Кажуть, рукописи не горять. А от собори – так. Учора ми з острахом спостерігали, як твориться історія, палає фантастична готика і перевертається в труні Гюґо. Розбираємося, чому всі навколо гудять про паризьку пожежу, а Нотр-Дам де Парі – це майже повністю втрачений шедевр.
Нотр-Дам – це архітектурна енциклопедія Середньовіччя. На його деталях можна пояснювати творчі особливості цієї епохи: контрфорси, нервюри на стелі, аркбутани та безліч інших слів, які ламають мозок і перехоплюють подих. Собор Паризької Богоматері, щоправда, не є цілком готичним – його будували впродовж близько 200 років (з XII до XIV ст., але деталі додавали аж до Великої реконструкції в ХІХ ст.), тому в архітектурі збереглися елементи ренесансу, бароко та романського стилю, характерного для Нормандії. Наприклад, великі верхні бокові галереї (відкриті балкони, в яких часто розташовують хор, музиканти й орган). На його території були розташовані щонайменше чотири храми: ранньохристиянський IV століття, базиліка Меровінгів (першої династії франкських королів), каролінзький собор (Каролінзька імперія існувала на території Європи у дев’ятому столітті) та романський катедральний собор. Третій, до речі, згорів, а останній зруйнували ще під час будівництва. А потім на місці його фундаменту почали спорудження сучасного Нотр-Даму.
Там зберігається терновий вінець Ісуса Христа, який придбав у Константинополі король Людовік ІХ у XIII столітті. До Великої Французької революції реліквія зберігалася у каплиці Сент-Шапель, а згодом його передали до скарбниці собору Паризької Богоматері. Вінок вдалося зберегти під час пожежі. У вежі Собору є дзвони: один великий і чотири менших, які мають свої імена: Ангеліка Франсуаза, Антуанетта Шарлотта, Гіацинт Жан і Деніс Давид. Через розташування на дерев’яній конструкції дзвони могли серйозно постраждати від полум’я.
Усі вікна в соборі мають вітражі. У Середньовіччі більшість прихожан були неграмотними, а розповісти їм про сюжети з Біблії все одно треба було. Служби велися латинською, тому в освітніх цілях використовували вітражі. Доки священник довго й нудно (для селян) читав месу, прихожани розглядали розфарбоване скло й через малюнки дізнавалися історії Біблії. Найвідоміші вітражі Собору – Північна й Південна круглі троянди. Перша розповідала про Старий Заповіт, а друга – про новий. Імовірно, вони були знищені полум’ям.
Зараз причиною руйнування собору стала випадкова пожежа, але три століття тому французи й самі хотіли знищити Нотр-Дам. Якобінці та Наполеон проголошували вищість античності й заперечували будь-яку велич середньовіччя та ренесансу, тому під час Французької революції XVIII століття собор зазнав багатьох варварських нападів: розбивали скульптури, нищили статуї та зносили голови монахів. Лише завдяки роману Віктора Гюґо ставлення до Нотр-Даму змінилося. “Собор Паризької Богоматері” як один із найпотужніших літературних творів епохи тоді заснував цілі рухи із захисту середньовічних пам’яток, а зараз допоможе вам скласти повне уявлення про знищений собор до його відбудови (всі загальні описи на перших 50-и сторінках).
Нам – сумно. Бо ми шалено любимо готику, закохані в цю паризьку святиню і хотіли побачити її на власні очі ще хоч раз. Сподіваємося, велич Нотр-Дам де Парі залишиться не лише на сторінках роману Віктора Гюґо. Французи кажуть, що tout mieux dans le meilleur des mondes*. Сьогодні ми їм повіримо.
*Все на краще
Нотр-Дам – це архітектурна енциклопедія Середньовіччя. На його деталях можна пояснювати творчі особливості цієї епохи: контрфорси, нервюри на стелі, аркбутани та безліч інших слів, які ламають мозок і перехоплюють подих. Собор Паризької Богоматері, щоправда, не є цілком готичним – його будували впродовж близько 200 років (з XII до XIV ст., але деталі додавали аж до Великої реконструкції в ХІХ ст.), тому в архітектурі збереглися елементи ренесансу, бароко та романського стилю, характерного для Нормандії. Наприклад, великі верхні бокові галереї (відкриті балкони, в яких часто розташовують хор, музиканти й орган). На його території були розташовані щонайменше чотири храми: ранньохристиянський IV століття, базиліка Меровінгів (першої династії франкських королів), каролінзький собор (Каролінзька імперія існувала на території Європи у дев’ятому столітті) та романський катедральний собор. Третій, до речі, згорів, а останній зруйнували ще під час будівництва. А потім на місці його фундаменту почали спорудження сучасного Нотр-Даму.
Там зберігається терновий вінець Ісуса Христа, який придбав у Константинополі король Людовік ІХ у XIII столітті. До Великої Французької революції реліквія зберігалася у каплиці Сент-Шапель, а згодом його передали до скарбниці собору Паризької Богоматері. Вінок вдалося зберегти під час пожежі. У вежі Собору є дзвони: один великий і чотири менших, які мають свої імена: Ангеліка Франсуаза, Антуанетта Шарлотта, Гіацинт Жан і Деніс Давид. Через розташування на дерев’яній конструкції дзвони могли серйозно постраждати від полум’я.
Усі вікна в соборі мають вітражі. У Середньовіччі більшість прихожан були неграмотними, а розповісти їм про сюжети з Біблії все одно треба було. Служби велися латинською, тому в освітніх цілях використовували вітражі. Доки священник довго й нудно (для селян) читав месу, прихожани розглядали розфарбоване скло й через малюнки дізнавалися історії Біблії. Найвідоміші вітражі Собору – Північна й Південна круглі троянди. Перша розповідала про Старий Заповіт, а друга – про новий. Імовірно, вони були знищені полум’ям.
Зараз причиною руйнування собору стала випадкова пожежа, але три століття тому французи й самі хотіли знищити Нотр-Дам. Якобінці та Наполеон проголошували вищість античності й заперечували будь-яку велич середньовіччя та ренесансу, тому під час Французької революції XVIII століття собор зазнав багатьох варварських нападів: розбивали скульптури, нищили статуї та зносили голови монахів. Лише завдяки роману Віктора Гюґо ставлення до Нотр-Даму змінилося. “Собор Паризької Богоматері” як один із найпотужніших літературних творів епохи тоді заснував цілі рухи із захисту середньовічних пам’яток, а зараз допоможе вам скласти повне уявлення про знищений собор до його відбудови (всі загальні описи на перших 50-и сторінках).
Нам – сумно. Бо ми шалено любимо готику, закохані в цю паризьку святиню і хотіли побачити її на власні очі ще хоч раз. Сподіваємося, велич Нотр-Дам де Парі залишиться не лише на сторінках роману Віктора Гюґо. Французи кажуть, що tout mieux dans le meilleur des mondes*. Сьогодні ми їм повіримо.
*Все на краще
“Ідеальне кіно нецікаве. Тобто, кіно, в якому все бездоганно скроєно, зшито, де не випирають ніякі нитки і все перфектно, має вигляд фабричної штамповки, яка не зачіпає ані мозкових звивин, ані сердець. Найкраще кіно – те, в якому є якась помилка”.
У шостому випуску “Знімаємо, отже, існуємо?” ми з Романом Бондарчуком, режисером стрічки “Вулкан”, обговорюємо помилки, запліснявілі сири та картоплю фрі українського кінематографу. А ще дізнаємося, як зловтішаються кіномитці, чому хороший рингтон допомагає знайти продюсера та заради чого знімальна команда в листопаді обливається крижаною водою. Гайда слухати українського режисера, який показує, що актори в театрі та кіно можуть грати по-різному. Не проґавте драмеді "Вулкан", “пригодницький фільм про класного чувака, в якого зламалась машина і він зустрів якусь дівчину”, доки він ще на великих екранах.
Пустотливого переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-6-znmamo-otzhe-snumo-z-rezhiserom-romanom-bondarchukom
У шостому випуску “Знімаємо, отже, існуємо?” ми з Романом Бондарчуком, режисером стрічки “Вулкан”, обговорюємо помилки, запліснявілі сири та картоплю фрі українського кінематографу. А ще дізнаємося, як зловтішаються кіномитці, чому хороший рингтон допомагає знайти продюсера та заради чого знімальна команда в листопаді обливається крижаною водою. Гайда слухати українського режисера, який показує, що актори в театрі та кіно можуть грати по-різному. Не проґавте драмеді "Вулкан", “пригодницький фільм про класного чувака, в якого зламалась машина і він зустрів якусь дівчину”, доки він ще на великих екранах.
Пустотливого переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-6-znmamo-otzhe-snumo-z-rezhiserom-romanom-bondarchukom
Від церкви сховатися неможливо: тут ухвалюють Томос, там горить Нотр Дам де Парі, а десь зчиняються скандали через священиків, які впродовж десятиліть розбещують хлопчиків. Все, що може зробити в останньому випадку кардинал – попрохати вас використовувати коректні слова. “Педофілія” означає “любити дітей”, а “Бог теж любить дітей”, тому потрібно казати педосексуал. Тільки тихенько, бо слово непристойне, а цей чоловік все-таки священик, не зводьте ж на нього наклеп. Франсуа Озон, французький режисер, не дослухався і зняв про це стрічку “З божої волі”, лауреатку “Срібного ведмедя” Берлінале, яка сьогодні вийшла в український прокат.
Франсуа відомий завдяки фільмам про жінок із сильним характером, де психоделічні події відбуваються в послідовності естетичних кадрів. Він звик провокувати: то показує вагіну великим планом у “Подвійному коханці”, то розбещену неповнолітню в “Басейні”, то матір, яка кохається з сином, щоб довести його гетеросексуальність, у “Щурятнику”. Цього разу Озон вирішив продемонструвати сильного чоловічого героя і натрапив на скандал із священиком-педофілом Прена на сайті асоціації жертв насильства католицької церкви. Її заснували Александр, Франсуа та Еммануель, які стали жертвами розбещення понад 25 років тому (тобто, термін кримінальної відповідальності збіг). Під час розгортання скандалу звинуватили кардинала Барбарена, який знав про витівки колеги, але дозволяв тому й далі працювати з дітьми.
Спершу режисер хотів зняти документальне кіно, але познайомився з Александром, Франсуа та Еммануелем і вирішив залишити цю справу журналістам. Натомість він створив стрічку, де показав людські конфлікт, травму та боротьбу. Але картина все одно нагадує журналістське дослідження: власні назви героїв і міст збережено, всі матеріали взяті з медіа, а персонажі не висловлюють однозначної думки щодо віри в церкву. Навіть назва фільму взята з промови кардинала Барбарена на одній із прес-конференцій: “З божої волі, більшість фактів про сексуальне насильство священика прострочили можливий термін кримінальної відповідальності”. Це шокувало суспільство, адже “з божої волі” означає “на щастя”.
Франсуа продемонстрував надзвичайну майстерність у нейтральності. Три головні герої розповідають свої історії по черзі, ніби передавши один одному естафету. Александр – успішний віруючий католик, який першим звертається до церкви з повідомленням про дії Прена і скаржиться за її межі лише після двох років боротьби. Франсуа – атеїст, який одразу розголошує справу в медіа, щоб сколихнути механізм ігнорування педофілії, через що він припинити вірити. Еммануель – хлопець, який навіть не зміг дочитати заголовок про справу Прена до кінця, бо в нього почався напад епілепсії. Режисер ж не займає жодної позиції: він показує, що церква досі володіє містом, бо пекарі продають черствий хліб тим, хто оскверняє церкву, що віряни – щасливі люди, як і атеїсти, а кардинал Барбарен не хоче нічого робити проти людей у своєму інституту.
Озон каже: “Я не знаю,чи фільм може змінити світ, але він може розпочати дискусію”. Він показав проблеми: неосвічені сексуально діти не розуміють, де межа прихильності й любові та насильства; батьки дивляться на такі речі крізь пальці, бо бояться суспільного осуду; і важко в токсично маскулінній реальності публічно визнати себе жертвою. Актори майстерно відтворили емоції, а оператори підібрали вдалі ракурси та блакитно-сіру Францію для створення атмосфери повного занурення. Фільм триває дві години і, попри те, що він дуже цікавий, ви дивитиметеся на годинник під час сеансу. Але не тому, що стрічка нудна чи затягнута, а тому, що це складно сприйняти.
Ми не назвемо “З божої волі” кіномистецьким шедевром. Тут більше змісту, ніж форми. Нам було замало флеш-беків до дитинства та забагато подій, які просто трапляються. Але ми наполегливо радимо йти. Бо воно варте шоку та сирот по тілу. І змушує хотіти писати, говорити, кричати про проблеми, замовчувані суспільством загалом. Щоб не плакати після таких сеансів.
#пусто_про_кіно
Франсуа відомий завдяки фільмам про жінок із сильним характером, де психоделічні події відбуваються в послідовності естетичних кадрів. Він звик провокувати: то показує вагіну великим планом у “Подвійному коханці”, то розбещену неповнолітню в “Басейні”, то матір, яка кохається з сином, щоб довести його гетеросексуальність, у “Щурятнику”. Цього разу Озон вирішив продемонструвати сильного чоловічого героя і натрапив на скандал із священиком-педофілом Прена на сайті асоціації жертв насильства католицької церкви. Її заснували Александр, Франсуа та Еммануель, які стали жертвами розбещення понад 25 років тому (тобто, термін кримінальної відповідальності збіг). Під час розгортання скандалу звинуватили кардинала Барбарена, який знав про витівки колеги, але дозволяв тому й далі працювати з дітьми.
Спершу режисер хотів зняти документальне кіно, але познайомився з Александром, Франсуа та Еммануелем і вирішив залишити цю справу журналістам. Натомість він створив стрічку, де показав людські конфлікт, травму та боротьбу. Але картина все одно нагадує журналістське дослідження: власні назви героїв і міст збережено, всі матеріали взяті з медіа, а персонажі не висловлюють однозначної думки щодо віри в церкву. Навіть назва фільму взята з промови кардинала Барбарена на одній із прес-конференцій: “З божої волі, більшість фактів про сексуальне насильство священика прострочили можливий термін кримінальної відповідальності”. Це шокувало суспільство, адже “з божої волі” означає “на щастя”.
