Вже знемоглися від цієї спеки? Тоді приходьте сьогодні о 16:00 в ПеремогаSpace.
⠀
На лекції “Курбас: березілець, диктатор, молодик” разом з Лесем ловитимемо студене повітря з Соловків, навчатимемо молодих акторів традицій театру Стародавньої Греції, австрійської експресії з полотен Шіле і Кокошки та тайської медитації в перервах між репетиціями “Мини Мазайла”.
⠀
І звичайно ж робитимемо любов. До Молодих і Диких представників українського театру.
⠀
А ще про свою любов ви можете заявити через наші поштівки. Купуйте їх на місці або замовляйте в приватних повідомленнях.
⠀
На лекції “Курбас: березілець, диктатор, молодик” разом з Лесем ловитимемо студене повітря з Соловків, навчатимемо молодих акторів традицій театру Стародавньої Греції, австрійської експресії з полотен Шіле і Кокошки та тайської медитації в перервах між репетиціями “Мини Мазайла”.
⠀
І звичайно ж робитимемо любов. До Молодих і Диких представників українського театру.
⠀
А ще про свою любов ви можете заявити через наші поштівки. Купуйте їх на місці або замовляйте в приватних повідомленнях.
Відчуваєте наближення (від)пустки, але екзальтовані посиденьки в готельному номері й басейні – не для вас? Пусто підготувало п’ять способів культурно відпочити, які забезпечать пустотливі канікули. Розповідаємо, куди по-мистецьки помандрувати влітку.
У центр Довженка в Києві, щоб німіти від краси – Якщо від спеки говорити не хочеться, спробуйте зіграти в мовчанку з кінематографом на фестивалі німого кіно в Центрі Довженка (20.06 - 22.06). Тут ви зможете познайомитися з українськими фільмами 30-х, переглянути “Карусель” Буховецького, “Штурмові ночі” Кавалерізде та поринути в кіноархіви. Щоб помічати цитати, розповідати друзям про європейські стрічки тих часів і хизуватися фразою “це, як у Мурнау”, читайте наш матеріал про must see німі стрічки. І дивіться класику, вона красива.
До Львова, щоб встигнути в театр – Якщо ви вільна птаха, пропонуємо придбати квитки до Львова. У театрі ім. Леся Курбаса закінчується сезон. Хоча там не відробляють ритміку під метроном і не медитують по-тайськи, як у ХХ столітті в Леся Степановича, проте п’єси ставлять не менш авангардно. Радимо сходити на “Лісову пісню” (19.06), щоб думати про свідоме й несвідоме в Лесі Українки, “Королеву Краси” (22.06), щоб побачити одну з найкращих українських вистав за версією театрально конкурсу “ГРА”, “Благодарного Еродія” (26.06), щоб шукати Я у химерних образах Григорія Сковороди, та на прем’єру “Маркізи de Sade” (22.06). У перервах між театральними виставами полюйте серед пилюки й сонячного світла на Айвазовського в галереї ім. Возницького та відчуйте себе “бойчукістом” в музеї ім. Шептицького.
На Одеський кінофестиваль, щоб весь рік не ходити в кінотеатр – Якщо ви проти закриття кінотеатру “Київ” і не ходите в інші, їдьте в Одесу. Там за тиждень можна побачити фільми, що вийдуть в прокат, дихати морським повітрям і ходити по червоній доріжці. Одеський кінофестиваль (12.07 до 20.07) – головна кіноподія літа. Цього року ще й ювілейна. Особлива гостя фестивалю – французька акторка Катрін Деньов, яку нарешті випаде нагода запитати, чи справді її шмагали батогами в “Денній красуні”. У межах фестивалю проходитиме виставка “За кадром” про жінок по той бік камери в кіновиробництві – зможете побачити українських Саллі Поттер, Софій Копол і Клер Дені. А в перервах між кінопоказами під відкритим небом, майстер-класами й спробами заговорити з Катрін, радимо пошукати роботи Василя Кандінського в Національному художньому музеї.
До Харкова, щоб поспілкуватися з духами Курбаса й Хвильового – Якщо вам остогидла метушня, йдіть у слобідські поля. Микола Хвильовий там полював, думав і намагався застрелитися. Цього, звісно, робити не треба, але можна прийти до будинку “Слово”, де жив письменник, і поспілкуватися з духами українського розстріляного відродження: Кулішем, Йогансеном, Курбасом і безліччю інших представників богеми 20-х. Щоб відчути атмосферу епохи, сходіть до будівлі Держпрому: там годинами розглядайте конструктивістську композицію, уявляйте собі Харків соціалістичного майбутнього і прикидайтеся героїнею “Сентиментальної історії” Хвильового.
До Чернівців, щоб побачити море в пляшці – Якщо цього літа квитків на море у вас немає, не засмучуйтеся. Ольга Кобилянська ніколи його не бачила, тому подруга привезла письменниці пляшку з морською водою. Зараз вона стоїть в музеї Кобилянської в Чернівцях. Влітку тут можна рятуватися від спеки прохолодою аквамаринових будиночків, розглядати старі фотографії і слухати, як українська письменниця захоплювалася спіритичними сеансами й спілкувалася з духами. Після музею радимо придбати “Меланхолійний вальс”, знайти вільну лавочку на вулиці Кобилянської та сповнюватися феміністичними ідеями там, де вони зароджувалися. Якщо думати про високе під палючим сонцем важко, сховайтеся в Художньому музеї, де серед безлічі залів знайдете імпреський пафос, українські пейзажі та буковинський авангард.
Якщо ж ви вирішили бути вдома, щоб послухати наші минулі лекції нікуди виходити не треба – дивіться відео на YouTube. Пустотливого літа!
У центр Довженка в Києві, щоб німіти від краси – Якщо від спеки говорити не хочеться, спробуйте зіграти в мовчанку з кінематографом на фестивалі німого кіно в Центрі Довженка (20.06 - 22.06). Тут ви зможете познайомитися з українськими фільмами 30-х, переглянути “Карусель” Буховецького, “Штурмові ночі” Кавалерізде та поринути в кіноархіви. Щоб помічати цитати, розповідати друзям про європейські стрічки тих часів і хизуватися фразою “це, як у Мурнау”, читайте наш матеріал про must see німі стрічки. І дивіться класику, вона красива.
До Львова, щоб встигнути в театр – Якщо ви вільна птаха, пропонуємо придбати квитки до Львова. У театрі ім. Леся Курбаса закінчується сезон. Хоча там не відробляють ритміку під метроном і не медитують по-тайськи, як у ХХ столітті в Леся Степановича, проте п’єси ставлять не менш авангардно. Радимо сходити на “Лісову пісню” (19.06), щоб думати про свідоме й несвідоме в Лесі Українки, “Королеву Краси” (22.06), щоб побачити одну з найкращих українських вистав за версією театрально конкурсу “ГРА”, “Благодарного Еродія” (26.06), щоб шукати Я у химерних образах Григорія Сковороди, та на прем’єру “Маркізи de Sade” (22.06). У перервах між театральними виставами полюйте серед пилюки й сонячного світла на Айвазовського в галереї ім. Возницького та відчуйте себе “бойчукістом” в музеї ім. Шептицького.
На Одеський кінофестиваль, щоб весь рік не ходити в кінотеатр – Якщо ви проти закриття кінотеатру “Київ” і не ходите в інші, їдьте в Одесу. Там за тиждень можна побачити фільми, що вийдуть в прокат, дихати морським повітрям і ходити по червоній доріжці. Одеський кінофестиваль (12.07 до 20.07) – головна кіноподія літа. Цього року ще й ювілейна. Особлива гостя фестивалю – французька акторка Катрін Деньов, яку нарешті випаде нагода запитати, чи справді її шмагали батогами в “Денній красуні”. У межах фестивалю проходитиме виставка “За кадром” про жінок по той бік камери в кіновиробництві – зможете побачити українських Саллі Поттер, Софій Копол і Клер Дені. А в перервах між кінопоказами під відкритим небом, майстер-класами й спробами заговорити з Катрін, радимо пошукати роботи Василя Кандінського в Національному художньому музеї.
До Харкова, щоб поспілкуватися з духами Курбаса й Хвильового – Якщо вам остогидла метушня, йдіть у слобідські поля. Микола Хвильовий там полював, думав і намагався застрелитися. Цього, звісно, робити не треба, але можна прийти до будинку “Слово”, де жив письменник, і поспілкуватися з духами українського розстріляного відродження: Кулішем, Йогансеном, Курбасом і безліччю інших представників богеми 20-х. Щоб відчути атмосферу епохи, сходіть до будівлі Держпрому: там годинами розглядайте конструктивістську композицію, уявляйте собі Харків соціалістичного майбутнього і прикидайтеся героїнею “Сентиментальної історії” Хвильового.
До Чернівців, щоб побачити море в пляшці – Якщо цього літа квитків на море у вас немає, не засмучуйтеся. Ольга Кобилянська ніколи його не бачила, тому подруга привезла письменниці пляшку з морською водою. Зараз вона стоїть в музеї Кобилянської в Чернівцях. Влітку тут можна рятуватися від спеки прохолодою аквамаринових будиночків, розглядати старі фотографії і слухати, як українська письменниця захоплювалася спіритичними сеансами й спілкувалася з духами. Після музею радимо придбати “Меланхолійний вальс”, знайти вільну лавочку на вулиці Кобилянської та сповнюватися феміністичними ідеями там, де вони зароджувалися. Якщо думати про високе під палючим сонцем важко, сховайтеся в Художньому музеї, де серед безлічі залів знайдете імпреський пафос, українські пейзажі та буковинський авангард.
Якщо ж ви вирішили бути вдома, щоб послухати наші минулі лекції нікуди виходити не треба – дивіться відео на YouTube. Пустотливого літа!
Спочатку було слово, і слово було Японія.
Якби імпресіоністи писали Біблію, то вона б починалась так. Ніякі околиці Парижа й туманні пейзажі Тернера не вплинули на Моне, Ренуара, Деґа, ван Гога так, як це зробили вибиті на рисовому папері гравюри світло-вимитих кольорів. У 1859 році Франція уклала договір про дипломатичні відносини з Японією, яка чверть тисячоліття була закрита для торговців. Європейський ринок заполонили віяла, ширми, шкатулки, нецке, кімоно й гравюри Хокусая, Утамаро та Хіросіге. Останні використовували як пакувальний папір для продуктів, який Моне купував у бакалійника й розвішував на стінах будинку, а ван Гог бачив на пристані в Роні.
Молоді художники шукали нові способи відображення дійсності й знайшли їх в японському стилі: естетиці, композиційних рішеннях, пласкій перспективі й кольорових акцентах. Думка про існування мистецтва такого ж давнього, як європейське, але позбавленого академічних принципів і моралей, заохочувала імпресіоністів перенести цю традицію на континент.
Серед визначних прихильників японізму варто виокремити Вінсента ван Гога. Саме йому приписують авторство цього поняття. Художник вбачав у далекій країні ідеалізований острів простоти й безтурботності та мріяв її відвідати.
“Ми любимо японський живопис, відчули його вплив – усі імпресіоністи мають щось спільне з ним. Але чому ми не їдемо до Японії, точніше, до французького еквіваленту – Провансу. Я вірю, що майбутнє нового мистецтва криється на півдні”.
В Арлі ван Гог хотів зібрати художників нової генерації, які, дивитимуться на світ “по-японськи”, переноситимуть з ним квітучі дерева на полотно й закарбовуватимуть подих весняного вітру в мазках. Втім, відгукнувся лише Поль Гоген, який мав схильність писати хіба стиглі фрукти в руках засмаглих полінезійок. І те протримався з митцем менше трьох місяців.
На останньому році життя, перебуваючи в психіатричній лікарні Сен-Ремі-де-Прованс, Вінсент дізнався, що став дядьком: “Ми назвали його на честь тебе, і я сподіваюсь, що він виросте таким відданим і відважним, як і ти”. Ця звістка надихнула художника на створення однієї з його найвідоміших японістичних картин – “Квітучий мигдаль”. У листах до Тео він називав цю картину найвдалішою: “я зробив її, мабуть, краще й ретельніше за інші: вона написана спокійним, впевненішим, ніж зазвичай мазком”. Вінсент був переконаний: щоб пізнати японське мистецтво, треба впустити в життя більше радості й задоволення, тому в щасливий момент він повертається до природи – джерела свого умиротворення.
Художник уникає традиційних чистих кольорів, щоб не дратувати око глядача. Бірюзове безхмарне небо, світло-рожеві квіти й хаотично розкидане гілля, виділене чорним контуром (дань гравюрам), заповнюють простір і віють чистотою, легкістю й свіжістю весняного цвітіння.
Тут Вінсент не тільки вітає нове життя, а й без надії сподівається на власне переродження після виснажливих переживань.
Дозвольте імпресіоністам вас “японізувати”: перегляньте їхні репліки гравюр. Вони чудово підходять для літньої спеки, бо там прохолода фруктового саду, плюскання води й солом’яні парасольки тендітних гейш.
#пусто_розбирається
Якби імпресіоністи писали Біблію, то вона б починалась так. Ніякі околиці Парижа й туманні пейзажі Тернера не вплинули на Моне, Ренуара, Деґа, ван Гога так, як це зробили вибиті на рисовому папері гравюри світло-вимитих кольорів. У 1859 році Франція уклала договір про дипломатичні відносини з Японією, яка чверть тисячоліття була закрита для торговців. Європейський ринок заполонили віяла, ширми, шкатулки, нецке, кімоно й гравюри Хокусая, Утамаро та Хіросіге. Останні використовували як пакувальний папір для продуктів, який Моне купував у бакалійника й розвішував на стінах будинку, а ван Гог бачив на пристані в Роні.
