Залишилось 27 днів, щоб назбирати достатньо сонячних вражень, зустріти декілька теплих світанків і підготувати пальто до осені (хоча, кому ми брешемо, свого часу воно чекатиме ще місяць). Ми зібрали шість матеріалів із сайту Пусто, щоб за цей час ви ще й підготували інтелектуальні розмови та продемонстрували співробітникам у відпустках та одногрупникам на канікулах свою всебічну продуктивність.

Як дивитися "Безтямний П'єро" Жан-Люка Годара – Коли все навколо — робота, погода чи відсутність пригод — доводить до божевілля й безтями, можна ввімкнути "Безтямний П'єро" Жан-Люка Годара і отримати дозу приємного безумства. А потім розповідати друзям, як ви дивилися ГОДАРА з інтелектуальним виразом обличчя та моноклем, захоплюватися красою Анни Каріни та фарбувати обличчя в кольори цього кіно, як Жан-Поль Бельмондо. Для всіх, хто не потрапив до нас на кінопоказ, розбираємося з курортно-закоханим кіно метра французької нової хвилі.

Геніальний мрійник: ловля форелі з Річардом Бротіганом – Маємо для вас пропозицію. Кидайте всі свої справи, зичте у дідуся вудку, беріть стару панаму з квіточками, хапайте сонцезахисний крем і гайда з нами рибалити. Бо цього разу нас кличе сам Річард Бротіган! І не абикуди — в Америку. А що може бути краще, ніж рибалити з геніальним мрійником, останнім бітником, першим гіпі й просто неймовірно цікавою людиною? Хіба читати нашу статтю про ловлю форелі в Америці та справді хорошу американську літературу.

Антиінструкція: 5 способів бути нездарою в аванґарді – Вас дратують сноби, які із задуманими фізіономіями ходять залами сучасних галерей, кидаються в інсталяції словами “Емпіризм! Лапідарність! Флюксус!” і читають наші статті? Не хвилюйтеся, ми знаємо, як зробити так, щоб вони обходили вас десятою дорогою. Розповідаємо, як уникати інтелектуалів, зневажати Малевича та прикидатися нездарою в авангарді.

Як дивитися "Королівство повного місяця" Веса Андерсона – У вас є ще приблизно місяць, щоб пожити у лісі та потанцювати на пляжі, поки не стало занадто холодно. Або поки не почалась буря. Як зробити це максимально продуктивно та весело показує Вес Андерсон у “Королівстві Повного Місяця”. А ще пояснює, що таке сімейна криза, дитяча жорстокість та перше кохання. Як дивитись цей теплий фільм та що у нього спільного із Селінджером і Берґманом розповідаємо у матеріалі.

Місіс Вулф: маяк модернізму. Частина ІІ – Уже настоялися перед мольбертом і знудилися писати про страждання метелика в шибці вікна? Вірджинія Вулф також. Тому вона почала шукати нову форму оповіді під ліжком, у шафі і під сходами. Натомість знайшла коханку і написала про неї роман. У матеріалі продовжуємо досліджувати життя британської письменниці, яка робить 50 тисяч кроків у день і видає перші в Англії переклади Фройда.

"Променисте дитя" Жан-Мішель Баскія – Жан-Мішель Баскія, як і багато хлопчиків з Брукліну, мріяв стати пожежником, але потім побачив "Герніку" Пікассо, почув джаз і вивчив напам'ять "Анатомію Грея". Після такого втамувати запал могло тільки мистецтво, а не вогнегасник. Він зустрічався з Мадонною, дружив з Енді Ворґолом, презентував на картинах національні меншини, але так і не зміг завоювати прихильність сучасників. Про те, як грати за правилами арт-індустрії, читайте в матеріалі.

​​Любите прибріхувати в резюме, щоб отримати роботу? Попереджаємо: наслідки будуть жахливі. Чому, як і коли – у новій стрічці Джун-Хо Пона “Паразити”.

Жанр: сімейно-чорна трагікомедія з домішками трилеру
Країна: Південна Корея
Рік: 2019
Актори: Сон Кан Хо, Лі Сон Гюн, Чо Йо Чон

Дисклеймер: попри намагання журналістки уникнути спойлерів, ця рецензія все ж дасть вам уявлення про стрічку та може вплинути на її перегляд. Радимо купити квитки в кіно зараз і повернутись до цього тексту опісля. «Ваше мовчання стане прекрасним подарунком для глядачів», - каже Пон Джун Хо, і з ним важко не погодитись.

Чому варто дивитись?

1. Естетика сучасного Сходу
В Каннах явно полюбили східний кінематограф, адже минулого року виграла схожа драма японського режисера Хірокадзу Кореєди «Крамничні злодюжки», а цього року золоту пальмову гілку отримали “Паразити”. Колорит побуту сучасної Кореї та невигадана історія, яку цілком можна було б побачити в новинах – мінімум, заради якого варто подивитись цей фільм. А ще, щоб на власній шкірі відчути себе водночас жителем тамтешніх міських нетрів і представником білих комірців, які мешкають в ідеальних будинках, виховують особливих дітей та організовують спонтанні вечірки.

2. Гостросоціальність
Капіталістичне суспільство, яке мілленіали ХХІ століття вважають пережитком минулого, підійшло до глядачів впритул: Пон Джун Хо закінчує фільм чітким наративом – прірви між багатими і бідними неможливо перескочити. У своїх стрічках режисер піднімає теми нерівності та класової боротьби. Наприклад, у бойовику “Крізь сніг” 2013 року головний герой буквально прорубує собі дорогу у потязі після апокаліпсису, де ті, кому пощастило вижити, розділені по вагонах-класах. І “Паразитів” ця тема не оминула

3. Побудова сюжету
“Паразити” не мають одного великого повороту, кожна наступна дія головних героїв поступово відкриває завісу розв'язки. Самі ж події кінострічки нагадують колесо Сансари, де щасливі займають місце нещасних і навпаки. Тут немає зловмисників чи добродіїв, але це не заважає слідкувати за сюжетом: протистояння неминуче, хоч це і не черговий фільм від Марвел.

4. Режисерський стиль
У “Паразитах” є динаміка, гічкоківський саспенс і східний колорит. Та, зрештою, це ще й просто красиве кіно. Чого тільки варті кадри міста, що тоне в грозі чи вечері головних героїв, з яких можна змальовувати осучаснені фламандські портрети. Пон Джун Хо – естет. То чому б не поглянути на світ крізь його очі?

