Все, що потрібно – хороші друзі. Хороші – тобто такі, які можуть оплатити вашу відпустку. На щастя, у Гарпер Лі, авторки “Убити пересмішника”, вони були. У 1956 році друзі майбутньої письменниці помітили, що жінка, повернувшись з роботи, пише оповідання, і подарували їй річний заробіток: “У тебе є один рік без роботи, щоби писати що завгодно. Щасливого Різдва”. Як результат – один із найпродаваніших американських романів.
Гарпер Лі народилася в алабамському містечку. Її тато був адвокатом, тому вона з її сусідом Труменом Капоте замість кіно часто ходила на судові засідання. Хоча авторка стверджувала, що у неї було нецікаве дитинство і нічого з того, що відбувається в “Убити пересмішника” не траплялося, деякі джерела розповідають про один випадок. У 1931 році в Алабамі відбувся судовий процес у справі зґвалтування двох білошкірих жінок дев’ятьма чорношкірими чоловіками. Попри те, що згідно з медичними свідченнями, жінок не ґвалтували, чоловіків визнали винними і засудили до смертної кари. Кажуть, ця історія і є основою роману.
Вона почала писати оповідання у сім, але ніколи їх не публікувала, бо “вони недостатньо хороші”. Зате роман “Убити пересмішника” виявився настільки хорошим, що його видали майже з першого разу. У 1957 році він потрапив до “демонічної” редакторки Тей Гофф, яка сказала, що “це більше схоже на збірку анекдотів, ніж на цілісний роман. Хоча у кожному рядку відчувається іскра справжньої письменниці”, і почала працювати з Гарпер над текстом. Часом авторка викидала рукопис через вікно в сніг, а потім в сльозах телефонувала редакторці, яка змушувала її збирати сторінки. До речі, “Убити пересмішника” – насправді був лише частиною так званого роману-продовження “Іди, вартового постав”, із якого Тей порадила взяти розповідь про дитинство і написати з неї книжку. Сьогодні ж ми просто маємо початкову версію рукопису Гарпер. Марк Лоусон із The Guardian сказав: “«Іди, вартового постав» складніший, але менш переконливий, ніж «Убити пересмішника». Важко не відчувати страху перед літературними акушерками, які бачать літературу в зародковому стані. Якби опублікований зараз текст випустили в 1960 році, він майже напевно не досяг би тієї ж величі”.
Але, завдяки наполегливості Тей і Гарпер, яка переписувала його тричі, – досяг. Після виходу він став бестселером, а письменниця – успішною і… багатою. Відповідно до судових документів 2012 року, авторка щорічно отримувала приблизно три мільйони доларів за продажі книжки. Втім, вона уникала популярності, дала одне повноцінне інтерв’ю і не написала більше жодного роману. Чому? “З двох причин: по-перше, я не хотіла би проходити через тиск і публічність, через які я пройшла з «Убити пересмішника», ні за які гроші. По-друге, я сказала все, що хотіла сказати і не буду говорити це знову”.
Гарпер Лі жила на скромному ранчо, їздила громадським транспортом і купувала одяг у звичайних магазинах. Вона ходила в театр, на риболовлю і бейсбольні матчі. Майже не читала сучасної літератури (окрім Гаррі Поттера, звісна річ): їй подобався Фолкнер, Маколей і Остін. Гарпер навіть сказала, що “хотіла б бути Джейн Остін південної Алабами”. Вона любила годувати качок, пити каву з Макдональдсу, підписувала книжки лише дітям, віддавала гроші на благодійність і ніколи не думала про життя серед людей. Коли у Гарпер трапився інсульт, вона майже втратила зір і слух та потрапила до будинку перестарілих, то майже ні з ким не спілкувалася. Подейкують, цим і скористалися її представники і видали “другий” роман заради комерційної вигоди, але суд не знайшов доказів.
Гарпер Лі померла у 2016-му. “Я не чекала успіху після публікації «Убити пересмішника». Я сподівалася, що критики швидко рознесуть книгу в пух і прах, але водночас вірила, що знайдуться люди, яким вона сподобається настільки, що це додасть мені натхнення”. Зрештою, деяким сподобалося настільки, що вони хотіли вбити письменницю. Вона ж остерігалася божевільних прихильників, посварилася з другом дитинства, бо, за її словами, він заздрив їй, а її роман після 59-ти років від першої публікації досі розходиться величезними накладами.
Гарпер Лі народилася в алабамському містечку. Її тато був адвокатом, тому вона з її сусідом Труменом Капоте замість кіно часто ходила на судові засідання. Хоча авторка стверджувала, що у неї було нецікаве дитинство і нічого з того, що відбувається в “Убити пересмішника” не траплялося, деякі джерела розповідають про один випадок. У 1931 році в Алабамі відбувся судовий процес у справі зґвалтування двох білошкірих жінок дев’ятьма чорношкірими чоловіками. Попри те, що згідно з медичними свідченнями, жінок не ґвалтували, чоловіків визнали винними і засудили до смертної кари. Кажуть, ця історія і є основою роману.
Вона почала писати оповідання у сім, але ніколи їх не публікувала, бо “вони недостатньо хороші”. Зате роман “Убити пересмішника” виявився настільки хорошим, що його видали майже з першого разу. У 1957 році він потрапив до “демонічної” редакторки Тей Гофф, яка сказала, що “це більше схоже на збірку анекдотів, ніж на цілісний роман. Хоча у кожному рядку відчувається іскра справжньої письменниці”, і почала працювати з Гарпер над текстом. Часом авторка викидала рукопис через вікно в сніг, а потім в сльозах телефонувала редакторці, яка змушувала її збирати сторінки. До речі, “Убити пересмішника” – насправді був лише частиною так званого роману-продовження “Іди, вартового постав”, із якого Тей порадила взяти розповідь про дитинство і написати з неї книжку. Сьогодні ж ми просто маємо початкову версію рукопису Гарпер. Марк Лоусон із The Guardian сказав: “«Іди, вартового постав» складніший, але менш переконливий, ніж «Убити пересмішника». Важко не відчувати страху перед літературними акушерками, які бачать літературу в зародковому стані. Якби опублікований зараз текст випустили в 1960 році, він майже напевно не досяг би тієї ж величі”.
Але, завдяки наполегливості Тей і Гарпер, яка переписувала його тричі, – досяг. Після виходу він став бестселером, а письменниця – успішною і… багатою. Відповідно до судових документів 2012 року, авторка щорічно отримувала приблизно три мільйони доларів за продажі книжки. Втім, вона уникала популярності, дала одне повноцінне інтерв’ю і не написала більше жодного роману. Чому? “З двох причин: по-перше, я не хотіла би проходити через тиск і публічність, через які я пройшла з «Убити пересмішника», ні за які гроші. По-друге, я сказала все, що хотіла сказати і не буду говорити це знову”.
Гарпер Лі жила на скромному ранчо, їздила громадським транспортом і купувала одяг у звичайних магазинах. Вона ходила в театр, на риболовлю і бейсбольні матчі. Майже не читала сучасної літератури (окрім Гаррі Поттера, звісна річ): їй подобався Фолкнер, Маколей і Остін. Гарпер навіть сказала, що “хотіла б бути Джейн Остін південної Алабами”. Вона любила годувати качок, пити каву з Макдональдсу, підписувала книжки лише дітям, віддавала гроші на благодійність і ніколи не думала про життя серед людей. Коли у Гарпер трапився інсульт, вона майже втратила зір і слух та потрапила до будинку перестарілих, то майже ні з ким не спілкувалася. Подейкують, цим і скористалися її представники і видали “другий” роман заради комерційної вигоди, але суд не знайшов доказів.
Гарпер Лі померла у 2016-му. “Я не чекала успіху після публікації «Убити пересмішника». Я сподівалася, що критики швидко рознесуть книгу в пух і прах, але водночас вірила, що знайдуться люди, яким вона сподобається настільки, що це додасть мені натхнення”. Зрештою, деяким сподобалося настільки, що вони хотіли вбити письменницю. Вона ж остерігалася божевільних прихильників, посварилася з другом дитинства, бо, за її словами, він заздрив їй, а її роман після 59-ти років від першої публікації досі розходиться величезними накладами.
Зазвичай діти або тікають від комах, або їх вбивають. Масао Ямамото спершу просто збирав, потім – почав фотографувати і колекціонувати їхні зображення. Так з’явилася сутність бачення краси японського фотографа – маленькі фотокартки, які можна вкласти в руку.
Його знімки ностальгійні і задумливі настільки, що могли б стати обкладинкою нового альбому Cigarettes after sex. Проте їх не можна ототожнювати із західними трендами, як от тяжіння до романтичного переосмислення минулого. В Японії є своя концепція – «вабі», що означає бідність. Це – одна з головних ідей японського мистецтва, яка пов’язана з аскетизмом, задоволенням малим і скромністю. Тому, замість гігантських і яскравих фотографій, Ямамото пропонує розглядати пожовклі знімки 3х5 дюймів.
“Якщо тримаєш у долоні фотографію – значить тримаєш у руці пам'ять. Як сімейне фото, яке носиш з собою” – каже фотограф.
Свій творчий шлях художник почав із живопису. Зараз поєднує фотографію та живопис – його світлини нереалістичні та більше нагадують листівки або малюнки. Ямамото використовує знімок як спосіб зупинки часу, в результаті чого народжуються поетичні образи, які викликають у глядача спогади і ностальгію. Він вивчає емоційну силу і енергію інтимних моментів, які кожен з нас зберігає як амулети. Героями його фото є птахи, комахи, дерева, тендітні людські тіла та пейзажі. Знімки Ямамото статичні і глибокі, загадкові і сумні, а головним у кадрі є не об'єкт, а порожнеча.
Популярність Масао Ямамото принесли маленькі знімки в інсталяціях. Ще одна його ідея полягає в демонстрації кожної світлини як частини чогось масштабного і цілісного. Художник каже, що, відкриваючи затвор, проявляючи плівку, друкуючи – він нагромаджує враження. Творчість Ямамото складає особливу цінність і для глядача і для нього самого – йому подобається збирати і зберігати ці враження в шкіряній коробці, в ящику столу або в альбомі. Його роботи виставляли в Парижі, Мілані, Лондоні та Бельгії, відомим фотохудожник є і на батьківщині. Альбоми Shizuka=Cleanse, KAWA=FLOW, Nakazora та A Box of Ku завантажені на його особистому сайті та вільні для перегляду.
“Для мене хороша фотографія – це те, що заспокоює. Змушує нас почувати себе добрими, ніжними. Фото, яке дає нам сміливість, нагадує нам про добрі спогади – це робить людей щасливими”.
Масао Ямамото вчить споглядати мистецтво цілісно, як велике явище, і водночас звертає увагу на його складові. Він з легкістю доводить, що знімки можуть викликати не лише захоплення талантом та баченням майстра, а й навіювати теплі, ностальгійні почуття, навіть якщо на них не зображені ваша бабуся чи песик.
Його знімки ностальгійні і задумливі настільки, що могли б стати обкладинкою нового альбому Cigarettes after sex. Проте їх не можна ототожнювати із західними трендами, як от тяжіння до романтичного переосмислення минулого. В Японії є своя концепція – «вабі», що означає бідність. Це – одна з головних ідей японського мистецтва, яка пов’язана з аскетизмом, задоволенням малим і скромністю. Тому, замість гігантських і яскравих фотографій, Ямамото пропонує розглядати пожовклі знімки 3х5 дюймів.
“Якщо тримаєш у долоні фотографію – значить тримаєш у руці пам'ять. Як сімейне фото, яке носиш з собою” – каже фотограф.
Свій творчий шлях художник почав із живопису. Зараз поєднує фотографію та живопис – його світлини нереалістичні та більше нагадують листівки або малюнки. Ямамото використовує знімок як спосіб зупинки часу, в результаті чого народжуються поетичні образи, які викликають у глядача спогади і ностальгію. Він вивчає емоційну силу і енергію інтимних моментів, які кожен з нас зберігає як амулети. Героями його фото є птахи, комахи, дерева, тендітні людські тіла та пейзажі. Знімки Ямамото статичні і глибокі, загадкові і сумні, а головним у кадрі є не об'єкт, а порожнеча.
Популярність Масао Ямамото принесли маленькі знімки в інсталяціях. Ще одна його ідея полягає в демонстрації кожної світлини як частини чогось масштабного і цілісного. Художник каже, що, відкриваючи затвор, проявляючи плівку, друкуючи – він нагромаджує враження. Творчість Ямамото складає особливу цінність і для глядача і для нього самого – йому подобається збирати і зберігати ці враження в шкіряній коробці, в ящику столу або в альбомі. Його роботи виставляли в Парижі, Мілані, Лондоні та Бельгії, відомим фотохудожник є і на батьківщині. Альбоми Shizuka=Cleanse, KAWA=FLOW, Nakazora та A Box of Ku завантажені на його особистому сайті та вільні для перегляду.
“Для мене хороша фотографія – це те, що заспокоює. Змушує нас почувати себе добрими, ніжними. Фото, яке дає нам сміливість, нагадує нам про добрі спогади – це робить людей щасливими”.
Масао Ямамото вчить споглядати мистецтво цілісно, як велике явище, і водночас звертає увагу на його складові. Він з легкістю доводить, що знімки можуть викликати не лише захоплення талантом та баченням майстра, а й навіювати теплі, ностальгійні почуття, навіть якщо на них не зображені ваша бабуся чи песик.
