Як вивчити італійську за 2 тижні? Про війну, квашену капусту та поліглота Гемінґвея.
https://pustoproject.com/2018/11/11/nekorysni_porady_ernesta_hemingwaya_z_vyvchennya_inozemnykh_mov/

Стипендія за минулий місяць вже закінчилася, а за наступний - ще не прийшла? Моне знає, як правильно ображатися на своїх друзів, щоб забирати їхні гроші. Про благодійність, претензії і "нікому нічого не кажіть".
https://pustoproject.com/2018/11/12/instrukciya_2_yak_pravylno_prosyty_hroshi_/

Критикуєш – пропонуй. За таким принципом з’явився один із найвпливовіших напрямів світового кіно – Французька нова хвиля.

Якось кінокритики журналу «Cahiers du cinéma» – Жан-Люк Годар, Франсуа Трюффо та інші – вирішили: якщо вони не можуть направити французьке кіно на “путь істинну” критичними рецензіями, то час знімати власні стрічки. Так 1959 року на кіноекрани вийшов фільм “400 ударів” Франсуа Трюффо. Вільна камера, нестудійні зйомки на вулиці, багато імпровізації, мізерний бюджет, непрофесійні актори – все це було вже тут і згодом стане показовими рисами “бунтівних” режисерів Французької нової хвилі.

Їм остогидла “кінематографічна нещирість”, яка тоді стала каноном для французького кіно. Вони схилялися до фільмів Жана Ренуара, Говарда Гоукса, Джона Форда та Альфреда Гічкока. Кінокритикам з “Cahiers” імпонувало те, що ці режисери беруть участь в усьому процесі створення фільму. У них показовий індивідуальний стиль, вони – автори.

Режисери нової хвилі знімали просто неба, були незалежними від студій, самі шукали гроші на створення фільму, не використовували штучного світла і намагалися зробити стрічки правдивими.
Вони відкинули статичну камеру й принципи типового монтажу, який сприяв лінійності простору і часу, додали різкі зклейки або забрали їх взагалі, ввели стоп-кадри й перестали перейматися, що сцена не здається “безшовною”. Цим вони постійно нагадують, що глядач дивиться фільм. Іноді герої навіть ламають четверту стіну, звертаючись до глядачів.

“Фотографія –- це правда, а кіно –- це правда 24 рази на секунду” (с) “Маленький солдат”, 1960 рік, Жан-Люк Годар

Французька нова хвиля надзвичайно вплинула на принципи зйомки кіно в усьому світі, зокрема й на сучасних режисерів, серед яких Квентін Тарантіно (він навіть присвятив свій фільм “Скажені пси” Годарові), Ксав’є Долан, Роман Поланскі, Франсуа Озон і, звісно ж, Вес Андерсон.

Основні режисери: Франсуа Трюффо, Жан-Люк Годар, Клод Шаброль, Жак Ріветт, Ерік Ромер

Основні актори: Жан-Поль Бельмондо, Бріджит Бардо, Катрін Деньов, Жан-Клод Бріалі, Джин Сіберг

Рекомендуємо переглянути: “На останньому подиху” та “Жити своїм життям” Жана-Люка Годара, “400 ударів” та “Жюль і Джим” Франсуа Трюффо, “Красунчик Серж” Клода Шаброля, “Хіросіма, любов моя” та “Минулого року в Марієнбаді” Алена Рене.

#пусто_про_кіно

Як писати так, щоб за вашу лаконічність вас обожнювали мільйони і відкладали вбік тисячі? Замість усіх книжок з копірайтингу Гем презентує: як писати без алкоголю та котів (вони у іншій статті).
https://pustoproject.com/2018/11/12/pyshy_skorochuy_vid_ernesta_hemingwaya/

“А я хлопця хап за шию, буду кохати поки жию, буду кохати поки жию…”

1951 рік, Польща, музика, кохання. Він – диригент щойнозаснованого народного колективу “Мазурек”. Вона – дівчина, яку попри судовий вирок взяли до цього колективу. Вони закохуються одне в одного. І прагнуть свободи: для них разом і для кожного окремо. Чи не вперше за останні роки в кінотеатрах мелодрама про двох сильних та незалежних героїв. Їхня свобода розводить їх за реальні кордони та обмежує політичними режимами. А ще вона суцільно складається з музики: польського фольклору та джазу.

Що більше старіє Павло Павліковський, то більше його фільми схожі на сон, спробу втекти від реальності. Його не влаштовує сучасний світ з інформаційним шумом і спрощеним спілкуванням: він ностальгує за минулим. І змушує ностальгувати своїх глядачів.