​Кошмари в дитинстві в кожного свої, але вони майже ніколи не обходяться без замкнених темних просторів, монстрів і бажання прокинутись та втекти. Поки горор-індустрія зі стрічками на кшталт “Астрала” та “Аннабель” не виходить за межі страхів юности, режисер Арі Астер звернувся до кошмарів свідомого віку. У фільмі “Сонцестояння” (зараз у прокаті) помирають близькі, руйнуються стосунки і життя перекидається догори дриґом. І ми, як після сну, виходимо з кінозалу в холодному поті. А ще дивуємося фольклорним костюмам героїв, абсурдним жартам сюжету та денному світлу, яке ніяк не асоціюється з жанром стрічки.

СЮЖЕТ. Типова група наївних американських студентів, Марк, Джош, Крістіан і Дані рушають на батьківщину їхнього шведського друга Пелле. Разом із його рідними вони мають зустріти свято сонцестояння, яке трапляється раз у 90 років. Тільки виявляється, що його родина – плем’я, яке сповідує язичницький культ і не гребує галюциногенними препаратами. Цей сюжет був би типовим для фільму жахів, якби магічні ритуали приховувалися, героїв спіткали негаразди в темряві і вони хотіли б вижити та втекти. Проте режисер знімає кіно при денному світлі, коли за сюжетом у Швеції білі ночі, показує нутрощі та суїцидальні ритуали контрастно із сонячними променями на приголомшливих зелено-білих скандинавських краєвидах (хоча зйомки відбувалися в Угорщині) і робить головним наративом історію звичайнісінького брейк-апу між морально зламаною протагоністкою Дані та незрозумілим, легко керованим Крістіаном. А ще – ніхто не втікає. Прибулим, як і глядачам, цікаво в магнетично-кольоровій атмосфері магії.

ПРО ГОЛОВНЕ. Якщо ви любите передбачати сюжет і плюватися на банальність сценаристів, передусім сходіть на “Паразити” Пон Джун Хо, а ще – не намагайтеся тягатися з Арі Астером. Для мудрагелів він продемонстрував майбутні долі героїв на початку фільму в будинку із загальною спальнею на панно із зображенням ритуалів. Останні, врешті, їх і спіткають. Проте головне в картині не це: вона чимось схожа до фільмів Гічкока, де ми знаємо, що має вибухнути бомба в руках у хлопчика, але режисер розтягує час до фатальної події напруженими кадрами та музикою, щоб змусити глядача максимально втиснутися в крісло. Це називається саспенс. І він у “Сонцестоянні” вдався, як і у “Психо”, “Запамороченні” та “Птахах” згаданого автора.

Ба більше, важливі в наратирі не лише відчуття напруги та огиди від побачених трупів і нутрощів, а й те, що весь абсурд навколо не дивує, як у “Екстазі” Гаспара Ное. Майстерність режисера у творенні сюжету проявляється й у викритті проблем самотности та розставання. Перша показує, як спільне проживання панічних атак і ритуальні танці під дією галюциногенних апаратів змушують іноземців навіть говорити однією мовою. А друга – просто жорстока до бажання кричати. Реалістичність переживань пари Кріса та Дані така справжня, бо Арі Астер створив картину на хвилі розпачу після брейк-апу з дівчиною.

ВІЗУАЛЬНЕ. Розпач не завадив досканалости фольклорного тла. Костюми вражають. Вишиті сукенки, довгі сорочки та штани білого кольору з червоними та синіми візерунками нагадують українські строї не дарма. Режисер надихався фільмами Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” і “Колір гранату”, звідки взяв ще й часте перемикання з динамічних кадрів, як у згаданій першою стрічці, на повільні статичні, як у другій. Це демонструє вправність оператора й монтажера та ловить увагу глядача в потрібний момент. Кольористика фільму витримана в трьох основних кольорах, контрастність яких принадна для шокування. Від нас нічого не ховають: ані кров, ані секс, ані тріумф.

Щоб не переборщити зі спойлерами та не потрапити під приціл одного з племен, із яких режисер списував звичаї й ритуали для фільму, завершимо просто: сходіть і подивіться “Сонцестояння” в кіно. Бажано, з друзями (чи токсичною другою половинкою) та в денний час, щоб зануритися в атмосферу моторошного сонячного світла, насміятися з абсурду, який після перегляду лякає, та побачити вступ до майбутньої ери якісних фільмів жахів, до якого Арі Астер, за словами критиків, долучився.

#пусто_про_кіно

​​Британська модерністка Вірджинія Вулф творила в епоху блюзу, палких танців і спаду першої хвилі фемінізму. А також була (і є) авторитетом у модерній прозі. Якщо ви шаленієте від одягу 20-тих і пафосних вечірок у “Великому Гетсбі”, шукайте це у її романі “Місіс Делловей”. Та не тільки там і не тільки це. Розповідаємо, як пізнати творчість письменниці через різні види мистецтва.

Романи. Якщо ви не встигли на море, але хочете послухати, як воно облизує берегу ноги, читайте “Хвилі”. Це роман розміром із відпустку (короткий), де через серію монологів письменниця розповідає історію шести друзів від дитинства до зрілості. Унікально делікатні речення-роздуми про життя накочуватимуться на вас, як хвилі й відноситимуть у спокій дум.

Для тих, хто не любить мочити п’яти, пропонуємо вирушити на човнику в подорож “На маяк” із родиною Ремзів. Попереджаємо: доведеться слухати їхні безкінечні сварки, розмови й спогади. Зате можна буде підглянути, як подруга сім’ї Ліля Бріско пише портрет місіс Ремзі. Вдасться їй чи ні – дізнаєтеся по прибуттю “На маяк”.

Подорожувати можна не тільки простором, а й часом із героєм-героїнею "Орландо". За основу Вірджинія взяла біографію коханки, розтягнула її на 300 років і шокувала Британію, перетворивши героя на героїню в середині роману. Почуттєвий потік свідомості – те, що треба для шанувальників модернізму.

Якщо ви стомилися мандрувати, Джейкоб Фландерс напоїть вас ранковим чаєм у своїй кімнаті (“Кімнаті Джейкоба”). Але він мовчатиме, бо в романі говорить не головний герой, а його близькі та кімната, в якій він живе.

Пообідати можна з сім’єю Парджитерів, які за рибною зупою повідають вам про прабабцю, яка жила в їхньому будинку у 1880-тих і готувалася до феміністичних маршів. Потім почуєте всю історію сім’ї (спойлер:трагічну) у “Роках”.


Під вечір буде вистава про історію Англії. Але найцікавіше відбуватиметься “Між актів” – в останньому романі Вулф. Сходити на цю п’єсу обов’язково всім, хто відчуває літній смуток. Тут навчать, як з ним толерувати.