Поки ви печете паски, збираєтесь на прогулянки з друзями чи байдикуєте в ці тривалі вихідні, ми пропонуємо додати побутовим заняттям трошки інтелектуальності. Для всіх, хто мріяв побачити й почути нас наживо, хто хворів або не знав про наше існування, презентуємо YouTube-канал із записами лекцій: https://www.youtube.com/channel/UCx4ip8vNCiFdsPhq2gTFOoQ/.
Ідеальним супроводом для святкових приготувань є одна з наших перших лекцій “Ернест Гемінґвей: 57 котів, корида і державна зрада”. Вона стане чудовою темою для бесіди з рідними, бо йдеться про котолюба, 14-тирічного ловеласа, який писав про свої любовні пригоди в шкільний журнал, і люблячого письменника, котрий скручував голубам у Парижі голови, щоб прогодувати сім’ю.
https://www.youtube.com/watch?v=vy1_kw1UHnM&t=499s
Якщо ви хочете радше послухати, ніж переглянути, вмикайте лекцію нашого колеги з Leport "Хліб, шинка та неоднозначний Чарльз Буковскі". Разом із розповідями про цього схибленого на алкоголі та собі письменника можна збиратися на прогулянки, щоб потім розповідати друзям про розбиті посуд і меблі, котиків і 300 похміль на рік.
https://www.youtube.com/watch?v=s2x3xuoazvk&t=13s
Лекція “Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт” врятує вас від байдикування і захопить розгляданням картин і наших красивих відвідувачів. В деталях розповідаємо про тріумфальних австрійських жінок, еротичну сецесійну голову Відня, поцілунки, портрети, Юдиф і красу модернізму. Обережно: після цього відео вам може захотітися вкритися золотом з ніг до голови.
https://www.youtube.com/watch?v=Zw2B2VUhA_4&t=1950s
Нарешті про кіно! Ми разом із британською режисеркою Саллі Поттер готові звільнити вас від мук вибору хороших фільмів. А ще пропонуємо навчитися казати “так”, відкрити Тільду Свінтон на початку карколомної кар’єри і згадати Джонні Деппа-цигана на коні. Лекція підійде до перегляду тим, хто готовий дивуватися “Мосфільму” в Британії і наркотикам у Міністерстві здоров’я.
youtu.be/ZCUXH1B5s9w
Вчора ухвалили закон про мову, тому час святкувати українською літературою. Поєднати весняну сонячність можна і навіть треба з блакиттю схвильованого Миколи Хвильового. Про сигарети “Студентські”, сентиментальні історії комуністів, комуністок і людей та руйнівну літературну дискусію розповідаємо в лекції “Не бути чекістом: Микола Хвильовий”. Фітільов, Колінька і Стефан теж присутні. Хто вони? Дізнайтесь за переглядом.
youtu.be/Zfw6n8Vjloo
Ідеальним супроводом для святкових приготувань є одна з наших перших лекцій “Ернест Гемінґвей: 57 котів, корида і державна зрада”. Вона стане чудовою темою для бесіди з рідними, бо йдеться про котолюба, 14-тирічного ловеласа, який писав про свої любовні пригоди в шкільний журнал, і люблячого письменника, котрий скручував голубам у Парижі голови, щоб прогодувати сім’ю.
https://www.youtube.com/watch?v=vy1_kw1UHnM&t=499s
Якщо ви хочете радше послухати, ніж переглянути, вмикайте лекцію нашого колеги з Leport "Хліб, шинка та неоднозначний Чарльз Буковскі". Разом із розповідями про цього схибленого на алкоголі та собі письменника можна збиратися на прогулянки, щоб потім розповідати друзям про розбиті посуд і меблі, котиків і 300 похміль на рік.
https://www.youtube.com/watch?v=s2x3xuoazvk&t=13s
Лекція “Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт” врятує вас від байдикування і захопить розгляданням картин і наших красивих відвідувачів. В деталях розповідаємо про тріумфальних австрійських жінок, еротичну сецесійну голову Відня, поцілунки, портрети, Юдиф і красу модернізму. Обережно: після цього відео вам може захотітися вкритися золотом з ніг до голови.
https://www.youtube.com/watch?v=Zw2B2VUhA_4&t=1950s
Нарешті про кіно! Ми разом із британською режисеркою Саллі Поттер готові звільнити вас від мук вибору хороших фільмів. А ще пропонуємо навчитися казати “так”, відкрити Тільду Свінтон на початку карколомної кар’єри і згадати Джонні Деппа-цигана на коні. Лекція підійде до перегляду тим, хто готовий дивуватися “Мосфільму” в Британії і наркотикам у Міністерстві здоров’я.
youtu.be/ZCUXH1B5s9w
Вчора ухвалили закон про мову, тому час святкувати українською літературою. Поєднати весняну сонячність можна і навіть треба з блакиттю схвильованого Миколи Хвильового. Про сигарети “Студентські”, сентиментальні історії комуністів, комуністок і людей та руйнівну літературну дискусію розповідаємо в лекції “Не бути чекістом: Микола Хвильовий”. Фітільов, Колінька і Стефан теж присутні. Хто вони? Дізнайтесь за переглядом.
youtu.be/Zfw6n8Vjloo
Свята закінчуються, а весна – ні. І нехай офіційна французька позаду, ми продовжуємо її за допомогою кінематографу легкості, бунтарства та авторства – французької нової хвилі. Ми вже розповідали про неї у матеріалі Потоваришувати з французькою новою хвилею: 5 фільмів на всі настрої, а зараз поговоримо про її представника Франсуа Трюффо. Його стрічки були проривними і зачіпали багатьох глядачів, які ні крапельки не петрали в артхаусі. Через це соратники Трюффо називали його картини масовими, а така характеристика для них була табу. Втім, фільми Трюффо цікаві, сентиментальні, динамічні, а ще красиві та дуже французькі. Кажуть, щоб зрозуміти Францію, можна просто переглянути кілька його стрічок, тож ми радимо, з чого почати.
“400 ударів” – напівавтобіографічна кінокартина про “складного підлітка” Антуана Дуанеля. Він носить красиві гольфи, створює вдома вівтар Бальзаку та спить у коридорі. Коли слухати мамині розмови про те, що вивчати французьку мову, на відміну від математики, – важливо, бо “треба грамотно писати листи”, і спостерігати татову невірність бракує терпіння, Антуан втікає з дому разом зі своїм найкращим другом. Режисер бездоганно передає дитячу авантюрність та внутрішню зламаність через різкі рухи камери, монтаж і сюжет: хлопчики коять дурниці, зривають еротичні плакати і курять цигарки. Трюффо змушує глядачів полюбити бешкетника і сам любить його настільки, що знімає ще чотири фільми про нього: “Антуан і Колетт”, “Вкрадені поцілунки”, “Родинне вогнище” та “Кохання, що втекло”, але перший, безсумнівно, найкращий.
“Стріляйте в піаніста” – за словами Трюффо, він “зробив фільм без теми та висловив все, що хотів сказати про славу, успіх, падіння, невдачу, жінок і любов за допомогою детективної історії". Шарлі чи то Едуар – піаніст у забігайлівці, де щовечора люди танцюють під його чарівну музику. Він виховує молодшого брата, добре грає і нічого про себе не розповідає, поки не з’являється його старший брат із переслідувачами. Так починається і екшн, і кохання, і знаменитість. Фільм напівтрилер-напівказка зачіпає деталями: танці в барі нагадують сучасну версію “Балу в Мулен де ла Галетт” Ренуара, великі плани сором’язливих торкань та нерішучий голос за кадром знайомо смішать, а гра акторів другого плану, поєднана з незвичним монтажем, робить банальні сюжетні повороти кумедними та проникливими.
“Жюль і Джим” – стрічка про дружбу, любовний трикутник і життя теплої взаємної-невзаємності. Жюль, німець у Франції, випадково познайомився з французом Джимом, і з того часу вони завжди разом: займаються вільною боротьбою, розглядають скульптури та закохуються в жінок. Їхню дружбу не ламає ані Перша світова війна, ані Катрін, яка зваблює обох. Молодість вони проводять втрьох: катаються на велосипедах по Французькій Рив’єрі, кричать з вікна у вікно та заради розваги шукають коробки від цигарок і сірників у лісі. За настроєм фільм нагадує “Мрійників” Бертолуччі: такий ж безтурботний і авантюрний, доки життя героїв не кочує до німецьких гір та стає складним. Утім, заморожені кадри (монтажний прийом, коли зображення ніби ставиться на паузу) обіймів, усмішок і сліз персонажів хочеться роздрукувати і поставити в рамочку. Бо за 80 хвилин фільму герої з їхніми переживаннями (і це ми ще не сказали, що всі вони дуже красиві та артистичні) стають рідними, попри національність, життєві погляди та алогічні вчинки.
Радимо також “Американську ніч”, фільм про створення фільму, де Трюффо зіграв роль режисера. Стрічка розповідає про магічну кухню кіно з розчарованими літніми та нервовими молодиими акторами й авантюрними асистентами. А для тих, хто любить театр, Катрін Денев і Жерара Депардьє є картина “Останнє метро”. Там йдеться про постановку п’єси в окупованому Парижі, де Друга світова війна відчувається через кольорову палітру, підвали, де євреї читають п’єси і ховаються від гестапо, та ексцентричних критиків із нацистськими нахилами. Цей фільм, як і більшість творінь Трюффо, про звичайне життя людей, яких режисер, утім, безмежно любить. А це й приклеює до сидіння та переконує дивитися більше.
“400 ударів” – напівавтобіографічна кінокартина про “складного підлітка” Антуана Дуанеля. Він носить красиві гольфи, створює вдома вівтар Бальзаку та спить у коридорі. Коли слухати мамині розмови про те, що вивчати французьку мову, на відміну від математики, – важливо, бо “треба грамотно писати листи”, і спостерігати татову невірність бракує терпіння, Антуан втікає з дому разом зі своїм найкращим другом. Режисер бездоганно передає дитячу авантюрність та внутрішню зламаність через різкі рухи камери, монтаж і сюжет: хлопчики коять дурниці, зривають еротичні плакати і курять цигарки. Трюффо змушує глядачів полюбити бешкетника і сам любить його настільки, що знімає ще чотири фільми про нього: “Антуан і Колетт”, “Вкрадені поцілунки”, “Родинне вогнище” та “Кохання, що втекло”, але перший, безсумнівно, найкращий.
“Стріляйте в піаніста” – за словами Трюффо, він “зробив фільм без теми та висловив все, що хотів сказати про славу, успіх, падіння, невдачу, жінок і любов за допомогою детективної історії". Шарлі чи то Едуар – піаніст у забігайлівці, де щовечора люди танцюють під його чарівну музику. Він виховує молодшого брата, добре грає і нічого про себе не розповідає, поки не з’являється його старший брат із переслідувачами. Так починається і екшн, і кохання, і знаменитість. Фільм напівтрилер-напівказка зачіпає деталями: танці в барі нагадують сучасну версію “Балу в Мулен де ла Галетт” Ренуара, великі плани сором’язливих торкань та нерішучий голос за кадром знайомо смішать, а гра акторів другого плану, поєднана з незвичним монтажем, робить банальні сюжетні повороти кумедними та проникливими.
“Жюль і Джим” – стрічка про дружбу, любовний трикутник і життя теплої взаємної-невзаємності. Жюль, німець у Франції, випадково познайомився з французом Джимом, і з того часу вони завжди разом: займаються вільною боротьбою, розглядають скульптури та закохуються в жінок. Їхню дружбу не ламає ані Перша світова війна, ані Катрін, яка зваблює обох. Молодість вони проводять втрьох: катаються на велосипедах по Французькій Рив’єрі, кричать з вікна у вікно та заради розваги шукають коробки від цигарок і сірників у лісі. За настроєм фільм нагадує “Мрійників” Бертолуччі: такий ж безтурботний і авантюрний, доки життя героїв не кочує до німецьких гір та стає складним. Утім, заморожені кадри (монтажний прийом, коли зображення ніби ставиться на паузу) обіймів, усмішок і сліз персонажів хочеться роздрукувати і поставити в рамочку. Бо за 80 хвилин фільму герої з їхніми переживаннями (і це ми ще не сказали, що всі вони дуже красиві та артистичні) стають рідними, попри національність, життєві погляди та алогічні вчинки.
Радимо також “Американську ніч”, фільм про створення фільму, де Трюффо зіграв роль режисера. Стрічка розповідає про магічну кухню кіно з розчарованими літніми та нервовими молодиими акторами й авантюрними асистентами. А для тих, хто любить театр, Катрін Денев і Жерара Депардьє є картина “Останнє метро”. Там йдеться про постановку п’єси в окупованому Парижі, де Друга світова війна відчувається через кольорову палітру, підвали, де євреї читають п’єси і ховаються від гестапо, та ексцентричних критиків із нацистськими нахилами. Цей фільм, як і більшість творінь Трюффо, про звичайне життя людей, яких режисер, утім, безмежно любить. А це й приклеює до сидіння та переконує дивитися більше.
“Якщо поет кличе своє серце лише по імені любові, значить треба зробити кардіограму”.
У сьомому випуску “Римуємо, отже, існуємо?” з поетом і викладачем літератури Сергієм Савіним розбираємося зі всіма сердечними справами письменників. Обговорюємо, де навчатися, щоб писати вірші, з ким (не) спати та куди ставити тире, аби мати час подихати. А ще шукаємо в укрсучліт Бога, жінку й дієслова, які тримають митців у заручниках. Словом, робимо Сергієві поетичну кардіограму. Спойлер: не обійшлося без гучних імен, віршів і Володимира Набокова.
