Доки передсесійна тривога сторожить за рогом, пропонуємо насолоджуватися першими ознаками літа. Гуляти Києвом Сергія Параджанова, шукати тропічний рай із Полем Гогеном, вигадувати португальських особистостей, писати довгошиїх дівчат у легкому одязі з Модільяні чи обирати, які книги екзистенціалістів візьмете з собою у відпустку (або просто читатимете в метро). 5 матеріалів на Пусто розкажуть що, як і куди.
Фернандо Пессоа: чоловік, якого ніколи не було – Ви теж мріяли про інакше життя десь на Беверлі Гілз, Монмартрі чи в спокійному Каневі? Де ваше неіснуюче alter ego було б щасливим, красивим, просто ідеальним. Якщо так, хапайте до рук ноутбук і створіть кожній своїй невтіленій особистості літературний стиль, пишіть вірші та матеріали в журнали під різними іменами. Словом, беріть приклад із Фернандо Пессоа, португальського письменника (на кшталт нашого Шевченка), який створив собі 136 особистостей, сам серед них загубився і не загримів до психічної лікарні з шизофренією. Розповідаємо, як.
Київ очима Параджанова – Холодно, сіро, дощить. Якщо вам вже набридли мокрі вулиці Києва та хочеться чогось нового світлого і яскравого, cherchez la mule. Тобто, шукайте віслюка. І жінку. Точніше, сімнадцятирічну золотоволосу школярку. Сплітайте їй байки про столицю, щоб закохати в себе, знайомте з режисерами та шукайте полотна Катерини Білокур у дворах. А потім – впускайте гостей у вашу спільну квартиру цілодобово. Вуа-ля! Ви на крок ближче до того, щоб бачити це місто, як Сергій Параджанов. Про дім навпроти цирку, режисуру побуту та Київ з іншої точки зору.
Поль Гоген у пошуках втраченого раю – Як далеко ви готові піти за мрією? Поль Гоген ладен був переплисти океан, щоб спостерігати полінезійські заходи сонця й "вільно класти синю фарбу до червоної". Він вирощував на Таїті соняшники, двічі одружився з 13-річними дівчатками, щоб не вмерти зголоду, й просив у друзів гроші краще за Моне. Про художника, який зображав себе з німбом і шукав втрачений рай.
Писати, як Модільяні – Якщо раптом, гуляючи Монпарнасом, ви побачите, що десь бракує каміння, то шукайте його на експозиціях Амадео Модільяні. Художник “позичав” його із будівельних майданчиків для своїх скульптур, які надихнули його на створення особливого стилю. Моді не писав пейзажів, зінниць і коротких ший. А ще захоплювався єгипетськими масками, казав, що Пікассо слід нормально вдягатися, а Ренуару – навчитися жартувати. Про те, як писати, попри розлючених замовників, відсутність грошей і визнання.
Не такий страшний чорт: 5 книжок, щоб потоваришувати з екзистенціалізмом – Саме час почитати, що ми самі винні в тому, що обрали цю роботу/навчання, що в нас болить голова і що надворі спека. Якщо вас лякає/відштовхує/приваблює екзистенціалізм, час із ним знайомитись. Його літературні здобутки підійдуть і соціопатам, які проведуть з книжками всі вихідні, і тим, хто буде сміятися з дотепності Сартра в метро у дорозі до друзів. Розповідаємо, чому і як дружити з екзистенціалізмом та в які боки дивляться очі Сартра (спойлер: у різні).
Фернандо Пессоа: чоловік, якого ніколи не було – Ви теж мріяли про інакше життя десь на Беверлі Гілз, Монмартрі чи в спокійному Каневі? Де ваше неіснуюче alter ego було б щасливим, красивим, просто ідеальним. Якщо так, хапайте до рук ноутбук і створіть кожній своїй невтіленій особистості літературний стиль, пишіть вірші та матеріали в журнали під різними іменами. Словом, беріть приклад із Фернандо Пессоа, португальського письменника (на кшталт нашого Шевченка), який створив собі 136 особистостей, сам серед них загубився і не загримів до психічної лікарні з шизофренією. Розповідаємо, як.
Київ очима Параджанова – Холодно, сіро, дощить. Якщо вам вже набридли мокрі вулиці Києва та хочеться чогось нового світлого і яскравого, cherchez la mule. Тобто, шукайте віслюка. І жінку. Точніше, сімнадцятирічну золотоволосу школярку. Сплітайте їй байки про столицю, щоб закохати в себе, знайомте з режисерами та шукайте полотна Катерини Білокур у дворах. А потім – впускайте гостей у вашу спільну квартиру цілодобово. Вуа-ля! Ви на крок ближче до того, щоб бачити це місто, як Сергій Параджанов. Про дім навпроти цирку, режисуру побуту та Київ з іншої точки зору.
Поль Гоген у пошуках втраченого раю – Як далеко ви готові піти за мрією? Поль Гоген ладен був переплисти океан, щоб спостерігати полінезійські заходи сонця й "вільно класти синю фарбу до червоної". Він вирощував на Таїті соняшники, двічі одружився з 13-річними дівчатками, щоб не вмерти зголоду, й просив у друзів гроші краще за Моне. Про художника, який зображав себе з німбом і шукав втрачений рай.
Писати, як Модільяні – Якщо раптом, гуляючи Монпарнасом, ви побачите, що десь бракує каміння, то шукайте його на експозиціях Амадео Модільяні. Художник “позичав” його із будівельних майданчиків для своїх скульптур, які надихнули його на створення особливого стилю. Моді не писав пейзажів, зінниць і коротких ший. А ще захоплювався єгипетськими масками, казав, що Пікассо слід нормально вдягатися, а Ренуару – навчитися жартувати. Про те, як писати, попри розлючених замовників, відсутність грошей і визнання.
Не такий страшний чорт: 5 книжок, щоб потоваришувати з екзистенціалізмом – Саме час почитати, що ми самі винні в тому, що обрали цю роботу/навчання, що в нас болить голова і що надворі спека. Якщо вас лякає/відштовхує/приваблює екзистенціалізм, час із ним знайомитись. Його літературні здобутки підійдуть і соціопатам, які проведуть з книжками всі вихідні, і тим, хто буде сміятися з дотепності Сартра в метро у дорозі до друзів. Розповідаємо, чому і як дружити з екзистенціалізмом та в які боки дивляться очі Сартра (спойлер: у різні).
Це – Інґмар Берґман. Коли режисер пропонував людям співпрацю, їх зазвичай відмовляли від цього, бо той демонічний: привласнює акторів, не дозволяє інтерпретувати й істерить, коли хтось бере його улюблене печиво. На світлині – Інґмар у костюмі для співбесід. Напевне, тільки у такому образі актори підписували з ним контракт. Про те, як зіграти у фільмі Берґмана читайте в спеціальному матеріалі. Янгольського вам тижня і щоб ніхто не крав у вас печиво.
Якщо порнографія здається вам неестетичною, а фото з Instagram-акаунту Osphilia несповна задовільняють вуаєристські інтереси через цензуру та відсутність героя, купуйте квитки на “Полуничку” Лу Жене. Ця мелодрама – чудовий спосіб приємно провести час із друзями чи коханцями, посміятися досхочу та пожалітися на неможливість зробити скріншот витончених рук, сідниць чи грудей на екрані.
Париж, 1895 рік. Жозе-Маріа де Ередіа, поет на межі банкрутства, продає своїх доньок чоловікам. Тобто, видає їх заміж, аби сплатити борги. Тому Жозе-Маріа чхати на кохання доньки Марі до якогось вітряного поета-фотографа П'єра Луїса. Він віддає її за заможного символіста Анрі де Реньє. Той ніколи з нею не кохається і плаче від щастя, коли її доводить до екстазу інший за стіною. Марі ж каже, що на весільних фото вона схожа на мерця, і цілком серйозно стверджує, що запізнюється через коханця. Тільки ніхто їй не вірить. А коханець у неї справді є: той самий П'єр Луїс із портативною камерою Kodak, який вчить її всіх гріхів. Марі просить фотографувати її у позах, “які суперечать нормам моралі”, і кохається з ним щодня. Тут синопсис сюжету мав би закінчитися, бо все зрозуміло: вона красиво фотографується, обожнює ловеласа-поета і не любить свого чоловіка. Але мусимо сказати, що в П'єра ще є коханка з Алжиру, яка звабливо танцює і робить мінет його друзям, а Марі має дивні нахили в родинних стосунках і долю феміністки XIX століття.
“Полуничка” надзвичайно красиве кіно. Тут детально продумані інтер'єри, костюми та зачіски: чоловіки вбрані в монохромних тонах, а жінки – в різнобарвних. Важко не звернути увагу на печальні блакитні відтінки корсету Марі, коли вона сама, чи червоні пристрасні, коли зваблює чоловіків і стає жінкою нового часу. Неможливо оминути й красиве тіло героїні, бо саме з її “фотографій у позах, що суперечать нормам моралі” з'явилася ідея для фільму. Розглядати її кремове витончене тіло приємно. Воно не видається вульгарним, радше естетичним та самопізнавальним. Марі, як метелик, розкривається через еротичну фотографію у самовпевнену незалежну жінку, а ми маємо честь за цим спостерігати.
Головну жіночу роль у фільмі зіграла Ноемі Мерлан, молода Єва Грін Франції ХХІ століття. Її гра зачаровує настільки, що, якби це була стрічка однієї акторки, фільм би не постраждав. Хоча дивитися на спокусливі танці алжирки Зохри, яку зіграла Камелія Джордана, та всіяні сузір'ями з родимок витончені плечі поета-вуаєриста, якого втілив Нільс Шнайдер, теж приємно. Просто рівень гри “уяви, що ти Ріанна” Камелії і “я змушу глядачів співчувати моєму негативному героєві” Нільса, на нашу думку, на кілька рівнів нижче за “я погляну в камеру поглядом, який неможливо описати, але всі все зрозуміють” Ноемі.
Коли у стрічці з чотирма важливими героями добре грає лише одна, то фільм позбувається статусу чарівного. Не грає йому на руку й сюжет: приблизно після години перегляду стає трохи нудно та абсурдно. Стрічка не втрачає своєї дотепності, бо наприкінці, наприклад, виявляється, що чоловіка можна звабити словами “давай я буду твоєю секретаркою”. Але лінії кохання, необґрунтованого інцесту, раптової емансипації та смерті не клеяться між собою. Пробачити режисерці Лу Жене, для якої “Полуничка” – дебют у повнометражному кіно, можемо лише через незвичний для XIX століття електро саундтрек, створений на основі музики друга П'єра Луїса композитора Дебюссі, знайомство з еротичним доробком французького поета та сильною і красивою жінкою Марі, яка, як і все в цьому фільмі, існувала насправді.
Словом, “Полуничка” – це типове французьке кіно, де красиві герої зав'язують між собою три-чотирикутники та чинять багато нераціональних дій, які призводять до ще більш нераціональних поворотів сюжету, і ставлять забагато запитань без відповідей. На щастя, вони настільки незначні, що забудете про них, щойно вийдете з кінозалу. Зате стрункі спини та сідниці, кумедні зваблення і гру Ноемі Мерлан ви пам’ятатиме ще довго. Бо красиво. То чому б і не піти?