Фільми. Стрічка “Години” про буденність Вірджинії та про життя місіс Делловей в сучасних реаліях. Рекомендуємо переглянути, щоб побачити, як писався цей роман. Є також екранізація “Місіс Делловей”, але вона не варта вашого часу, бо режисер не розкрив характери героїв. Натомість Саллі Поттер вдало надихнулася й зняла "Орландо" тарозширила історію вулфівського героя-героїні до нашого часу. Також нещодавно вийшов фільм про палке кохання письменниці “Віта і Вірджинія”. Його прем’єра відбулась на кінофестивалі в Торонто цього року.

Балет. За трьома романами Вулф – “Місіс Делловей”, “Орландо” і “Хвилі” – у Королівському балеті зробили постановку, від якої сироти по шкірі. Гарантуємо, що ви захопитеся модерністю танців, костюмів і декорацій.

Голос. Ви маєте рідкісну можливість послухати голос письменниці, яка читає своє есе на BBC. Воно про роль письменника в сучасному (для Вулф 1937) світі і його стосунок до творення нових слів у мові.

Більше про письменницю читайте в матеріалах “Місіс Вулф: маяк модернізму. Частина І” і “Місіс Вулф: маяк модернізму. Частина ІІ”.

Приємного знайомства!


#пусто_про_літератруру

​Є два способи запропонувати людям переглянути фільм Жан-Люка Годара: “Гайда дивитися кіно, де дівчина викрадає чоловіка, щоб подорожувати Францією і скидати автівки зі скель у море!” або “Пішли дивитися фільм-філософський трактат, де вродлива повія думає про природу мовчання”. І хоча другий спосіб буде правдивішим, перший наверне більше глядачів на любов до режисера-збиточника, який втілив у кіно максимальну кількість інновацій.

Годар створив першу повнометражну картину “На останньому подиху”, щойно його друг Трюффо зняв “400 ударів” і започаткував нову хвилю. Жан-Люк сказав: “Усе, що треба для хорошої кінострічки, – це дівчина і пістолет”. Тому “На останньому подиху” – історія про злочинця Мішеля, який затягує в авантюри свою недоколишню-недотеперішню подругу Патрицію. Інноваційною стрічку вважають не через двоскладникову лаконічність сюжету. Вона познайомила світ із “бунтарським” монтажем, який давав режисерові свободу: необов’язково показувати персонажа, що говорить. Можна знімати все: співрозмовника, газети, їжу. Можна “заморожувати” кадри, робити звукову доріжку несумісною з візуальною складовою чи дозволяти акторам пускати бісики глядачам. Саме Годар навчив цьому режисерів і сам робить це впродовж усієї своєї кар’єри. Розповідаємо, які інноваційні картини Жан-Люка у нашому списку “must see”.

“Жінка є жінка” – Якщо нова хвиля асоціюється у вас із монохромом, то руйнуємо стереотипи. Ця картина була кольоровим дебютом режисера. Він бездоганно впорався із поєднанням барв: у стрічці, де стриптизерка Анжела (Анна Каріна) хоче завагітніти, а її чоловік (Жан-Клод Бріалі) вважає це нісенітницею і не підозрює, що мрію може втілити його друг Альфред (Жан-Поль Бельмондо), червоні капрони героїні, блакитний одяг її обранця та нейтральний сірий руйнівника стосунків доречний настільки, що хочеться придбати собі схожі речі в гардероб. Крім цього, режисер поєднав жанри мюзиклу, комедії та філософської драми в одній картині, тому фільм можна рекомендувати і мамі, і найкращій подрузі, і незнайомцю на переході, який ненароком на вас глянув.

Зверніть увагу: Жан-Люк зробив статичними не кадри, а акторів; створив із людей декорації; та вигадав діалог за допомогою назв книг.

“Жити своїм життям” – У цій стрічці режисер дивиться на життя красивих жінок із іншого боку. Тому знову бере Анну Каріну, змінює різнобарвність на монохром і вигадує 12 філософських розділів про те, як суспільство змушує людей розкладатись. Головна героїня Нана розлучається з чоловіком, втрачає орендоване житло, бо їй недоплачують, і стає повією. Проте їй не гірко. Вона по-екзистенціалістські відчуває, що “живе своїм життям”. Ця стрічка – приклад наративного кіно. Ми чуємо розмови і думки головної героїні, та не завжди можемо розрізнити, що є що. Живемо її життям. І через це можемо передивлятися картину знову і знову, щоб знаходити в печалі щоразу нову красу.

Зверніть увагу: Годар відмовився від причинности сюжету: 12 епізодів фільму не мають логічної послідовности. Крім того, зловіть іконічну сцену, де Нана плаче за переглядом фільму про Жанну Д’Арк.

“Безтямний П’єро” – Оскільки перед зйомками фільму, який мав бути в американському стилі нуар, США розпочало війну у В’єтнамі (це обурило режисера), а Анна Каріна, яка мала зіграти головну роль, розлучилася з Годаром, останній вирішив створити безжанрово-мультижанрове кіно. Більше про різнобарвну поліфонічну стрічку/філософський трактат про сутність кохання читайте тут.

Усі стрічки Жан-Люка з 1960 по 1967 (до “Китаянки”) дивитися варто, бо вони красиві, філософські та інноваційні. Ми радимо ще нуарну картину про трьох бунтівників, які грабують рідних і вчать англійську, “Сторонні” та антиутопічну стрічку про майбутнє, зняту в тодішніх умовах без спецефектів, “Альфавіль”. Після 1967 кіно Жан-Люка стало занадто інноваційним, часом заполітизованим та безсюжетним. Але збиточники на те й збиточники, щоб чинити шкоду. Їм головне, аби вона захоплювала їх, а не інших. А це про Годара. Він ж вважає себе генієм. І не дарма.

​Вашу мати звуть Сігне, але всі кличуть її Хам. Вашого батька – Віктор, але Хам кличе його Фаффан. Коли ви народились, Хам намалювала скетч і написала: «Народилась серпневої ночі в неділю, о 23.55. Радію, що це дитя – дівчинка, але вона така огидна, наче зморщена стара жінка». Ви – Туве Янссон, всесвітньо відома авторка книжок про Мумі-тролів. Вона хотіла «жити у мирі, вирощувати картоплю та мріяти», багато малювала і проводила довгі літні дні на власному острові. Розбираємося, хто ж такі ті Мумі-тролі, до чого тут Кант і чому Туве втекла жити на острів.

Туве 8. Літо її сім’я проводить на острові в орендованому рибальському будинку. Майбутня письменниця зустрічає світанки на березі моря, збирає чорницю на галявині біля дому і п’є вишневий морс на терасі. А ще палко дискутує з братом та друзями щодо філософії Іммануїла Канта. Коли аргументи закінчились, Туве перейшла до радикальних методів і намалювала на стіні «найбільш огидне створіння, яке можна уявити» та підписала його «Кант». Так народилася істота, яку пізніше знатимуть як Мумі-троля.