Пустотливого переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-7-rimumo-otzhe-snumo-z-poetom-sergm-savnim
У сьомому випуску “Римуємо, отже, існуємо?” з поетом і викладачем літератури Сергієм Савіним розбираємося зі всіма сердечними справами письменників. Обговорюємо, де навчатися, щоб писати вірші, з ким (не) спати та куди ставити тире, аби мати час подихати. А ще шукаємо в укрсучліт Бога, жінку й дієслова, які тримають митців у заручниках. Словом, робимо Сергієві поетичну кардіограму. Спойлер: не обійшлося без гучних імен, віршів і Володимира Набокова.
Пустотливого переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-7-rimumo-otzhe-snumo-z-poetom-sergm-savnim
SoundCloud
Hear the world’s sounds
Explore the largest community of artists, bands, podcasters and creators of music & audio
Курт Воннеґут вважав, що музика – вагомий доказ існування Бога, у всьому шукав позитив й пропонував якнайшвидше розкривати інтригу на той випадок, якщо таргани з’їдять останні сторінки тексту. А ще писав абсурдно-фантастичні книги про відсутність часу, інопланетян, мушкетерів і гуманізм. Він був американцем, який називав американських можновладців “від природи дефектними створіннями”, німцем, який воював проти Німеччини та генієм, який залишив нам 14 романів, сім збірок оповідань і п’ять есеїв.
Курту було сім, коли в США почалася Велика депресія. Його батько, до того успішний архітектор, втратив роботу. У його матері, яка отримала чималу суму грошей від батька-пивовара, вийшла заміж за не менш забезпеченого Курта Воннеґута-старшого і народила трьох дітей, через безробіття почалися психічні розлади. 1944 року вона вкоротила собі віку, а батько став похмурим і меланхолійним.
Молодий Воннеґут захоплювався історією, писав до газети й читав філософські трактати. Тато юнака вважав ці захоплення дріб’язковими, тому наполіг на вступі на хімію. Щоправда, замість пар Курт відвідував студентську редакцію й продовжував займатися письмом. Навчання він так і не закінчив і 1944 року відбув до Європи у розпал війни. Курт потрапив у полон і був старостою полонених: він трішки розмовляв німецькою, адже його прадідусь Клемент походив із Західної Німеччини. Але пільгами старости (цебто картопляним супом) Воннеґут користувався недовго: “старостату” його позбавили після того, як молодик у запалі розповів наглядачам, що з ними зробить Червона Армія. Тому Курт доєднався до групи звичайних полонених. На ніч їх зачиняли у закинутій скотобійні. Під час бомбардування Дрездена ця будівля стала для Курта сховищем і він дивом врятувався. Про ці події Воннеґут розповів у романі “Бійня номер п’ять, або хрестовий похід дітей”. Можливо, Курта не викрадали інопланетяни, як головного героя Біллі, та він також бачив спалений до тла Дрезден і рятував залишки міста з-під уламків.
Після війни Курт повернувся до США, вивчав антропологію, одружився, писав оповідання. Він влаштувався на роботу до компанії “General Electric” у відділ зв’язків з громадськістю. Паралельно продовжував надсилати свої історії до газет. Побачивши, що за них він отримує гонорари, розміром із половину своєї річної зарплатні, Курт звільнився. Переїхав до Массачусетса і почав писати перший роман “Механічне піаніно”. Вже в 2007 у його рідномі Індіанаполісі святкували “рік Воннеґута”. За збігом обставин, того ж року Курт помер.
Часто Воннеґута називають фантастом. Хоч такі елементи присутні у його творах, назвати їх фантастичними (з боку жанру) – не можна. Для Курта це спосіб показати абсурдність речей. Мовляв, бомбардування Дрездена й викрадення Біллі Піліґрима прибульцями – події рівноцінно безглузді. Письменник використовує роботів, псевдонауку, подорожі у часі, щоб кинути своїх героїв у максимально нереальну ситуацію і водночас показати, якою нісенітною може бути реальність. У Курта був прототип письменника-фантаста, який з’являється у багатьох його творах – Кілгор Траут. Вустами таких героїв Воннеґут показував свої погляди, думки та переживання у той чи той період життя. Він не соромився вульгарних жартів, умів сміятися над серйозним і попри все пропагував любов, мир і гуманізм. Тому так полюбився і снобам, і звичайним читачам.
Читайте “Галапагоси” на випадок, якщо розчаруєтеся в людстві та вирішите втекти від нього куди подалі. Радимо давати цю книгу людям, які досі користуються пакетами в супермаркетах. “Колискову для кішки”– щоб переосмислити ідею атомної зброї. Це, якщо ви вважаєте, що вода у склянці – незагрозлива. А ще – “Сирени Титана”, “Бійню номер п’ять” і “Синю Бороду”. Спойлерити не будемо: читайте, якщо, звісно, сторінки не з’їли таргани.
#пусто_про_автора
Курту було сім, коли в США почалася Велика депресія. Його батько, до того успішний архітектор, втратив роботу. У його матері, яка отримала чималу суму грошей від батька-пивовара, вийшла заміж за не менш забезпеченого Курта Воннеґута-старшого і народила трьох дітей, через безробіття почалися психічні розлади. 1944 року вона вкоротила собі віку, а батько став похмурим і меланхолійним.
Молодий Воннеґут захоплювався історією, писав до газети й читав філософські трактати. Тато юнака вважав ці захоплення дріб’язковими, тому наполіг на вступі на хімію. Щоправда, замість пар Курт відвідував студентську редакцію й продовжував займатися письмом. Навчання він так і не закінчив і 1944 року відбув до Європи у розпал війни. Курт потрапив у полон і був старостою полонених: він трішки розмовляв німецькою, адже його прадідусь Клемент походив із Західної Німеччини. Але пільгами старости (цебто картопляним супом) Воннеґут користувався недовго: “старостату” його позбавили після того, як молодик у запалі розповів наглядачам, що з ними зробить Червона Армія. Тому Курт доєднався до групи звичайних полонених. На ніч їх зачиняли у закинутій скотобійні. Під час бомбардування Дрездена ця будівля стала для Курта сховищем і він дивом врятувався. Про ці події Воннеґут розповів у романі “Бійня номер п’ять, або хрестовий похід дітей”. Можливо, Курта не викрадали інопланетяни, як головного героя Біллі, та він також бачив спалений до тла Дрезден і рятував залишки міста з-під уламків.
Після війни Курт повернувся до США, вивчав антропологію, одружився, писав оповідання. Він влаштувався на роботу до компанії “General Electric” у відділ зв’язків з громадськістю. Паралельно продовжував надсилати свої історії до газет. Побачивши, що за них він отримує гонорари, розміром із половину своєї річної зарплатні, Курт звільнився. Переїхав до Массачусетса і почав писати перший роман “Механічне піаніно”. Вже в 2007 у його рідномі Індіанаполісі святкували “рік Воннеґута”. За збігом обставин, того ж року Курт помер.
Часто Воннеґута називають фантастом. Хоч такі елементи присутні у його творах, назвати їх фантастичними (з боку жанру) – не можна. Для Курта це спосіб показати абсурдність речей. Мовляв, бомбардування Дрездена й викрадення Біллі Піліґрима прибульцями – події рівноцінно безглузді. Письменник використовує роботів, псевдонауку, подорожі у часі, щоб кинути своїх героїв у максимально нереальну ситуацію і водночас показати, якою нісенітною може бути реальність. У Курта був прототип письменника-фантаста, який з’являється у багатьох його творах – Кілгор Траут. Вустами таких героїв Воннеґут показував свої погляди, думки та переживання у той чи той період життя. Він не соромився вульгарних жартів, умів сміятися над серйозним і попри все пропагував любов, мир і гуманізм. Тому так полюбився і снобам, і звичайним читачам.
Читайте “Галапагоси” на випадок, якщо розчаруєтеся в людстві та вирішите втекти від нього куди подалі. Радимо давати цю книгу людям, які досі користуються пакетами в супермаркетах. “Колискову для кішки”– щоб переосмислити ідею атомної зброї. Це, якщо ви вважаєте, що вода у склянці – незагрозлива. А ще – “Сирени Титана”, “Бійню номер п’ять” і “Синю Бороду”. Спойлерити не будемо: читайте, якщо, звісно, сторінки не з’їли таргани.
#пусто_про_автора
Щоразу, коли до вас залицяються у барі, обов’язково просіть показати документи. Бо випадково їй або йому 15 і вас запроторять до в’язниці. Чи до психлікарні. В будь якому разі – буде несолодко. Переконатися допоможе фільм Мілоша Формана “Над зозулиним гніздом”, стрічка-лауреатр п’яти Оскарів, де головний актор не розмовляв з режисером.
Жанр: драма
Рік: 1975
В головних ролях: Джек Ніколсон, Луїза Флетчер, Віл Семпсон
Часом доводиться вибирати між двох зол. Для Макмерфі, якого засудили за зґвалтування, це або рутинна в’язниця, або новенька психлікарня. Він вирішує відбути термін поміж турботливих медсестер і прикидається божевільним. Ні, Макмерфі не душевнохворий і не злочинець: його звабили, збрехавши про вік. Він просто негідник, який прагне свободи і щиро не розуміє, як її можна не прагнути. Але є одне але: старша медсестра Мілдред Ретчед, для якої порядок і рівновага – понад усе. Тому він закладається із сусідами по палаті, що дістане її, і чинить спротив: спочатку грає в карти на цигарки, просить зробити музику тихіше, бо не чути думок, і запитує, для чого йому ті чи ті ліки, а потім незаконно влаштовує риболовлю та приводить повій. На жаль, він запізно дізнається правду і донести те, що свобода має бути вибором кожного, йому доведеться надто високою ціною.
Мілошу Форману двічі пропонували знімати цей фільм: спочатку Кірк Дуглас вислав йому у Чехію роман Кена Кізі, який став основою для стрічки, але, ймовірно, він не пройшов митницю. Тоді, через 10 років, Майкл, син Кірка, запропонував Мілошу, який через труднощі із владою емігрував до США, зняти картину. Форману, який втратив обох батьків у нацистських концтаборах, і жив за комуністичного режиму, був близький антиавторитарний дух роману. "Комуністична партія була моєю медсестрою, – писав режисер, – яка говорила мені, що я можу і не можу робити”.
Попри те, що Кен Кізі відмовився з ними співпрацювати, а фінансування було всього три мільйони доларів, Форман дуже прискіпливо ставився до роботи. Так, наприклад, головну акторку він шукав довше, ніж рік і затвердив за два тижні до зйомок. Інші актори деякий час жили у психлікарні, відвідували сеанси групової терапії разом із пацієнтами, а останні навіть були залучені до процесу зйомок. “Я ніколи не забуду, як о четвертій ранку сидів у палаті суворого режиму і дивився на шокову терапію, – згадував Ніколсон, виконавець ролі Макмерфі. – Того ранку вони зробили її тричі, і я спостерігав за пацієнтами, тому що хотів все зробити правильно. Ця атмосфера проникала в мене”. Ще під час зйомок перших сцен Джек посварився із Мілошем і до кінця роботи над фільмом вони спілкувалися тільки через посередника.
Режисер використовував три камери одночасно і любив знімати без попередження. Кажуть, чоловік, який виконав роль головного лікаря, взагалі не грав: він справді був головним лікарем цієї ж лікарні і не мав акторського досвіду, а більшість сцен із ним – імпровізація Ніколсона.
Стрічка отримала п’ять головних нагород Оскар і зібрала в прокаті в Америці більше за сто мільйонів доларів. Фільм “Над зозулиним гніздом”, як і книжка, став “біблією нонконформістів”. Він відображає націю і людину, яка бореться сама з собою. Зрештою, стрічка стала настільки популярною, що головну акторку часто зупиняли незнайомці і говорили про те, як сильно вони її ненавидять.
Мілош Форман казав: “Медсестра Ретчед глибоко вірить, що чинить правильно, і саме з цього для мене починається драма. Це набагато страшніше, ніж, якби у вас була зла людина, яка знає, що робить неправильно. Люди, які вчиняють неправильно, вірячи, що роблять добро, можуть зламати вам шию. Вони – фанатики". І цим фанатикам потрібно протидіяти. Головне пам’ятати, що один в полі – не воїн.
Жанр: драма
Рік: 1975
В головних ролях: Джек Ніколсон, Луїза Флетчер, Віл Семпсон
Часом доводиться вибирати між двох зол. Для Макмерфі, якого засудили за зґвалтування, це або рутинна в’язниця, або новенька психлікарня. Він вирішує відбути термін поміж турботливих медсестер і прикидається божевільним. Ні, Макмерфі не душевнохворий і не злочинець: його звабили, збрехавши про вік. Він просто негідник, який прагне свободи і щиро не розуміє, як її можна не прагнути. Але є одне але: старша медсестра Мілдред Ретчед, для якої порядок і рівновага – понад усе. Тому він закладається із сусідами по палаті, що дістане її, і чинить спротив: спочатку грає в карти на цигарки, просить зробити музику тихіше, бо не чути думок, і запитує, для чого йому ті чи ті ліки, а потім незаконно влаштовує риболовлю та приводить повій. На жаль, він запізно дізнається правду і донести те, що свобода має бути вибором кожного, йому доведеться надто високою ціною.