Франсуа продемонстрував надзвичайну майстерність у нейтральності. Три головні герої розповідають свої історії по черзі, ніби передавши один одному естафету. Александр – успішний віруючий католик, який першим звертається до церкви з повідомленням про дії Прена і скаржиться за її межі лише після двох років боротьби. Франсуа – атеїст, який одразу розголошує справу в медіа, щоб сколихнути механізм ігнорування педофілії, через що він припинити вірити. Еммануель – хлопець, який навіть не зміг дочитати заголовок про справу Прена до кінця, бо в нього почався напад епілепсії. Режисер ж не займає жодної позиції: він показує, що церква досі володіє містом, бо пекарі продають черствий хліб тим, хто оскверняє церкву, що віряни – щасливі люди, як і атеїсти, а кардинал Барбарен не хоче нічого робити проти людей у своєму інституту.
Озон каже: “Я не знаю,чи фільм може змінити світ, але він може розпочати дискусію”. Він показав проблеми: неосвічені сексуально діти не розуміють, де межа прихильності й любові та насильства; батьки дивляться на такі речі крізь пальці, бо бояться суспільного осуду; і важко в токсично маскулінній реальності публічно визнати себе жертвою. Актори майстерно відтворили емоції, а оператори підібрали вдалі ракурси та блакитно-сіру Францію для створення атмосфери повного занурення. Фільм триває дві години і, попри те, що він дуже цікавий, ви дивитиметеся на годинник під час сеансу. Але не тому, що стрічка нудна чи затягнута, а тому, що це складно сприйняти.
Ми не назвемо “З божої волі” кіномистецьким шедевром. Тут більше змісту, ніж форми. Нам було замало флеш-беків до дитинства та забагато подій, які просто трапляються. Але ми наполегливо радимо йти. Бо воно варте шоку та сирот по тілу. І змушує хотіти писати, говорити, кричати про проблеми, замовчувані суспільством загалом. Щоб не плакати після таких сеансів.
#пусто_про_кіно
Коли стрічка Ларса фон Трієра чи Квентіна Тарантіно триває більше, ніж дві години, здається, що лаконічність і талант ніяк не пов’язані. Втім, навіть режисери, які дозволяють собі затягти вас на тригодинний сеанс до кіно, починали із короткого метру. Тарковський, Джармуш, фон Трієр – що дивитися, якщо часу обмаль?
Софія Коппола, “Lick the star”, 1998 – історія про чотирьох семикласниць, які живуть у невеликому місті, ходять до школи, зачитуються моторошними романами Вірджинії Ендрюс і мріють втілити її сюжети в життя. Наприклад, отруїти всіх хлопчиків навколо. “Lick the star” показує теми самотності, відсутності й самопошуку через уривки із життя Хлої, “королеви” дівочої компанії, і Кейт, яка щойно повернулася до школи зі зламаною ногою. Тут красива кіномова: монохром, симетричні кадри, динамічна камера. Стрічка починається сценою в машині – такою, які ми згодом побачимо і в “Труднощах перекладу”, і в “Десь”, і в “Цнотливих самовбивцях” Софії Копполи.
Квентін Тарантіно, “День народження мого найкращого друга”, 1987 – перший фільм Квентіна Тарантіно, який тоді працював продавцем у магазині відеокасет. У режисера не було грошей, тому чорно-білий фільм знятий на 16-міліметрову камеру не надто хорошої якості. Тарантіно казав, що жахнувся після перегляду і захотів провалитися під землю. Що ж, перші коти за плоти (це такий український відповідник фразеологізму “первый блин всегда комом”). Втім, якщо вам кортить переглянути чорну комедію про смуток, проститутку й фаната Елвіса Преслі та пізнати раннього Тарантіно – вмикайте.
Ларс фон Трієр, “Садівник, що вирощує орхідеї” – цей фільм вважають першим творінням автора “Дому, що побудував Джек”. Стрічка починається присвятою невідомій Анні, яка померла від лейкемії. Насправді ж, ніякої дівчинки не було: Ларс фон Трієр вигадав її, оскільки вважав, що так люди серйозніше сприймуть фільм. “Смерть і хвороби викликають повагу” – пояснює режисер. Радимо переглянути, щоб прослідкувати розвиток кіностилю данського майстра: дзеркала, рамки, вузька вулиця, якою йде похмурий герой, досконалий монтаж, естетичні кадри та щось на межі свідомого і несвідомого. Якщо ж дивитися чорно-білу дивину від молодого Трієра вам не хочеться, можете обрати “Подорож до Гарбузової країни”, яку Ларс зняв у 11 – стрічка не менш напружена, ніж “Антихрист”.
Джим Джармуш, “Кава і цигарки”, 2003 – це кіноальманах із одинадцяти чорно-білих фільмів, де люди курять, п’ють і розмовляють. За 17 років зйомок у стрічках взяли участь актори, шоумени, музиканти й друзі Джармуша. Тут був італієць Роберто Беніньї, якого Джим “презентував” американській публіці. Кейт Бланшетт, яка зіграла себе й ще одну себе, себто свою невідому двоюрідну сестру Шеллі. Стів Бушемі, який прикидався офіціантом. А ще Ісаак де Банколе, Білл Мюррей, Том Вейтс та безліч інших людей, яких ми згодом побачили в повнометражних фільмах сивоволосого американця. Радимо переглянути, щоб насолодитися змістовними small talks, посміятися і поскрінити. Зрештою, як і інші роботи Джима, ці короткометражки надзвичайно естетичні та медитативні.
Андрій Тарковський, “Каток і скрипка”, 1960 – у дворі зустрічаються маленький хлопчик-музикант і чоловік, що вкладає асфальт. Скрипаля ображають однолітки, а робітник за нього заступається – у них зав’язується дружба. Це стрічка про порозуміння, травми й мрії. Тут багато гри світла, дзеркал, рухливої води. Весь фільм наче світиться, переливається, блистить. Режисер показує типову “московську” естетику того часу: під’їзди, будинки, помаранчево-бурштиновий паркет у школі, провулки. Водночас, все це набуває якогось шарму і здається, що на світ ми дивимося через очі головного героя, для якого ці приміщення й скрипка – все життя.
Якщо переглядати фільми вдома у таку чудову погоду ви вважаєте кіногріхом, не проблема. Можна просто сходити на Київський міжнародний фестиваль короткометражного кіно (17-21 квітня), щоб переконатися в дружбі лаконічності та таланту, переглянути чудові стрічки й подумати. А раптом серед конкурсної програми ви знайдете майбутніх Тарковських, Джармушів і Коппол?
#пусто_про_кіно
Софія Коппола, “Lick the star”, 1998 – історія про чотирьох семикласниць, які живуть у невеликому місті, ходять до школи, зачитуються моторошними романами Вірджинії Ендрюс і мріють втілити її сюжети в життя. Наприклад, отруїти всіх хлопчиків навколо. “Lick the star” показує теми самотності, відсутності й самопошуку через уривки із життя Хлої, “королеви” дівочої компанії, і Кейт, яка щойно повернулася до школи зі зламаною ногою. Тут красива кіномова: монохром, симетричні кадри, динамічна камера. Стрічка починається сценою в машині – такою, які ми згодом побачимо і в “Труднощах перекладу”, і в “Десь”, і в “Цнотливих самовбивцях” Софії Копполи.
Квентін Тарантіно, “День народження мого найкращого друга”, 1987 – перший фільм Квентіна Тарантіно, який тоді працював продавцем у магазині відеокасет. У режисера не було грошей, тому чорно-білий фільм знятий на 16-міліметрову камеру не надто хорошої якості. Тарантіно казав, що жахнувся після перегляду і захотів провалитися під землю. Що ж, перші коти за плоти (це такий український відповідник фразеологізму “первый блин всегда комом”). Втім, якщо вам кортить переглянути чорну комедію про смуток, проститутку й фаната Елвіса Преслі та пізнати раннього Тарантіно – вмикайте.
Ларс фон Трієр, “Садівник, що вирощує орхідеї” – цей фільм вважають першим творінням автора “Дому, що побудував Джек”. Стрічка починається присвятою невідомій Анні, яка померла від лейкемії. Насправді ж, ніякої дівчинки не було: Ларс фон Трієр вигадав її, оскільки вважав, що так люди серйозніше сприймуть фільм. “Смерть і хвороби викликають повагу” – пояснює режисер. Радимо переглянути, щоб прослідкувати розвиток кіностилю данського майстра: дзеркала, рамки, вузька вулиця, якою йде похмурий герой, досконалий монтаж, естетичні кадри та щось на межі свідомого і несвідомого. Якщо ж дивитися чорно-білу дивину від молодого Трієра вам не хочеться, можете обрати “Подорож до Гарбузової країни”, яку Ларс зняв у 11 – стрічка не менш напружена, ніж “Антихрист”.
Джим Джармуш, “Кава і цигарки”, 2003 – це кіноальманах із одинадцяти чорно-білих фільмів, де люди курять, п’ють і розмовляють. За 17 років зйомок у стрічках взяли участь актори, шоумени, музиканти й друзі Джармуша. Тут був італієць Роберто Беніньї, якого Джим “презентував” американській публіці. Кейт Бланшетт, яка зіграла себе й ще одну себе, себто свою невідому двоюрідну сестру Шеллі. Стів Бушемі, який прикидався офіціантом. А ще Ісаак де Банколе, Білл Мюррей, Том Вейтс та безліч інших людей, яких ми згодом побачили в повнометражних фільмах сивоволосого американця. Радимо переглянути, щоб насолодитися змістовними small talks, посміятися і поскрінити. Зрештою, як і інші роботи Джима, ці короткометражки надзвичайно естетичні та медитативні.
Андрій Тарковський, “Каток і скрипка”, 1960 – у дворі зустрічаються маленький хлопчик-музикант і чоловік, що вкладає асфальт. Скрипаля ображають однолітки, а робітник за нього заступається – у них зав’язується дружба. Це стрічка про порозуміння, травми й мрії. Тут багато гри світла, дзеркал, рухливої води. Весь фільм наче світиться, переливається, блистить. Режисер показує типову “московську” естетику того часу: під’їзди, будинки, помаранчево-бурштиновий паркет у школі, провулки. Водночас, все це набуває якогось шарму і здається, що на світ ми дивимося через очі головного героя, для якого ці приміщення й скрипка – все життя.
Якщо переглядати фільми вдома у таку чудову погоду ви вважаєте кіногріхом, не проблема. Можна просто сходити на Київський міжнародний фестиваль короткометражного кіно (17-21 квітня), щоб переконатися в дружбі лаконічності та таланту, переглянути чудові стрічки й подумати. А раптом серед конкурсної програми ви знайдете майбутніх Тарковських, Джармушів і Коппол?
#пусто_про_кіно
У день тиші політики мовчать. Ми ж продовжуємо заповнювати порожнечу текстами про вертихвісток, звабливих французів і народжених мертвими митців. Тим, кого завтра чекає вибір та/чи верба, розповідаємо, як бути культурно готовим до всього в матеріалах на інтернет-ресурсі Пусто.
Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття – Обираєте місце для літньої відпустки? Італія, море, вино — хіба щось може бути краще? Сандро Боттічеллі вважає, що так: сварки з сусідами, філософські дискусії та спалення картин. Художник прожив у Флоренції все життя і точно знає, як вдало (чи не дуже) провести там час. Як мстити ворогам, де говорити про естетику та з ким вступати до середньовічної секти — розповідаємо у матеріалі.
Як дивитись “Мрійники” Бертолуччі – Зіграємо в "дві правди – одна брехня"? Твердження такі: "Бертолуччі геніальний режисер", "Парижу личать революції" та "Луї Гарель - найсимпатичніший француз". Гра в нас не вийде, бо все це – правда. Правда ще й те, що закохатися в Бернардо Бертолуччі можна зі сміливої кінострічки "Мрійники". Переглядайте кіно французької революції по-італійськи, шукайте червоні берети в натовпах, а про секс, сінефільство, бунт, Луї Гарреля і Єву Грін читайте за посиланням. Au revoir!
Василь Симоненко: як кохати вертихвістку – Мрієте про практику від університету в The New York Times, а пропонують хіба Черкаську правду? Не переймайтеся. Можливо, саме там трапиться жінка всього вашого життя, яка надихне на чуттєву лірику і листи, про які мріятиме кожен. Принаймні, Василеві Симоненкові – трапилася. Покроково розповідаємо, як звабити блакитнооку кур’єрку, яка чхати хотіла на ваші вірші, а потім цілувати її з першого рядка.
Марк Шагал: як живим потрапити у Лувр – Досі жалієтесь, що бракує стипендії на новий одяг чи квитки у театр? Не переймайтеся: можливо, ваші страждання зроблять вас видатним митцем. Принаймні, так трапилося із Марком Шагалом. Художник обкрутив навколо пальця правила Лувру, вишивав гобелени у Нью-Йорку і заснував власну школу, з якої його вигнали бунтом. Як творити у сім’ї, де вашими картинами витирають взуття, пережити дві війни і комунізм? Читайте в матеріалі.
Випуск №6 "Знімаємо, отже, існуємо?" з режисером Романом Бондарчуком – “Ідеальне кіно нецікаве… Найкраще кіно те, в якому є якась помилка”. В новому випуску разом із Романом Бондарчуком, режисером стрічки “Вулкан”, обговорюємо помилки, запліснявілі сири та картоплю фрі українського кінематографу. А ще дізнаємося, як зловтішаються кіномитці, чому хороший рингтон допомагає знайти продюсера та заради чого знімальна команда в листопаді обливається крижаною водою. Гайда слухати українського режисера, який показує, що актори в театрі та кіно можуть грати по-різному.
