Вважаєте себе напрочуд оригінальними та підкорюєте інших розповідями про Французьку нову хвилю? Будьмо чесними – це вже нікого не дивує. Потрібно розширити географію знань кінематографу та поговорити про, скажімо, Гонконг. І так, там теж була Нова хвиля.
Гонконгська нова хвиля – загальний термін, що застосовується до творчості групи молодих гонконгських кінорежисерів кінця 1970-80-х років. Найвідоміші серед них: Цуй Харк, Енн Хуей, Патрік Там, Їм Хо і Аллен Фон.
Кінематограф Гонконгу є однією з провідних жанрових шкіл в сучасному кіно. Американські кінознавці кажуть, що «Скажені пси», «Місія: нездійсненна», «Матриця», «Убити Білла», «Люди Х», «Людина-павук» і багато інших голлівудських картин зроблені під впливом гонконгських стрічок або режисерів.
Культура ж самого Гонконгу, спеціального адміністративного району КНР – це синтез американського, європейського, китайського і японського впливів, а його мешканці ідентифікують себе насамперед з містом, а не з етносом чи релігією.
Виникнення
На початку 70-х група молодих співробітників телебачення вирушила на навчання до кіношкіл Англії, США і Канади. Серед них: Цуй Харк, Патрік Там, Енн Хой, Аллен Фон, Ронні Ю та інші майбутні класики гонконгського кіно. Майже всі вони – вихідці з середнього класу, які не були у соціалістичній частині Китаю, і, очевидно, не дуже туди хотіли. Їхній кінематограф вирізняється уникненням жорсткої цензури.
Потрапивши на захід в часи сексуальної революції, політичних скандалів і стрімких суспільних змін, гонконгці вивчали історію і теорію кінематографу, дивилися визначні фільми: «Опівнічний ковбой», «Розмова», «Французький зв'язковий», «Злі вулиці» і «Таксист» і розуміли, що могли б зняти будь-який з них у Гонконгу та на його кіностудіях. Перебування на Заході допомогло їм позбутися залишків ізоляціонізму класичної китайської культури.
Чим режисери Нової хвилі відрізняються від інших?
Повернувшись в середині 70-х років на батьківщину, вони дебютували в ігровому кіно зі стрічками на кантонському діалекті, відкинувши канони однотипних кунгфу-бойовиків і гламурних мелодрам для середнього класу. Їхні кадри були невідшліфовані і хаотичні, як сам Гонконг, а картини, які перенасичені провокаційними сценами насильства і сексу, вражали енергією, драйвом і розкутістю фантазії.
«Ми знімаємо про Гонконг і для жителів Гонконгу»
Отже, на хвилі стрімкого розширення меж дозволеного в світовому кінематографі у Гонконгу зародився жанр еротичного кіно з особливим урбаністичним гонконгським колоритом – феньюе. На відміну від західних країн, тут еротика розвивалася не окремо від інших жанрів, як щось сороміцьке, а як частина мейнстріму, що перетинається з жанрами бойових мистецтв або комедії. Як це вдалося? Пропонуємо перевірити за переглядом бойовика “Метелики-вбивці” Цуй Харка, який входить в 100 найкращих китайських фільмів за версією Гонконгської кінопремії, романтичної кримінальної кінострічки “Світле майбутнє” Джона Ву чи класики артхаусу “Дикі дні” Вонг Карвая.
#пусто_про_кіно
Гонконгська нова хвиля – загальний термін, що застосовується до творчості групи молодих гонконгських кінорежисерів кінця 1970-80-х років. Найвідоміші серед них: Цуй Харк, Енн Хуей, Патрік Там, Їм Хо і Аллен Фон.
Кінематограф Гонконгу є однією з провідних жанрових шкіл в сучасному кіно. Американські кінознавці кажуть, що «Скажені пси», «Місія: нездійсненна», «Матриця», «Убити Білла», «Люди Х», «Людина-павук» і багато інших голлівудських картин зроблені під впливом гонконгських стрічок або режисерів.
Культура ж самого Гонконгу, спеціального адміністративного району КНР – це синтез американського, європейського, китайського і японського впливів, а його мешканці ідентифікують себе насамперед з містом, а не з етносом чи релігією.
Виникнення
На початку 70-х група молодих співробітників телебачення вирушила на навчання до кіношкіл Англії, США і Канади. Серед них: Цуй Харк, Патрік Там, Енн Хой, Аллен Фон, Ронні Ю та інші майбутні класики гонконгського кіно. Майже всі вони – вихідці з середнього класу, які не були у соціалістичній частині Китаю, і, очевидно, не дуже туди хотіли. Їхній кінематограф вирізняється уникненням жорсткої цензури.
Потрапивши на захід в часи сексуальної революції, політичних скандалів і стрімких суспільних змін, гонконгці вивчали історію і теорію кінематографу, дивилися визначні фільми: «Опівнічний ковбой», «Розмова», «Французький зв'язковий», «Злі вулиці» і «Таксист» і розуміли, що могли б зняти будь-який з них у Гонконгу та на його кіностудіях. Перебування на Заході допомогло їм позбутися залишків ізоляціонізму класичної китайської культури.
Чим режисери Нової хвилі відрізняються від інших?
Повернувшись в середині 70-х років на батьківщину, вони дебютували в ігровому кіно зі стрічками на кантонському діалекті, відкинувши канони однотипних кунгфу-бойовиків і гламурних мелодрам для середнього класу. Їхні кадри були невідшліфовані і хаотичні, як сам Гонконг, а картини, які перенасичені провокаційними сценами насильства і сексу, вражали енергією, драйвом і розкутістю фантазії.
«Ми знімаємо про Гонконг і для жителів Гонконгу»
Отже, на хвилі стрімкого розширення меж дозволеного в світовому кінематографі у Гонконгу зародився жанр еротичного кіно з особливим урбаністичним гонконгським колоритом – феньюе. На відміну від західних країн, тут еротика розвивалася не окремо від інших жанрів, як щось сороміцьке, а як частина мейнстріму, що перетинається з жанрами бойових мистецтв або комедії. Як це вдалося? Пропонуємо перевірити за переглядом бойовика “Метелики-вбивці” Цуй Харка, який входить в 100 найкращих китайських фільмів за версією Гонконгської кінопремії, романтичної кримінальної кінострічки “Світле майбутнє” Джона Ву чи класики артхаусу “Дикі дні” Вонг Карвая.
#пусто_про_кіно
Джон Стейнбек народився в Каліфорнії, але до його дому не сягали звуки вечірок на Західному узбережжі. Він виріс серед полів, фруктових садів і ранчо. Маленьким грався у хованки в бур’янах, слухав розповіді дідуся про колонізаторів і дивився, як клеймують худобу й об’їжджають диких коней. Грози він перечікував на горищі серед книжок і думав про їхніх попередніх власників, які вже виросли й, мабуть, забули, як це: чути гуркіт грому, стукіт крапель по карнизу й уявляти пригоди Гекльберрі Фіна, Айвенго чи короля Артура. Натхненний прочитаним, Джон пообіцяв собі стати письменником. Розповідаємо, як йому це вдалося в житті та на прикладі повісті “Про мишей і людей” зокрема.
Закінчивши школу, Джон вступив на журналістику до Стенфордського університету, але не провчився там і року: хлопця кликали дорога, вечори в генделиках, різноробочі й дух провінції. Якось сусід Стейнбека по кімнаті побачив на ліжку записку: “Поїхав до Китаю. Джон”. Далі ніж Сан-Франциско він, звичайно, не виїхав, але й до навчання не повернувся. Натомість, Джон подорожував штатами, постійно змінював роботу, потерпав від злиднів, закохався, підхопив соціалістичні ідеї й натхнення.
Під час мандрівки Стейнбек побачив поневіряння фермерів Середнього Заходу, яких вижили з рідних земель, та перетворення угідь на посушливі пустелі. Люди працювали 15 годин на добу, витримуючи конкуренцію з дешевою працею іммігрантів, а митарства, голод і бідність загрожували ідеї американської свободи. Тоді письменник знайшов тих, чию історію хоче розповідати – заручників становища, які намагаються жити, любити і “без надії таки сподіватись”.
Після успіху роману “Квартал Тортілья-Флет” Стейнбек в 1937 році публікує невелику повість “Про мишей і людей”, обігравши в назві вірш Роберта Бернса: “I мишачих, і людських мрій немало гине, і потім смутків темних рій услід їм лине”.
Головні герої повісті, Джордж і Ленні, абсолютно різні. Перший – рухливий, підтягнутий, з суворими гострими очима; інший – велетенський чолов’яга з невиразним обличчям і дитячим розгубленим поглядом. Вони покинули колишнє ранчо й тепер прямують до нового місця роботи, а дорогою мріють про власну ферму, город і кроликів. Останньому особливо радіє Ленні, бо він любить все приємне на дотик і попри кремезний вигляд, чоловік у душі немов маля. Коли вони прийшли на нове ранчо, все налагодилося і їхня мрія про власний шмат землі наблизилась до реальності. Втім, все зруйнував трагічний випадок.
Дружба головних героїв неоднозначна: Джордж постійно цькує Ленні, а той погрожує піти жити в печеру. Проте кожен готовий вбити заради іншого, бо людям завжди потрібні люди. Ті, хто всоте розмовлятиме про щасливе майбутнє разом, навіть якщо воно не настане.
Стейнбек показує фізично та морально скалічених людей не покидьками, відлюдниками чи побічним ефектом прогресу, а особистостями з переживаннями, мріями й надіями. Письменник у кожному бачив Всесвіт, поки загальнонаціональні страждання ставили життя людини на один щабель з мишачим. Як у Бернса, щоб один був ситий, інший повинен голодувати. Така правда сподобалась не всім, і повість сприйняли неоднозначно: Стейнбека звинувачували в образливій лексиці, пропаганді евтаназії, антикапіталізмі та расизмі. Тому "Про мишей і людей" потрапила до списку найчастіше заборонених книг.
Повість легка й швидко читається, проте довго не відпускає. У роті залишається металевий присмак крові, обличчя пече від сонця й вітру, а очі сльозяться від споглядання за горизонт.
Закінчивши школу, Джон вступив на журналістику до Стенфордського університету, але не провчився там і року: хлопця кликали дорога, вечори в генделиках, різноробочі й дух провінції. Якось сусід Стейнбека по кімнаті побачив на ліжку записку: “Поїхав до Китаю. Джон”. Далі ніж Сан-Франциско він, звичайно, не виїхав, але й до навчання не повернувся. Натомість, Джон подорожував штатами, постійно змінював роботу, потерпав від злиднів, закохався, підхопив соціалістичні ідеї й натхнення.
Під час мандрівки Стейнбек побачив поневіряння фермерів Середнього Заходу, яких вижили з рідних земель, та перетворення угідь на посушливі пустелі. Люди працювали 15 годин на добу, витримуючи конкуренцію з дешевою працею іммігрантів, а митарства, голод і бідність загрожували ідеї американської свободи. Тоді письменник знайшов тих, чию історію хоче розповідати – заручників становища, які намагаються жити, любити і “без надії таки сподіватись”.