Молоді художники шукали нові способи відображення дійсності й знайшли їх в японському стилі: естетиці, композиційних рішеннях, пласкій перспективі й кольорових акцентах. Думка про існування мистецтва такого ж давнього, як європейське, але позбавленого академічних принципів і моралей, заохочувала імпресіоністів перенести цю традицію на континент.
Серед визначних прихильників японізму варто виокремити Вінсента ван Гога. Саме йому приписують авторство цього поняття. Художник вбачав у далекій країні ідеалізований острів простоти й безтурботності та мріяв її відвідати.
“Ми любимо японський живопис, відчули його вплив – усі імпресіоністи мають щось спільне з ним. Але чому ми не їдемо до Японії, точніше, до французького еквіваленту – Провансу. Я вірю, що майбутнє нового мистецтва криється на півдні”.
В Арлі ван Гог хотів зібрати художників нової генерації, які, дивитимуться на світ “по-японськи”, переноситимуть з ним квітучі дерева на полотно й закарбовуватимуть подих весняного вітру в мазках. Втім, відгукнувся лише Поль Гоген, який мав схильність писати хіба стиглі фрукти в руках засмаглих полінезійок. І те протримався з митцем менше трьох місяців.
На останньому році життя, перебуваючи в психіатричній лікарні Сен-Ремі-де-Прованс, Вінсент дізнався, що став дядьком: “Ми назвали його на честь тебе, і я сподіваюсь, що він виросте таким відданим і відважним, як і ти”. Ця звістка надихнула художника на створення однієї з його найвідоміших японістичних картин – “Квітучий мигдаль”. У листах до Тео він називав цю картину найвдалішою: “я зробив її, мабуть, краще й ретельніше за інші: вона написана спокійним, впевненішим, ніж зазвичай мазком”. Вінсент був переконаний: щоб пізнати японське мистецтво, треба впустити в життя більше радості й задоволення, тому в щасливий момент він повертається до природи – джерела свого умиротворення.
Художник уникає традиційних чистих кольорів, щоб не дратувати око глядача. Бірюзове безхмарне небо, світло-рожеві квіти й хаотично розкидане гілля, виділене чорним контуром (дань гравюрам), заповнюють простір і віють чистотою, легкістю й свіжістю весняного цвітіння.
Тут Вінсент не тільки вітає нове життя, а й без надії сподівається на власне переродження після виснажливих переживань.
Дозвольте імпресіоністам вас “японізувати”: перегляньте їхні репліки гравюр. Вони чудово підходять для літньої спеки, бо там прохолода фруктового саду, плюскання води й солом’яні парасольки тендітних гейш.
#пусто_розбирається
Пам’ятаєте, як на останньому уроці літератури ви списували цілу сторінку назвами творів, які треба прочитати влітку (і які ви майже завжди влітку не читали)? Як жахалися “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” і “Землі” та хвилювалися від неминучості прочитання та ЗНО? Пусто створило альтернативний список української літератури. Він поверне вас до домашніх завдань, які цього разу виконувати буде цікаво. Наша “вчительська” редакція радить, що почитати у два найбільш швидкоплинні місяці року.
1. Микола Хвильовий “Сині етюди”
Головна редакторка Дора так готувалась до лекцій (які можна переглянути на YouTube), що перезахопилася “розстріляним відродженням” і тепер після іспитів вигукує “І от моїм арабескам finis!” Хвильовий для неї – письменник, який написав багато новел і нарисів, що занурюють у атмосферу сонячного відродження України в степах і потягах (новела “На озера”), показують її прохолодні закутки із сухотами (новела “Синій листопад”) та українізованим Достоєвським (перша частина роману “Вальдшнепи”). Микола зображує ці самі літні ночі з таємничими Маріями, світлом ліхтарів і красивими міськими метафорами (новела “Арабески”). Читати слід тим, хто готовий дозволити Хвильовому розхвилювати повністю (особливо, якщо ви героїня “Сентиментальної історії” і не можете обрати між мистецтвом, комунізмом і проституцією).
2. В. Домонтович “Без ґрунту”
Кураторка Таня переконана, що навіть улітку потрібно ворушити мозком. Тому після мрійливо-тужливих новел Хвильового вона радить разом із олівцем, листком і словником читати твір “ Без ґрунту” археолога, сина єпископа, модерніста-формаліста, професора богослов’я і радянського розвідника у німецькій офіцерській формі про авантюрне кохання. Уявіть: ви бачите жінку, яка нагадує мелодію. Тому йдете за нею по вулиці та (яка доля!) виявляєте, що в неї вдома є піаніно. Хіба це не любов? Тільки про неї ані слова більше. Бо за курортним романом Домонтович сховав роздуми про філософію, мистецтво і Бога. Читати слід тим, хто хоче розкидатися словами “бласфемія” і “анфіляда”, сперечатися про те, що ліпше: унікальна церква-склад чи унікальна-церква музей, і виправляти помилки автора, бо його твори ніхто не редагував.
3. Григір Тютюнник “Холодна м’ята”
Графічна дизайнерка Катя майже не читає українську літературу (окрім Хвильового, бо в редакції диктатура). Але якось на пару з практичної стилістики (мовою смертних: українська мова) їй задали знайти метафору смерті в новелі “Холодна м’ята” Тютюнника. Каті твір так сильно сподобався, що тепер вона його й радить (а ще намагається врятувати вас від надмірної інтелектуальності). Читати для відчуття прохолоди і містичного морозу по шкірі. Особливо підходить тим, кого турбують нічні тривоги та примарні закоханості.
4. Любко Дереш “Трохи пітьми”
Журналістка Ангеліна, як завжди, обурюється через екзальтованість колективу і радить сучасне. А саме історію про реальний фестиваль для неформалів на Івана Купала, де люди збираються разом, щоб учинити самогубство. Після складних слів Домонтовича, які перетворять вас на інтеліґента вищого ґатунку, ви можете зануритися в енциклопедію лайки та описів сексу. А ще подивуватися кульмінації, познайомитися з сучукрліт у всій її незрозумілості, і, можливо, навіть рекомендувати її чотири роки потому. Читати варто, коли буде нудно на дачі або в Карпатах із батьками, щоб хоч десь у житті щось відбувалось.
5. Катерина Калитко “Земля загублених або Маленькі страшні казки”
Редакторка Марія дуже вимоглива. Наприклад, серед сучасних українських письменниць рекомендує читати лише одну. Її книгу ми й радимо. Все просто: Калитко пише красиво. І так, що ви ніби справді відчуваєте те, про що вона говорить. Її “Земля загублених” – це збірка оповідань, про загублених у собі та почуттях людей із різних епох і вигадано-невигаданих місць. Про цю книгу важко говорити. Її варто читати. Тим, хто розуміє, що, зрештою, найважливіше почувати. Навіть самотність (а вона, до речі, вічна).
#пусто_про_літературу
1. Микола Хвильовий “Сині етюди”
Головна редакторка Дора так готувалась до лекцій (які можна переглянути на YouTube), що перезахопилася “розстріляним відродженням” і тепер після іспитів вигукує “І от моїм арабескам finis!” Хвильовий для неї – письменник, який написав багато новел і нарисів, що занурюють у атмосферу сонячного відродження України в степах і потягах (новела “На озера”), показують її прохолодні закутки із сухотами (новела “Синій листопад”) та українізованим Достоєвським (перша частина роману “Вальдшнепи”). Микола зображує ці самі літні ночі з таємничими Маріями, світлом ліхтарів і красивими міськими метафорами (новела “Арабески”). Читати слід тим, хто готовий дозволити Хвильовому розхвилювати повністю (особливо, якщо ви героїня “Сентиментальної історії” і не можете обрати між мистецтвом, комунізмом і проституцією).
2. В. Домонтович “Без ґрунту”
Кураторка Таня переконана, що навіть улітку потрібно ворушити мозком. Тому після мрійливо-тужливих новел Хвильового вона радить разом із олівцем, листком і словником читати твір “ Без ґрунту” археолога, сина єпископа, модерніста-формаліста, професора богослов’я і радянського розвідника у німецькій офіцерській формі про авантюрне кохання. Уявіть: ви бачите жінку, яка нагадує мелодію. Тому йдете за нею по вулиці та (яка доля!) виявляєте, що в неї вдома є піаніно. Хіба це не любов? Тільки про неї ані слова більше. Бо за курортним романом Домонтович сховав роздуми про філософію, мистецтво і Бога. Читати слід тим, хто хоче розкидатися словами “бласфемія” і “анфіляда”, сперечатися про те, що ліпше: унікальна церква-склад чи унікальна-церква музей, і виправляти помилки автора, бо його твори ніхто не редагував.
3. Григір Тютюнник “Холодна м’ята”
Графічна дизайнерка Катя майже не читає українську літературу (окрім Хвильового, бо в редакції диктатура). Але якось на пару з практичної стилістики (мовою смертних: українська мова) їй задали знайти метафору смерті в новелі “Холодна м’ята” Тютюнника. Каті твір так сильно сподобався, що тепер вона його й радить (а ще намагається врятувати вас від надмірної інтелектуальності). Читати для відчуття прохолоди і містичного морозу по шкірі. Особливо підходить тим, кого турбують нічні тривоги та примарні закоханості.
4. Любко Дереш “Трохи пітьми”
Журналістка Ангеліна, як завжди, обурюється через екзальтованість колективу і радить сучасне. А саме історію про реальний фестиваль для неформалів на Івана Купала, де люди збираються разом, щоб учинити самогубство. Після складних слів Домонтовича, які перетворять вас на інтеліґента вищого ґатунку, ви можете зануритися в енциклопедію лайки та описів сексу. А ще подивуватися кульмінації, познайомитися з сучукрліт у всій її незрозумілості, і, можливо, навіть рекомендувати її чотири роки потому. Читати варто, коли буде нудно на дачі або в Карпатах із батьками, щоб хоч десь у житті щось відбувалось.
5. Катерина Калитко “Земля загублених або Маленькі страшні казки”
Редакторка Марія дуже вимоглива. Наприклад, серед сучасних українських письменниць рекомендує читати лише одну. Її книгу ми й радимо. Все просто: Калитко пише красиво. І так, що ви ніби справді відчуваєте те, про що вона говорить. Її “Земля загублених” – це збірка оповідань, про загублених у собі та почуттях людей із різних епох і вигадано-невигаданих місць. Про цю книгу важко говорити. Її варто читати. Тим, хто розуміє, що, зрештою, найважливіше почувати. Навіть самотність (а вона, до речі, вічна).
#пусто_про_літературу
Втілку необхідно скласти план мандрівок, завантажити фільми для вечірніх переглядів просто неба й знайти приятелів, із якими можна робити й те, й інше. Пусто зробило все за вас: підібрали стрічки, розповіли про зразкову історію дружби та зробили культурний путівник. 9 матеріалів у нашому інтернет-виданні, які можна читати і на пляжі, дихаючи морем, і вдома в ліжку, сховавшись від сонця:
Франко – профемініст – Майкл Щур став амбасадором #HeForShe в Україні. Це другий після Івана Франка представник організації. Ми, звісно, жартуємо, але Каменяр цілком міг би посісти це місце. Він підтримував своїх сучасниць, перекладав теоретичні праці про гніт над жінками і взяв участь у заснуванні жіночої організації. Про вільну любов, авантюрних героїнь та Франка-профемініста.
Не треба слів: потоваришувати з німим кіно – Вважаєте, що німе кіно — це нудно, дивно і заплутано? Дарма: глядачі у 20-х не сильно відрізнялися від сучасних: любили історії про вампірів, мелодрами та навіть мали власну версію «5 елемента». Про улюблений фільм Адольфа Гітлера, кіномову без звуку та те, як потоваришувати із німим кінематографом.
Китайський дисидент: Ай Вейвей – Що станеться, якщо показати середній палець уряду в соціалістичній країні? Ай Вейвей, сучасний китайський художник, знає відповідь. Він фотографував вхід у Заборонене місто, розбивав антикварні вази та прикріпляв скрипку до лопати заради протесту. Розповідаємо про символ свободи, живу легенду і китайського дисидента Ай Вейвея.
Яке їхало, таке й здибало: Курбас і Куліш – Якби не Лесь Курбас та Микола Куліш, українського авангардного театру могло й не бути. Цей тандем творив революційні п'єси, які захоплювали митців і лякали радянську владу. Розповідаємо, як притягнулися дві театральні протилежності, чому Лесь і Микола величали людину та навіщо ховати від чоловіка револьвер.
Ван Гог: крізь соняшники до зірок – Вінсент Ван Гог так любив життя, що народився двічі, а потім вкоротив собі віку. Він бачив світ у чистих кольорах, навчив людей дивитися на зорі на сотні років наперед і писав листи так, що родичі забезпечували грошима. Про те, як сакралізувати частини тіла й ділити житлову площу з Гогеном.
Як дивитися “Квадрат” Рубена Естлунда – "Сучасне мистецтво складне і абсурдне"– скажете ви, здійснивши втечу з ПінчукАртЦентру. Думаєте, воно просто не для пересічного глядача? Помиляєтесь! Кураторам і митцям теж нелегко, як і головному герою фільму "Квадрат". Про те, як живеться творцям, хто уособлює "smart is the new sexy" та за що отримав відзнаку в Каннах клеєний-переклеєний абсурд.
Як дивитися “Джинджер і Роза” Саллі Поттер – Не знаєте, що робити влітку? Пошукайте у вашому місті марші чи мітинги проти живодерень. Режисерка Саллі Поттер саме так проводила вільний час замолоду. На щастя, їй також подобалось експериментувати з 8-мм плівкою. Розповідаємо про Лондон болотно-помаранчевих відтінків, ядерну зброю та чому подружку краще не знайомити з батьком.