#пусто_про_кіно
Париж, 1895 рік. Жозе-Маріа де Ередіа, поет на межі банкрутства, продає своїх доньок чоловікам. Тобто, видає їх заміж, аби сплатити борги. Тому Жозе-Маріа чхати на кохання доньки Марі до якогось вітряного поета-фотографа П'єра Луїса. Він віддає її за заможного символіста Анрі де Реньє. Той ніколи з нею не кохається і плаче від щастя, коли її доводить до екстазу інший за стіною. Марі ж каже, що на весільних фото вона схожа на мерця, і цілком серйозно стверджує, що запізнюється через коханця. Тільки ніхто їй не вірить. А коханець у неї справді є: той самий П'єр Луїс із портативною камерою Kodak, який вчить її всіх гріхів. Марі просить фотографувати її у позах, “які суперечать нормам моралі”, і кохається з ним щодня. Тут синопсис сюжету мав би закінчитися, бо все зрозуміло: вона красиво фотографується, обожнює ловеласа-поета і не любить свого чоловіка. Але мусимо сказати, що в П'єра ще є коханка з Алжиру, яка звабливо танцює і робить мінет його друзям, а Марі має дивні нахили в родинних стосунках і долю феміністки XIX століття.
“Полуничка” надзвичайно красиве кіно. Тут детально продумані інтер'єри, костюми та зачіски: чоловіки вбрані в монохромних тонах, а жінки – в різнобарвних. Важко не звернути увагу на печальні блакитні відтінки корсету Марі, коли вона сама, чи червоні пристрасні, коли зваблює чоловіків і стає жінкою нового часу. Неможливо оминути й красиве тіло героїні, бо саме з її “фотографій у позах, що суперечать нормам моралі” з'явилася ідея для фільму. Розглядати її кремове витончене тіло приємно. Воно не видається вульгарним, радше естетичним та самопізнавальним. Марі, як метелик, розкривається через еротичну фотографію у самовпевнену незалежну жінку, а ми маємо честь за цим спостерігати.
Головну жіночу роль у фільмі зіграла Ноемі Мерлан, молода Єва Грін Франції ХХІ століття. Її гра зачаровує настільки, що, якби це була стрічка однієї акторки, фільм би не постраждав. Хоча дивитися на спокусливі танці алжирки Зохри, яку зіграла Камелія Джордана, та всіяні сузір'ями з родимок витончені плечі поета-вуаєриста, якого втілив Нільс Шнайдер, теж приємно. Просто рівень гри “уяви, що ти Ріанна” Камелії і “я змушу глядачів співчувати моєму негативному героєві” Нільса, на нашу думку, на кілька рівнів нижче за “я погляну в камеру поглядом, який неможливо описати, але всі все зрозуміють” Ноемі.
Коли у стрічці з чотирма важливими героями добре грає лише одна, то фільм позбувається статусу чарівного. Не грає йому на руку й сюжет: приблизно після години перегляду стає трохи нудно та абсурдно. Стрічка не втрачає своєї дотепності, бо наприкінці, наприклад, виявляється, що чоловіка можна звабити словами “давай я буду твоєю секретаркою”. Але лінії кохання, необґрунтованого інцесту, раптової емансипації та смерті не клеяться між собою. Пробачити режисерці Лу Жене, для якої “Полуничка” – дебют у повнометражному кіно, можемо лише через незвичний для XIX століття електро саундтрек, створений на основі музики друга П'єра Луїса композитора Дебюссі, знайомство з еротичним доробком французького поета та сильною і красивою жінкою Марі, яка, як і все в цьому фільмі, існувала насправді.
Словом, “Полуничка” – це типове французьке кіно, де красиві герої зав'язують між собою три-чотирикутники та чинять багато нераціональних дій, які призводять до ще більш нераціональних поворотів сюжету, і ставлять забагато запитань без відповідей. На щастя, вони настільки незначні, що забудете про них, щойно вийдете з кінозалу. Зате стрункі спини та сідниці, кумедні зваблення і гру Ноемі Мерлан ви пам’ятатиме ще довго. Бо красиво. То чому б і не піти?
#пусто_про_кіно
Олександра Богомазова називали мінімалістом, примітивістом і структуралістом, хоча більшість його картин – кубофутуристичні; він писав есе, статті, вірші, листи кохання (не менш ліричні, ніж Симоненкові), маніфести та праці з теорії мистецтва. Богомазов створив плакат “Туберкульоз виліковний” і помер від сухот, учив малювати дітей та глухонімих і казав:
«Відчувати - значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати “мазнею” та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненком, Мурашком і Селезньовим.
Навчаючись у різних художників Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку “Ланка”. Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів , а газети писали:
“На «Ланці» небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, – виставка живописців-бездарів”.
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу “Кільце” та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на “Ланці” виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало “Маніфест”, який закликав митців “звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
“Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється).”
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був – у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші – надсилав їй поетичні листи.
Побачити роботи художника наживо можна (примітка редакції: і треба!) до 30 червня на виставці “Олександр Богомазов: творча лабораторія” у НХМУ. Ходіть дивитися на кубофутуристичних “Пилярів”, фінсько-японські акварелі та картини, схожі на сцени з фільмів Параджанова.
#пусто_про_автора
«Відчувати - значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати “мазнею” та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненком, Мурашком і Селезньовим.
Навчаючись у різних художників Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку “Ланка”. Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів , а газети писали:
“На «Ланці» небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, – виставка живописців-бездарів”.
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу “Кільце” та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на “Ланці” виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало “Маніфест”, який закликав митців “звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
“Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється).”
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був – у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші – надсилав їй поетичні листи.
Побачити роботи художника наживо можна (примітка редакції: і треба!) до 30 червня на виставці “Олександр Богомазов: творча лабораторія” у НХМУ. Ходіть дивитися на кубофутуристичних “Пилярів”, фінсько-японські акварелі та картини, схожі на сцени з фільмів Параджанова.
#пусто_про_автора
Під час прогулянки ви помічаєте, що в запальничці закінчилася рідина. Якщо ви герой роману Бориса Віана “Шумовиння днів”, можете зібрати кілька крапель сонця для вогню. А ще звикнутися з думкою, що дівчата святкують дні народження пуделів, кухарі ловлять вугрів на апельсинову зубну пасту, а прибиральники на ковзанці підмітають фрагменти розпаду особистості. Усе це Борис Віан написав красивою метафоричною мовою, сповненою абсурду та інтелектуального гумору.
Сюжет “Шумовиння днів” простий, але через стиль Віана він став однією із найвідоміших історій про кохання (і не тільки). Колену 22, він живе в квартирі, має два власних сонця (на випадок, якщо погода буде похмурою), маленьку чорновусу мишку, яка вміє слухати, погоджуватися та натирати кахлі, і кухаря Ніколя, який готує героєві вугрів із умивальника. А ще у Колена є друг Шик. Він познайомився із дівчиною Алісою на лекції філософа, якого вони обидвоє обожнюють. Тепер Колен і сам хоче закохатися. Настільки, що йому про це натякають навіть двері: зачиняються то зі звуком ляску долоні об сідниці, то поцілунку.
Роман схожий на щось між інтелектуальним твором Володимира Набокова і дитячою казкою. Світ навколо героїв фантастичний і дещо абсурдний: тут до хвороби може призвести чобіт, кинутий у вікно, а в квартирі Колена стоїть “піаноктейль”, що робить алкогольні напої за допомогою фортепіанних мелодій. Тому спостерігати за тим, що ще вигадає Віан цікаво, хоч сюжет “Шумовиння днів” закручений навколо класичного трикутника “кохання – печаль – смерть”.
“Шумовиння” – це рефлексія письменника на повоєнну добу. Своєрідне криве дзеркало його часу: джазові концерти, сповнені молоддю кав’ярні й лекції філософів. Під усім цим прихована пустка, що залишилася після воєнної трагедії. Усі намагаються продовжувати жити, але теми смерті й швидкоплинності життя все одно їх спіткають. Схожою літературною рефлексією на війну був роман Сімони де Бовуар “Мандарини”. Її, до речі, Борис Віан згадує в “Шумовинні”, але під іменем “пані де Бувоар”.
Один із героїв роману – філософ Жан-Соль Партр – це пародія на екзистенціаліста Жана-Поля Сартра. Шик настільки захоплюється його творчістю, що фанатично скуповує книжки на останні гроші. Так Віан хотів висміяти “моду на екзистенціалізм” свого часу. Проти Сартра автор особисто нічого не мав: філософ навіть прочитав і похвалив його роман, а потім надрукував перші розділи в своїй газеті “Les Tempes Modernes”. Втім, Борис Віан не вважав себе екзистенціалістом. Йому були ближчі сміх, фарс і “карнавальність”. Тому “Шумовиння днів” такий незвичний і самобутній твір, а Віан – передтеча настрою бурхливих європейських 60-х. Сучасники його так і не сприйняли. Він не міг представляти одну течію. “Шумовиння днів” – це еклектика зі стилів. Тут можна знайти сліди Оскара Вайлда, футуристів, а деякі елементи історії, як латаття в грудях хворої героїні – чудовий сюжет для картини Сальвадора Далі.
Віан жив так само, як і писав: екстравагантно, божевільно, перетворював журбу на сміх і фарс. Більшість паризької богеми знала його не завдяки творам, а завдяки особистості. Популярною стала його книжка “Я прийду плюнути на ваші могили”. По ній навіть зняли стрічку (ні, не той горор 2010 року), хоча Віан був проти екранізації. На прем’єрі фільму в Бориса зупинилося серце. “Шумовиння днів” також екранізували тричі. Радимо переглянути стрічку Мішеля Гондрі 2013 року – тут (не)казкова атмосфера книги змішалася із ностальгією за естетикою 70-их, а режисер зміг візуально передати метафоричність слова письменника.
Читайте “Шумовиння днів”, якщо вам не вистачає у житті можливості бачити красиве: почнете порівнювати руде волосся із абрикосовим джемом, шукати фізичні явища в танцях і зачиняти двері лише зі звуком поцілунків.
#пусто_про_літературу
Сюжет “Шумовиння днів” простий, але через стиль Віана він став однією із найвідоміших історій про кохання (і не тільки). Колену 22, він живе в квартирі, має два власних сонця (на випадок, якщо погода буде похмурою), маленьку чорновусу мишку, яка вміє слухати, погоджуватися та натирати кахлі, і кухаря Ніколя, який готує героєві вугрів із умивальника. А ще у Колена є друг Шик. Він познайомився із дівчиною Алісою на лекції філософа, якого вони обидвоє обожнюють. Тепер Колен і сам хоче закохатися. Настільки, що йому про це натякають навіть двері: зачиняються то зі звуком ляску долоні об сідниці, то поцілунку.
