Кажуть, “прийде весна і будемо саджати”. Будемо чи не будемо – пропонуємо зменшити політичну напругу та подивитися на весну в ренесансному розумінні цього слова.
“Весна” Сандро Боттічеллі (або “Прімавера”, якщо хочете повикаблучуватися перед друзями, які не знають італійської) у другій половині XX століття стала культовою картиною Відродження кватроченто. На ній написано понад 500 реалістичних квіток, шість схожих жіночих фігур та політик Флоренції в образі божественного листоноші. Розповідаємо, чому літати в саду на полотні – нормально, дивитися за його межі – неоплатонічно, а бачити на картині реалістично-готичного ренесансу нотну гаму від “до” до “до” наступної октави – можливо.
Мистецький напрям: поєднання традицій готики, її яскравих кольорів, декоративності та драматичності сюжетів із гуманістичним наративом італійського ренесансу. Сандро за підтримки правлячої династії Медічі не лише писав, а й робив театральні постановки, тому здається, ніби герої “Весни” чи то “Народження Венери” на авансцені. Крім того, Боттічеллі навчався у Філіппо Ліппі, який сповідував техніки пізньої готики, але привив учневі любов до людини в центрі всього, тобто, ренесансного гуманізму. Так Сандро уникнув страждальних сюжетів Середньовіччя, але продовжував ігнорувати модну тоді перспективу та використовувати орнаменталізацію.
Історія: Найімовірніше це полотно було весільним подарунком Лоренцо Медічі, правителя Флоренції, його племіннику Лоренцо П’єрфранческо та його нареченій Семаріді. Відповідно до історичних даних, Сандро знав, що картина висітиме за два метри від підлоги, тому її персонажі справді в повітрі.
Що тут зображено? У правому куті картини бачимо трьох міфічних персонажів: Зефіра, Хлориду та Флору. Зефір був богом західного вітру, який викрав Хлориду, звичайну дівчину з Давньої Греції, та одружився з нею. Помітивши її нещастя, він перетворив жінку на богиню квітів – Флору. На полотні зображено метаморфозу Хлориди – з її рота проростають рослини. В центрі композиції – Венера, богиня кохання та садів. Її центральність і весняна святість підкреслюється аркою з розсунених апельсинових дерев, яка нагадує ореол сакральності з релігійних полотен того часу. Ліворуч розташовані три Грації, богині вроди, радості й жіночої принадності, в танкУ. Завершується полотно зображенням захисника саду та божественного посланця – Меркурія.
Драматичність, вибір тих чи тих виразів, рухів персонажів та їхнє розташуваннє потребують інтерпретації, а їх – безліч. Перша стосується неоплатонізму, філософської течії, яка була поширена серед друзів Боттічеллі. Згідно з нею, на картині продемонстровано, як під керівництвом Венери діяльність людини піднімається від почуттів (перше тріо) через розум (три Грації) до споглядання (Меркурія). Підтвердженням цієї теорії є й те, що головна Грація стоїть спиною до Зефіра та незрячого Купідона, які символізують фізичні втіхи, та спрямовує свій погляд на Меркурія. Останній дивиться на іншу картину Сандро “Паллада та Кентавр” (вона, найімовірніше, висіла поряд із “Весною”), де чесноти перемагають хіть. Релігія теж дісталася до цього полотна: вона інтерпретує тріо Зефіра, Хлориди, Флори як плотське кохання, тріо Грацій і Меркурія як любов до ближнього, а Венеру та її сакральність як любов до Бога. Музика це полотно теж оминути не могла: вісім фігур на полотні розглядають як ноти: від Зефіра “до” до “до” Меркурія в наступній октаві. Є ще алхімічні, астрономічні, літературні, історичні інтерпретації – на колір і смак усіх фломастерів.
Хто зображений? Кажуть, що Грація посередині – це наречена племінника Лоренцо Медічі, а Меркурій – це сам Лоренцо молодший. Але ми вважаємо, що тут зображено музу Боттічеллі Сімонетту Веспуччі та її платонічного коханого Джуліано Медічі, правителя Флоренції. Про них ми вже писали в матеріалі Як потрапити на картину Сандро Ботіччеллі. Читайте, розглядайте і гайда веснувати!
#пусто_розбирається
“Весна” Сандро Боттічеллі (або “Прімавера”, якщо хочете повикаблучуватися перед друзями, які не знають італійської) у другій половині XX століття стала культовою картиною Відродження кватроченто. На ній написано понад 500 реалістичних квіток, шість схожих жіночих фігур та політик Флоренції в образі божественного листоноші. Розповідаємо, чому літати в саду на полотні – нормально, дивитися за його межі – неоплатонічно, а бачити на картині реалістично-готичного ренесансу нотну гаму від “до” до “до” наступної октави – можливо.
Мистецький напрям: поєднання традицій готики, її яскравих кольорів, декоративності та драматичності сюжетів із гуманістичним наративом італійського ренесансу. Сандро за підтримки правлячої династії Медічі не лише писав, а й робив театральні постановки, тому здається, ніби герої “Весни” чи то “Народження Венери” на авансцені. Крім того, Боттічеллі навчався у Філіппо Ліппі, який сповідував техніки пізньої готики, але привив учневі любов до людини в центрі всього, тобто, ренесансного гуманізму. Так Сандро уникнув страждальних сюжетів Середньовіччя, але продовжував ігнорувати модну тоді перспективу та використовувати орнаменталізацію.
Історія: Найімовірніше це полотно було весільним подарунком Лоренцо Медічі, правителя Флоренції, його племіннику Лоренцо П’єрфранческо та його нареченій Семаріді. Відповідно до історичних даних, Сандро знав, що картина висітиме за два метри від підлоги, тому її персонажі справді в повітрі.
Що тут зображено? У правому куті картини бачимо трьох міфічних персонажів: Зефіра, Хлориду та Флору. Зефір був богом західного вітру, який викрав Хлориду, звичайну дівчину з Давньої Греції, та одружився з нею. Помітивши її нещастя, він перетворив жінку на богиню квітів – Флору. На полотні зображено метаморфозу Хлориди – з її рота проростають рослини. В центрі композиції – Венера, богиня кохання та садів. Її центральність і весняна святість підкреслюється аркою з розсунених апельсинових дерев, яка нагадує ореол сакральності з релігійних полотен того часу. Ліворуч розташовані три Грації, богині вроди, радості й жіночої принадності, в танкУ. Завершується полотно зображенням захисника саду та божественного посланця – Меркурія.
Драматичність, вибір тих чи тих виразів, рухів персонажів та їхнє розташуваннє потребують інтерпретації, а їх – безліч. Перша стосується неоплатонізму, філософської течії, яка була поширена серед друзів Боттічеллі. Згідно з нею, на картині продемонстровано, як під керівництвом Венери діяльність людини піднімається від почуттів (перше тріо) через розум (три Грації) до споглядання (Меркурія). Підтвердженням цієї теорії є й те, що головна Грація стоїть спиною до Зефіра та незрячого Купідона, які символізують фізичні втіхи, та спрямовує свій погляд на Меркурія. Останній дивиться на іншу картину Сандро “Паллада та Кентавр” (вона, найімовірніше, висіла поряд із “Весною”), де чесноти перемагають хіть. Релігія теж дісталася до цього полотна: вона інтерпретує тріо Зефіра, Хлориди, Флори як плотське кохання, тріо Грацій і Меркурія як любов до ближнього, а Венеру та її сакральність як любов до Бога. Музика це полотно теж оминути не могла: вісім фігур на полотні розглядають як ноти: від Зефіра “до” до “до” Меркурія в наступній октаві. Є ще алхімічні, астрономічні, літературні, історичні інтерпретації – на колір і смак усіх фломастерів.
Хто зображений? Кажуть, що Грація посередині – це наречена племінника Лоренцо Медічі, а Меркурій – це сам Лоренцо молодший. Але ми вважаємо, що тут зображено музу Боттічеллі Сімонетту Веспуччі та її платонічного коханого Джуліано Медічі, правителя Флоренції. Про них ми вже писали в матеріалі Як потрапити на картину Сандро Ботіччеллі. Читайте, розглядайте і гайда веснувати!
#пусто_розбирається
Кажуть, під час життєвої кризи люди здійснюють необдумані покупки, відвідують психолога чи шукають відради в нових захопленнях. Або просто йдуть у степ чи потрапляють туди випадково. Так стається із головним героєм “Вулкану” Романа Бондарчука – української стрічки, яка отримала сім винагород за кордоном, схвальну рецензію на Hollywood Reporter і звання “боже-нарешті-не-соромно” від нас.
Лукас – перекладач ОБСЄ. Він поїхав на моніторинг на південь України й опинився в степу без автівки, колег і мобільного зв’язку. У радіусі кількох кілометрів є лише містечко Берислав, скульптура кавуна на в’їзді, херсонські поля й дядя Вова. Останній – справжній і з нього почалася історія фільму. Він хотів збирати кістки німецьких військових та продавати родичам за кордон, а Роман Бондарчук – зняти про нього документальний фільм. Але дяді Вови не стало і залишилася розповідь, яку режисер вирішив перетворити на художню стрічку.
“Вулкан” – це “історія простих людей у непростих умовах”. Чи, радше, непростих людей у простих умовах. Місто, куди потрапляє Лукас – своєрідна мікродержава, де на фермах тримають безкоштовну робочу силу, порушників кидають до ям серед поля, у більшості населення немає документів, а безробіття та безвладдя процвітає . Фільм отримав назву “Вулкан” через місце дії: територія херсонських степів, яка розташована біля окупованого Криму, нагадує розпечену бочку, що от-от вибухне.
Кажуть, “Вулкан” – це драмеді. Хоча дотепних моментів у стрічці вдосталь, сміятися складно через правдивість подій. Все вищезгадане – не вигадка, а реальні факти. Водночас, у фільмі чимало ознак сюрреалізму. Світ навколо Лукаса десь на периферії справжнього й міфологічного: там і міражі, і степові звичаї, і атмосфера, яка нагадує український Твін Пікс.
“Вулкан” – візуальне кіно. Кіномова Бондарчука перегукується із симетрією Веса Андерсона, абсурдністю Лінча й творами Кафки, у яких би Йозеф К. раптом опинився на Херсонщині. Пропорційність, вертикальні лінії, сірувато-пожовкла палітра й продумана композиція кадру приковують до екрану. Справді, якби ми дивилися цю стрічку не в кінотеатрі, обов’язково б наробили чимало скріншотів. Чого варта хоча б перша сцена в фільмі: корабель, який повільно просувається під кутом зйомки 90 градусів і залишає по собі темну безодню моря.
“Вулкан” ґротескний, естетичний, дотепний і розпачливо-лячний. Він здається липким, як кавуни, сухим й розпеченим, як ґрунт у степу, скрипучим, як пластикові столики у центрі міста (яке й містом назвати складно). Тому стрічка зачіпає, огортає, змушує відчути себе під палючим сонцем у темному кінозалі й викликає бажання причепити ложку до чола.
Для Сергія Степанського, звукорежисера, який зіграв Лукаса, це був акторський дебют. Безумовно, вдалий: у кожному виразі лиця головного героя відчуваєш непідробну емоцію (чи її відсутність). Його індиферентний неспокій, збентежена гармонія й тривожна розгубленість не гіперболізовані, не театральні, не артистичні – це кінематографічна, майже документальна (бо акторові віриш) гра. Нарешті!
Придбавши квиток на “Вулкан”, не очікуйте екшену, шаленої динаміки чи перестрілок у стилі 90-х. Стрічка викликає дивне відчуття медитації, збентеження та дискомфорту. Вона водночас сповнена спокою та напруги. Таке враження складає й музика, що більше нагадує триллер, ніж драмеді.
“Вулкан” – це не те, що продукували на теренах України раніше. Не крок до чогось великого, не адаптація і не “перше українське”. Ця стрічка – якісна і незалежна, за яку “боже-нарешті-не–соромно”. І в цьому випадку дійсно хочеться сказати: купуйте квитки, йдіть до кінотеатру і підтримуйте гідний український кінематограф.
P. S. Не забудьте ложку.
Лукас – перекладач ОБСЄ. Він поїхав на моніторинг на південь України й опинився в степу без автівки, колег і мобільного зв’язку. У радіусі кількох кілометрів є лише містечко Берислав, скульптура кавуна на в’їзді, херсонські поля й дядя Вова. Останній – справжній і з нього почалася історія фільму. Він хотів збирати кістки німецьких військових та продавати родичам за кордон, а Роман Бондарчук – зняти про нього документальний фільм. Але дяді Вови не стало і залишилася розповідь, яку режисер вирішив перетворити на художню стрічку.
“Вулкан” – це “історія простих людей у непростих умовах”. Чи, радше, непростих людей у простих умовах. Місто, куди потрапляє Лукас – своєрідна мікродержава, де на фермах тримають безкоштовну робочу силу, порушників кидають до ям серед поля, у більшості населення немає документів, а безробіття та безвладдя процвітає . Фільм отримав назву “Вулкан” через місце дії: територія херсонських степів, яка розташована біля окупованого Криму, нагадує розпечену бочку, що от-от вибухне.