Культтуризм: артгід на літо – Якщо цього літа вам світить хіба палюче київське сонце, не засмучуйтеся. Ми підготували п'ять способів помандрувати по-мистецьки: познайомитися з Миколою Хвильовим, подихати соленим повітрям із моря в пляшці, поговорити з французькою акторкою про батоги, кінокультурно помовчати й освідчитися в любові до театру. Розповідаємо, де і коли пустувати влітку.
Реальне не можна уявне: що таке фантасмагорія – Що спільного між українською стрічкою "Вулкан" та фільмами Луїса Бунюеля? Підказуємо: фантасмагоричність. Шукаємо зв'язок між кіно й французьким театром, порівнюємо волосся під пахвами з морськими їжачками та вивчаємо нове слово, яким можна хизуватися в снобських розмовах.
Франко – профемініст – Майкл Щур став амбасадором #HeForShe в Україні. Це другий після Івана Франка представник організації. Ми, звісно, жартуємо, але Каменяр цілком міг би посісти це місце. Він підтримував своїх сучасниць, перекладав теоретичні праці про гніт над жінками і взяв участь у заснуванні жіночої організації. Про вільну любов, авантюрних героїнь та Франка-профемініста.
Не треба слів: потоваришувати з німим кіно – Вважаєте, що німе кіно — це нудно, дивно і заплутано? Дарма: глядачі у 20-х не сильно відрізнялися від сучасних: любили історії про вампірів, мелодрами та навіть мали власну версію «5 елемента». Про улюблений фільм Адольфа Гітлера, кіномову без звуку та те, як потоваришувати із німим кінематографом.
Китайський дисидент: Ай Вейвей – Що станеться, якщо показати середній палець уряду в соціалістичній країні? Ай Вейвей, сучасний китайський художник, знає відповідь. Він фотографував вхід у Заборонене місто, розбивав антикварні вази та прикріпляв скрипку до лопати заради протесту. Розповідаємо про символ свободи, живу легенду і китайського дисидента Ай Вейвея.
Яке їхало, таке й здибало: Курбас і Куліш – Якби не Лесь Курбас та Микола Куліш, українського авангардного театру могло й не бути. Цей тандем творив революційні п'єси, які захоплювали митців і лякали радянську владу. Розповідаємо, як притягнулися дві театральні протилежності, чому Лесь і Микола величали людину та навіщо ховати від чоловіка револьвер.
Ван Гог: крізь соняшники до зірок – Вінсент Ван Гог так любив життя, що народився двічі, а потім вкоротив собі віку. Він бачив світ у чистих кольорах, навчив людей дивитися на зорі на сотні років наперед і писав листи так, що родичі забезпечували грошима. Про те, як сакралізувати частини тіла й ділити житлову площу з Гогеном.
Як дивитися “Квадрат” Рубена Естлунда – "Сучасне мистецтво складне і абсурдне"– скажете ви, здійснивши втечу з ПінчукАртЦентру. Думаєте, воно просто не для пересічного глядача? Помиляєтесь! Кураторам і митцям теж нелегко, як і головному герою фільму "Квадрат". Про те, як живеться творцям, хто уособлює "smart is the new sexy" та за що отримав відзнаку в Каннах клеєний-переклеєний абсурд.
Як дивитися “Джинджер і Роза” Саллі Поттер – Не знаєте, що робити влітку? Пошукайте у вашому місті марші чи мітинги проти живодерень. Режисерка Саллі Поттер саме так проводила вільний час замолоду. На щастя, їй також подобалось експериментувати з 8-мм плівкою. Розповідаємо про Лондон болотно-помаранчевих відтінків, ядерну зброю та чому подружку краще не знайомити з батьком.
Культтуризм: артгід на літо – Якщо цього літа вам світить хіба палюче київське сонце, не засмучуйтеся. Ми підготували п'ять способів помандрувати по-мистецьки: познайомитися з Миколою Хвильовим, подихати соленим повітрям із моря в пляшці, поговорити з французькою акторкою про батоги, кінокультурно помовчати й освідчитися в любові до театру. Розповідаємо, де і коли пустувати влітку.
Реальне не можна уявне: що таке фантасмагорія – Що спільного між українською стрічкою "Вулкан" та фільмами Луїса Бунюеля? Підказуємо: фантасмагоричність. Шукаємо зв'язок між кіно й французьким театром, порівнюємо волосся під пахвами з морськими їжачками та вивчаємо нове слово, яким можна хизуватися в снобських розмовах.
Якщо українська література на літо вас надмірно збентежила, завжди можна заспокоїтися завдяки кіно. Редакція “Пусто” розповідає, які стрічки допоможуть поринути в італійську романтику, забути про турботи, з’їздити на кінофестиваль (навіть, якщо квиток на Одеський ви не придбали) та завести сюрреалістичний курортний роман.
Кураторка Таня
«Минулого літа в Марієнбаді», Ален Рене
Уявіть, що під час вакацій ви познайомилися із жінкою. Вона б і залишилася у ваших спогадах примарною фігурою із літнього сну, якби наступного відпочинку ви не зустріли її знову. “Минулого року в Марієнбаді” Алена Рене – це сюрреалістично-магічна стрічка про спогади. Тут є красивий готель, який хочеться “скрінити”, чарівні актори й естетика французької нової хвилі. Радимо переглянути, щоб зайнятися візуальною кіномедитацією, забути про Декартову раціональність та не вимикати мозок. Зрештою, на відпочинку теж треба думати.
«Молодий Годар», Мішель Хазанавічус
Якщо цього літа вам не вдалося поїхати на Одеський кінофестиваль, не засмучуйтеся, бо зі стрічкою “Молодий Годар” Мішеля Хазанавічуса можете побувати на Каннському. А ще взяти участь у протестах в Парижі, розбити окуляри й дізнатися, яким був один із найвідоміших французьких режисерів ХХ століття. Про Жана-Лука Годара можна почути від його тодішньої коханки Анни: іронічно, смішно, красиво, легко й без замаху на геніальність митця. Він у фільмі комедійно-справжній і настільки зарозумілий, що навіть викликає симпатію. Не знаємо, як Годар відреагував на стрічку, але ми вважаємо її чудовою комедією із естетичною картинкою та вдалим сюжетом.
Головна редакторка Дора
«Юність» Паоло Соррентіно
Усім іноді хочеться екзальтовано полежати в басейні та забути про людські турботи. Часом – буквально, як героям “Юності” Соррентіно – композитору Фреду та режисеру Міку, – які усвідомлюють, що не пам’ятають частини свого життя. Вони відпочивають на курорті в Альпах, спостерігають за проблемами своїх дітей, борються з власними мистецькими кризами та зі старечим поглядом дивляться на чужу юність. Атмосфера фільму італійська – спокійно-пристрасна, а після перегляду хочеться водночас жити, плавати в басейні та трохи плакати.
Журналістки Ксюша й Ангеліна
“Називай мене своїм ім’ям” Лука Гуаданьїно (прізвище якого пишеться так і лише так)
“Називай мене своїм ім’ям” потрапляє до списку літніх фільмів із рахунком 2:1 від нашої редакції, бо дизайнерці Каті не сподобалася операторська робота. Так чи так, це легка стрічка про юність, перше кохання та Італію. Тут є кучерявий Тімоті Шаламе (журналістка Ксюша схвалює), легка атмосфера канікулів і режисерський почерк Луки Гуаданьїно, творця “Суспірії” 2018 року. Радимо переглянути, щоб насолодитися грою на фортепіано, смарадгдово-золотою палітрою та хімією між головними героями, через яких хочеться ніжитися з кимось під палючим сонцем і плавати в морі голяка.
Кураторка Таня
«Минулого літа в Марієнбаді», Ален Рене
Уявіть, що під час вакацій ви познайомилися із жінкою. Вона б і залишилася у ваших спогадах примарною фігурою із літнього сну, якби наступного відпочинку ви не зустріли її знову. “Минулого року в Марієнбаді” Алена Рене – це сюрреалістично-магічна стрічка про спогади. Тут є красивий готель, який хочеться “скрінити”, чарівні актори й естетика французької нової хвилі. Радимо переглянути, щоб зайнятися візуальною кіномедитацією, забути про Декартову раціональність та не вимикати мозок. Зрештою, на відпочинку теж треба думати.
«Молодий Годар», Мішель Хазанавічус
Якщо цього літа вам не вдалося поїхати на Одеський кінофестиваль, не засмучуйтеся, бо зі стрічкою “Молодий Годар” Мішеля Хазанавічуса можете побувати на Каннському. А ще взяти участь у протестах в Парижі, розбити окуляри й дізнатися, яким був один із найвідоміших французьких режисерів ХХ століття. Про Жана-Лука Годара можна почути від його тодішньої коханки Анни: іронічно, смішно, красиво, легко й без замаху на геніальність митця. Він у фільмі комедійно-справжній і настільки зарозумілий, що навіть викликає симпатію. Не знаємо, як Годар відреагував на стрічку, але ми вважаємо її чудовою комедією із естетичною картинкою та вдалим сюжетом.
Головна редакторка Дора
«Юність» Паоло Соррентіно
Усім іноді хочеться екзальтовано полежати в басейні та забути про людські турботи. Часом – буквально, як героям “Юності” Соррентіно – композитору Фреду та режисеру Міку, – які усвідомлюють, що не пам’ятають частини свого життя. Вони відпочивають на курорті в Альпах, спостерігають за проблемами своїх дітей, борються з власними мистецькими кризами та зі старечим поглядом дивляться на чужу юність. Атмосфера фільму італійська – спокійно-пристрасна, а після перегляду хочеться водночас жити, плавати в басейні та трохи плакати.
Журналістки Ксюша й Ангеліна
“Називай мене своїм ім’ям” Лука Гуаданьїно (прізвище якого пишеться так і лише так)
“Називай мене своїм ім’ям” потрапляє до списку літніх фільмів із рахунком 2:1 від нашої редакції, бо дизайнерці Каті не сподобалася операторська робота. Так чи так, це легка стрічка про юність, перше кохання та Італію. Тут є кучерявий Тімоті Шаламе (журналістка Ксюша схвалює), легка атмосфера канікулів і режисерський почерк Луки Гуаданьїно, творця “Суспірії” 2018 року. Радимо переглянути, щоб насолодитися грою на фортепіано, смарадгдово-золотою палітрою та хімією між головними героями, через яких хочеться ніжитися з кимось під палючим сонцем і плавати в морі голяка.
Сучасні українські мисткині знайомляться з продавчинями на Житньому ринку, щоб вмовити їх голити п’ятки на камеру, дружать лише з тими, хто полює на найкращі шуби в секонд-хендах для інсталяції, і народжуються в Харкові, бо там у вісімнадцять можна відкрити свою галерею. А кураторки “Пусто”записують частину подкасту в туалеті Могилянки через технічні проблеми. Тому не дивуйтесь якості звуку. Можливо, в цьому є шарм.
У нашому восьмому випуску “Творимо, отже, існуємо?” з мисткинею Аліною Клейтман обговорюємо народження любові до мистецтва, великі видовжені чорні об’єкти та як сексуальність і трансцендентність приводить до шорт-листа Future Generation Art Prize. А ще думаємо про феміністичне, руйнуємо внутрішні бар’єри та вчимося не боятися PinchukArtCentre. Спойлер: буде багато цікавих імен і ще більше цікавих робіт.
Пустотливого вам переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-8-tvorimo-otzhe-snumo-z-mistkineyu-alnoyu-kleytman
У нашому восьмому випуску “Творимо, отже, існуємо?” з мисткинею Аліною Клейтман обговорюємо народження любові до мистецтва, великі видовжені чорні об’єкти та як сексуальність і трансцендентність приводить до шорт-листа Future Generation Art Prize. А ще думаємо про феміністичне, руйнуємо внутрішні бар’єри та вчимося не боятися PinchukArtCentre. Спойлер: буде багато цікавих імен і ще більше цікавих робіт.
Пустотливого вам переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-8-tvorimo-otzhe-snumo-z-mistkineyu-alnoyu-kleytman
SoundCloud
Hear the world’s sounds
Explore the largest community of artists, bands, podcasters and creators of music & audio
Зустріч за чаєм – та ж «зустріч почуттів»
Пропонуємо вам зробити чай: візьміть улюблену чашку або купіть особливу керамічну (5 хвилин), методично оберіть сорт чаю (10 хвилин) і споглядайте, як чайні листочки повільно кружляють у чашці (безкінечно). Для чого? Аби краще зрозуміти найвідомішу повість Ясунарі Кавабата “Тисяча журавлів” і японські принципи вабі-сабі та міябі, які лежать в її основі.
Вабі-сабі – прекрасне по-японськи, втілення аскетичної пустельної краси, культ природних форм, недосконалих речей і непостійності.
Міябі – яскрава краса.
Ясунарі Кавабата – один із найбільш впливових японських письменників, лауреат Нобелівської премії. Його творчість відома завдяки особливому стилю написання, де кожній деталі надається особливе, глибоко естетичне значення. Письменник показує японські традиції через любовні лінії головних героїв, наділяє кожну ікебану своїм символом та навчає принципів чайної церемонії.
Традиція чайної церемонії пов'язана із композицією повісті “Тисяча журавлів”. Саме так в храмі древнього міста Камакура автор знайомить нас із головними героями: Кікудзі і Юкіко. Ця церемонія, яка відображає національну естетику японського народу, є тлом твору і нагадує художню тканину, чиї переплетені нитки поєднують долі персонажів. Що б не траплялось у головних героїв, вони завжди повертаються один до одного у деталях-складових чайного процесу. Посуд і кераміка (вази, чашки і чайники) мають особливе значення, пов'язане з минулим. Старовинні предмети вказують на швидкоплинність людського існування та нагадують про вічні цінності.
