі собаки. На тлі – долина з сільськими будинками та повсякденням людей. Хтось катається на ковзанах, хтось обпалює свиню, хтось везе дрова.
Символічність та настрій. В композиційній побудові є динаміка – діагоналі утворені схилами перетинаються вертикалями дерев. Драматичности додають гори на дальньому плані. Вони умовні та навмисні – голландські ландшафти пологі, а гори художник запозичив зі спогадів про Альпи, куди подорожував. Утім, холодна зеленувато-сіра палітра картини передає морозне заціпеніння. Попри наявність динамічних сцен, світ на ній здається застиглим.Тож тут поєднується статика і динаміка. Художник показує глядачу світ у динамічній рівновазі.
Геометрія картини трохи викривлена. Зображення наче ввігнуте всередину полотна. Одразу це непомітно, але підсвідомо створює ефект занурення.
Безліч людських фігур, які чітко видніються на сніжному тлі, наче створюють візерунок. Люди займаються своїми справами та утворюють з природою органічне ціле. Це передає гармонію та умиротворення.
Допитливі глядачі можуть знайти на картині і тривожні знаки. Мисливці повернулися з лісу майже без здобичі, тож, можливо, їм доведеться голодувати. Он люди кидають у вогонь меблі – може, скоро їм буде нічим палити? А там на даху одного будинку горить димар – невже скоро спалахне і селище? Гармонія тут не тільки й динамічна, але й хитка.
#пусто_розбирається
Циклічність. Картина входить до циклу “Пори року” та хронологічно відповідає грудню-січню. Цикл складався з шести або дванадцяти картин, з яких вціліло лише п’ять. Він продовжував середньовічну традицію ілюстрованих календарів, проте з ренесансними ідеями: “Пори року” нагадують не про суворість Божого замислу та невблаганний хід часу, а про красу кожного сезону.
Композиція. Все, що відбувається на картині, ми бачимо з верхньої перспективи або, якщо просто, з висоти пташиного польоту. Брейгель так робить глядача богом, який дивиться з гори. На передньому плані – мисливці, які повертаються з полювання, та втомлені, худі собаки. На тлі – долина з сільськими будинками та повсякденням людей. Хтось катається на ковзанах, хтось обпалює свиню, хтось везе дрова.
Символічність та настрій. В композиційній побудові є динаміка – діагоналі утворені схилами перетинаються вертикалями дерев. Драматичности додають гори на дальньому плані. Вони умовні та навмисні – голландські ландшафти пологі, а гори художник запозичив зі спогадів про Альпи, куди подорожував. Утім, холодна зеленувато-сіра палітра картини передає морозне заціпеніння. Попри наявність динамічних сцен, світ на ній здається застиглим.Тож тут поєднується статика і динаміка. Художник показує глядачу світ у динамічній рівновазі.
Геометрія картини трохи викривлена. Зображення наче ввігнуте всередину полотна. Одразу це непомітно, але підсвідомо створює ефект занурення.
Безліч людських фігур, які чітко видніються на сніжному тлі, наче створюють візерунок. Люди займаються своїми справами та утворюють з природою органічне ціле. Це передає гармонію та умиротворення.
Допитливі глядачі можуть знайти на картині і тривожні знаки. Мисливці повернулися з лісу майже без здобичі, тож, можливо, їм доведеться голодувати. Он люди кидають у вогонь меблі – може, скоро їм буде нічим палити? А там на даху одного будинку горить димар – невже скоро спалахне і селище? Гармонія тут не тільки й динамічна, але й хитка.
#пусто_розбирається
Вчителі помиляються. Вони дають дітям списки літератури на літо, коли найдужче хочеться гасати бабусиними полями чи розпеченим міським асфальтом. На зиму ж залишають порожні зошити й щоденники. Втім, між приготуванням олів’є до Нового року чи ліпленням вареників на Різдво в затишку домашніх стін найкраще закутатися в книжки. Наша редакція склала список книжок НА зиму (не про неї, таке ми писали тут), щоб спростити вибір літературної ковдри.