Мілошу Форману двічі пропонували знімати цей фільм: спочатку Кірк Дуглас вислав йому у Чехію роман Кена Кізі, який став основою для стрічки, але, ймовірно, він не пройшов митницю. Тоді, через 10 років, Майкл, син Кірка, запропонував Мілошу, який через труднощі із владою емігрував до США, зняти картину. Форману, який втратив обох батьків у нацистських концтаборах, і жив за комуністичного режиму, був близький антиавторитарний дух роману. "Комуністична партія була моєю медсестрою, – писав режисер, – яка говорила мені, що я можу і не можу робити”.
Попри те, що Кен Кізі відмовився з ними співпрацювати, а фінансування було всього три мільйони доларів, Форман дуже прискіпливо ставився до роботи. Так, наприклад, головну акторку він шукав довше, ніж рік і затвердив за два тижні до зйомок. Інші актори деякий час жили у психлікарні, відвідували сеанси групової терапії разом із пацієнтами, а останні навіть були залучені до процесу зйомок. “Я ніколи не забуду, як о четвертій ранку сидів у палаті суворого режиму і дивився на шокову терапію, – згадував Ніколсон, виконавець ролі Макмерфі. – Того ранку вони зробили її тричі, і я спостерігав за пацієнтами, тому що хотів все зробити правильно. Ця атмосфера проникала в мене”. Ще під час зйомок перших сцен Джек посварився із Мілошем і до кінця роботи над фільмом вони спілкувалися тільки через посередника.
Режисер використовував три камери одночасно і любив знімати без попередження. Кажуть, чоловік, який виконав роль головного лікаря, взагалі не грав: він справді був головним лікарем цієї ж лікарні і не мав акторського досвіду, а більшість сцен із ним – імпровізація Ніколсона.
Стрічка отримала п’ять головних нагород Оскар і зібрала в прокаті в Америці більше за сто мільйонів доларів. Фільм “Над зозулиним гніздом”, як і книжка, став “біблією нонконформістів”. Він відображає націю і людину, яка бореться сама з собою. Зрештою, стрічка стала настільки популярною, що головну акторку часто зупиняли незнайомці і говорили про те, як сильно вони її ненавидять.
Мілош Форман казав: “Медсестра Ретчед глибоко вірить, що чинить правильно, і саме з цього для мене починається драма. Це набагато страшніше, ніж, якби у вас була зла людина, яка знає, що робить неправильно. Люди, які вчиняють неправильно, вірячи, що роблять добро, можуть зламати вам шию. Вони – фанатики". І цим фанатикам потрібно протидіяти. Головне пам’ятати, що один в полі – не воїн.
Після вихідних повинні бути вихідні, а за тими вихідними – ще вихідні, а потім – літо, канікули, сонце, море чи бетон і завжди Пусто. Після двох робочих днів (навіть якщо ви їх проігнорували) пропонуємо почитати про святих, сумних, автопортретних митців і послухати одного імпозантного поета.
Фотографувати як Сінді Шерман – Ваші світлини в Інстаграмі збирають десятки вподобань, а МоМА все ще не запропонували співпрацю? Не переймайтеся. Можливо, вам просто варто концептуально перевдягтися. Принаймні, Сінді Шерман, одній із найпопулярніших мисткинь, – вдалося. Як фотографувати, чим надихатися та що забирати з кадру так, щоб ваші світлини вартували кілька мільйонів? Читайте у матеріалі.
Тайна вечеря: визначити художника за трапезою – Що спільного між картинами Сальвадора Далі і стрічкою "Вартові Галактики"? Підказуємо: "Тайна вечеря" Леонардо да Вінчі. Цей біблійний сюжет споконвіків надихає і флорентійських геніїв, і вусатих сюрреалістів, і режисерів MARVEL. У матеріалі розбираємося, що було в меню апостолів, як визначити художника за вечерею та до чого тут риби.
Щоб не плакать, я сміялась: Фріда Кало – Не можете вибрати вдале селфі для Tinder? Фріда Кало знає безпрограшний варіант: візьміть декілька мавп, вставте квіти у волосся, причепуріть брову й станьте в позу в дусі Ренесансу. Вітаємо, ви звабили мексиканського художника-комуніста! Про підступні трамваї, зрадливих чоловіків і мексиканську естетику читайте в матеріалі.
Випуск №7 “Римуємо, отже, існуємо?” з Сергієм Савіном – “Якщо поет кличе своє серце лише по імені любові, значить треба зробити кардіограму”. У новому випуску з поетом і викладачем літератури Сергій Савін розбираємося зі всіма сердечними справами письменників. Обговорюємо, де навчатися, щоб писати вірші, з ким (не) спати та куди ставити тире, аби мати час подихати. А ще шукаємо в сучукрліт Бога, жінку й дієслова, які тримають митців у заручниках. Пустотливого переслуху!
“Як дивитися «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова” – Кажуть, холодний душ продовжує життя. У такому випадку актори фільму "Тіні забутих предків" мала б жити вічно. Режисер Сергій Параджанов обливав їх крижаною водою, розфарбовував сріблом і повіз із Москви в Карпати. Результат цих тортур: шедевр світового кінематографу, який вподобали Годар, Трюффо та Фелліні. Про поетичність, гуцулів та інші методи зйомки геніального кіно – розповідаємо у матеріалі.
Фотографувати як Сінді Шерман – Ваші світлини в Інстаграмі збирають десятки вподобань, а МоМА все ще не запропонували співпрацю? Не переймайтеся. Можливо, вам просто варто концептуально перевдягтися. Принаймні, Сінді Шерман, одній із найпопулярніших мисткинь, – вдалося. Як фотографувати, чим надихатися та що забирати з кадру так, щоб ваші світлини вартували кілька мільйонів? Читайте у матеріалі.
Тайна вечеря: визначити художника за трапезою – Що спільного між картинами Сальвадора Далі і стрічкою "Вартові Галактики"? Підказуємо: "Тайна вечеря" Леонардо да Вінчі. Цей біблійний сюжет споконвіків надихає і флорентійських геніїв, і вусатих сюрреалістів, і режисерів MARVEL. У матеріалі розбираємося, що було в меню апостолів, як визначити художника за вечерею та до чого тут риби.
Щоб не плакать, я сміялась: Фріда Кало – Не можете вибрати вдале селфі для Tinder? Фріда Кало знає безпрограшний варіант: візьміть декілька мавп, вставте квіти у волосся, причепуріть брову й станьте в позу в дусі Ренесансу. Вітаємо, ви звабили мексиканського художника-комуніста! Про підступні трамваї, зрадливих чоловіків і мексиканську естетику читайте в матеріалі.
Випуск №7 “Римуємо, отже, існуємо?” з Сергієм Савіном – “Якщо поет кличе своє серце лише по імені любові, значить треба зробити кардіограму”. У новому випуску з поетом і викладачем літератури Сергій Савін розбираємося зі всіма сердечними справами письменників. Обговорюємо, де навчатися, щоб писати вірші, з ким (не) спати та куди ставити тире, аби мати час подихати. А ще шукаємо в сучукрліт Бога, жінку й дієслова, які тримають митців у заручниках. Пустотливого переслуху!
“Як дивитися «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова” – Кажуть, холодний душ продовжує життя. У такому випадку актори фільму "Тіні забутих предків" мала б жити вічно. Режисер Сергій Параджанов обливав їх крижаною водою, розфарбовував сріблом і повіз із Москви в Карпати. Результат цих тортур: шедевр світового кінематографу, який вподобали Годар, Трюффо та Фелліні. Про поетичність, гуцулів та інші методи зйомки геніального кіно – розповідаємо у матеріалі.
11 травня о 14.00 ми прочитаємо лекцію "Параджанов: кінопоет, кінопредок, кіногранат” в ПеремогаSpace за адресою бульвар Тараса Шевченка, 62 (метро "Університет) про режисера, який ділив людей на два Г: гівно і геніїв. Сергій Параджанов погрожував помститися Україні любов'ю, звабити Івана Драча та безсоромно продавав подарунки Фелліні за безцінь. Йому приписали 340 зґвалтованих членів КПСС, а він натомість хотів оточити країну ніжністю, знімав казкове кіно та створював геніальні колажі. І ніколи не читав, бо так сказав Довженко.
Обережно! Не помиліться з місцем! Цього разу лекцію ми читаємо в бізнес-центрі, який розташований зовсім близько до будинку вірменського режисера в Києві. Будемо дивитися на проспект Перемоги, шукати знайомі ракурси та створювати багатозначні колажі з інтер’єру. До речі, в ПеремогаSpace Параджанов міг бути спокійним, адже за кожним резидентом у коворкінгу тут закріплене місце і ніхто під суворою забороною книжок на робочий стіл не покладе, якщо ви попросите. І людей у залі можна вибирати за тим, чи дивилися вони “Іванове дитинство” Тарковського (щоправда, в правилах такого не написано, зате їсти, працювати і пити каву резидентам тут можна цілодобово).
Вхід за мінімальним благодійним внеском 30 гривень та реєстрацією:
https://forms.gle/8szWsaaXtfuBhbMu9
До пустування!
Обережно! Не помиліться з місцем! Цього разу лекцію ми читаємо в бізнес-центрі, який розташований зовсім близько до будинку вірменського режисера в Києві. Будемо дивитися на проспект Перемоги, шукати знайомі ракурси та створювати багатозначні колажі з інтер’єру. До речі, в ПеремогаSpace Параджанов міг бути спокійним, адже за кожним резидентом у коворкінгу тут закріплене місце і ніхто під суворою забороною книжок на робочий стіл не покладе, якщо ви попросите. І людей у залі можна вибирати за тим, чи дивилися вони “Іванове дитинство” Тарковського (щоправда, в правилах такого не написано, зате їсти, працювати і пити каву резидентам тут можна цілодобово).
Вхід за мінімальним благодійним внеском 30 гривень та реєстрацією:
https://forms.gle/8szWsaaXtfuBhbMu9
До пустування!
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
Кажуть, Ренесанс – це епоха гуманізму, коли людина всюди на першому місці: і тоді, коли пише полотна, і тоді, коли розрізає трупи. Леонардо да Вінчі був яскравим представником Високого Відродження, яке ми вже розбирали в пості, і прославився картинами, де багато людей, як Тайна вечеря. Але гуманізм Леонардо був ще й котофільним.
Він любив спостерігати за котами, замальовувати їхні настрої та пози. Леонардо навіть хотів написати картину “Мадонна з немовлям і котом”. Була лише одна проблема: непосидючість. Виявилось, що пензль да Вінчі недостатньо швидкий для того, щоб детально прописати проворного кота в потрібній позі. Тому картина залишилася лише в формі ескізу з Британського музею як доказ того, що навіть генії Відродження любили чотирилапих.
Він любив спостерігати за котами, замальовувати їхні настрої та пози. Леонардо навіть хотів написати картину “Мадонна з немовлям і котом”. Була лише одна проблема: непосидючість. Виявилось, що пензль да Вінчі недостатньо швидкий для того, щоб детально прописати проворного кота в потрібній позі. Тому картина залишилася лише в формі ескізу з Британського музею як доказ того, що навіть генії Відродження любили чотирилапих.
Архітектура – найбільш масове мистецтво. Можна не слухати музику, не відвідувати галереї, не читати книжки чи не ходити до кінотеатрів, але уникнути архітектури – неможливо. Ми щодня зіштовхуємося з бароковими фасадами, скляними хмарочосами й будівлями радянських двадцятих, які називають потворними, простими чи комуністичними. Така в авангарду доля: його часто недооцінюють або не розуміють. Конструктивізм – не виняток. Розбираємося, у чому краса цього архітектурного методу, до чого тут ідеальна людина та де в бетонних будівлях шукати естетику.
Функція = форма
1923 року брати Весніни спроектували Палац праці, який мав би розташовуватися у Москві (він не був втілений). Будівля поєднувала б у собі функції Палацу рад та з’їздів, театру, Будинку культури, їдальні, міськкомітету, музею тощо. Це був перший “маніфест” конструктивізму – залізобетонний каркас, геометризм і лінійність форм. Кожна деталь Палацу праці мала перш за все не естетичне, а функціональне значення і передбачала раціональне використання місця й ресурсів.
Архітектори працювали за п’ятьма принципами француза Ле Корбюзьє. Його метод побудови, за яким спершу робили залізобетонний каркас, дозволив відмовитися від частини внутрішніх стін. Замість них будівлю підтримували стовпці-опори, завдяки яким можна було вільно планувати внутрішній простір. Дах робили пласким – тепер він ще й виконував функцію зеленої тераси чи місця для літніх посиденьок.
Митці конструктивізму вірили в світле комуністичне майбутнє, свободу й революцію. У цьому стилі створювали будинки-комуни, в яких передбачалися їдальні, пральні, загальні кімнати. Це втілення ідеї “спільного побуту”. Ідеальною людиною утопічних соціалістів була людина масова, яка працює заради загальної вигоди. До того ж, нова радянська жінка так звільнялася від домашніх клопотів. Найвідоміший дім-комуна розташований у Москві на вулиці Орджонікідзе.
Схожі ідеологічні функції виконували й фабрики-кухні. Конструктивізм був тісно пов’язаний із новим рухом “перебудови побуту”. Фабрики-кухні, великі механізовані підприємства їжі, забезпечували соціалістичних працівників харчуванням. У них було кілька поверхів з підвалами, де розташовували промислові приміщення, холодильники, банкетні й звичайні їдальні. Найвідомішу фабрику-кухню побудували в Самарі. Вона є водночас і функціональним будинком, і символом, адже зверху має форму серпа та молота.