Кажуть, “Вулкан” – це драмеді. Хоча дотепних моментів у стрічці вдосталь, сміятися складно через правдивість подій. Все вищезгадане – не вигадка, а реальні факти. Водночас, у фільмі чимало ознак сюрреалізму. Світ навколо Лукаса десь на периферії справжнього й міфологічного: там і міражі, і степові звичаї, і атмосфера, яка нагадує український Твін Пікс.
“Вулкан” – візуальне кіно. Кіномова Бондарчука перегукується із симетрією Веса Андерсона, абсурдністю Лінча й творами Кафки, у яких би Йозеф К. раптом опинився на Херсонщині. Пропорційність, вертикальні лінії, сірувато-пожовкла палітра й продумана композиція кадру приковують до екрану. Справді, якби ми дивилися цю стрічку не в кінотеатрі, обов’язково б наробили чимало скріншотів. Чого варта хоча б перша сцена в фільмі: корабель, який повільно просувається під кутом зйомки 90 градусів і залишає по собі темну безодню моря.
“Вулкан” ґротескний, естетичний, дотепний і розпачливо-лячний. Він здається липким, як кавуни, сухим й розпеченим, як ґрунт у степу, скрипучим, як пластикові столики у центрі міста (яке й містом назвати складно). Тому стрічка зачіпає, огортає, змушує відчути себе під палючим сонцем у темному кінозалі й викликає бажання причепити ложку до чола.
Для Сергія Степанського, звукорежисера, який зіграв Лукаса, це був акторський дебют. Безумовно, вдалий: у кожному виразі лиця головного героя відчуваєш непідробну емоцію (чи її відсутність). Його індиферентний неспокій, збентежена гармонія й тривожна розгубленість не гіперболізовані, не театральні, не артистичні – це кінематографічна, майже документальна (бо акторові віриш) гра. Нарешті!
Придбавши квиток на “Вулкан”, не очікуйте екшену, шаленої динаміки чи перестрілок у стилі 90-х. Стрічка викликає дивне відчуття медитації, збентеження та дискомфорту. Вона водночас сповнена спокою та напруги. Таке враження складає й музика, що більше нагадує триллер, ніж драмеді.
“Вулкан” – це не те, що продукували на теренах України раніше. Не крок до чогось великого, не адаптація і не “перше українське”. Ця стрічка – якісна і незалежна, за яку “боже-нарешті-не–соромно”. І в цьому випадку дійсно хочеться сказати: купуйте квитки, йдіть до кінотеатру і підтримуйте гідний український кінематограф.
P. S. Не забудьте ложку.
“Чудова п'єса, залишилось її тільки написати”
4 квітня стартували допрем'єрні покази сучасного французького кінематографу в рамках фестивалю Французька весна. Arthouse traffic і Французький інститут представили програму, до якої увійшли стрічки “Обіцянка на світанку” Еріка Барб'є, “Подвійні життя” Олів'є Ассаяса, “З божої волі” Франсуа Озона, “Полуничка” Лу Жене. Нам пощастило потрапити на відкриття фестивалю стрічкою Алексиса Михалика "Едмон".
“Едмон”, 2019
Жанр: трагікомедія
У ролях: Тома Соліверес, Олів'є Гурме, Матільда Сеньє, Люсі Бужена, Том Ліб
Про що?
Едмон Ростан, молодий поет і драматург, у 29 встиг обзавестися вусами, неврастенією, дружиною, дитиною та подругою Сарою Бернар. Як тут вписалась остання – невідомо. Втім, вона залюбки грає в його провальних п’єсах і знайомить з відомим актором Кокленом, який розсварився з театром Комеді Франсез і тепер шукає прихистку на новій сцені. Ситуацію псують лише борги та набридливі кредитори, тому актору нічого не залишається, окрім як зібрати аншлаг до кінця місяця. Едмон обіцяє принести Коклену грандіозну комедію у віршах. Одна проблема: у них є тільки назва і три тижні, щоб створити шедевр.
Режисер пропонує своє бачення обставин, які надихнули Едмона Ростана написати найвідомішу французьку п’єсу “Сірано де Бержерак”. Драматург дізнається, що Лео (його хороший, але не надто розумний друг) закоханий у костюмерницю Жанну. Ростан береться допомогти йому завоювати серце дівчини через листи й не помічає, як його реальність відображається на папері. Так Лео стає Крістіаном, Едмон – Сірано, а Жанна – Роксаною.
Тут Париж кінця ХІХ століття, пивні, борделі, дівчата, які танцюють кан-кан, залаштунки театру, актори, які живуть моментом, всепереможні кохання та дружба, мінливе натхнення й чарівний французький гумор.
Хто режисер?
Алексис Михалик, як і Едмон, раптом прокинувся відомим у 29 завдяки п’єсі “Le Porteur d'histoire”. Підкоривши театр, через вісім років він вирішив спробувати себе в кінематографі. На зйомки фільму його надихнула стрічка Джона Меддена “Закоханий Шекспір”. “Коли я її вперше побачив, то здивувався, чому ніхто ще не зняв подібне про французького автора?” – говорить Алексис. На думку відразу прийшов Ростан і його “Сірано де Бержерак”.
Чому треба подивитися?
Якщо ви вважаєте, що це типовий байопік про стражденного митця, який раптом стає відомим, то ви маєте рацію. Тут банальна зав'язка, швидка кульмінація і передбачувана розв`язка. Проте “Едмон” – це світлий, теплий фільм, після якого ви ще довго відчуватимете себе немов у Парижі. Ви будете сміятися, сумувати і знову гучно сміятися, не соромлячись людей довкола. На фільм варто піти хоча б заради ексцентричної Сари Бернар, Антона Чехова, який сором’язливо п’є чай в борделі і чекає Станіславського, Жоржа Фейдо, якому не вірять, що він Жорж Фейдо, й Едмона, який своєю метушливістю нагадує Зеро з “Готелю «Ґранд Будапешт»” Веса Андерсона.
І хіба стрічка, після перегляду якої директорка Французького інституту Наталі Берас сказала зачаровано “j'adore!”, може бути поганою?
4 квітня стартували допрем'єрні покази сучасного французького кінематографу в рамках фестивалю Французька весна. Arthouse traffic і Французький інститут представили програму, до якої увійшли стрічки “Обіцянка на світанку” Еріка Барб'є, “Подвійні життя” Олів'є Ассаяса, “З божої волі” Франсуа Озона, “Полуничка” Лу Жене. Нам пощастило потрапити на відкриття фестивалю стрічкою Алексиса Михалика "Едмон".
“Едмон”, 2019
Жанр: трагікомедія
У ролях: Тома Соліверес, Олів'є Гурме, Матільда Сеньє, Люсі Бужена, Том Ліб
Про що?
Едмон Ростан, молодий поет і драматург, у 29 встиг обзавестися вусами, неврастенією, дружиною, дитиною та подругою Сарою Бернар. Як тут вписалась остання – невідомо. Втім, вона залюбки грає в його провальних п’єсах і знайомить з відомим актором Кокленом, який розсварився з театром Комеді Франсез і тепер шукає прихистку на новій сцені. Ситуацію псують лише борги та набридливі кредитори, тому актору нічого не залишається, окрім як зібрати аншлаг до кінця місяця. Едмон обіцяє принести Коклену грандіозну комедію у віршах. Одна проблема: у них є тільки назва і три тижні, щоб створити шедевр.
Режисер пропонує своє бачення обставин, які надихнули Едмона Ростана написати найвідомішу французьку п’єсу “Сірано де Бержерак”. Драматург дізнається, що Лео (його хороший, але не надто розумний друг) закоханий у костюмерницю Жанну. Ростан береться допомогти йому завоювати серце дівчини через листи й не помічає, як його реальність відображається на папері. Так Лео стає Крістіаном, Едмон – Сірано, а Жанна – Роксаною.
Тут Париж кінця ХІХ століття, пивні, борделі, дівчата, які танцюють кан-кан, залаштунки театру, актори, які живуть моментом, всепереможні кохання та дружба, мінливе натхнення й чарівний французький гумор.
Хто режисер?
Алексис Михалик, як і Едмон, раптом прокинувся відомим у 29 завдяки п’єсі “Le Porteur d'histoire”. Підкоривши театр, через вісім років він вирішив спробувати себе в кінематографі. На зйомки фільму його надихнула стрічка Джона Меддена “Закоханий Шекспір”. “Коли я її вперше побачив, то здивувався, чому ніхто ще не зняв подібне про французького автора?” – говорить Алексис. На думку відразу прийшов Ростан і його “Сірано де Бержерак”.
Чому треба подивитися?
Якщо ви вважаєте, що це типовий байопік про стражденного митця, який раптом стає відомим, то ви маєте рацію. Тут банальна зав'язка, швидка кульмінація і передбачувана розв`язка. Проте “Едмон” – це світлий, теплий фільм, після якого ви ще довго відчуватимете себе немов у Парижі. Ви будете сміятися, сумувати і знову гучно сміятися, не соромлячись людей довкола. На фільм варто піти хоча б заради ексцентричної Сари Бернар, Антона Чехова, який сором’язливо п’є чай в борделі і чекає Станіславського, Жоржа Фейдо, якому не вірять, що він Жорж Фейдо, й Едмона, який своєю метушливістю нагадує Зеро з “Готелю «Ґранд Будапешт»” Веса Андерсона.
І хіба стрічка, після перегляду якої директорка Французького інституту Наталі Берас сказала зачаровано “j'adore!”, може бути поганою?
13 квітня о 14.00 в New Work Labs Globus ми прочитаємо лекцію Веснувати: Сандро Боттічеллі про художника, в якого народжувалася Венера, поклонялися волхви, а покинуті були покинутими.
Він бачив обличчя в калюжах, боявся крові та знущався зі своїх сусідів. А ще був золотоволосим італійським красунчиком, якого насправді звали Алессандро Філіпелі і кликали “бочечкою” (Botticelli з італ.) на честь його гладкого брата. Сандро писав картини та вірші. Останнє читати не радимо, а за перше його вважають генієм.
Ми знаємо, що в New Work Labs Globus не народжуються Венери, не позують Мадонни та не тусуються одинадцять Пап Римських. Але цей коворкінг нічим не гірше за Флоренцію XV століття: із сучасними фінансистами, як успішні Медічі, та геніальними ілюстраторами, копірайтерами та представниками креативного класу, як Боттічеллі, да Вінчі та Рафаель. А ще тут красиво світить сонце з купола (майже, як в католицькому храмі). Можливо, саме про це просторе місце через шість століть читатиме лекцію Пусто 2.0. Хтозна-хтозна.
Вхід за мінімальним благодійним внеском 30 гривень та реєстрацією:
https://forms.gle/YW5pLswDMeGPge6g8
До пустування!
Він бачив обличчя в калюжах, боявся крові та знущався зі своїх сусідів. А ще був золотоволосим італійським красунчиком, якого насправді звали Алессандро Філіпелі і кликали “бочечкою” (Botticelli з італ.) на честь його гладкого брата. Сандро писав картини та вірші. Останнє читати не радимо, а за перше його вважають генієм.
Ми знаємо, що в New Work Labs Globus не народжуються Венери, не позують Мадонни та не тусуються одинадцять Пап Римських. Але цей коворкінг нічим не гірше за Флоренцію XV століття: із сучасними фінансистами, як успішні Медічі, та геніальними ілюстраторами, копірайтерами та представниками креативного класу, як Боттічеллі, да Вінчі та Рафаель. А ще тут красиво світить сонце з купола (майже, як в католицькому храмі). Можливо, саме про це просторе місце через шість століть читатиме лекцію Пусто 2.0. Хтозна-хтозна.
Вхід за мінімальним благодійним внеском 30 гривень та реєстрацією:
https://forms.gle/YW5pLswDMeGPge6g8
До пустування!
Facebook
Log in or sign up to view
See posts, photos and more on Facebook.
Шелестить шелест, твориться модернізм, пишеться магічний реалізм, а картини Сандро Боттічеллі заповнюються. Щоб відволіктися від видовищно-серйозних подій навколо, читайте матеріали на сайті Пусто.
Батько-модерніст, син-експресіоніст: Клімт і Шіле – Вам 18, ви приходите на N-ну виставку картин, бачите роботи Густава Клімта, знайомитеся з ним і... Плюєте на академію, в якій навчаєтеся, створюєте нову мистецьку школу та цілий напрям – експресіонізм. Якщо так, вітаємо: ви Еґон Шіле. Він втратив рідного батька, але знайшов його в бунтівному та еротичному Клімті. Художники разом писали голі тіла, ділили натурницю та сповідували мистецьку революцію, хоча й різну. Про дружбу, менторство, педофілію, модерн та експресіонізм читайте в матеріалі.