Естетика у “Тисячі журавлів” показана по-різному: чуттєва, земна краса втілена в образі пані Оота, знайомої батька Кікудзі, вишукана, вічна – в Юкіко, нареченої Кікудзі, прихована, внутрішня – у Фуміко, дочці пані Оота. Ясунарі Кавабата показує це за допомогою особливого прийому – йодзю (натяк), який створює настрій повісті.
Повість «Тисяча журавлів» має глибокий гуманістичний зміст. Журавлі, зображені на фуросікі (хустці) Юкіко залишились в пам’яті Кікудзі від самого початку повісті. Білосніжні птахи уособлюють чистоту та щастя, яких шукає людина, інколи не здогадуючись, що вони поруч.
Ясунарі Кавабата загострює відчуття прекрасного: вміння бачити красу в кожній деталі повсякденного життя. Кавабата переконаний, що покликання художника – вміння бачити і цінувати те, повз що байдуже проходять інші. Мета ж – вловити і зафіксувати неповторний рух життя, щоб показати красу кожної миті.
Прочитайте, якщо набридли типові романи про кохання та хочеться чогось кардинально іншого, наприклад, заплутаних сюжетних ліній, в яких хочеться плавати, як у керамічних чашках із традиційним японським чаєм.
Пропонуємо вам зробити чай: візьміть улюблену чашку або купіть особливу керамічну (5 хвилин), методично оберіть сорт чаю (10 хвилин) і споглядайте, як чайні листочки повільно кружляють у чашці (безкінечно). Для чого? Аби краще зрозуміти найвідомішу повість Ясунарі Кавабата “Тисяча журавлів” і японські принципи вабі-сабі та міябі, які лежать в її основі.
Вабі-сабі – прекрасне по-японськи, втілення аскетичної пустельної краси, культ природних форм, недосконалих речей і непостійності.
Міябі – яскрава краса.
Ясунарі Кавабата – один із найбільш впливових японських письменників, лауреат Нобелівської премії. Його творчість відома завдяки особливому стилю написання, де кожній деталі надається особливе, глибоко естетичне значення. Письменник показує японські традиції через любовні лінії головних героїв, наділяє кожну ікебану своїм символом та навчає принципів чайної церемонії.
Традиція чайної церемонії пов'язана із композицією повісті “Тисяча журавлів”. Саме так в храмі древнього міста Камакура автор знайомить нас із головними героями: Кікудзі і Юкіко. Ця церемонія, яка відображає національну естетику японського народу, є тлом твору і нагадує художню тканину, чиї переплетені нитки поєднують долі персонажів. Що б не траплялось у головних героїв, вони завжди повертаються один до одного у деталях-складових чайного процесу. Посуд і кераміка (вази, чашки і чайники) мають особливе значення, пов'язане з минулим. Старовинні предмети вказують на швидкоплинність людського існування та нагадують про вічні цінності.
Естетика у “Тисячі журавлів” показана по-різному: чуттєва, земна краса втілена в образі пані Оота, знайомої батька Кікудзі, вишукана, вічна – в Юкіко, нареченої Кікудзі, прихована, внутрішня – у Фуміко, дочці пані Оота. Ясунарі Кавабата показує це за допомогою особливого прийому – йодзю (натяк), який створює настрій повісті.
Повість «Тисяча журавлів» має глибокий гуманістичний зміст. Журавлі, зображені на фуросікі (хустці) Юкіко залишились в пам’яті Кікудзі від самого початку повісті. Білосніжні птахи уособлюють чистоту та щастя, яких шукає людина, інколи не здогадуючись, що вони поруч.
Ясунарі Кавабата загострює відчуття прекрасного: вміння бачити красу в кожній деталі повсякденного життя. Кавабата переконаний, що покликання художника – вміння бачити і цінувати те, повз що байдуже проходять інші. Мета ж – вловити і зафіксувати неповторний рух життя, щоб показати красу кожної миті.
Прочитайте, якщо набридли типові романи про кохання та хочеться чогось кардинально іншого, наприклад, заплутаних сюжетних ліній, в яких хочеться плавати, як у керамічних чашках із традиційним японським чаєм.
Жінка – не бренд. Але якщо ця жінка стражденна мисткиня-мексиканка, то більшість все одно знатиме її такою. Фріда Кало своєю ексцентричністю та монобровою відома на весь світ, але її картини майже незнайомі широкому загалу. На її єдину виставку замість мистецьких видань прийшли кореспонденти Vogue та Vanity Fair, які могли розповісти хіба про зовнішній вигляд художниці. Ми ж спробуємо розібратися з одним із найбільш визначних її полотен “Дві Фріди”.
Передісторія: У щоденнику Фріда писала, що дитиною, коли однолітки насміхалися з її поліомієліту, вона втікала в себе. А в собі знаходила вигадану подругу, яку, начебто, й зобразила поряд на полотні. Проте дослідники кажуть, що Фріда в щоденниках писала про ілюзорну щасливу версію себе, яку створювала для публіки та майбутніх поколінь. Через кілька років художниця в інтерв’ю зізналася, що ця картина написана через тугу розлучення з Дієґо Рівера, її чоловіком, який зрадив Фріді з її сестрою. Деякі мистецтвознавці зазначають: на полотні зображений її духовний спадок від батька-німця (Фріда в сукні європейського стилю) та матері-мексиканки (Фріда в національному вбранні).
Сюжет: На полотні зображено дві Фріди, переплетені руками. Фріда праворуч символізує Фріду-європейку, яку Дієґо відштовхув, тому її сукня заплямована кров’ю, а серце розкрите та неповне. Ліворуч ж зображена Фріда-мексиканка, та, яку Дієґо любив і возвеличував. Національну ідентичність чоловік поважав у ній найбільше. Мисткиня ж у вільний від нього час носила чоловічі класичні, а не мексиканські традиційні костюми. Артерія, яка поєднує серця двох Фрід і їх живить, починається з руки жінки ліворуч. У її долоні маленьке зображення Рівери, її джерело. Тло картини – грозове небо, яке символізує тугу та сум’яття художниці. Це перша масштабна картина Кало: її параметри 173,5 Х 173 см. У 1947 році полотно купив Національний інститут мистецтв Мексики за рекордну тоді для Фріди суму – 1000$.
Мистецький напрям: Фріда в картинах відображала власні досвіди. Писати вона почала після аварії в автобусі, коли поручень проштрикнув її хребет і прикував дівчину до лікарняного ліжка. Тоді Кало дивилася у люстерко та створювала перші автопортрети, бо все, що могла – рухати руками. Після реабілітації вона продовжила писати: її картини часто пов’язані з неможливістю народити дітей, ностальгією за домом (коли вона довгий час перебувала, наприклад, у США) та болем через невірність свого чоловіка. Попри похмурість тем, які зображає Фріда, всі її полотна написані яскравими кольорами. Це є наслідком мексиканського менталітету: щоб уникнути смерті, цей народ влаштовує масштабні святкові карнавали в її день. Такі ж і картини Кало: яскраві про страшне.
Щодо ізмів, які намагалися притягнути Фрідине мистецтво до себе, то це сюрреалізм. Сюрреалісти зображали свою реальність, як це робила Кало, але вони писали свої сни або оголювали пензлем підсвідомість. Фріда ж писала лише про реальне, а сюрреалістів називала “сучими синами”. Вона вважала, що її напрямок у мистецтві абсолютно самобутній. І ми з цим згодні.
#пусто_розбирається
Передісторія: У щоденнику Фріда писала, що дитиною, коли однолітки насміхалися з її поліомієліту, вона втікала в себе. А в собі знаходила вигадану подругу, яку, начебто, й зобразила поряд на полотні. Проте дослідники кажуть, що Фріда в щоденниках писала про ілюзорну щасливу версію себе, яку створювала для публіки та майбутніх поколінь. Через кілька років художниця в інтерв’ю зізналася, що ця картина написана через тугу розлучення з Дієґо Рівера, її чоловіком, який зрадив Фріді з її сестрою. Деякі мистецтвознавці зазначають: на полотні зображений її духовний спадок від батька-німця (Фріда в сукні європейського стилю) та матері-мексиканки (Фріда в національному вбранні).
Сюжет: На полотні зображено дві Фріди, переплетені руками. Фріда праворуч символізує Фріду-європейку, яку Дієґо відштовхув, тому її сукня заплямована кров’ю, а серце розкрите та неповне. Ліворуч ж зображена Фріда-мексиканка, та, яку Дієґо любив і возвеличував. Національну ідентичність чоловік поважав у ній найбільше. Мисткиня ж у вільний від нього час носила чоловічі класичні, а не мексиканські традиційні костюми. Артерія, яка поєднує серця двох Фрід і їх живить, починається з руки жінки ліворуч. У її долоні маленьке зображення Рівери, її джерело. Тло картини – грозове небо, яке символізує тугу та сум’яття художниці. Це перша масштабна картина Кало: її параметри 173,5 Х 173 см. У 1947 році полотно купив Національний інститут мистецтв Мексики за рекордну тоді для Фріди суму – 1000$.
Мистецький напрям: Фріда в картинах відображала власні досвіди. Писати вона почала після аварії в автобусі, коли поручень проштрикнув її хребет і прикував дівчину до лікарняного ліжка. Тоді Кало дивилася у люстерко та створювала перші автопортрети, бо все, що могла – рухати руками. Після реабілітації вона продовжила писати: її картини часто пов’язані з неможливістю народити дітей, ностальгією за домом (коли вона довгий час перебувала, наприклад, у США) та болем через невірність свого чоловіка. Попри похмурість тем, які зображає Фріда, всі її полотна написані яскравими кольорами. Це є наслідком мексиканського менталітету: щоб уникнути смерті, цей народ влаштовує масштабні святкові карнавали в її день. Такі ж і картини Кало: яскраві про страшне.
Щодо ізмів, які намагалися притягнути Фрідине мистецтво до себе, то це сюрреалізм. Сюрреалісти зображали свою реальність, як це робила Кало, але вони писали свої сни або оголювали пензлем підсвідомість. Фріда ж писала лише про реальне, а сюрреалістів називала “сучими синами”. Вона вважала, що її напрямок у мистецтві абсолютно самобутній. І ми з цим згодні.
#пусто_розбирається
“Все, зрештою, зводиться до матерів”
Щоб режисерові завоювати прихильність редакції Пусто, достатньо надавати увагу деталям, як Вес Андерсон, говорити про життя, як Саллі Поттер, і мати музичний смак Джима Джармуша. І, звичайно, запросити Тільду Свінтон зіграти хоча б в одному своєму фільмі. Майк Міллз, 53-річний режисер, який ходить на знімальний майданчик у костюмі з краваткою, запрошує групу віолончелістів у перерви між репетиціями й буддистських монахів благословити акторський склад, підходить по всіх параметрах.
Якщо Фріда Кало писала автопортрети, бо знала себе найкраще, то Міллз знімав фільми про своїх батьків, тому що майже не знав їх. Стрічку “Початківці” режисер присвятив батькові, який у 75 неочікувано зробив камінґ-аут, а згодом помер від раку. Завдяки цьому кіно про режисера дізналася публіка, а Крістофер Пламмер отримав “Оскар” за найкращу чоловічу роль другого плану. В останньому своєму фільмі “Жінки ХХ століття” Майк звертається до образу матері та переосмислює її вплив на своє становлення як чоловіка.
1979 рік, Санта-Барбара. Дороті Філдс (Аннет Бенінг), яка народилась у часи Великої депресії, хотіла літати в складі військово-повітряних сил. Проте війна закінчилась раніше за її навчання. Тоді вона стала кресляркою в проектному бюро, одружилась “зарано” й народила “запізно”. Зараз Дороті розлучена, курить цигарки “Салем”, переглядає ставки на біржі й мріє вийти за Гамфрі Богарта (відомого американського актора) в наступному житті. У цьому ж намагається зрозуміти, як виховати 15-річного сина хорошим чоловіком. Найбільше мати боїться, що Джеймі (Лукас Джейд Зуманн) виросте нещасним, як вона, тому звертається за допомогою до його подруги Джулі (Ель Фаннінґ), в яку він давно закоханий, й ексцентричної фотографки Еббі (Ґрета Ґервіґ), винаймачки кімнати в старому, напіврозваленому будинку Філдсів, яка відкриває хлопцеві світ панку. Утрьох вони вчать його любови, взаємоповаги й підтримки.
“Жінки ХХ століття” більше антропологічний фільм, ніж наративний, оскільки Майк скрупульозно відтворює обрану епоху. Спеціально для зйомок він змусив Лукаса переглянути документальні фільми CNN, Ель – переповідати прочитані параграфи з книжок, а Біллі Крудапу (єдиному дорослому чоловіку серед героїв) – відростити вуса. Кожному персонажеві/ці Міллз підібрав тематичну пісню й акторський склад танцював під них щоранку. “Здавалося, ніби він намагається створити дійсність, а фільм випадково виникає сам” – згадувала Ґрета Ґервіґ. Через вставки старих фотографій, закадровий голос, музику, спецефекти й монтаж режисер продукує простір для роздумів про те, звідки ми прийшли та куди йдемо. Міллз навіть запустив сайт, де користувачі можуть залишати фотографії своїх молодих матерів, і зробив подкаст з композиціями 70-х.
Чому варто подивитися цей фільм? Бо режисер розплющує очі на те, що в наших батьків було життя до нас і воно продовжується, коли ми покидаємо домівку. Це змушує сприймати їх по-іншому. Бо рідко трапляються жіночі персонажі, так глибоко прописані чоловіком. Бо акторський склад ідеально вписується в загальну атмосферу. Бо тут солоний присмак південного узбережжя, гуркіт колес скейтборду, цитати з маніфестів феміністок і завжди 1979 рік – після В’єтнаму, але до Рейгана, після Talking Heads, але до “Remain in Light”, після “Чужого”, але до “Назад в майбутнє”.