Туве 15. Вона навчається у Стокгольмі, досліджує мистецтво та визначає, що їй подобається. Через два роки повертається в Гельсінкі і вступає до Академії мистецтв, де колись навчався її батько. Туве швидко засвоює базові техніки малювання, але їй не подобається підхід викладачів і обмеження свободи студентів і студенток. Тому разом із сімома друзями вона залишає Академію, знімає студію, багато пише та займається тим, що їй подобається.


Тоді ж Туве знайомиться з Семом Венні, фінським художником і викладачем Академії мистецтв. Він малює її портрети, а вона пише в щоденнику: “Коли я дивилась на ці картини, мене переповнювала радість, яка краяла серце”. Проте Туве відмовляється стати Семовою дружиною, бо не хоче, щоб заміжжя сковувало її свободу.

Туве 24. Вона отримує грант на навчання і прямує в Париж. Там записується до кількох шкіл, але залишає навчання та подорожує через Бретань до Таллінна, Берліна, Мюнхена, Верони та Рима. Відвідує музеї та виставки, розглядає роботи Босха та Рафаеля, досліджує природу та вилазить на верхівку кратера Везувія, щоб запалити цигарку та споглядати захід сонця.

Туве 26. Вона живе у Гельсинкі та створює політичні комікси для журналу Гарм. На одному зображенні влаштувався Мумі-троль. Це був перший його вихід на сцену і з часом фігурка Мумі-троля з’являється майже в усіх коміксах Туве для Гарму.

Туве 31. Вона публікує свою першу книгу «Маленькі тролі і велика повінь» про подорож Мумі-троля та його мами в пошуках тата, який покинув їх та подався у мандри. Книжка швидко стає популярною і Туве продовжує писати історії про Мумі-тролів та їх друзів.

Туве 42. Вона зустрічається з художницею Тууліккі Піетіля, пише історії про Мумі-тролів, працює в театрі та малює. Її втомлює надмірна увага журналістів, тому вона купує будинок на острові, де щороку з Туулукі вони проводять літо та весну.

Туве 56. Вона пише останню книжку з циклу про Мумі-тролів, «Наприкінці листопада». Тон історії зовсім інший, ніж у решти книг. Події в першій книжці відбуваються влітку, вона сповнена яскравих пригод. В останній книзі ж – пізня осінь, а герої дорослішають та дізнаються, що таке сум, збентеження та самотність.

Після публікації останньої книги Туве та Туулікі вирушають у подорож навколо світу. Відвідують Японію, Мексику та Північну Америку, зупиняються у містах та містечках на скільки завгодно. Туве пише: «Ми вже більше не туристи, ми живемо тут! Готуємо їжу вдома. А ще тут є невеликий сад, де ми вирощуємо овочі». Вона нарешті отримує свободу. Живе у містах, де ніхто не асоціює її з Мумі-тролями, проводить час з коханою, вирощує рослини і багато пише та малює.

Якщо ви ще не читали історій про Мумі-тролів, то варто почати з “Маленькі тролі та велика повінь” і “Комета прилітає” для того, щоб познайомитися з персонажами, а такі книги як “Невидиме дитятко” чи “Наприкінці листопада” дозволять глибше зрозуміти їхні характери.

#пусто_про_автора

​Пусто вже знайомилося з дадаїстами – жартівливими дебоширами, які протестували проти насилля війни. Цього разу розповімо про нігілістичну грозу музейних вахтерок – Марселя Дюшана та його реді-мейди.

Реді-...що?

Поки перші дадаїсти у Швейцарії писали маніфест (і ховалися від призову), Дюшан у Нью-Йорку уявляв, як по світу шириться “антиретинальне мистецтво” – нова школа, для якої важлива не візуальна привабливість, а потужна концепція.

Це був період, коли мистецтво мусило адаптуватися до світу. Колись виникнення фотографії зробило непотрібним реалістичний живопис і дало поштовх імпресіонізму. Дюшан ж переріс “гру з кольором і формами”. Після кількох років кар’єри художника він заявив: "витвором мистецтва" може стати будь-що, якщо митець так схоче”.

Це й було обґрунтуванням його реді-мейдів. Реді-мейди – це товари загального вжитку, часто предмети побуту, які після незначних модифікацій ставали витворами мистецтва. Чим вони відрізнялися від асортименту побутової крамниці? Митець помічав у них якості, які розкривалися в художньому довкіллі. А ще тим, що Дюшан ставив на них підпис і підсовував у музеї.

Сучасники не знали, як сприймати реді-мейди, взявши до уваги несерйозний імідж самого Марселя Дюшана. Утім, зараз це самостійна техніка з окремою класифікацією. На прикладах розглянемо три головні її типи.

1) Звичайні реді-мейди.
Предмет у цьому типі реді-мейдів не потребує модифікацій. Найвідоміший приклад – "Фонтан" Дюшана – звичайний пісуар, який митець купив заради жарту в магазині сантехніки та підписав псевдонімом R. Mutt (з французької – йолоп). Подумки хіхікаючи, він запропонував скульптуру Спілці незалежних художників. Концептуальне мистецтво тоді було новинкою, тому там довго ламали голову. Спершу скульптуру прийняли, але потім вирішили, що то жарт, а не прорив у мистецтві, і прибрали. Проте каверза Дюшану вдалася.

Інший класичний реді-мейд – скульптура "В передчутті зламаної руки", відома як лопата з підписом. Кажуть, репліку скульптури якось переплутали з побутовим предметом і використали, щоб прибрати перед музеєм сніг.


2) Виправлені реді-мейди.
Це реді-мейди, які потребували втручання автора. Наприклад, під час подорожі Францією Дюшан знайшов листівку з Моною Лізою. Він ніколи не розумів "святості" та "недоторканості" шедеврів, тим паче вульгаризованих. Нудьгуючи в ресторані, митець домалював моделі вусики та бороду та написав "L.H.O.O.Q." Французькою ці літери співзвучні "elle a chaud au cul" (українською – "у неї свербить в дупі" або "в неї гаряча дупа"). З легкої руки “виправлена” Мона Ліза перетворилася з ідеалу краси на найвпізнаванішу роботу веселого дадаїста.

3) Розкриті реді-мейди.
Це реді-мейди, сутність яких розкривається через поєднання двох або більше об’єктів.

Марсель Дюшан обожнював дивитися, як крутяться колеса у велосипеда. Тому він закріпив на дерев’яному табуреті одне колесо та крутив його собі на втіху. Так і народився реді-мейд “Колесо велосипеда”, який митець любив за “відчуття руху”, яке той дарував.

У Марселя Дюшана були і більш незвичні для свого часу гобі. Окрім глузування з мистецтвознавців, він іноді перевтілювався в жіноче alter ego — Rrose Sélavy (гра слів для "Ерос — це життя").