Випуск №5 "Граємо, отже, існуємо?" з театрознавицею Анною Липківською – Вмикаємо запис, купуємо квитки в Чернігів, Львів, Одесу, Берегово, Маріуполь, записуємо назви вистав з подкасту і їдемо. Вчимося разом знищувати “хуторянство” українського театру та культурно проводимо час поза межами рідних міст у театральних залах, де часом пахне сучасністю, а часом – нафталіном. Разом із театрознавицею та головою Експертної Ради театрального конкурсу “ГРА” Анною Липківською рахуємо, скільки Києву потрібно театрів, дізнаємося, чому Шекспір гостросоціальний і актуальний та куди бігти за квитками вже зараз. Спойлер: не лише в Молодий, Дикий і Франка.
Наскільки ви Хвильовий? – Уважно подивіться у люстерко. На вашому одязі не вистачає одного ґудзика, у кишені видно коробку дешевих цигарок, а на очі спадає густе темне волосся? Чи, може, у вухах постійно шелестить шелест? Обережно, це може призвести до хвильовізму. Пусто відібрало найм’ятежніші ознаки перетворення на Миколу й склало для вас тест. Про вовків, довголіття, вишні (без хрущів) та азіятський ренесанс.
Як потрапити на картину Сандро Боттічеллі – Ви втомилися? Хочеться лежати на морі, насолоджуватися весною, обіймати красивих італійців та італійок, брати участь у вакханаліях і ходити до флорентійських соборів на сповідь, чи не так? Простими словами: хочеться потрапити на картину Сандро Ботіччеллі. Розповідаємо, кого писав майстер Відродження, звідки береться доброта в коханок чиновників і як нанести 18 ударів ножем, щоб вас зобразили на стінах палацу.
Як грати у фільмі Інґмара Берґмана – Одна з перших колишніх Берґмана сказала, що нічого путнього з нього не вийде. Він не образився, бо й сам так думав. Але склалося по-інакшому: з Інґмара вийшов один із найгеніальніших творців авторського кіно. Берґман обожнював людські обличчя, скандалив, якщо хтось брав його улюблене печиво, й ігнорував особистий простір співробітників. Як бути зразковим актором чи зразковою акторкою, коли за камерою найвідоміший шведський режисер? Читайте у матеріалі.
Посмертний лист Габріеля Гарсіа Маркеса редакції Пусто – Що робити, якщо газетярі публікують про вас некролог? Якщо ви Габріель Гарсіа Маркес, згадайте про своїх двійників, потім – не бідкайтесь через них. Можете хіба нервувати через банальність опублікованого фейк посмертного листа. Газетярі ж розводитимуть руками. Ми спробували бути небанальними й записали топ речей письменника, які варто встигнути перед смертю. А він мав насичене життя: заручився з 13-річною, причарував кубинського комуніста та розбирався в радянській контрабанді. Магічно-реальні поради шукайте за посиланням.
Батько-модерніст, син-експресіоніст: Клімт і Шіле – Вам 18, ви приходите на N-ну виставку картин, бачите роботи Густава Клімта, знайомитеся з ним і... Плюєте на академію, в якій навчаєтеся, створюєте нову мистецьку школу та цілий напрям – експресіонізм. Якщо так, вітаємо: ви Еґон Шіле. Він втратив рідного батька, але знайшов його в бунтівному та еротичному Клімті. Художники разом писали голі тіла, ділили натурницю та сповідували мистецьку революцію, хоча й різну. Про дружбу, менторство, педофілію, модерн та експресіонізм читайте в матеріалі.
Випуск №5 "Граємо, отже, існуємо?" з театрознавицею Анною Липківською – Вмикаємо запис, купуємо квитки в Чернігів, Львів, Одесу, Берегово, Маріуполь, записуємо назви вистав з подкасту і їдемо. Вчимося разом знищувати “хуторянство” українського театру та культурно проводимо час поза межами рідних міст у театральних залах, де часом пахне сучасністю, а часом – нафталіном. Разом із театрознавицею та головою Експертної Ради театрального конкурсу “ГРА” Анною Липківською рахуємо, скільки Києву потрібно театрів, дізнаємося, чому Шекспір гостросоціальний і актуальний та куди бігти за квитками вже зараз. Спойлер: не лише в Молодий, Дикий і Франка.
Наскільки ви Хвильовий? – Уважно подивіться у люстерко. На вашому одязі не вистачає одного ґудзика, у кишені видно коробку дешевих цигарок, а на очі спадає густе темне волосся? Чи, може, у вухах постійно шелестить шелест? Обережно, це може призвести до хвильовізму. Пусто відібрало найм’ятежніші ознаки перетворення на Миколу й склало для вас тест. Про вовків, довголіття, вишні (без хрущів) та азіятський ренесанс.
Як потрапити на картину Сандро Боттічеллі – Ви втомилися? Хочеться лежати на морі, насолоджуватися весною, обіймати красивих італійців та італійок, брати участь у вакханаліях і ходити до флорентійських соборів на сповідь, чи не так? Простими словами: хочеться потрапити на картину Сандро Ботіччеллі. Розповідаємо, кого писав майстер Відродження, звідки береться доброта в коханок чиновників і як нанести 18 ударів ножем, щоб вас зобразили на стінах палацу.
Як грати у фільмі Інґмара Берґмана – Одна з перших колишніх Берґмана сказала, що нічого путнього з нього не вийде. Він не образився, бо й сам так думав. Але склалося по-інакшому: з Інґмара вийшов один із найгеніальніших творців авторського кіно. Берґман обожнював людські обличчя, скандалив, якщо хтось брав його улюблене печиво, й ігнорував особистий простір співробітників. Як бути зразковим актором чи зразковою акторкою, коли за камерою найвідоміший шведський режисер? Читайте у матеріалі.
Посмертний лист Габріеля Гарсіа Маркеса редакції Пусто – Що робити, якщо газетярі публікують про вас некролог? Якщо ви Габріель Гарсіа Маркес, згадайте про своїх двійників, потім – не бідкайтесь через них. Можете хіба нервувати через банальність опублікованого фейк посмертного листа. Газетярі ж розводитимуть руками. Ми спробували бути небанальними й записали топ речей письменника, які варто встигнути перед смертю. А він мав насичене життя: заручився з 13-річною, причарував кубинського комуніста та розбирався в радянській контрабанді. Магічно-реальні поради шукайте за посиланням.
Для того, щоб запам‘ятати всі імена героїв роману «Сто років самотності», Габріель Гарсія Маркес має свій лайфхак: зробіть задумано-журливий вираз обличчя й покладіть книжку на голову.
P.S. 50% героїв будуть звати Ауреліано, а 49,9% — Ремедіос. Способу запам'ятати їх порядок людство поки не вигадало.
P. P. S. Але ви можете спробувати знайти його у фальшивих некрологах і заповітах письменника. Або у найсправжнісінькому посмертному листі Габріеля Гарсіа Маркеса редакції Пусто.
P.S. 50% героїв будуть звати Ауреліано, а 49,9% — Ремедіос. Способу запам'ятати їх порядок людство поки не вигадало.
P. P. S. Але ви можете спробувати знайти його у фальшивих некрологах і заповітах письменника. Або у найсправжнісінькому посмертному листі Габріеля Гарсіа Маркеса редакції Пусто.
Кажуть, митець або створює геніальні твори, або живе геніальним життям. У Луїса Бунюеля вдалося й те, й те. Він – режисер-сюрреаліст, улюблений іспанець нашої кураторки, невіруючий католик, фанат заварного тіста з кремом і людина-пиріжок. Бо іспанською “пиріжок” звучить як “buñuelos” і якось бідолашного Луїса так представили на врученні премії у Мексиці. Щоб зрозуміти, чому Бунюель не лише людина-випічка, а й майстер кінематографу, розповідаємо, з яких стрічок почати знайомство з іспанським авангардистом:
“Андалузький пес”, 1929 – Уявіть, що ви та ваш друг під впливом алкоголю вирішили зняти фільм. Приблизно так сталося із Луїсом Бунюелем і Сальвадором Далі. Тоді юнаки далекі від майбутньої слави просто вирішили зняти стрічку, в якій “не буде жодної ідеї та образу, які можна було б раціонально пояснити”. Далі та Бунюель зачинилися в кімнаті, курили, пили, багато сміялися і так написали сценарій. “Андалузький пес” складається зі снів та фантазій і триває 16 хвилин. На екрані відбувається безсюжетна сюрреалістична вакханалія – люди-метелики, очі, містика й хмаринки. Фільм зчинив фурор. Його назвали непристойним, жорстоким, а у двох жінок в кінотеатрі навіть трапився викидень. Правда це чи ні, “Андалузький пес” варто переглянути, щоб зрозуміти, що таке сюрреалізм у кіно та з чого він починався.
“Спроба злочину”, 1955 – Якось в дитинстві Архібальдо подарували музичну шкатулку, яку, за словами гувернантки, використовував злий король, щоб вбивати ворогів. Хлопчик вирішив теж спробувати і випадково наслав смерть на свою няню. Все б нічого, якби дорослий Архібальдо не вирішив стати маніяком. Проблема одна: його жертви помирають до того, як він скоює злочин. Ця стрічка Бунюеля – чорна комедія за мотивами п’єси Родольфо Усіґлі. Секс, фетиші, жорстокий гумор, Мексика і, звісно, сюрреалістичні алюзії – обіцяємо, що 89 хвилин за переглядом “Спроби злочину” минуть непомітно.
“Вірідіана”, 1961 – У Луїса Бунюеля дивні стосунки з Богом. Він навчався в католицькому колегіумі, зняв кілька фільмів на релігійні сюжети й напам’ять знав Біблію. Водночас, Бога режисер ненавидів. Так сильно, як може ненавидіти “справжній католик”. Втім, Всевишній “надихнув” Луїса на чимало якісних фільмів про Себе. Серед них і “Вірідіана” – історія про монахиню, уособлення краси та святості, яка стикається з людським брудом, розпустою та зневірою. Перед тим, як прийняти постриг, дівчина навідується до свого дядька. Тут трапляється і насилля, і секс, і надзвичайно естетична зйомка. Після виходу стрічки на Луїса подали в суд, звинуватили в богохульстві, обізвали Дияволом і відлучили від церкви. Ось такі от пиріжки.
“Денна красуня”, 1967 – Якщо тема розпусти в попередніх фільмах, на вашу думку, була недостатньо розкрита, перегляньте “Денну красуню”. Уявіть собі ідеальну жінку та ідеального чоловіка, які живуть ідеальним життям. Вона – чарівна стильна блондинка, він – лікар. У них квартира в центрі Парижа, картки тенісного клубу й вічне кохання. А тепер уявіть, що вдень, доки він на роботі, вона підробляє проституткою задля задоволення. “Денна красуня” – це фантастично знята історія про приховані бажання, сни, садо-мазо й найчарівніших повій. Попереджаємо: буде багато сюрреалізму й прекрасної Катрін Деньов.
“Безодні пристрасті”, 1977 – Що трапиться, якщо перенести класичний британський сюжет у мексиканські реалії? Луїсу Бунюелю теж було цікаво, тому він екранізував “Буремний перевал” Емілії Бронте. Замість Гіткліфа тут Алехандро, замість Кетрін – Каталіна, а замість туманної Англії – запальна спекотна Мексика.
Серед наших фаворитів також естетична драма про любов і джунглі “Смерть у цьому саду” та стилізована під живопис імпресіоністів кінокартина “Трістана”. Переглядайте, сніть та пустуйте разом з Луїсом Бунюелем.
#пусто_про_кіно
“Андалузький пес”, 1929 – Уявіть, що ви та ваш друг під впливом алкоголю вирішили зняти фільм. Приблизно так сталося із Луїсом Бунюелем і Сальвадором Далі. Тоді юнаки далекі від майбутньої слави просто вирішили зняти стрічку, в якій “не буде жодної ідеї та образу, які можна було б раціонально пояснити”. Далі та Бунюель зачинилися в кімнаті, курили, пили, багато сміялися і так написали сценарій. “Андалузький пес” складається зі снів та фантазій і триває 16 хвилин. На екрані відбувається безсюжетна сюрреалістична вакханалія – люди-метелики, очі, містика й хмаринки. Фільм зчинив фурор. Його назвали непристойним, жорстоким, а у двох жінок в кінотеатрі навіть трапився викидень. Правда це чи ні, “Андалузький пес” варто переглянути, щоб зрозуміти, що таке сюрреалізм у кіно та з чого він починався.
“Спроба злочину”, 1955 – Якось в дитинстві Архібальдо подарували музичну шкатулку, яку, за словами гувернантки, використовував злий король, щоб вбивати ворогів. Хлопчик вирішив теж спробувати і випадково наслав смерть на свою няню. Все б нічого, якби дорослий Архібальдо не вирішив стати маніяком. Проблема одна: його жертви помирають до того, як він скоює злочин. Ця стрічка Бунюеля – чорна комедія за мотивами п’єси Родольфо Усіґлі. Секс, фетиші, жорстокий гумор, Мексика і, звісно, сюрреалістичні алюзії – обіцяємо, що 89 хвилин за переглядом “Спроби злочину” минуть непомітно.