Пролетарська естетика в Україні
Прикладом конструктивізму в Україні є Харківський держпром, перший радянський хмарочос. Споруду розташували на площі Свободи так, що будівлі навколо утворювали архітектурний ансамбль. Харків тоді уособлював соціальністично-утопічне місто нових людей. Держпром побудований за всіма принципами конструктивізму: утилітарність (використовували для управління промисловістю), соціальність (на площі та всередині держпрому проводили масові заходи), лаконічність, суворість форми та ідеологічність (як символ розвитку індустріалізації). Тут є фасадні вікна, розташовані ніби стрічкою, неопорна фасадна стіна, геометричні форми й багато скла, яке створює ефект повітряності та просторості.
За кордоном конструктивізм отримав назву “функціоналізм” і розвивася впродовж ХХ століття. У СРСР ж до влади прийшов Сталін й усе авангардне назвав “буржуазним”. Конструктивізм замінили на сталінський ампір. Його намагалися повернути у 60-х та 70-х, але спроба була естетично невдалою (так, ми про хрущовки). Тоді раннім радянським конструктивізмом надихалися провідні світові архітектори – Колхас, Хадід, Айзенман. Вони побачили у бетонних будівлях елегантність та спробу пов’язати мистецтво із масами.
Конструктивізм – це абетка авангардної архітектури. Наступного разу зупиніться біля Музичного театру на Подолі чи “Жовтня”. Можливо, відчуєте дух світлого майбутнього.
#пусто_про_ізми
Функція = форма
1923 року брати Весніни спроектували Палац праці, який мав би розташовуватися у Москві (він не був втілений). Будівля поєднувала б у собі функції Палацу рад та з’їздів, театру, Будинку культури, їдальні, міськкомітету, музею тощо. Це був перший “маніфест” конструктивізму – залізобетонний каркас, геометризм і лінійність форм. Кожна деталь Палацу праці мала перш за все не естетичне, а функціональне значення і передбачала раціональне використання місця й ресурсів.
Архітектори працювали за п’ятьма принципами француза Ле Корбюзьє. Його метод побудови, за яким спершу робили залізобетонний каркас, дозволив відмовитися від частини внутрішніх стін. Замість них будівлю підтримували стовпці-опори, завдяки яким можна було вільно планувати внутрішній простір. Дах робили пласким – тепер він ще й виконував функцію зеленої тераси чи місця для літніх посиденьок.
Митці конструктивізму вірили в світле комуністичне майбутнє, свободу й революцію. У цьому стилі створювали будинки-комуни, в яких передбачалися їдальні, пральні, загальні кімнати. Це втілення ідеї “спільного побуту”. Ідеальною людиною утопічних соціалістів була людина масова, яка працює заради загальної вигоди. До того ж, нова радянська жінка так звільнялася від домашніх клопотів. Найвідоміший дім-комуна розташований у Москві на вулиці Орджонікідзе.
Схожі ідеологічні функції виконували й фабрики-кухні. Конструктивізм був тісно пов’язаний із новим рухом “перебудови побуту”. Фабрики-кухні, великі механізовані підприємства їжі, забезпечували соціалістичних працівників харчуванням. У них було кілька поверхів з підвалами, де розташовували промислові приміщення, холодильники, банкетні й звичайні їдальні. Найвідомішу фабрику-кухню побудували в Самарі. Вона є водночас і функціональним будинком, і символом, адже зверху має форму серпа та молота.
Пролетарська естетика в Україні
Прикладом конструктивізму в Україні є Харківський держпром, перший радянський хмарочос. Споруду розташували на площі Свободи так, що будівлі навколо утворювали архітектурний ансамбль. Харків тоді уособлював соціальністично-утопічне місто нових людей. Держпром побудований за всіма принципами конструктивізму: утилітарність (використовували для управління промисловістю), соціальність (на площі та всередині держпрому проводили масові заходи), лаконічність, суворість форми та ідеологічність (як символ розвитку індустріалізації). Тут є фасадні вікна, розташовані ніби стрічкою, неопорна фасадна стіна, геометричні форми й багато скла, яке створює ефект повітряності та просторості.
За кордоном конструктивізм отримав назву “функціоналізм” і розвивася впродовж ХХ століття. У СРСР ж до влади прийшов Сталін й усе авангардне назвав “буржуазним”. Конструктивізм замінили на сталінський ампір. Його намагалися повернути у 60-х та 70-х, але спроба була естетично невдалою (так, ми про хрущовки). Тоді раннім радянським конструктивізмом надихалися провідні світові архітектори – Колхас, Хадід, Айзенман. Вони побачили у бетонних будівлях елегантність та спробу пов’язати мистецтво із масами.
Конструктивізм – це абетка авангардної архітектури. Наступного разу зупиніться біля Музичного театру на Подолі чи “Жовтня”. Можливо, відчуєте дух світлого майбутнього.
#пусто_про_ізми
Любите ходити в гори взимку? Осип Турянський – так. Щоправда, його похід був невдалим: 45 тисяч людей загинуло, вони йшли по снігу без взуття, а для того, щоб зігрітися, палили одяг мертвих товаришів. Під час цієї мандрівки Осип дивом вижив. Свої спогади він записав у невелику книгу болю, більш відому як “Поза межами болю”.
Осип Турянський народився 1880 року на Львівщині. Попри те, що його батько був неписьменним теслею і шансів отримати освіту в хлопця було небагато, сільський вчитель помітив його непересічні здібності до навчання, надав матеріальну підтримку та відправив до Львівської української гімназії. Осип вчився на відмінно, підпрацьовував репетитором і мав прекрасні перспективи. Але якось почав відвідувати нелегальні гуртки, захопився забороненою літературою і критикував лекції про релігію і катехізис, за що незабаром його виключили з гімназії. Але Осип не розгубився: написав листа батькові та попросив допомогти. Той прийшов пішки до міста і домовився, щоб його сина відновили.
Здавалося, майбутнє Турянського – врятоване: він закінчив гімназію, вступив до Віденського університету на філософський факультет і почав писати. У 1908 році він опублікував свої перші оповідання. Осип – письменник досвіду і добре писав лише про те, що сам пережив, тому головною темою його текстів було (сюрприз) село. Популярності серед читачів вони не набули. Це й не дивно, адже головний досвід його життя був попереду.
У 1914 році почалася Перша світова війна і письменника відправили на австро-сербський фронт, який через рік прорвала німецька армія. Турянський потрапив у полон до сербів. Вони, відступаючи, повели за собою 60 тисяч полонених через Албанські гори. Через мороз, виснаження і голод 45 тисяч з них – загинуло, проте Осип вижив. Він разом із друзями зупинився, бо не бачив сенсу іти далі. Спочатку вони розпалили багаття з одягу мертвого товариша, але, коли вогонь погас, замерзли. Тіло Турянського, оповите кригою, подавало ознаки життя і сербські лікарі, які йшли позаду, розморозили його у холодній воді. Ці події і стали основою для повісті-поеми “Поза межами болю”.
У 1917 році, коли твір опублікували, Петро Карманський, український поет, у листі до автора писав: “Ваш твір – це наймогутніша з відомих мені картин не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі... Ваш твір викликає вражіння дійсно пережитого, переболілого і списаного кров'ю серця. І змістом (ідейно) і формою він має прикмету новітнього, наскрізь європейського твору, і я певний того, що він здобуде право громадянства у всесвітньому письменстві. Це наймогутніший протест (без протесту) проти останнього європейського злочину, це крик одчаю душі людини, мужа, батька, а рівночасно вислів віри в людину, який Вам вдалося так просто, а рівночасно так могутньо висловити трьома словами «є сонце в життю»”.
Ця коротка повість написана уривчастою мовою про те, що існує за межами болю. Очевидно, нічого, тобто, смерть. І автор достеменно це знає, бо, якщо для Декарта мислити означає існувати, то для нього існувати – це відчувати біль. У передмові Турянський писав: “Бачу, як біль і розпука кладе їм (померлим друзям – прим. ред.) на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття. І я лечу з ними у прірву. Я чудом остався між живими. Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння. І чую голос із того світу. І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер – на вигнанню”.
Осип Турянський став автором одного роману. Його успіх для автора був нищівним: письменник прагнув бути геніальним настільки, що всі подальші спроби письма не просто не дотягували до рівня “Поза межами болю”, але були відверто поганими. Він зробився людиною, яку ніхто не міг зрозуміти, а критики вбачали у його подальшій творчості хворобливість та душевну роздвоєність.
Осип Турянський народився 1880 року на Львівщині. Попри те, що його батько був неписьменним теслею і шансів отримати освіту в хлопця було небагато, сільський вчитель помітив його непересічні здібності до навчання, надав матеріальну підтримку та відправив до Львівської української гімназії. Осип вчився на відмінно, підпрацьовував репетитором і мав прекрасні перспективи. Але якось почав відвідувати нелегальні гуртки, захопився забороненою літературою і критикував лекції про релігію і катехізис, за що незабаром його виключили з гімназії. Але Осип не розгубився: написав листа батькові та попросив допомогти. Той прийшов пішки до міста і домовився, щоб його сина відновили.
Здавалося, майбутнє Турянського – врятоване: він закінчив гімназію, вступив до Віденського університету на філософський факультет і почав писати. У 1908 році він опублікував свої перші оповідання. Осип – письменник досвіду і добре писав лише про те, що сам пережив, тому головною темою його текстів було (сюрприз) село. Популярності серед читачів вони не набули. Це й не дивно, адже головний досвід його життя був попереду.
У 1914 році почалася Перша світова війна і письменника відправили на австро-сербський фронт, який через рік прорвала німецька армія. Турянський потрапив у полон до сербів. Вони, відступаючи, повели за собою 60 тисяч полонених через Албанські гори. Через мороз, виснаження і голод 45 тисяч з них – загинуло, проте Осип вижив. Він разом із друзями зупинився, бо не бачив сенсу іти далі. Спочатку вони розпалили багаття з одягу мертвого товариша, але, коли вогонь погас, замерзли. Тіло Турянського, оповите кригою, подавало ознаки життя і сербські лікарі, які йшли позаду, розморозили його у холодній воді. Ці події і стали основою для повісті-поеми “Поза межами болю”.
У 1917 році, коли твір опублікували, Петро Карманський, український поет, у листі до автора писав: “Ваш твір – це наймогутніша з відомих мені картин не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі... Ваш твір викликає вражіння дійсно пережитого, переболілого і списаного кров'ю серця. І змістом (ідейно) і формою він має прикмету новітнього, наскрізь європейського твору, і я певний того, що він здобуде право громадянства у всесвітньому письменстві. Це наймогутніший протест (без протесту) проти останнього європейського злочину, це крик одчаю душі людини, мужа, батька, а рівночасно вислів віри в людину, який Вам вдалося так просто, а рівночасно так могутньо висловити трьома словами «є сонце в життю»”.
Ця коротка повість написана уривчастою мовою про те, що існує за межами болю. Очевидно, нічого, тобто, смерть. І автор достеменно це знає, бо, якщо для Декарта мислити означає існувати, то для нього існувати – це відчувати біль. У передмові Турянський писав: “Бачу, як біль і розпука кладе їм (померлим друзям – прим. ред.) на очі й мозок сонячний серпанок привидів і божевілля і як вони з радісними окликами, з усміхом щастя западаються у безодню небуття. І я лечу з ними у прірву. Я чудом остався між живими. Та все здається мені, що я наче з-поза могили дивлюся на вир життя, на дикий танок людських пристрастей і душевного озвіріння. І чую голос із того світу. І почуваю себе чужим, самітним, сиротою між людьми, з якими довелось мені жити тепер – на вигнанню”.
Осип Турянський став автором одного роману. Його успіх для автора був нищівним: письменник прагнув бути геніальним настільки, що всі подальші спроби письма не просто не дотягували до рівня “Поза межами болю”, але були відверто поганими. Він зробився людиною, яку ніхто не міг зрозуміти, а критики вбачали у його подальшій творчості хворобливість та душевну роздвоєність.
Хочеться втекти до сонця, гір і тепла. Наприклад, до Вірменії чи Грузії – їсти гранати, співати народні пісні й грітися під східними променями. Втім, якщо летіти туди не варіант, можна переглянути фільми Сергія Параджанова. Він знімав і в Україні, і в Грузії, і у Вірменії і кожну культуру висвітлював так, що став заслуженим артистом усіх цих країн. Розповідаємо, що дивитися, щоб поїхати у кіновідпустку на один вечір. До речі, у суботу 11 травня о 14:00 ми прочитеємо лекцію “Параджанов: кінопоет, кінопредок, кіногранат” в ПеремогаSpace за адресою бульвар Тараса Шевченка, 62 (метро Університет). Вхід за мінімальним благодійним внеском 30 гривень та реєстрацією: https://forms.gle/8szWsaaXtfuBhbMu9
До Карпат, щоб звільнитися від міської метушні – “Тіні забутих предків”. Ви – Іван. Ходите до церкви в горах, пасете овечок на полонині, закохуєтеся у дзвінкоголосу Марічку й спілкуєтеся із потойбічними силами. Навколо гірська природа: блакитно-смарагдова, туманна, свіжа, яка ніби пульсує місцевим колоритом. “Тіні забутих предків” – це триллер, неоромантична драма та горрор в обгортці гуцульської культури і ода Сергія Параджанова Карпатам. Динамічна зйомка Юрія Іллєнка, пісні й музика, місцеві замість акторів перетворюють фільм на вихор із колориту й містики. Стрічка рухлива, жива, тепла й красива: так вдало поєдналася робота Параджанова, оператора Іллєнка і художника-постановника Якутовича.