Еріх Марія Ремарк: як довести читача до сліз – Якщо вас звинувачують у плагіаті, дійте як Ремарк. Коли в нього запитали про схожість з Гемінґвеєм, він відповів: "do not speak Еnglish". Поки журналісти перебували в легкому шоці, він встиг втекти до Швейцарії та сховатися серед полотен Ренуара, Деґа і Сезанна. Еріх Марія навчив цінувати дружбу, проклинати війну, любити ром і знаходити "Інтернаціональ" із заплющеними очима. Але його все одно вважають письменником стражденних підлітків. Чому Ремарк насправді глибший, ніж склянка з кальвадосом, читайте в матеріалі.
Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття – Обираєте місце для літньої відпустки? Італія, море, вино — хіба щось може бути краще? Сандро Боттічеллі вважає, що так: сварки з сусідами, філософські дискусії та спалення картин. Художник прожив у Флоренції все життя і точно знає, як вдало (чи не дуже) провести там час. Як мстити ворогам, де говорити про естетику та з ким вступати до середньовічної секти — розповідаємо у матеріалі.
Як дивитись “Мрійники” Бертолуччі – Зіграємо в "дві правди – одна брехня"? Твердження такі: "Бертолуччі геніальний режисер", "Парижу личать революції" та "Луї Гарель - найсимпатичніший француз". Гра в нас не вийде, бо все це – правда. Правда ще й те, що закохатися в Бернардо Бертолуччі можна зі сміливої кінострічки "Мрійники". Переглядайте кіно французької революції по-італійськи, шукайте червоні берети в натовпах, а про секс, сінефільство, бунт, Луї Гарреля і Єву Грін читайте за посиланням. Au revoir!
Василь Симоненко: як кохати вертихвістку – Мрієте про практику від університету в The New York Times, а пропонують хіба Черкаську правду? Не переймайтеся. Можливо, саме там трапиться жінка всього вашого життя, яка надихне на чуттєву лірику і листи, про які мріятиме кожен. Принаймні, Василеві Симоненкові – трапилася. Покроково розповідаємо, як звабити блакитнооку кур’єрку, яка чхати хотіла на ваші вірші, а потім цілувати її з першого рядка.
Марк Шагал: як живим потрапити у Лувр – Досі жалієтесь, що бракує стипендії на новий одяг чи квитки у театр? Не переймайтеся: можливо, ваші страждання зроблять вас видатним митцем. Принаймні, так трапилося із Марком Шагалом. Художник обкрутив навколо пальця правила Лувру, вишивав гобелени у Нью-Йорку і заснував власну школу, з якої його вигнали бунтом. Як творити у сім’ї, де вашими картинами витирають взуття, пережити дві війни і комунізм? Читайте в матеріалі.
Випуск №6 "Знімаємо, отже, існуємо?" з режисером Романом Бондарчуком – “Ідеальне кіно нецікаве… Найкраще кіно те, в якому є якась помилка”. В новому випуску разом із Романом Бондарчуком, режисером стрічки “Вулкан”, обговорюємо помилки, запліснявілі сири та картоплю фрі українського кінематографу. А ще дізнаємося, як зловтішаються кіномитці, чому хороший рингтон допомагає знайти продюсера та заради чого знімальна команда в листопаді обливається крижаною водою. Гайда слухати українського режисера, який показує, що актори в театрі та кіно можуть грати по-різному.
Еріх Марія Ремарк: як довести читача до сліз – Якщо вас звинувачують у плагіаті, дійте як Ремарк. Коли в нього запитали про схожість з Гемінґвеєм, він відповів: "do not speak Еnglish". Поки журналісти перебували в легкому шоці, він встиг втекти до Швейцарії та сховатися серед полотен Ренуара, Деґа і Сезанна. Еріх Марія навчив цінувати дружбу, проклинати війну, любити ром і знаходити "Інтернаціональ" із заплющеними очима. Але його все одно вважають письменником стражденних підлітків. Чому Ремарк насправді глибший, ніж склянка з кальвадосом, читайте в матеріалі.
“Не пий власну сечу і не їж власне лайно. Це табу” – каже Монте маленькій Віллоу в новому фільмі Клер Дені “На висоті”. А ми витріщаємось, хапаємося за ручки крісел та з жадібною цікавістю додивляємося до кінця. Спробуємо розібратись, чому варто піти на фантастичний трилер у жовтому кольорі з Робертом Паттінсоном, Жюльєт Бінош та Мією Гот у головних ролях.
Космос – в’язниця. Життя там сповнене вічності, від якої тхне смертю та божевіллям. А вони їхали туди, щоб жити. Головні герої “На висоті” – злочинці, засуджені до смертної кари або довічного ув’язнення, які погодилися допомогти науці та попрямували до чорної діри. Вони мали дослідити її здатність передавати енергію на Землю, а тоді – повернутися. Але їх не попередили, що поза Сонячною системою час рухається по-інакшому та не дає шляху назад. Там зникають звичні суспільство, мораль, упередження. Загострюються жорстокість, сексуальність та жага до насильної репродукції. Повідомлення до Землі ідуть сотні років і немає зірок, бо під час руху корабля вони перетворюються в розмазану масу та зливаються з всепоглинаючою порожнечею.
На кораблі з’являється нове суспільство, де церквою стає “fuckbox” (сцену у цій кімнаті задоволень критики вважають новим хрестоматійним зображенням сексу наодинці), а владою – докторка Діббс. Остання щодня збирає в чоловіків сперму та намагається запліднити хоча би одну жінку на наповненому радіацією кораблі. Але тут є нескорені: Монте та Бойсі. Перший утримується від сексуальних задоволень, має прізвисько Монах і потерпає від спокусливих поглядів докторки. Друга вірить, що тіло служить їй, тому вона ніколи не стане матір’ю. Ні, вони не закохані. В таких обставинах немає місця ніжним почуттям. Тут ембріони помирають від радіації, а пасажири корабля – від (само)насильства. Але трапляється так, що Монте залишається наодинці з малюком і змінюється все. В затхлому повітрі корабля чути дитячий плач і відчувається присмак ренесансно-космічного гуманізму та люблячої відповідальності
Фільми Клер Дені важко пояснити. Роберт Паттінсон на одному з інтерв’ю сказав, що “єдина мова, якою можна говорити про стрічки цієї режисерки, – кіно”. І ми погоджуємося. Бо, попри те, що фільм постійно ставить запитання і дає на них відповіді: про причини, мету, обставини, ви не можете пояснити, що це все вкупі означає. Ми, наприклад, намагалися порівняти космічну каторжну вічність із Раєм, бо на кораблі є сад, своєрідне безсмертя та повітряна відірваність від земного життя. Деякі кінокритики стверджують, що це мініатюра нашого схибленого суспільства. Є й ті, які нарікають це стрічкою про секс і все, крапка. Але цього недостатньо.
Клер Дені створила жовту атмосферу зйомок у клаустрофобному кораблі та відмовилася виставляти додаткове світло. Взяла на головну роль Роберта Паттінсона, який бомбардував її повідомленнями про зустріч і бажанням співпрацювати, а вона вагалася. Захопилася порожнечею космосу та попередила перший нещодавно зроблений знімок чорної діри своїм екранним. І не помилилася: кадри створюють атмосферу, Паттінсон чудово грає “монаха”, вбивцю та батька, а космос манить своєю непояснюваною порожнечею.
“На висоті” – це фільм, якому страшно вірити, бо головні герої – злочинці, а реальність нагадує нічні жахи. Але віриш. І радиш далі. Гайда заповнювати порожні зали вартісних показів, де, за словами режисерки, значення має лише наспіх кинута у космос викрутка, бо потрібно заспокоїти маленьку дівчинку, яка плаче всередині корабля.
#пусто_про_кіно
Космос – в’язниця. Життя там сповнене вічності, від якої тхне смертю та божевіллям. А вони їхали туди, щоб жити. Головні герої “На висоті” – злочинці, засуджені до смертної кари або довічного ув’язнення, які погодилися допомогти науці та попрямували до чорної діри. Вони мали дослідити її здатність передавати енергію на Землю, а тоді – повернутися. Але їх не попередили, що поза Сонячною системою час рухається по-інакшому та не дає шляху назад. Там зникають звичні суспільство, мораль, упередження. Загострюються жорстокість, сексуальність та жага до насильної репродукції. Повідомлення до Землі ідуть сотні років і немає зірок, бо під час руху корабля вони перетворюються в розмазану масу та зливаються з всепоглинаючою порожнечею.
На кораблі з’являється нове суспільство, де церквою стає “fuckbox” (сцену у цій кімнаті задоволень критики вважають новим хрестоматійним зображенням сексу наодинці), а владою – докторка Діббс. Остання щодня збирає в чоловіків сперму та намагається запліднити хоча би одну жінку на наповненому радіацією кораблі. Але тут є нескорені: Монте та Бойсі. Перший утримується від сексуальних задоволень, має прізвисько Монах і потерпає від спокусливих поглядів докторки. Друга вірить, що тіло служить їй, тому вона ніколи не стане матір’ю. Ні, вони не закохані. В таких обставинах немає місця ніжним почуттям. Тут ембріони помирають від радіації, а пасажири корабля – від (само)насильства. Але трапляється так, що Монте залишається наодинці з малюком і змінюється все. В затхлому повітрі корабля чути дитячий плач і відчувається присмак ренесансно-космічного гуманізму та люблячої відповідальності
Фільми Клер Дені важко пояснити. Роберт Паттінсон на одному з інтерв’ю сказав, що “єдина мова, якою можна говорити про стрічки цієї режисерки, – кіно”. І ми погоджуємося. Бо, попри те, що фільм постійно ставить запитання і дає на них відповіді: про причини, мету, обставини, ви не можете пояснити, що це все вкупі означає. Ми, наприклад, намагалися порівняти космічну каторжну вічність із Раєм, бо на кораблі є сад, своєрідне безсмертя та повітряна відірваність від земного життя. Деякі кінокритики стверджують, що це мініатюра нашого схибленого суспільства. Є й ті, які нарікають це стрічкою про секс і все, крапка. Але цього недостатньо.
Клер Дені створила жовту атмосферу зйомок у клаустрофобному кораблі та відмовилася виставляти додаткове світло. Взяла на головну роль Роберта Паттінсона, який бомбардував її повідомленнями про зустріч і бажанням співпрацювати, а вона вагалася. Захопилася порожнечею космосу та попередила перший нещодавно зроблений знімок чорної діри своїм екранним. І не помилилася: кадри створюють атмосферу, Паттінсон чудово грає “монаха”, вбивцю та батька, а космос манить своєю непояснюваною порожнечею.
“На висоті” – це фільм, якому страшно вірити, бо головні герої – злочинці, а реальність нагадує нічні жахи. Але віриш. І радиш далі. Гайда заповнювати порожні зали вартісних показів, де, за словами режисерки, значення має лише наспіх кинута у космос викрутка, бо потрібно заспокоїти маленьку дівчинку, яка плаче всередині корабля.
#пусто_про_кіно
Якщо у ці (не)весняні вечори ви марите теплом і літніми майданчиками кав’ярень, які ось-ось почнуть з’являтися, не сумуйте. Ван Гог зробив усе, щоб ви будь-де насолоджувалися золотисто-зоряною атмосферою нічного міста. Уявіть, що потрапили на його картину: вас охоплює тиша, жовто-помаранчеве світло ліхтаря й довколишня темрява. Це – “Нічна тераса кафе”, полотно-квінтесенція любові Вінсента до жовтого кольору, містечка Арля та естетики світла.
Мистецький напрям: Вінсент ван Гог – постімпресіоніст. Його манера написання картин є унікальною: густі олійні мазки, довгі штрихи й контрастні кольори. Він потрапив із Нідерландів до Парижа в час Клода Моне, П’єра Огюста Ренуара і Поля Сезанна. Останній надихнув молодого художника на яскраві барви. Цей період творчості ван Гога умовно називають “жовтим”: цим кольором він писав легендарні “Соняхи”, зафарбовував тло автопортретів і навіть їв, щоб “стати щасливим”. Відтінок, який Вінсент використовував, назвали “сірчасто-жовтим”. На “Нічній терасі кафе” найважливіша гра кольорів. Ван Гог не використовував чорну фарбу, хоча зробив ефект контрасту між ніччю й освітленим ліхтарем кафе. Щоб жовтий колір був ще яскравішим, художник використав глибокий блакитний на тлі. Через гру із фарбами Вінсент показав романтичність і різнобарвність темряви, яка помаранчева, синя й рожево-фіолетова. Художник казав: “Ніч набагато живіша й багатша на барви, ніж день”.
Що тут зображено? Тераса кафе на площі Форум в Арлі, де тоді жив Вінсент. Це полотно має продовження – на картині “Нічне кафе” ван Гог зобразив інтер’єр кав’ярні і якщо повісити твори поряд, можна “зайти” в приміщення ззовні. Такий сюжет – вечірнє життя міста – притаманний імпресіоністам, однак тут він написаний у незвичній для цього напряму палітрі. Люди на полотні – лише декорації. Художник не зобразив їх детально, а зосередив увагу на “головних героях” картини – жовтому світлі й нічному небі. На останньому можна помітити своєрідно написані зорі, які через біле сяйво нагадують абстрактні ромашки. Митець писав цю картину на вулиці, а не в майстерні, оскільки боявся забути якусь деталь. Кажуть, він навіть чіпляв на капелюха свічки, щоб було легше працювати в темряві.
Вплив: “Нічна тераса кафе” ван Гога нагадує “Авеню де Кліши” французького постімпресіоніста Луї Анкетена. Цей художник був представником синтетизму – напряму, який протиставляв себе пуантилізму. Тобто, якщо пуантилісти Жорж Сера й Поль Сіньяк намагалися розділити мазки на окремі цятки, то синтетист Анкетен змішував їх якнайбільше, щоб різкі штрихи “переливалися” один в одного. Для синтетів у картині були важливі емоції, з якими вони творили та передання цих емоцій глядачеві. “Авеню де Кліши о п’ятій вечора” Анкетена схоже на “Нічну терасу” ван Гога за композицією: тут однаково розташовані лінії, увага зосереджена на яскраво-жовтому світлі ліхтаря й натовп, який радше декорація, ніж герой картини.