“Вірідіана”, 1961 – У Луїса Бунюеля дивні стосунки з Богом. Він навчався в католицькому колегіумі, зняв кілька фільмів на релігійні сюжети й напам’ять знав Біблію. Водночас, Бога режисер ненавидів. Так сильно, як може ненавидіти “справжній католик”. Втім, Всевишній “надихнув” Луїса на чимало якісних фільмів про Себе. Серед них і “Вірідіана” – історія про монахиню, уособлення краси та святості, яка стикається з людським брудом, розпустою та зневірою. Перед тим, як прийняти постриг, дівчина навідується до свого дядька. Тут трапляється і насилля, і секс, і надзвичайно естетична зйомка. Після виходу стрічки на Луїса подали в суд, звинуватили в богохульстві, обізвали Дияволом і відлучили від церкви. Ось такі от пиріжки.
“Денна красуня”, 1967 – Якщо тема розпусти в попередніх фільмах, на вашу думку, була недостатньо розкрита, перегляньте “Денну красуню”. Уявіть собі ідеальну жінку та ідеального чоловіка, які живуть ідеальним життям. Вона – чарівна стильна блондинка, він – лікар. У них квартира в центрі Парижа, картки тенісного клубу й вічне кохання. А тепер уявіть, що вдень, доки він на роботі, вона підробляє проституткою задля задоволення. “Денна красуня” – це фантастично знята історія про приховані бажання, сни, садо-мазо й найчарівніших повій. Попереджаємо: буде багато сюрреалізму й прекрасної Катрін Деньов.
“Безодні пристрасті”, 1977 – Що трапиться, якщо перенести класичний британський сюжет у мексиканські реалії? Луїсу Бунюелю теж було цікаво, тому він екранізував “Буремний перевал” Емілії Бронте. Замість Гіткліфа тут Алехандро, замість Кетрін – Каталіна, а замість туманної Англії – запальна спекотна Мексика.
Серед наших фаворитів також естетична драма про любов і джунглі “Смерть у цьому саду” та стилізована під живопис імпресіоністів кінокартина “Трістана”. Переглядайте, сніть та пустуйте разом з Луїсом Бунюелем.
#пусто_про_кіно
Сандро Боттічеллі у 18 не знав, що робити з життям, тоді як у Флоренції XV століття чотирнадцятирічні чоловіки повинні були мати “сродну працю”. Його батько, наприклад, був шкірником і належав до цеху. Його брат був маклером (торговим посередником у торговій столиці Італії!) і вважав себе крутішим за всю родину. Його хрещений був ювеліром і любив глузувати з майбутнього художника. А Сандро не подобалося вчитися в школі, виготовляти прикраси і він панічно боявся крові, тому татовим ремеслом займатися не міг.
Зате в калюжах і каменях він бачив обриси облич. І якось, загубившись серед фресок у церкві, знайшов себе в живописі, антропології, гортанні античних книжок та любові до Бога і меланхолійних Мадоннах, яких писав так часто, що погоджувався на розпис ліжок, аби відволіктись від них. Словом, Сандро випало незвичне життя і про нього вже в цю суботу о 14.00 ми прочитаємо лекцію “Веснувати: Сандро Боттічеллі”. Реєстрація за посиланням, мінімальний благодійний внесок 30 грн. Але перш ніж летіти до нас з квітами в руках і античністю на думці, пропонуємо перечитати кілька матеріалів про золотоволосого майстра Відродження.
Як потрапити на картину Сандро Боттічеллі – Флорентійці боялися чуми, переймалися політикою, спостерігали за зміною Пап Римських. А Сандро писав картини, від яких хочеться лежати на морі, насолоджуватися весною, обіймати красивих італійців та італійок, брати участь у вакханаліях і ходити до флорентійських соборів на сповідь. Простими словами: на його картинах хочеться бути. У цьому матеріалі розповідаємо, кого писав майстер Відродження, хто така Сімонетта Веспуччі, чому бути молодшим братом класно і як нанести 18 ударів ножем, щоб вас зобразили на стінах палацу.
Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття – Флоренція часів художника була раєм для митців, поетів і язичників. Керівна династія міста гроші їм роздавала, возила на природу, створювала академії, хвалила та критикувала. І попри це, в митців були звичайні проблеми бунтівників: сварливі сусіди, безліч релігійних напрямків, та один поет, якого можна любити, навіть не читаючи. У цьому матеріалі всього потроху: і про місто, і про суперечки, і про картини.
І наостанок читайте Телеграм-пост із рубрики #пусто_про_ізми про наступників Сандро, щоб зрозуміти, навколо чого крутиться Ренесанс, які відкриття робили пензлем і чому Венеція кольорова, а Флоренція – рельєфна. І ще трохи про Леонардо (якому Сандро дуже заздрив), Рафаеля та Мікелянджело.
До весну(пусту)вання!
Зате в калюжах і каменях він бачив обриси облич. І якось, загубившись серед фресок у церкві, знайшов себе в живописі, антропології, гортанні античних книжок та любові до Бога і меланхолійних Мадоннах, яких писав так часто, що погоджувався на розпис ліжок, аби відволіктись від них. Словом, Сандро випало незвичне життя і про нього вже в цю суботу о 14.00 ми прочитаємо лекцію “Веснувати: Сандро Боттічеллі”. Реєстрація за посиланням, мінімальний благодійний внесок 30 грн. Але перш ніж летіти до нас з квітами в руках і античністю на думці, пропонуємо перечитати кілька матеріалів про золотоволосого майстра Відродження.
Як потрапити на картину Сандро Боттічеллі – Флорентійці боялися чуми, переймалися політикою, спостерігали за зміною Пап Римських. А Сандро писав картини, від яких хочеться лежати на морі, насолоджуватися весною, обіймати красивих італійців та італійок, брати участь у вакханаліях і ходити до флорентійських соборів на сповідь. Простими словами: на його картинах хочеться бути. У цьому матеріалі розповідаємо, кого писав майстер Відродження, хто така Сімонетта Веспуччі, чому бути молодшим братом класно і як нанести 18 ударів ножем, щоб вас зобразили на стінах палацу.
Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття – Флоренція часів художника була раєм для митців, поетів і язичників. Керівна династія міста гроші їм роздавала, возила на природу, створювала академії, хвалила та критикувала. І попри це, в митців були звичайні проблеми бунтівників: сварливі сусіди, безліч релігійних напрямків, та один поет, якого можна любити, навіть не читаючи. У цьому матеріалі всього потроху: і про місто, і про суперечки, і про картини.
І наостанок читайте Телеграм-пост із рубрики #пусто_про_ізми про наступників Сандро, щоб зрозуміти, навколо чого крутиться Ренесанс, які відкриття робили пензлем і чому Венеція кольорова, а Флоренція – рельєфна. І ще трохи про Леонардо (якому Сандро дуже заздрив), Рафаеля та Мікелянджело.
До весну(пусту)вання!
Якщо ви ходите в книгарню “Є” погуляти між стелажів або погрітись взимку, вашу увагу міг привернути маленький щиголь на обкладинці товстої книги. Це не енциклопедія і не підручник з орнітології, а щось набагато цікавіше – переможець Путліцерівської премії 2014, роман Донни Тартт. І так, тоді ми теж почули її прізвище вперше.
Хто вона така?
Донна – американська письменниця із Міссісіпі, яка в свої 55 здається трохи старшою за 40. Вона з дитинства мала хист до письма: в чотири роки почала вести щоденник, у п’ять написала перші вірші, а в 13 – опублікувала сонет у «Літературному журналі», який видавався в її рідному штаті. Коли Тартт була підлітком, підробляла в бібліотеці і багато читала, особливо надавала перевагу Чарльзу Діккенсу і Томасу де Квінсі. Потім вступила в Університет Міссісіпі, де її письменницький талант помітили професори. Але там Донна провчилася лише рік і перейшла в приватний коледж Беннінгтон, де вивчала класичну філологію, грецьку та англійську літературу. Досвід навчання в коледжі вона перенесла у свій перший роман – “Таємна історія”, який став бестселером і був перекладений на 24 мови.
Донна Тартт поки написала лише три романи, чотири оповідання, кілька документальних нарисів і аудіокниг, хоча творити вона почала ще в середині 80-х.
«Сам факт, що на книгу пішло багато часу, надає твору особливої ваги. Це такий таємний гачок. Можна відчути, як між сторінками переливається час».
Романи
У 1991 році було видано "Таємну історію". Роман, на який письменниця витратила 10 років, одразу став бестселером. Перші п’ять мільйонів примірників розійшлися за лічені дні. Книга є типовим представником американського жанру університетського роману і сама Тартт писала перші рядки, коли була студенткою коледжу. Авторка ретельно (850 сторінок!!!) прописала деталі навчального процесу головних героїв, які вивчали епоху Античності. Є і детективна лінія – розслідування вбивства одного із студентів, через яке розкриваються таємниці всіх причетних.
У 2002 році письменниця опублікувала роман “Маленький друг”. Донна занурюється в історію американського Півдня середини ХХ століття. У центрі сюжету дівчина, яка намагається розкрити вбивство брата, що трапилося багато років тому. Після його загибелі батьки розлучаються і героїню виховують родичі. Все життя вона одержима думкою помститися невідомому вбивці.
У 2013 році вийшов “Щиголь”. У романі використовується такий самий прийом, як і в попередніх – трагедія із минулого як зав’язка. Донна Тартт красивою, інтелігентною мовою розказує історію підлітка Теодора, який разом з мамою потрапив в епіцентр теракту в Метрополітен-музеї. Виконуючи прохання старого, який помирав біля хлопця, він викрадає витвір мистецтва – картину із маленьким щиглем – аби його зберегти. Все, що трапляється із ним потім – дорога в мистецький світ для читача і світ пригод для Теодора.
Донна Тартт, здається, нікуди не поспішає – насолоджується процесом більше, ніж результатом, виважує кожне слово і поворот сюжету. Письменниця каже, що краса рідко несе спокій і втіху, справжня краса завжди тривожить. І що тут приховувати, її романи хвилюють читачів із перших сторінок!
#пусто_про_автора
Хто вона така?
Донна – американська письменниця із Міссісіпі, яка в свої 55 здається трохи старшою за 40. Вона з дитинства мала хист до письма: в чотири роки почала вести щоденник, у п’ять написала перші вірші, а в 13 – опублікувала сонет у «Літературному журналі», який видавався в її рідному штаті. Коли Тартт була підлітком, підробляла в бібліотеці і багато читала, особливо надавала перевагу Чарльзу Діккенсу і Томасу де Квінсі. Потім вступила в Університет Міссісіпі, де її письменницький талант помітили професори. Але там Донна провчилася лише рік і перейшла в приватний коледж Беннінгтон, де вивчала класичну філологію, грецьку та англійську літературу. Досвід навчання в коледжі вона перенесла у свій перший роман – “Таємна історія”, який став бестселером і був перекладений на 24 мови.
Донна Тартт поки написала лише три романи, чотири оповідання, кілька документальних нарисів і аудіокниг, хоча творити вона почала ще в середині 80-х.
«Сам факт, що на книгу пішло багато часу, надає твору особливої ваги. Це такий таємний гачок. Можна відчути, як між сторінками переливається час».
Романи
У 1991 році було видано "Таємну історію". Роман, на який письменниця витратила 10 років, одразу став бестселером. Перші п’ять мільйонів примірників розійшлися за лічені дні. Книга є типовим представником американського жанру університетського роману і сама Тартт писала перші рядки, коли була студенткою коледжу. Авторка ретельно (850 сторінок!!!) прописала деталі навчального процесу головних героїв, які вивчали епоху Античності. Є і детективна лінія – розслідування вбивства одного із студентів, через яке розкриваються таємниці всіх причетних.
У 2002 році письменниця опублікувала роман “Маленький друг”. Донна занурюється в історію американського Півдня середини ХХ століття. У центрі сюжету дівчина, яка намагається розкрити вбивство брата, що трапилося багато років тому. Після його загибелі батьки розлучаються і героїню виховують родичі. Все життя вона одержима думкою помститися невідомому вбивці.
У 2013 році вийшов “Щиголь”. У романі використовується такий самий прийом, як і в попередніх – трагедія із минулого як зав’язка. Донна Тартт красивою, інтелігентною мовою розказує історію підлітка Теодора, який разом з мамою потрапив в епіцентр теракту в Метрополітен-музеї. Виконуючи прохання старого, який помирав біля хлопця, він викрадає витвір мистецтва – картину із маленьким щиглем – аби його зберегти. Все, що трапляється із ним потім – дорога в мистецький світ для читача і світ пригод для Теодора.
Донна Тартт, здається, нікуди не поспішає – насолоджується процесом більше, ніж результатом, виважує кожне слово і поворот сюжету. Письменниця каже, що краса рідко несе спокій і втіху, справжня краса завжди тривожить. І що тут приховувати, її романи хвилюють читачів із перших сторінок!