До Азейбарджану, щоб закохатися в народну музику – “Ашик-Керіб”. Ви – Ашик. Батько вашої коханої відмовляє вам у шлюбі, оскільки за плечима у вас тільки лютня (музичний інструмент) й трояндові пелюстки. Тому ви вирішуєте ходити країною сім років і або розбагатіти, або померти. Співаєте на весіллях, похоронах, живете в султана, зустрічаєте чарівників і граєте на лютні. А ще їсте гранати, які то червоні, то білі, то чорні. У дитинстві Параджанову матір прочитала твір “Ашик-Керіб” Лермонтова, написаний на основі азейбарджанської народної казки. Через багато років Сергій зняв фільм, який став його улюбленим. Стрічка про любов, мусульманську культуру, пошук та музику. Вона тут усюди: Ашик грає на сазе, голоси за кадром виконують народні пісні, а герої танцюють. Кожен кадр статичний і схожий на картину, де водночас відбувається безліч рухів та дій. Параджанов вибудовує композиції так, що фільм можна ставити на паузу й розглядати килими, одяг, чи вази. Виникає відчуття, наче режисер розказує нам казку: добру й магічну, як йому в дитинстві розповідала матір.
До Грузії, щоб замурувати себе в стіні (або побути наодинці) – “Легенда про Сурамську фортецю”. Ви – Зураб. Колишня вашого батька стала ворожкою і тепер за його гріхи мусите відповідати ви. Ви світловолосий, високий, блакитноокий, як юнак з її пророцтва, що має замурувати себе в Сурамській фортеці. Це фільм, у якому Параджанов величає Грузію та її народ. Розкриває їхню культуру, історію, звичаї і характер. Режисер попри вірменське походження народився в Тбілісі й прожив там левову частину свого життя. Грузія для нього була другою Батьківщиною. “Легенда про Сурамську фортецю” – це погляд на цю країну з боку геніального режисера. Естетичний, сповнений любові й поваги. Бо після перегляду одразу хочеться купити квитки до Тбілісі, танцювати, закохатися в Грузію чи навіть самому стати грузином.
До Вірменії, щоб читати вірші й ловити мить життя – “Колір граната”. Ви – поет Саят-Нова. Народжуєтеся, закохуєтеся, помираєте, пишете надзвичайні вірші й стаєте народним героєм. Проте фільм Параджанова – не біографія. Режисер взяв деякі моменти з його життя й перетворив “Колір граната” на естетично-поетичну медитацію. Під вірші Саят-Нови ми споглядаємо короткі новели, що візуально схожі на вірменські середньовічні фрески. Тут немає діалогів, сюжету й екшену. Зате на тлі читають вірші, кожна сцена сповнена метафорами і нагадує то єгипетський барельєф, то сучасний перформанс. Параджанов любив статичні кадри й казав, що зняв цей фільм з однієї точки на зло Юрію Іллєнку (оператору “Тіней”). “Колір граната” – це телепорт до сюрреалістичної уяви режисера, його погляду на світ, любов, релігію й естетику.
До Карпат, щоб звільнитися від міської метушні – “Тіні забутих предків”. Ви – Іван. Ходите до церкви в горах, пасете овечок на полонині, закохуєтеся у дзвінкоголосу Марічку й спілкуєтеся із потойбічними силами. Навколо гірська природа: блакитно-смарагдова, туманна, свіжа, яка ніби пульсує місцевим колоритом. “Тіні забутих предків” – це триллер, неоромантична драма та горрор в обгортці гуцульської культури і ода Сергія Параджанова Карпатам. Динамічна зйомка Юрія Іллєнка, пісні й музика, місцеві замість акторів перетворюють фільм на вихор із колориту й містики. Стрічка рухлива, жива, тепла й красива: так вдало поєдналася робота Параджанова, оператора Іллєнка і художника-постановника Якутовича.
До Азейбарджану, щоб закохатися в народну музику – “Ашик-Керіб”. Ви – Ашик. Батько вашої коханої відмовляє вам у шлюбі, оскільки за плечима у вас тільки лютня (музичний інструмент) й трояндові пелюстки. Тому ви вирішуєте ходити країною сім років і або розбагатіти, або померти. Співаєте на весіллях, похоронах, живете в султана, зустрічаєте чарівників і граєте на лютні. А ще їсте гранати, які то червоні, то білі, то чорні. У дитинстві Параджанову матір прочитала твір “Ашик-Керіб” Лермонтова, написаний на основі азейбарджанської народної казки. Через багато років Сергій зняв фільм, який став його улюбленим. Стрічка про любов, мусульманську культуру, пошук та музику. Вона тут усюди: Ашик грає на сазе, голоси за кадром виконують народні пісні, а герої танцюють. Кожен кадр статичний і схожий на картину, де водночас відбувається безліч рухів та дій. Параджанов вибудовує композиції так, що фільм можна ставити на паузу й розглядати килими, одяг, чи вази. Виникає відчуття, наче режисер розказує нам казку: добру й магічну, як йому в дитинстві розповідала матір.
До Грузії, щоб замурувати себе в стіні (або побути наодинці) – “Легенда про Сурамську фортецю”. Ви – Зураб. Колишня вашого батька стала ворожкою і тепер за його гріхи мусите відповідати ви. Ви світловолосий, високий, блакитноокий, як юнак з її пророцтва, що має замурувати себе в Сурамській фортеці. Це фільм, у якому Параджанов величає Грузію та її народ. Розкриває їхню культуру, історію, звичаї і характер. Режисер попри вірменське походження народився в Тбілісі й прожив там левову частину свого життя. Грузія для нього була другою Батьківщиною. “Легенда про Сурамську фортецю” – це погляд на цю країну з боку геніального режисера. Естетичний, сповнений любові й поваги. Бо після перегляду одразу хочеться купити квитки до Тбілісі, танцювати, закохатися в Грузію чи навіть самому стати грузином.
До Вірменії, щоб читати вірші й ловити мить життя – “Колір граната”. Ви – поет Саят-Нова. Народжуєтеся, закохуєтеся, помираєте, пишете надзвичайні вірші й стаєте народним героєм. Проте фільм Параджанова – не біографія. Режисер взяв деякі моменти з його життя й перетворив “Колір граната” на естетично-поетичну медитацію. Під вірші Саят-Нови ми споглядаємо короткі новели, що візуально схожі на вірменські середньовічні фрески. Тут немає діалогів, сюжету й екшену. Зате на тлі читають вірші, кожна сцена сповнена метафорами і нагадує то єгипетський барельєф, то сучасний перформанс. Параджанов любив статичні кадри й казав, що зняв цей фільм з однієї точки на зло Юрію Іллєнку (оператору “Тіней”). “Колір граната” – це телепорт до сюрреалістичної уяви режисера, його погляду на світ, любов, релігію й естетику.
Жанна Ебютерн заради Модільяні пожертвувала всім: творчістю, дітьми і життям. А він пив, винаймав квартиру без опалення, і писав дівчину так, що після його смерті за цими картинами полювали паризькі колекціонери. Жанна та Амадео публічно скандалили, разом писали і кохали так, що не могли одне без одного і дня. Розповідаємо, як стати музою, натурницею та майже дружиною художника, на прикладі Жанни Ебютерн.
Вона народилася 1898 року в звичайній паризькій родині. Її тато захоплювався французькою літературою, а на чотири роки старший брат хотів стати художником. Жанна – теж. У 1917 році він ввів її у світ паризької богеми. Деякий час вона була моделлю японського художника Цуґухару Фудзіта, проте зрозуміла, що хоче писати, і вступила до мистецької академії.
Є три версії знайомства Жанни та Амадео: на костюмованому балу, в кав’ярні, куди дівчина приходила із братом, і в академії. Згідно з останньою, Амадео відвідував безкоштовні уроки з малювання з натури разом із Ебютерн.Не звернути увагу на її темне густе волосся із мідним відтінком, бліду шкіру та граційні рухи було важко.
Жанні було всього 19. Вона виросла в релігійній сім’ї, тому батькам про стосунки із 33-річним чоловіком, який пив, курив гашиш і не заробляв нічого не сказала. Просто якось, коли її сім’я перебувала за 200 кілометрів від Парижа, Жанна захотіла повернутися у місто. І, попри збентеженість батьків і Першу світову війну, повернулася. До Модільяні. Амадео тоді мав дуже непевну репутацію і часто змінював жінок. Однак, коли друзі побачили Жанну, одразу зрозуміли – це його майбутня дружина. Леон Інденбаум, приятель Модільяні, згадував: "Пізно вночі його можна було побачити на лавці перед "Ротондою" (заклад, де збиралася богемська тусівка – прим. ред.). Поруч сиділа Жанна Ебютерн, мовчазна, тендітна, любляча, справжня Мадонна поруч зі своїм божеством…”. Вони ніколи офіційно не одружувались, хоча дослідники стверджують, ніби художник хотів це зробити. Мовляв, є записка, де вказано: “Сьогодні, 7-го липня 1919 року, я беру на себе зобов'язання одружитися на мадемуазель Жанні Ебютерн, як тільки прийдуть документи”. Хоча після народження доньки вони жили разом, цього не сталося.
Моді любив писати Жанну і зараз відомо про більше двадцяти її портретів. Після зустрічі з Амадео вона ніколи не позувала для інших, а він – не писав її оголеною. Крім того, Ебютерн також писала. До знайомства з Модільяні вона надихалася митцями школи “Набі” (художнє угрупування на межі XIX i XX століть, для якого характерне верховенство кольору, декоративність форм і м’яка музикальність ритмів). “Певною мірою вона була більш експериментальною, ніж Модільяні. Ви можете побачити вплив Матісса в цьому автопортреті, сміливі сині контури на обличчі і дуже рівне тло. Але найсміливішим є її погляд, що дивиться на глядача. Вона мовби стверджує, що сама по собі художниця” – Валері Гесс, експертка з імпресіонізму та сучасного мистецтва. За кілька місяців до смерті донька Жанни Ебютерн та Амадео Модільяні передала права на творчий спадок матері французькому арт-критику Крістіану Парізо. У 2000 році її роботи представили на виставці Модільяні у Венеції.
Амадео помер у січні 1920 від туберкульозного менінгіту. Наступного дня Жанна, на дев’ятому місяці вагітності, викинулася з вікна. Вона любила сплітати волосся у зачіску, схожу на соняхи, її тіло нагадувало амфору, а очі завжди були без зіниць. Принаймні, на картинах Модільяні. Їй був 21 рік, коли вона померла. Надто мало, щоб отримати визнання як художниці, але достатньо для натурниці і музи.
Вона народилася 1898 року в звичайній паризькій родині. Її тато захоплювався французькою літературою, а на чотири роки старший брат хотів стати художником. Жанна – теж. У 1917 році він ввів її у світ паризької богеми. Деякий час вона була моделлю японського художника Цуґухару Фудзіта, проте зрозуміла, що хоче писати, і вступила до мистецької академії.
Є три версії знайомства Жанни та Амадео: на костюмованому балу, в кав’ярні, куди дівчина приходила із братом, і в академії. Згідно з останньою, Амадео відвідував безкоштовні уроки з малювання з натури разом із Ебютерн.Не звернути увагу на її темне густе волосся із мідним відтінком, бліду шкіру та граційні рухи було важко.
Жанні було всього 19. Вона виросла в релігійній сім’ї, тому батькам про стосунки із 33-річним чоловіком, який пив, курив гашиш і не заробляв нічого не сказала. Просто якось, коли її сім’я перебувала за 200 кілометрів від Парижа, Жанна захотіла повернутися у місто. І, попри збентеженість батьків і Першу світову війну, повернулася. До Модільяні. Амадео тоді мав дуже непевну репутацію і часто змінював жінок. Однак, коли друзі побачили Жанну, одразу зрозуміли – це його майбутня дружина. Леон Інденбаум, приятель Модільяні, згадував: "Пізно вночі його можна було побачити на лавці перед "Ротондою" (заклад, де збиралася богемська тусівка – прим. ред.). Поруч сиділа Жанна Ебютерн, мовчазна, тендітна, любляча, справжня Мадонна поруч зі своїм божеством…”. Вони ніколи офіційно не одружувались, хоча дослідники стверджують, ніби художник хотів це зробити. Мовляв, є записка, де вказано: “Сьогодні, 7-го липня 1919 року, я беру на себе зобов'язання одружитися на мадемуазель Жанні Ебютерн, як тільки прийдуть документи”. Хоча після народження доньки вони жили разом, цього не сталося.