Разом із другом-фотографом Маном Реєм він якось зробив фотосет для Рроуз. Фото стало етикеткою для наступної роботи Дюшана – порожнього флакону від парфумів, "вуалетної води Belle Haleine” ( тут теж гра слів: вуалетна вода, а не туалетна, символізувала завуальовані, приховані сексуальні потяги).

Пусті парфуми знайшли свого покупця – їх купив Ів Сен-Лоран за 12 мільйонів доларів.

Попри швидкість створення реді-мейду, за 30 років роботи Марсель Дюшан випустив лише 13. Для нього було важливим, щоб предмети знаходилися “випадково”. Якби він працював частіше, зникла б неупередженість та раптовість ідеї.

Ви вже спланували останні літні вечори із красивими заходами сонця і улюбленими книжками? Якщо ні, то пропонуємо робити гарячий чай або відкорковувати вино, сідати на підвіконня чи на набережну Дніпра і читати про вплив товарів з Амазону на митців, інтелектуально-чуттєві злиття і улатранасилля.
Маємо для цього ідеальну компанію: гіпстерів, які відновлюють плівки, бунтівників без ідеалу і навіжених кіногеніїв. Більше – у матеріалах:

Як дивитися “Хіросіма, любов моя” Алена Рене – Якщо звичайні відеозаписи статевих актів здаються вам несмаком, сміливо вмикайте перші п’ятнадцять хвилин фільму “Хіросіма, любов моя” і насолоджуйтеся інтелектуально-чуттєвим злиттям головних героїв. Будьте обережні: вас може затягнути у кіно про війну, кохання та трагічність. Або плюйте на обережність (бо кому вона треба?). Більше про передову стрічку французької нової хвилі читайте у матеріалі.

Як читати “Маленьке життя” Ганьї Янаґігари – Увага! Пусто пише про сучасну літературу. Але не хвилюйтеся: вона на складні теми, має 800 сторінок і експерементує над читачами. У матеріалі розповідаємо, чому “Маленьке життя” Ганьї Янаґігари обговорюють всі, а читають одиниці. І розбираємося, до чого там краса, дружба і щастя.

Кунс проти Вейвея – Сучасним митцям Муза з оголеними грудьми та роковим поглядом уже не з’являється. Тоді звідки беруться ідеї? У Джеффа Кунса з продукції на Амазоні. У Ай Вейвея – з травм китайського суспільства. Обоє митців шаленіють від Дюшана та Ворґола, але ненавидять одне одного. Чому? Читайте в новому матеріалі про китайського дисидента та американського Кена.

Покрокове божевілля: як познайомитися із Стенлі Кубриком – Іноді під час нудотно-спекотних відпусток у готелях хочеться збожеволіти. Стенлі Кубрику це знайомо. Він зняв стрічку про те, як Джек Ніколсон їде дахом в горах, бігає вестибюлем і намагається вбити свою сім'ю. А ще – про ультранасилля, сонну еротику й любов до ядерної війни. У новому матеріалі розповідаємо, з яких фільмів почати знайомство із навіженим кіногенієм, як перфекціонізм зробить вас шпигуном і чому звичайний радянський район – антиутопічний.

Артюр Рембо: розгніване дитя Франції – Які у вас плани на вечір? Пропонуємо взяти квитки і мерщій рушати до Парижа. Там, у маленькій кав‘ярні, із пляшкою вина у руці вже зачекався Артюр Рембо – таємничий, нестримний і неймовірно талановитий. Про бунтівника без ідеалу, поета і ясновидця – у матеріалі.

Крок назад: Аналогова фотографія. Частина 1. – Вас дратує, коли просять показувати фото після кожного кліку? Придбайте плівковий фотоапарат. До того ж, це зараз модно! Надихаємось кадрами: пейзажами і портретами, розмитими і різкими, чорно-білими і засвіченими. А ще розбираємось, чому аналогова фотографія померла в масах та як відродилась в руках у гіпстерів за посиланням.

Якщо якимось чином вас оминула ця новина, Тарантіно зараз у прокаті з майже ювілейною, дев’ятою кінострічкою «Одного разу в Голлівуді». Ця картина – симбіоз зіркового касту (Бред Пітт, Леонардо Ді Капріо, Марго Роббі) та гучного авторства визнаного майстра триллера та витонченого стильного бойовика. Ми вирішили дати своє визначення довгоочікуваному фільму та проаналізувати його на авторський стиль режисера.

https://telegra.ph/Jti-chi-ne-jti-Odnogo-razu-v-Goll%D1%96vud%D1%96-Kvent%D1%96na-Tarant%D1%96no-08-19

#пусто_про_кіно

​Кетіль Бйорнстад. Або піаніст про піаністів.

Кетіль Бйорнстад – норвезький письменник із класичною музичною освітою, який грав із оркестром філармонії Осло, двічі перемагав у Конкурсі молодих піаністів і написав роман про те, що знав найкраще – світ музичного закулісся. Ми пропонуємо вам поринути у нього разом з нами, бо говоритимемо про «До музики» й те, як вона стає єдиним порятунком і прокляттям.

«До музики» – історія Акселя Вілдінга, молодого, талановитого та амбітного піаніста. Він – інтроверт, самітник, схильний до самоаналізу та рефлексій, спогадів і мрій із ані щасливої, ані багатої родини. Гра для нього – спосіб утекти від реальности, дитячих травм, привидів минулого, невпевнености в майбутньому, абстрагуватися від почуттів і забутися. Цей роман – історія симбіозу людини та мистецтва. Мистецтва, яке живить, сповнює сил, дає змогу йти далі та залишається світлом серед темряви. Це історія дружби, яка зароджується там, де не мала б. Історія кохання, яке живе, попри випробування та перешкоди. Історія дорослішання та пізнання себе через музику. Навдивовижу доросла та щира. Іноді здається, що автобіографічна.

Утім, «До музики» – це не лише роман, що читається на одному диханні. Це справжня музична енциклопедія. Це Фантазія фа-мінор Шуберта, концерт соль-мажор Равеля, перша частина скрипкового концерту Сібеліуса, які вплетені у сюжет, пов’язані з подіями настільки тісно, що впливають на них. Музика тут є повноцінним персонажем. Персонажем, якого можна порівняти хіба з класичним Фатумом: на його думку зважають, від нього всі залежать. Не дивуйтесь, якщо хотітимете ввімкнути Ліста, Гріга чи Бетховена, адже пристрасність, насиченість оповіді, залежність кожної деталі від музики, поширюється за межі сюжету, абсорбує, затягує в історію та робить читача її частиною.

Чому варто читати «До музики»?