#пусто_про_автора
Як привезти Африку до Києва, вдало вибрати дружину та піарити бетон так, щоб на нього їздили дивитися з усього світу? Український архітектор Владислав Городецький знає відповідь.
Лешко Дезидерій Владислав Городецький народився четвертого червня 1863 року в родині польського шляхтича. Його дід боровся за незалежність Польщі під час повстання 1830 року, батько – у 1863-му, тож хлопчику на роду було написано революціонувати. Натомість Лешко вступив до одеського реального училища. Юнаку, який ніколи не був поза межами рідного Немирова, місто надзвичайно сподобалося, він часто гуляв і розглядав фасади. Так і заробив трійки з усіх предметів, окрім малювання та креслення. Потім була Санкт-Петербурзька художня академія і Київ – місто, в якому він прожив 30 років і створив свої найбільш визначні роботи.
Окрім цього, тут Лешко створив ще й сім’ю. Лайфхак: шлюб за розрахунком буде вдалим, якщо умови є вигідними для обох сторін. Городецький одружився з німкенею Кароліною Марр. Так вона отримала дворянський титул, а він – гроші та акції цементного заводу “Фор” її батька. Кохання? Воно з’явилося згодом, коли пара мала двох дітей, і архітектор проектував Кароліні капелюшки та сукні.
У кінці ХІХ століття Київ розбудовували так, що рук та голів архітекторів не вистачало. Лешко брався за будь-яку роботу, щоб заробити гроші та репутацію. Першими його замовленнями були дерев’яний тир для “Товариства правильного полювання”, усипальниця для баронів Штейнгейлів та виставковий павільйон. Не нехтував архітектор і технічною роботою – облаштовував “ретиради” (вуличні туалети із каналізацією).
На що дивитися?
Музей старовини й мистецтв (зараз НХМУ) Городецький добудовував після архітектора Бойцова, котрий відмовився вести проект. Фасад із левами, колонадою та горельєфом, на якому зображений тріумф усіх мистецтв, мав відвертати увагу від інших частин споруди, на добудову яких бракувало грошей. Будівля виконана в дорійському древньогрецькому ордері з бетону. Цей матеріал тільки-но з’явився, тож, використовуючи його замість каменю, Городецький вбив двох зайців: зруйнував недовіру суспільства до бетону та розрекламував власний цементний завод.
Зате на будівництво Караїмської кенаси (зараз Будинок актора) коштів не шкодували. Архітектор разом із італійським скульптором Еліа Сала звів споруду в мавританському стилі. Вражений величчю кенаси, духовний голова караїмів* благословив його будувати в Євпаторії віллу і допоміг архітекторові дешево придбати земельну ділянку.
Будинок із химерами. Коли Києвом ширилися чутки, що головний зодчий міста вміє тільки добудовувати за кимось, той вирішив довести протилежне. Купив ділянку землі в дешевому і незручному місці на схилі пагорба та оголосив, що збирається звести там власну садибу. Почувши це, відомий київський архітектор Кобелєв приклав руку до чола зодчого і назвав того божевільним. Уклали парі, згідно з яким Владислав має за два роки завершити будівництво. ”Божевільний” стримав своє слово і в 1901 році приймав гостей у будинку своєї мрії, оснащеному каналізацією, електрикою та ліфтами. Архітектор подбав навіть про невеличкий корівник, щоб господарі та квартиранти завжди мали свіжі вершки до кави (цікаво, чи тримають його зараз в Адміністрації Президента).
Людина-епатаж, непосидючий ентузіаст і винахідник Городецький водив одну з перших машин у Києві. Правою рукою він тримав кермо, а лівою – свою ручну мавпу. Обожнював полювання та їздив стріляти дичину до Черкаської області, але міг вполювати щось і на болотах між Дніпром і Банковою вулицею. Усі гроші Владислав витрачав на сафарі, привозив звідти живих тварин для зоопарку, а здобич – додому. Статут “Товариства правильного полювання” дозволяв членам “валити носорога через одного, а не так, як у неправильних мисливців – усіх одразу”. Тому перші трофеї прикрашали стіни квартири Городецького, а другі архітектор перетворював на камінь та розсаджував по карнизах Будинку з химерами.
\*Караїми – корінний народ Криму та сповідувачі караїмізму – релігії, як ґрунтується на Старому Заповіті та поєднує в собі риси юдаїзму, християнства та ісламу.
Лешко Дезидерій Владислав Городецький народився четвертого червня 1863 року в родині польського шляхтича. Його дід боровся за незалежність Польщі під час повстання 1830 року, батько – у 1863-му, тож хлопчику на роду було написано революціонувати. Натомість Лешко вступив до одеського реального училища. Юнаку, який ніколи не був поза межами рідного Немирова, місто надзвичайно сподобалося, він часто гуляв і розглядав фасади. Так і заробив трійки з усіх предметів, окрім малювання та креслення. Потім була Санкт-Петербурзька художня академія і Київ – місто, в якому він прожив 30 років і створив свої найбільш визначні роботи.
Окрім цього, тут Лешко створив ще й сім’ю. Лайфхак: шлюб за розрахунком буде вдалим, якщо умови є вигідними для обох сторін. Городецький одружився з німкенею Кароліною Марр. Так вона отримала дворянський титул, а він – гроші та акції цементного заводу “Фор” її батька. Кохання? Воно з’явилося згодом, коли пара мала двох дітей, і архітектор проектував Кароліні капелюшки та сукні.
У кінці ХІХ століття Київ розбудовували так, що рук та голів архітекторів не вистачало. Лешко брався за будь-яку роботу, щоб заробити гроші та репутацію. Першими його замовленнями були дерев’яний тир для “Товариства правильного полювання”, усипальниця для баронів Штейнгейлів та виставковий павільйон. Не нехтував архітектор і технічною роботою – облаштовував “ретиради” (вуличні туалети із каналізацією).
На що дивитися?
Музей старовини й мистецтв (зараз НХМУ) Городецький добудовував після архітектора Бойцова, котрий відмовився вести проект. Фасад із левами, колонадою та горельєфом, на якому зображений тріумф усіх мистецтв, мав відвертати увагу від інших частин споруди, на добудову яких бракувало грошей. Будівля виконана в дорійському древньогрецькому ордері з бетону. Цей матеріал тільки-но з’явився, тож, використовуючи його замість каменю, Городецький вбив двох зайців: зруйнував недовіру суспільства до бетону та розрекламував власний цементний завод.
Зате на будівництво Караїмської кенаси (зараз Будинок актора) коштів не шкодували. Архітектор разом із італійським скульптором Еліа Сала звів споруду в мавританському стилі. Вражений величчю кенаси, духовний голова караїмів* благословив його будувати в Євпаторії віллу і допоміг архітекторові дешево придбати земельну ділянку.
Будинок із химерами. Коли Києвом ширилися чутки, що головний зодчий міста вміє тільки добудовувати за кимось, той вирішив довести протилежне. Купив ділянку землі в дешевому і незручному місці на схилі пагорба та оголосив, що збирається звести там власну садибу. Почувши це, відомий київський архітектор Кобелєв приклав руку до чола зодчого і назвав того божевільним. Уклали парі, згідно з яким Владислав має за два роки завершити будівництво. ”Божевільний” стримав своє слово і в 1901 році приймав гостей у будинку своєї мрії, оснащеному каналізацією, електрикою та ліфтами. Архітектор подбав навіть про невеличкий корівник, щоб господарі та квартиранти завжди мали свіжі вершки до кави (цікаво, чи тримають його зараз в Адміністрації Президента).
Людина-епатаж, непосидючий ентузіаст і винахідник Городецький водив одну з перших машин у Києві. Правою рукою він тримав кермо, а лівою – свою ручну мавпу. Обожнював полювання та їздив стріляти дичину до Черкаської області, але міг вполювати щось і на болотах між Дніпром і Банковою вулицею. Усі гроші Владислав витрачав на сафарі, привозив звідти живих тварин для зоопарку, а здобич – додому. Статут “Товариства правильного полювання” дозволяв членам “валити носорога через одного, а не так, як у неправильних мисливців – усіх одразу”. Тому перші трофеї прикрашали стіни квартири Городецького, а другі архітектор перетворював на камінь та розсаджував по карнизах Будинку з химерами.
\*Караїми – корінний народ Криму та сповідувачі караїмізму – релігії, як ґрунтується на Старому Заповіті та поєднує в собі риси юдаїзму, християнства та ісламу.
Доброго ранку! Сьогодні ми пустуємо про золотоволосого уквітчаного Сандро Боттічеллі! О 14.00 чекаємо вас в New Work Labs Globus (ТЦ "Globus", 3 поверх, алея Героїв Небесної Сотні, 2а). Якщо ви не можете потрапити на лекцію, не засмучуйтеся – о тій ж годині в нашому Instagram @pustoproject можете дивитися трансляцію і разом з нами рахувати квіти на картині "Весна".
Не запізнюйтесь. До пустування!
Не запізнюйтесь. До пустування!
Сергій Параджанов – режисер, який мстився Україні любов’ю, казав, що його дружина не вміє варити яйця, та просив у Фелліні в подарунок кобилу, яку віддав сусідові. Він ділив людей на два Г: гівно і геніїв. А ще любив вигадувати та нажартував собі комічно-жертовне життя.
Майбутній режисер народився 1924 року в Тбілісі. Його прадідусь, дідусь і тато були антикварами, тому хлопець мав успадкувати сімейну справу. Але Сергій використовував її лише для того, щоб переконувати журналістів, ніби його халат, зшитий із знайдених у квартирі сусідки клаптиків тканини, витвір ткацького мистецтва XVIII століття, який торкався тіла самого султана.
У школі він вчився погано, бо його (за його ж словами) батьки годували коштовностями, щоб їх не знайшли перевірки від влади, а тоді не випускали з дому, поки Сергій не “повертав їх назовні”. Попри це, зі своїми трійками з математики, майбутній режисер вступив до Інституту залізничного транспорту. Рік повчився, два попрацював художником-технологом “Радянської іграшки”, опинився у Тбіліській консерваторії, співав у шпиталях під час Другої світової війни та нарешті потрапив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії у Москві.
Аж тут Сергій став зразковим учнем. Наприклад, якось Олександр Довженко сказав не читати. Бо режисер радше має покладатися на спостереження та почуття, ніж на книги. Відтоді Сергій не міг навіть спокійно спати поряд із літературними витворами. Якось посеред ночі він зателефонував Івану Драчу та попросив негайно приїхати. Виявилося, що режисерові подарували “Перські листи” Монтеск’є і він не міг заплющити очі поряд із друкованим текстом, тому поетові довелося його забрати. Племінник Сергія Георгій дядька з книгою ніколи не бачив. Режисер якось попросив почитати “Мати” Горького вголос, бо збирався ставити по ній балет, але на п’ятнадцятій хвилині уважного слухання заснув. Така сумлінність Параджанова разом із рішенням інституту направила його до Київської студії художніх фільмів.
Із собою Параджанов хотів взяти татарку Нігяр, із якою одружився в 1950 році. Але її брати, яким дівчина спочатку нічого про шлюб не сказала, зажадали викупу за наречену. В Сергія не була ні шеляга за душею, тому рідні дівчини скинули її під потяг. Оговтатися від цього Параджанов зміг лише у 1956 році, коли розглядав студентку Світлану Щербатюк і думав, де б то їй дістати арфу. В нього було дві проблеми: він не міг знайти дешеву арфу, а ніхто з продавців дорогих не вірив, що приїде Ів Сен-Лоран та за все розрахується і, до того ж, Світлана грати на арфі не вміла, а сидіти та перебирати по музичному інструменті пальцями відмовлялася. Режисер же наполягав на тому, що це їй би личило. Личив їй, напевно, і він, бо вони одружилися та мали сина Сурена.
У 1964 році Сергій Параджанов зняв “Тіні забутих предків”. Йому аплодував Фелліні, Годар, Трюффо, Антоніоні, Росселліні. Французи навіть створили кінотеатр, де стрічка була в прокаті весь рік. В Україні під час прем’єри відбулася акція протесту дисидентів через ув’язнення українських митців. Щоб уникнути репресій, режисер переїхав до Вірменії знімати “Колір граната”, який так і не презентував. 1973 року його заарештували за гомосексуазім, хоча всі знали, що річ зовсім не в цьому.
З в’язниці його врятувала Ліля Брік, кохана Володомира Маяковського та всього Петербурга, якій Параджанов на Восьме березня подарував букет із колючого дроту та своїх шкарпеток. Вона намовила Луї Араґона поспілкуватися з Брєжнєвим і той звільнив Параджанова на рік раніше. Дарма, адже режисера в’язниця чекала ще двічі. У проміжках він продав чотири малюнки Фелліні по 150 рублів і попрохав італійця в наступному листі просто надіслати порожні аркуші з підписами, бо сам Сергій писав краще; подякував королеві Нідерландів за теплий туалет і сподівався на фатальну суперечку з розлюченими турками під час презентації його завершального фільму “Ашик-Керіб”, щоб вмерти сильним.