Моді любив писати Жанну і зараз відомо про більше двадцяти її портретів. Після зустрічі з Амадео вона ніколи не позувала для інших, а він – не писав її оголеною. Крім того, Ебютерн також писала. До знайомства з Модільяні вона надихалася митцями школи “Набі” (художнє угрупування на межі XIX i XX століть, для якого характерне верховенство кольору, декоративність форм і м’яка музикальність ритмів). “Певною мірою вона була більш експериментальною, ніж Модільяні. Ви можете побачити вплив Матісса в цьому автопортреті, сміливі сині контури на обличчі і дуже рівне тло. Але найсміливішим є її погляд, що дивиться на глядача. Вона мовби стверджує, що сама по собі художниця” – Валері Гесс, експертка з імпресіонізму та сучасного мистецтва. За кілька місяців до смерті донька Жанни Ебютерн та Амадео Модільяні передала права на творчий спадок матері французькому арт-критику Крістіану Парізо. У 2000 році її роботи представили на виставці Модільяні у Венеції.
Амадео помер у січні 1920 від туберкульозного менінгіту. Наступного дня Жанна, на дев’ятому місяці вагітності, викинулася з вікна. Вона любила сплітати волосся у зачіску, схожу на соняхи, її тіло нагадувало амфору, а очі завжди були без зіниць. Принаймні, на картинах Модільяні. Їй був 21 рік, коли вона померла. Надто мало, щоб отримати визнання як художниці, але достатньо для натурниці і музи.
Ваші пости в Інстаграмі не читають, з літерами ви не дружите, а чергове есе – каторга? Не хвилюйтеся, Ернест Гемінґвей знає, як потоваришувати з текстами, життєвими історіями і стати письменником (чи, принаймні, навчитися писати пости в соцмережі).
1. Йдіть у журналістику. Навіть, якщо нічого в ній не тямите й перед тим ваші тексти хвалила лише вчителька і бабуся. Пишіть лаконічно, чітко й дотримуйтеся кількох простих правил Гема.
2. Знайомтеся з іншими культурами. Ходіть на кориду (і водіть туди свою дружину, якщо хочете сина) чи готуйте страви з голубів у Парижі. Можливо, турагенції не запропонують путівки одразу на іспанську революцію чи війну в Італії, але ви завжди можете випити місцевого вина, поспілкуватися з жителями й романтизувати їх у своєму тексті.
3. Перетворіть життя на театр і пишіть у всіх книгах про себе. Словом, живіть так само геніально, як творите. Кличте передових європейських митців на бокс-поєдинок, пийте смачне сухе мартіні на Кубі та заводьте романи із медсестрами чи палкими журналістками. Якщо у стосунках буде надто багато проблем, ви завжди можете жити з шістдесятьма котиками, що грітимуть вам ноги, доки сидітимете за друкарською машинкою (себто ноутбуком).
4. Вивчайте мови. Якщо не знатимете, що написати, просто додайте фразу французькою чи італійською. А перш ніж записуватися на курси до Institut Francais, Goethe Institut чи Green Forest, прислухайтеся до порад Ернеста.
5. Знайдіть собі редактора, який виправлятиме ваші тексти, знайомитиме вас зі столичними інфлюенсерами та поїтиме вдома чаєм. У Гемінґвея була Гертруда Стайн, у нас – Марія, а далі вибір за вами.
Якщо ви підозріло ставитеся до посилань у тексті, ось перелік наших статей про Ернеста Гемінґвея: Пиши, скорочуй від Ернеста Гемінґвея;
Естетика вбивства биків або любов до кориди по-вегетаріанськи;
Париж очима Ернеста Гемінґвея;
По кому подзвін? За Республіку, комуністів і хмарне небо;
Addio, Італіє! Перша світова війна, самотні медсестри та Гемінґвей;
Travel-поради від Ернеста Гемінґвея. Як знайомитися з Іспанією;
5 слів про Ернеста Гемінґвея;
Як вийти заміж за американця;
Некорисні поради Ернеста Гемінґвея з вивчення іноземних мов;
Гертруда Стайн: дикі звірі або де шукати втрачене покоління.
1. Йдіть у журналістику. Навіть, якщо нічого в ній не тямите й перед тим ваші тексти хвалила лише вчителька і бабуся. Пишіть лаконічно, чітко й дотримуйтеся кількох простих правил Гема.
2. Знайомтеся з іншими культурами. Ходіть на кориду (і водіть туди свою дружину, якщо хочете сина) чи готуйте страви з голубів у Парижі. Можливо, турагенції не запропонують путівки одразу на іспанську революцію чи війну в Італії, але ви завжди можете випити місцевого вина, поспілкуватися з жителями й романтизувати їх у своєму тексті.
3. Перетворіть життя на театр і пишіть у всіх книгах про себе. Словом, живіть так само геніально, як творите. Кличте передових європейських митців на бокс-поєдинок, пийте смачне сухе мартіні на Кубі та заводьте романи із медсестрами чи палкими журналістками. Якщо у стосунках буде надто багато проблем, ви завжди можете жити з шістдесятьма котиками, що грітимуть вам ноги, доки сидітимете за друкарською машинкою (себто ноутбуком).
4. Вивчайте мови. Якщо не знатимете, що написати, просто додайте фразу французькою чи італійською. А перш ніж записуватися на курси до Institut Francais, Goethe Institut чи Green Forest, прислухайтеся до порад Ернеста.
5. Знайдіть собі редактора, який виправлятиме ваші тексти, знайомитиме вас зі столичними інфлюенсерами та поїтиме вдома чаєм. У Гемінґвея була Гертруда Стайн, у нас – Марія, а далі вибір за вами.
Якщо ви підозріло ставитеся до посилань у тексті, ось перелік наших статей про Ернеста Гемінґвея: Пиши, скорочуй від Ернеста Гемінґвея;
Естетика вбивства биків або любов до кориди по-вегетаріанськи;
Париж очима Ернеста Гемінґвея;
По кому подзвін? За Республіку, комуністів і хмарне небо;
Addio, Італіє! Перша світова війна, самотні медсестри та Гемінґвей;
Travel-поради від Ернеста Гемінґвея. Як знайомитися з Іспанією;
5 слів про Ернеста Гемінґвея;
Як вийти заміж за американця;
Некорисні поради Ернеста Гемінґвея з вивчення іноземних мов;
Гертруда Стайн: дикі звірі або де шукати втрачене покоління.
Вважаєте себе напрочуд оригінальними та підкорюєте інших розповідями про Французьку нову хвилю? Будьмо чесними – це вже нікого не дивує. Потрібно розширити географію знань кінематографу та поговорити про, скажімо, Гонконг. І так, там теж була Нова хвиля.
Гонконгська нова хвиля – загальний термін, що застосовується до творчості групи молодих гонконгських кінорежисерів кінця 1970-80-х років. Найвідоміші серед них: Цуй Харк, Енн Хуей, Патрік Там, Їм Хо і Аллен Фон.
Кінематограф Гонконгу є однією з провідних жанрових шкіл в сучасному кіно. Американські кінознавці кажуть, що «Скажені пси», «Місія: нездійсненна», «Матриця», «Убити Білла», «Люди Х», «Людина-павук» і багато інших голлівудських картин зроблені під впливом гонконгських стрічок або режисерів.
Культура ж самого Гонконгу, спеціального адміністративного району КНР – це синтез американського, європейського, китайського і японського впливів, а його мешканці ідентифікують себе насамперед з містом, а не з етносом чи релігією.
Виникнення
На початку 70-х група молодих співробітників телебачення вирушила на навчання до кіношкіл Англії, США і Канади. Серед них: Цуй Харк, Патрік Там, Енн Хой, Аллен Фон, Ронні Ю та інші майбутні класики гонконгського кіно. Майже всі вони – вихідці з середнього класу, які не були у соціалістичній частині Китаю, і, очевидно, не дуже туди хотіли. Їхній кінематограф вирізняється уникненням жорсткої цензури.
Потрапивши на захід в часи сексуальної революції, політичних скандалів і стрімких суспільних змін, гонконгці вивчали історію і теорію кінематографу, дивилися визначні фільми: «Опівнічний ковбой», «Розмова», «Французький зв'язковий», «Злі вулиці» і «Таксист» і розуміли, що могли б зняти будь-який з них у Гонконгу та на його кіностудіях. Перебування на Заході допомогло їм позбутися залишків ізоляціонізму класичної китайської культури.
Чим режисери Нової хвилі відрізняються від інших?
Повернувшись в середині 70-х років на батьківщину, вони дебютували в ігровому кіно зі стрічками на кантонському діалекті, відкинувши канони однотипних кунгфу-бойовиків і гламурних мелодрам для середнього класу. Їхні кадри були невідшліфовані і хаотичні, як сам Гонконг, а картини, які перенасичені провокаційними сценами насильства і сексу, вражали енергією, драйвом і розкутістю фантазії.
«Ми знімаємо про Гонконг і для жителів Гонконгу»
Отже, на хвилі стрімкого розширення меж дозволеного в світовому кінематографі у Гонконгу зародився жанр еротичного кіно з особливим урбаністичним гонконгським колоритом – феньюе. На відміну від західних країн, тут еротика розвивалася не окремо від інших жанрів, як щось сороміцьке, а як частина мейнстріму, що перетинається з жанрами бойових мистецтв або комедії. Як це вдалося? Пропонуємо перевірити за переглядом бойовика “Метелики-вбивці” Цуй Харка, який входить в 100 найкращих китайських фільмів за версією Гонконгської кінопремії, романтичної кримінальної кінострічки “Світле майбутнє” Джона Ву чи класики артхаусу “Дикі дні” Вонг Карвая.
#пусто_про_кіно
Гонконгська нова хвиля – загальний термін, що застосовується до творчості групи молодих гонконгських кінорежисерів кінця 1970-80-х років. Найвідоміші серед них: Цуй Харк, Енн Хуей, Патрік Там, Їм Хо і Аллен Фон.
Кінематограф Гонконгу є однією з провідних жанрових шкіл в сучасному кіно. Американські кінознавці кажуть, що «Скажені пси», «Місія: нездійсненна», «Матриця», «Убити Білла», «Люди Х», «Людина-павук» і багато інших голлівудських картин зроблені під впливом гонконгських стрічок або режисерів.
Культура ж самого Гонконгу, спеціального адміністративного району КНР – це синтез американського, європейського, китайського і японського впливів, а його мешканці ідентифікують себе насамперед з містом, а не з етносом чи релігією.
Виникнення
На початку 70-х група молодих співробітників телебачення вирушила на навчання до кіношкіл Англії, США і Канади. Серед них: Цуй Харк, Патрік Там, Енн Хой, Аллен Фон, Ронні Ю та інші майбутні класики гонконгського кіно. Майже всі вони – вихідці з середнього класу, які не були у соціалістичній частині Китаю, і, очевидно, не дуже туди хотіли. Їхній кінематограф вирізняється уникненням жорсткої цензури.
Потрапивши на захід в часи сексуальної революції, політичних скандалів і стрімких суспільних змін, гонконгці вивчали історію і теорію кінематографу, дивилися визначні фільми: «Опівнічний ковбой», «Розмова», «Французький зв'язковий», «Злі вулиці» і «Таксист» і розуміли, що могли б зняти будь-який з них у Гонконгу та на його кіностудіях. Перебування на Заході допомогло їм позбутися залишків ізоляціонізму класичної китайської культури.
Чим режисери Нової хвилі відрізняються від інших?
Повернувшись в середині 70-х років на батьківщину, вони дебютували в ігровому кіно зі стрічками на кантонському діалекті, відкинувши канони однотипних кунгфу-бойовиків і гламурних мелодрам для середнього класу. Їхні кадри були невідшліфовані і хаотичні, як сам Гонконг, а картини, які перенасичені провокаційними сценами насильства і сексу, вражали енергією, драйвом і розкутістю фантазії.
«Ми знімаємо про Гонконг і для жителів Гонконгу»
Отже, на хвилі стрімкого розширення меж дозволеного в світовому кінематографі у Гонконгу зародився жанр еротичного кіно з особливим урбаністичним гонконгським колоритом – феньюе. На відміну від західних країн, тут еротика розвивалася не окремо від інших жанрів, як щось сороміцьке, а як частина мейнстріму, що перетинається з жанрами бойових мистецтв або комедії. Як це вдалося? Пропонуємо перевірити за переглядом бойовика “Метелики-вбивці” Цуй Харка, який входить в 100 найкращих китайських фільмів за версією Гонконгської кінопремії, романтичної кримінальної кінострічки “Світле майбутнє” Джона Ву чи класики артхаусу “Дикі дні” Вонг Карвая.
#пусто_про_кіно
Джон Стейнбек народився в Каліфорнії, але до його дому не сягали звуки вечірок на Західному узбережжі. Він виріс серед полів, фруктових садів і ранчо. Маленьким грався у хованки в бур’янах, слухав розповіді дідуся про колонізаторів і дивився, як клеймують худобу й об’їжджають диких коней. Грози він перечікував на горищі серед книжок і думав про їхніх попередніх власників, які вже виросли й, мабуть, забули, як це: чути гуркіт грому, стукіт крапель по карнизу й уявляти пригоди Гекльберрі Фіна, Айвенго чи короля Артура. Натхненний прочитаним, Джон пообіцяв собі стати письменником. Розповідаємо, як йому це вдалося в житті та на прикладі повісті “Про мишей і людей” зокрема.
Закінчивши школу, Джон вступив на журналістику до Стенфордського університету, але не провчився там і року: хлопця кликали дорога, вечори в генделиках, різноробочі й дух провінції. Якось сусід Стейнбека по кімнаті побачив на ліжку записку: “Поїхав до Китаю. Джон”. Далі ніж Сан-Франциско він, звичайно, не виїхав, але й до навчання не повернувся. Натомість, Джон подорожував штатами, постійно змінював роботу, потерпав від злиднів, закохався, підхопив соціалістичні ідеї й натхнення.