Роман схожий на щось між інтелектуальним твором Володимира Набокова і дитячою казкою. Світ навколо героїв фантастичний і дещо абсурдний: тут до хвороби може призвести чобіт, кинутий у вікно, а в квартирі Колена стоїть “піаноктейль”, що робить алкогольні напої за допомогою фортепіанних мелодій. Тому спостерігати за тим, що ще вигадає Віан цікаво, хоч сюжет “Шумовиння днів” закручений навколо класичного трикутника “кохання – печаль – смерть”.
“Шумовиння” – це рефлексія письменника на повоєнну добу. Своєрідне криве дзеркало його часу: джазові концерти, сповнені молоддю кав’ярні й лекції філософів. Під усім цим прихована пустка, що залишилася після воєнної трагедії. Усі намагаються продовжувати жити, але теми смерті й швидкоплинності життя все одно їх спіткають. Схожою літературною рефлексією на війну був роман Сімони де Бовуар “Мандарини”. Її, до речі, Борис Віан згадує в “Шумовинні”, але під іменем “пані де Бувоар”.
Один із героїв роману – філософ Жан-Соль Партр – це пародія на екзистенціаліста Жана-Поля Сартра. Шик настільки захоплюється його творчістю, що фанатично скуповує книжки на останні гроші. Так Віан хотів висміяти “моду на екзистенціалізм” свого часу. Проти Сартра автор особисто нічого не мав: філософ навіть прочитав і похвалив його роман, а потім надрукував перші розділи в своїй газеті “Les Tempes Modernes”. Втім, Борис Віан не вважав себе екзистенціалістом. Йому були ближчі сміх, фарс і “карнавальність”. Тому “Шумовиння днів” такий незвичний і самобутній твір, а Віан – передтеча настрою бурхливих європейських 60-х. Сучасники його так і не сприйняли. Він не міг представляти одну течію. “Шумовиння днів” – це еклектика зі стилів. Тут можна знайти сліди Оскара Вайлда, футуристів, а деякі елементи історії, як латаття в грудях хворої героїні – чудовий сюжет для картини Сальвадора Далі.
Віан жив так само, як і писав: екстравагантно, божевільно, перетворював журбу на сміх і фарс. Більшість паризької богеми знала його не завдяки творам, а завдяки особистості. Популярною стала його книжка “Я прийду плюнути на ваші могили”. По ній навіть зняли стрічку (ні, не той горор 2010 року), хоча Віан був проти екранізації. На прем’єрі фільму в Бориса зупинилося серце. “Шумовиння днів” також екранізували тричі. Радимо переглянути стрічку Мішеля Гондрі 2013 року – тут (не)казкова атмосфера книги змішалася із ностальгією за естетикою 70-их, а режисер зміг візуально передати метафоричність слова письменника.
Читайте “Шумовиння днів”, якщо вам не вистачає у житті можливості бачити красиве: почнете порівнювати руде волосся із абрикосовим джемом, шукати фізичні явища в танцях і зачиняти двері лише зі звуком поцілунків.
#пусто_про_літературу
“Коли дорослішаєш, серце вмирає”
Чи можна зняти фільм про підлітків без вечірок біля басейну, оголених п’яних школярів і футбольних матчів? Можна, якщо на дворі 1985 рік і ви Джон Г’юз. Цей режисер навчив дівчат святкувати 16-й день народження (“16 свічок”), батьків не забувати дітей на Різдво (“Один вдома”) і завивати волосся (“Кучерявка Сью”). Але найбільше для декодування підліткової душі він зробив у фільмі “Клуб «Сніданок»”. Розповідаємо, чому під час перегляду вам захочеться сісти на підлогу в коло незнайомців і поговорити про те, що турбує.
Про що?
Про непорозуміння поколінь, руйнівну силу ярликів і сміливість прийняти свою дивакуватість. Клуб “Сніданок” складається з п’яти підлітків, які з тієї чи тієї причини вимушені відбути покарання в школі. Клер, Ендрю, Джона, Елісон і Брайана березневої суботи зачиняють в шкільній бібліотеці сам на сам із своїми переживаннями й страхами. У рамках виховної роботи їм треба написати есе на тему: “хто я?”. Натомість вони дуркують, сваряться, засуджують одне одного за фальшивість й обмеженість і провокують на агресією. Тим не менш, розуміють чужий біль краще, ніж будь-хто. Зараз вони сидять в колі й говорять про заповітне, але з понеділка всі можуть повернутися до своїх ролей і знову ігнорувати одне одного.
Г’юз чи не перший спробував розкрити мотивацію стереотипних образів школярів. Виявляється, що хуліган стає таким через насилля в сім’ї, дівчата з багатих родин зверхні, бо не отримують достатньо любові, а хороші оцінки – не запорука успіху. Може, через кілька років це здаватиметься безглуздим, але зараз для їхньої мікросистеми це важливо.
Режисер взяв епіграфом для фільму слова з пісні “Changes” Девіда Бові: “Ці діти, на яких ви плюєте, коли вони намагаються змінити свій світ, невразливі до ваших порад. Вони прекрасно знають, що з ними відбувається”. Зрештою, підлітки доходять висновку, що безглуздо переконувати когось в тому, ким ти є насправді, бо все одно він бачить лише те, що хоче. Тому для викладача вони завжди будуть не Клер, Ендрю, Джоном, Елісон і Брайаном, а Принцесою, Спортсменом, Хуліганом, Дивачкою й Розумником.
Чому варто подивитися?
Фільмів, що показують життя підлітків – безліч, але тих, що транслюють їхні емоції без зайвого пафосу й фальші – обмаль. Джон Г’юз правдиво, напружено й з гумором зобразив етап дорослішання. Тут рушієм сюжету є діалоги: інколи обговорення настільки переповнюються відчаєм й ненавистю, що слухати стає нестерпно. Герої зляться одне на одного, на старших, самих себе й несправедливість системи, але не можуть нічого змінити, бо все ще залишаються переляканими дітлахами, які ховаються від зовнішнього світу за масками своїх соціальних ролей. Режисер порушує проблеми, які зачіпають кожного: подвійні стандарти, тягар відповідальності, самогубство, байдужість, непорозуміння й спроби осягнути, хто ти є.
Тож радимо вам не втрачати віру в підлітків і фільми про них. Переглядайте “Клуб «Сніданок»”, якщо вам захочеться атмосфери 80-х, танцювати на столах в бібліотеці, тікати від викладача й навчитися фарбувати губи без рук.
#пусто_про_кіно
Чи можна зняти фільм про підлітків без вечірок біля басейну, оголених п’яних школярів і футбольних матчів? Можна, якщо на дворі 1985 рік і ви Джон Г’юз. Цей режисер навчив дівчат святкувати 16-й день народження (“16 свічок”), батьків не забувати дітей на Різдво (“Один вдома”) і завивати волосся (“Кучерявка Сью”). Але найбільше для декодування підліткової душі він зробив у фільмі “Клуб «Сніданок»”. Розповідаємо, чому під час перегляду вам захочеться сісти на підлогу в коло незнайомців і поговорити про те, що турбує.
Про що?
Про непорозуміння поколінь, руйнівну силу ярликів і сміливість прийняти свою дивакуватість. Клуб “Сніданок” складається з п’яти підлітків, які з тієї чи тієї причини вимушені відбути покарання в школі. Клер, Ендрю, Джона, Елісон і Брайана березневої суботи зачиняють в шкільній бібліотеці сам на сам із своїми переживаннями й страхами. У рамках виховної роботи їм треба написати есе на тему: “хто я?”. Натомість вони дуркують, сваряться, засуджують одне одного за фальшивість й обмеженість і провокують на агресією. Тим не менш, розуміють чужий біль краще, ніж будь-хто. Зараз вони сидять в колі й говорять про заповітне, але з понеділка всі можуть повернутися до своїх ролей і знову ігнорувати одне одного.
Г’юз чи не перший спробував розкрити мотивацію стереотипних образів школярів. Виявляється, що хуліган стає таким через насилля в сім’ї, дівчата з багатих родин зверхні, бо не отримують достатньо любові, а хороші оцінки – не запорука успіху. Може, через кілька років це здаватиметься безглуздим, але зараз для їхньої мікросистеми це важливо.
Режисер взяв епіграфом для фільму слова з пісні “Changes” Девіда Бові: “Ці діти, на яких ви плюєте, коли вони намагаються змінити свій світ, невразливі до ваших порад. Вони прекрасно знають, що з ними відбувається”. Зрештою, підлітки доходять висновку, що безглуздо переконувати когось в тому, ким ти є насправді, бо все одно він бачить лише те, що хоче. Тому для викладача вони завжди будуть не Клер, Ендрю, Джоном, Елісон і Брайаном, а Принцесою, Спортсменом, Хуліганом, Дивачкою й Розумником.
Чому варто подивитися?
Фільмів, що показують життя підлітків – безліч, але тих, що транслюють їхні емоції без зайвого пафосу й фальші – обмаль. Джон Г’юз правдиво, напружено й з гумором зобразив етап дорослішання. Тут рушієм сюжету є діалоги: інколи обговорення настільки переповнюються відчаєм й ненавистю, що слухати стає нестерпно. Герої зляться одне на одного, на старших, самих себе й несправедливість системи, але не можуть нічого змінити, бо все ще залишаються переляканими дітлахами, які ховаються від зовнішнього світу за масками своїх соціальних ролей. Режисер порушує проблеми, які зачіпають кожного: подвійні стандарти, тягар відповідальності, самогубство, байдужість, непорозуміння й спроби осягнути, хто ти є.
Тож радимо вам не втрачати віру в підлітків і фільми про них. Переглядайте “Клуб «Сніданок»”, якщо вам захочеться атмосфери 80-х, танцювати на столах в бібліотеці, тікати від викладача й навчитися фарбувати губи без рук.
#пусто_про_кіно
У Мистецькому арсеналі Книжковий арсенал. Так, ми знаємо, що він триває вже три дні. Але в будні туди ходять лише президенти. Якщо ви боїтеся протринькати на книжки всі свої заощадження, то ми радимо ходити на події. Пропонуємо вам список заходів від редакції Пусто на сьогодні:
12:00-12:45
«Постаті культури»: лекція Володимира Панченка про Миколу Зерова – послухати про українського неокласика.
Студія прямого ефіру
Презентація книжки «Чому в українському мистецтві були великі художниці» – послухати про Примаченко, Яблонську, Білокур та всю відому і невідому плеяду українських мисткинь.
Зал «УВК»
13:00-13:45
Аудіокнижка наживо: «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка – згадати дитинство і вигадати план львівського метро.
Студія прямого ефіру
14:00-14:45
Презентація проекту і книги Ukraїner – не про мистецтво, а про незвичну і красиву Україну та її людей.
Зал «Сфера»
15:00-15:45
«Феміністки не носять рожевого. Серйозно?» Приватні історії про фемінізм – прийдіть в рожевому послухати про гендерні стереотипи.
Пролог
16:00-16:45
Розмова «Баугаусу – 100 років. Спадок Баугаус – відкрити для себе та захистити – в Україні, в Німеччині, в світі» – привітати Баугас із ювілеєм (щастя, здоров’я і діточок бажати необов’язково).