Після успіху роману “Квартал Тортілья-Флет” Стейнбек в 1937 році публікує невелику повість “Про мишей і людей”, обігравши в назві вірш Роберта Бернса: “I мишачих, і людських мрій немало гине, і потім смутків темних рій услід їм лине”.
Головні герої повісті, Джордж і Ленні, абсолютно різні. Перший – рухливий, підтягнутий, з суворими гострими очима; інший – велетенський чолов’яга з невиразним обличчям і дитячим розгубленим поглядом. Вони покинули колишнє ранчо й тепер прямують до нового місця роботи, а дорогою мріють про власну ферму, город і кроликів. Останньому особливо радіє Ленні, бо він любить все приємне на дотик і попри кремезний вигляд, чоловік у душі немов маля. Коли вони прийшли на нове ранчо, все налагодилося і їхня мрія про власний шмат землі наблизилась до реальності. Втім, все зруйнував трагічний випадок.
Дружба головних героїв неоднозначна: Джордж постійно цькує Ленні, а той погрожує піти жити в печеру. Проте кожен готовий вбити заради іншого, бо людям завжди потрібні люди. Ті, хто всоте розмовлятиме про щасливе майбутнє разом, навіть якщо воно не настане.
Стейнбек показує фізично та морально скалічених людей не покидьками, відлюдниками чи побічним ефектом прогресу, а особистостями з переживаннями, мріями й надіями. Письменник у кожному бачив Всесвіт, поки загальнонаціональні страждання ставили життя людини на один щабель з мишачим. Як у Бернса, щоб один був ситий, інший повинен голодувати. Така правда сподобалась не всім, і повість сприйняли неоднозначно: Стейнбека звинувачували в образливій лексиці, пропаганді евтаназії, антикапіталізмі та расизмі. Тому "Про мишей і людей" потрапила до списку найчастіше заборонених книг.
Повість легка й швидко читається, проте довго не відпускає. У роті залишається металевий присмак крові, обличчя пече від сонця й вітру, а очі сльозяться від споглядання за горизонт.
Звикли застосовувати епітет “концептуальний” до фотографій в інстаграмі? Ранкові #пусто_про_ізми розкажуть, як знаходити натхнення у стільцях, де виставляти порожні листки й чому концептуалізм – це не про кожну гарну світлину в стрічці.
Концептуалізм – це рух у постмодернізмі, що переосмислює відношення задуму до форми і надає перевагу першому. У 1917 році дадаїст Марсель Дюшан створив “Фонтан” і тим самим дискредитував поняття “краса” та “естетика”. Об'єктом його твору був вже готовий предмет – пісуар – не створений автором. Високе перетворилося на жест, задум став королем. У 1960-х ці принципи взяли в роботу представники концептуального мистецтва, а Дюшана зробили одним із засновників.
На противагу поп-арту, який оспівував масову культуру та виробництво (згадайте “Консервні банки з супом «Кемпбелл»” чи “Диптих Мерилін” Енді Ворґола), у концептуалізмі сама ідея стає “машиною, що виробляє мистецтво”. Рух використовує спільну з мінімалізмом тенденцію дематеріалізації. На думку концептуальних художників, мистецтво не повинно мати вигляд традиційного або взагалі приймати будь-яку фізичну форму: його суть – змушувати людей думати, а не тішити око. Погану ідею не зробить кращою жодне втілення, але хорошу неможливо зіпсувати реалізацією.
Художники усвідомили: мистецтво неможливе без контексту. Картина/скульптура/тощо є такою не лише через факт свого створення, а й через те, де вона розміщена. Предмет, виставлений в музеї, стає твором мистецтва; той самий предмет, виставлений на вулиці, може не мати ніякої цінності. Коли критики маркують твір як хороший/поганий, вони додають йому цінності чи знецінюють. Музеї інвестують у просування вибраних митців та у вибір «важливих» об’єктів, формують економічну реальність, корисну для мистецького світу. Успіх роботи залежить і від глядачів: “сучасний салон”, включає в себе аудиторію, а також творців та установи, які їх приймають. Замість того, щоб заперечувати чи відкидати цей факт, концептуалісти прагнули переосмислити процеси соціальних та інституційних відносин.
Реформувалося й поняття авторства: художника в центрі твору замінила ідея. Процес появи роботи часто ґрунтувався на основі випадкових дій, які майстер не міг повністю контролювати. Об’єкт традиційного мистецтва живе доти, допоки існує у матеріальному світі. Існування концептуалістського твору схоже на флешмоб: у нього є автор, але його можна й потрібно повторювати іншим. Головне – це зберегти ядро, ідею відтворюваного.
Найвідоміші представники: Роберт Раушенберг, Ів Кляйн, Джозеф Кошут, Соль ЛеВітт, П’єро Мандзоні, Йоко Оно.
Найвідоміші твори:
Джозеф Кошут. Один і три стільці, 1965 р. Перша робота серії «Один і три», де автор зібрав об'єкт, фотографію цього об'єкта і його визначення зі словника. Вона змушує задуматися, що тут насправді є стільцем: об'єкт, його зображення чи слово "стілець"? Як ми використовуємо мову для того, аби описати предмет? Чому він називається так? В інших роботах Кошут використав лопату, молоток, лампу і навіть саму фотографію (з фотографією фотографії і визначенням слова "фотографія").
Роберт Раушенберг. Стертий малюнок де Кунінга, 1953 р. Що залишиться від картини, якщо її стерти? Чи буде чисте полотно мистецтвом? Ці питання не давали Роберту Раушенбергу спокою. Митець вирішив стерти картину, але для того, щоб ідея стала твором, робота мала бути чужою. Тому він попросив Віллема де Кунінга віддати свою роботу, яку було б важко стерти – малюнок вугіллям, олівцем, пастеллю й чорнилом. Раушенберг закінчив роботу за місяць та 15 знищених гумок.
Роберт Баррі. Усе, що я знаю, окрім того, про що я зараз не думаю, 1969 р. Авторська концепція полягає в тому, щоб заявити про ідеї, про які він не думає як про ідеї для мистецтва. Його творчість і є сенсом, а не її фізичною формою. Саме твердження може бути по-різному осмислене, написане й висказане.
Концептуалізм – це рух у постмодернізмі, що переосмислює відношення задуму до форми і надає перевагу першому. У 1917 році дадаїст Марсель Дюшан створив “Фонтан” і тим самим дискредитував поняття “краса” та “естетика”. Об'єктом його твору був вже готовий предмет – пісуар – не створений автором. Високе перетворилося на жест, задум став королем. У 1960-х ці принципи взяли в роботу представники концептуального мистецтва, а Дюшана зробили одним із засновників.
На противагу поп-арту, який оспівував масову культуру та виробництво (згадайте “Консервні банки з супом «Кемпбелл»” чи “Диптих Мерилін” Енді Ворґола), у концептуалізмі сама ідея стає “машиною, що виробляє мистецтво”. Рух використовує спільну з мінімалізмом тенденцію дематеріалізації. На думку концептуальних художників, мистецтво не повинно мати вигляд традиційного або взагалі приймати будь-яку фізичну форму: його суть – змушувати людей думати, а не тішити око. Погану ідею не зробить кращою жодне втілення, але хорошу неможливо зіпсувати реалізацією.
Художники усвідомили: мистецтво неможливе без контексту. Картина/скульптура/тощо є такою не лише через факт свого створення, а й через те, де вона розміщена. Предмет, виставлений в музеї, стає твором мистецтва; той самий предмет, виставлений на вулиці, може не мати ніякої цінності. Коли критики маркують твір як хороший/поганий, вони додають йому цінності чи знецінюють. Музеї інвестують у просування вибраних митців та у вибір «важливих» об’єктів, формують економічну реальність, корисну для мистецького світу. Успіх роботи залежить і від глядачів: “сучасний салон”, включає в себе аудиторію, а також творців та установи, які їх приймають. Замість того, щоб заперечувати чи відкидати цей факт, концептуалісти прагнули переосмислити процеси соціальних та інституційних відносин.
Реформувалося й поняття авторства: художника в центрі твору замінила ідея. Процес появи роботи часто ґрунтувався на основі випадкових дій, які майстер не міг повністю контролювати. Об’єкт традиційного мистецтва живе доти, допоки існує у матеріальному світі. Існування концептуалістського твору схоже на флешмоб: у нього є автор, але його можна й потрібно повторювати іншим. Головне – це зберегти ядро, ідею відтворюваного.
Найвідоміші представники: Роберт Раушенберг, Ів Кляйн, Джозеф Кошут, Соль ЛеВітт, П’єро Мандзоні, Йоко Оно.
Найвідоміші твори:
Джозеф Кошут. Один і три стільці, 1965 р. Перша робота серії «Один і три», де автор зібрав об'єкт, фотографію цього об'єкта і його визначення зі словника. Вона змушує задуматися, що тут насправді є стільцем: об'єкт, його зображення чи слово "стілець"? Як ми використовуємо мову для того, аби описати предмет? Чому він називається так? В інших роботах Кошут використав лопату, молоток, лампу і навіть саму фотографію (з фотографією фотографії і визначенням слова "фотографія").
Роберт Раушенберг. Стертий малюнок де Кунінга, 1953 р. Що залишиться від картини, якщо її стерти? Чи буде чисте полотно мистецтвом? Ці питання не давали Роберту Раушенбергу спокою. Митець вирішив стерти картину, але для того, щоб ідея стала твором, робота мала бути чужою. Тому він попросив Віллема де Кунінга віддати свою роботу, яку було б важко стерти – малюнок вугіллям, олівцем, пастеллю й чорнилом. Раушенберг закінчив роботу за місяць та 15 знищених гумок.
Роберт Баррі. Усе, що я знаю, окрім того, про що я зараз не думаю, 1969 р. Авторська концепція полягає в тому, щоб заявити про ідеї, про які він не думає як про ідеї для мистецтва. Його творчість і є сенсом, а не її фізичною формою. Саме твердження може бути по-різному осмислене, написане й висказане.
Як американський нуар неможливо уявити без харизми Гері Купера чи Марлен Дітріх, так українське поетичне кіно немислиме без Івана Миколайчука, геніального актора, сценариста та режисера. А ще людини, яка хотіла вкрасти ковбасу в кота. Кажуть, до нього в гримерку прийшов Бельмондо, щоб висловити захоплення акторською грою, а жінки в листах пропонували віддатися після “Тіней забутих предків”. Розповідаємо, як Іван Миколайчук став секс-, нац- і кіно- символом.