Це майстерно написаний роман. Вражає художність та точність мови, вражає сюжет, за яким слідкуєш, затамувавши подих. Це якісна психологічна драма з живими персонажами, яким віриш і співчуваєш. За ними цікаво спостерігати, їх хочеться пізнавати. Тут нема шаблонних образів і кліше. Це інший погляд на звичні речі. Це роман про те, що класична музика – далека від канонічного образу начищеного до блиску роялю посеред сцени у світлі софіт. Так, музика – це красивий світ, в якому, однак, немає місця виправданням, жалю чи співчуттю, це шлях поразок, втрат і душевних терзань, в яких народжується мистецтво та геній. Врешті-решт, роман Кетіля Бйорнстада – шанс побачити життя як воно є, багатогранним, складним, заплутаним, болісним та, попри все, сповненим надії. «До музики» – у деякому сенсі є новим баченням: тут мрії, які можуть руйнувати життя, талант та біль, що йдуть пліч-о-пліч, та простота справжньої любові, яка нічого не вимагає навзаєм.

«До музики» – це складно та захопливо, болісно та пристрасно, а якщо коротко, то дуже емоційно. Вигадати щось краще, ніж це, до списку останніх літніх читань ми не навіть не намагатимемось. Поки що.

#пусто_про_літературу

Навіть якщо ви плутаєте стилі, цей все одно впізнаєте . Підказуємо: він закликає дивитися сновидіння наяву. Сьогодні розбираємося із підсвідомим, тобто, сюрреалізмом і його найвідомішими представниками.

Сюрреалізм – це мистецький напрям, який зародився в 1920-х і проіснував до 1960-х. Його основа – спонтанність, свобода від усвідомлених асоціацій, упереджень та намірів.

На початку XX століття Зигмунд Фройд поставив на вуха Європу своїми працями про підсвідоме та безсвідоме. Він сказав: природа людських бажань ірраціональна. Іншими словами – король голий, а мораль і етика насправді не визначає нашу сутність. Більше про відкриття, революцію сексуальности й світосприйняття Фройда читайте в матеріалі Густав Клімт під ручку з Фройдом. Для митців ж ідеї психолога відкрилися в “Тлумаченні сновидінь” – виявилося, що творчість – це частина безсвідомого, а дістатися до неї можна через сни.

Термін “сюрреалізм” вперше вжив у 1916 році Гійом Аполлінер. Поет захоплювався сучасним мистецтвом, в якому почали з’являтися елементи “понадреального”. Його він так і описав — sur-réalisme, тобто “за межами реалізму”. Окремих художника чи художній стиль автор туди не вкладав.

Неологізм запав у душу молодому поету Андре Бретону. Митець тоді зневірився у дадаїзмі та шукав новий мистецький напрям. У маніфесті сюрреалізму 1924 року він і заклав головну ідею руху: проникнути в свідомість аудиторії та викрити усі брудні таємниці, які вона ховала за “моральністю”. Сюрреалісти зображали “приємну” реальність поруч з “потворною”, що викликало “масову дезорієнтацію” – а це, на думку Бретона, просто чудово!

Найвідоміші представники: Андре Бретон самовпевнено проголосив сюрреалістами половину діячів культури від Данте та Шекспіра до Марселя Дюшана та Пабло Пікассо. Зараз ж до сюрреалістів ми відносимо Хуана Міро, Сальвадора Далі, Макса Ернста, Рене Маґрітта, Мерет Оппенгайм, Фріду Кало, Альберто Джакометті.

Знакові твори:

“Карнавал Арлекіна”, Хуан Міро, 1925. Ця картина – ідеальний приклад “автоматизму”. Митець писав картини, не спланувавши композицію. Він спонтанно малював геометричні форми, з яких потім вигадував персонажів і значення. “Карнавал” символізує свідомість митця, а кожен об’єкт перегукується з важливою частиною його життя. Так Арлекін з діркою в животі – це голодний Міро, кішка в кутку – його кішка, що завжди сиділа поруч, поки той малював, а чорний трикутник у вікні – Ейфелева вежа, яку художник бачив, коли працював у Парижі.


“Син Людський”, Рене Маґрітт, 1946. Картина присвячена улюбленій темі митця – людській цікавості. Обличчя на картині приховане частково, босимволізує постійну жагу пізнати невідоме. Митець казав, що його картини нічого не приховують, але породжують таємницю. Втім, його полотна не мають значення, бо і таємниці не мають значення – вони незвідані.

“Постійність пам’яті”, Сальвадор Далі, 1931. Свій стиль митець називав параноїдально-критичним методом: він занурювався у стан параної, щоб творити. Так народилися його “розфарбовані вручну фотографії сновидінь”. Одна з них – “Постійність пам’яті” – символізує і тривогу кінця часу, і принизливість смерті, і статеву дисфункцію, якої дуже боявся митець, і відносність часу вві сні.

#пусто_про_ізми

​​Якщо ви проливали сльози над історією Ромео і Джульєтти, то мусимо вас розчарувати – все було не так романтично. І написав це не Шекспір. Адже він часто крав чужі історії. Розбираємося, чому дядько Шек вдавався до літературних злочинів і як зміг залишитися актуальним досі. А також дізнаємося, по що до нього ходити і на що звертати увагу.

Вам не здалося. 80% драматичної творчости Шекспір крав у інших. “Ромео і Джульєтту” спіратив із однойменної поеми англійця А. Брука. “Гамлета” спер в іспанського новеліста. “Троїла і Крессіду” вкрав у Гомера. “Дванадцяту ніч” списав у одного італійського прозаїка. І це неповний список. Але збережіть свої помідори для салату.

У добу Ренесансу не було чіткого поняття “автор”. А копірайту тим паче. Якщо ви купували книгу, то не тільки сторінки й палітурка ставали вашими, а й сама історія. Можна було робити з нею що завгодно. Письменники копіювали персонажів, сюжети, репліки й творили з цього своє. Тому дядько Шек цілком відповідав своїй епосі.

Інші 20% драматургії він вигадав сам. У Шекспіра є два пласти героїв. Перший – вкрадені персонажі, які є центром історії. Другий – герої тла: блазні, клоуни й слуги. Завдання перших – рухати сюжет, діяти: закохувати й закохуватися, вбивати й вмирати. Других – висміювати й пояснювати глядачам, що відбувається. Вони медіатори між сценою і залом. Шекспір ставив п’єси в Глобусі – театрі для бідноти. Неосвіченим людям було важко зрозуміти високі почуття Ромео і Джульєтти. Тому все пояснювали жарти слуг і блазнів. Найвища мудрість вкладена в їхні слова. Через них драматург спілкується з публікою. Ці герої є тими 20% творчости, яку вигадав Шекспір. Радимо звертати увагу на них, а не на сльози-соплі Ромео.