Кафе Європа
17:00-17:45
Акустичний сет гурту «Фіолет». Музична презентація книги Сергія Мартинюка «Капітан «Смуток» – відпочити від премудрих слів.
Вулична сцена
Дискусія «Ґендерні студії в Україні: були й залишаються актуальними» – почути й побачити Віру Агеєву і Тамару Марценюк у їхньому природньому середовищі.
Зал «Папір»
18:00-18:45
Презентація видання листування Євгена Сверстюка з його дружиною Валерією Андрієвською – наша ілюстраторка йде, бо любить листи Симоненка, а це теж листи, а редакторка – бо Сверстюк був дуже красивий у юності.
Зал «Папір»
19:00-19:45
Дискусія «Від Хвильового до Шевельова, або куди ми належимо, до Окциденту чи Орієнту?» – побачити Віру Агеєву двічі за вечір і почути про Хвильового не від нас.
Зал «Фарби»
20:00-20:45
Перформанс «Там, тут, деінде» за новою збіркою Катерини Калитко «Ніхто нас тут не знає і ми нікого» за участі авторки – лірично завершити вечір.
Кінозал
Далі буде...
12:00-12:45
«Постаті культури»: лекція Володимира Панченка про Миколу Зерова – послухати про українського неокласика.
Студія прямого ефіру
Презентація книжки «Чому в українському мистецтві були великі художниці» – послухати про Примаченко, Яблонську, Білокур та всю відому і невідому плеяду українських мисткинь.
Зал «УВК»
13:00-13:45
Аудіокнижка наживо: «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка – згадати дитинство і вигадати план львівського метро.
Студія прямого ефіру
14:00-14:45
Презентація проекту і книги Ukraїner – не про мистецтво, а про незвичну і красиву Україну та її людей.
Зал «Сфера»
15:00-15:45
«Феміністки не носять рожевого. Серйозно?» Приватні історії про фемінізм – прийдіть в рожевому послухати про гендерні стереотипи.
Пролог
16:00-16:45
Розмова «Баугаусу – 100 років. Спадок Баугаус – відкрити для себе та захистити – в Україні, в Німеччині, в світі» – привітати Баугас із ювілеєм (щастя, здоров’я і діточок бажати необов’язково).
Кафе Європа
17:00-17:45
Акустичний сет гурту «Фіолет». Музична презентація книги Сергія Мартинюка «Капітан «Смуток» – відпочити від премудрих слів.
Вулична сцена
Дискусія «Ґендерні студії в Україні: були й залишаються актуальними» – почути й побачити Віру Агеєву і Тамару Марценюк у їхньому природньому середовищі.
Зал «Папір»
18:00-18:45
Презентація видання листування Євгена Сверстюка з його дружиною Валерією Андрієвською – наша ілюстраторка йде, бо любить листи Симоненка, а це теж листи, а редакторка – бо Сверстюк був дуже красивий у юності.
Зал «Папір»
19:00-19:45
Дискусія «Від Хвильового до Шевельова, або куди ми належимо, до Окциденту чи Орієнту?» – побачити Віру Агеєву двічі за вечір і почути про Хвильового не від нас.
Зал «Фарби»
20:00-20:45
Перформанс «Там, тут, деінде» за новою збіркою Катерини Калитко «Ніхто нас тут не знає і ми нікого» за участі авторки – лірично завершити вечір.
Кінозал
Далі буде...
Далі прийшло. Якщо вас дивує такий початок, то ми продовжуємо радити події на Книжковому арсеналі. Welcome to nedilya, останній день книжкового свята або після церкви можна і согрішити, тобто, зайнятися марнотратством.
13:00-13:45
Поетичні читання «Поліетиленові небеса» – прийти, побачити і перемогти в собі страх до сучасного.
Вулична сцена
14:00-14:45
Літературний speed dating – знайти свою другу половинку і не казати батькам, що він літератор.
Зал "Сфера"
Презентація відеоантології сучасної української поезії «РИМОВА» – пам’ятаєте подкаст із українським поетом Сергієм Савіним? Маєте можливість побачити й почути його наживо. А разом із ним і першу еротичну поетку України Лесю Мудрак.
Пролог
15:00-15:45
Презентація книги Леоніда Кантера і Павла Солодька «З табуретом до океану» – послухати про те, як народити доньку в горах, і нелегально перетинати кордони Південної Америки.
Зал «Сфера»
17:00-17:45
Лекція Віри Агеєвої «Хвильовий і Винниченко: концептуальні екстреми українського модернізму» – української літератури вустами таких знавчинь багато не буває.
Зал «Папір»
13:00-13:45
Поетичні читання «Поліетиленові небеса» – прийти, побачити і перемогти в собі страх до сучасного.
Вулична сцена
14:00-14:45
Літературний speed dating – знайти свою другу половинку і не казати батькам, що він літератор.
Зал "Сфера"
Презентація відеоантології сучасної української поезії «РИМОВА» – пам’ятаєте подкаст із українським поетом Сергієм Савіним? Маєте можливість побачити й почути його наживо. А разом із ним і першу еротичну поетку України Лесю Мудрак.
Пролог
15:00-15:45
Презентація книги Леоніда Кантера і Павла Солодька «З табуретом до океану» – послухати про те, як народити доньку в горах, і нелегально перетинати кордони Південної Америки.
Зал «Сфера»
17:00-17:45
Лекція Віри Агеєвої «Хвильовий і Винниченко: концептуальні екстреми українського модернізму» – української літератури вустами таких знавчинь багато не буває.
Зал «Папір»
З вами теж траплялося незвичне бажання стати людиною? Із Каменярем – так.
У суботу (01.06) о 14.00 Пусто в колаборації з Дмитром Столяренком, куратором літературної платформи Leport, прочитає лекцію “Франко: літреволюціонер, літгоріх, літрозпусник” у New Work Labs Globus (метро “Майдан Незалежності”, ТРЦ “Глобус”, 3-ій поверх). Іван Франко ночував у трунах, верхньою частиною тіла був генієм, читав Шекспіра німецькою у п’ятому класі з нудьги, бунтував лише на папері і поетично писав листи працівниці пошти. Він заснував українську теоретичну націю, вбачав поєднання Східної і Західної України в своєму шлюбі та вчив не пишатися, а працювати.
Ми повернулися на рідні терени New Work Labs Globus. Там, звісно, немає скали, яку можна лупати. І народу, замученого, розбитого, мов паралітика, теж. Зате є диванчики, на яких добре працювати. Обережно! Не засніть, бо будуть являтися у сні всякі полячки (гірше: Козловський). У New Work Labs Globus панує дух, що тіло рве до роботи. Приходьте не лише слухати нашу лекцію, а й працювати. І “щезнуть сльози, сум нещастя, сила родиться й завзяття не ридать, а добувати, хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі” (тобто, в хабі).
Вхід за благодійним внеском 30 гривень і реєстрацією:
https://forms.gle/QoGkyFvutyByk3tPA
До пустування!
У суботу (01.06) о 14.00 Пусто в колаборації з Дмитром Столяренком, куратором літературної платформи Leport, прочитає лекцію “Франко: літреволюціонер, літгоріх, літрозпусник” у New Work Labs Globus (метро “Майдан Незалежності”, ТРЦ “Глобус”, 3-ій поверх). Іван Франко ночував у трунах, верхньою частиною тіла був генієм, читав Шекспіра німецькою у п’ятому класі з нудьги, бунтував лише на папері і поетично писав листи працівниці пошти. Він заснував українську теоретичну націю, вбачав поєднання Східної і Західної України в своєму шлюбі та вчив не пишатися, а працювати.
Ми повернулися на рідні терени New Work Labs Globus. Там, звісно, немає скали, яку можна лупати. І народу, замученого, розбитого, мов паралітика, теж. Зате є диванчики, на яких добре працювати. Обережно! Не засніть, бо будуть являтися у сні всякі полячки (гірше: Козловський). У New Work Labs Globus панує дух, що тіло рве до роботи. Приходьте не лише слухати нашу лекцію, а й працювати. І “щезнуть сльози, сум нещастя, сила родиться й завзяття не ридать, а добувати, хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі” (тобто, в хабі).
Вхід за благодійним внеском 30 гривень і реєстрацією:
https://forms.gle/QoGkyFvutyByk3tPA
До пустування!
Telegram
Leport
Літературна платформа.
Чат для запеклих дискусій: @leport_chat
Чат для запеклих дискусій: @leport_chat
У школі здається, що вся українська література про кріпаків, важку долю селян і покірних жінок. Проте у нас є чимало історій про чоловіків-естетів, юриспруденцію й навіть фемінізм. Іван Франко, наприклад, піднімав жіноче питання, розповідав про авантюрне життя й висвітлював сімейне насилля. Його тексти перехоплюють подих і змушують зачитуватися не менше, ніж романи європейських класиків. Розповідаємо, які твори галицького генія варто почитати. Більше про Івана Франка ми розкажемо на лекції “Франко: літреволюціонер, літгоріх, літрозпусник” в суботу 1 червня о 14:00. Мінімальний благодійний внесок – 30 грн, реєстрація за посиланням: https://forms.gle/QoGkyFvutyByk3tPA
“Сойчине крило”, щоб стати адресатом листа від авантюрної жінки – про втрату, сукню в крапинку й ревність до пташки. Хомі сорок, і рік свого життя він вирішує прожити “для себе самого, з самим собою, самому в собі”. Можливо, він би залишився егоїстичним відлюдьком, якби не конверт із Китаю. У ньому – кілька листів і сойчине крило, нагадування від його першого кохання – Мані. Вона називає його Массіно, розповідає, як її дурили, піддавали небезпеці й перевозили світом. І запитує, чи Хома досі “тямить її?” А він, як би не хотів цього визнавати, тямить. Головний герой – це уособлення чоловіка-естета, який закривається в собі. Він більше не хоче мати нічого людського, тоді як Манюся своїм листом спричиняє в ньому внутрішню боротьбу між байдужістю та почуттями. Що перемагає?
“Украдене щастя”, щоб побачити, що жінка може вийти за межі Kinder, Küche, Kirche – про понівечені долі, гонитву за грішми й жандарма. Анна жила з п’ятьма братами, які хотіли якнайшвидше видати її заміж. Коханого дівчини Михайла вони відіслали на війну, а тоді підкинули листа зі звісткою про смерть його матері. Анні довелося вийти заміж за старшого на двадцять років Миколу. Вона б змирилася із життям “покірної жінки”, якби чоловіка не заарештував жандарм Михайло, її юнацьке кохання. Анна піддалася спокусі: ходила з ним на танці, запрошувала додому й не приховувала їхній роман. Зрештою, вона хотіла бути щасливою, адже її щастя безсовісно вкрали. Цю п’єсу Іван Франко написав за мотивами народної співанки “Пісня про шандаря”, яку читав для дослідження “Жіноча неволя в руських піснях народних”. Він взяв звідти сюжет, розв’язку та навіть ім’я головного героя. “Украдене щастя” – це історія про трьох людей, життя яких покалічило чуже бажання заробити гроші.