Іван був четвертою дитиною з десятьох у сім’ї. Ні, вони не повторили долю Палійчуків з “Тіней” і вижили. Миколайчуки мешкали в селі Чортория Чернівецької області. Оскільки вдома Івану було тісно й гамірно, він постійно звідти втікав. Наприклад, грати літніх людей у сільському театрі. Бо у 12, коли Іван виконав свою першу роль – діда – інших амплуа йому не створювали. Миколайчук грав на скрипці, цимбалах і дримбі, тому вступив до Чернівецького музичного училища. Після закінчення навчався в театральній студії Чернівецького театру. Там зустрів молоду співачку Марію Карп’юк. Миколайчук мешкав із нею на одній вулиці, пив із її батьком коньяк та допомагав сім’ї мити посуд. Іван так закохався у Марію, що при першій ж зустрічі з матір’ю назвав її “мамо”. Дівчина не опиралася– 1962 року вона стала Марією Миколайчук.
Іван мріяв стати кіноактором, тому подружжя переїхало до Києва, де він вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Миколайчук дебютував у курсовій роботі Леоніда Осики “Двоє”, але справжнє визнання отримав після стрічки “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Хоча спочатку у головній ролі режисер бачив іншого актора, а Іван не підходив через зовнішність. Сергій взагалі пішов із кастингу та залишив Миколайчука з оператором Юрієм Іллєнком. Незабаром той прибіг до Параджанова захоплений і задиханий: “Сергію Йосиповичу, це щось неймовірне!” Акторська гра Миколайчука так вразила оператора, що він наполіг на його участі в фільмі. Параджанов про це анітрохи не шкодував і все життя називав Івана генієм. Після прем’єри “Тіней” на Миколайчука звалилася несподівана слава й увага жінок. Вони писали йому численні листи, переконували, що набагато кращі за його дружину, пропонували віддатися і навіть приходили скандувати “Іване!” під вікнами його квартири. Марія лише сміялася з цього й казала, що чоловік ніколи не змушував її ревнувати. Він загалом був дуже чуйним і добрим: кілька разів відмовлявся від трикімнатної квартири в черзі на користь друзів, тому 10 років подружжя жило в однокімнатній. Так само віддав приятелю-актору чергу на авто (щоправда, той потім підвозив Миколайчуків за потреби).
Іванову акторську гру вважають унікальною. У кіно він був багатоликим, багатоманітним, універсальним актором: однаково талановито грав гуцула Івана, максималіста комісара Громова і філософа-трунаря Фабіана. До роботи Іван готувався ретельно: перед зйомками фільму “Бур’ян”, де він виконував роль бійця Червоної Армії після війни, щоб мати виснажений вигляд, голодував і пив лише соки. Одного разу вдома побачив, як котові кинули шматок ковбаси й згодом зізнався, що хотів її поцупити, але не зміг, “бо це гріх”. Миколайчука звинувачували у націоналізмі після стрічок “Анничка” й “Білий птах з чорною ознакою”, занесли до списку “неблагонадійних”, забороняли зніматися, писати сценарії. Мовляв, його роботи надто сповнені “українським духом”. У цей час в Івана була важка депресія: без роботи він почувався мізерним. Навіть почав писати казки “Небилиці про Івана”. Зрештою, у віці 46 років Миколайчук помер від раку. Перед цим зіграв у стрічці “На вістрі меча”, щоб заробити гроші й вивезти сім’ю з Києва після катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Щоб переконатися в майстерності Миколайчука, радимо переглянути: режисерський дебют “Вавилон ХХ” – романтичну мозаїку з філософії, народної музики, побуту й історії; “Білий птах з чорною ознакою” – поетично-трагічний фільм Юрія Іллєнка, де Іван був сценаристом та актором; “Захар Беркут” – етносимволічну кіноновелу Леоніда Осики за твором Івана Франка, де Миколайчук зіграв роль Любомира.
#пусто_про_автора
Іван був четвертою дитиною з десятьох у сім’ї. Ні, вони не повторили долю Палійчуків з “Тіней” і вижили. Миколайчуки мешкали в селі Чортория Чернівецької області. Оскільки вдома Івану було тісно й гамірно, він постійно звідти втікав. Наприклад, грати літніх людей у сільському театрі. Бо у 12, коли Іван виконав свою першу роль – діда – інших амплуа йому не створювали. Миколайчук грав на скрипці, цимбалах і дримбі, тому вступив до Чернівецького музичного училища. Після закінчення навчався в театральній студії Чернівецького театру. Там зустрів молоду співачку Марію Карп’юк. Миколайчук мешкав із нею на одній вулиці, пив із її батьком коньяк та допомагав сім’ї мити посуд. Іван так закохався у Марію, що при першій ж зустрічі з матір’ю назвав її “мамо”. Дівчина не опиралася– 1962 року вона стала Марією Миколайчук.
Іван мріяв стати кіноактором, тому подружжя переїхало до Києва, де він вступив до Київського інституту театрального мистецтва імені Карпенка-Карого. Миколайчук дебютував у курсовій роботі Леоніда Осики “Двоє”, але справжнє визнання отримав після стрічки “Тіні забутих предків” Сергія Параджанова. Хоча спочатку у головній ролі режисер бачив іншого актора, а Іван не підходив через зовнішність. Сергій взагалі пішов із кастингу та залишив Миколайчука з оператором Юрієм Іллєнком. Незабаром той прибіг до Параджанова захоплений і задиханий: “Сергію Йосиповичу, це щось неймовірне!” Акторська гра Миколайчука так вразила оператора, що він наполіг на його участі в фільмі. Параджанов про це анітрохи не шкодував і все життя називав Івана генієм. Після прем’єри “Тіней” на Миколайчука звалилася несподівана слава й увага жінок. Вони писали йому численні листи, переконували, що набагато кращі за його дружину, пропонували віддатися і навіть приходили скандувати “Іване!” під вікнами його квартири. Марія лише сміялася з цього й казала, що чоловік ніколи не змушував її ревнувати. Він загалом був дуже чуйним і добрим: кілька разів відмовлявся від трикімнатної квартири в черзі на користь друзів, тому 10 років подружжя жило в однокімнатній. Так само віддав приятелю-актору чергу на авто (щоправда, той потім підвозив Миколайчуків за потреби).
Іванову акторську гру вважають унікальною. У кіно він був багатоликим, багатоманітним, універсальним актором: однаково талановито грав гуцула Івана, максималіста комісара Громова і філософа-трунаря Фабіана. До роботи Іван готувався ретельно: перед зйомками фільму “Бур’ян”, де він виконував роль бійця Червоної Армії після війни, щоб мати виснажений вигляд, голодував і пив лише соки. Одного разу вдома побачив, як котові кинули шматок ковбаси й згодом зізнався, що хотів її поцупити, але не зміг, “бо це гріх”. Миколайчука звинувачували у націоналізмі після стрічок “Анничка” й “Білий птах з чорною ознакою”, занесли до списку “неблагонадійних”, забороняли зніматися, писати сценарії. Мовляв, його роботи надто сповнені “українським духом”. У цей час в Івана була важка депресія: без роботи він почувався мізерним. Навіть почав писати казки “Небилиці про Івана”. Зрештою, у віці 46 років Миколайчук помер від раку. Перед цим зіграв у стрічці “На вістрі меча”, щоб заробити гроші й вивезти сім’ю з Києва після катастрофи на Чорнобильській АЕС.
Щоб переконатися в майстерності Миколайчука, радимо переглянути: режисерський дебют “Вавилон ХХ” – романтичну мозаїку з філософії, народної музики, побуту й історії; “Білий птах з чорною ознакою” – поетично-трагічний фільм Юрія Іллєнка, де Іван був сценаристом та актором; “Захар Беркут” – етносимволічну кіноновелу Леоніда Осики за твором Івана Франка, де Миколайчук зіграв роль Любомира.
#пусто_про_автора
Доки передсесійна тривога сторожить за рогом, пропонуємо насолоджуватися першими ознаками літа. Гуляти Києвом Сергія Параджанова, шукати тропічний рай із Полем Гогеном, вигадувати португальських особистостей, писати довгошиїх дівчат у легкому одязі з Модільяні чи обирати, які книги екзистенціалістів візьмете з собою у відпустку (або просто читатимете в метро). 5 матеріалів на Пусто розкажуть що, як і куди.
Фернандо Пессоа: чоловік, якого ніколи не було – Ви теж мріяли про інакше життя десь на Беверлі Гілз, Монмартрі чи в спокійному Каневі? Де ваше неіснуюче alter ego було б щасливим, красивим, просто ідеальним. Якщо так, хапайте до рук ноутбук і створіть кожній своїй невтіленій особистості літературний стиль, пишіть вірші та матеріали в журнали під різними іменами. Словом, беріть приклад із Фернандо Пессоа, португальського письменника (на кшталт нашого Шевченка), який створив собі 136 особистостей, сам серед них загубився і не загримів до психічної лікарні з шизофренією. Розповідаємо, як.
Київ очима Параджанова – Холодно, сіро, дощить. Якщо вам вже набридли мокрі вулиці Києва та хочеться чогось нового світлого і яскравого, cherchez la mule. Тобто, шукайте віслюка. І жінку. Точніше, сімнадцятирічну золотоволосу школярку. Сплітайте їй байки про столицю, щоб закохати в себе, знайомте з режисерами та шукайте полотна Катерини Білокур у дворах. А потім – впускайте гостей у вашу спільну квартиру цілодобово. Вуа-ля! Ви на крок ближче до того, щоб бачити це місто, як Сергій Параджанов. Про дім навпроти цирку, режисуру побуту та Київ з іншої точки зору.
Поль Гоген у пошуках втраченого раю – Як далеко ви готові піти за мрією? Поль Гоген ладен був переплисти океан, щоб спостерігати полінезійські заходи сонця й "вільно класти синю фарбу до червоної". Він вирощував на Таїті соняшники, двічі одружився з 13-річними дівчатками, щоб не вмерти зголоду, й просив у друзів гроші краще за Моне. Про художника, який зображав себе з німбом і шукав втрачений рай.
Писати, як Модільяні – Якщо раптом, гуляючи Монпарнасом, ви побачите, що десь бракує каміння, то шукайте його на експозиціях Амадео Модільяні. Художник “позичав” його із будівельних майданчиків для своїх скульптур, які надихнули його на створення особливого стилю. Моді не писав пейзажів, зінниць і коротких ший. А ще захоплювався єгипетськими масками, казав, що Пікассо слід нормально вдягатися, а Ренуару – навчитися жартувати. Про те, як писати, попри розлючених замовників, відсутність грошей і визнання.
Не такий страшний чорт: 5 книжок, щоб потоваришувати з екзистенціалізмом – Саме час почитати, що ми самі винні в тому, що обрали цю роботу/навчання, що в нас болить голова і що надворі спека. Якщо вас лякає/відштовхує/приваблює екзистенціалізм, час із ним знайомитись. Його літературні здобутки підійдуть і соціопатам, які проведуть з книжками всі вихідні, і тим, хто буде сміятися з дотепності Сартра в метро у дорозі до друзів. Розповідаємо, чому і як дружити з екзистенціалізмом та в які боки дивляться очі Сартра (спойлер: у різні).