Героїв першого пласту дядько Шек використовував для екшену. Уявіть, як видовищно, коли все данське королівство в “Гамлеті” помирає. Скільки крові! Або “Троїл і Крессіда” – Троянська війна у розпалі. Багато героїв гинуть. Скільки крові! Або “Річард ІІІ” – боротьба за англійський престол. Скільки крові! Глядачі приходили на п’єси не з метою культурно насититися, а подивитися на бійки й кров і розважитися.

У зв’язку з побажаннями аудиторії у комедій Шекспіра є магістральний сюжет. Персонажі довіряють своїм природним бажанням. Різке закохування – це прислухання до серця. Ромео палко любив Розалін, але щойно побачив Джульєтту, забув про колишні почуття й через годину після знайомства співав балади під її вікном. Це завжди любов з першого погляду. Іноді така ситуація призводить до комічности. У цьому й полягає магістральність комедій дядька Шека – миттєве закохування та перипетії, які через це виникають.

Магістрального сюжету у трагедій немає. Шекспір писав їх у пізньому віці, тому всі історії, хоч крадені, неповторні ("Макбет", "Отелло", "Король Лір", "Антоній і Клеопатра"). На противагу комедіям – ранній творчости. Події там повторюються, просто в кожній п’єсі розташовані по-різному.

Що читати у дядька Шека? Будь що. Хочете сміятися – читайте трагедії. Хочете плакати – читайте комедії. Жанри в англійській драматургії з’явилися тільки у 18 ст., тому п’єси Шекспіра – це несправжні трагедії і несправжні комедії. Завжди суміш, завжди салат з усього підряд.

Приємного знайомства!

#пусто_про_літературу

Сучасне кіно може визначатися не лише естетичним зображенням, яскравими спецефектами чи цікавим сюжетом, а й бути соціальним проєктом, який дивує, хвилює, а часом обурює, адже висвітлює найактуальніші та неоднозначні проблеми суспільства. Якщо ви погоджуєтеся з цим і підтримуєте засади загальної справедливости та рівности – не проґавте можливости сходити до кінотеатру на «Вайнштейна». Ця кінострічка режисерки Урсули Макфарлейн – якісне, копітке дослідження, яке вилилося у документальний антисексистський маніфест.

https://telegra.ph/YAk-divitis-Vajnshtejn-08-28

​​Томас Едісон не робив помилок, він просто знайшов 10 000 способів, які не працюють. Пабло Пікассо, про перші періоди творчости якого ми говорили тут, не правив портрет Гертруди Стайн впродовж дев'яти місяців, а випробовував різні шляхи написання.

За 80 сесій позування художник так і не досяг бажаного результату. На полотні не змінювалося нічого, крім голови. А всередині Пікассо тим часом вирувала буря пошуків нових прийомів. Врешті-решт Пабло замалював обличчя письменниці, сказав, що більше не бачить нічого, коли дивиться на неї, й поїхав до Іспанії. Портрет, можливо, так би й лишився незакінченим, якби через пів року на один із вечорів у салоні Стайн Анрі Матісс не прихопив із собою фігурку конгійського племені вілі.

“Матісс узяв дерев’яну статуетку зі столу й показав Пікассо. Той не випускав її з рук увесь вечір. Коли я зайшла до студії Пабло наступного ранку, підлога була встелена розписаними аркушами. Зображення на кожному було приблизно однаковим: велике жіноче обличчя з одним оком, задовгий ніс, який практично з’єднувався із вустами, пасмо волосся на одному плечі… Кубізм народився” – із щоденника Гертруди Стайн.

Африканське мистецтво стало ключем до завершення роботи – Пікассо швидко й без натури дописав портрет. Париж казав, що Гертруда на полотні не схожа сама на себе (схожою стане через 40 років). Але автор та Стайн були задоволені. Картина “Портрет Гертруди Стайн” започаткувала Чорний, або Африканський період (1907-1909) творчости Пабло Пікассо.

Чому Африка? У 1907 році художник опинився в паризькому етнографічному музеї Трокадеро. За спогадами Пікассо це було огидно: поруч був розташований блошиний ринок, там жахливо пахло, художник був один і хотів утекти. Але не зміг. Розгледів у тотемах, масках, статуетках, ідолах і примітивних ляльках те, що називав мистецтвом – не просто домашні декорації, а заступників, які допомагають приручити ворожих духів. Художник тут – посередник між реальністю та вищими силами.

“Ідея “Авіньйонських дівиць”, мабуть, прийшла до мене саме того дня. Але не через форми – абсолютно точно це був мій перший живописний екзорцизм”.

Що дивитися: “Авіньйонські дівиці”, “Оголена з драперією”, “Автопортрет”, “Автопортрет із палітрою”, “Танок покривал”.

Картини цього періоду визначайте за подібністю облич до африканських масок, сміливим виразним штрихуванням, схожим на насічки на дереві, та жовто-червоно-коричневою палітрою. А ще – за барель’єфністю, виразним фоном та оголеними жінками, ніби складеними із геометричних фігур: Пікассо деконструює класичні форми та поступово наближається до кубізму. Стиль Пабло цього періоду також називають протокубізмом або сезанівським кубізмом.

Далі буде.

#пусто_про_автора

Закорковуйте пляшки з кульбабовим вином, збирайте докупи літні спогади і готуйтеся перегортати календар. До кінця тягучо-медової пори року день. З цієї нагоди в Інстаґрамі радимо кіно, живопис і літературу, які відповідають настрою завершення тепла і сонця, а тут розповідаємо про шість нових матеріалів на сайті Пусто. Літо ж-бо можна підсумувати інтелектуально.

Покрокове божевілля: завершення знайомства із Кубриком – Щоразу, коли вам кортить гнівно накричати на людину в ранковій маршрутці, уявляйте, що ви в Англії XVIII століття. Виховано усміхайтеся й поливайте болотом з благородним обличчям. А щоб робити це майстерно – перегляньте "Баррі Ліндона" Стенлі Кубрика. У матеріалі завершуємо знайомство із геніальним режисером, говоримо про секс та літні табори і скандалимо по-кінематографічному.

Про що дощить український абсурд? – Завершилися довготривалі стосунки, а ви не знаєте, що з цим робити? Передусім, намагайтеся не збожеволіти. А ще придбайте собі кав’ярню, святкуйте самогубство нових дивакуватих знайомих і шукайте Бога. Або просто разом із нами знайомтеся з сучасним українським театром абсурду та п’єсою “Коли повертається дощ” Неди Нежданої у матеріалі.

Крок назад: Аналогова фотографія Частина 2 – Зеніт, Мінолта, Фед і Київ, а ще Олімпус і Кенон: їх багато, ви одні. Чим відрізняється дзеркальний фотоапарат від далекомірного, які видошукачі світлі й як нарешті обрати ту саму камеру, розповідаємо в другій частині матеріалу про аналогову фотографію.