“Жіноча неволя в руських піснях народних”, щоб переконатися, що Іван Франко міг би взяти участь в акції #HeForShe – у контексті українського феміністичного руху ім’я Івана Франка часто забувають. Дарма: він не лише розкрив образ вільної жінки в літературі та підняв тему домашнього насилля, але й писав та перекладав теоретичні феміністичні праці. “Жіноча неволя в руських піснях народних” поділена на кілька розділів, де письменник досліджує питання поваги до жінки в українців, кари за втрачену цноту, життя з нелюбом тощо на основі народної творчості. Тут він окреслює ті проблеми, які через тридцять років висвітлить у “Власному просторі” Вірджинії Вулф.
“Перехресні стежки”, щоб переконатися в існуванні карми та поринути в Франковий сюрреалізм – про долю, юриспруденцію та ненависть до блондинок. Євгеній Рафалович – адвокат. Завершивши справу в одному селі, він зустрів свого колишнього вчителя Стальського. Той каже, що завжди любив Євгенія, але Рафалович запам’ятав учителя як садиста. Колись він навіть вбив у мішку кота, бо той вкрав його м’ясо. Стальський не змінився: тепер він жахливо ставиться до дружини. Чоловік зраджує, кричить, б’є її та іноді вночі виливає на неї шампанське, а тоді зловісно регоче. До того ж, вона блондинка, а Стальський каже, що їх треба остерігатися і взагалі жінок за людей не має. Прийшовши до нього додому, Рафалович з острахом розуміє, що бліда, понура й знівечена дружина колишнього вчителя – його юнацька кохана Регіна.
Рекомендуємо також починати поетичний монолог про атеїзм “Ex nihilo”, вірш про (не)любов до вітчизни “Сідоглавому” та роман про робітничий рух “Борислав сміється”.
“Сойчине крило”, щоб стати адресатом листа від авантюрної жінки – про втрату, сукню в крапинку й ревність до пташки. Хомі сорок, і рік свого життя він вирішує прожити “для себе самого, з самим собою, самому в собі”. Можливо, він би залишився егоїстичним відлюдьком, якби не конверт із Китаю. У ньому – кілька листів і сойчине крило, нагадування від його першого кохання – Мані. Вона називає його Массіно, розповідає, як її дурили, піддавали небезпеці й перевозили світом. І запитує, чи Хома досі “тямить її?” А він, як би не хотів цього визнавати, тямить. Головний герой – це уособлення чоловіка-естета, який закривається в собі. Він більше не хоче мати нічого людського, тоді як Манюся своїм листом спричиняє в ньому внутрішню боротьбу між байдужістю та почуттями. Що перемагає?
“Украдене щастя”, щоб побачити, що жінка може вийти за межі Kinder, Küche, Kirche – про понівечені долі, гонитву за грішми й жандарма. Анна жила з п’ятьма братами, які хотіли якнайшвидше видати її заміж. Коханого дівчини Михайла вони відіслали на війну, а тоді підкинули листа зі звісткою про смерть його матері. Анні довелося вийти заміж за старшого на двадцять років Миколу. Вона б змирилася із життям “покірної жінки”, якби чоловіка не заарештував жандарм Михайло, її юнацьке кохання. Анна піддалася спокусі: ходила з ним на танці, запрошувала додому й не приховувала їхній роман. Зрештою, вона хотіла бути щасливою, адже її щастя безсовісно вкрали. Цю п’єсу Іван Франко написав за мотивами народної співанки “Пісня про шандаря”, яку читав для дослідження “Жіноча неволя в руських піснях народних”. Він взяв звідти сюжет, розв’язку та навіть ім’я головного героя. “Украдене щастя” – це історія про трьох людей, життя яких покалічило чуже бажання заробити гроші.
“Жіноча неволя в руських піснях народних”, щоб переконатися, що Іван Франко міг би взяти участь в акції #HeForShe – у контексті українського феміністичного руху ім’я Івана Франка часто забувають. Дарма: він не лише розкрив образ вільної жінки в літературі та підняв тему домашнього насилля, але й писав та перекладав теоретичні феміністичні праці. “Жіноча неволя в руських піснях народних” поділена на кілька розділів, де письменник досліджує питання поваги до жінки в українців, кари за втрачену цноту, життя з нелюбом тощо на основі народної творчості. Тут він окреслює ті проблеми, які через тридцять років висвітлить у “Власному просторі” Вірджинії Вулф.
“Перехресні стежки”, щоб переконатися в існуванні карми та поринути в Франковий сюрреалізм – про долю, юриспруденцію та ненависть до блондинок. Євгеній Рафалович – адвокат. Завершивши справу в одному селі, він зустрів свого колишнього вчителя Стальського. Той каже, що завжди любив Євгенія, але Рафалович запам’ятав учителя як садиста. Колись він навіть вбив у мішку кота, бо той вкрав його м’ясо. Стальський не змінився: тепер він жахливо ставиться до дружини. Чоловік зраджує, кричить, б’є її та іноді вночі виливає на неї шампанське, а тоді зловісно регоче. До того ж, вона блондинка, а Стальський каже, що їх треба остерігатися і взагалі жінок за людей не має. Прийшовши до нього додому, Рафалович з острахом розуміє, що бліда, понура й знівечена дружина колишнього вчителя – його юнацька кохана Регіна.
Рекомендуємо також починати поетичний монолог про атеїзм “Ex nihilo”, вірш про (не)любов до вітчизни “Сідоглавому” та роман про робітничий рух “Борислав сміється”.
Якщо знову сьогодні обираєте між галереєю Ханенків та НХМУ, спробуйте натомість сходити на яку-небудь сучасну виставку. І ми зараз не тільки про PinchukArtCentre. Сучасне мистецьке життя Києва представлено ледь не на всіх станціях метро і висвітлює зрозумілі (часом) та близькі кожному теми. Розповідаємо, в яких галереях знайомитися з теперішнім.
Персональна виставка Олександри Токаревої «Контакт/Чуття/Запалення»
Шербенко Арт Центр
29 травня – 22 червня
Авторка втілила бачення почуттів, інтимних переживань та власні спроби збагнути складність стосунків із людьми в акварельній графіці та керамічних скульптурах – сутностях, як каже вона сама. Зовсім як люди – ніжні та тендітні, роботи нагадують випадкові, проте болісні поранення – червоні пульсуючі точки в місцях дотиків. Такі залишають наспіх, зухвало, нахабно, іноді несвідомо, проте, часто егоїстично, хтиво та бездумно.Радимо взяти із собою другу половинку і пройти разом весь шлях до балансу стосунків (хоча б в галереї).
«Фігури» Андрій Дудченко
Я галерея
15 травня – 10 червня
"Фігури" – це живописні серії про античних героїв, які програли в битві з майбутнім. Кримський художник Андрій Дудченко персоналізує історію міфічного, реального та історичного на північному березі Чорного моря. Силуети минулого проступають крізь полотна митця, як от Давид, загорнутий у пластиковий пакет, чи Ахілл, загублений у кубізмі. Радянський модернізм панує в пустельних пейзажах морського узбережжя – хвилі, трансформовано в прямокутні лінії та зафіксовано у просторі. Автор грається фігурами минулого, як грались античні письменники персонажами трагедії, та екстраполює сучасність на них з усіма її недоліками і незграбністю. Для тих, хто чекає на відпустку на морі та залишається в нетрях міської радянської архітектури.
Виставка Гамлета Зіньківського «Нічого зайвого»
Центр сучасного мистецтва М17
30 травня – 30 червня
Гамлет Зіньківський – нічний кошмар комунальних служб і мрія кожної стіни Харкова. Його роботи зчиняють хайп, змушують думати, а ще злять і тихенько насміхаються. Виставка «Нічого зайвого» знову іронічно розглядає ваші захламлені шафи та столи, переповнені непотребом серванти та валізи і пропонує інший підхід. Квиток до М17 зараз тотожний квитку Укрзалізниці до столиці сучасного українського мистецтва. Тільки ця подорож без неприємних сюрпризів.
«Хлопець і комета» Олег Голосій
The Naked room
15 травня – 11 червня
На Рейтарській зараз альтернатива радянському академізму, вагома частинка сквоту «Паризька комуна» (осередку нової хвилі українського мистецтва в 90-х), самобутній постмодерніст – Олег Голосій.
Виставка «Хлопець і комета» у галереї The Naked Room – початок серії подій, присвячених постаті Олега Голосія в сучасному українському мистецтві. Продовжуватися проект буде в Мистецькому Арсеналі та Національному художньому музеї України. Куратори змінюють центральне полотно виставки з певною періодичністю, щоб підкреслити характерні для митця стрімкість і перформативність виконання. Сходити радимо поціновувачам вина, щоб за келихом від The Naked Bar краще оцінити один із пензлів київської “Паризької комуни”.
Персональна виставка Олександри Токаревої «Контакт/Чуття/Запалення»
Шербенко Арт Центр
29 травня – 22 червня
Авторка втілила бачення почуттів, інтимних переживань та власні спроби збагнути складність стосунків із людьми в акварельній графіці та керамічних скульптурах – сутностях, як каже вона сама. Зовсім як люди – ніжні та тендітні, роботи нагадують випадкові, проте болісні поранення – червоні пульсуючі точки в місцях дотиків. Такі залишають наспіх, зухвало, нахабно, іноді несвідомо, проте, часто егоїстично, хтиво та бездумно.Радимо взяти із собою другу половинку і пройти разом весь шлях до балансу стосунків (хоча б в галереї).
«Фігури» Андрій Дудченко
Я галерея
15 травня – 10 червня
"Фігури" – це живописні серії про античних героїв, які програли в битві з майбутнім. Кримський художник Андрій Дудченко персоналізує історію міфічного, реального та історичного на північному березі Чорного моря. Силуети минулого проступають крізь полотна митця, як от Давид, загорнутий у пластиковий пакет, чи Ахілл, загублений у кубізмі. Радянський модернізм панує в пустельних пейзажах морського узбережжя – хвилі, трансформовано в прямокутні лінії та зафіксовано у просторі. Автор грається фігурами минулого, як грались античні письменники персонажами трагедії, та екстраполює сучасність на них з усіма її недоліками і незграбністю. Для тих, хто чекає на відпустку на морі та залишається в нетрях міської радянської архітектури.
Виставка Гамлета Зіньківського «Нічого зайвого»
Центр сучасного мистецтва М17
30 травня – 30 червня
Гамлет Зіньківський – нічний кошмар комунальних служб і мрія кожної стіни Харкова. Його роботи зчиняють хайп, змушують думати, а ще злять і тихенько насміхаються. Виставка «Нічого зайвого» знову іронічно розглядає ваші захламлені шафи та столи, переповнені непотребом серванти та валізи і пропонує інший підхід. Квиток до М17 зараз тотожний квитку Укрзалізниці до столиці сучасного українського мистецтва. Тільки ця подорож без неприємних сюрпризів.