Фернандо Пессоа: чоловік, якого ніколи не було – Ви теж мріяли про інакше життя десь на Беверлі Гілз, Монмартрі чи в спокійному Каневі? Де ваше неіснуюче alter ego було б щасливим, красивим, просто ідеальним. Якщо так, хапайте до рук ноутбук і створіть кожній своїй невтіленій особистості літературний стиль, пишіть вірші та матеріали в журнали під різними іменами. Словом, беріть приклад із Фернандо Пессоа, португальського письменника (на кшталт нашого Шевченка), який створив собі 136 особистостей, сам серед них загубився і не загримів до психічної лікарні з шизофренією. Розповідаємо, як.
Київ очима Параджанова – Холодно, сіро, дощить. Якщо вам вже набридли мокрі вулиці Києва та хочеться чогось нового світлого і яскравого, cherchez la mule. Тобто, шукайте віслюка. І жінку. Точніше, сімнадцятирічну золотоволосу школярку. Сплітайте їй байки про столицю, щоб закохати в себе, знайомте з режисерами та шукайте полотна Катерини Білокур у дворах. А потім – впускайте гостей у вашу спільну квартиру цілодобово. Вуа-ля! Ви на крок ближче до того, щоб бачити це місто, як Сергій Параджанов. Про дім навпроти цирку, режисуру побуту та Київ з іншої точки зору.
Поль Гоген у пошуках втраченого раю – Як далеко ви готові піти за мрією? Поль Гоген ладен був переплисти океан, щоб спостерігати полінезійські заходи сонця й "вільно класти синю фарбу до червоної". Він вирощував на Таїті соняшники, двічі одружився з 13-річними дівчатками, щоб не вмерти зголоду, й просив у друзів гроші краще за Моне. Про художника, який зображав себе з німбом і шукав втрачений рай.
Писати, як Модільяні – Якщо раптом, гуляючи Монпарнасом, ви побачите, що десь бракує каміння, то шукайте його на експозиціях Амадео Модільяні. Художник “позичав” його із будівельних майданчиків для своїх скульптур, які надихнули його на створення особливого стилю. Моді не писав пейзажів, зінниць і коротких ший. А ще захоплювався єгипетськими масками, казав, що Пікассо слід нормально вдягатися, а Ренуару – навчитися жартувати. Про те, як писати, попри розлючених замовників, відсутність грошей і визнання.
Не такий страшний чорт: 5 книжок, щоб потоваришувати з екзистенціалізмом – Саме час почитати, що ми самі винні в тому, що обрали цю роботу/навчання, що в нас болить голова і що надворі спека. Якщо вас лякає/відштовхує/приваблює екзистенціалізм, час із ним знайомитись. Його літературні здобутки підійдуть і соціопатам, які проведуть з книжками всі вихідні, і тим, хто буде сміятися з дотепності Сартра в метро у дорозі до друзів. Розповідаємо, чому і як дружити з екзистенціалізмом та в які боки дивляться очі Сартра (спойлер: у різні).
Це – Інґмар Берґман. Коли режисер пропонував людям співпрацю, їх зазвичай відмовляли від цього, бо той демонічний: привласнює акторів, не дозволяє інтерпретувати й істерить, коли хтось бере його улюблене печиво. На світлині – Інґмар у костюмі для співбесід. Напевне, тільки у такому образі актори підписували з ним контракт. Про те, як зіграти у фільмі Берґмана читайте в спеціальному матеріалі. Янгольського вам тижня і щоб ніхто не крав у вас печиво.
Якщо порнографія здається вам неестетичною, а фото з Instagram-акаунту Osphilia несповна задовільняють вуаєристські інтереси через цензуру та відсутність героя, купуйте квитки на “Полуничку” Лу Жене. Ця мелодрама – чудовий спосіб приємно провести час із друзями чи коханцями, посміятися досхочу та пожалітися на неможливість зробити скріншот витончених рук, сідниць чи грудей на екрані.
Париж, 1895 рік. Жозе-Маріа де Ередіа, поет на межі банкрутства, продає своїх доньок чоловікам. Тобто, видає їх заміж, аби сплатити борги. Тому Жозе-Маріа чхати на кохання доньки Марі до якогось вітряного поета-фотографа П'єра Луїса. Він віддає її за заможного символіста Анрі де Реньє. Той ніколи з нею не кохається і плаче від щастя, коли її доводить до екстазу інший за стіною. Марі ж каже, що на весільних фото вона схожа на мерця, і цілком серйозно стверджує, що запізнюється через коханця. Тільки ніхто їй не вірить. А коханець у неї справді є: той самий П'єр Луїс із портативною камерою Kodak, який вчить її всіх гріхів. Марі просить фотографувати її у позах, “які суперечать нормам моралі”, і кохається з ним щодня. Тут синопсис сюжету мав би закінчитися, бо все зрозуміло: вона красиво фотографується, обожнює ловеласа-поета і не любить свого чоловіка. Але мусимо сказати, що в П'єра ще є коханка з Алжиру, яка звабливо танцює і робить мінет його друзям, а Марі має дивні нахили в родинних стосунках і долю феміністки XIX століття.
“Полуничка” надзвичайно красиве кіно. Тут детально продумані інтер'єри, костюми та зачіски: чоловіки вбрані в монохромних тонах, а жінки – в різнобарвних. Важко не звернути увагу на печальні блакитні відтінки корсету Марі, коли вона сама, чи червоні пристрасні, коли зваблює чоловіків і стає жінкою нового часу. Неможливо оминути й красиве тіло героїні, бо саме з її “фотографій у позах, що суперечать нормам моралі” з'явилася ідея для фільму. Розглядати її кремове витончене тіло приємно. Воно не видається вульгарним, радше естетичним та самопізнавальним. Марі, як метелик, розкривається через еротичну фотографію у самовпевнену незалежну жінку, а ми маємо честь за цим спостерігати.
Головну жіночу роль у фільмі зіграла Ноемі Мерлан, молода Єва Грін Франції ХХІ століття. Її гра зачаровує настільки, що, якби це була стрічка однієї акторки, фільм би не постраждав. Хоча дивитися на спокусливі танці алжирки Зохри, яку зіграла Камелія Джордана, та всіяні сузір'ями з родимок витончені плечі поета-вуаєриста, якого втілив Нільс Шнайдер, теж приємно. Просто рівень гри “уяви, що ти Ріанна” Камелії і “я змушу глядачів співчувати моєму негативному героєві” Нільса, на нашу думку, на кілька рівнів нижче за “я погляну в камеру поглядом, який неможливо описати, але всі все зрозуміють” Ноемі.
Коли у стрічці з чотирма важливими героями добре грає лише одна, то фільм позбувається статусу чарівного. Не грає йому на руку й сюжет: приблизно після години перегляду стає трохи нудно та абсурдно. Стрічка не втрачає своєї дотепності, бо наприкінці, наприклад, виявляється, що чоловіка можна звабити словами “давай я буду твоєю секретаркою”. Але лінії кохання, необґрунтованого інцесту, раптової емансипації та смерті не клеяться між собою. Пробачити режисерці Лу Жене, для якої “Полуничка” – дебют у повнометражному кіно, можемо лише через незвичний для XIX століття електро саундтрек, створений на основі музики друга П'єра Луїса композитора Дебюссі, знайомство з еротичним доробком французького поета та сильною і красивою жінкою Марі, яка, як і все в цьому фільмі, існувала насправді.
Словом, “Полуничка” – це типове французьке кіно, де красиві герої зав'язують між собою три-чотирикутники та чинять багато нераціональних дій, які призводять до ще більш нераціональних поворотів сюжету, і ставлять забагато запитань без відповідей. На щастя, вони настільки незначні, що забудете про них, щойно вийдете з кінозалу. Зате стрункі спини та сідниці, кумедні зваблення і гру Ноемі Мерлан ви пам’ятатиме ще довго. Бо красиво. То чому б і не піти?
#пусто_про_кіно
Париж, 1895 рік. Жозе-Маріа де Ередіа, поет на межі банкрутства, продає своїх доньок чоловікам. Тобто, видає їх заміж, аби сплатити борги. Тому Жозе-Маріа чхати на кохання доньки Марі до якогось вітряного поета-фотографа П'єра Луїса. Він віддає її за заможного символіста Анрі де Реньє. Той ніколи з нею не кохається і плаче від щастя, коли її доводить до екстазу інший за стіною. Марі ж каже, що на весільних фото вона схожа на мерця, і цілком серйозно стверджує, що запізнюється через коханця. Тільки ніхто їй не вірить. А коханець у неї справді є: той самий П'єр Луїс із портативною камерою Kodak, який вчить її всіх гріхів. Марі просить фотографувати її у позах, “які суперечать нормам моралі”, і кохається з ним щодня. Тут синопсис сюжету мав би закінчитися, бо все зрозуміло: вона красиво фотографується, обожнює ловеласа-поета і не любить свого чоловіка. Але мусимо сказати, що в П'єра ще є коханка з Алжиру, яка звабливо танцює і робить мінет його друзям, а Марі має дивні нахили в родинних стосунках і долю феміністки XIX століття.
“Полуничка” надзвичайно красиве кіно. Тут детально продумані інтер'єри, костюми та зачіски: чоловіки вбрані в монохромних тонах, а жінки – в різнобарвних. Важко не звернути увагу на печальні блакитні відтінки корсету Марі, коли вона сама, чи червоні пристрасні, коли зваблює чоловіків і стає жінкою нового часу. Неможливо оминути й красиве тіло героїні, бо саме з її “фотографій у позах, що суперечать нормам моралі” з'явилася ідея для фільму. Розглядати її кремове витончене тіло приємно. Воно не видається вульгарним, радше естетичним та самопізнавальним. Марі, як метелик, розкривається через еротичну фотографію у самовпевнену незалежну жінку, а ми маємо честь за цим спостерігати.
Головну жіночу роль у фільмі зіграла Ноемі Мерлан, молода Єва Грін Франції ХХІ століття. Її гра зачаровує настільки, що, якби це була стрічка однієї акторки, фільм би не постраждав. Хоча дивитися на спокусливі танці алжирки Зохри, яку зіграла Камелія Джордана, та всіяні сузір'ями з родимок витончені плечі поета-вуаєриста, якого втілив Нільс Шнайдер, теж приємно. Просто рівень гри “уяви, що ти Ріанна” Камелії і “я змушу глядачів співчувати моєму негативному героєві” Нільса, на нашу думку, на кілька рівнів нижче за “я погляну в камеру поглядом, який неможливо описати, але всі все зрозуміють” Ноемі.
Коли у стрічці з чотирма важливими героями добре грає лише одна, то фільм позбувається статусу чарівного. Не грає йому на руку й сюжет: приблизно після години перегляду стає трохи нудно та абсурдно. Стрічка не втрачає своєї дотепності, бо наприкінці, наприклад, виявляється, що чоловіка можна звабити словами “давай я буду твоєю секретаркою”. Але лінії кохання, необґрунтованого інцесту, раптової емансипації та смерті не клеяться між собою. Пробачити режисерці Лу Жене, для якої “Полуничка” – дебют у повнометражному кіно, можемо лише через незвичний для XIX століття електро саундтрек, створений на основі музики друга П'єра Луїса композитора Дебюссі, знайомство з еротичним доробком французького поета та сильною і красивою жінкою Марі, яка, як і все в цьому фільмі, існувала насправді.