#пусто_про_кіно
Щоб режисерові завоювати прихильність редакції Пусто, достатньо надавати увагу деталям, як Вес Андерсон, говорити про життя, як Саллі Поттер, і мати музичний смак Джима Джармуша. І, звичайно, запросити Тільду Свінтон зіграти хоча б в одному своєму фільмі. Майк Міллз, 53-річний режисер, який ходить на знімальний майданчик у костюмі з краваткою, запрошує групу віолончелістів у перерви між репетиціями й буддистських монахів благословити акторський склад, підходить по всіх параметрах.
Якщо Фріда Кало писала автопортрети, бо знала себе найкраще, то Міллз знімав фільми про своїх батьків, тому що майже не знав їх. Стрічку “Початківці” режисер присвятив батькові, який у 75 неочікувано зробив камінґ-аут, а згодом помер від раку. Завдяки цьому кіно про режисера дізналася публіка, а Крістофер Пламмер отримав “Оскар” за найкращу чоловічу роль другого плану. В останньому своєму фільмі “Жінки ХХ століття” Майк звертається до образу матері та переосмислює її вплив на своє становлення як чоловіка.
1979 рік, Санта-Барбара. Дороті Філдс (Аннет Бенінг), яка народилась у часи Великої депресії, хотіла літати в складі військово-повітряних сил. Проте війна закінчилась раніше за її навчання. Тоді вона стала кресляркою в проектному бюро, одружилась “зарано” й народила “запізно”. Зараз Дороті розлучена, курить цигарки “Салем”, переглядає ставки на біржі й мріє вийти за Гамфрі Богарта (відомого американського актора) в наступному житті. У цьому ж намагається зрозуміти, як виховати 15-річного сина хорошим чоловіком. Найбільше мати боїться, що Джеймі (Лукас Джейд Зуманн) виросте нещасним, як вона, тому звертається за допомогою до його подруги Джулі (Ель Фаннінґ), в яку він давно закоханий, й ексцентричної фотографки Еббі (Ґрета Ґервіґ), винаймачки кімнати в старому, напіврозваленому будинку Філдсів, яка відкриває хлопцеві світ панку. Утрьох вони вчать його любови, взаємоповаги й підтримки.
“Жінки ХХ століття” більше антропологічний фільм, ніж наративний, оскільки Майк скрупульозно відтворює обрану епоху. Спеціально для зйомок він змусив Лукаса переглянути документальні фільми CNN, Ель – переповідати прочитані параграфи з книжок, а Біллі Крудапу (єдиному дорослому чоловіку серед героїв) – відростити вуса. Кожному персонажеві/ці Міллз підібрав тематичну пісню й акторський склад танцював під них щоранку. “Здавалося, ніби він намагається створити дійсність, а фільм випадково виникає сам” – згадувала Ґрета Ґервіґ. Через вставки старих фотографій, закадровий голос, музику, спецефекти й монтаж режисер продукує простір для роздумів про те, звідки ми прийшли та куди йдемо. Міллз навіть запустив сайт, де користувачі можуть залишати фотографії своїх молодих матерів, і зробив подкаст з композиціями 70-х.
Чому варто подивитися цей фільм? Бо режисер розплющує очі на те, що в наших батьків було життя до нас і воно продовжується, коли ми покидаємо домівку. Це змушує сприймати їх по-іншому. Бо рідко трапляються жіночі персонажі, так глибоко прописані чоловіком. Бо акторський склад ідеально вписується в загальну атмосферу. Бо тут солоний присмак південного узбережжя, гуркіт колес скейтборду, цитати з маніфестів феміністок і завжди 1979 рік – після В’єтнаму, але до Рейгана, після Talking Heads, але до “Remain in Light”, після “Чужого”, але до “Назад в майбутнє”.
#пусто_про_кіно
Якщо ви вже осилили наш список української літератури чи якщо не волієте гуляти синіми слобожанськими степами, шукати жінку в мелодії і хвилюватися через м’ятну прохолоду, наша редакція рекомендує улюблені літньо-спекотні книги іноземних авторів. Так, щоб ця відпустка минула ще швидше та літературніше:
1. “Моє каяття”, Жауме Кабре
Головна редакторка Дора вважає, що у вашому літі має бути Каталонія. І якщо це не квитки до Барселони, то творчість тамтешнього письменника Жауме Кабре теж годиться. Вона йому вірить, а він – дає їй віру. "Моя сповідь" - історія тривалістю в життя, яка не зовсім літня. Скоріше вічна. Вона про дитячі травми, бібліотеки, де палітурки можете розпізнати навпомацки в темряві, і жінок, які, попри все, залишаються. Читати, щоб закохатися в скрипку, шукати в музиці Бога і дізнатися, яким життям хотіла б жити наша головна редакторка (якби не працювала в Пусто).
2. “100 років самотності”, Габріель Гарсія Маркес
Дизайнерка Катя каже, що літо – час для книг з великою кількістю сторінок, які жахають впродовж року. Саме в цей спекотний вона прочитала Пастернака, Достоєвського і Маркеса. І якщо перші два викликають бажання тинятися сіро-пурпуровими дворами в холодну погоду, то “100 років самотності” Габріеля – це про “млосні літні вечори”, колумбійське кохання і магічне відчуття піднесення. Наче ви, як головні герої (і Наталя Могилевська), можете відірватися від землі і полетіти у спекотну ніч. Під час прочитання налийте собі келих чилійського червоного, одягніть сонцезахисні окуляри і спробуйте розібратисяв усіх Ауреліано, Хосе та Аркадіо.
3. “Декамерон”, Джованні Бокаччо
Кураторка Таня продовжує тему курортних країн: радить Італію XIV століття і вважає, що влітку необхідно частіше збиратися з друзями, їхати на заміську віллу та розповідати цікаві історії. Себто, брати приклад із героїв “Декамерона”. Якщо ігнорувати те, що головні герої зробили це задля порятунку від чуми, то можна поринути в справжню атмосферу відпустки. А ще проникнутися гуманістичними ідеями, навигадувати собі трагічних (і не зовсім) курортних романів під впливом любовних новел та обрати дві-три історії, які будете розповідати друзям на пікніку.
4. “Кульбабове вино”, Рей Бредбері
Журналістку Ксеню вражає тенденція до снобізму в редакції, тому вона пропонує повернутися до дитинства і про(пере)читати “Кульбабове вино”. Ксюша навіть написала про цю книгу окремий пост, де червень з травнем розпивають цей напій опівночі, а книжки Рея Бредбері борються за лимонне морозиво в цукровому ріжку. Після цієї книги лимонад смакуватиме холодніше й солодше, теплі дитячі спогади спекотним сонцем спопелятимуть смуток, а вам, як Дуґласу Сполдінґу, знову буде 12. І ви тішитиметеся гойдалці, безтурботно рватимете волошки і бігатимете духмяним полем, доки трави лоскотатимуть оголені коліна.
5. “Долі та Фурії”, Лорен Ґрофф
Журналістка Ангеліна переконана, що літо створене для книжок, які легко написані, швидко читаються і залишають вас подумати. Тому каже шукати в книгарнях “Долі та Фурії”, щоб змінити тріщини в розпеченому асфальті на тріщини в шлюбі успішного драматурга Лотто, а прохолодну тінь дерев – на його тінь, у якій все життя перебувала дружина Матильда. Тут є красива мова, химерна композиція і теми, які залишають вас з потребою аналізувати прочитане якийсь час. На щастя, влітку його вдосталь.
#пусто_про_літературу
1. “Моє каяття”, Жауме Кабре
Головна редакторка Дора вважає, що у вашому літі має бути Каталонія. І якщо це не квитки до Барселони, то творчість тамтешнього письменника Жауме Кабре теж годиться. Вона йому вірить, а він – дає їй віру. "Моя сповідь" - історія тривалістю в життя, яка не зовсім літня. Скоріше вічна. Вона про дитячі травми, бібліотеки, де палітурки можете розпізнати навпомацки в темряві, і жінок, які, попри все, залишаються. Читати, щоб закохатися в скрипку, шукати в музиці Бога і дізнатися, яким життям хотіла б жити наша головна редакторка (якби не працювала в Пусто).
2. “100 років самотності”, Габріель Гарсія Маркес
Дизайнерка Катя каже, що літо – час для книг з великою кількістю сторінок, які жахають впродовж року. Саме в цей спекотний вона прочитала Пастернака, Достоєвського і Маркеса. І якщо перші два викликають бажання тинятися сіро-пурпуровими дворами в холодну погоду, то “100 років самотності” Габріеля – це про “млосні літні вечори”, колумбійське кохання і магічне відчуття піднесення. Наче ви, як головні герої (і Наталя Могилевська), можете відірватися від землі і полетіти у спекотну ніч. Під час прочитання налийте собі келих чилійського червоного, одягніть сонцезахисні окуляри і спробуйте розібратисяв усіх Ауреліано, Хосе та Аркадіо.
3. “Декамерон”, Джованні Бокаччо
Кураторка Таня продовжує тему курортних країн: радить Італію XIV століття і вважає, що влітку необхідно частіше збиратися з друзями, їхати на заміську віллу та розповідати цікаві історії. Себто, брати приклад із героїв “Декамерона”. Якщо ігнорувати те, що головні герої зробили це задля порятунку від чуми, то можна поринути в справжню атмосферу відпустки. А ще проникнутися гуманістичними ідеями, навигадувати собі трагічних (і не зовсім) курортних романів під впливом любовних новел та обрати дві-три історії, які будете розповідати друзям на пікніку.
4. “Кульбабове вино”, Рей Бредбері
Журналістку Ксеню вражає тенденція до снобізму в редакції, тому вона пропонує повернутися до дитинства і про(пере)читати “Кульбабове вино”. Ксюша навіть написала про цю книгу окремий пост, де червень з травнем розпивають цей напій опівночі, а книжки Рея Бредбері борються за лимонне морозиво в цукровому ріжку. Після цієї книги лимонад смакуватиме холодніше й солодше, теплі дитячі спогади спекотним сонцем спопелятимуть смуток, а вам, як Дуґласу Сполдінґу, знову буде 12. І ви тішитиметеся гойдалці, безтурботно рватимете волошки і бігатимете духмяним полем, доки трави лоскотатимуть оголені коліна.
5. “Долі та Фурії”, Лорен Ґрофф
Журналістка Ангеліна переконана, що літо створене для книжок, які легко написані, швидко читаються і залишають вас подумати. Тому каже шукати в книгарнях “Долі та Фурії”, щоб змінити тріщини в розпеченому асфальті на тріщини в шлюбі успішного драматурга Лотто, а прохолодну тінь дерев – на його тінь, у якій все життя перебувала дружина Матильда. Тут є красива мова, химерна композиція і теми, які залишають вас з потребою аналізувати прочитане якийсь час. На щастя, влітку його вдосталь.
#пусто_про_літературу
Якщо на морські хвилі вам не стало грошей, Пусто у Львові пропонує вам одну. Зате нову і французьку! Познайомимось з нею завдяки фільму “400 ударів” про складного підлітка, який ледь не спалив будинок, бо зробив вівтар Бальзаку. Буде багато алковечірок 14-річних, збитків і кіновідкриттів.
12.07 о 18.00 в Палаці Гната Хоткевича за адресою вул. Кушевича, 1 ми розказуватимемо, показуватимемо і обговорюватимемо стрічку Франсуа Трюффо “400 ударів”. Перед переглядом – коротка лекція від кураторок проекту. Говоритимемо про “каліграфічну” операторську роботу, бунтарську молодість та чому бути філологом краще, ніж математиком (людей з технічною освітою не битимемо). Подія відбувається в межах Фестиваль “Ніч у Львові”.
Вхід вільний!
12.07 о 18.00 в Палаці Гната Хоткевича за адресою вул. Кушевича, 1 ми розказуватимемо, показуватимемо і обговорюватимемо стрічку Франсуа Трюффо “400 ударів”. Перед переглядом – коротка лекція від кураторок проекту. Говоритимемо про “каліграфічну” операторську роботу, бунтарську молодість та чому бути філологом краще, ніж математиком (людей з технічною освітою не битимемо). Подія відбувається в межах Фестиваль “Ніч у Львові”.
Вхід вільний!
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
Кажуть, у ніч з шостого на сьоме липня можна знайти свою другу половинку. Свято Івана Купала, як-не-як. Поки ви готуєтесь до несподіваних-сподіваних зустрічей, пропонуємо прочитати п’ять текстів на сайті Пусто. Гарантуємо: говорити про театр, множинні особистості та алкоголь буде цікаво з будь-ким, до кого б не прибився вінок.
Правила інноваційного театру Леся Курбаса – Лесь Курбас ніколи не плакав, жив під метроном і змушував своїх учнів неохайно їсти яблука. Крім цього, він став батьком, богом і творцем сучасного українського театру. Які правила-заповіді Лесь склав, до чого тут релігія і як звабити жінку норвезькою читайте в матеріалі.
Випуск №8 "Творимо, отже, існуємо?" з мисткинею Аліною Клейтман – У нашому восьмому випуску обговорюємо народження любові до мистецтва, великі видовжені чорні об’єкти та як сексуальність і трансцендентність призводить до шорт-листа Future Generation Art Prize. А ще думаємо про феміністичне, руйнуємо внутрішні бар’єри та вчимося не боятися PinchukArtCentre. Спойлер: буде багато цікавих імен і ще більше цікавих робіт.