«Хлопець і комета» Олег Голосій
The Naked room
15 травня – 11 червня
На Рейтарській зараз альтернатива радянському академізму, вагома частинка сквоту «Паризька комуна» (осередку нової хвилі українського мистецтва в 90-х), самобутній постмодерніст – Олег Голосій.
Виставка «Хлопець і комета» у галереї The Naked Room – початок серії подій, присвячених постаті Олега Голосія в сучасному українському мистецтві. Продовжуватися проект буде в Мистецькому Арсеналі та Національному художньому музеї України. Куратори змінюють центральне полотно виставки з певною періодичністю, щоб підкреслити характерні для митця стрімкість і перформативність виконання. Сходити радимо поціновувачам вина, щоб за келихом від The Naked Bar краще оцінити один із пензлів київської “Паризької комуни”.
Якщо з приходом літа ви остаточно розчарувалися у ВНЗ, роботі та житті, залишилось єдине, що може принести успіх – дитина. Особливо, якщо виховати її реформатором українського театру, який зробить із вітчизняної сцени суцільну контемпорарі-інновацію. Щоправда, потім він може загинути в концентраційному таборі. Розповідаємо, як зробити зі свого майбутнього немовляти генія на прикладі Леся Курбаса.
1. Будьте поганим прикладом, який дитина обов’язково захоче наслідувати.
Тато Леся Курбаса, Степан, після закінчення гімназії усупереч батьковому бажанню зробити з нього священика подався в перший львівський український театр “Руська бесіда” і став мандрівним актором. Матір Леся, Ванда, походила з сім’ї дрібного торговця в Чернівцях, який з любові до доньки забезпечив їй престижну освіту в гімназії, де дівчинка навчилася грати на фортепіано і говорити кількома мовами. З любові до батька вона плюнула на його сподівання і зробила щасливою себе, ставши акторкою в театрі “Руська бесіда”. Там Степан і Ванда познайомились, заручились і одружились без батьківського благословення.
2. Народіть дитину в самбірському готелі, а потім не хрестіть її рік.
Ванді було дев’ятнадцять, коли вона під час гастролів народила свого первістка Олександра-Зенона. Працювати подружжя не припиняло, тому маля всюди возило з собою. Паузу Курбаси зробили лише в Перемишлі за рік після народження сина, щоб нарешті охрестити його в престижному соборі, бо самбірські були для нього недостатньо інтеліґентними.
3. Зробіть все, аби дитина виросла в тих же умовах, що й ви.
Возити дитину в гастролях – нелегка справа. Тому Степан написав батькові та спробував викликати до внука жаль і бажання дати йому прихисток, а згодом – освіту. Отець Пилип, дідусь Леся, з радістю прийняв дитину і вирішив нарешті виховати нормальну людину. Щоправда, так само, як Степана. Він забезпечив Олександру навчання в гімназії, підтримував його вивчення німецької, англійської, норвезької і навчив онука без акценту говорити російською.
4. Переконайте дитину “любити ближнього більше, ніж себе”.
У восьмому класі Олександр разом із другом надіслав Іванові Франку дві новели “Сни” та “В горячці”, підписані псевдонімом Зенон Мислячий. Метр їх опублікував і, може, нашого героя спіткало б майбутнє великого літератора. Проте Лесь вважав, що “письменником може бути тільки той, хто любить про себе розказувати”. А його батьки говорили лише про своїх героїв.
5. Здивуйтеся, що ваша дитина хоче стати актором.
Після закінчення гімназії Лесю кортіло податися в драматичну школу. Але і дід, і матір були проти. Батько через проблеми в театрі став настільки психічно розбитим пиятикою, що йому голосу не давали. Олександру шлях до акторства заборонили, тому він вступив до Віденського університету на філософський факультет. Лесь спав по три-чотири години і багато вчився. В alma mater з’являвся так часто, щоб отримати “зараховано” в кінці семестру. Самотужки вивчав театральну культуру: читав про грецький, класичний і сучасний театр, впізнавав віденських акторів і вставав о п’ятій ранку, щоб о шостій взяти квитки на хороші вистави. Тоді ж Курбас познайомився з мистецтвом Клімта, Кокошки і Шіле, з філософією театру мікрокосму людини, як відображення макрокосму, Рудольфа Штайнера та німецькою літературою в її природному середовищі.
6. Нехай батько вашої дитини помре і синові доведеться повернутися додому.
Через психічні розлади Степан Курбас помер. Третього семестру навчання, Лесь перевівся на філософський факультет Львівського університету, щоб скоротити витрати на навчання. Тут Олександр нарешті потрапив до аматорського театру, де зіграв і поставив свої перші вистави. Також брав участь в русі за поділ університету на український і польський, заборону чого використав, як можливість ніколи більше не повертатись у механізм вищої освіти і творити сучасний український театр.
Вуа-ля! Тепер ваша дитина на півшляху до геніальності Леся Курбаса. Якщо будете хорошою матір’ю чи батьком, вона житиме з вами впродовж усього життя. А ви гратимете в її театрі і будете поховані поряд із її дружиною чи чоловіком.
#пусто_про_автора
1. Будьте поганим прикладом, який дитина обов’язково захоче наслідувати.
Тато Леся Курбаса, Степан, після закінчення гімназії усупереч батьковому бажанню зробити з нього священика подався в перший львівський український театр “Руська бесіда” і став мандрівним актором. Матір Леся, Ванда, походила з сім’ї дрібного торговця в Чернівцях, який з любові до доньки забезпечив їй престижну освіту в гімназії, де дівчинка навчилася грати на фортепіано і говорити кількома мовами. З любові до батька вона плюнула на його сподівання і зробила щасливою себе, ставши акторкою в театрі “Руська бесіда”. Там Степан і Ванда познайомились, заручились і одружились без батьківського благословення.
2. Народіть дитину в самбірському готелі, а потім не хрестіть її рік.
Ванді було дев’ятнадцять, коли вона під час гастролів народила свого первістка Олександра-Зенона. Працювати подружжя не припиняло, тому маля всюди возило з собою. Паузу Курбаси зробили лише в Перемишлі за рік після народження сина, щоб нарешті охрестити його в престижному соборі, бо самбірські були для нього недостатньо інтеліґентними.
3. Зробіть все, аби дитина виросла в тих же умовах, що й ви.
Возити дитину в гастролях – нелегка справа. Тому Степан написав батькові та спробував викликати до внука жаль і бажання дати йому прихисток, а згодом – освіту. Отець Пилип, дідусь Леся, з радістю прийняв дитину і вирішив нарешті виховати нормальну людину. Щоправда, так само, як Степана. Він забезпечив Олександру навчання в гімназії, підтримував його вивчення німецької, англійської, норвезької і навчив онука без акценту говорити російською.
4. Переконайте дитину “любити ближнього більше, ніж себе”.
У восьмому класі Олександр разом із другом надіслав Іванові Франку дві новели “Сни” та “В горячці”, підписані псевдонімом Зенон Мислячий. Метр їх опублікував і, може, нашого героя спіткало б майбутнє великого літератора. Проте Лесь вважав, що “письменником може бути тільки той, хто любить про себе розказувати”. А його батьки говорили лише про своїх героїв.
5. Здивуйтеся, що ваша дитина хоче стати актором.
Після закінчення гімназії Лесю кортіло податися в драматичну школу. Але і дід, і матір були проти. Батько через проблеми в театрі став настільки психічно розбитим пиятикою, що йому голосу не давали. Олександру шлях до акторства заборонили, тому він вступив до Віденського університету на філософський факультет. Лесь спав по три-чотири години і багато вчився. В alma mater з’являвся так часто, щоб отримати “зараховано” в кінці семестру. Самотужки вивчав театральну культуру: читав про грецький, класичний і сучасний театр, впізнавав віденських акторів і вставав о п’ятій ранку, щоб о шостій взяти квитки на хороші вистави. Тоді ж Курбас познайомився з мистецтвом Клімта, Кокошки і Шіле, з філософією театру мікрокосму людини, як відображення макрокосму, Рудольфа Штайнера та німецькою літературою в її природному середовищі.
6. Нехай батько вашої дитини помре і синові доведеться повернутися додому.
Через психічні розлади Степан Курбас помер. Третього семестру навчання, Лесь перевівся на філософський факультет Львівського університету, щоб скоротити витрати на навчання. Тут Олександр нарешті потрапив до аматорського театру, де зіграв і поставив свої перші вистави. Також брав участь в русі за поділ університету на український і польський, заборону чого використав, як можливість ніколи більше не повертатись у механізм вищої освіти і творити сучасний український театр.
Вуа-ля! Тепер ваша дитина на півшляху до геніальності Леся Курбаса. Якщо будете хорошою матір’ю чи батьком, вона житиме з вами впродовж усього життя. А ви гратимете в її театрі і будете поховані поряд із її дружиною чи чоловіком.
#пусто_про_автора
Telegram
Пусто
У школі здається, що вся українська література про кріпаків, важку долю селян і покірних жінок. Проте у нас є чимало історій про чоловіків-естетів, юриспруденцію й навіть фемінізм. Іван Франко, наприклад, піднімав жіноче питання, розповідав про авантюрне…
Ви знаєте, як починається літо? Світ завмирає, поки Червень з Травнем опівночі розпивають кульбабове вино й відмахуються від тополевого пуху.
І знаєте, про що тоді шкодує Травень? Він не побачить першого літнього ранку. На відміну від Дугласа Сполдінга, головного героя роману “Кульбабове вино”, який прокинеться до сходу сонця в передчутті нових пригод.
Рей Бредбері на прохання обрати власну улюблену книгу відповідав: “Вони всі мої діти, а серед дітей не буває улюбленців”. Можливо, так. Але лимонне морозиво з ваніллю в цукровому ріжку точно діставалося “Кульбабовому вину”, поки “Марсіанські хроніки” доїдали пломбір у вафельному стаканчику.
У 12 років Бредбері раптом усвідомив, що живий, і здивувався, чому ніхто не сказав про це раніше. Тому в 37 років, відправивши людей на Марс і настороживши ймовірним майбутнім, вирішив нагадати, як радісно – бути живим і написав “Кульбабове вино”.
“Кульбабове вино” складається з низки історій, які трапилися з родиною Сполдінгів та іншими мешканцями вигаданого міста Грін Таун улітку 1928 року. Головні герої поринають у вирій вражень і відкриттів, а Бредбері вдало це передає. Особливо майстерно йому вдається опис дитячої душі, яка тільки пізнає істини. Дванадцятирічний Дуглас і десятирічний Том Сполдінги дізнаються, що життя пов’язане із смертю, дорослі теж тремтять від страху, споріднені душі знаходяться надто пізно, а колір очей найкращого друга з часом забувається. Нові знання вони занотовують, а враження у вигляді бабусиного кульбабового вина розливають по пляшках, щоб, відкоркувавши взимку, коли ніс червонітиме від застуди, а за вікном завиватиме вітер, один ковток повернув теплі спогади й прогнав смуток.