Словом, “Полуничка” – це типове французьке кіно, де красиві герої зав'язують між собою три-чотирикутники та чинять багато нераціональних дій, які призводять до ще більш нераціональних поворотів сюжету, і ставлять забагато запитань без відповідей. На щастя, вони настільки незначні, що забудете про них, щойно вийдете з кінозалу. Зате стрункі спини та сідниці, кумедні зваблення і гру Ноемі Мерлан ви пам’ятатиме ще довго. Бо красиво. То чому б і не піти?
#пусто_про_кіно
Олександра Богомазова називали мінімалістом, примітивістом і структуралістом, хоча більшість його картин – кубофутуристичні; він писав есе, статті, вірші, листи кохання (не менш ліричні, ніж Симоненкові), маніфести та праці з теорії мистецтва. Богомазов створив плакат “Туберкульоз виліковний” і помер від сухот, учив малювати дітей та глухонімих і казав:
«Відчувати - значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати “мазнею” та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненком, Мурашком і Селезньовим.
Навчаючись у різних художників Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку “Ланка”. Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів , а газети писали:
“На «Ланці» небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, – виставка живописців-бездарів”.
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу “Кільце” та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на “Ланці” виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало “Маніфест”, який закликав митців “звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
“Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється).”
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був – у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші – надсилав їй поетичні листи.
Побачити роботи художника наживо можна (примітка редакції: і треба!) до 30 червня на виставці “Олександр Богомазов: творча лабораторія” у НХМУ. Ходіть дивитися на кубофутуристичних “Пилярів”, фінсько-японські акварелі та картини, схожі на сцени з фільмів Параджанова.
#пусто_про_автора
«Відчувати - значить не тільки бачити, а й почувати. У цьому різниця між людиною і фотографічним апаратом, який теж бачить, але не відчуває».
Олександр Богомазов народився в 1980 році в селі Ямпіль Харківської губернії. Матір покинула родину й одружилася вдруге. Батько ставився до сина холодно, називав його спроби писати “мазнею” та наполягав, щоб той став агрономом. Проте дядько Олександра підтримував талант хлопчика і водив на етюди. У 1902 році Богомазов пішов із сільськогосподарського училища, переїхав до Києва та, попри батьківські протести, вступив до Міського художнього, щоб брати приклад із Пимоненком, Мурашком і Селезньовим.
Навчаючись у різних художників Богомазов виробив своє бачення та прийоми. Спільні погляди зблизили його з Олександром Архипенком, Олександрою Екстер і братами Бурлюками, і у 1908 вони організували виставку “Ланка”. Ні публіка, ні критики не зрозуміли студентів , а газети писали:
“На «Ланці» небагато можна побачити мистецтва живописного. Але не тому небагато, що ця виставка «нова» і манера живописати на багатьох картинах незвична для нашого ока, а тому, що це, за малим винятком, – виставка живописців-бездарів”.
Але на критику митці не зважали й гордо позиціонували себе представниками Нового Мистецтва. Fake it till you make it: про заснування кубофутуризму тоді ще не було й мови, а картини майбутніх авангардистів найбільше нагадували імпресіонізм.
Через п’ять років Богомазов і Екстер заснували групу “Кільце” та організували другу, успішнішу виставку. З-поміж інших творів, тут експонувалися 88 робіт Богомазова ( на “Ланці” виставили лише чотири його ескізи). Угрупування навіть видало “Маніфест”, який закликав митців “звільнити живописні елементи від сковуючих шаблонів» й відтворювати емоції замість чіткого відображення дійсності.
Працею всього життя Олександра став трактат «Живопис та елементи». Тут художник дослідив взаємозв’язок основних геометричних форм, елементів композиції та їх вплив на сприйняття картини в цілому. Богомазов вважав мистецтво нескінченним ритмом, який може бути як кількісним, так і якісним.
“Світ наповнений енергією руху й уважне око бачить динаміку навіть у статичному предметі (гора насувається, рейки біжать, а стежка в'ється).”
Окремо Богомазов аналізує зв’язок Об’єкт–Митець–Картина–Глядач: Митець пропускає крізь себе імульси від об’єкта живопису й відображає результат на Картині, а Глядач через неї може відчути хвилювання Митця в момент творення. Отже, сприйняття Глядачем Картини, на думку Богомазова, є подібним до хвилювання її автора.
Трактат присвячений «Моїй чуйній супутниці життя Ванді Вітодьдівні Богомазовій-Монастирській, серпень 1914 р. Боярка». Олександр сильно кохав дружину та де би він не був – у Фінляндії, в Нагірному Карабасі, Москві, Алупці чи Золотоноші – надсилав їй поетичні листи.
Побачити роботи художника наживо можна (примітка редакції: і треба!) до 30 червня на виставці “Олександр Богомазов: творча лабораторія” у НХМУ. Ходіть дивитися на кубофутуристичних “Пилярів”, фінсько-японські акварелі та картини, схожі на сцени з фільмів Параджанова.
#пусто_про_автора
Під час прогулянки ви помічаєте, що в запальничці закінчилася рідина. Якщо ви герой роману Бориса Віана “Шумовиння днів”, можете зібрати кілька крапель сонця для вогню. А ще звикнутися з думкою, що дівчата святкують дні народження пуделів, кухарі ловлять вугрів на апельсинову зубну пасту, а прибиральники на ковзанці підмітають фрагменти розпаду особистості. Усе це Борис Віан написав красивою метафоричною мовою, сповненою абсурду та інтелектуального гумору.
Сюжет “Шумовиння днів” простий, але через стиль Віана він став однією із найвідоміших історій про кохання (і не тільки). Колену 22, він живе в квартирі, має два власних сонця (на випадок, якщо погода буде похмурою), маленьку чорновусу мишку, яка вміє слухати, погоджуватися та натирати кахлі, і кухаря Ніколя, який готує героєві вугрів із умивальника. А ще у Колена є друг Шик. Він познайомився із дівчиною Алісою на лекції філософа, якого вони обидвоє обожнюють. Тепер Колен і сам хоче закохатися. Настільки, що йому про це натякають навіть двері: зачиняються то зі звуком ляску долоні об сідниці, то поцілунку.
Роман схожий на щось між інтелектуальним твором Володимира Набокова і дитячою казкою. Світ навколо героїв фантастичний і дещо абсурдний: тут до хвороби може призвести чобіт, кинутий у вікно, а в квартирі Колена стоїть “піаноктейль”, що робить алкогольні напої за допомогою фортепіанних мелодій. Тому спостерігати за тим, що ще вигадає Віан цікаво, хоч сюжет “Шумовиння днів” закручений навколо класичного трикутника “кохання – печаль – смерть”.
“Шумовиння” – це рефлексія письменника на повоєнну добу. Своєрідне криве дзеркало його часу: джазові концерти, сповнені молоддю кав’ярні й лекції філософів. Під усім цим прихована пустка, що залишилася після воєнної трагедії. Усі намагаються продовжувати жити, але теми смерті й швидкоплинності життя все одно їх спіткають. Схожою літературною рефлексією на війну був роман Сімони де Бовуар “Мандарини”. Її, до речі, Борис Віан згадує в “Шумовинні”, але під іменем “пані де Бувоар”.
Один із героїв роману – філософ Жан-Соль Партр – це пародія на екзистенціаліста Жана-Поля Сартра. Шик настільки захоплюється його творчістю, що фанатично скуповує книжки на останні гроші. Так Віан хотів висміяти “моду на екзистенціалізм” свого часу. Проти Сартра автор особисто нічого не мав: філософ навіть прочитав і похвалив його роман, а потім надрукував перші розділи в своїй газеті “Les Tempes Modernes”. Втім, Борис Віан не вважав себе екзистенціалістом. Йому були ближчі сміх, фарс і “карнавальність”. Тому “Шумовиння днів” такий незвичний і самобутній твір, а Віан – передтеча настрою бурхливих європейських 60-х. Сучасники його так і не сприйняли. Він не міг представляти одну течію. “Шумовиння днів” – це еклектика зі стилів. Тут можна знайти сліди Оскара Вайлда, футуристів, а деякі елементи історії, як латаття в грудях хворої героїні – чудовий сюжет для картини Сальвадора Далі.
Віан жив так само, як і писав: екстравагантно, божевільно, перетворював журбу на сміх і фарс. Більшість паризької богеми знала його не завдяки творам, а завдяки особистості. Популярною стала його книжка “Я прийду плюнути на ваші могили”. По ній навіть зняли стрічку (ні, не той горор 2010 року), хоча Віан був проти екранізації. На прем’єрі фільму в Бориса зупинилося серце. “Шумовиння днів” також екранізували тричі. Радимо переглянути стрічку Мішеля Гондрі 2013 року – тут (не)казкова атмосфера книги змішалася із ностальгією за естетикою 70-их, а режисер зміг візуально передати метафоричність слова письменника.
Читайте “Шумовиння днів”, якщо вам не вистачає у житті можливості бачити красиве: почнете порівнювати руде волосся із абрикосовим джемом, шукати фізичні явища в танцях і зачиняти двері лише зі звуком поцілунків.
#пусто_про_літературу
Сюжет “Шумовиння днів” простий, але через стиль Віана він став однією із найвідоміших історій про кохання (і не тільки). Колену 22, він живе в квартирі, має два власних сонця (на випадок, якщо погода буде похмурою), маленьку чорновусу мишку, яка вміє слухати, погоджуватися та натирати кахлі, і кухаря Ніколя, який готує героєві вугрів із умивальника. А ще у Колена є друг Шик. Він познайомився із дівчиною Алісою на лекції філософа, якого вони обидвоє обожнюють. Тепер Колен і сам хоче закохатися. Настільки, що йому про це натякають навіть двері: зачиняються то зі звуком ляску долоні об сідниці, то поцілунку.
Роман схожий на щось між інтелектуальним твором Володимира Набокова і дитячою казкою. Світ навколо героїв фантастичний і дещо абсурдний: тут до хвороби може призвести чобіт, кинутий у вікно, а в квартирі Колена стоїть “піаноктейль”, що робить алкогольні напої за допомогою фортепіанних мелодій. Тому спостерігати за тим, що ще вигадає Віан цікаво, хоч сюжет “Шумовиння днів” закручений навколо класичного трикутника “кохання – печаль – смерть”.
“Шумовиння” – це рефлексія письменника на повоєнну добу. Своєрідне криве дзеркало його часу: джазові концерти, сповнені молоддю кав’ярні й лекції філософів. Під усім цим прихована пустка, що залишилася після воєнної трагедії. Усі намагаються продовжувати жити, але теми смерті й швидкоплинності життя все одно їх спіткають. Схожою літературною рефлексією на війну був роман Сімони де Бовуар “Мандарини”. Її, до речі, Борис Віан згадує в “Шумовинні”, але під іменем “пані де Бувоар”.