Деніел Кіз на сторожі множинних світів – Деніел Кіз так любив літо, що дві найвизначніші речі в житті зробив саме в цю пору року: народився і помер. Між тим було 86 років плідної літературної праці, за які письменник встиг отримати головну премію в області наукової фантастики, видресирувати лабораторну мишку й зібрати до купи 24 особистості Біллі Мілліґана. Про те, які квіти до вподоби мишам і як примиритися з усіма альтер-еґо читайте в матеріалі.
Let’s all get drunk: що п’ють герої картин – Сангрія, мохіто, холодне біле напівсолодке – обирайте, що вам більше до смаку. Зрештою, влітку всі п'ють більше. Хоча, кому ми брешемо? П'ють завжди. І влітку, і взимку, і в XVII столітті. От тільки тоді вино не просто вживали, а й асоціювали з Ісусом, рибами та плотськими втіхами. У матеріалі розповідаємо, як спілкуватися з богом через п'янство, хто такі зелені феї та який напій спонукав митців писати картини.
Пити не можна писати: алкогольне меню американських письменників – Буковскі казав, що добре ладнає із алкоголем і справді ладнав, Керуак радив не напиватись, а випивати, але пив не менше за Буковскі. Обидва вважаються геніяльними американськими письменниками. Гемінґвей теж часто вживав алкоголь та отримав дві найпрестижніші літературні премії. Редакція Пусто вирішила провести дослідження і знайти зв'язок між цими фактами. Чи можна вважати алкоголіків геніями, а геніїв називати алкоголіками? Відповідь мають найвідоміші американські пияки.
Правила інноваційного театру Леся Курбаса – Лесь Курбас ніколи не плакав, жив під метроном і змушував своїх учнів неохайно їсти яблука. Крім цього, він став батьком, богом і творцем сучасного українського театру. Які правила-заповіді Лесь склав, до чого тут релігія і як звабити жінку норвезькою читайте в матеріалі.
Випуск №8 "Творимо, отже, існуємо?" з мисткинею Аліною Клейтман – У нашому восьмому випуску обговорюємо народження любові до мистецтва, великі видовжені чорні об’єкти та як сексуальність і трансцендентність призводить до шорт-листа Future Generation Art Prize. А ще думаємо про феміністичне, руйнуємо внутрішні бар’єри та вчимося не боятися PinchukArtCentre. Спойлер: буде багато цікавих імен і ще більше цікавих робіт.
Деніел Кіз на сторожі множинних світів – Деніел Кіз так любив літо, що дві найвизначніші речі в житті зробив саме в цю пору року: народився і помер. Між тим було 86 років плідної літературної праці, за які письменник встиг отримати головну премію в області наукової фантастики, видресирувати лабораторну мишку й зібрати до купи 24 особистості Біллі Мілліґана. Про те, які квіти до вподоби мишам і як примиритися з усіма альтер-еґо читайте в матеріалі.
Let’s all get drunk: що п’ють герої картин – Сангрія, мохіто, холодне біле напівсолодке – обирайте, що вам більше до смаку. Зрештою, влітку всі п'ють більше. Хоча, кому ми брешемо? П'ють завжди. І влітку, і взимку, і в XVII столітті. От тільки тоді вино не просто вживали, а й асоціювали з Ісусом, рибами та плотськими втіхами. У матеріалі розповідаємо, як спілкуватися з богом через п'янство, хто такі зелені феї та який напій спонукав митців писати картини.
Пити не можна писати: алкогольне меню американських письменників – Буковскі казав, що добре ладнає із алкоголем і справді ладнав, Керуак радив не напиватись, а випивати, але пив не менше за Буковскі. Обидва вважаються геніяльними американськими письменниками. Гемінґвей теж часто вживав алкоголь та отримав дві найпрестижніші літературні премії. Редакція Пусто вирішила провести дослідження і знайти зв'язок між цими фактами. Чи можна вважати алкоголіків геніями, а геніїв називати алкоголіками? Відповідь мають найвідоміші американські пияки.
Форма мусить відповідати функції. Чули? Радянські архітектори керувалися цим, коли створювали будівлі в стилі конструктивізму. А європейці в міжвоєнний період захопилися ідеями функціоналізму. Конструктивізм виник у Радянському союзі та був “стилем революції”: його застосовували в проектуванні комун, будинків культури та інших атрибутів “соціялістичного суспільства”. Функціоналізм ж з’явився у Німеччині та використовувався для побудови житлових споруд.
Практичне призначення
Обидва напрямки мають на меті зробити функцію первинною, а форму – вторинною. Вигляд будівлі залежить від її практичного призначення. Так екстер’єр зазвичай простий: геометричні форми, рівні стіни, відсутність декоративних складових, мінімалізм і бетон. Як і конструктивісти, функціоналісти працювали за принципами французького архітектора Ле Корбюзьє, який пропонував відмовитися від внутрішніх стін. Це дозволяло вільно планувати простір всередині, але так робили не всі. Дах будували пласким – він виконував функцію зеленої тераси або місця для літніх посиденьок.
Інтернаціоналізм
Німецький функціоналізм і радянський конструктивізм схожі: діяли за однаковими принципами в різних державах (один – у повоєнній розваленій Німеччині, інший – в охопленому революційними ідеями СРСР). Усі ці стилі зараховують до “інтернаціональних”. Тобто, в їхньому оформленні немає нічого, що вказувало б на особливості якоїсь країни. Наприклад, азійські будиночки з червоного дерева з химерними дахами чи українські хатки-мазанки мають помітну національну складову, чого не скажеш про сірі бетонні блоки кінотеатру «Жовтень» чи будівлю Баугауз у Дессау.
Де шукати функціоналізм?
У Львові
У 20–30-х роках, коли на Наддніпрянщині розвивався радянський конструктивізм, Львів був під владою Польщі. Тому тут, на відміну від Києва та Харкова, шукайте функціоналізм. Де? На вул. Зеленій, 17 в Інституті Вайгля (нині – факультет мікробіології Медуніверситету), щоб побачити бетон у всій його красі, половити сонячних зайчиків через панорамні вікна на сходах і порахувати вікна-ілюмінатори; серед житлових будівель на. вул. Героїв Майдану, щоб зрозуміти, як функціоналізм став повсякденністю; на вул. Кушевича, 1 в Палаці мистецтв ім. Гната Хоткевича. Споруда є унікальною завдяки червоній цеглі на фасаді – декоративний елемент, який суперечив приципам стилю, але зробив палац культурною пам’яткою. Можете оглянути його ззовні та зсередини 12 липня о 18:00 під час нашого кінопоказу “400 ударів” Франсуа Трюффо.
У сусідніх районах
Радянські хрущовки – теж своєрідні представники функціоналізму (хоч і не найбільш естетичні), адже спроектовані за тими ж принципами. Їх будували як швидке житло для людей, які після війни жили в бараках, підвалах або в переповнених комуналках. Тому маленькі затишні і, щонайважливіше, власні квартири в новобудовах були просто дивом. Втім, хрущовки мали ліквідувати ще у 80-х, коли за планом мав запанувати комунізм. Це, зрештою, так і не трапилось, а “затишні” новобудови перетворилися на архітектурні пам’ятники (надгробки?) радянської епохи.
#пусто_про_ізми
Практичне призначення
Обидва напрямки мають на меті зробити функцію первинною, а форму – вторинною. Вигляд будівлі залежить від її практичного призначення. Так екстер’єр зазвичай простий: геометричні форми, рівні стіни, відсутність декоративних складових, мінімалізм і бетон. Як і конструктивісти, функціоналісти працювали за принципами французького архітектора Ле Корбюзьє, який пропонував відмовитися від внутрішніх стін. Це дозволяло вільно планувати простір всередині, але так робили не всі. Дах будували пласким – він виконував функцію зеленої тераси або місця для літніх посиденьок.
Інтернаціоналізм
Німецький функціоналізм і радянський конструктивізм схожі: діяли за однаковими принципами в різних державах (один – у повоєнній розваленій Німеччині, інший – в охопленому революційними ідеями СРСР). Усі ці стилі зараховують до “інтернаціональних”. Тобто, в їхньому оформленні немає нічого, що вказувало б на особливості якоїсь країни. Наприклад, азійські будиночки з червоного дерева з химерними дахами чи українські хатки-мазанки мають помітну національну складову, чого не скажеш про сірі бетонні блоки кінотеатру «Жовтень» чи будівлю Баугауз у Дессау.
Де шукати функціоналізм?
У Львові
У 20–30-х роках, коли на Наддніпрянщині розвивався радянський конструктивізм, Львів був під владою Польщі. Тому тут, на відміну від Києва та Харкова, шукайте функціоналізм. Де? На вул. Зеленій, 17 в Інституті Вайгля (нині – факультет мікробіології Медуніверситету), щоб побачити бетон у всій його красі, половити сонячних зайчиків через панорамні вікна на сходах і порахувати вікна-ілюмінатори; серед житлових будівель на. вул. Героїв Майдану, щоб зрозуміти, як функціоналізм став повсякденністю; на вул. Кушевича, 1 в Палаці мистецтв ім. Гната Хоткевича. Споруда є унікальною завдяки червоній цеглі на фасаді – декоративний елемент, який суперечив приципам стилю, але зробив палац культурною пам’яткою. Можете оглянути його ззовні та зсередини 12 липня о 18:00 під час нашого кінопоказу “400 ударів” Франсуа Трюффо.
У сусідніх районах
Радянські хрущовки – теж своєрідні представники функціоналізму (хоч і не найбільш естетичні), адже спроектовані за тими ж принципами. Їх будували як швидке житло для людей, які після війни жили в бараках, підвалах або в переповнених комуналках. Тому маленькі затишні і, щонайважливіше, власні квартири в новобудовах були просто дивом. Втім, хрущовки мали ліквідувати ще у 80-х, коли за планом мав запанувати комунізм. Це, зрештою, так і не трапилось, а “затишні” новобудови перетворилися на архітектурні пам’ятники (надгробки?) радянської епохи.
#пусто_про_ізми
З дитинства метри інтелектуального кінематографу притягнули купу психологічних травм. Потім начитались літератури та філософії і створили шедеври. І нехай їхнє кіно очевидно не пов’язане з дитячими досвідами, все ж є стрічки, які оповідають про режисерську юність. Пусто зібрало чотири фільми про дитинство геніїв екрану, які побачити обов’язково.
“400 ударів”, Франсуа Трюффо – Матері Франсуа було 19, коли в неї народився син. Батько їх кинув. Жінка почувалася замолодою для догляду за дитиною, тому віддала її доглядати бабусі, допоки та не померла. Франсуа ніхто не помічав або сприймав за службовий персонал, тому він ріс без тепла та любові. Бачити останнє він міг лише в кіно, для якого безбожно крав у матері з вітчимом гроші та вчився непоміченим пробиратися в зал. У 14 Трюффо все остогидло, він кинув школу і втік від сім’ї. А у 27 зняв про бунтівний підлітковий досвід стрічку “400 ударів”. Режисер передав атмосферу юності так, що ми ніби бігаємо з головним героєм вулицями Парижа, зриваємо еротичні плакати і переховуємося від поліції. Більше про проривний монтаж і рухи камери, життя Франсуа та інші його фільми розповімо у п’ятницю (12.07) о 18.00 Палаці Гната Хоткевича у Львові на кінопоказі “400 ударів”.
“Амаркорд”, Федеріко Фелліні – Федеріко народився у сім’ї середнього класу. І все у його житті було б звичайно, якби в дитинстві він не хворів і не привертав цим увагу рідних. Він навчився непритомніти, завдяки чому згодом зацікавився театром. Утім, у фільмі, назва якого з діалекту містечка Ріміні (там виріс режисер) перекладається “я згадую”, він про це не згадав. Бо діти пам’ятають лише яскраві речі. Тому стрічка схожа на карнавал абсурдних людей і подій. Тітта, герой режисера, живе у сварливій італійській сім’ї, має надбайдужих вчителів і зі своїми друзями в автівці одночасно мастурбує. Фільм переповнений символами: від пристрасних червоних кольорів до павлінів посеред снігопадів улітку. Попри кінематографічну цінність (у 1973 стрічка отримала Оскар в номінації за найкращий іноземний фільм), “Амаркорд” дивитися весело. Особливо, коли божевільний дядько Тітта залазить на яблуневе дерево і кричить: “Хочу жінку”.
“Дзеркало”, Андрій Тарковський – Батьком Андрія був поет Арсеній Тарковський. 1935-го, коли хлопчикові було три, тато покинув сім'ю, тому Андрій ріс без батька. А коли виріс і в нього народився син, то теж його покинув. Про це він і зняв “Дзеркало”. Фільм-рефлексію дитячих спогадів на доросле життя, де матір і дружину грає одна акторка, його і сина – один актор, а пережиті події перебивають вставки кінохроніки з революцій у всьому світі, щоб показати тотальний неспокій. "Дзеркало" один із найкращих прикладів поезії у візуальній мові, де значення мають дощі, пожежі і листки паперу, а спогади показують то в монохромі, то в кольорі. Стрічку без пошуку аналізу після перегляду не радимо.
“Фанні та Олександр”, Інґмар Берґман – Інґмар виріс у сім’ї пастора з консервативними поглядами, який бив дітей і змушував їх думати про природу гріха. Врятував режисера “магічний ліхтар” (проекційний апарат), театр і література. Зняти фільм про дитячий досвід Інґмар наважився аж у 63. Це його найдорожчий (шість мільйонів доларів), наймасштабніший (52 актори) та найдовший проєкт (зйомки тривали сім місяців). Проте, найбільш зрозумілий глядачеві, бо замість камерних філософських роздумів, перед нами розкішне святкування Різдва з надкрасивими жінками, мистецькими чоловіками та задоволеними дітьми. У Олександра, головного героя, теж є “ліхтар”, любов до вистав і схильність до вигадок. Коли його батько, директор театру, помирає, то матір виходить заміж за єпископа і діти потрапляють у дікенсенівську історію, де в них забирають все і дають лише ненависть. Тригодинна епопея затягує і не відпускає, а кіномова чітко дає зрозуміти, чим надихався Вес Андерсон і половина сучасних кінематографістів.