Як і життя, літо 1928 року сповнене трагедій і задоволення водночас. Герої переживають труднощі й втіхи, а Рей Бредбері переконує, що можна витримати тисячі хуртовин і злив, адже, зрештою, настане літо. І тоді дідусь поставить на ґанку гойдалку, нові тенісні туфлі нестимуть над зеленими луками, лимонад холодитиме горло, а в аптеці пахнутиме ваніллю й подаватимуть найсмачніше лимонне морозиво. Так, коли Дуглас наважився подивитися світові у вічі, то спіймав у відповідь такий же зацікавлений погляд. Виявилося, він не такий вже страшний і жорстокий.
Письменник знаходить фантастичне в повсякденному. Дітлахи подорожують у часі, слухаючи спогади ветерана Громадянської війни, Лео Ауфман намагається створити Машину Щастя, доки не усвідомлює, що вже має одну – свою родину, а Дугласа від застуди виліковує закорковане морське повітря.
Ця книга – нагадування помічати красу в малому: серед духмяних трав, у пелюстках волошки, заходах сонця й передсвітанковій тиші.
“Кульбабове вино” сповнене красивих образів, слів, які смакуєш на кінчику язика, і героїв, яких не хочеш відпускати. Воно для тих, хто прагне відволіктися від задушливого тролейбуса й розпеченого асфальту і з присмаком літа на губах поринути у світ безтурботності.
#пусто_про_літературу
І знаєте, про що тоді шкодує Травень? Він не побачить першого літнього ранку. На відміну від Дугласа Сполдінга, головного героя роману “Кульбабове вино”, який прокинеться до сходу сонця в передчутті нових пригод.
Рей Бредбері на прохання обрати власну улюблену книгу відповідав: “Вони всі мої діти, а серед дітей не буває улюбленців”. Можливо, так. Але лимонне морозиво з ваніллю в цукровому ріжку точно діставалося “Кульбабовому вину”, поки “Марсіанські хроніки” доїдали пломбір у вафельному стаканчику.
У 12 років Бредбері раптом усвідомив, що живий, і здивувався, чому ніхто не сказав про це раніше. Тому в 37 років, відправивши людей на Марс і настороживши ймовірним майбутнім, вирішив нагадати, як радісно – бути живим і написав “Кульбабове вино”.
“Кульбабове вино” складається з низки історій, які трапилися з родиною Сполдінгів та іншими мешканцями вигаданого міста Грін Таун улітку 1928 року. Головні герої поринають у вирій вражень і відкриттів, а Бредбері вдало це передає. Особливо майстерно йому вдається опис дитячої душі, яка тільки пізнає істини. Дванадцятирічний Дуглас і десятирічний Том Сполдінги дізнаються, що життя пов’язане із смертю, дорослі теж тремтять від страху, споріднені душі знаходяться надто пізно, а колір очей найкращого друга з часом забувається. Нові знання вони занотовують, а враження у вигляді бабусиного кульбабового вина розливають по пляшках, щоб, відкоркувавши взимку, коли ніс червонітиме від застуди, а за вікном завиватиме вітер, один ковток повернув теплі спогади й прогнав смуток.
Як і життя, літо 1928 року сповнене трагедій і задоволення водночас. Герої переживають труднощі й втіхи, а Рей Бредбері переконує, що можна витримати тисячі хуртовин і злив, адже, зрештою, настане літо. І тоді дідусь поставить на ґанку гойдалку, нові тенісні туфлі нестимуть над зеленими луками, лимонад холодитиме горло, а в аптеці пахнутиме ваніллю й подаватимуть найсмачніше лимонне морозиво. Так, коли Дуглас наважився подивитися світові у вічі, то спіймав у відповідь такий же зацікавлений погляд. Виявилося, він не такий вже страшний і жорстокий.
Письменник знаходить фантастичне в повсякденному. Дітлахи подорожують у часі, слухаючи спогади ветерана Громадянської війни, Лео Ауфман намагається створити Машину Щастя, доки не усвідомлює, що вже має одну – свою родину, а Дугласа від застуди виліковує закорковане морське повітря.
Ця книга – нагадування помічати красу в малому: серед духмяних трав, у пелюстках волошки, заходах сонця й передсвітанковій тиші.
“Кульбабове вино” сповнене красивих образів, слів, які смакуєш на кінчику язика, і героїв, яких не хочеш відпускати. Воно для тих, хто прагне відволіктися від задушливого тролейбуса й розпеченого асфальту і з присмаком літа на губах поринути у світ безтурботності.
#пусто_про_літературу
Qui quaerit, reperit — знаходить той, хто шукає. Той, хто шукає довго, не вміє користуватися хештегами. #пусто_навігація допоможе вам не загубитися в нетрях постів і матеріалів.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
#пусто_про_літературу — скласти власний список читання на літо, включити до нього Жана-Поля Сартра та Жана-Соля Партра й полюбити українське письменство поза шкільною програмою.
#пусто_про_автора — познайомитися із життям режисерів, митців та літераторів; зазирнути за лаштунки святкових традицій Сергія Параджанова, з’ясувати, що пив Гемінґвей та кого читав Модільяні.
#пусто_про_ізми — дізнатися більше про слова із загадковим суфіксом -ізм, концепт концептуалізму та конструкт конструктивізму. Бонус: після прочитання цієї рубрики ваше око буде розпізнавати імпресіоністичний мазок не гірше за око Моне, а люди в галереях думатимуть, що ви мистецтвознавець (або, як мінімум, екскурсовод).
#пусто_про_кіно — почитати, на що та чому ходити в кінотеатри зараз, як японський кінематограф пов'язаний із Французькою новою хвилею та яку стрічку ввімкнути замість серіалу від НВО.
#пусто_розбирається — навчитися розпізнавати візуальні символи в рибах, людях та конях та з’ясувати в чому геніальність картин, які ми називаємо шедеврами.
Кажуть, якщо немає Бога, то людям варто було б Його придумати. Так само і українському театру: якби не було Леся Курбаса, довелося б його вигадати.
15 червня о 16.00 в ПеремогаSpace за адресою бульвар Тараса Шевченка, 62 (метро "Університет”) ми прочитаємо лекцію “Курбас: березілець, диктатор, молодик” про галицького “фраєра", який сформував новий український театр. Він вивчав філософію у Відні, жив з кулею в серці та шкодував співробітників КП(б)У, які його розстріляли. Лесь знав французьку, носив англійський костюм і читав лекції німецькому драматургу Бертольду Брехту. Він міг побачити весь світ, але натомість відтворив його в межах свого мистецького об’єднання: навчав молодих акторів традицій театру Стародавнього Єгипту, австрійської експресії з полотен Шіле і Кокошки та тайської медитації в перервах між репетиціями “Мини Мазайла”. Без нього не було б Дикого, Квадрата, Золотих воріт і Молодого. Чому? Розберемося на лекції.
У ПеремогаSpace, мабуть, не варто працювати над ритмічністю своїх акторських рухів, зате можна повторити долю Стаканчика з вистави “Народний Малахій”: читати Маркса і Біблію одночасно і вигадувати собі реформи людини (а, може, й клімату, щоб не було так спекотно). Тільки в цьому просторі занадто комфортно працювати, аби думати про революційні проблеми. В перервах між роботою резидентам залишається хіба дивитися на архітектуру площі Перемоги з панорамних вікон і уявляти, що вони в Харкові і от-от підуть на виставу Леся. А перед цим – їсти смачні льодяники зі стійки адміністрації.
Вхід за благодійним внеском 30 гривень і реєстрацією:
https://forms.gle/Nf5J2TzAvWL9Be5v5
До пустування!
15 червня о 16.00 в ПеремогаSpace за адресою бульвар Тараса Шевченка, 62 (метро "Університет”) ми прочитаємо лекцію “Курбас: березілець, диктатор, молодик” про галицького “фраєра", який сформував новий український театр. Він вивчав філософію у Відні, жив з кулею в серці та шкодував співробітників КП(б)У, які його розстріляли. Лесь знав французьку, носив англійський костюм і читав лекції німецькому драматургу Бертольду Брехту. Він міг побачити весь світ, але натомість відтворив його в межах свого мистецького об’єднання: навчав молодих акторів традицій театру Стародавнього Єгипту, австрійської експресії з полотен Шіле і Кокошки та тайської медитації в перервах між репетиціями “Мини Мазайла”. Без нього не було б Дикого, Квадрата, Золотих воріт і Молодого. Чому? Розберемося на лекції.
У ПеремогаSpace, мабуть, не варто працювати над ритмічністю своїх акторських рухів, зате можна повторити долю Стаканчика з вистави “Народний Малахій”: читати Маркса і Біблію одночасно і вигадувати собі реформи людини (а, може, й клімату, щоб не було так спекотно). Тільки в цьому просторі занадто комфортно працювати, аби думати про революційні проблеми. В перервах між роботою резидентам залишається хіба дивитися на архітектуру площі Перемоги з панорамних вікон і уявляти, що вони в Харкові і от-от підуть на виставу Леся. А перед цим – їсти смачні льодяники зі стійки адміністрації.
Вхід за благодійним внеском 30 гривень і реєстрацією:
https://forms.gle/Nf5J2TzAvWL9Be5v5
До пустування!
Бачили в Інстаграмі фото, де сотня оголених людей на вулиці Нью-Йорка прикриваються фотографіями чоловічих сосків? Виявляється, це був перформанс. Що ж допекло митця, який це зробив і хто він?
Ваше ім'я Спенсер Тунік і його чули всі поціновувачі сучасного мистецтва, а також небайдужі до вражаючих кадрів люди. Ви відомий фотограф, на чиїх знімках головний об'єкт – оголене тіло, ба більше – тисячі оголених тіл. На вашому рахунку понад 75 масштабних проектів-фотографій, які складаються з багатьох оголених учасників у природних чи міських умовах. Проте, щоб ділитись своїм мистецтвом у Інстаграмі та Фейсбуці, ви маєте заблюрювати кожен жіночий сосок, і навіть це не гарантує, що фото не видалять.
“Робота, яку мені дозволено розміщувати, принципово відрізняється від роботи, яку я роблю, – каже Тунік, – як художник XXI століття, я покладаюся на Інстаграм. Це всесвітній журнал, і його цензура руйнує мій дух.”
Ідея робіт Спенсера полягає у розриві між ідентичністю та приватністю, але головне - його фотографії об'єднують тисячі різних людей у своєрідний людський ландшафт. Фотограф каже, що для нього оголене тіло – це сировина, як масло чи глина. Йому імпонує, як цю масу можна перетворити на нескінченну кількість форм, тоді як сам Тунік обирає лише тло (або, як він це називає – полотно): сільське чи міське. Роботи митця поєднують кілька видів мистецтва: скульптуру, перформанс і ленд-арт. Художник заздалегідь оголошує про місце наступного проекту та пропонує охочим взяти участь. Волонтери реєструються, збираються в потрібному місці, а потім роздягаються і позують. Так, у 2003 році Тунік зібрав близько семи тисяч учасників у Барселоні, а у 2007 сфотографував 18 тисяч добровольців на одній із центральних площ Мехіко.