Один із героїв роману – філософ Жан-Соль Партр – це пародія на екзистенціаліста Жана-Поля Сартра. Шик настільки захоплюється його творчістю, що фанатично скуповує книжки на останні гроші. Так Віан хотів висміяти “моду на екзистенціалізм” свого часу. Проти Сартра автор особисто нічого не мав: філософ навіть прочитав і похвалив його роман, а потім надрукував перші розділи в своїй газеті “Les Tempes Modernes”. Втім, Борис Віан не вважав себе екзистенціалістом. Йому були ближчі сміх, фарс і “карнавальність”. Тому “Шумовиння днів” такий незвичний і самобутній твір, а Віан – передтеча настрою бурхливих європейських 60-х. Сучасники його так і не сприйняли. Він не міг представляти одну течію. “Шумовиння днів” – це еклектика зі стилів. Тут можна знайти сліди Оскара Вайлда, футуристів, а деякі елементи історії, як латаття в грудях хворої героїні – чудовий сюжет для картини Сальвадора Далі.
Віан жив так само, як і писав: екстравагантно, божевільно, перетворював журбу на сміх і фарс. Більшість паризької богеми знала його не завдяки творам, а завдяки особистості. Популярною стала його книжка “Я прийду плюнути на ваші могили”. По ній навіть зняли стрічку (ні, не той горор 2010 року), хоча Віан був проти екранізації. На прем’єрі фільму в Бориса зупинилося серце. “Шумовиння днів” також екранізували тричі. Радимо переглянути стрічку Мішеля Гондрі 2013 року – тут (не)казкова атмосфера книги змішалася із ностальгією за естетикою 70-их, а режисер зміг візуально передати метафоричність слова письменника.
Читайте “Шумовиння днів”, якщо вам не вистачає у житті можливості бачити красиве: почнете порівнювати руде волосся із абрикосовим джемом, шукати фізичні явища в танцях і зачиняти двері лише зі звуком поцілунків.
#пусто_про_літературу
“Коли дорослішаєш, серце вмирає”
Чи можна зняти фільм про підлітків без вечірок біля басейну, оголених п’яних школярів і футбольних матчів? Можна, якщо на дворі 1985 рік і ви Джон Г’юз. Цей режисер навчив дівчат святкувати 16-й день народження (“16 свічок”), батьків не забувати дітей на Різдво (“Один вдома”) і завивати волосся (“Кучерявка Сью”). Але найбільше для декодування підліткової душі він зробив у фільмі “Клуб «Сніданок»”. Розповідаємо, чому під час перегляду вам захочеться сісти на підлогу в коло незнайомців і поговорити про те, що турбує.
Про що?
Про непорозуміння поколінь, руйнівну силу ярликів і сміливість прийняти свою дивакуватість. Клуб “Сніданок” складається з п’яти підлітків, які з тієї чи тієї причини вимушені відбути покарання в школі. Клер, Ендрю, Джона, Елісон і Брайана березневої суботи зачиняють в шкільній бібліотеці сам на сам із своїми переживаннями й страхами. У рамках виховної роботи їм треба написати есе на тему: “хто я?”. Натомість вони дуркують, сваряться, засуджують одне одного за фальшивість й обмеженість і провокують на агресією. Тим не менш, розуміють чужий біль краще, ніж будь-хто. Зараз вони сидять в колі й говорять про заповітне, але з понеділка всі можуть повернутися до своїх ролей і знову ігнорувати одне одного.
Г’юз чи не перший спробував розкрити мотивацію стереотипних образів школярів. Виявляється, що хуліган стає таким через насилля в сім’ї, дівчата з багатих родин зверхні, бо не отримують достатньо любові, а хороші оцінки – не запорука успіху. Може, через кілька років це здаватиметься безглуздим, але зараз для їхньої мікросистеми це важливо.
Режисер взяв епіграфом для фільму слова з пісні “Changes” Девіда Бові: “Ці діти, на яких ви плюєте, коли вони намагаються змінити свій світ, невразливі до ваших порад. Вони прекрасно знають, що з ними відбувається”. Зрештою, підлітки доходять висновку, що безглуздо переконувати когось в тому, ким ти є насправді, бо все одно він бачить лише те, що хоче. Тому для викладача вони завжди будуть не Клер, Ендрю, Джоном, Елісон і Брайаном, а Принцесою, Спортсменом, Хуліганом, Дивачкою й Розумником.
Чому варто подивитися?
Фільмів, що показують життя підлітків – безліч, але тих, що транслюють їхні емоції без зайвого пафосу й фальші – обмаль. Джон Г’юз правдиво, напружено й з гумором зобразив етап дорослішання. Тут рушієм сюжету є діалоги: інколи обговорення настільки переповнюються відчаєм й ненавистю, що слухати стає нестерпно. Герої зляться одне на одного, на старших, самих себе й несправедливість системи, але не можуть нічого змінити, бо все ще залишаються переляканими дітлахами, які ховаються від зовнішнього світу за масками своїх соціальних ролей. Режисер порушує проблеми, які зачіпають кожного: подвійні стандарти, тягар відповідальності, самогубство, байдужість, непорозуміння й спроби осягнути, хто ти є.
Тож радимо вам не втрачати віру в підлітків і фільми про них. Переглядайте “Клуб «Сніданок»”, якщо вам захочеться атмосфери 80-х, танцювати на столах в бібліотеці, тікати від викладача й навчитися фарбувати губи без рук.
#пусто_про_кіно
Чи можна зняти фільм про підлітків без вечірок біля басейну, оголених п’яних школярів і футбольних матчів? Можна, якщо на дворі 1985 рік і ви Джон Г’юз. Цей режисер навчив дівчат святкувати 16-й день народження (“16 свічок”), батьків не забувати дітей на Різдво (“Один вдома”) і завивати волосся (“Кучерявка Сью”). Але найбільше для декодування підліткової душі він зробив у фільмі “Клуб «Сніданок»”. Розповідаємо, чому під час перегляду вам захочеться сісти на підлогу в коло незнайомців і поговорити про те, що турбує.
Про що?
Про непорозуміння поколінь, руйнівну силу ярликів і сміливість прийняти свою дивакуватість. Клуб “Сніданок” складається з п’яти підлітків, які з тієї чи тієї причини вимушені відбути покарання в школі. Клер, Ендрю, Джона, Елісон і Брайана березневої суботи зачиняють в шкільній бібліотеці сам на сам із своїми переживаннями й страхами. У рамках виховної роботи їм треба написати есе на тему: “хто я?”. Натомість вони дуркують, сваряться, засуджують одне одного за фальшивість й обмеженість і провокують на агресією. Тим не менш, розуміють чужий біль краще, ніж будь-хто. Зараз вони сидять в колі й говорять про заповітне, але з понеділка всі можуть повернутися до своїх ролей і знову ігнорувати одне одного.
Г’юз чи не перший спробував розкрити мотивацію стереотипних образів школярів. Виявляється, що хуліган стає таким через насилля в сім’ї, дівчата з багатих родин зверхні, бо не отримують достатньо любові, а хороші оцінки – не запорука успіху. Може, через кілька років це здаватиметься безглуздим, але зараз для їхньої мікросистеми це важливо.
Режисер взяв епіграфом для фільму слова з пісні “Changes” Девіда Бові: “Ці діти, на яких ви плюєте, коли вони намагаються змінити свій світ, невразливі до ваших порад. Вони прекрасно знають, що з ними відбувається”. Зрештою, підлітки доходять висновку, що безглуздо переконувати когось в тому, ким ти є насправді, бо все одно він бачить лише те, що хоче. Тому для викладача вони завжди будуть не Клер, Ендрю, Джоном, Елісон і Брайаном, а Принцесою, Спортсменом, Хуліганом, Дивачкою й Розумником.
Чому варто подивитися?
Фільмів, що показують життя підлітків – безліч, але тих, що транслюють їхні емоції без зайвого пафосу й фальші – обмаль. Джон Г’юз правдиво, напружено й з гумором зобразив етап дорослішання. Тут рушієм сюжету є діалоги: інколи обговорення настільки переповнюються відчаєм й ненавистю, що слухати стає нестерпно. Герої зляться одне на одного, на старших, самих себе й несправедливість системи, але не можуть нічого змінити, бо все ще залишаються переляканими дітлахами, які ховаються від зовнішнього світу за масками своїх соціальних ролей. Режисер порушує проблеми, які зачіпають кожного: подвійні стандарти, тягар відповідальності, самогубство, байдужість, непорозуміння й спроби осягнути, хто ти є.
Тож радимо вам не втрачати віру в підлітків і фільми про них. Переглядайте “Клуб «Сніданок»”, якщо вам захочеться атмосфери 80-х, танцювати на столах в бібліотеці, тікати від викладача й навчитися фарбувати губи без рук.
#пусто_про_кіно
У Мистецькому арсеналі Книжковий арсенал. Так, ми знаємо, що він триває вже три дні. Але в будні туди ходять лише президенти. Якщо ви боїтеся протринькати на книжки всі свої заощадження, то ми радимо ходити на події. Пропонуємо вам список заходів від редакції Пусто на сьогодні:
12:00-12:45
«Постаті культури»: лекція Володимира Панченка про Миколу Зерова – послухати про українського неокласика.
Студія прямого ефіру
Презентація книжки «Чому в українському мистецтві були великі художниці» – послухати про Примаченко, Яблонську, Білокур та всю відому і невідому плеяду українських мисткинь.
Зал «УВК»
13:00-13:45
Аудіокнижка наживо: «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка – згадати дитинство і вигадати план львівського метро.
Студія прямого ефіру
14:00-14:45
Презентація проекту і книги Ukraїner – не про мистецтво, а про незвичну і красиву Україну та її людей.
Зал «Сфера»
15:00-15:45
«Феміністки не носять рожевого. Серйозно?» Приватні історії про фемінізм – прийдіть в рожевому послухати про гендерні стереотипи.
Пролог
16:00-16:45
Розмова «Баугаусу – 100 років. Спадок Баугаус – відкрити для себе та захистити – в Україні, в Німеччині, в світі» – привітати Баугас із ювілеєм (щастя, здоров’я і діточок бажати необов’язково).
Кафе Європа
17:00-17:45
Акустичний сет гурту «Фіолет». Музична презентація книги Сергія Мартинюка «Капітан «Смуток» – відпочити від премудрих слів.
Вулична сцена
Дискусія «Ґендерні студії в Україні: були й залишаються актуальними» – почути й побачити Віру Агеєву і Тамару Марценюк у їхньому природньому середовищі.
Зал «Папір»
18:00-18:45
Презентація видання листування Євгена Сверстюка з його дружиною Валерією Андрієвською – наша ілюстраторка йде, бо любить листи Симоненка, а це теж листи, а редакторка – бо Сверстюк був дуже красивий у юності.
Зал «Папір»
19:00-19:45
Дискусія «Від Хвильового до Шевельова, або куди ми належимо, до Окциденту чи Орієнту?» – побачити Віру Агеєву двічі за вечір і почути про Хвильового не від нас.