#пусто_розбирається
Мистецький напрям: Вінсент ван Гог – постімпресіоніст. Його манера написання картин є унікальною: густі олійні мазки, довгі штрихи й контрастні кольори. Він потрапив із Нідерландів до Парижа в час Клода Моне, П’єра Огюста Ренуара і Поля Сезанна. Останній надихнув молодого художника на яскраві барви. Цей період творчості ван Гога умовно називають “жовтим”: цим кольором він писав легендарні “Соняхи”, зафарбовував тло автопортретів і навіть їв, щоб “стати щасливим”. Відтінок, який Вінсент використовував, назвали “сірчасто-жовтим”. На “Нічній терасі кафе” найважливіша гра кольорів. Ван Гог не використовував чорну фарбу, хоча зробив ефект контрасту між ніччю й освітленим ліхтарем кафе. Щоб жовтий колір був ще яскравішим, художник використав глибокий блакитний на тлі. Через гру із фарбами Вінсент показав романтичність і різнобарвність темряви, яка помаранчева, синя й рожево-фіолетова. Художник казав: “Ніч набагато живіша й багатша на барви, ніж день”.
Що тут зображено? Тераса кафе на площі Форум в Арлі, де тоді жив Вінсент. Це полотно має продовження – на картині “Нічне кафе” ван Гог зобразив інтер’єр кав’ярні і якщо повісити твори поряд, можна “зайти” в приміщення ззовні. Такий сюжет – вечірнє життя міста – притаманний імпресіоністам, однак тут він написаний у незвичній для цього напряму палітрі. Люди на полотні – лише декорації. Художник не зобразив їх детально, а зосередив увагу на “головних героях” картини – жовтому світлі й нічному небі. На останньому можна помітити своєрідно написані зорі, які через біле сяйво нагадують абстрактні ромашки. Митець писав цю картину на вулиці, а не в майстерні, оскільки боявся забути якусь деталь. Кажуть, він навіть чіпляв на капелюха свічки, щоб було легше працювати в темряві.
Вплив: “Нічна тераса кафе” ван Гога нагадує “Авеню де Кліши” французького постімпресіоніста Луї Анкетена. Цей художник був представником синтетизму – напряму, який протиставляв себе пуантилізму. Тобто, якщо пуантилісти Жорж Сера й Поль Сіньяк намагалися розділити мазки на окремі цятки, то синтетист Анкетен змішував їх якнайбільше, щоб різкі штрихи “переливалися” один в одного. Для синтетів у картині були важливі емоції, з якими вони творили та передання цих емоцій глядачеві. “Авеню де Кліши о п’ятій вечора” Анкетена схоже на “Нічну терасу” ван Гога за композицією: тут однаково розташовані лінії, увага зосереджена на яскраво-жовтому світлі ліхтаря й натовп, який радше декорація, ніж герой картини.
#пусто_розбирається
Курт Воннеґут якось сказав: “Якщо ви серйозно хочете розчарувати батьків, а до гомосексуалізму душа не лежить, – йдіть в мистецтво”. Ксав'є Долан, канадський режисер, розчарував батьків двічі. Він постійно в епіцентрі скандалів: чи то називає Орсона Веллса “ледарем”, а Жан-Люка Годара – “старим буркотуном”, чи вирізає сцени з Джесікою Честейн, чи ображено відповідає на критику в Twitter. По що ж ходити до “проблемної дитини” і “вундеркінда” канадського кінематографу?
По неформальність
Ксав'є у фільмах репрезентує квір-спільноту, яка охоплює не тільки представників ЛГБТК+, а й людей, які просто не відповідають суспільним нормам. Популярність своєї творчості серед ізгоїв і вигнанців Долан пояснює власним відчуттям неприналежності: “У школі я потерпав від знущань через свою орієнтацію, тож зрозумів, що моя комфортна зона по той бік екрану, а не в реальності. Тоді ж я дізнався, що не один такий. Мільйони інших людей намагаються втиснутися в суспільні рамки, визначити себе в очах інших. Всі мої фільми – крик про прийняття інакшості”. Найповніше режисер розкриває персонажок, зокрема Даєн і Кайлу з “Mommy”, яких важко назвати зразковими матерями, Марі з “Уявної любов”, яка все не знайде собі чоловіка. Їх вважають дивними через бунтівний характер, ортодоксальні вчинки й відмову виконувати дані їм соціальні ролі. Їх неформальність виражається в самоідентифікації, досвіді, переживаннях і життєвих виборах.
По сім’ю
Батьки Ксав'є розлучилися, коли хлопчику було два роки. З татом він майже не спілкувався, а мама, не витримавши синової гіперактивності, віддала його до закритої школи. Тут восьмирічний Ксав'є потерпав від знущань через свою гомосексуальність і навчився відповідати жорстокістю на жорстокість. Спокій він знаходив у любові до Леонардо Ді Капріо (якому писав любовні листи, але випадково надсилав не на ту адресу) і в американських сіткомах. “Я хотів втекти від свого дитинства що швидше, то краще. Втім, подорослішавши, я все частіше до нього повертаюсь”. У доробку режисера всі стрічки, присвячені складнощам сімейних стосунків, серед яких дебютна “I killed my mother”, знята, за його словами, щоб покарати матір, а “Mommy” – щоб її возвеличити.
По естетику
Фільми Ксав'є Долана заслуговують на почесне звання “скріншотабельних” від редакції Пусто. Актори, кольори, контрасти, композиція складають гіперестетичне ціле. Варто відзначити експерименти режисера з фреймами (форматами екрану). Наприклад, у фільмі “Mommy” він використовує незвичний для великих екранів формат 1:1. Через такі експерименти та симетрію Долан підсилює суб’єктивність зображеного, заглиблює глядача в розуміння внутрішнього світу героїв і віддзеркалює їхні думки. Ксав'є часто називають режисером для людей з синдромом Туретта: він різко змінює кадри, перескакує у часових проміжках, швидко чергує яскраві образи або вставляє сцени, що випадають із загальної естетики, створюючи внутрішню динаміку. Його барвисті, голосні, ритмічні фільми нагадують розширені кліпи. Долан прибирає діалоги, використовує великий план, заповнює кадри лише музикою, експериментує зі сповільненою зйомкою, щоб стилізовано візуалізувати переживання – найгостріші моменти в житті персонажів. Не дивно, що саме до нього звернулася Аdele щодо зйомок кліпу на пісню “Hello”.
По зруйновані стіни
Ксав'є Долан руйнує стіни суспільних упереджень у житті і розділяючі стіни в кінематографі. Його герої часто дивляться в камеру або звертаються до глядача. Режисер експериментує з великим планом, зосереджуючи увагу на виразах обличчя, і зйомкою з-за спини, що створює відчуття безпосередньої присутності й залученості в діалог. Він візуалізує внутрішній простір персонажів і підкреслює інтимність моментів.
До "Це всього лише кінець світу" ходіть по найкращих французьких акторів, до "Все ще Лоранс" – по ідеї для нових образів (Ксав'є шаленіє від моди), а до “Уявного кохання” – по до болю красивих кучерявих чоловіків. А щоб повніше відчути стиль Долана, радимо переглянути відеоесе Крістофера Герона.
По неформальність
Ксав'є у фільмах репрезентує квір-спільноту, яка охоплює не тільки представників ЛГБТК+, а й людей, які просто не відповідають суспільним нормам. Популярність своєї творчості серед ізгоїв і вигнанців Долан пояснює власним відчуттям неприналежності: “У школі я потерпав від знущань через свою орієнтацію, тож зрозумів, що моя комфортна зона по той бік екрану, а не в реальності. Тоді ж я дізнався, що не один такий. Мільйони інших людей намагаються втиснутися в суспільні рамки, визначити себе в очах інших. Всі мої фільми – крик про прийняття інакшості”. Найповніше режисер розкриває персонажок, зокрема Даєн і Кайлу з “Mommy”, яких важко назвати зразковими матерями, Марі з “Уявної любов”, яка все не знайде собі чоловіка. Їх вважають дивними через бунтівний характер, ортодоксальні вчинки й відмову виконувати дані їм соціальні ролі. Їх неформальність виражається в самоідентифікації, досвіді, переживаннях і життєвих виборах.
По сім’ю
Батьки Ксав'є розлучилися, коли хлопчику було два роки. З татом він майже не спілкувався, а мама, не витримавши синової гіперактивності, віддала його до закритої школи. Тут восьмирічний Ксав'є потерпав від знущань через свою гомосексуальність і навчився відповідати жорстокістю на жорстокість. Спокій він знаходив у любові до Леонардо Ді Капріо (якому писав любовні листи, але випадково надсилав не на ту адресу) і в американських сіткомах. “Я хотів втекти від свого дитинства що швидше, то краще. Втім, подорослішавши, я все частіше до нього повертаюсь”. У доробку режисера всі стрічки, присвячені складнощам сімейних стосунків, серед яких дебютна “I killed my mother”, знята, за його словами, щоб покарати матір, а “Mommy” – щоб її возвеличити.
По естетику
Фільми Ксав'є Долана заслуговують на почесне звання “скріншотабельних” від редакції Пусто. Актори, кольори, контрасти, композиція складають гіперестетичне ціле. Варто відзначити експерименти режисера з фреймами (форматами екрану). Наприклад, у фільмі “Mommy” він використовує незвичний для великих екранів формат 1:1. Через такі експерименти та симетрію Долан підсилює суб’єктивність зображеного, заглиблює глядача в розуміння внутрішнього світу героїв і віддзеркалює їхні думки. Ксав'є часто називають режисером для людей з синдромом Туретта: він різко змінює кадри, перескакує у часових проміжках, швидко чергує яскраві образи або вставляє сцени, що випадають із загальної естетики, створюючи внутрішню динаміку. Його барвисті, голосні, ритмічні фільми нагадують розширені кліпи. Долан прибирає діалоги, використовує великий план, заповнює кадри лише музикою, експериментує зі сповільненою зйомкою, щоб стилізовано візуалізувати переживання – найгостріші моменти в житті персонажів. Не дивно, що саме до нього звернулася Аdele щодо зйомок кліпу на пісню “Hello”.
По зруйновані стіни
Ксав'є Долан руйнує стіни суспільних упереджень у житті і розділяючі стіни в кінематографі. Його герої часто дивляться в камеру або звертаються до глядача. Режисер експериментує з великим планом, зосереджуючи увагу на виразах обличчя, і зйомкою з-за спини, що створює відчуття безпосередньої присутності й залученості в діалог. Він візуалізує внутрішній простір персонажів і підкреслює інтимність моментів.
До "Це всього лише кінець світу" ходіть по найкращих французьких акторів, до "Все ще Лоранс" – по ідеї для нових образів (Ксав'є шаленіє від моди), а до “Уявного кохання” – по до болю красивих кучерявих чоловіків. А щоб повніше відчути стиль Долана, радимо переглянути відеоесе Крістофера Герона.
Все, що потрібно – хороші друзі. Хороші – тобто такі, які можуть оплатити вашу відпустку. На щастя, у Гарпер Лі, авторки “Убити пересмішника”, вони були. У 1956 році друзі майбутньої письменниці помітили, що жінка, повернувшись з роботи, пише оповідання, і подарували їй річний заробіток: “У тебе є один рік без роботи, щоби писати що завгодно. Щасливого Різдва”. Як результат – один із найпродаваніших американських романів.
Гарпер Лі народилася в алабамському містечку. Її тато був адвокатом, тому вона з її сусідом Труменом Капоте замість кіно часто ходила на судові засідання. Хоча авторка стверджувала, що у неї було нецікаве дитинство і нічого з того, що відбувається в “Убити пересмішника” не траплялося, деякі джерела розповідають про один випадок. У 1931 році в Алабамі відбувся судовий процес у справі зґвалтування двох білошкірих жінок дев’ятьма чорношкірими чоловіками. Попри те, що згідно з медичними свідченнями, жінок не ґвалтували, чоловіків визнали винними і засудили до смертної кари. Кажуть, ця історія і є основою роману.
Вона почала писати оповідання у сім, але ніколи їх не публікувала, бо “вони недостатньо хороші”. Зате роман “Убити пересмішника” виявився настільки хорошим, що його видали майже з першого разу. У 1957 році він потрапив до “демонічної” редакторки Тей Гофф, яка сказала, що “це більше схоже на збірку анекдотів, ніж на цілісний роман. Хоча у кожному рядку відчувається іскра справжньої письменниці”, і почала працювати з Гарпер над текстом. Часом авторка викидала рукопис через вікно в сніг, а потім в сльозах телефонувала редакторці, яка змушувала її збирати сторінки. До речі, “Убити пересмішника” – насправді був лише частиною так званого роману-продовження “Іди, вартового постав”, із якого Тей порадила взяти розповідь про дитинство і написати з неї книжку. Сьогодні ж ми просто маємо початкову версію рукопису Гарпер. Марк Лоусон із The Guardian сказав: “«Іди, вартового постав» складніший, але менш переконливий, ніж «Убити пересмішника». Важко не відчувати страху перед літературними акушерками, які бачать літературу в зародковому стані. Якби опублікований зараз текст випустили в 1960 році, він майже напевно не досяг би тієї ж величі”.
Але, завдяки наполегливості Тей і Гарпер, яка переписувала його тричі, – досяг. Після виходу він став бестселером, а письменниця – успішною і… багатою. Відповідно до судових документів 2012 року, авторка щорічно отримувала приблизно три мільйони доларів за продажі книжки. Втім, вона уникала популярності, дала одне повноцінне інтерв’ю і не написала більше жодного роману. Чому? “З двох причин: по-перше, я не хотіла би проходити через тиск і публічність, через які я пройшла з «Убити пересмішника», ні за які гроші. По-друге, я сказала все, що хотіла сказати і не буду говорити це знову”.