#пусто_про_кіно
“400 ударів”, Франсуа Трюффо – Матері Франсуа було 19, коли в неї народився син. Батько їх кинув. Жінка почувалася замолодою для догляду за дитиною, тому віддала її доглядати бабусі, допоки та не померла. Франсуа ніхто не помічав або сприймав за службовий персонал, тому він ріс без тепла та любові. Бачити останнє він міг лише в кіно, для якого безбожно крав у матері з вітчимом гроші та вчився непоміченим пробиратися в зал. У 14 Трюффо все остогидло, він кинув школу і втік від сім’ї. А у 27 зняв про бунтівний підлітковий досвід стрічку “400 ударів”. Режисер передав атмосферу юності так, що ми ніби бігаємо з головним героєм вулицями Парижа, зриваємо еротичні плакати і переховуємося від поліції. Більше про проривний монтаж і рухи камери, життя Франсуа та інші його фільми розповімо у п’ятницю (12.07) о 18.00 Палаці Гната Хоткевича у Львові на кінопоказі “400 ударів”.
“Амаркорд”, Федеріко Фелліні – Федеріко народився у сім’ї середнього класу. І все у його житті було б звичайно, якби в дитинстві він не хворів і не привертав цим увагу рідних. Він навчився непритомніти, завдяки чому згодом зацікавився театром. Утім, у фільмі, назва якого з діалекту містечка Ріміні (там виріс режисер) перекладається “я згадую”, він про це не згадав. Бо діти пам’ятають лише яскраві речі. Тому стрічка схожа на карнавал абсурдних людей і подій. Тітта, герой режисера, живе у сварливій італійській сім’ї, має надбайдужих вчителів і зі своїми друзями в автівці одночасно мастурбує. Фільм переповнений символами: від пристрасних червоних кольорів до павлінів посеред снігопадів улітку. Попри кінематографічну цінність (у 1973 стрічка отримала Оскар в номінації за найкращий іноземний фільм), “Амаркорд” дивитися весело. Особливо, коли божевільний дядько Тітта залазить на яблуневе дерево і кричить: “Хочу жінку”.
“Дзеркало”, Андрій Тарковський – Батьком Андрія був поет Арсеній Тарковський. 1935-го, коли хлопчикові було три, тато покинув сім'ю, тому Андрій ріс без батька. А коли виріс і в нього народився син, то теж його покинув. Про це він і зняв “Дзеркало”. Фільм-рефлексію дитячих спогадів на доросле життя, де матір і дружину грає одна акторка, його і сина – один актор, а пережиті події перебивають вставки кінохроніки з революцій у всьому світі, щоб показати тотальний неспокій. "Дзеркало" один із найкращих прикладів поезії у візуальній мові, де значення мають дощі, пожежі і листки паперу, а спогади показують то в монохромі, то в кольорі. Стрічку без пошуку аналізу після перегляду не радимо.
“Фанні та Олександр”, Інґмар Берґман – Інґмар виріс у сім’ї пастора з консервативними поглядами, який бив дітей і змушував їх думати про природу гріха. Врятував режисера “магічний ліхтар” (проекційний апарат), театр і література. Зняти фільм про дитячий досвід Інґмар наважився аж у 63. Це його найдорожчий (шість мільйонів доларів), наймасштабніший (52 актори) та найдовший проєкт (зйомки тривали сім місяців). Проте, найбільш зрозумілий глядачеві, бо замість камерних філософських роздумів, перед нами розкішне святкування Різдва з надкрасивими жінками, мистецькими чоловіками та задоволеними дітьми. У Олександра, головного героя, теж є “ліхтар”, любов до вистав і схильність до вигадок. Коли його батько, директор театру, помирає, то матір виходить заміж за єпископа і діти потрапляють у дікенсенівську історію, де в них забирають все і дають лише ненависть. Тригодинна епопея затягує і не відпускає, а кіномова чітко дає зрозуміти, чим надихався Вес Андерсон і половина сучасних кінематографістів.
#пусто_про_кіно
“Життя, на мою думку, це дарований кінь”
Щоб сховатися від жорстокого світу, рушайте до Нью-Йорка: там легко загубитися в натовпі. Щоб донька в мемуарах назвала вас “деспотом”, не знайомте її з Полом Маккартні. Якщо із реальною родиною стосунки не складаються, придумайте нову й присвятіть їй низку оповідань.
Джером Д. Селінджер міг би дати ще купу порад, як стати відлюдником, потайки любити людей і змушувати їх вас ненавидіти. Втім, він був письменником, а не психологом, тому охочих отримати настанови посилав під три чорти. Як би там не було, писав він проникливо й не тільки “Ловця в житі”.
Наприклад, збірка “Дев’ять оповідань” втілює захоплення письменника давньоіндійською філософією. Вона починається й закінчується смертю. Між тим розгортаються довгі діалоги, руйнуються долі, проте віра в людство живе. Селінджер, майстер короткого жанру й буддистський монах на півставки, розкриває естетичне вчення про дев’ять “основних почуттів” через буденні ситуації з життя американців ХХ століття.
Любов (“Чудовий день для рибки-бананки”). Кохання – це не тільки світлі почуття, але й ревнощі трирічної дівчинки до тридцятирічного чоловіка, невпевненість через незнайомку в ліфті й постріл у скроню поруч із некоханою дружиною.
Сміх (“Дядечко Віґґілі у Коннектикуті”). Коли щирий сміх перетворюється на сатиричне схлипування, то любов – на ненависть, а “хороша дівчинка” – на істеричку з провінції, де від смутку лікує алкоголь.
Співчуття (“Незадовго до війни з ескімосами”). Френклін не вчився, не воював, не кохав і, до того ж, порізав палець. За всіма мірками він – невдаха. Хлопцю 24, а співчуває йому лише 15-річна подруга молодшої сестри.
Жах (“Людина, яка сміється”). Паралітичний жах проймає бідного студента, який покохав багату дівчину, потворного розбійника, якого зламало суспільство, й купку школярів, які співпереживають обом.
Мужність (“У човні”). Чотирирічний Лайонел не розуміє, чому покоївка назвала його батька “брудним Юдою”, відчуває жорстокість дорослих і намагається від них сховатися. Матір знаходить хлопчика в човні посеред озера й переконує мужньо сприймати виклики несправедливого світу.
Страх (“Для Есме: з любов'ю і мерзотою”). Сержант Х боїться відповісти на запрошення на весілля, перевірити механізм на подарованому годинникові й визнати, що війна все-таки завдала йому не-по-прав-ної шкоди.
Відраза (“Вуста чарівні та зелені очі”). Адвоката Лі, його коханку Джоан та її обманутого чоловіка Артура об’єднує огида до самих себе та одне одного.
Одкровення (“Блакитний період де Дом'є-Сміта”) і Спокій (“Тедді”). Щоб подолати скінченновимірність простору й досягти просвітлення, треба переродитися: чи то другом Пікассо, чи 10-річним вундеркіндом.
У кожному оповіданні “основному почуттю” підпорядковані звуки, кольори, символи й назви. Можете вважати Селінджера педантом, але чим ще займатися, якщо ви живете в бетонному бункері на задньому подвір’ї? Хоч Джером і відсторонився від світу, пильно за ним спостерігав, тому в його творах не тільки основи культурного психоаналізу та санскритської поетики, а й звичайні матері, які піклуються про своїх дітей; діти, котрі перечать матерям; й рани, які з часом загоюються. “Дев’ять оповідань”, подібно засічкам на одвірку, нагадують про те, як ми ростемо, змінюємося й пізнаємо світ. І допомагають протистояти липневим морозам, бо овівають приємною ностальгією та змушують серце хутчіш гнати кров.
#пусто_про_літературу
Щоб сховатися від жорстокого світу, рушайте до Нью-Йорка: там легко загубитися в натовпі. Щоб донька в мемуарах назвала вас “деспотом”, не знайомте її з Полом Маккартні. Якщо із реальною родиною стосунки не складаються, придумайте нову й присвятіть їй низку оповідань.
Джером Д. Селінджер міг би дати ще купу порад, як стати відлюдником, потайки любити людей і змушувати їх вас ненавидіти. Втім, він був письменником, а не психологом, тому охочих отримати настанови посилав під три чорти. Як би там не було, писав він проникливо й не тільки “Ловця в житі”.
Наприклад, збірка “Дев’ять оповідань” втілює захоплення письменника давньоіндійською філософією. Вона починається й закінчується смертю. Між тим розгортаються довгі діалоги, руйнуються долі, проте віра в людство живе. Селінджер, майстер короткого жанру й буддистський монах на півставки, розкриває естетичне вчення про дев’ять “основних почуттів” через буденні ситуації з життя американців ХХ століття.
Любов (“Чудовий день для рибки-бананки”). Кохання – це не тільки світлі почуття, але й ревнощі трирічної дівчинки до тридцятирічного чоловіка, невпевненість через незнайомку в ліфті й постріл у скроню поруч із некоханою дружиною.
Сміх (“Дядечко Віґґілі у Коннектикуті”). Коли щирий сміх перетворюється на сатиричне схлипування, то любов – на ненависть, а “хороша дівчинка” – на істеричку з провінції, де від смутку лікує алкоголь.
Співчуття (“Незадовго до війни з ескімосами”). Френклін не вчився, не воював, не кохав і, до того ж, порізав палець. За всіма мірками він – невдаха. Хлопцю 24, а співчуває йому лише 15-річна подруга молодшої сестри.
Жах (“Людина, яка сміється”). Паралітичний жах проймає бідного студента, який покохав багату дівчину, потворного розбійника, якого зламало суспільство, й купку школярів, які співпереживають обом.
Мужність (“У човні”). Чотирирічний Лайонел не розуміє, чому покоївка назвала його батька “брудним Юдою”, відчуває жорстокість дорослих і намагається від них сховатися. Матір знаходить хлопчика в човні посеред озера й переконує мужньо сприймати виклики несправедливого світу.
Страх (“Для Есме: з любов'ю і мерзотою”). Сержант Х боїться відповісти на запрошення на весілля, перевірити механізм на подарованому годинникові й визнати, що війна все-таки завдала йому не-по-прав-ної шкоди.
Відраза (“Вуста чарівні та зелені очі”). Адвоката Лі, його коханку Джоан та її обманутого чоловіка Артура об’єднує огида до самих себе та одне одного.
Одкровення (“Блакитний період де Дом'є-Сміта”) і Спокій (“Тедді”). Щоб подолати скінченновимірність простору й досягти просвітлення, треба переродитися: чи то другом Пікассо, чи 10-річним вундеркіндом.
У кожному оповіданні “основному почуттю” підпорядковані звуки, кольори, символи й назви. Можете вважати Селінджера педантом, але чим ще займатися, якщо ви живете в бетонному бункері на задньому подвір’ї? Хоч Джером і відсторонився від світу, пильно за ним спостерігав, тому в його творах не тільки основи культурного психоаналізу та санскритської поетики, а й звичайні матері, які піклуються про своїх дітей; діти, котрі перечать матерям; й рани, які з часом загоюються. “Дев’ять оповідань”, подібно засічкам на одвірку, нагадують про те, як ми ростемо, змінюємося й пізнаємо світ. І допомагають протистояти липневим морозам, бо овівають приємною ностальгією та змушують серце хутчіш гнати кров.
#пусто_про_літературу
Хочеться плюнути на сірі кольори буднів, позбутися політичної реклами та нарешті пожити життям? Натягайте червону, синю або смугасту сорочку, випадково зустріньте дівчину, з якою розлучилися п’ять років тому, бо були занадто божевільні одне для одного, і разом їдьте в невизначеному напрямку.
Якщо це звучить надто неможливо чи небажано (раптом ви сноби і любите спокійне життя), то приходьте дивитися на божевілля 19.07 о 18.00 в Палац Гната Хоткевича у фільмі “Безтямний П’єро” Жан-Люка Годара. Після показу розповімо, як знімати чотирижанрове кіно, говорити з Жан-Полем Бельмондо та Анною Каріною і кінематографічно цитувати. Буде багато безтямности/кохання, пародій на американців і свободи в перфекціоністичних межах режисера.
Стрічка демонструється за підтримки Французького інституту в Україні французькою мовою з українськими субтитрами.
Вхід вільний!
Якщо це звучить надто неможливо чи небажано (раптом ви сноби і любите спокійне життя), то приходьте дивитися на божевілля 19.07 о 18.00 в Палац Гната Хоткевича у фільмі “Безтямний П’єро” Жан-Люка Годара. Після показу розповімо, як знімати чотирижанрове кіно, говорити з Жан-Полем Бельмондо та Анною Каріною і кінематографічно цитувати. Буде багато безтямности/кохання, пародій на американців і свободи в перфекціоністичних межах режисера.
Стрічка демонструється за підтримки Французького інституту в Україні французькою мовою з українськими субтитрами.
Вхід вільний!
У Pinchuk Art Centre Дослідницька платформа представила кураторський погляд на Харківську школу фотографії. У спробах показати контекст, в якому наприкінці 70-х у «місті інженерів» молоді фотографи зробили прорив в українській фотографії, дослідники презентують виставку «Перетинаючи межу». А ми розповідаємо, хто ці інноватори, щоб ви мали тему для розмови в черзі до експозиції.