Зал «Фарби»
20:00-20:45
Перформанс «Там, тут, деінде» за новою збіркою Катерини Калитко «Ніхто нас тут не знає і ми нікого» за участі авторки – лірично завершити вечір.
Кінозал
Далі буде...
12:00-12:45
«Постаті культури»: лекція Володимира Панченка про Миколу Зерова – послухати про українського неокласика.
Студія прямого ефіру
Презентація книжки «Чому в українському мистецтві були великі художниці» – послухати про Примаченко, Яблонську, Білокур та всю відому і невідому плеяду українських мисткинь.
Зал «УВК»
13:00-13:45
Аудіокнижка наживо: «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка – згадати дитинство і вигадати план львівського метро.
Студія прямого ефіру
14:00-14:45
Презентація проекту і книги Ukraїner – не про мистецтво, а про незвичну і красиву Україну та її людей.
Зал «Сфера»
15:00-15:45
«Феміністки не носять рожевого. Серйозно?» Приватні історії про фемінізм – прийдіть в рожевому послухати про гендерні стереотипи.
Пролог
16:00-16:45
Розмова «Баугаусу – 100 років. Спадок Баугаус – відкрити для себе та захистити – в Україні, в Німеччині, в світі» – привітати Баугас із ювілеєм (щастя, здоров’я і діточок бажати необов’язково).
Кафе Європа
17:00-17:45
Акустичний сет гурту «Фіолет». Музична презентація книги Сергія Мартинюка «Капітан «Смуток» – відпочити від премудрих слів.
Вулична сцена
Дискусія «Ґендерні студії в Україні: були й залишаються актуальними» – почути й побачити Віру Агеєву і Тамару Марценюк у їхньому природньому середовищі.
Зал «Папір»
18:00-18:45
Презентація видання листування Євгена Сверстюка з його дружиною Валерією Андрієвською – наша ілюстраторка йде, бо любить листи Симоненка, а це теж листи, а редакторка – бо Сверстюк був дуже красивий у юності.
Зал «Папір»
19:00-19:45
Дискусія «Від Хвильового до Шевельова, або куди ми належимо, до Окциденту чи Орієнту?» – побачити Віру Агеєву двічі за вечір і почути про Хвильового не від нас.
Зал «Фарби»
20:00-20:45
Перформанс «Там, тут, деінде» за новою збіркою Катерини Калитко «Ніхто нас тут не знає і ми нікого» за участі авторки – лірично завершити вечір.
Кінозал
Далі буде...
Далі прийшло. Якщо вас дивує такий початок, то ми продовжуємо радити події на Книжковому арсеналі. Welcome to nedilya, останній день книжкового свята або після церкви можна і согрішити, тобто, зайнятися марнотратством.
13:00-13:45
Поетичні читання «Поліетиленові небеса» – прийти, побачити і перемогти в собі страх до сучасного.
Вулична сцена
14:00-14:45
Літературний speed dating – знайти свою другу половинку і не казати батькам, що він літератор.
Зал "Сфера"
Презентація відеоантології сучасної української поезії «РИМОВА» – пам’ятаєте подкаст із українським поетом Сергієм Савіним? Маєте можливість побачити й почути його наживо. А разом із ним і першу еротичну поетку України Лесю Мудрак.
Пролог
15:00-15:45
Презентація книги Леоніда Кантера і Павла Солодька «З табуретом до океану» – послухати про те, як народити доньку в горах, і нелегально перетинати кордони Південної Америки.
Зал «Сфера»
17:00-17:45
Лекція Віри Агеєвої «Хвильовий і Винниченко: концептуальні екстреми українського модернізму» – української літератури вустами таких знавчинь багато не буває.
Зал «Папір»
13:00-13:45
Поетичні читання «Поліетиленові небеса» – прийти, побачити і перемогти в собі страх до сучасного.
Вулична сцена
14:00-14:45
Літературний speed dating – знайти свою другу половинку і не казати батькам, що він літератор.
Зал "Сфера"
Презентація відеоантології сучасної української поезії «РИМОВА» – пам’ятаєте подкаст із українським поетом Сергієм Савіним? Маєте можливість побачити й почути його наживо. А разом із ним і першу еротичну поетку України Лесю Мудрак.
Пролог
15:00-15:45
Презентація книги Леоніда Кантера і Павла Солодька «З табуретом до океану» – послухати про те, як народити доньку в горах, і нелегально перетинати кордони Південної Америки.
Зал «Сфера»
17:00-17:45
Лекція Віри Агеєвої «Хвильовий і Винниченко: концептуальні екстреми українського модернізму» – української літератури вустами таких знавчинь багато не буває.
Зал «Папір»
З вами теж траплялося незвичне бажання стати людиною? Із Каменярем – так.
У суботу (01.06) о 14.00 Пусто в колаборації з Дмитром Столяренком, куратором літературної платформи Leport, прочитає лекцію “Франко: літреволюціонер, літгоріх, літрозпусник” у New Work Labs Globus (метро “Майдан Незалежності”, ТРЦ “Глобус”, 3-ій поверх). Іван Франко ночував у трунах, верхньою частиною тіла був генієм, читав Шекспіра німецькою у п’ятому класі з нудьги, бунтував лише на папері і поетично писав листи працівниці пошти. Він заснував українську теоретичну націю, вбачав поєднання Східної і Західної України в своєму шлюбі та вчив не пишатися, а працювати.
Ми повернулися на рідні терени New Work Labs Globus. Там, звісно, немає скали, яку можна лупати. І народу, замученого, розбитого, мов паралітика, теж. Зате є диванчики, на яких добре працювати. Обережно! Не засніть, бо будуть являтися у сні всякі полячки (гірше: Козловський). У New Work Labs Globus панує дух, що тіло рве до роботи. Приходьте не лише слухати нашу лекцію, а й працювати. І “щезнуть сльози, сум нещастя, сила родиться й завзяття не ридать, а добувати, хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі” (тобто, в хабі).
Вхід за благодійним внеском 30 гривень і реєстрацією:
https://forms.gle/QoGkyFvutyByk3tPA
До пустування!
У суботу (01.06) о 14.00 Пусто в колаборації з Дмитром Столяренком, куратором літературної платформи Leport, прочитає лекцію “Франко: літреволюціонер, літгоріх, літрозпусник” у New Work Labs Globus (метро “Майдан Незалежності”, ТРЦ “Глобус”, 3-ій поверх). Іван Франко ночував у трунах, верхньою частиною тіла був генієм, читав Шекспіра німецькою у п’ятому класі з нудьги, бунтував лише на папері і поетично писав листи працівниці пошти. Він заснував українську теоретичну націю, вбачав поєднання Східної і Західної України в своєму шлюбі та вчив не пишатися, а працювати.
Ми повернулися на рідні терени New Work Labs Globus. Там, звісно, немає скали, яку можна лупати. І народу, замученого, розбитого, мов паралітика, теж. Зате є диванчики, на яких добре працювати. Обережно! Не засніть, бо будуть являтися у сні всякі полячки (гірше: Козловський). У New Work Labs Globus панує дух, що тіло рве до роботи. Приходьте не лише слухати нашу лекцію, а й працювати. І “щезнуть сльози, сум нещастя, сила родиться й завзяття не ридать, а добувати, хоч синам, як не собі, кращу долю в боротьбі” (тобто, в хабі).
Вхід за благодійним внеском 30 гривень і реєстрацією:
https://forms.gle/QoGkyFvutyByk3tPA
До пустування!
Telegram
Leport
Літературна платформа.
Чат для запеклих дискусій: @leport_chat
Чат для запеклих дискусій: @leport_chat
У школі здається, що вся українська література про кріпаків, важку долю селян і покірних жінок. Проте у нас є чимало історій про чоловіків-естетів, юриспруденцію й навіть фемінізм. Іван Франко, наприклад, піднімав жіноче питання, розповідав про авантюрне життя й висвітлював сімейне насилля. Його тексти перехоплюють подих і змушують зачитуватися не менше, ніж романи європейських класиків. Розповідаємо, які твори галицького генія варто почитати. Більше про Івана Франка ми розкажемо на лекції “Франко: літреволюціонер, літгоріх, літрозпусник” в суботу 1 червня о 14:00. Мінімальний благодійний внесок – 30 грн, реєстрація за посиланням: https://forms.gle/QoGkyFvutyByk3tPA
“Сойчине крило”, щоб стати адресатом листа від авантюрної жінки – про втрату, сукню в крапинку й ревність до пташки. Хомі сорок, і рік свого життя він вирішує прожити “для себе самого, з самим собою, самому в собі”. Можливо, він би залишився егоїстичним відлюдьком, якби не конверт із Китаю. У ньому – кілька листів і сойчине крило, нагадування від його першого кохання – Мані. Вона називає його Массіно, розповідає, як її дурили, піддавали небезпеці й перевозили світом. І запитує, чи Хома досі “тямить її?” А він, як би не хотів цього визнавати, тямить. Головний герой – це уособлення чоловіка-естета, який закривається в собі. Він більше не хоче мати нічого людського, тоді як Манюся своїм листом спричиняє в ньому внутрішню боротьбу між байдужістю та почуттями. Що перемагає?
“Украдене щастя”, щоб побачити, що жінка може вийти за межі Kinder, Küche, Kirche – про понівечені долі, гонитву за грішми й жандарма. Анна жила з п’ятьма братами, які хотіли якнайшвидше видати її заміж. Коханого дівчини Михайла вони відіслали на війну, а тоді підкинули листа зі звісткою про смерть його матері. Анні довелося вийти заміж за старшого на двадцять років Миколу. Вона б змирилася із життям “покірної жінки”, якби чоловіка не заарештував жандарм Михайло, її юнацьке кохання. Анна піддалася спокусі: ходила з ним на танці, запрошувала додому й не приховувала їхній роман. Зрештою, вона хотіла бути щасливою, адже її щастя безсовісно вкрали. Цю п’єсу Іван Франко написав за мотивами народної співанки “Пісня про шандаря”, яку читав для дослідження “Жіноча неволя в руських піснях народних”. Він взяв звідти сюжет, розв’язку та навіть ім’я головного героя. “Украдене щастя” – це історія про трьох людей, життя яких покалічило чуже бажання заробити гроші.
“Жіноча неволя в руських піснях народних”, щоб переконатися, що Іван Франко міг би взяти участь в акції #HeForShe – у контексті українського феміністичного руху ім’я Івана Франка часто забувають. Дарма: він не лише розкрив образ вільної жінки в літературі та підняв тему домашнього насилля, але й писав та перекладав теоретичні феміністичні праці. “Жіноча неволя в руських піснях народних” поділена на кілька розділів, де письменник досліджує питання поваги до жінки в українців, кари за втрачену цноту, життя з нелюбом тощо на основі народної творчості. Тут він окреслює ті проблеми, які через тридцять років висвітлить у “Власному просторі” Вірджинії Вулф.