Гарпер Лі жила на скромному ранчо, їздила громадським транспортом і купувала одяг у звичайних магазинах. Вона ходила в театр, на риболовлю і бейсбольні матчі. Майже не читала сучасної літератури (окрім Гаррі Поттера, звісна річ): їй подобався Фолкнер, Маколей і Остін. Гарпер навіть сказала, що “хотіла б бути Джейн Остін південної Алабами”. Вона любила годувати качок, пити каву з Макдональдсу, підписувала книжки лише дітям, віддавала гроші на благодійність і ніколи не думала про життя серед людей. Коли у Гарпер трапився інсульт, вона майже втратила зір і слух та потрапила до будинку перестарілих, то майже ні з ким не спілкувалася. Подейкують, цим і скористалися її представники і видали “другий” роман заради комерційної вигоди, але суд не знайшов доказів.
Гарпер Лі померла у 2016-му. “Я не чекала успіху після публікації «Убити пересмішника». Я сподівалася, що критики швидко рознесуть книгу в пух і прах, але водночас вірила, що знайдуться люди, яким вона сподобається настільки, що це додасть мені натхнення”. Зрештою, деяким сподобалося настільки, що вони хотіли вбити письменницю. Вона ж остерігалася божевільних прихильників, посварилася з другом дитинства, бо, за її словами, він заздрив їй, а її роман після 59-ти років від першої публікації досі розходиться величезними накладами.
Гарпер Лі народилася в алабамському містечку. Її тато був адвокатом, тому вона з її сусідом Труменом Капоте замість кіно часто ходила на судові засідання. Хоча авторка стверджувала, що у неї було нецікаве дитинство і нічого з того, що відбувається в “Убити пересмішника” не траплялося, деякі джерела розповідають про один випадок. У 1931 році в Алабамі відбувся судовий процес у справі зґвалтування двох білошкірих жінок дев’ятьма чорношкірими чоловіками. Попри те, що згідно з медичними свідченнями, жінок не ґвалтували, чоловіків визнали винними і засудили до смертної кари. Кажуть, ця історія і є основою роману.
Вона почала писати оповідання у сім, але ніколи їх не публікувала, бо “вони недостатньо хороші”. Зате роман “Убити пересмішника” виявився настільки хорошим, що його видали майже з першого разу. У 1957 році він потрапив до “демонічної” редакторки Тей Гофф, яка сказала, що “це більше схоже на збірку анекдотів, ніж на цілісний роман. Хоча у кожному рядку відчувається іскра справжньої письменниці”, і почала працювати з Гарпер над текстом. Часом авторка викидала рукопис через вікно в сніг, а потім в сльозах телефонувала редакторці, яка змушувала її збирати сторінки. До речі, “Убити пересмішника” – насправді був лише частиною так званого роману-продовження “Іди, вартового постав”, із якого Тей порадила взяти розповідь про дитинство і написати з неї книжку. Сьогодні ж ми просто маємо початкову версію рукопису Гарпер. Марк Лоусон із The Guardian сказав: “«Іди, вартового постав» складніший, але менш переконливий, ніж «Убити пересмішника». Важко не відчувати страху перед літературними акушерками, які бачать літературу в зародковому стані. Якби опублікований зараз текст випустили в 1960 році, він майже напевно не досяг би тієї ж величі”.
Але, завдяки наполегливості Тей і Гарпер, яка переписувала його тричі, – досяг. Після виходу він став бестселером, а письменниця – успішною і… багатою. Відповідно до судових документів 2012 року, авторка щорічно отримувала приблизно три мільйони доларів за продажі книжки. Втім, вона уникала популярності, дала одне повноцінне інтерв’ю і не написала більше жодного роману. Чому? “З двох причин: по-перше, я не хотіла би проходити через тиск і публічність, через які я пройшла з «Убити пересмішника», ні за які гроші. По-друге, я сказала все, що хотіла сказати і не буду говорити це знову”.
Гарпер Лі жила на скромному ранчо, їздила громадським транспортом і купувала одяг у звичайних магазинах. Вона ходила в театр, на риболовлю і бейсбольні матчі. Майже не читала сучасної літератури (окрім Гаррі Поттера, звісна річ): їй подобався Фолкнер, Маколей і Остін. Гарпер навіть сказала, що “хотіла б бути Джейн Остін південної Алабами”. Вона любила годувати качок, пити каву з Макдональдсу, підписувала книжки лише дітям, віддавала гроші на благодійність і ніколи не думала про життя серед людей. Коли у Гарпер трапився інсульт, вона майже втратила зір і слух та потрапила до будинку перестарілих, то майже ні з ким не спілкувалася. Подейкують, цим і скористалися її представники і видали “другий” роман заради комерційної вигоди, але суд не знайшов доказів.
Гарпер Лі померла у 2016-му. “Я не чекала успіху після публікації «Убити пересмішника». Я сподівалася, що критики швидко рознесуть книгу в пух і прах, але водночас вірила, що знайдуться люди, яким вона сподобається настільки, що це додасть мені натхнення”. Зрештою, деяким сподобалося настільки, що вони хотіли вбити письменницю. Вона ж остерігалася божевільних прихильників, посварилася з другом дитинства, бо, за її словами, він заздрив їй, а її роман після 59-ти років від першої публікації досі розходиться величезними накладами.
Зазвичай діти або тікають від комах, або їх вбивають. Масао Ямамото спершу просто збирав, потім – почав фотографувати і колекціонувати їхні зображення. Так з’явилася сутність бачення краси японського фотографа – маленькі фотокартки, які можна вкласти в руку.
Його знімки ностальгійні і задумливі настільки, що могли б стати обкладинкою нового альбому Cigarettes after sex. Проте їх не можна ототожнювати із західними трендами, як от тяжіння до романтичного переосмислення минулого. В Японії є своя концепція – «вабі», що означає бідність. Це – одна з головних ідей японського мистецтва, яка пов’язана з аскетизмом, задоволенням малим і скромністю. Тому, замість гігантських і яскравих фотографій, Ямамото пропонує розглядати пожовклі знімки 3х5 дюймів.
“Якщо тримаєш у долоні фотографію – значить тримаєш у руці пам'ять. Як сімейне фото, яке носиш з собою” – каже фотограф.
Свій творчий шлях художник почав із живопису. Зараз поєднує фотографію та живопис – його світлини нереалістичні та більше нагадують листівки або малюнки. Ямамото використовує знімок як спосіб зупинки часу, в результаті чого народжуються поетичні образи, які викликають у глядача спогади і ностальгію. Він вивчає емоційну силу і енергію інтимних моментів, які кожен з нас зберігає як амулети. Героями його фото є птахи, комахи, дерева, тендітні людські тіла та пейзажі. Знімки Ямамото статичні і глибокі, загадкові і сумні, а головним у кадрі є не об'єкт, а порожнеча.
Популярність Масао Ямамото принесли маленькі знімки в інсталяціях. Ще одна його ідея полягає в демонстрації кожної світлини як частини чогось масштабного і цілісного. Художник каже, що, відкриваючи затвор, проявляючи плівку, друкуючи – він нагромаджує враження. Творчість Ямамото складає особливу цінність і для глядача і для нього самого – йому подобається збирати і зберігати ці враження в шкіряній коробці, в ящику столу або в альбомі. Його роботи виставляли в Парижі, Мілані, Лондоні та Бельгії, відомим фотохудожник є і на батьківщині. Альбоми Shizuka=Cleanse, KAWA=FLOW, Nakazora та A Box of Ku завантажені на його особистому сайті та вільні для перегляду.
“Для мене хороша фотографія – це те, що заспокоює. Змушує нас почувати себе добрими, ніжними. Фото, яке дає нам сміливість, нагадує нам про добрі спогади – це робить людей щасливими”.
Масао Ямамото вчить споглядати мистецтво цілісно, як велике явище, і водночас звертає увагу на його складові. Він з легкістю доводить, що знімки можуть викликати не лише захоплення талантом та баченням майстра, а й навіювати теплі, ностальгійні почуття, навіть якщо на них не зображені ваша бабуся чи песик.
Його знімки ностальгійні і задумливі настільки, що могли б стати обкладинкою нового альбому Cigarettes after sex. Проте їх не можна ототожнювати із західними трендами, як от тяжіння до романтичного переосмислення минулого. В Японії є своя концепція – «вабі», що означає бідність. Це – одна з головних ідей японського мистецтва, яка пов’язана з аскетизмом, задоволенням малим і скромністю. Тому, замість гігантських і яскравих фотографій, Ямамото пропонує розглядати пожовклі знімки 3х5 дюймів.
“Якщо тримаєш у долоні фотографію – значить тримаєш у руці пам'ять. Як сімейне фото, яке носиш з собою” – каже фотограф.
Свій творчий шлях художник почав із живопису. Зараз поєднує фотографію та живопис – його світлини нереалістичні та більше нагадують листівки або малюнки. Ямамото використовує знімок як спосіб зупинки часу, в результаті чого народжуються поетичні образи, які викликають у глядача спогади і ностальгію. Він вивчає емоційну силу і енергію інтимних моментів, які кожен з нас зберігає як амулети. Героями його фото є птахи, комахи, дерева, тендітні людські тіла та пейзажі. Знімки Ямамото статичні і глибокі, загадкові і сумні, а головним у кадрі є не об'єкт, а порожнеча.
Популярність Масао Ямамото принесли маленькі знімки в інсталяціях. Ще одна його ідея полягає в демонстрації кожної світлини як частини чогось масштабного і цілісного. Художник каже, що, відкриваючи затвор, проявляючи плівку, друкуючи – він нагромаджує враження. Творчість Ямамото складає особливу цінність і для глядача і для нього самого – йому подобається збирати і зберігати ці враження в шкіряній коробці, в ящику столу або в альбомі. Його роботи виставляли в Парижі, Мілані, Лондоні та Бельгії, відомим фотохудожник є і на батьківщині. Альбоми Shizuka=Cleanse, KAWA=FLOW, Nakazora та A Box of Ku завантажені на його особистому сайті та вільні для перегляду.
“Для мене хороша фотографія – це те, що заспокоює. Змушує нас почувати себе добрими, ніжними. Фото, яке дає нам сміливість, нагадує нам про добрі спогади – це робить людей щасливими”.
Масао Ямамото вчить споглядати мистецтво цілісно, як велике явище, і водночас звертає увагу на його складові. Він з легкістю доводить, що знімки можуть викликати не лише захоплення талантом та баченням майстра, а й навіювати теплі, ностальгійні почуття, навіть якщо на них не зображені ваша бабуся чи песик.
Поки ви печете паски, збираєтесь на прогулянки з друзями чи байдикуєте в ці тривалі вихідні, ми пропонуємо додати побутовим заняттям трошки інтелектуальності. Для всіх, хто мріяв побачити й почути нас наживо, хто хворів або не знав про наше існування, презентуємо YouTube-канал із записами лекцій: https://www.youtube.com/channel/UCx4ip8vNCiFdsPhq2gTFOoQ/.
Ідеальним супроводом для святкових приготувань є одна з наших перших лекцій “Ернест Гемінґвей: 57 котів, корида і державна зрада”. Вона стане чудовою темою для бесіди з рідними, бо йдеться про котолюба, 14-тирічного ловеласа, який писав про свої любовні пригоди в шкільний журнал, і люблячого письменника, котрий скручував голубам у Парижі голови, щоб прогодувати сім’ю.
https://www.youtube.com/watch?v=vy1_kw1UHnM&t=499s
Якщо ви хочете радше послухати, ніж переглянути, вмикайте лекцію нашого колеги з Leport "Хліб, шинка та неоднозначний Чарльз Буковскі". Разом із розповідями про цього схибленого на алкоголі та собі письменника можна збиратися на прогулянки, щоб потім розповідати друзям про розбиті посуд і меблі, котиків і 300 похміль на рік.
https://www.youtube.com/watch?v=s2x3xuoazvk&t=13s
Лекція “Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт” врятує вас від байдикування і захопить розгляданням картин і наших красивих відвідувачів. В деталях розповідаємо про тріумфальних австрійських жінок, еротичну сецесійну голову Відня, поцілунки, портрети, Юдиф і красу модернізму. Обережно: після цього відео вам може захотітися вкритися золотом з ніг до голови.
https://www.youtube.com/watch?v=Zw2B2VUhA_4&t=1950s
Нарешті про кіно! Ми разом із британською режисеркою Саллі Поттер готові звільнити вас від мук вибору хороших фільмів. А ще пропонуємо навчитися казати “так”, відкрити Тільду Свінтон на початку карколомної кар’єри і згадати Джонні Деппа-цигана на коні. Лекція підійде до перегляду тим, хто готовий дивуватися “Мосфільму” в Британії і наркотикам у Міністерстві здоров’я.
youtu.be/ZCUXH1B5s9w
Вчора ухвалили закон про мову, тому час святкувати українською літературою. Поєднати весняну сонячність можна і навіть треба з блакиттю схвильованого Миколи Хвильового. Про сигарети “Студентські”, сентиментальні історії комуністів, комуністок і людей та руйнівну літературну дискусію розповідаємо в лекції “Не бути чекістом: Микола Хвильовий”. Фітільов, Колінька і Стефан теж присутні. Хто вони? Дізнайтесь за переглядом.
youtu.be/Zfw6n8Vjloo
Ідеальним супроводом для святкових приготувань є одна з наших перших лекцій “Ернест Гемінґвей: 57 котів, корида і державна зрада”. Вона стане чудовою темою для бесіди з рідними, бо йдеться про котолюба, 14-тирічного ловеласа, який писав про свої любовні пригоди в шкільний журнал, і люблячого письменника, котрий скручував голубам у Парижі голови, щоб прогодувати сім’ю.
https://www.youtube.com/watch?v=vy1_kw1UHnM&t=499s
Якщо ви хочете радше послухати, ніж переглянути, вмикайте лекцію нашого колеги з Leport "Хліб, шинка та неоднозначний Чарльз Буковскі". Разом із розповідями про цього схибленого на алкоголі та собі письменника можна збиратися на прогулянки, щоб потім розповідати друзям про розбиті посуд і меблі, котиків і 300 похміль на рік.