“Радянське іде в одному напрямку, а сексуальне – в іншому”.
Типова для Радянського Союзу історія – однодумці збираються в гурт, аби протистояти ідеології, створювати мистецтво без цензури та фотографуватись голяка. У 1971 році при Харківському фотоклубі декілька талановитих, загнаних в межі соціалістичного героїзму та пафосу митців об’єднуються в “Час”. Об’єднуються, щоб представити фотодокази існування сексу, наркотиків і рок-н-ролу в СРСР. Підпільно, звісно ж.
Харківська школа фотографії могла би бути недержавною установою, де вчили правильно фотографувати безхатьків та міських божевільних. Натомість це був гурт прогресивних фотохудожників, яких об’єднали Євгеній Павлов та Юрій Рупін, щоб створювати щось інше, ніж вимагала влада. Втім протистояння не було – ніяких протестів на виставках чи мітинґів за свободу фотографії. Радше тихе невтомне закарбовування на камеру всього, що вважали неправильним.
Павлов і Рупін працювали фотографами на замовлення держави, тому на їхніх зйомках був присутній супровідник з партійного або профспілкового комітету. Він на місці цензурував, що можна знімати, а що – ні. За кадром лишались недофарбовані стіни, повалені пам'ятники чи, скажімо, безхатьки. Так були “правильні фотографії”, за які платили замовники, і “неправильні”, які чоловіки робили для себе. Пізніше вони познайомились із Борисом Михайловим, згодом шалено відомим за кордоном фотографом, який виставляє свої фотографії про справжнє життя в СРСР у найвідоміших музеях США та Європи. Він не фотографував на замовлення, але ходив на зйомки з Павловим і Рупіним. Поки їхні знімки хвалила влада, Михайлов публікував у фотожурналах світлини “для себе”. Наприклад, фото з трьома пожежниками, де один настільки високий, що не вліз у кадр. Таке було цікавіше, ніж радянська документалістика. Воно і лягло в основу гурту.
До “Часу” також входили Олег Мальований, Олександр Супрун, Геннадій Тубалєв, Олександр Ситниченко, Анатолій Макієнко.
Фотографи намагалися показувати життя без прикрас та йшли проти стереотипів. Михайлов якось пояснив, що вони займалися вирівнюванням надлишку радянського. Несправжність викликала бажання порушити заборону і показувати правду життя конкретного часу і місця через соціальну документальну фотографію.
“Думаю, що з радянської системи я навіть користь для себе отримав. Я намагався завуалювати в монтажах те, що хотів сказати, робив знімки багатошаровими в прочитанні” – Олександр Супрун.
На знімках звичайні люди, які займаються буденними справами. На знімках все негласно “заборонене” чи неприпустиме, негідне бути увіковіченим. На знімках голі жінки, але не в стилі дорослих журналів, а ніби схоплені випадково, під час переодягання чи загравання – звичайні, але цим і красиві. На знімках міські божевільні, як от чоловік із пакетом черешень, який лише робив вигляд, що садив їх, але насправді виймав кісточки і кидав у землю м'якіш із “рухами пророка” – нічого не має народитись.
Учасники Харківської школи фотографії дали нам унікальну можливість побачити Радянський союз не “вилизаним до блиску”, а з усіма обдертими монументами, сірими вулицями та неідеальними тілами. А ще навчили не боятись розривати шаблони: відвідавши виставку тільки і думаєш, що б такого сфотографувати, щоб настільки вразити нащадків.
“Радянське іде в одному напрямку, а сексуальне – в іншому”.
Типова для Радянського Союзу історія – однодумці збираються в гурт, аби протистояти ідеології, створювати мистецтво без цензури та фотографуватись голяка. У 1971 році при Харківському фотоклубі декілька талановитих, загнаних в межі соціалістичного героїзму та пафосу митців об’єднуються в “Час”. Об’єднуються, щоб представити фотодокази існування сексу, наркотиків і рок-н-ролу в СРСР. Підпільно, звісно ж.
Харківська школа фотографії могла би бути недержавною установою, де вчили правильно фотографувати безхатьків та міських божевільних. Натомість це був гурт прогресивних фотохудожників, яких об’єднали Євгеній Павлов та Юрій Рупін, щоб створювати щось інше, ніж вимагала влада. Втім протистояння не було – ніяких протестів на виставках чи мітинґів за свободу фотографії. Радше тихе невтомне закарбовування на камеру всього, що вважали неправильним.
Павлов і Рупін працювали фотографами на замовлення держави, тому на їхніх зйомках був присутній супровідник з партійного або профспілкового комітету. Він на місці цензурував, що можна знімати, а що – ні. За кадром лишались недофарбовані стіни, повалені пам'ятники чи, скажімо, безхатьки. Так були “правильні фотографії”, за які платили замовники, і “неправильні”, які чоловіки робили для себе. Пізніше вони познайомились із Борисом Михайловим, згодом шалено відомим за кордоном фотографом, який виставляє свої фотографії про справжнє життя в СРСР у найвідоміших музеях США та Європи. Він не фотографував на замовлення, але ходив на зйомки з Павловим і Рупіним. Поки їхні знімки хвалила влада, Михайлов публікував у фотожурналах світлини “для себе”. Наприклад, фото з трьома пожежниками, де один настільки високий, що не вліз у кадр. Таке було цікавіше, ніж радянська документалістика. Воно і лягло в основу гурту.
До “Часу” також входили Олег Мальований, Олександр Супрун, Геннадій Тубалєв, Олександр Ситниченко, Анатолій Макієнко.
Фотографи намагалися показувати життя без прикрас та йшли проти стереотипів. Михайлов якось пояснив, що вони займалися вирівнюванням надлишку радянського. Несправжність викликала бажання порушити заборону і показувати правду життя конкретного часу і місця через соціальну документальну фотографію.
“Думаю, що з радянської системи я навіть користь для себе отримав. Я намагався завуалювати в монтажах те, що хотів сказати, робив знімки багатошаровими в прочитанні” – Олександр Супрун.
На знімках звичайні люди, які займаються буденними справами. На знімках все негласно “заборонене” чи неприпустиме, негідне бути увіковіченим. На знімках голі жінки, але не в стилі дорослих журналів, а ніби схоплені випадково, під час переодягання чи загравання – звичайні, але цим і красиві. На знімках міські божевільні, як от чоловік із пакетом черешень, який лише робив вигляд, що садив їх, але насправді виймав кісточки і кидав у землю м'якіш із “рухами пророка” – нічого не має народитись.
Учасники Харківської школи фотографії дали нам унікальну можливість побачити Радянський союз не “вилизаним до блиску”, а з усіма обдертими монументами, сірими вулицями та неідеальними тілами. А ще навчили не боятись розривати шаблони: відвідавши виставку тільки і думаєш, що б такого сфотографувати, щоб настільки вразити нащадків.
У чотири роки він втратив батька, у шість – почав писати вірші, у вісім – мріяв винайти велосипед, що літає, у дванадцять – вперше сів у літак, а в тридцять – знав усе про токсичні стосунки. Антуан де Сент-Екзюпері любив небо, розфарбовував марґінеси (поля сторінок) книг і почувався самотнім серед людей. Розповідаємо, що накоїв цей чоловік за 44 роки життя.
Антуан народився 1900 року в сім’ї французького графа де Сент-Екзюпері, рід якого походив з середньовічних лицарів. Незабаром батько помер, а хлопчик і ще четверо дітей залишилися із матір’ю. Вона сушила з ними гербарій, вчила любити книги і вечорами читала Біблію вголос. Проте у вісім років Антуан зрозумів: література – це, звісно, цікаво, але небо – цікавіше. Тому вирішив винайти велосипед, що літає. Після багатьох невдалих експериментів, кількох вибухів і однієї розсіченої брови брата матір заборонила хлопцям щось винаходити. Тож Антуану довелося стати поетом. У 17 він втратив брата Франсуа через хворобу серця. Перед смертю той заповів йому велосипед і карабін. Ця подія наштовхнула Сент-Екзюпері до створення збірки “Прощання” про переживання втрати близької людини. Він сам її розмалював: додав квіткові орнаменти на марґінесах, а на початку – автопортрет.
1917-го Екзюпері вступив до Академії високих мистецтв на відділення архітектури, а через два роки став вільним слухачем у Національній вищій школі мистецтв. Творче навчання хлопця перервала армія. Сент-Екзюпері записався до полку авіації, побував у Марокко, закохався в Африку, налагодив дипломатичне спілкування з тамтешніми племенами й розбив свого першого літака. 1923 року його із черепно-мозковою травмою відправили до Парижа. Проте вже в 1926-му Антуан став пілотом у поштовій компанії, що відправляла листи до Північної Африки. Перший роман Екзюпері “Південний поштар”, що вийшов у 1929 році, розповідав про цей його досвід. Ще через два роки вийшов “Нічний політ”, який і прославив Екзюпері як письменника. Він отримав премію “Феміна”, а незабаром книгу екранізували.
У тридцять років в житті Антуана з’явилася його головна катастрофа, любов і ненависть – Консуело. Коли вони познайомилися, письменник запропонував дівчині покатати її на літаку. Консуело відмовилась, але Антуана це не зупинило: він затягнув її до кабіни, налякав своїми вміннями робити зиґзаґи в небі, а тоді в стані шоку привів до своєї квартири й всю ніч читав рукописи. Зрештою, Консуело в нього закохалася. Він називав її “маленьким сальвадорським вулканом” і погрожував втопити, а вона кидала в нього тарілки й казала, що придбає багряні простирадла, щоб там зарізати. Більше про токсично-палкі стосунки читайте у нашій інструкції.
Втім література і кохання не позбавили Екзюпері любові літати. І розбивати літаки. Якось Антуан із механіком впав у Лівійській пустелі. Чоловіки мали б загинути, та їх урятували бедуїни. Остання катастрофа письменника відбулася 31 липня 1944 року. Під час Другої світової Антуан був у французькій авіації. Він відправився у політ для розвідки й не повернувся. Антуан загинув у морі. Йому було сорок чотири.
Антуан все життя літав, писав і писав про те, як літав. Радимо почитати: “Нічний політ”, щоб відчути, як у пілота тремтять руки в кабіні; “Планету людей”, щоб через особу Екзюпері потрапити до пустелі; “Листа до заручника”, щоб поринути в атмосферу святково-несвяткової війни й Португалії. Чи, зрештою, просто перечитати доросло-дитячу притчу про принца, троянду й лиса – не буде зайвим.
#пусто_про_автора
Антуан народився 1900 року в сім’ї французького графа де Сент-Екзюпері, рід якого походив з середньовічних лицарів. Незабаром батько помер, а хлопчик і ще четверо дітей залишилися із матір’ю. Вона сушила з ними гербарій, вчила любити книги і вечорами читала Біблію вголос. Проте у вісім років Антуан зрозумів: література – це, звісно, цікаво, але небо – цікавіше. Тому вирішив винайти велосипед, що літає. Після багатьох невдалих експериментів, кількох вибухів і однієї розсіченої брови брата матір заборонила хлопцям щось винаходити. Тож Антуану довелося стати поетом. У 17 він втратив брата Франсуа через хворобу серця. Перед смертю той заповів йому велосипед і карабін. Ця подія наштовхнула Сент-Екзюпері до створення збірки “Прощання” про переживання втрати близької людини. Він сам її розмалював: додав квіткові орнаменти на марґінесах, а на початку – автопортрет.
1917-го Екзюпері вступив до Академії високих мистецтв на відділення архітектури, а через два роки став вільним слухачем у Національній вищій школі мистецтв. Творче навчання хлопця перервала армія. Сент-Екзюпері записався до полку авіації, побував у Марокко, закохався в Африку, налагодив дипломатичне спілкування з тамтешніми племенами й розбив свого першого літака. 1923 року його із черепно-мозковою травмою відправили до Парижа. Проте вже в 1926-му Антуан став пілотом у поштовій компанії, що відправляла листи до Північної Африки. Перший роман Екзюпері “Південний поштар”, що вийшов у 1929 році, розповідав про цей його досвід. Ще через два роки вийшов “Нічний політ”, який і прославив Екзюпері як письменника. Він отримав премію “Феміна”, а незабаром книгу екранізували.
У тридцять років в житті Антуана з’явилася його головна катастрофа, любов і ненависть – Консуело. Коли вони познайомилися, письменник запропонував дівчині покатати її на літаку. Консуело відмовилась, але Антуана це не зупинило: він затягнув її до кабіни, налякав своїми вміннями робити зиґзаґи в небі, а тоді в стані шоку привів до своєї квартири й всю ніч читав рукописи. Зрештою, Консуело в нього закохалася. Він називав її “маленьким сальвадорським вулканом” і погрожував втопити, а вона кидала в нього тарілки й казала, що придбає багряні простирадла, щоб там зарізати. Більше про токсично-палкі стосунки читайте у нашій інструкції.
Втім література і кохання не позбавили Екзюпері любові літати. І розбивати літаки. Якось Антуан із механіком впав у Лівійській пустелі. Чоловіки мали б загинути, та їх урятували бедуїни. Остання катастрофа письменника відбулася 31 липня 1944 року. Під час Другої світової Антуан був у французькій авіації. Він відправився у політ для розвідки й не повернувся. Антуан загинув у морі. Йому було сорок чотири.
Антуан все життя літав, писав і писав про те, як літав. Радимо почитати: “Нічний політ”, щоб відчути, як у пілота тремтять руки в кабіні; “Планету людей”, щоб через особу Екзюпері потрапити до пустелі; “Листа до заручника”, щоб поринути в атмосферу святково-несвяткової війни й Португалії. Чи, зрештою, просто перечитати доросло-дитячу притчу про принца, троянду й лиса – не буде зайвим.
#пусто_про_автора