“Перехресні стежки”, щоб переконатися в існуванні карми та поринути в Франковий сюрреалізм – про долю, юриспруденцію та ненависть до блондинок. Євгеній Рафалович – адвокат. Завершивши справу в одному селі, він зустрів свого колишнього вчителя Стальського. Той каже, що завжди любив Євгенія, але Рафалович запам’ятав учителя як садиста. Колись він навіть вбив у мішку кота, бо той вкрав його м’ясо. Стальський не змінився: тепер він жахливо ставиться до дружини. Чоловік зраджує, кричить, б’є її та іноді вночі виливає на неї шампанське, а тоді зловісно регоче. До того ж, вона блондинка, а Стальський каже, що їх треба остерігатися і взагалі жінок за людей не має. Прийшовши до нього додому, Рафалович з острахом розуміє, що бліда, понура й знівечена дружина колишнього вчителя – його юнацька кохана Регіна.
Рекомендуємо також починати поетичний монолог про атеїзм “Ex nihilo”, вірш про (не)любов до вітчизни “Сідоглавому” та роман про робітничий рух “Борислав сміється”.
“Сойчине крило”, щоб стати адресатом листа від авантюрної жінки – про втрату, сукню в крапинку й ревність до пташки. Хомі сорок, і рік свого життя він вирішує прожити “для себе самого, з самим собою, самому в собі”. Можливо, він би залишився егоїстичним відлюдьком, якби не конверт із Китаю. У ньому – кілька листів і сойчине крило, нагадування від його першого кохання – Мані. Вона називає його Массіно, розповідає, як її дурили, піддавали небезпеці й перевозили світом. І запитує, чи Хома досі “тямить її?” А він, як би не хотів цього визнавати, тямить. Головний герой – це уособлення чоловіка-естета, який закривається в собі. Він більше не хоче мати нічого людського, тоді як Манюся своїм листом спричиняє в ньому внутрішню боротьбу між байдужістю та почуттями. Що перемагає?
“Украдене щастя”, щоб побачити, що жінка може вийти за межі Kinder, Küche, Kirche – про понівечені долі, гонитву за грішми й жандарма. Анна жила з п’ятьма братами, які хотіли якнайшвидше видати її заміж. Коханого дівчини Михайла вони відіслали на війну, а тоді підкинули листа зі звісткою про смерть його матері. Анні довелося вийти заміж за старшого на двадцять років Миколу. Вона б змирилася із життям “покірної жінки”, якби чоловіка не заарештував жандарм Михайло, її юнацьке кохання. Анна піддалася спокусі: ходила з ним на танці, запрошувала додому й не приховувала їхній роман. Зрештою, вона хотіла бути щасливою, адже її щастя безсовісно вкрали. Цю п’єсу Іван Франко написав за мотивами народної співанки “Пісня про шандаря”, яку читав для дослідження “Жіноча неволя в руських піснях народних”. Він взяв звідти сюжет, розв’язку та навіть ім’я головного героя. “Украдене щастя” – це історія про трьох людей, життя яких покалічило чуже бажання заробити гроші.
“Жіноча неволя в руських піснях народних”, щоб переконатися, що Іван Франко міг би взяти участь в акції #HeForShe – у контексті українського феміністичного руху ім’я Івана Франка часто забувають. Дарма: він не лише розкрив образ вільної жінки в літературі та підняв тему домашнього насилля, але й писав та перекладав теоретичні феміністичні праці. “Жіноча неволя в руських піснях народних” поділена на кілька розділів, де письменник досліджує питання поваги до жінки в українців, кари за втрачену цноту, життя з нелюбом тощо на основі народної творчості. Тут він окреслює ті проблеми, які через тридцять років висвітлить у “Власному просторі” Вірджинії Вулф.
“Перехресні стежки”, щоб переконатися в існуванні карми та поринути в Франковий сюрреалізм – про долю, юриспруденцію та ненависть до блондинок. Євгеній Рафалович – адвокат. Завершивши справу в одному селі, він зустрів свого колишнього вчителя Стальського. Той каже, що завжди любив Євгенія, але Рафалович запам’ятав учителя як садиста. Колись він навіть вбив у мішку кота, бо той вкрав його м’ясо. Стальський не змінився: тепер він жахливо ставиться до дружини. Чоловік зраджує, кричить, б’є її та іноді вночі виливає на неї шампанське, а тоді зловісно регоче. До того ж, вона блондинка, а Стальський каже, що їх треба остерігатися і взагалі жінок за людей не має. Прийшовши до нього додому, Рафалович з острахом розуміє, що бліда, понура й знівечена дружина колишнього вчителя – його юнацька кохана Регіна.
Рекомендуємо також починати поетичний монолог про атеїзм “Ex nihilo”, вірш про (не)любов до вітчизни “Сідоглавому” та роман про робітничий рух “Борислав сміється”.
Якщо знову сьогодні обираєте між галереєю Ханенків та НХМУ, спробуйте натомість сходити на яку-небудь сучасну виставку. І ми зараз не тільки про PinchukArtCentre. Сучасне мистецьке життя Києва представлено ледь не на всіх станціях метро і висвітлює зрозумілі (часом) та близькі кожному теми. Розповідаємо, в яких галереях знайомитися з теперішнім.
Персональна виставка Олександри Токаревої «Контакт/Чуття/Запалення»
Шербенко Арт Центр
29 травня – 22 червня
Авторка втілила бачення почуттів, інтимних переживань та власні спроби збагнути складність стосунків із людьми в акварельній графіці та керамічних скульптурах – сутностях, як каже вона сама. Зовсім як люди – ніжні та тендітні, роботи нагадують випадкові, проте болісні поранення – червоні пульсуючі точки в місцях дотиків. Такі залишають наспіх, зухвало, нахабно, іноді несвідомо, проте, часто егоїстично, хтиво та бездумно.Радимо взяти із собою другу половинку і пройти разом весь шлях до балансу стосунків (хоча б в галереї).
«Фігури» Андрій Дудченко
Я галерея
15 травня – 10 червня
"Фігури" – це живописні серії про античних героїв, які програли в битві з майбутнім. Кримський художник Андрій Дудченко персоналізує історію міфічного, реального та історичного на північному березі Чорного моря. Силуети минулого проступають крізь полотна митця, як от Давид, загорнутий у пластиковий пакет, чи Ахілл, загублений у кубізмі. Радянський модернізм панує в пустельних пейзажах морського узбережжя – хвилі, трансформовано в прямокутні лінії та зафіксовано у просторі. Автор грається фігурами минулого, як грались античні письменники персонажами трагедії, та екстраполює сучасність на них з усіма її недоліками і незграбністю. Для тих, хто чекає на відпустку на морі та залишається в нетрях міської радянської архітектури.
Виставка Гамлета Зіньківського «Нічого зайвого»
Центр сучасного мистецтва М17
30 травня – 30 червня
Гамлет Зіньківський – нічний кошмар комунальних служб і мрія кожної стіни Харкова. Його роботи зчиняють хайп, змушують думати, а ще злять і тихенько насміхаються. Виставка «Нічого зайвого» знову іронічно розглядає ваші захламлені шафи та столи, переповнені непотребом серванти та валізи і пропонує інший підхід. Квиток до М17 зараз тотожний квитку Укрзалізниці до столиці сучасного українського мистецтва. Тільки ця подорож без неприємних сюрпризів.
«Хлопець і комета» Олег Голосій
The Naked room
15 травня – 11 червня
На Рейтарській зараз альтернатива радянському академізму, вагома частинка сквоту «Паризька комуна» (осередку нової хвилі українського мистецтва в 90-х), самобутній постмодерніст – Олег Голосій.
Виставка «Хлопець і комета» у галереї The Naked Room – початок серії подій, присвячених постаті Олега Голосія в сучасному українському мистецтві. Продовжуватися проект буде в Мистецькому Арсеналі та Національному художньому музеї України. Куратори змінюють центральне полотно виставки з певною періодичністю, щоб підкреслити характерні для митця стрімкість і перформативність виконання. Сходити радимо поціновувачам вина, щоб за келихом від The Naked Bar краще оцінити один із пензлів київської “Паризької комуни”.
Персональна виставка Олександри Токаревої «Контакт/Чуття/Запалення»
Шербенко Арт Центр
29 травня – 22 червня
Авторка втілила бачення почуттів, інтимних переживань та власні спроби збагнути складність стосунків із людьми в акварельній графіці та керамічних скульптурах – сутностях, як каже вона сама. Зовсім як люди – ніжні та тендітні, роботи нагадують випадкові, проте болісні поранення – червоні пульсуючі точки в місцях дотиків. Такі залишають наспіх, зухвало, нахабно, іноді несвідомо, проте, часто егоїстично, хтиво та бездумно.Радимо взяти із собою другу половинку і пройти разом весь шлях до балансу стосунків (хоча б в галереї).
«Фігури» Андрій Дудченко
Я галерея
15 травня – 10 червня
"Фігури" – це живописні серії про античних героїв, які програли в битві з майбутнім. Кримський художник Андрій Дудченко персоналізує історію міфічного, реального та історичного на північному березі Чорного моря. Силуети минулого проступають крізь полотна митця, як от Давид, загорнутий у пластиковий пакет, чи Ахілл, загублений у кубізмі. Радянський модернізм панує в пустельних пейзажах морського узбережжя – хвилі, трансформовано в прямокутні лінії та зафіксовано у просторі. Автор грається фігурами минулого, як грались античні письменники персонажами трагедії, та екстраполює сучасність на них з усіма її недоліками і незграбністю. Для тих, хто чекає на відпустку на морі та залишається в нетрях міської радянської архітектури.
Виставка Гамлета Зіньківського «Нічого зайвого»
Центр сучасного мистецтва М17
30 травня – 30 червня
Гамлет Зіньківський – нічний кошмар комунальних служб і мрія кожної стіни Харкова. Його роботи зчиняють хайп, змушують думати, а ще злять і тихенько насміхаються. Виставка «Нічого зайвого» знову іронічно розглядає ваші захламлені шафи та столи, переповнені непотребом серванти та валізи і пропонує інший підхід. Квиток до М17 зараз тотожний квитку Укрзалізниці до столиці сучасного українського мистецтва. Тільки ця подорож без неприємних сюрпризів.
«Хлопець і комета» Олег Голосій
The Naked room
15 травня – 11 червня
На Рейтарській зараз альтернатива радянському академізму, вагома частинка сквоту «Паризька комуна» (осередку нової хвилі українського мистецтва в 90-х), самобутній постмодерніст – Олег Голосій.
Виставка «Хлопець і комета» у галереї The Naked Room – початок серії подій, присвячених постаті Олега Голосія в сучасному українському мистецтві. Продовжуватися проект буде в Мистецькому Арсеналі та Національному художньому музеї України. Куратори змінюють центральне полотно виставки з певною періодичністю, щоб підкреслити характерні для митця стрімкість і перформативність виконання. Сходити радимо поціновувачам вина, щоб за келихом від The Naked Bar краще оцінити один із пензлів київської “Паризької комуни”.