1. “Зоряні миті людства. Новели” Стефан Цвейґ
Щоб не дратувати друзів підсумками в розповідях Інстаґрам, головна редакторка Дора радить читати оповідки про людей і вчинки, які змінили хід історії. Коли дізнаєтесь, як написали “Марсельєзу”, відкрили Південний полюс чи дозволили людям говорити через океан, всі досягнення за 2019 здаватимуться не такими вже й важливими. Втім, якщо зможете описати останні 12 місяців так вправно, як Стефан написав “Амок” чи “Лист незнайомої”, то безперечно робіть це в перервах між читанням про австрійську атмосферу любови до людей, символів і відкриттів.
2. “НепрОсті” Тарас Прохасько
Якщо вам, як і нашій нещасній редакції, не вдалося святкувати Новий рік у Карпатах, то кураторка Таня радить розчиняти горе в їхній історії, інтерпретованій Тарасом Прохаськом. Прочитане точно не забудеться, адже це одна й та ж оповідь про Себастіана і його жінок, розказана щоразу з іншого боку. Читацький бонус: діалектизми і 15 назв квіток, знанням яких можна похизуватися перед друзями влітку.
3. “Брітт-Марі була тут” Фредрік Бакман
Відсутність снігу не завадила зимі життя героїні Брітт-Марі початися. Після тривалого ігнорування зрад свого чоловіка, жінка покинула його. Тепер вона самотня. І відчайдушно шукає роботу, щоб не засмердітися в квартирі в разі смерті. Наша менеджерка комунікацій Ксеня з тих же причин розсилає резюме на стажування. І радить читати цей смішний та милий роман, щоб почуватися не такими одинокими, як здається.
4. “Церебро” Андрій Бондар
Ми віримо: сніг буде. І коли він впаде й ваші щоки порожевіють від морозу, вдома чекатиме збірка оповідань від Андрія Бондара. Це замальовки із повсякденного життя про химерні та знайомі кожному ситуації. На думку журналістки Аріни, щось досить легке, але філософське та гостре в сенсі вражень. Те, що ідеально читається, коли надворі надто холодно, щоб виходити, а ви надто розніжені та ліниві після свят.
5. “Зачарована гора” Томас Манн
У проміжках між колядуванням і сімейними посиденьками, слід залишити трохи часу для себе. Ідеальною книгою для зимового самозаглиблення наша журналістка Наталя обрала “Зачаровану гору”. Дія відбувається у таємничому гірському санаторії в Альпах, куди Ганс приїжджає навідати брата і залишається на декілька років. Він стає членом суспільства, що геть втратило зв'язок з реальним світом, який, втім, неодмінно його наздожене. Як і вас, коли завершите читання.
Всім, у кого святкова метушня викликає тільки роздратування і бажання втекти якомога далі, журналістка Настя радить читати “Дона Флор та двоє її чоловіків” Амаду Жоржі, щоб перенестися в далеку й сонячну Бразилію. За холодною жорстокістю замість різдвяного тепла Стася пропонує сходити до Донни Тарт у її незвичний сюжетно детектив “Таємна історія” на межі Стародавньої Греції й Америки. А якщо вам хочеться до Сполучених Штатів Америки часів рабовласництва, то редакторка Марія рекомендує “Кохану” Тоні Моррісон, аби зрозуміти, як співіснують вбивсто і любов. Кінокритикиня Маша в дорозі радить читати “13 новел” Юркі Вайнонен, дорослі фантасмагорично-сюрреалістичні казки, які відбуваються в стереотипно зимовій Фінляндії. Ліза ж пропонує повчитися в Еріха Фромма, єдиного психолога, який вмів любити, свободи в книзі “Втеча від свободи”. А Аріна не втрималася і порадила ще й написаний в кращих традиціях саспенсу детектив Марґарет Етвуд “Сліпий убивця” на випадок, якщо вам мало драми у власній родині.
Смачних мандаринок і приємного читання!