https://www.youtube.com/watch?v=s2x3xuoazvk&t=13s
Лекція “Цілуємось по-австрійськи: Густав Клімт” врятує вас від байдикування і захопить розгляданням картин і наших красивих відвідувачів. В деталях розповідаємо про тріумфальних австрійських жінок, еротичну сецесійну голову Відня, поцілунки, портрети, Юдиф і красу модернізму. Обережно: після цього відео вам може захотітися вкритися золотом з ніг до голови.
https://www.youtube.com/watch?v=Zw2B2VUhA_4&t=1950s
Нарешті про кіно! Ми разом із британською режисеркою Саллі Поттер готові звільнити вас від мук вибору хороших фільмів. А ще пропонуємо навчитися казати “так”, відкрити Тільду Свінтон на початку карколомної кар’єри і згадати Джонні Деппа-цигана на коні. Лекція підійде до перегляду тим, хто готовий дивуватися “Мосфільму” в Британії і наркотикам у Міністерстві здоров’я.
youtu.be/ZCUXH1B5s9w
Вчора ухвалили закон про мову, тому час святкувати українською літературою. Поєднати весняну сонячність можна і навіть треба з блакиттю схвильованого Миколи Хвильового. Про сигарети “Студентські”, сентиментальні історії комуністів, комуністок і людей та руйнівну літературну дискусію розповідаємо в лекції “Не бути чекістом: Микола Хвильовий”. Фітільов, Колінька і Стефан теж присутні. Хто вони? Дізнайтесь за переглядом.
youtu.be/Zfw6n8Vjloo
Свята закінчуються, а весна – ні. І нехай офіційна французька позаду, ми продовжуємо її за допомогою кінематографу легкості, бунтарства та авторства – французької нової хвилі. Ми вже розповідали про неї у матеріалі Потоваришувати з французькою новою хвилею: 5 фільмів на всі настрої, а зараз поговоримо про її представника Франсуа Трюффо. Його стрічки були проривними і зачіпали багатьох глядачів, які ні крапельки не петрали в артхаусі. Через це соратники Трюффо називали його картини масовими, а така характеристика для них була табу. Втім, фільми Трюффо цікаві, сентиментальні, динамічні, а ще красиві та дуже французькі. Кажуть, щоб зрозуміти Францію, можна просто переглянути кілька його стрічок, тож ми радимо, з чого почати.
“400 ударів” – напівавтобіографічна кінокартина про “складного підлітка” Антуана Дуанеля. Він носить красиві гольфи, створює вдома вівтар Бальзаку та спить у коридорі. Коли слухати мамині розмови про те, що вивчати французьку мову, на відміну від математики, – важливо, бо “треба грамотно писати листи”, і спостерігати татову невірність бракує терпіння, Антуан втікає з дому разом зі своїм найкращим другом. Режисер бездоганно передає дитячу авантюрність та внутрішню зламаність через різкі рухи камери, монтаж і сюжет: хлопчики коять дурниці, зривають еротичні плакати і курять цигарки. Трюффо змушує глядачів полюбити бешкетника і сам любить його настільки, що знімає ще чотири фільми про нього: “Антуан і Колетт”, “Вкрадені поцілунки”, “Родинне вогнище” та “Кохання, що втекло”, але перший, безсумнівно, найкращий.
“Стріляйте в піаніста” – за словами Трюффо, він “зробив фільм без теми та висловив все, що хотів сказати про славу, успіх, падіння, невдачу, жінок і любов за допомогою детективної історії". Шарлі чи то Едуар – піаніст у забігайлівці, де щовечора люди танцюють під його чарівну музику. Він виховує молодшого брата, добре грає і нічого про себе не розповідає, поки не з’являється його старший брат із переслідувачами. Так починається і екшн, і кохання, і знаменитість. Фільм напівтрилер-напівказка зачіпає деталями: танці в барі нагадують сучасну версію “Балу в Мулен де ла Галетт” Ренуара, великі плани сором’язливих торкань та нерішучий голос за кадром знайомо смішать, а гра акторів другого плану, поєднана з незвичним монтажем, робить банальні сюжетні повороти кумедними та проникливими.
“Жюль і Джим” – стрічка про дружбу, любовний трикутник і життя теплої взаємної-невзаємності. Жюль, німець у Франції, випадково познайомився з французом Джимом, і з того часу вони завжди разом: займаються вільною боротьбою, розглядають скульптури та закохуються в жінок. Їхню дружбу не ламає ані Перша світова війна, ані Катрін, яка зваблює обох. Молодість вони проводять втрьох: катаються на велосипедах по Французькій Рив’єрі, кричать з вікна у вікно та заради розваги шукають коробки від цигарок і сірників у лісі. За настроєм фільм нагадує “Мрійників” Бертолуччі: такий ж безтурботний і авантюрний, доки життя героїв не кочує до німецьких гір та стає складним. Утім, заморожені кадри (монтажний прийом, коли зображення ніби ставиться на паузу) обіймів, усмішок і сліз персонажів хочеться роздрукувати і поставити в рамочку. Бо за 80 хвилин фільму герої з їхніми переживаннями (і це ми ще не сказали, що всі вони дуже красиві та артистичні) стають рідними, попри національність, життєві погляди та алогічні вчинки.
Радимо також “Американську ніч”, фільм про створення фільму, де Трюффо зіграв роль режисера. Стрічка розповідає про магічну кухню кіно з розчарованими літніми та нервовими молодиими акторами й авантюрними асистентами. А для тих, хто любить театр, Катрін Денев і Жерара Депардьє є картина “Останнє метро”. Там йдеться про постановку п’єси в окупованому Парижі, де Друга світова війна відчувається через кольорову палітру, підвали, де євреї читають п’єси і ховаються від гестапо, та ексцентричних критиків із нацистськими нахилами. Цей фільм, як і більшість творінь Трюффо, про звичайне життя людей, яких режисер, утім, безмежно любить. А це й приклеює до сидіння та переконує дивитися більше.
“400 ударів” – напівавтобіографічна кінокартина про “складного підлітка” Антуана Дуанеля. Він носить красиві гольфи, створює вдома вівтар Бальзаку та спить у коридорі. Коли слухати мамині розмови про те, що вивчати французьку мову, на відміну від математики, – важливо, бо “треба грамотно писати листи”, і спостерігати татову невірність бракує терпіння, Антуан втікає з дому разом зі своїм найкращим другом. Режисер бездоганно передає дитячу авантюрність та внутрішню зламаність через різкі рухи камери, монтаж і сюжет: хлопчики коять дурниці, зривають еротичні плакати і курять цигарки. Трюффо змушує глядачів полюбити бешкетника і сам любить його настільки, що знімає ще чотири фільми про нього: “Антуан і Колетт”, “Вкрадені поцілунки”, “Родинне вогнище” та “Кохання, що втекло”, але перший, безсумнівно, найкращий.
“Стріляйте в піаніста” – за словами Трюффо, він “зробив фільм без теми та висловив все, що хотів сказати про славу, успіх, падіння, невдачу, жінок і любов за допомогою детективної історії". Шарлі чи то Едуар – піаніст у забігайлівці, де щовечора люди танцюють під його чарівну музику. Він виховує молодшого брата, добре грає і нічого про себе не розповідає, поки не з’являється його старший брат із переслідувачами. Так починається і екшн, і кохання, і знаменитість. Фільм напівтрилер-напівказка зачіпає деталями: танці в барі нагадують сучасну версію “Балу в Мулен де ла Галетт” Ренуара, великі плани сором’язливих торкань та нерішучий голос за кадром знайомо смішать, а гра акторів другого плану, поєднана з незвичним монтажем, робить банальні сюжетні повороти кумедними та проникливими.
“Жюль і Джим” – стрічка про дружбу, любовний трикутник і життя теплої взаємної-невзаємності. Жюль, німець у Франції, випадково познайомився з французом Джимом, і з того часу вони завжди разом: займаються вільною боротьбою, розглядають скульптури та закохуються в жінок. Їхню дружбу не ламає ані Перша світова війна, ані Катрін, яка зваблює обох. Молодість вони проводять втрьох: катаються на велосипедах по Французькій Рив’єрі, кричать з вікна у вікно та заради розваги шукають коробки від цигарок і сірників у лісі. За настроєм фільм нагадує “Мрійників” Бертолуччі: такий ж безтурботний і авантюрний, доки життя героїв не кочує до німецьких гір та стає складним. Утім, заморожені кадри (монтажний прийом, коли зображення ніби ставиться на паузу) обіймів, усмішок і сліз персонажів хочеться роздрукувати і поставити в рамочку. Бо за 80 хвилин фільму герої з їхніми переживаннями (і це ми ще не сказали, що всі вони дуже красиві та артистичні) стають рідними, попри національність, життєві погляди та алогічні вчинки.
Радимо також “Американську ніч”, фільм про створення фільму, де Трюффо зіграв роль режисера. Стрічка розповідає про магічну кухню кіно з розчарованими літніми та нервовими молодиими акторами й авантюрними асистентами. А для тих, хто любить театр, Катрін Денев і Жерара Депардьє є картина “Останнє метро”. Там йдеться про постановку п’єси в окупованому Парижі, де Друга світова війна відчувається через кольорову палітру, підвали, де євреї читають п’єси і ховаються від гестапо, та ексцентричних критиків із нацистськими нахилами. Цей фільм, як і більшість творінь Трюффо, про звичайне життя людей, яких режисер, утім, безмежно любить. А це й приклеює до сидіння та переконує дивитися більше.
“Якщо поет кличе своє серце лише по імені любові, значить треба зробити кардіограму”.
У сьомому випуску “Римуємо, отже, існуємо?” з поетом і викладачем літератури Сергієм Савіним розбираємося зі всіма сердечними справами письменників. Обговорюємо, де навчатися, щоб писати вірші, з ким (не) спати та куди ставити тире, аби мати час подихати. А ще шукаємо в укрсучліт Бога, жінку й дієслова, які тримають митців у заручниках. Словом, робимо Сергієві поетичну кардіограму. Спойлер: не обійшлося без гучних імен, віршів і Володимира Набокова.
Пустотливого переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-7-rimumo-otzhe-snumo-z-poetom-sergm-savnim
У сьомому випуску “Римуємо, отже, існуємо?” з поетом і викладачем літератури Сергієм Савіним розбираємося зі всіма сердечними справами письменників. Обговорюємо, де навчатися, щоб писати вірші, з ким (не) спати та куди ставити тире, аби мати час подихати. А ще шукаємо в укрсучліт Бога, жінку й дієслова, які тримають митців у заручниках. Словом, робимо Сергієві поетичну кардіограму. Спойлер: не обійшлося без гучних імен, віршів і Володимира Набокова.
Пустотливого переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-7-rimumo-otzhe-snumo-z-poetom-sergm-savnim
SoundCloud
Hear the world’s sounds
Explore the largest community of artists, bands, podcasters and creators of music & audio
Курт Воннеґут вважав, що музика – вагомий доказ існування Бога, у всьому шукав позитив й пропонував якнайшвидше розкривати інтригу на той випадок, якщо таргани з’їдять останні сторінки тексту. А ще писав абсурдно-фантастичні книги про відсутність часу, інопланетян, мушкетерів і гуманізм. Він був американцем, який називав американських можновладців “від природи дефектними створіннями”, німцем, який воював проти Німеччини та генієм, який залишив нам 14 романів, сім збірок оповідань і п’ять есеїв.
Курту було сім, коли в США почалася Велика депресія. Його батько, до того успішний архітектор, втратив роботу. У його матері, яка отримала чималу суму грошей від батька-пивовара, вийшла заміж за не менш забезпеченого Курта Воннеґута-старшого і народила трьох дітей, через безробіття почалися психічні розлади. 1944 року вона вкоротила собі віку, а батько став похмурим і меланхолійним.
Молодий Воннеґут захоплювався історією, писав до газети й читав філософські трактати. Тато юнака вважав ці захоплення дріб’язковими, тому наполіг на вступі на хімію. Щоправда, замість пар Курт відвідував студентську редакцію й продовжував займатися письмом. Навчання він так і не закінчив і 1944 року відбув до Європи у розпал війни. Курт потрапив у полон і був старостою полонених: він трішки розмовляв німецькою, адже його прадідусь Клемент походив із Західної Німеччини. Але пільгами старости (цебто картопляним супом) Воннеґут користувався недовго: “старостату” його позбавили після того, як молодик у запалі розповів наглядачам, що з ними зробить Червона Армія. Тому Курт доєднався до групи звичайних полонених. На ніч їх зачиняли у закинутій скотобійні. Під час бомбардування Дрездена ця будівля стала для Курта сховищем і він дивом врятувався. Про ці події Воннеґут розповів у романі “Бійня номер п’ять, або хрестовий похід дітей”. Можливо, Курта не викрадали інопланетяни, як головного героя Біллі, та він також бачив спалений до тла Дрезден і рятував залишки міста з-під уламків.
Після війни Курт повернувся до США, вивчав антропологію, одружився, писав оповідання. Він влаштувався на роботу до компанії “General Electric” у відділ зв’язків з громадськістю. Паралельно продовжував надсилати свої історії до газет. Побачивши, що за них він отримує гонорари, розміром із половину своєї річної зарплатні, Курт звільнився. Переїхав до Массачусетса і почав писати перший роман “Механічне піаніно”. Вже в 2007 у його рідномі Індіанаполісі святкували “рік Воннеґута”. За збігом обставин, того ж року Курт помер.