Тисячі оголених добровольців стають учасниками величезних задумів Туніка часто з метою висвітлення соціальних або екологічних проблем. Остання робота Спенсера Туніка #WeTheNipple звернулася до теми заборони фотографій із оголеними жіночими грудьми. Це важливо для користувачів соціальних мереж, небайдужих до власного тіла, а також для самого митця. Тоді як світлини жінок забороняють, ідентичні чоловічі фотографії вважають прийнятними та пропускають через політику цензури Інстаграму та Фейсбуку.
Щоб кинути виклик онлайн-цензуруванню мистецтва з оголеними тілами фотограф у співпраці з Національною коаліцією проти цензури та жіночою правозахисною групою Grab Them By The Ballot другого червня зробив масштабний перфоманс в Нью-Йорку, сфотографувавши сотню оголених людей, які приховували геніталії та груди зображенням сосків Туніка, художника Андреса Серано та барабанщика Red Hot Chili Peppers Чеда Сміта. Відео зібрало понад 585 тисяч переглядів у Інстаграм.
#пусто_про_сучасне
Ваше ім'я Спенсер Тунік і його чули всі поціновувачі сучасного мистецтва, а також небайдужі до вражаючих кадрів люди. Ви відомий фотограф, на чиїх знімках головний об'єкт – оголене тіло, ба більше – тисячі оголених тіл. На вашому рахунку понад 75 масштабних проектів-фотографій, які складаються з багатьох оголених учасників у природних чи міських умовах. Проте, щоб ділитись своїм мистецтвом у Інстаграмі та Фейсбуці, ви маєте заблюрювати кожен жіночий сосок, і навіть це не гарантує, що фото не видалять.
“Робота, яку мені дозволено розміщувати, принципово відрізняється від роботи, яку я роблю, – каже Тунік, – як художник XXI століття, я покладаюся на Інстаграм. Це всесвітній журнал, і його цензура руйнує мій дух.”
Ідея робіт Спенсера полягає у розриві між ідентичністю та приватністю, але головне - його фотографії об'єднують тисячі різних людей у своєрідний людський ландшафт. Фотограф каже, що для нього оголене тіло – це сировина, як масло чи глина. Йому імпонує, як цю масу можна перетворити на нескінченну кількість форм, тоді як сам Тунік обирає лише тло (або, як він це називає – полотно): сільське чи міське. Роботи митця поєднують кілька видів мистецтва: скульптуру, перформанс і ленд-арт. Художник заздалегідь оголошує про місце наступного проекту та пропонує охочим взяти участь. Волонтери реєструються, збираються в потрібному місці, а потім роздягаються і позують. Так, у 2003 році Тунік зібрав близько семи тисяч учасників у Барселоні, а у 2007 сфотографував 18 тисяч добровольців на одній із центральних площ Мехіко.
Тисячі оголених добровольців стають учасниками величезних задумів Туніка часто з метою висвітлення соціальних або екологічних проблем. Остання робота Спенсера Туніка #WeTheNipple звернулася до теми заборони фотографій із оголеними жіночими грудьми. Це важливо для користувачів соціальних мереж, небайдужих до власного тіла, а також для самого митця. Тоді як світлини жінок забороняють, ідентичні чоловічі фотографії вважають прийнятними та пропускають через політику цензури Інстаграму та Фейсбуку.
Щоб кинути виклик онлайн-цензуруванню мистецтва з оголеними тілами фотограф у співпраці з Національною коаліцією проти цензури та жіночою правозахисною групою Grab Them By The Ballot другого червня зробив масштабний перфоманс в Нью-Йорку, сфотографувавши сотню оголених людей, які приховували геніталії та груди зображенням сосків Туніка, художника Андреса Серано та барабанщика Red Hot Chili Peppers Чеда Сміта. Відео зібрало понад 585 тисяч переглядів у Інстаграм.
#пусто_про_сучасне
Улітку хочеться замурувати себе в ізольованому приміщенні, як герой п’єси Миколи Куліша “Народний Малахій”. Уявіть: лише ви, прохолода, Карл Маркс та Бог. Якщо це вам не до душі, можете врятуватися від задухи іншими роботами українського драматурга: змінити палкі курортні романи на українізацію з Мокієм Мазайлом, знайти нові способи заробітку на канікулах із Макленою чи вмикати сонату Бетховена на вечірках. Розповідаємо, які твори Куліша почитати до нашої лекції (і не тільки).
Більше про Миколу і його п’єси в театрі “Березіль” під керівництвом Леся Курбаса ми розкажемо 15 червня о 16:00 на лекції “Курбас: березілець, диктатор, молодик” у ПеремогаSpace за адресою бульвар Тараса Шевченка, 62 (метро "Університет”). Вхід за благодійним внеском 30 гривень і реєстрацією: https://forms.gle/Nf5J2TzAvWL9Be5v5 .
“Народний Малахій”, щоб подумати, чи можуть очі шелестіти – Вам хотілося реформувати людину? Малахію Стаканчику – так. Напередодні революції він ізолював себе в приміщенні, де кілька років читав соціалістичну літературу. У голові Стаканчик “наколотив гороху з капустою, оливи з мухами і намішав Біблії з Марксом”, тому тепер вірить у нездійсненну мрію – голубу даль. Малахій вважає себе народним делегатом, пропонує перенести столицю із Харкова до Києва та називає сім’ю “божевільним кутком” (скорочено: божкутком). Ця п’єса – історія про українського Дон Кіхота із крахом реальності, для якого Дульсінеєю стала революція.
“Мина Мазайло”, щоб закохатися в лексику зі словника Грінченка – Якщо хочете познайомитися з кимось в тролейбусі, беріть приклад із Мокія Мазайла. Скажіть, що вже вивчили новий український правопис. Усміхніться. Запропонуйте зайнятися українізацією. Потім – знайомте з батьками й українізуйте їх разом. Тато Мокія – Мина – хоче змінити своє прізвище на російське. Мовляв, через те, що він Мазайло, йому закриті всі шляхи в житті. Це історія про боротьбу бездержавності й національної ідентичності, любов до рідної мови й ненависть до коротконогих дівчат. А ще про красиві слова (чого тільки варте “бразолійний”), карикатурну тьотю Мотю та кіноманку Улю. Попереджаємо: після прочитання до вас надовго причепиться фраза “єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада”.
“Патетична соната”, щоб відмовляти небажаним залицяльникам за допомогою національної ідеї – Якщо “українізувати” хочете не ви, а вас, беріть приклад із головної героїні цієї п’єси. Поет Ілько закоханий в Марину, а Марина – в фортепіано. Вона вивчає “Патетичну сонату” Бетховена, вірить в гетьманську булаву та відмовляє юнакові на користь української ідеї. Цебто, на користь військового, який може відбудувати державу. Це драматично-бентежний твір про те, як вбити в собі мрію, любов і поета, де історія кохання переплітається із політичним життям України початку ХХ століття. Бо, зрештою, вона, як і головна героїня, обрала хибного чоловіка.
“Маклена Ґраса”, щоб визначати комуністів по очах – Маклена живе в Польщі 30-х років ХХ століття. Її батька звільнили з фабрики після страйків, а сестричка помирає з голоду. Тому дівчина готова піти на все, щоб врятувати сім’ю. А збанкрутілий маклер Зброжек – зробити все, щоб знову розбагатіти. Спойлер: когось вб’ють. “Маклена Ґраса” сповнена символами, метафорами й жорстоким реалізмом: через призму трагедії в польській сім’ї Микола Куліш показав проблеми тодішнього українського суспільства, де соціальний поділ руйнує життя, дівчина мусить збирати кістки, щоб харчуватися, а поет-філософ – спати в собачій буді.
#пусто_про_літературу
Більше про Миколу і його п’єси в театрі “Березіль” під керівництвом Леся Курбаса ми розкажемо 15 червня о 16:00 на лекції “Курбас: березілець, диктатор, молодик” у ПеремогаSpace за адресою бульвар Тараса Шевченка, 62 (метро "Університет”). Вхід за благодійним внеском 30 гривень і реєстрацією: https://forms.gle/Nf5J2TzAvWL9Be5v5 .
“Народний Малахій”, щоб подумати, чи можуть очі шелестіти – Вам хотілося реформувати людину? Малахію Стаканчику – так. Напередодні революції він ізолював себе в приміщенні, де кілька років читав соціалістичну літературу. У голові Стаканчик “наколотив гороху з капустою, оливи з мухами і намішав Біблії з Марксом”, тому тепер вірить у нездійсненну мрію – голубу даль. Малахій вважає себе народним делегатом, пропонує перенести столицю із Харкова до Києва та називає сім’ю “божевільним кутком” (скорочено: божкутком). Ця п’єса – історія про українського Дон Кіхота із крахом реальності, для якого Дульсінеєю стала революція.
“Мина Мазайло”, щоб закохатися в лексику зі словника Грінченка – Якщо хочете познайомитися з кимось в тролейбусі, беріть приклад із Мокія Мазайла. Скажіть, що вже вивчили новий український правопис. Усміхніться. Запропонуйте зайнятися українізацією. Потім – знайомте з батьками й українізуйте їх разом. Тато Мокія – Мина – хоче змінити своє прізвище на російське. Мовляв, через те, що він Мазайло, йому закриті всі шляхи в житті. Це історія про боротьбу бездержавності й національної ідентичності, любов до рідної мови й ненависть до коротконогих дівчат. А ще про красиві слова (чого тільки варте “бразолійний”), карикатурну тьотю Мотю та кіноманку Улю. Попереджаємо: після прочитання до вас надовго причепиться фраза “єтого не может бить, потому што єтого не может бить нікада”.
“Патетична соната”, щоб відмовляти небажаним залицяльникам за допомогою національної ідеї – Якщо “українізувати” хочете не ви, а вас, беріть приклад із головної героїні цієї п’єси. Поет Ілько закоханий в Марину, а Марина – в фортепіано. Вона вивчає “Патетичну сонату” Бетховена, вірить в гетьманську булаву та відмовляє юнакові на користь української ідеї. Цебто, на користь військового, який може відбудувати державу. Це драматично-бентежний твір про те, як вбити в собі мрію, любов і поета, де історія кохання переплітається із політичним життям України початку ХХ століття. Бо, зрештою, вона, як і головна героїня, обрала хибного чоловіка.
“Маклена Ґраса”, щоб визначати комуністів по очах – Маклена живе в Польщі 30-х років ХХ століття. Її батька звільнили з фабрики після страйків, а сестричка помирає з голоду. Тому дівчина готова піти на все, щоб врятувати сім’ю. А збанкрутілий маклер Зброжек – зробити все, щоб знову розбагатіти. Спойлер: когось вб’ють. “Маклена Ґраса” сповнена символами, метафорами й жорстоким реалізмом: через призму трагедії в польській сім’ї Микола Куліш показав проблеми тодішнього українського суспільства, де соціальний поділ руйнує життя, дівчина мусить збирати кістки, щоб харчуватися, а поет-філософ – спати в собачій буді.
#пусто_про_літературу