Натомість, він помер за рік до розпаду Радянського союзу від раку легенів. І залишив по собі все, що міг вигадати. На щастя, його “все” – смішне та легендарне – хочеться пам’ятати.
Майбутній режисер народився 1924 року в Тбілісі. Його прадідусь, дідусь і тато були антикварами, тому хлопець мав успадкувати сімейну справу. Але Сергій використовував її лише для того, щоб переконувати журналістів, ніби його халат, зшитий із знайдених у квартирі сусідки клаптиків тканини, витвір ткацького мистецтва XVIII століття, який торкався тіла самого султана.
У школі він вчився погано, бо його (за його ж словами) батьки годували коштовностями, щоб їх не знайшли перевірки від влади, а тоді не випускали з дому, поки Сергій не “повертав їх назовні”. Попри це, зі своїми трійками з математики, майбутній режисер вступив до Інституту залізничного транспорту. Рік повчився, два попрацював художником-технологом “Радянської іграшки”, опинився у Тбіліській консерваторії, співав у шпиталях під час Другої світової війни та нарешті потрапив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії у Москві.
Аж тут Сергій став зразковим учнем. Наприклад, якось Олександр Довженко сказав не читати. Бо режисер радше має покладатися на спостереження та почуття, ніж на книги. Відтоді Сергій не міг навіть спокійно спати поряд із літературними витворами. Якось посеред ночі він зателефонував Івану Драчу та попросив негайно приїхати. Виявилося, що режисерові подарували “Перські листи” Монтеск’є і він не міг заплющити очі поряд із друкованим текстом, тому поетові довелося його забрати. Племінник Сергія Георгій дядька з книгою ніколи не бачив. Режисер якось попросив почитати “Мати” Горького вголос, бо збирався ставити по ній балет, але на п’ятнадцятій хвилині уважного слухання заснув. Така сумлінність Параджанова разом із рішенням інституту направила його до Київської студії художніх фільмів.
Із собою Параджанов хотів взяти татарку Нігяр, із якою одружився в 1950 році. Але її брати, яким дівчина спочатку нічого про шлюб не сказала, зажадали викупу за наречену. В Сергія не була ні шеляга за душею, тому рідні дівчини скинули її під потяг. Оговтатися від цього Параджанов зміг лише у 1956 році, коли розглядав студентку Світлану Щербатюк і думав, де б то їй дістати арфу. В нього було дві проблеми: він не міг знайти дешеву арфу, а ніхто з продавців дорогих не вірив, що приїде Ів Сен-Лоран та за все розрахується і, до того ж, Світлана грати на арфі не вміла, а сидіти та перебирати по музичному інструменті пальцями відмовлялася. Режисер же наполягав на тому, що це їй би личило. Личив їй, напевно, і він, бо вони одружилися та мали сина Сурена.
У 1964 році Сергій Параджанов зняв “Тіні забутих предків”. Йому аплодував Фелліні, Годар, Трюффо, Антоніоні, Росселліні. Французи навіть створили кінотеатр, де стрічка була в прокаті весь рік. В Україні під час прем’єри відбулася акція протесту дисидентів через ув’язнення українських митців. Щоб уникнути репресій, режисер переїхав до Вірменії знімати “Колір граната”, який так і не презентував. 1973 року його заарештували за гомосексуазім, хоча всі знали, що річ зовсім не в цьому.
З в’язниці його врятувала Ліля Брік, кохана Володомира Маяковського та всього Петербурга, якій Параджанов на Восьме березня подарував букет із колючого дроту та своїх шкарпеток. Вона намовила Луї Араґона поспілкуватися з Брєжнєвим і той звільнив Параджанова на рік раніше. Дарма, адже режисера в’язниця чекала ще двічі. У проміжках він продав чотири малюнки Фелліні по 150 рублів і попрохав італійця в наступному листі просто надіслати порожні аркуші з підписами, бо сам Сергій писав краще; подякував королеві Нідерландів за теплий туалет і сподівався на фатальну суперечку з розлюченими турками під час презентації його завершального фільму “Ашик-Керіб”, щоб вмерти сильним.
Натомість, він помер за рік до розпаду Радянського союзу від раку легенів. І залишив по собі все, що міг вигадати. На щастя, його “все” – смішне та легендарне – хочеться пам’ятати.
Кажуть, рукописи не горять. А от собори – так. Учора ми з острахом спостерігали, як твориться історія, палає фантастична готика і перевертається в труні Гюґо. Розбираємося, чому всі навколо гудять про паризьку пожежу, а Нотр-Дам де Парі – це майже повністю втрачений шедевр.
Нотр-Дам – це архітектурна енциклопедія Середньовіччя. На його деталях можна пояснювати творчі особливості цієї епохи: контрфорси, нервюри на стелі, аркбутани та безліч інших слів, які ламають мозок і перехоплюють подих. Собор Паризької Богоматері, щоправда, не є цілком готичним – його будували впродовж близько 200 років (з XII до XIV ст., але деталі додавали аж до Великої реконструкції в ХІХ ст.), тому в архітектурі збереглися елементи ренесансу, бароко та романського стилю, характерного для Нормандії. Наприклад, великі верхні бокові галереї (відкриті балкони, в яких часто розташовують хор, музиканти й орган). На його території були розташовані щонайменше чотири храми: ранньохристиянський IV століття, базиліка Меровінгів (першої династії франкських королів), каролінзький собор (Каролінзька імперія існувала на території Європи у дев’ятому столітті) та романський катедральний собор. Третій, до речі, згорів, а останній зруйнували ще під час будівництва. А потім на місці його фундаменту почали спорудження сучасного Нотр-Даму.
Там зберігається терновий вінець Ісуса Христа, який придбав у Константинополі король Людовік ІХ у XIII столітті. До Великої Французької революції реліквія зберігалася у каплиці Сент-Шапель, а згодом його передали до скарбниці собору Паризької Богоматері. Вінок вдалося зберегти під час пожежі. У вежі Собору є дзвони: один великий і чотири менших, які мають свої імена: Ангеліка Франсуаза, Антуанетта Шарлотта, Гіацинт Жан і Деніс Давид. Через розташування на дерев’яній конструкції дзвони могли серйозно постраждати від полум’я.
Усі вікна в соборі мають вітражі. У Середньовіччі більшість прихожан були неграмотними, а розповісти їм про сюжети з Біблії все одно треба було. Служби велися латинською, тому в освітніх цілях використовували вітражі. Доки священник довго й нудно (для селян) читав месу, прихожани розглядали розфарбоване скло й через малюнки дізнавалися історії Біблії. Найвідоміші вітражі Собору – Північна й Південна круглі троянди. Перша розповідала про Старий Заповіт, а друга – про новий. Імовірно, вони були знищені полум’ям.
Зараз причиною руйнування собору стала випадкова пожежа, але три століття тому французи й самі хотіли знищити Нотр-Дам. Якобінці та Наполеон проголошували вищість античності й заперечували будь-яку велич середньовіччя та ренесансу, тому під час Французької революції XVIII століття собор зазнав багатьох варварських нападів: розбивали скульптури, нищили статуї та зносили голови монахів. Лише завдяки роману Віктора Гюґо ставлення до Нотр-Даму змінилося. “Собор Паризької Богоматері” як один із найпотужніших літературних творів епохи тоді заснував цілі рухи із захисту середньовічних пам’яток, а зараз допоможе вам скласти повне уявлення про знищений собор до його відбудови (всі загальні описи на перших 50-и сторінках).
Нам – сумно. Бо ми шалено любимо готику, закохані в цю паризьку святиню і хотіли побачити її на власні очі ще хоч раз. Сподіваємося, велич Нотр-Дам де Парі залишиться не лише на сторінках роману Віктора Гюґо. Французи кажуть, що tout mieux dans le meilleur des mondes*. Сьогодні ми їм повіримо.
*Все на краще
Нотр-Дам – це архітектурна енциклопедія Середньовіччя. На його деталях можна пояснювати творчі особливості цієї епохи: контрфорси, нервюри на стелі, аркбутани та безліч інших слів, які ламають мозок і перехоплюють подих. Собор Паризької Богоматері, щоправда, не є цілком готичним – його будували впродовж близько 200 років (з XII до XIV ст., але деталі додавали аж до Великої реконструкції в ХІХ ст.), тому в архітектурі збереглися елементи ренесансу, бароко та романського стилю, характерного для Нормандії. Наприклад, великі верхні бокові галереї (відкриті балкони, в яких часто розташовують хор, музиканти й орган). На його території були розташовані щонайменше чотири храми: ранньохристиянський IV століття, базиліка Меровінгів (першої династії франкських королів), каролінзький собор (Каролінзька імперія існувала на території Європи у дев’ятому столітті) та романський катедральний собор. Третій, до речі, згорів, а останній зруйнували ще під час будівництва. А потім на місці його фундаменту почали спорудження сучасного Нотр-Даму.
Там зберігається терновий вінець Ісуса Христа, який придбав у Константинополі король Людовік ІХ у XIII столітті. До Великої Французької революції реліквія зберігалася у каплиці Сент-Шапель, а згодом його передали до скарбниці собору Паризької Богоматері. Вінок вдалося зберегти під час пожежі. У вежі Собору є дзвони: один великий і чотири менших, які мають свої імена: Ангеліка Франсуаза, Антуанетта Шарлотта, Гіацинт Жан і Деніс Давид. Через розташування на дерев’яній конструкції дзвони могли серйозно постраждати від полум’я.
Усі вікна в соборі мають вітражі. У Середньовіччі більшість прихожан були неграмотними, а розповісти їм про сюжети з Біблії все одно треба було. Служби велися латинською, тому в освітніх цілях використовували вітражі. Доки священник довго й нудно (для селян) читав месу, прихожани розглядали розфарбоване скло й через малюнки дізнавалися історії Біблії. Найвідоміші вітражі Собору – Північна й Південна круглі троянди. Перша розповідала про Старий Заповіт, а друга – про новий. Імовірно, вони були знищені полум’ям.
Зараз причиною руйнування собору стала випадкова пожежа, але три століття тому французи й самі хотіли знищити Нотр-Дам. Якобінці та Наполеон проголошували вищість античності й заперечували будь-яку велич середньовіччя та ренесансу, тому під час Французької революції XVIII століття собор зазнав багатьох варварських нападів: розбивали скульптури, нищили статуї та зносили голови монахів. Лише завдяки роману Віктора Гюґо ставлення до Нотр-Даму змінилося. “Собор Паризької Богоматері” як один із найпотужніших літературних творів епохи тоді заснував цілі рухи із захисту середньовічних пам’яток, а зараз допоможе вам скласти повне уявлення про знищений собор до його відбудови (всі загальні описи на перших 50-и сторінках).
Нам – сумно. Бо ми шалено любимо готику, закохані в цю паризьку святиню і хотіли побачити її на власні очі ще хоч раз. Сподіваємося, велич Нотр-Дам де Парі залишиться не лише на сторінках роману Віктора Гюґо. Французи кажуть, що tout mieux dans le meilleur des mondes*. Сьогодні ми їм повіримо.
*Все на краще
“Ідеальне кіно нецікаве. Тобто, кіно, в якому все бездоганно скроєно, зшито, де не випирають ніякі нитки і все перфектно, має вигляд фабричної штамповки, яка не зачіпає ані мозкових звивин, ані сердець. Найкраще кіно – те, в якому є якась помилка”.
У шостому випуску “Знімаємо, отже, існуємо?” ми з Романом Бондарчуком, режисером стрічки “Вулкан”, обговорюємо помилки, запліснявілі сири та картоплю фрі українського кінематографу. А ще дізнаємося, як зловтішаються кіномитці, чому хороший рингтон допомагає знайти продюсера та заради чого знімальна команда в листопаді обливається крижаною водою. Гайда слухати українського режисера, який показує, що актори в театрі та кіно можуть грати по-різному. Не проґавте драмеді "Вулкан", “пригодницький фільм про класного чувака, в якого зламалась машина і він зустрів якусь дівчину”, доки він ще на великих екранах.
Пустотливого переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-6-znmamo-otzhe-snumo-z-rezhiserom-romanom-bondarchukom
У шостому випуску “Знімаємо, отже, існуємо?” ми з Романом Бондарчуком, режисером стрічки “Вулкан”, обговорюємо помилки, запліснявілі сири та картоплю фрі українського кінематографу. А ще дізнаємося, як зловтішаються кіномитці, чому хороший рингтон допомагає знайти продюсера та заради чого знімальна команда в листопаді обливається крижаною водою. Гайда слухати українського режисера, який показує, що актори в театрі та кіно можуть грати по-різному. Не проґавте драмеді "Вулкан", “пригодницький фільм про класного чувака, в якого зламалась машина і він зустрів якусь дівчину”, доки він ще на великих екранах.