Під час мандрівки Стейнбек побачив поневіряння фермерів Середнього Заходу, яких вижили з рідних земель, та перетворення угідь на посушливі пустелі. Люди працювали 15 годин на добу, витримуючи конкуренцію з дешевою працею іммігрантів, а митарства, голод і бідність загрожували ідеї американської свободи. Тоді письменник знайшов тих, чию історію хоче розповідати – заручників становища, які намагаються жити, любити і “без надії таки сподіватись”.
Після успіху роману “Квартал Тортілья-Флет” Стейнбек в 1937 році публікує невелику повість “Про мишей і людей”, обігравши в назві вірш Роберта Бернса: “I мишачих, і людських мрій немало гине, і потім смутків темних рій услід їм лине”.
Головні герої повісті, Джордж і Ленні, абсолютно різні. Перший – рухливий, підтягнутий, з суворими гострими очима; інший – велетенський чолов’яга з невиразним обличчям і дитячим розгубленим поглядом. Вони покинули колишнє ранчо й тепер прямують до нового місця роботи, а дорогою мріють про власну ферму, город і кроликів. Останньому особливо радіє Ленні, бо він любить все приємне на дотик і попри кремезний вигляд, чоловік у душі немов маля. Коли вони прийшли на нове ранчо, все налагодилося і їхня мрія про власний шмат землі наблизилась до реальності. Втім, все зруйнував трагічний випадок.
Дружба головних героїв неоднозначна: Джордж постійно цькує Ленні, а той погрожує піти жити в печеру. Проте кожен готовий вбити заради іншого, бо людям завжди потрібні люди. Ті, хто всоте розмовлятиме про щасливе майбутнє разом, навіть якщо воно не настане.
Стейнбек показує фізично та морально скалічених людей не покидьками, відлюдниками чи побічним ефектом прогресу, а особистостями з переживаннями, мріями й надіями. Письменник у кожному бачив Всесвіт, поки загальнонаціональні страждання ставили життя людини на один щабель з мишачим. Як у Бернса, щоб один був ситий, інший повинен голодувати. Така правда сподобалась не всім, і повість сприйняли неоднозначно: Стейнбека звинувачували в образливій лексиці, пропаганді евтаназії, антикапіталізмі та расизмі. Тому "Про мишей і людей" потрапила до списку найчастіше заборонених книг.
Повість легка й швидко читається, проте довго не відпускає. У роті залишається металевий присмак крові, обличчя пече від сонця й вітру, а очі сльозяться від споглядання за горизонт.
Закінчивши школу, Джон вступив на журналістику до Стенфордського університету, але не провчився там і року: хлопця кликали дорога, вечори в генделиках, різноробочі й дух провінції. Якось сусід Стейнбека по кімнаті побачив на ліжку записку: “Поїхав до Китаю. Джон”. Далі ніж Сан-Франциско він, звичайно, не виїхав, але й до навчання не повернувся. Натомість, Джон подорожував штатами, постійно змінював роботу, потерпав від злиднів, закохався, підхопив соціалістичні ідеї й натхнення.
Під час мандрівки Стейнбек побачив поневіряння фермерів Середнього Заходу, яких вижили з рідних земель, та перетворення угідь на посушливі пустелі. Люди працювали 15 годин на добу, витримуючи конкуренцію з дешевою працею іммігрантів, а митарства, голод і бідність загрожували ідеї американської свободи. Тоді письменник знайшов тих, чию історію хоче розповідати – заручників становища, які намагаються жити, любити і “без надії таки сподіватись”.
Після успіху роману “Квартал Тортілья-Флет” Стейнбек в 1937 році публікує невелику повість “Про мишей і людей”, обігравши в назві вірш Роберта Бернса: “I мишачих, і людських мрій немало гине, і потім смутків темних рій услід їм лине”.
Головні герої повісті, Джордж і Ленні, абсолютно різні. Перший – рухливий, підтягнутий, з суворими гострими очима; інший – велетенський чолов’яга з невиразним обличчям і дитячим розгубленим поглядом. Вони покинули колишнє ранчо й тепер прямують до нового місця роботи, а дорогою мріють про власну ферму, город і кроликів. Останньому особливо радіє Ленні, бо він любить все приємне на дотик і попри кремезний вигляд, чоловік у душі немов маля. Коли вони прийшли на нове ранчо, все налагодилося і їхня мрія про власний шмат землі наблизилась до реальності. Втім, все зруйнував трагічний випадок.
Дружба головних героїв неоднозначна: Джордж постійно цькує Ленні, а той погрожує піти жити в печеру. Проте кожен готовий вбити заради іншого, бо людям завжди потрібні люди. Ті, хто всоте розмовлятиме про щасливе майбутнє разом, навіть якщо воно не настане.
Стейнбек показує фізично та морально скалічених людей не покидьками, відлюдниками чи побічним ефектом прогресу, а особистостями з переживаннями, мріями й надіями. Письменник у кожному бачив Всесвіт, поки загальнонаціональні страждання ставили життя людини на один щабель з мишачим. Як у Бернса, щоб один був ситий, інший повинен голодувати. Така правда сподобалась не всім, і повість сприйняли неоднозначно: Стейнбека звинувачували в образливій лексиці, пропаганді евтаназії, антикапіталізмі та расизмі. Тому "Про мишей і людей" потрапила до списку найчастіше заборонених книг.
Повість легка й швидко читається, проте довго не відпускає. У роті залишається металевий присмак крові, обличчя пече від сонця й вітру, а очі сльозяться від споглядання за горизонт.
Звикли застосовувати епітет “концептуальний” до фотографій в інстаграмі? Ранкові #пусто_про_ізми розкажуть, як знаходити натхнення у стільцях, де виставляти порожні листки й чому концептуалізм – це не про кожну гарну світлину в стрічці.
Концептуалізм – це рух у постмодернізмі, що переосмислює відношення задуму до форми і надає перевагу першому. У 1917 році дадаїст Марсель Дюшан створив “Фонтан” і тим самим дискредитував поняття “краса” та “естетика”. Об'єктом його твору був вже готовий предмет – пісуар – не створений автором. Високе перетворилося на жест, задум став королем. У 1960-х ці принципи взяли в роботу представники концептуального мистецтва, а Дюшана зробили одним із засновників.
На противагу поп-арту, який оспівував масову культуру та виробництво (згадайте “Консервні банки з супом «Кемпбелл»” чи “Диптих Мерилін” Енді Ворґола), у концептуалізмі сама ідея стає “машиною, що виробляє мистецтво”. Рух використовує спільну з мінімалізмом тенденцію дематеріалізації. На думку концептуальних художників, мистецтво не повинно мати вигляд традиційного або взагалі приймати будь-яку фізичну форму: його суть – змушувати людей думати, а не тішити око. Погану ідею не зробить кращою жодне втілення, але хорошу неможливо зіпсувати реалізацією.
Художники усвідомили: мистецтво неможливе без контексту. Картина/скульптура/тощо є такою не лише через факт свого створення, а й через те, де вона розміщена. Предмет, виставлений в музеї, стає твором мистецтва; той самий предмет, виставлений на вулиці, може не мати ніякої цінності. Коли критики маркують твір як хороший/поганий, вони додають йому цінності чи знецінюють. Музеї інвестують у просування вибраних митців та у вибір «важливих» об’єктів, формують економічну реальність, корисну для мистецького світу. Успіх роботи залежить і від глядачів: “сучасний салон”, включає в себе аудиторію, а також творців та установи, які їх приймають. Замість того, щоб заперечувати чи відкидати цей факт, концептуалісти прагнули переосмислити процеси соціальних та інституційних відносин.
Реформувалося й поняття авторства: художника в центрі твору замінила ідея. Процес появи роботи часто ґрунтувався на основі випадкових дій, які майстер не міг повністю контролювати. Об’єкт традиційного мистецтва живе доти, допоки існує у матеріальному світі. Існування концептуалістського твору схоже на флешмоб: у нього є автор, але його можна й потрібно повторювати іншим. Головне – це зберегти ядро, ідею відтворюваного.
Найвідоміші представники: Роберт Раушенберг, Ів Кляйн, Джозеф Кошут, Соль ЛеВітт, П’єро Мандзоні, Йоко Оно.
Найвідоміші твори:
Джозеф Кошут. Один і три стільці, 1965 р. Перша робота серії «Один і три», де автор зібрав об'єкт, фотографію цього об'єкта і його визначення зі словника. Вона змушує задуматися, що тут насправді є стільцем: об'єкт, його зображення чи слово "стілець"? Як ми використовуємо мову для того, аби описати предмет? Чому він називається так? В інших роботах Кошут використав лопату, молоток, лампу і навіть саму фотографію (з фотографією фотографії і визначенням слова "фотографія").
Роберт Раушенберг. Стертий малюнок де Кунінга, 1953 р. Що залишиться від картини, якщо її стерти? Чи буде чисте полотно мистецтвом? Ці питання не давали Роберту Раушенбергу спокою. Митець вирішив стерти картину, але для того, щоб ідея стала твором, робота мала бути чужою. Тому він попросив Віллема де Кунінга віддати свою роботу, яку було б важко стерти – малюнок вугіллям, олівцем, пастеллю й чорнилом. Раушенберг закінчив роботу за місяць та 15 знищених гумок.
Роберт Баррі. Усе, що я знаю, окрім того, про що я зараз не думаю, 1969 р. Авторська концепція полягає в тому, щоб заявити про ідеї, про які він не думає як про ідеї для мистецтва. Його творчість і є сенсом, а не її фізичною формою. Саме твердження може бути по-різному осмислене, написане й висказане.
Концептуалізм – це рух у постмодернізмі, що переосмислює відношення задуму до форми і надає перевагу першому. У 1917 році дадаїст Марсель Дюшан створив “Фонтан” і тим самим дискредитував поняття “краса” та “естетика”. Об'єктом його твору був вже готовий предмет – пісуар – не створений автором. Високе перетворилося на жест, задум став королем. У 1960-х ці принципи взяли в роботу представники концептуального мистецтва, а Дюшана зробили одним із засновників.
На противагу поп-арту, який оспівував масову культуру та виробництво (згадайте “Консервні банки з супом «Кемпбелл»” чи “Диптих Мерилін” Енді Ворґола), у концептуалізмі сама ідея стає “машиною, що виробляє мистецтво”. Рух використовує спільну з мінімалізмом тенденцію дематеріалізації. На думку концептуальних художників, мистецтво не повинно мати вигляд традиційного або взагалі приймати будь-яку фізичну форму: його суть – змушувати людей думати, а не тішити око. Погану ідею не зробить кращою жодне втілення, але хорошу неможливо зіпсувати реалізацією.
Художники усвідомили: мистецтво неможливе без контексту. Картина/скульптура/тощо є такою не лише через факт свого створення, а й через те, де вона розміщена. Предмет, виставлений в музеї, стає твором мистецтва; той самий предмет, виставлений на вулиці, може не мати ніякої цінності. Коли критики маркують твір як хороший/поганий, вони додають йому цінності чи знецінюють. Музеї інвестують у просування вибраних митців та у вибір «важливих» об’єктів, формують економічну реальність, корисну для мистецького світу. Успіх роботи залежить і від глядачів: “сучасний салон”, включає в себе аудиторію, а також творців та установи, які їх приймають. Замість того, щоб заперечувати чи відкидати цей факт, концептуалісти прагнули переосмислити процеси соціальних та інституційних відносин.
Реформувалося й поняття авторства: художника в центрі твору замінила ідея. Процес появи роботи часто ґрунтувався на основі випадкових дій, які майстер не міг повністю контролювати. Об’єкт традиційного мистецтва живе доти, допоки існує у матеріальному світі. Існування концептуалістського твору схоже на флешмоб: у нього є автор, але його можна й потрібно повторювати іншим. Головне – це зберегти ядро, ідею відтворюваного.
Найвідоміші представники: Роберт Раушенберг, Ів Кляйн, Джозеф Кошут, Соль ЛеВітт, П’єро Мандзоні, Йоко Оно.
Найвідоміші твори:
Джозеф Кошут. Один і три стільці, 1965 р. Перша робота серії «Один і три», де автор зібрав об'єкт, фотографію цього об'єкта і його визначення зі словника. Вона змушує задуматися, що тут насправді є стільцем: об'єкт, його зображення чи слово "стілець"? Як ми використовуємо мову для того, аби описати предмет? Чому він називається так? В інших роботах Кошут використав лопату, молоток, лампу і навіть саму фотографію (з фотографією фотографії і визначенням слова "фотографія").
Роберт Раушенберг. Стертий малюнок де Кунінга, 1953 р. Що залишиться від картини, якщо її стерти? Чи буде чисте полотно мистецтвом? Ці питання не давали Роберту Раушенбергу спокою. Митець вирішив стерти картину, але для того, щоб ідея стала твором, робота мала бути чужою. Тому він попросив Віллема де Кунінга віддати свою роботу, яку було б важко стерти – малюнок вугіллям, олівцем, пастеллю й чорнилом. Раушенберг закінчив роботу за місяць та 15 знищених гумок.
Роберт Баррі. Усе, що я знаю, окрім того, про що я зараз не думаю, 1969 р. Авторська концепція полягає в тому, щоб заявити про ідеї, про які він не думає як про ідеї для мистецтва. Його творчість і є сенсом, а не її фізичною формою. Саме твердження може бути по-різному осмислене, написане й висказане.