Стрічка монохромна, але здається більш кольоровою, ніж реальний колір: режисер так майстерно грає на контрастах та світлі. До речі, вибір ч/б – це не заява автора про стиль. Він довго роздумував над тим, як передати кольори Польщі під час холодної війни, і всі вони були занадто брудні і тьмяні. Окрім того, довелося би змінювати їх залежно від країни (стрічку знімали у Франції та Югославії), що завдало би глядачеві труднощів у сприйнятті. А у чорно-білому варіанті фільму суцільна естетика, нічого зайвого.

Нічого зайвого, до речі, можна назвати режисерським принципом Павліковського. Фільм знятий у форматі 3:4, тобто майже у квадраті. Це, як і у оскароносній “Іді”, для того, щоб не відволікати глядача зайвими деталями збоку кадру. Такий прийом також допомагає колишньому документалісту Павліковському у вибудові ідеальних композицій, якими захоплюєшся протягом всього фільму. А камера, на відміну від попередньої стрічки автора, де усе статично, легко рухається за головною героїнею, наче вона оператор.

Найважливіше втілення принципу “нічого зайвого” у кінокартині – стрибки тривалістю в декілька років між сценами. Дії фільму розгортаються чотирнадцять років, ми стрибаємо на два-три. Режисер немов каже нам: “Все, що ми не показали, додумайте самі. Нам непотрібні ванільні моменти на екрані. Ми показуємо найважливіше”. Щоб дати нам оговтатися перед наступним стрибком у часі, на екрані з’являється чорне тло п’ять-шість секунд. Остання з них, щоб зрозуміти: кохання залишається.

Прототипами для головних героїв стали батьки режисера. Вони були одружені, розлучилися, зійшлися з іншими людьми, одружилися знову, розійшлися і врешті померли поряд ледь не в один день. Автор вирішив дати протагоністам їхні імена: Віктор і Зула. Коли Павло Павліковський шукав актора на головну роль, у нього була одна вимога: чоловік довоєнної мужності з інтелігенції 1950-х років. Сучасні представники цієї статі, за словами режисера, надто милі і красиві. І після перегляду фільму таке враження складеться у більшості дівчат на сеансі. Хоч бери і змінюй статус у Тіндері на “шукаю довоєнного чоловіка, схожого на Томаша Кота в “Холодній війні””. А от акторка Іонна Куліг грає польську Мерилін Монро, Едіт Піаф, Емі Вайнгаус, зрештою, просто Зулу. Вона заслуговує на окреме ім’я серед цих жінок своєю чарівливістю та силою волі.

Цих двох потужних героїв єднає музика. Його характеризує фольклор, потім – джаз. Її – міська радянська пісенька з кінофільму, а потім – фольклор. Разом вони мікс: польської народної “Dwa serduszka” під джазове аранжування. І я вийшла з кінотеатру з цієї піснею на вустах і вона не сходить з них вже два дні поспіль. Бо стрічка торкає до сирот по тілу, а слухова та голосова пам’ять відтворюють її, як нагадування про цей захват.

Сходіть. Варто.

#пусто_про_кіно

Абстракція абстракцією, а котики завжди поза маніфестами. Без кольорових музичних симфоній у фігурах: Кандінський, кіт, милість.

© The Bauhaus Movement

Чи можуть блогери писати книжки? Про весільний блог, сміх, який приносить успіх, і українську приказку "Сім раз відміряй, один – відріж" у виконанні Фредріка Бакмана.

https://pustoproject.com/2018/11/15/fredrick_backman_chomy_treba_perepysuvaty_knyzhky/

Як бути таким депресивним, щоб всі називали вас найбільшим оптимістом? Вес Андерсон дає відповідь. Про пачки А4, науковий Париж та зламані віконні решітки.
https://pustoproject.com/2018/11/15/wesanderson_bentezhnezhyttia_vychavlenizytryny/

Імпресіонізм у Німеччині

Німецький імпресіонізм експресіоністичний. Ця нація занадто лаконічна та серйозна для такого повітряного напряму. Саме тому він зовсім несхожий на французький. Побудований на композиції та плоскості. І так, він різкий та напружений. Як німці.

Найвідоміші представники: Макс Лівеман, Макс Слефогт, Ловіс Корінт.