Пустотливого переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-6-znmamo-otzhe-snumo-z-rezhiserom-romanom-bondarchukom
Від церкви сховатися неможливо: тут ухвалюють Томос, там горить Нотр Дам де Парі, а десь зчиняються скандали через священиків, які впродовж десятиліть розбещують хлопчиків. Все, що може зробити в останньому випадку кардинал – попрохати вас використовувати коректні слова. “Педофілія” означає “любити дітей”, а “Бог теж любить дітей”, тому потрібно казати педосексуал. Тільки тихенько, бо слово непристойне, а цей чоловік все-таки священик, не зводьте ж на нього наклеп. Франсуа Озон, французький режисер, не дослухався і зняв про це стрічку “З божої волі”, лауреатку “Срібного ведмедя” Берлінале, яка сьогодні вийшла в український прокат.
Франсуа відомий завдяки фільмам про жінок із сильним характером, де психоделічні події відбуваються в послідовності естетичних кадрів. Він звик провокувати: то показує вагіну великим планом у “Подвійному коханці”, то розбещену неповнолітню в “Басейні”, то матір, яка кохається з сином, щоб довести його гетеросексуальність, у “Щурятнику”. Цього разу Озон вирішив продемонструвати сильного чоловічого героя і натрапив на скандал із священиком-педофілом Прена на сайті асоціації жертв насильства католицької церкви. Її заснували Александр, Франсуа та Еммануель, які стали жертвами розбещення понад 25 років тому (тобто, термін кримінальної відповідальності збіг). Під час розгортання скандалу звинуватили кардинала Барбарена, який знав про витівки колеги, але дозволяв тому й далі працювати з дітьми.
Спершу режисер хотів зняти документальне кіно, але познайомився з Александром, Франсуа та Еммануелем і вирішив залишити цю справу журналістам. Натомість він створив стрічку, де показав людські конфлікт, травму та боротьбу. Але картина все одно нагадує журналістське дослідження: власні назви героїв і міст збережено, всі матеріали взяті з медіа, а персонажі не висловлюють однозначної думки щодо віри в церкву. Навіть назва фільму взята з промови кардинала Барбарена на одній із прес-конференцій: “З божої волі, більшість фактів про сексуальне насильство священика прострочили можливий термін кримінальної відповідальності”. Це шокувало суспільство, адже “з божої волі” означає “на щастя”.
Франсуа продемонстрував надзвичайну майстерність у нейтральності. Три головні герої розповідають свої історії по черзі, ніби передавши один одному естафету. Александр – успішний віруючий католик, який першим звертається до церкви з повідомленням про дії Прена і скаржиться за її межі лише після двох років боротьби. Франсуа – атеїст, який одразу розголошує справу в медіа, щоб сколихнути механізм ігнорування педофілії, через що він припинити вірити. Еммануель – хлопець, який навіть не зміг дочитати заголовок про справу Прена до кінця, бо в нього почався напад епілепсії. Режисер ж не займає жодної позиції: він показує, що церква досі володіє містом, бо пекарі продають черствий хліб тим, хто оскверняє церкву, що віряни – щасливі люди, як і атеїсти, а кардинал Барбарен не хоче нічого робити проти людей у своєму інституту.
Озон каже: “Я не знаю,чи фільм може змінити світ, але він може розпочати дискусію”. Він показав проблеми: неосвічені сексуально діти не розуміють, де межа прихильності й любові та насильства; батьки дивляться на такі речі крізь пальці, бо бояться суспільного осуду; і важко в токсично маскулінній реальності публічно визнати себе жертвою. Актори майстерно відтворили емоції, а оператори підібрали вдалі ракурси та блакитно-сіру Францію для створення атмосфери повного занурення. Фільм триває дві години і, попри те, що він дуже цікавий, ви дивитиметеся на годинник під час сеансу. Але не тому, що стрічка нудна чи затягнута, а тому, що це складно сприйняти.
Ми не назвемо “З божої волі” кіномистецьким шедевром. Тут більше змісту, ніж форми. Нам було замало флеш-беків до дитинства та забагато подій, які просто трапляються. Але ми наполегливо радимо йти. Бо воно варте шоку та сирот по тілу. І змушує хотіти писати, говорити, кричати про проблеми, замовчувані суспільством загалом. Щоб не плакати після таких сеансів.
#пусто_про_кіно
Франсуа відомий завдяки фільмам про жінок із сильним характером, де психоделічні події відбуваються в послідовності естетичних кадрів. Він звик провокувати: то показує вагіну великим планом у “Подвійному коханці”, то розбещену неповнолітню в “Басейні”, то матір, яка кохається з сином, щоб довести його гетеросексуальність, у “Щурятнику”. Цього разу Озон вирішив продемонструвати сильного чоловічого героя і натрапив на скандал із священиком-педофілом Прена на сайті асоціації жертв насильства католицької церкви. Її заснували Александр, Франсуа та Еммануель, які стали жертвами розбещення понад 25 років тому (тобто, термін кримінальної відповідальності збіг). Під час розгортання скандалу звинуватили кардинала Барбарена, який знав про витівки колеги, але дозволяв тому й далі працювати з дітьми.
Спершу режисер хотів зняти документальне кіно, але познайомився з Александром, Франсуа та Еммануелем і вирішив залишити цю справу журналістам. Натомість він створив стрічку, де показав людські конфлікт, травму та боротьбу. Але картина все одно нагадує журналістське дослідження: власні назви героїв і міст збережено, всі матеріали взяті з медіа, а персонажі не висловлюють однозначної думки щодо віри в церкву. Навіть назва фільму взята з промови кардинала Барбарена на одній із прес-конференцій: “З божої волі, більшість фактів про сексуальне насильство священика прострочили можливий термін кримінальної відповідальності”. Це шокувало суспільство, адже “з божої волі” означає “на щастя”.
Франсуа продемонстрував надзвичайну майстерність у нейтральності. Три головні герої розповідають свої історії по черзі, ніби передавши один одному естафету. Александр – успішний віруючий католик, який першим звертається до церкви з повідомленням про дії Прена і скаржиться за її межі лише після двох років боротьби. Франсуа – атеїст, який одразу розголошує справу в медіа, щоб сколихнути механізм ігнорування педофілії, через що він припинити вірити. Еммануель – хлопець, який навіть не зміг дочитати заголовок про справу Прена до кінця, бо в нього почався напад епілепсії. Режисер ж не займає жодної позиції: він показує, що церква досі володіє містом, бо пекарі продають черствий хліб тим, хто оскверняє церкву, що віряни – щасливі люди, як і атеїсти, а кардинал Барбарен не хоче нічого робити проти людей у своєму інституту.
Озон каже: “Я не знаю,чи фільм може змінити світ, але він може розпочати дискусію”. Він показав проблеми: неосвічені сексуально діти не розуміють, де межа прихильності й любові та насильства; батьки дивляться на такі речі крізь пальці, бо бояться суспільного осуду; і важко в токсично маскулінній реальності публічно визнати себе жертвою. Актори майстерно відтворили емоції, а оператори підібрали вдалі ракурси та блакитно-сіру Францію для створення атмосфери повного занурення. Фільм триває дві години і, попри те, що він дуже цікавий, ви дивитиметеся на годинник під час сеансу. Але не тому, що стрічка нудна чи затягнута, а тому, що це складно сприйняти.
Ми не назвемо “З божої волі” кіномистецьким шедевром. Тут більше змісту, ніж форми. Нам було замало флеш-беків до дитинства та забагато подій, які просто трапляються. Але ми наполегливо радимо йти. Бо воно варте шоку та сирот по тілу. І змушує хотіти писати, говорити, кричати про проблеми, замовчувані суспільством загалом. Щоб не плакати після таких сеансів.
#пусто_про_кіно
Коли стрічка Ларса фон Трієра чи Квентіна Тарантіно триває більше, ніж дві години, здається, що лаконічність і талант ніяк не пов’язані. Втім, навіть режисери, які дозволяють собі затягти вас на тригодинний сеанс до кіно, починали із короткого метру. Тарковський, Джармуш, фон Трієр – що дивитися, якщо часу обмаль?
Софія Коппола, “Lick the star”, 1998 – історія про чотирьох семикласниць, які живуть у невеликому місті, ходять до школи, зачитуються моторошними романами Вірджинії Ендрюс і мріють втілити її сюжети в життя. Наприклад, отруїти всіх хлопчиків навколо. “Lick the star” показує теми самотності, відсутності й самопошуку через уривки із життя Хлої, “королеви” дівочої компанії, і Кейт, яка щойно повернулася до школи зі зламаною ногою. Тут красива кіномова: монохром, симетричні кадри, динамічна камера. Стрічка починається сценою в машині – такою, які ми згодом побачимо і в “Труднощах перекладу”, і в “Десь”, і в “Цнотливих самовбивцях” Софії Копполи.
Квентін Тарантіно, “День народження мого найкращого друга”, 1987 – перший фільм Квентіна Тарантіно, який тоді працював продавцем у магазині відеокасет. У режисера не було грошей, тому чорно-білий фільм знятий на 16-міліметрову камеру не надто хорошої якості. Тарантіно казав, що жахнувся після перегляду і захотів провалитися під землю. Що ж, перші коти за плоти (це такий український відповідник фразеологізму “первый блин всегда комом”). Втім, якщо вам кортить переглянути чорну комедію про смуток, проститутку й фаната Елвіса Преслі та пізнати раннього Тарантіно – вмикайте.
Ларс фон Трієр, “Садівник, що вирощує орхідеї” – цей фільм вважають першим творінням автора “Дому, що побудував Джек”. Стрічка починається присвятою невідомій Анні, яка померла від лейкемії. Насправді ж, ніякої дівчинки не було: Ларс фон Трієр вигадав її, оскільки вважав, що так люди серйозніше сприймуть фільм. “Смерть і хвороби викликають повагу” – пояснює режисер. Радимо переглянути, щоб прослідкувати розвиток кіностилю данського майстра: дзеркала, рамки, вузька вулиця, якою йде похмурий герой, досконалий монтаж, естетичні кадри та щось на межі свідомого і несвідомого. Якщо ж дивитися чорно-білу дивину від молодого Трієра вам не хочеться, можете обрати “Подорож до Гарбузової країни”, яку Ларс зняв у 11 – стрічка не менш напружена, ніж “Антихрист”.
Джим Джармуш, “Кава і цигарки”, 2003 – це кіноальманах із одинадцяти чорно-білих фільмів, де люди курять, п’ють і розмовляють. За 17 років зйомок у стрічках взяли участь актори, шоумени, музиканти й друзі Джармуша. Тут був італієць Роберто Беніньї, якого Джим “презентував” американській публіці. Кейт Бланшетт, яка зіграла себе й ще одну себе, себто свою невідому двоюрідну сестру Шеллі. Стів Бушемі, який прикидався офіціантом. А ще Ісаак де Банколе, Білл Мюррей, Том Вейтс та безліч інших людей, яких ми згодом побачили в повнометражних фільмах сивоволосого американця. Радимо переглянути, щоб насолодитися змістовними small talks, посміятися і поскрінити. Зрештою, як і інші роботи Джима, ці короткометражки надзвичайно естетичні та медитативні.
Андрій Тарковський, “Каток і скрипка”, 1960 – у дворі зустрічаються маленький хлопчик-музикант і чоловік, що вкладає асфальт. Скрипаля ображають однолітки, а робітник за нього заступається – у них зав’язується дружба. Це стрічка про порозуміння, травми й мрії. Тут багато гри світла, дзеркал, рухливої води. Весь фільм наче світиться, переливається, блистить. Режисер показує типову “московську” естетику того часу: під’їзди, будинки, помаранчево-бурштиновий паркет у школі, провулки. Водночас, все це набуває якогось шарму і здається, що на світ ми дивимося через очі головного героя, для якого ці приміщення й скрипка – все життя.
Якщо переглядати фільми вдома у таку чудову погоду ви вважаєте кіногріхом, не проблема. Можна просто сходити на Київський міжнародний фестиваль короткометражного кіно (17-21 квітня), щоб переконатися в дружбі лаконічності та таланту, переглянути чудові стрічки й подумати. А раптом серед конкурсної програми ви знайдете майбутніх Тарковських, Джармушів і Коппол?
#пусто_про_кіно
Софія Коппола, “Lick the star”, 1998 – історія про чотирьох семикласниць, які живуть у невеликому місті, ходять до школи, зачитуються моторошними романами Вірджинії Ендрюс і мріють втілити її сюжети в життя. Наприклад, отруїти всіх хлопчиків навколо. “Lick the star” показує теми самотності, відсутності й самопошуку через уривки із життя Хлої, “королеви” дівочої компанії, і Кейт, яка щойно повернулася до школи зі зламаною ногою. Тут красива кіномова: монохром, симетричні кадри, динамічна камера. Стрічка починається сценою в машині – такою, які ми згодом побачимо і в “Труднощах перекладу”, і в “Десь”, і в “Цнотливих самовбивцях” Софії Копполи.