Як дивитися “Сни” Акіри Куросави – Мрієте про сон? Але спати з кількістю роботи й бажанням все побачити й почути не годиться? Ласкаво просимо до світу нічних марень японського режисера Акіри Куросави. Його фільм "Сни" – це фантасмагорична естетична сюрреалістична кінокартина про режисерові сновидіння. Про те, як дивитися й на що звернути увагу в незвичному кіно відомого японця, читайте в матеріалі.

Як читати “Планету людей” Антуана де Сент-Екзюпері – Уявіть, якби ваш мікроблог в Твіттері перетворився на літературний шедевр. Так трапилося з Антуаном де Сент-Екзюпері. Щоправда, оскільки соціальних мереж у ХХ столітті не існувало, французький митець мусив записувати думки на папері. Розповідаємо, як читати збірку нарисів "Планета людей", шукати світло в криниці й дивитися на світ очима пілота.

Трагічно-еротичний екскурс до життя Еґона Шиле – Щоб кинути університет достатньо однієї причини: геніальність. Принаймні, так це обґрунтовують у випадку австрійського експресіоніста Еґона Шиле. У матеріалі розбираємося, як трагізм і еротизм сприяють щасливому прощанню з Академією мистецтв, а юні підлітки - сваркам із матір'ю і в'язниці.

​Що стається з хлопчиками, які ростуть в замку, намагаються винайти велосипед, який літає, і слухають Біблію на ніч? Дорослими вони почуваються несамотніми лише в пустелі та небі, зваблюють жінок погрозами їх утопити та пишуть книжки про Принца, Троянду та Лиса. Принаймні, так сталося з Антуаном де Сент-Екзюпері.

7-го вересня о 13.30 на Святі Французького інституту в Україні у Французькому інституті в Україні (вулиця Олеся Гончара, 84, метро “Університет”) ми прочитаємо лекцію "Антуан де Сент-Екзюпері: принц, пастух, пустельник" про чоловіка, який мріяв стати садівником, сушив гербарій і любив людей настільки, що надавав перевагу їхній відсутности. Антуан де Сент-Екзюпері – це не тільки "Маленький принц". І про це, як і про криваві стосунки, лаконічні письменницькі звички та невдалі польоти будемо говорити.

Вхід безкоштовний. Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/N786NGazbgoK53L57

До пустування!

​Уявімо, що Антуан де Сент-Екзюпері ненавидів громадський транспорт. На зустрічі з друзями він або літав, або небезпечно їхав автівкою, або йшов за відсутности грошей на таксі. Через це його твори найбільш вдалі для тисняви метро, трамваїв і тролейбусів: сторінками вони перенесуть у швидкісні, захопливі й самітницькі засоби перевезення. Готуємося до лекції “Антуан де Сент-Екзюпері: принц, пастух, пустельник” у цю суботу о 13.30 разом і розбираємося, що читати в повітряного француза, крім “Маленького принца”.

Лекція відбуватиметься в межах Свята Французького Інституту в Україні за адресою вулиця Гончара, 84. Вхід вільний. Реєстрація за посиланням: https://forms.gle/N786NGazbgoK53L57.

“Планета людей” (1939). Сент-Екз казав: “Перш ніж писати, потрібно жити”. Тому більшість книжок письменника оповідають про його досвіди, а позасюжетна філософія – есенція усамітнених роздумів письменника десь на аеродромі в Марокко, коли всі товариші в небі або в інших країнах. Другий роман (перший – “Південний поштар”) Антуана розповідає про період його роботи пілотом у компанії поштових авіаліній “Аеропосталь”. Якщо слово “пошта” здається вам нудним, то обов’язково беріть до рук цю книгу: вас чекають історії про аварії, виживання, дівчаток, які живуть зі зміями в будинку, і дружбу, яка переживає холод, голод, спрагу і кількакілометровий похід Андами. Завдяки Антуанові на трохи більше, ніж сто сторінок, ви відчуєте себе пілотом, полюбите літаки і дізнаєтеся, як бути на межі смерті. А між іншим зрозумієте, як автор бачив світ, де ми “вбиваємо в собі Моцартів” і, можливо, зловите екзистенціалізм.

“Нічний політ” (1933). Наступною цитатою від Антуана мало би бути щось на кшталт: “Перш ніж писати, потоваришуйте з літературними людьми”. Літературними настільки, щоб із них робити персонажів своїх книжок. Таким був директор компанії “Аеропосталь” Дідьє Дора. Його вміння суворістю знаходити пілотам сенс їхнього життя автор і оспівує в цій повісті. Це історія про все поза межами льотчиків у небі та їхніх літаків. Вона оповідає про безглуздого інспектора та його намагання дружити із пілотами, про зв’язкових і їхнє небажання ховати загиблих у аваріях товаришів і про жінок, які чекають на чоловіків у холодних простирадлах, вивчивши весь їхній маршрут на карті. Ми ніби потрапляємо за лаштунки театральної вистави у вигляді небезпечного нічного польоту. А з філософської точки зору спостерігаємо за дивовижею міжлюдських стосунків: робочих, дружніх і романтичних. Читати, якщо хочете потрапити в ніч, коли дивують усі звичні почуття.

“Цитадель” (1948). Перш ніж писати, просіть матір перед сном вам читати Біблію. По ознайомленню з двома книгами про літаки й далекі перельоти ви можете втомитися від турбулентности та заздрости авторовому екстремальному досвіду, тому радимо перемкнутися на роман-збірку притч. “Цитадель” – останній твір автора, який залишився недописаним і нередагованим (це для Екзюпері найбільша катастрофа, бо різниця між текстами до і після редагування була по кількасот сторінок). Його видали посмертно без правильної послідовности розділів у тексті. “Цитадель” оповідає про сина правителя племені в пустелі, який споглядає розвиток, занепад і війни свого народу. Він розбирає концепції Людини, Любови, Слова і доходить до Бога. Книга водночас нагадує допис до Біблії і східну казку, яка загортає в пустельні піски та зірки. Читати, коли маєте настрій на щось глибокодуховне й безсюжетне.

“Воєнний пілот” (1942) і “Військові записники” (1982, посмертно). Перш ніж писати, потрібно воювати. Із поглядами на війну, мир і значення людини в Другій світовій Сент-Екз знайомить своїх читачів у повісті “Воєнний пілот”. Він розповідає свою історію виконання небезпечного розвідувального завдання. Читати, щоб відчути себе воєнним товаришем і полюбити кімнату в простій хатинці фермера. “Військові записники” ж заглядають за лаштунки тексту та оповідають про смішних у безглуздости лікарів, розчарування в суспільстві та останні дні письменника.

Приємного читання і до пустування!

#пусто_про_літературу