Часто Воннеґута називають фантастом. Хоч такі елементи присутні у його творах, назвати їх фантастичними (з боку жанру) – не можна. Для Курта це спосіб показати абсурдність речей. Мовляв, бомбардування Дрездена й викрадення Біллі Піліґрима прибульцями – події рівноцінно безглузді. Письменник використовує роботів, псевдонауку, подорожі у часі, щоб кинути своїх героїв у максимально нереальну ситуацію і водночас показати, якою нісенітною може бути реальність. У Курта був прототип письменника-фантаста, який з’являється у багатьох його творах – Кілгор Траут. Вустами таких героїв Воннеґут показував свої погляди, думки та переживання у той чи той період життя. Він не соромився вульгарних жартів, умів сміятися над серйозним і попри все пропагував любов, мир і гуманізм. Тому так полюбився і снобам, і звичайним читачам.
Читайте “Галапагоси” на випадок, якщо розчаруєтеся в людстві та вирішите втекти від нього куди подалі. Радимо давати цю книгу людям, які досі користуються пакетами в супермаркетах. “Колискову для кішки”– щоб переосмислити ідею атомної зброї. Це, якщо ви вважаєте, що вода у склянці – незагрозлива. А ще – “Сирени Титана”, “Бійню номер п’ять” і “Синю Бороду”. Спойлерити не будемо: читайте, якщо, звісно, сторінки не з’їли таргани.
#пусто_про_автора
Курту було сім, коли в США почалася Велика депресія. Його батько, до того успішний архітектор, втратив роботу. У його матері, яка отримала чималу суму грошей від батька-пивовара, вийшла заміж за не менш забезпеченого Курта Воннеґута-старшого і народила трьох дітей, через безробіття почалися психічні розлади. 1944 року вона вкоротила собі віку, а батько став похмурим і меланхолійним.
Молодий Воннеґут захоплювався історією, писав до газети й читав філософські трактати. Тато юнака вважав ці захоплення дріб’язковими, тому наполіг на вступі на хімію. Щоправда, замість пар Курт відвідував студентську редакцію й продовжував займатися письмом. Навчання він так і не закінчив і 1944 року відбув до Європи у розпал війни. Курт потрапив у полон і був старостою полонених: він трішки розмовляв німецькою, адже його прадідусь Клемент походив із Західної Німеччини. Але пільгами старости (цебто картопляним супом) Воннеґут користувався недовго: “старостату” його позбавили після того, як молодик у запалі розповів наглядачам, що з ними зробить Червона Армія. Тому Курт доєднався до групи звичайних полонених. На ніч їх зачиняли у закинутій скотобійні. Під час бомбардування Дрездена ця будівля стала для Курта сховищем і він дивом врятувався. Про ці події Воннеґут розповів у романі “Бійня номер п’ять, або хрестовий похід дітей”. Можливо, Курта не викрадали інопланетяни, як головного героя Біллі, та він також бачив спалений до тла Дрезден і рятував залишки міста з-під уламків.
Після війни Курт повернувся до США, вивчав антропологію, одружився, писав оповідання. Він влаштувався на роботу до компанії “General Electric” у відділ зв’язків з громадськістю. Паралельно продовжував надсилати свої історії до газет. Побачивши, що за них він отримує гонорари, розміром із половину своєї річної зарплатні, Курт звільнився. Переїхав до Массачусетса і почав писати перший роман “Механічне піаніно”. Вже в 2007 у його рідномі Індіанаполісі святкували “рік Воннеґута”. За збігом обставин, того ж року Курт помер.
Часто Воннеґута називають фантастом. Хоч такі елементи присутні у його творах, назвати їх фантастичними (з боку жанру) – не можна. Для Курта це спосіб показати абсурдність речей. Мовляв, бомбардування Дрездена й викрадення Біллі Піліґрима прибульцями – події рівноцінно безглузді. Письменник використовує роботів, псевдонауку, подорожі у часі, щоб кинути своїх героїв у максимально нереальну ситуацію і водночас показати, якою нісенітною може бути реальність. У Курта був прототип письменника-фантаста, який з’являється у багатьох його творах – Кілгор Траут. Вустами таких героїв Воннеґут показував свої погляди, думки та переживання у той чи той період життя. Він не соромився вульгарних жартів, умів сміятися над серйозним і попри все пропагував любов, мир і гуманізм. Тому так полюбився і снобам, і звичайним читачам.
Читайте “Галапагоси” на випадок, якщо розчаруєтеся в людстві та вирішите втекти від нього куди подалі. Радимо давати цю книгу людям, які досі користуються пакетами в супермаркетах. “Колискову для кішки”– щоб переосмислити ідею атомної зброї. Це, якщо ви вважаєте, що вода у склянці – незагрозлива. А ще – “Сирени Титана”, “Бійню номер п’ять” і “Синю Бороду”. Спойлерити не будемо: читайте, якщо, звісно, сторінки не з’їли таргани.
#пусто_про_автора
Щоразу, коли до вас залицяються у барі, обов’язково просіть показати документи. Бо випадково їй або йому 15 і вас запроторять до в’язниці. Чи до психлікарні. В будь якому разі – буде несолодко. Переконатися допоможе фільм Мілоша Формана “Над зозулиним гніздом”, стрічка-лауреатр п’яти Оскарів, де головний актор не розмовляв з режисером.
Жанр: драма
Рік: 1975
В головних ролях: Джек Ніколсон, Луїза Флетчер, Віл Семпсон
Часом доводиться вибирати між двох зол. Для Макмерфі, якого засудили за зґвалтування, це або рутинна в’язниця, або новенька психлікарня. Він вирішує відбути термін поміж турботливих медсестер і прикидається божевільним. Ні, Макмерфі не душевнохворий і не злочинець: його звабили, збрехавши про вік. Він просто негідник, який прагне свободи і щиро не розуміє, як її можна не прагнути. Але є одне але: старша медсестра Мілдред Ретчед, для якої порядок і рівновага – понад усе. Тому він закладається із сусідами по палаті, що дістане її, і чинить спротив: спочатку грає в карти на цигарки, просить зробити музику тихіше, бо не чути думок, і запитує, для чого йому ті чи ті ліки, а потім незаконно влаштовує риболовлю та приводить повій. На жаль, він запізно дізнається правду і донести те, що свобода має бути вибором кожного, йому доведеться надто високою ціною.
Мілошу Форману двічі пропонували знімати цей фільм: спочатку Кірк Дуглас вислав йому у Чехію роман Кена Кізі, який став основою для стрічки, але, ймовірно, він не пройшов митницю. Тоді, через 10 років, Майкл, син Кірка, запропонував Мілошу, який через труднощі із владою емігрував до США, зняти картину. Форману, який втратив обох батьків у нацистських концтаборах, і жив за комуністичного режиму, був близький антиавторитарний дух роману. "Комуністична партія була моєю медсестрою, – писав режисер, – яка говорила мені, що я можу і не можу робити”.
Попри те, що Кен Кізі відмовився з ними співпрацювати, а фінансування було всього три мільйони доларів, Форман дуже прискіпливо ставився до роботи. Так, наприклад, головну акторку він шукав довше, ніж рік і затвердив за два тижні до зйомок. Інші актори деякий час жили у психлікарні, відвідували сеанси групової терапії разом із пацієнтами, а останні навіть були залучені до процесу зйомок. “Я ніколи не забуду, як о четвертій ранку сидів у палаті суворого режиму і дивився на шокову терапію, – згадував Ніколсон, виконавець ролі Макмерфі. – Того ранку вони зробили її тричі, і я спостерігав за пацієнтами, тому що хотів все зробити правильно. Ця атмосфера проникала в мене”. Ще під час зйомок перших сцен Джек посварився із Мілошем і до кінця роботи над фільмом вони спілкувалися тільки через посередника.
Режисер використовував три камери одночасно і любив знімати без попередження. Кажуть, чоловік, який виконав роль головного лікаря, взагалі не грав: він справді був головним лікарем цієї ж лікарні і не мав акторського досвіду, а більшість сцен із ним – імпровізація Ніколсона.
Стрічка отримала п’ять головних нагород Оскар і зібрала в прокаті в Америці більше за сто мільйонів доларів. Фільм “Над зозулиним гніздом”, як і книжка, став “біблією нонконформістів”. Він відображає націю і людину, яка бореться сама з собою. Зрештою, стрічка стала настільки популярною, що головну акторку часто зупиняли незнайомці і говорили про те, як сильно вони її ненавидять.
Мілош Форман казав: “Медсестра Ретчед глибоко вірить, що чинить правильно, і саме з цього для мене починається драма. Це набагато страшніше, ніж, якби у вас була зла людина, яка знає, що робить неправильно. Люди, які вчиняють неправильно, вірячи, що роблять добро, можуть зламати вам шию. Вони – фанатики". І цим фанатикам потрібно протидіяти. Головне пам’ятати, що один в полі – не воїн.
Жанр: драма
Рік: 1975
В головних ролях: Джек Ніколсон, Луїза Флетчер, Віл Семпсон
Часом доводиться вибирати між двох зол. Для Макмерфі, якого засудили за зґвалтування, це або рутинна в’язниця, або новенька психлікарня. Він вирішує відбути термін поміж турботливих медсестер і прикидається божевільним. Ні, Макмерфі не душевнохворий і не злочинець: його звабили, збрехавши про вік. Він просто негідник, який прагне свободи і щиро не розуміє, як її можна не прагнути. Але є одне але: старша медсестра Мілдред Ретчед, для якої порядок і рівновага – понад усе. Тому він закладається із сусідами по палаті, що дістане її, і чинить спротив: спочатку грає в карти на цигарки, просить зробити музику тихіше, бо не чути думок, і запитує, для чого йому ті чи ті ліки, а потім незаконно влаштовує риболовлю та приводить повій. На жаль, він запізно дізнається правду і донести те, що свобода має бути вибором кожного, йому доведеться надто високою ціною.
Мілошу Форману двічі пропонували знімати цей фільм: спочатку Кірк Дуглас вислав йому у Чехію роман Кена Кізі, який став основою для стрічки, але, ймовірно, він не пройшов митницю. Тоді, через 10 років, Майкл, син Кірка, запропонував Мілошу, який через труднощі із владою емігрував до США, зняти картину. Форману, який втратив обох батьків у нацистських концтаборах, і жив за комуністичного режиму, був близький антиавторитарний дух роману. "Комуністична партія була моєю медсестрою, – писав режисер, – яка говорила мені, що я можу і не можу робити”.
Попри те, що Кен Кізі відмовився з ними співпрацювати, а фінансування було всього три мільйони доларів, Форман дуже прискіпливо ставився до роботи. Так, наприклад, головну акторку він шукав довше, ніж рік і затвердив за два тижні до зйомок. Інші актори деякий час жили у психлікарні, відвідували сеанси групової терапії разом із пацієнтами, а останні навіть були залучені до процесу зйомок. “Я ніколи не забуду, як о четвертій ранку сидів у палаті суворого режиму і дивився на шокову терапію, – згадував Ніколсон, виконавець ролі Макмерфі. – Того ранку вони зробили її тричі, і я спостерігав за пацієнтами, тому що хотів все зробити правильно. Ця атмосфера проникала в мене”. Ще під час зйомок перших сцен Джек посварився із Мілошем і до кінця роботи над фільмом вони спілкувалися тільки через посередника.
Режисер використовував три камери одночасно і любив знімати без попередження. Кажуть, чоловік, який виконав роль головного лікаря, взагалі не грав: він справді був головним лікарем цієї ж лікарні і не мав акторського досвіду, а більшість сцен із ним – імпровізація Ніколсона.
Стрічка отримала п’ять головних нагород Оскар і зібрала в прокаті в Америці більше за сто мільйонів доларів. Фільм “Над зозулиним гніздом”, як і книжка, став “біблією нонконформістів”. Він відображає націю і людину, яка бореться сама з собою. Зрештою, стрічка стала настільки популярною, що головну акторку часто зупиняли незнайомці і говорили про те, як сильно вони її ненавидять.
Мілош Форман казав: “Медсестра Ретчед глибоко вірить, що чинить правильно, і саме з цього для мене починається драма. Це набагато страшніше, ніж, якби у вас була зла людина, яка знає, що робить неправильно. Люди, які вчиняють неправильно, вірячи, що роблять добро, можуть зламати вам шию. Вони – фанатики". І цим фанатикам потрібно протидіяти. Головне пам’ятати, що один в полі – не воїн.
Після вихідних повинні бути вихідні, а за тими вихідними – ще вихідні, а потім – літо, канікули, сонце, море чи бетон і завжди Пусто. Після двох робочих днів (навіть якщо ви їх проігнорували) пропонуємо почитати про святих, сумних, автопортретних митців і послухати одного імпозантного поета.
Фотографувати як Сінді Шерман – Ваші світлини в Інстаграмі збирають десятки вподобань, а МоМА все ще не запропонували співпрацю? Не переймайтеся. Можливо, вам просто варто концептуально перевдягтися. Принаймні, Сінді Шерман, одній із найпопулярніших мисткинь, – вдалося. Як фотографувати, чим надихатися та що забирати з кадру так, щоб ваші світлини вартували кілька мільйонів? Читайте у матеріалі.
Тайна вечеря: визначити художника за трапезою – Що спільного між картинами Сальвадора Далі і стрічкою "Вартові Галактики"? Підказуємо: "Тайна вечеря" Леонардо да Вінчі. Цей біблійний сюжет споконвіків надихає і флорентійських геніїв, і вусатих сюрреалістів, і режисерів MARVEL. У матеріалі розбираємося, що було в меню апостолів, як визначити художника за вечерею та до чого тут риби.
Щоб не плакать, я сміялась: Фріда Кало – Не можете вибрати вдале селфі для Tinder? Фріда Кало знає безпрограшний варіант: візьміть декілька мавп, вставте квіти у волосся, причепуріть брову й станьте в позу в дусі Ренесансу. Вітаємо, ви звабили мексиканського художника-комуніста! Про підступні трамваї, зрадливих чоловіків і мексиканську естетику читайте в матеріалі.