#пусто_про_літературу
1. “Зоряні миті людства. Новели” Стефан Цвейґ
Щоб не дратувати друзів підсумками в розповідях Інстаґрам, головна редакторка Дора радить читати оповідки про людей і вчинки, які змінили хід історії. Коли дізнаєтесь, як написали “Марсельєзу”, відкрили Південний полюс чи дозволили людям говорити через океан, всі досягнення за 2019 здаватимуться не такими вже й важливими. Втім, якщо зможете описати останні 12 місяців так вправно, як Стефан написав “Амок” чи “Лист незнайомої”, то безперечно робіть це в перервах між читанням про австрійську атмосферу любови до людей, символів і відкриттів.
2. “НепрОсті” Тарас Прохасько
Якщо вам, як і нашій нещасній редакції, не вдалося святкувати Новий рік у Карпатах, то кураторка Таня радить розчиняти горе в їхній історії, інтерпретованій Тарасом Прохаськом. Прочитане точно не забудеться, адже це одна й та ж оповідь про Себастіана і його жінок, розказана щоразу з іншого боку. Читацький бонус: діалектизми і 15 назв квіток, знанням яких можна похизуватися перед друзями влітку.
3. “Брітт-Марі була тут” Фредрік Бакман
Відсутність снігу не завадила зимі життя героїні Брітт-Марі початися. Після тривалого ігнорування зрад свого чоловіка, жінка покинула його. Тепер вона самотня. І відчайдушно шукає роботу, щоб не засмердітися в квартирі в разі смерті. Наша менеджерка комунікацій Ксеня з тих же причин розсилає резюме на стажування. І радить читати цей смішний та милий роман, щоб почуватися не такими одинокими, як здається.
4. “Церебро” Андрій Бондар
Ми віримо: сніг буде. І коли він впаде й ваші щоки порожевіють від морозу, вдома чекатиме збірка оповідань від Андрія Бондара. Це замальовки із повсякденного життя про химерні та знайомі кожному ситуації. На думку журналістки Аріни, щось досить легке, але філософське та гостре в сенсі вражень. Те, що ідеально читається, коли надворі надто холодно, щоб виходити, а ви надто розніжені та ліниві після свят.
5. “Зачарована гора” Томас Манн
У проміжках між колядуванням і сімейними посиденьками, слід залишити трохи часу для себе. Ідеальною книгою для зимового самозаглиблення наша журналістка Наталя обрала “Зачаровану гору”. Дія відбувається у таємничому гірському санаторії в Альпах, куди Ганс приїжджає навідати брата і залишається на декілька років. Він стає членом суспільства, що геть втратило зв'язок з реальним світом, який, втім, неодмінно його наздожене. Як і вас, коли завершите читання.
Всім, у кого святкова метушня викликає тільки роздратування і бажання втекти якомога далі, журналістка Настя радить читати “Дона Флор та двоє її чоловіків” Амаду Жоржі, щоб перенестися в далеку й сонячну Бразилію. За холодною жорстокістю замість різдвяного тепла Стася пропонує сходити до Донни Тарт у її незвичний сюжетно детектив “Таємна історія” на межі Стародавньої Греції й Америки. А якщо вам хочеться до Сполучених Штатів Америки часів рабовласництва, то редакторка Марія рекомендує “Кохану” Тоні Моррісон, аби зрозуміти, як співіснують вбивсто і любов. Кінокритикиня Маша в дорозі радить читати “13 новел” Юркі Вайнонен, дорослі фантасмагорично-сюрреалістичні казки, які відбуваються в стереотипно зимовій Фінляндії. Ліза ж пропонує повчитися в Еріха Фромма, єдиного психолога, який вмів любити, свободи в книзі “Втеча від свободи”. А Аріна не втрималася і порадила ще й написаний в кращих традиціях саспенсу детектив Марґарет Етвуд “Сліпий убивця” на випадок, якщо вам мало драми у власній родині.
Смачних мандаринок і приємного читання!
#пусто_про_літературу