Картини:
«Діти художника в саду», Макс Слефогт – ця картина ідеально ілюструє німецький імпресіоністичний мазок. Він буквально звивається і тягне за собою. Фарби часто змішані на полотні, як учив німецький реаліст Вільгельм Лейбль. Тому широкий мазок червоного одночасно золотистий та зеленуватий. Усі фактури настільки добре прописані, що ми не просто бачимо мить очима художника, але й уявно торкаємося до неї.

«Авеню папуг», Макс Лівеманн, 1902 – полотно, на якому хочеться зробити Інстаграм-сторіз, де тінь руки м’яко відбивається у світлових калюжах на проспекті. Такого з картинами Моне не зробиш, бо, порівняно з німцями, у французів кольорово-світловий хаос. Тут помітно, що німецька схильність до темних відтінків не оминула навіть найсвітліший напрямок у мистецтві: дерева над проспектом огортають своїм густим зелено-коричневим кольором.

«Вранішнє сонце», Ловіс Корінт, 1910 – яскравий приклад імпресіоністичного портрету. Німецький мазок тут настільки інтенсивний і наноситься так агресивно, що незрозуміло, чи це шкіра, нічна сорочка, світло, чи пляма фарби. Іноді здається, що імпресіоністи б’ють полотно пензлем і мистецтвознавці жартома називають їх більш експресіоністичними, ніж самих експресіоністів. Бо мазок Ловіса Корінта ніби летить, завдяки паральненому нанесенню на картину. І ми знаємо, що далі його дружина встане з ліжка, поцілує свого чоловіка. Тобто, буде рухатися. Бо в німецькому імпресіонізмі немає місця статиці, тільки динаміка.

#пусто_про_ізми

Хочете змінити ім'я? Ні? Стіву Зіссу байдуже, змінюйте негайно. Розповідаємо про пікап вагітних журналісток, повітряні кулі та жагу до помсти.
https://pustoproject.com/2018/11/16/yak_dyvytysya_pidvodne_zhyttia_zi_stivom_zissou_/

Що робити, коли навіть Бог підтримує фашистів? Або як здобувати свободу, рівність, братерство по-іспанськи. Розповідаємо про фатальні прогнози погоди, совість Франсиско Франко та громадянську війну 1936-1938 рр.
https://pustoproject.com/2018/11/17/po_komu_podzvin_za_respubliku_komunistiv_i_hmarne_nebo/

"Where is my mind?", – питатиме вас Блек Френсіс. Ми запитувати не будемо. Розповідаємо, як і чому варто передивитися "Бійцівський клуб".
https://pustoproject.com/2018/11/17/kava_shyzofreniya_ta_zhovti_rukavychky/

Уникайте творчих людей! Або як занепастити своє життя з художником. Розповідаємо про стосунки Клода та Камілли, одруження Беатріче та імпресіонізм по той бік полотна.
https://pustoproject.com/2018/11/18/muza_ne_druzhyna_kamilla_monet/

Якби сучасне мистецтво було людиною, ви цілком могли б зустрітись на Прайді, побитись через дівчину та обговорити політику. За своє довге житття воно встигло змінити сексуальну орієнтацію та гендер вже чималеньку кількість разів. То що? Давайте разом допоможемо мистецтву знайти себе у новій статті.
https://pustoproject.com/2018/11/19/mystectvo_u_poshukah_seksualnoi_%D1%96dentichnost%D1%96/

Як провести час в Іспанії так, щоб вас запам‘ятав кожен бик? Ернест Гемінґвей радить остерігатися пам‘ятників та церков і частіше пити вино з Ріоха. Про прифронтові готелі, вагітних дружин і пікніки з матадорами.
http://pustoproject.com/2018/11/19/travel_porady_vid_hemingweya

Вже у цю суботу (24 листопада) о 14.00 ми читаємо другу лекцію про Ернеста Гемінґвея, 57 котів, кориду і державну зраду. Адреса: вулиця Дмитрівська, 19А (кав'ярня Small talk & coffee). Вхід безкоштовний, але за реєстрацією:https://goo.gl/forms/GLTBYl8BOM93JdEq2.

Про що будемо говорити? Про те, як зваблювати індіанок у 14-річному віці і дописувати про це у шкільний журнал. Про те, як правильно ховати пляшки з-під алкоголю у госпіталі та товаришувати з запальними італійськими медиками. Про те, де, як і навіщо скручувати голову голубам в Парижі. І звісно ж, про те, чому нам варто любити лаконічні тексти цього недоіспанського американця і чому їх можна ненавидіти.

До лекції 4 дні. Реєструйтеся і пустуватимемо разом.