Випуск №7 “Римуємо, отже, існуємо?” з Сергієм Савіном – “Якщо поет кличе своє серце лише по імені любові, значить треба зробити кардіограму”. У новому випуску з поетом і викладачем літератури Сергій Савін розбираємося зі всіма сердечними справами письменників. Обговорюємо, де навчатися, щоб писати вірші, з ким (не) спати та куди ставити тире, аби мати час подихати. А ще шукаємо в сучукрліт Бога, жінку й дієслова, які тримають митців у заручниках. Пустотливого переслуху!
“Як дивитися «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова” – Кажуть, холодний душ продовжує життя. У такому випадку актори фільму "Тіні забутих предків" мала б жити вічно. Режисер Сергій Параджанов обливав їх крижаною водою, розфарбовував сріблом і повіз із Москви в Карпати. Результат цих тортур: шедевр світового кінематографу, який вподобали Годар, Трюффо та Фелліні. Про поетичність, гуцулів та інші методи зйомки геніального кіно – розповідаємо у матеріалі.
Фотографувати як Сінді Шерман – Ваші світлини в Інстаграмі збирають десятки вподобань, а МоМА все ще не запропонували співпрацю? Не переймайтеся. Можливо, вам просто варто концептуально перевдягтися. Принаймні, Сінді Шерман, одній із найпопулярніших мисткинь, – вдалося. Як фотографувати, чим надихатися та що забирати з кадру так, щоб ваші світлини вартували кілька мільйонів? Читайте у матеріалі.
Тайна вечеря: визначити художника за трапезою – Що спільного між картинами Сальвадора Далі і стрічкою "Вартові Галактики"? Підказуємо: "Тайна вечеря" Леонардо да Вінчі. Цей біблійний сюжет споконвіків надихає і флорентійських геніїв, і вусатих сюрреалістів, і режисерів MARVEL. У матеріалі розбираємося, що було в меню апостолів, як визначити художника за вечерею та до чого тут риби.
Щоб не плакать, я сміялась: Фріда Кало – Не можете вибрати вдале селфі для Tinder? Фріда Кало знає безпрограшний варіант: візьміть декілька мавп, вставте квіти у волосся, причепуріть брову й станьте в позу в дусі Ренесансу. Вітаємо, ви звабили мексиканського художника-комуніста! Про підступні трамваї, зрадливих чоловіків і мексиканську естетику читайте в матеріалі.
Випуск №7 “Римуємо, отже, існуємо?” з Сергієм Савіном – “Якщо поет кличе своє серце лише по імені любові, значить треба зробити кардіограму”. У новому випуску з поетом і викладачем літератури Сергій Савін розбираємося зі всіма сердечними справами письменників. Обговорюємо, де навчатися, щоб писати вірші, з ким (не) спати та куди ставити тире, аби мати час подихати. А ще шукаємо в сучукрліт Бога, жінку й дієслова, які тримають митців у заручниках. Пустотливого переслуху!
“Як дивитися «Тіні забутих предків» Сергія Параджанова” – Кажуть, холодний душ продовжує життя. У такому випадку актори фільму "Тіні забутих предків" мала б жити вічно. Режисер Сергій Параджанов обливав їх крижаною водою, розфарбовував сріблом і повіз із Москви в Карпати. Результат цих тортур: шедевр світового кінематографу, який вподобали Годар, Трюффо та Фелліні. Про поетичність, гуцулів та інші методи зйомки геніального кіно – розповідаємо у матеріалі.
11 травня о 14.00 ми прочитаємо лекцію "Параджанов: кінопоет, кінопредок, кіногранат” в ПеремогаSpace за адресою бульвар Тараса Шевченка, 62 (метро "Університет) про режисера, який ділив людей на два Г: гівно і геніїв. Сергій Параджанов погрожував помститися Україні любов'ю, звабити Івана Драча та безсоромно продавав подарунки Фелліні за безцінь. Йому приписали 340 зґвалтованих членів КПСС, а він натомість хотів оточити країну ніжністю, знімав казкове кіно та створював геніальні колажі. І ніколи не читав, бо так сказав Довженко.
Обережно! Не помиліться з місцем! Цього разу лекцію ми читаємо в бізнес-центрі, який розташований зовсім близько до будинку вірменського режисера в Києві. Будемо дивитися на проспект Перемоги, шукати знайомі ракурси та створювати багатозначні колажі з інтер’єру. До речі, в ПеремогаSpace Параджанов міг бути спокійним, адже за кожним резидентом у коворкінгу тут закріплене місце і ніхто під суворою забороною книжок на робочий стіл не покладе, якщо ви попросите. І людей у залі можна вибирати за тим, чи дивилися вони “Іванове дитинство” Тарковського (щоправда, в правилах такого не написано, зате їсти, працювати і пити каву резидентам тут можна цілодобово).
Вхід за мінімальним благодійним внеском 30 гривень та реєстрацією:
https://forms.gle/8szWsaaXtfuBhbMu9
До пустування!
Обережно! Не помиліться з місцем! Цього разу лекцію ми читаємо в бізнес-центрі, який розташований зовсім близько до будинку вірменського режисера в Києві. Будемо дивитися на проспект Перемоги, шукати знайомі ракурси та створювати багатозначні колажі з інтер’єру. До речі, в ПеремогаSpace Параджанов міг бути спокійним, адже за кожним резидентом у коворкінгу тут закріплене місце і ніхто під суворою забороною книжок на робочий стіл не покладе, якщо ви попросите. І людей у залі можна вибирати за тим, чи дивилися вони “Іванове дитинство” Тарковського (щоправда, в правилах такого не написано, зате їсти, працювати і пити каву резидентам тут можна цілодобово).
Вхід за мінімальним благодійним внеском 30 гривень та реєстрацією:
https://forms.gle/8szWsaaXtfuBhbMu9
До пустування!
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
Кажуть, Ренесанс – це епоха гуманізму, коли людина всюди на першому місці: і тоді, коли пише полотна, і тоді, коли розрізає трупи. Леонардо да Вінчі був яскравим представником Високого Відродження, яке ми вже розбирали в пості, і прославився картинами, де багато людей, як Тайна вечеря. Але гуманізм Леонардо був ще й котофільним.
Він любив спостерігати за котами, замальовувати їхні настрої та пози. Леонардо навіть хотів написати картину “Мадонна з немовлям і котом”. Була лише одна проблема: непосидючість. Виявилось, що пензль да Вінчі недостатньо швидкий для того, щоб детально прописати проворного кота в потрібній позі. Тому картина залишилася лише в формі ескізу з Британського музею як доказ того, що навіть генії Відродження любили чотирилапих.
Він любив спостерігати за котами, замальовувати їхні настрої та пози. Леонардо навіть хотів написати картину “Мадонна з немовлям і котом”. Була лише одна проблема: непосидючість. Виявилось, що пензль да Вінчі недостатньо швидкий для того, щоб детально прописати проворного кота в потрібній позі. Тому картина залишилася лише в формі ескізу з Британського музею як доказ того, що навіть генії Відродження любили чотирилапих.
Архітектура – найбільш масове мистецтво. Можна не слухати музику, не відвідувати галереї, не читати книжки чи не ходити до кінотеатрів, але уникнути архітектури – неможливо. Ми щодня зіштовхуємося з бароковими фасадами, скляними хмарочосами й будівлями радянських двадцятих, які називають потворними, простими чи комуністичними. Така в авангарду доля: його часто недооцінюють або не розуміють. Конструктивізм – не виняток. Розбираємося, у чому краса цього архітектурного методу, до чого тут ідеальна людина та де в бетонних будівлях шукати естетику.
Функція = форма
1923 року брати Весніни спроектували Палац праці, який мав би розташовуватися у Москві (він не був втілений). Будівля поєднувала б у собі функції Палацу рад та з’їздів, театру, Будинку культури, їдальні, міськкомітету, музею тощо. Це був перший “маніфест” конструктивізму – залізобетонний каркас, геометризм і лінійність форм. Кожна деталь Палацу праці мала перш за все не естетичне, а функціональне значення і передбачала раціональне використання місця й ресурсів.
Архітектори працювали за п’ятьма принципами француза Ле Корбюзьє. Його метод побудови, за яким спершу робили залізобетонний каркас, дозволив відмовитися від частини внутрішніх стін. Замість них будівлю підтримували стовпці-опори, завдяки яким можна було вільно планувати внутрішній простір. Дах робили пласким – тепер він ще й виконував функцію зеленої тераси чи місця для літніх посиденьок.
Митці конструктивізму вірили в світле комуністичне майбутнє, свободу й революцію. У цьому стилі створювали будинки-комуни, в яких передбачалися їдальні, пральні, загальні кімнати. Це втілення ідеї “спільного побуту”. Ідеальною людиною утопічних соціалістів була людина масова, яка працює заради загальної вигоди. До того ж, нова радянська жінка так звільнялася від домашніх клопотів. Найвідоміший дім-комуна розташований у Москві на вулиці Орджонікідзе.
Схожі ідеологічні функції виконували й фабрики-кухні. Конструктивізм був тісно пов’язаний із новим рухом “перебудови побуту”. Фабрики-кухні, великі механізовані підприємства їжі, забезпечували соціалістичних працівників харчуванням. У них було кілька поверхів з підвалами, де розташовували промислові приміщення, холодильники, банкетні й звичайні їдальні. Найвідомішу фабрику-кухню побудували в Самарі. Вона є водночас і функціональним будинком, і символом, адже зверху має форму серпа та молота.
Пролетарська естетика в Україні
Прикладом конструктивізму в Україні є Харківський держпром, перший радянський хмарочос. Споруду розташували на площі Свободи так, що будівлі навколо утворювали архітектурний ансамбль. Харків тоді уособлював соціальністично-утопічне місто нових людей. Держпром побудований за всіма принципами конструктивізму: утилітарність (використовували для управління промисловістю), соціальність (на площі та всередині держпрому проводили масові заходи), лаконічність, суворість форми та ідеологічність (як символ розвитку індустріалізації). Тут є фасадні вікна, розташовані ніби стрічкою, неопорна фасадна стіна, геометричні форми й багато скла, яке створює ефект повітряності та просторості.
За кордоном конструктивізм отримав назву “функціоналізм” і розвивася впродовж ХХ століття. У СРСР ж до влади прийшов Сталін й усе авангардне назвав “буржуазним”. Конструктивізм замінили на сталінський ампір. Його намагалися повернути у 60-х та 70-х, але спроба була естетично невдалою (так, ми про хрущовки). Тоді раннім радянським конструктивізмом надихалися провідні світові архітектори – Колхас, Хадід, Айзенман. Вони побачили у бетонних будівлях елегантність та спробу пов’язати мистецтво із масами.
Конструктивізм – це абетка авангардної архітектури. Наступного разу зупиніться біля Музичного театру на Подолі чи “Жовтня”. Можливо, відчуєте дух світлого майбутнього.
#пусто_про_ізми
Функція = форма
1923 року брати Весніни спроектували Палац праці, який мав би розташовуватися у Москві (він не був втілений). Будівля поєднувала б у собі функції Палацу рад та з’їздів, театру, Будинку культури, їдальні, міськкомітету, музею тощо. Це був перший “маніфест” конструктивізму – залізобетонний каркас, геометризм і лінійність форм. Кожна деталь Палацу праці мала перш за все не естетичне, а функціональне значення і передбачала раціональне використання місця й ресурсів.
Архітектори працювали за п’ятьма принципами француза Ле Корбюзьє. Його метод побудови, за яким спершу робили залізобетонний каркас, дозволив відмовитися від частини внутрішніх стін. Замість них будівлю підтримували стовпці-опори, завдяки яким можна було вільно планувати внутрішній простір. Дах робили пласким – тепер він ще й виконував функцію зеленої тераси чи місця для літніх посиденьок.
Митці конструктивізму вірили в світле комуністичне майбутнє, свободу й революцію. У цьому стилі створювали будинки-комуни, в яких передбачалися їдальні, пральні, загальні кімнати. Це втілення ідеї “спільного побуту”. Ідеальною людиною утопічних соціалістів була людина масова, яка працює заради загальної вигоди. До того ж, нова радянська жінка так звільнялася від домашніх клопотів. Найвідоміший дім-комуна розташований у Москві на вулиці Орджонікідзе.
Схожі ідеологічні функції виконували й фабрики-кухні. Конструктивізм був тісно пов’язаний із новим рухом “перебудови побуту”. Фабрики-кухні, великі механізовані підприємства їжі, забезпечували соціалістичних працівників харчуванням. У них було кілька поверхів з підвалами, де розташовували промислові приміщення, холодильники, банкетні й звичайні їдальні. Найвідомішу фабрику-кухню побудували в Самарі. Вона є водночас і функціональним будинком, і символом, адже зверху має форму серпа та молота.
Пролетарська естетика в Україні
Прикладом конструктивізму в Україні є Харківський держпром, перший радянський хмарочос. Споруду розташували на площі Свободи так, що будівлі навколо утворювали архітектурний ансамбль. Харків тоді уособлював соціальністично-утопічне місто нових людей. Держпром побудований за всіма принципами конструктивізму: утилітарність (використовували для управління промисловістю), соціальність (на площі та всередині держпрому проводили масові заходи), лаконічність, суворість форми та ідеологічність (як символ розвитку індустріалізації). Тут є фасадні вікна, розташовані ніби стрічкою, неопорна фасадна стіна, геометричні форми й багато скла, яке створює ефект повітряності та просторості.
За кордоном конструктивізм отримав назву “функціоналізм” і розвивася впродовж ХХ століття. У СРСР ж до влади прийшов Сталін й усе авангардне назвав “буржуазним”. Конструктивізм замінили на сталінський ампір. Його намагалися повернути у 60-х та 70-х, але спроба була естетично невдалою (так, ми про хрущовки). Тоді раннім радянським конструктивізмом надихалися провідні світові архітектори – Колхас, Хадід, Айзенман. Вони побачили у бетонних будівлях елегантність та спробу пов’язати мистецтво із масами.
Конструктивізм – це абетка авангардної архітектури. Наступного разу зупиніться біля Музичного театру на Подолі чи “Жовтня”. Можливо, відчуєте дух світлого майбутнього.
#пусто_про_ізми