Квентін Тарантіно, “День народження мого найкращого друга”, 1987 – перший фільм Квентіна Тарантіно, який тоді працював продавцем у магазині відеокасет. У режисера не було грошей, тому чорно-білий фільм знятий на 16-міліметрову камеру не надто хорошої якості. Тарантіно казав, що жахнувся після перегляду і захотів провалитися під землю. Що ж, перші коти за плоти (це такий український відповідник фразеологізму “первый блин всегда комом”). Втім, якщо вам кортить переглянути чорну комедію про смуток, проститутку й фаната Елвіса Преслі та пізнати раннього Тарантіно – вмикайте.
Ларс фон Трієр, “Садівник, що вирощує орхідеї” – цей фільм вважають першим творінням автора “Дому, що побудував Джек”. Стрічка починається присвятою невідомій Анні, яка померла від лейкемії. Насправді ж, ніякої дівчинки не було: Ларс фон Трієр вигадав її, оскільки вважав, що так люди серйозніше сприймуть фільм. “Смерть і хвороби викликають повагу” – пояснює режисер. Радимо переглянути, щоб прослідкувати розвиток кіностилю данського майстра: дзеркала, рамки, вузька вулиця, якою йде похмурий герой, досконалий монтаж, естетичні кадри та щось на межі свідомого і несвідомого. Якщо ж дивитися чорно-білу дивину від молодого Трієра вам не хочеться, можете обрати “Подорож до Гарбузової країни”, яку Ларс зняв у 11 – стрічка не менш напружена, ніж “Антихрист”.
Джим Джармуш, “Кава і цигарки”, 2003 – це кіноальманах із одинадцяти чорно-білих фільмів, де люди курять, п’ють і розмовляють. За 17 років зйомок у стрічках взяли участь актори, шоумени, музиканти й друзі Джармуша. Тут був італієць Роберто Беніньї, якого Джим “презентував” американській публіці. Кейт Бланшетт, яка зіграла себе й ще одну себе, себто свою невідому двоюрідну сестру Шеллі. Стів Бушемі, який прикидався офіціантом. А ще Ісаак де Банколе, Білл Мюррей, Том Вейтс та безліч інших людей, яких ми згодом побачили в повнометражних фільмах сивоволосого американця. Радимо переглянути, щоб насолодитися змістовними small talks, посміятися і поскрінити. Зрештою, як і інші роботи Джима, ці короткометражки надзвичайно естетичні та медитативні.
Андрій Тарковський, “Каток і скрипка”, 1960 – у дворі зустрічаються маленький хлопчик-музикант і чоловік, що вкладає асфальт. Скрипаля ображають однолітки, а робітник за нього заступається – у них зав’язується дружба. Це стрічка про порозуміння, травми й мрії. Тут багато гри світла, дзеркал, рухливої води. Весь фільм наче світиться, переливається, блистить. Режисер показує типову “московську” естетику того часу: під’їзди, будинки, помаранчево-бурштиновий паркет у школі, провулки. Водночас, все це набуває якогось шарму і здається, що на світ ми дивимося через очі головного героя, для якого ці приміщення й скрипка – все життя.
Якщо переглядати фільми вдома у таку чудову погоду ви вважаєте кіногріхом, не проблема. Можна просто сходити на Київський міжнародний фестиваль короткометражного кіно (17-21 квітня), щоб переконатися в дружбі лаконічності та таланту, переглянути чудові стрічки й подумати. А раптом серед конкурсної програми ви знайдете майбутніх Тарковських, Джармушів і Коппол?
#пусто_про_кіно
У день тиші політики мовчать. Ми ж продовжуємо заповнювати порожнечу текстами про вертихвісток, звабливих французів і народжених мертвими митців. Тим, кого завтра чекає вибір та/чи верба, розповідаємо, як бути культурно готовим до всього в матеріалах на інтернет-ресурсі Пусто.
Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття – Обираєте місце для літньої відпустки? Італія, море, вино — хіба щось може бути краще? Сандро Боттічеллі вважає, що так: сварки з сусідами, філософські дискусії та спалення картин. Художник прожив у Флоренції все життя і точно знає, як вдало (чи не дуже) провести там час. Як мстити ворогам, де говорити про естетику та з ким вступати до середньовічної секти — розповідаємо у матеріалі.
Як дивитись “Мрійники” Бертолуччі – Зіграємо в "дві правди – одна брехня"? Твердження такі: "Бертолуччі геніальний режисер", "Парижу личать революції" та "Луї Гарель - найсимпатичніший француз". Гра в нас не вийде, бо все це – правда. Правда ще й те, що закохатися в Бернардо Бертолуччі можна зі сміливої кінострічки "Мрійники". Переглядайте кіно французької революції по-італійськи, шукайте червоні берети в натовпах, а про секс, сінефільство, бунт, Луї Гарреля і Єву Грін читайте за посиланням. Au revoir!
Василь Симоненко: як кохати вертихвістку – Мрієте про практику від університету в The New York Times, а пропонують хіба Черкаську правду? Не переймайтеся. Можливо, саме там трапиться жінка всього вашого життя, яка надихне на чуттєву лірику і листи, про які мріятиме кожен. Принаймні, Василеві Симоненкові – трапилася. Покроково розповідаємо, як звабити блакитнооку кур’єрку, яка чхати хотіла на ваші вірші, а потім цілувати її з першого рядка.
Марк Шагал: як живим потрапити у Лувр – Досі жалієтесь, що бракує стипендії на новий одяг чи квитки у театр? Не переймайтеся: можливо, ваші страждання зроблять вас видатним митцем. Принаймні, так трапилося із Марком Шагалом. Художник обкрутив навколо пальця правила Лувру, вишивав гобелени у Нью-Йорку і заснував власну школу, з якої його вигнали бунтом. Як творити у сім’ї, де вашими картинами витирають взуття, пережити дві війни і комунізм? Читайте в матеріалі.
Випуск №6 "Знімаємо, отже, існуємо?" з режисером Романом Бондарчуком – “Ідеальне кіно нецікаве… Найкраще кіно те, в якому є якась помилка”. В новому випуску разом із Романом Бондарчуком, режисером стрічки “Вулкан”, обговорюємо помилки, запліснявілі сири та картоплю фрі українського кінематографу. А ще дізнаємося, як зловтішаються кіномитці, чому хороший рингтон допомагає знайти продюсера та заради чого знімальна команда в листопаді обливається крижаною водою. Гайда слухати українського режисера, який показує, що актори в театрі та кіно можуть грати по-різному.
Еріх Марія Ремарк: як довести читача до сліз – Якщо вас звинувачують у плагіаті, дійте як Ремарк. Коли в нього запитали про схожість з Гемінґвеєм, він відповів: "do not speak Еnglish". Поки журналісти перебували в легкому шоці, він встиг втекти до Швейцарії та сховатися серед полотен Ренуара, Деґа і Сезанна. Еріх Марія навчив цінувати дружбу, проклинати війну, любити ром і знаходити "Інтернаціональ" із заплющеними очима. Але його все одно вважають письменником стражденних підлітків. Чому Ремарк насправді глибший, ніж склянка з кальвадосом, читайте в матеріалі.
Інструкція від Сандро Боттічеллі: як вижити у Флоренції XV століття – Обираєте місце для літньої відпустки? Італія, море, вино — хіба щось може бути краще? Сандро Боттічеллі вважає, що так: сварки з сусідами, філософські дискусії та спалення картин. Художник прожив у Флоренції все життя і точно знає, як вдало (чи не дуже) провести там час. Як мстити ворогам, де говорити про естетику та з ким вступати до середньовічної секти — розповідаємо у матеріалі.
Як дивитись “Мрійники” Бертолуччі – Зіграємо в "дві правди – одна брехня"? Твердження такі: "Бертолуччі геніальний режисер", "Парижу личать революції" та "Луї Гарель - найсимпатичніший француз". Гра в нас не вийде, бо все це – правда. Правда ще й те, що закохатися в Бернардо Бертолуччі можна зі сміливої кінострічки "Мрійники". Переглядайте кіно французької революції по-італійськи, шукайте червоні берети в натовпах, а про секс, сінефільство, бунт, Луї Гарреля і Єву Грін читайте за посиланням. Au revoir!
Василь Симоненко: як кохати вертихвістку – Мрієте про практику від університету в The New York Times, а пропонують хіба Черкаську правду? Не переймайтеся. Можливо, саме там трапиться жінка всього вашого життя, яка надихне на чуттєву лірику і листи, про які мріятиме кожен. Принаймні, Василеві Симоненкові – трапилася. Покроково розповідаємо, як звабити блакитнооку кур’єрку, яка чхати хотіла на ваші вірші, а потім цілувати її з першого рядка.
Марк Шагал: як живим потрапити у Лувр – Досі жалієтесь, що бракує стипендії на новий одяг чи квитки у театр? Не переймайтеся: можливо, ваші страждання зроблять вас видатним митцем. Принаймні, так трапилося із Марком Шагалом. Художник обкрутив навколо пальця правила Лувру, вишивав гобелени у Нью-Йорку і заснував власну школу, з якої його вигнали бунтом. Як творити у сім’ї, де вашими картинами витирають взуття, пережити дві війни і комунізм? Читайте в матеріалі.
Випуск №6 "Знімаємо, отже, існуємо?" з режисером Романом Бондарчуком – “Ідеальне кіно нецікаве… Найкраще кіно те, в якому є якась помилка”. В новому випуску разом із Романом Бондарчуком, режисером стрічки “Вулкан”, обговорюємо помилки, запліснявілі сири та картоплю фрі українського кінематографу. А ще дізнаємося, як зловтішаються кіномитці, чому хороший рингтон допомагає знайти продюсера та заради чого знімальна команда в листопаді обливається крижаною водою. Гайда слухати українського режисера, який показує, що актори в театрі та кіно можуть грати по-різному.
Еріх Марія Ремарк: як довести читача до сліз – Якщо вас звинувачують у плагіаті, дійте як Ремарк. Коли в нього запитали про схожість з Гемінґвеєм, він відповів: "do not speak Еnglish". Поки журналісти перебували в легкому шоці, він встиг втекти до Швейцарії та сховатися серед полотен Ренуара, Деґа і Сезанна. Еріх Марія навчив цінувати дружбу, проклинати війну, любити ром і знаходити "Інтернаціональ" із заплющеними очима. Але його все одно вважають письменником стражденних підлітків. Чому Ремарк насправді глибший, ніж склянка з кальвадосом, читайте в матеріалі.
“Не пий власну сечу і не їж власне лайно. Це табу” – каже Монте маленькій Віллоу в новому фільмі Клер Дені “На висоті”. А ми витріщаємось, хапаємося за ручки крісел та з жадібною цікавістю додивляємося до кінця. Спробуємо розібратись, чому варто піти на фантастичний трилер у жовтому кольорі з Робертом Паттінсоном, Жюльєт Бінош та Мією Гот у головних ролях.
Космос – в’язниця. Життя там сповнене вічності, від якої тхне смертю та божевіллям. А вони їхали туди, щоб жити. Головні герої “На висоті” – злочинці, засуджені до смертної кари або довічного ув’язнення, які погодилися допомогти науці та попрямували до чорної діри. Вони мали дослідити її здатність передавати енергію на Землю, а тоді – повернутися. Але їх не попередили, що поза Сонячною системою час рухається по-інакшому та не дає шляху назад. Там зникають звичні суспільство, мораль, упередження. Загострюються жорстокість, сексуальність та жага до насильної репродукції. Повідомлення до Землі ідуть сотні років і немає зірок, бо під час руху корабля вони перетворюються в розмазану масу та зливаються з всепоглинаючою порожнечею.
На кораблі з’являється нове суспільство, де церквою стає “fuckbox” (сцену у цій кімнаті задоволень критики вважають новим хрестоматійним зображенням сексу наодинці), а владою – докторка Діббс. Остання щодня збирає в чоловіків сперму та намагається запліднити хоча би одну жінку на наповненому радіацією кораблі. Але тут є нескорені: Монте та Бойсі. Перший утримується від сексуальних задоволень, має прізвисько Монах і потерпає від спокусливих поглядів докторки. Друга вірить, що тіло служить їй, тому вона ніколи не стане матір’ю. Ні, вони не закохані. В таких обставинах немає місця ніжним почуттям. Тут ембріони помирають від радіації, а пасажири корабля – від (само)насильства. Але трапляється так, що Монте залишається наодинці з малюком і змінюється все. В затхлому повітрі корабля чути дитячий плач і відчувається присмак ренесансно-космічного гуманізму та люблячої відповідальності
Фільми Клер Дені важко пояснити. Роберт Паттінсон на одному з інтерв’ю сказав, що “єдина мова, якою можна говорити про стрічки цієї режисерки, – кіно”. І ми погоджуємося. Бо, попри те, що фільм постійно ставить запитання і дає на них відповіді: про причини, мету, обставини, ви не можете пояснити, що це все вкупі означає. Ми, наприклад, намагалися порівняти космічну каторжну вічність із Раєм, бо на кораблі є сад, своєрідне безсмертя та повітряна відірваність від земного життя. Деякі кінокритики стверджують, що це мініатюра нашого схибленого суспільства. Є й ті, які нарікають це стрічкою про секс і все, крапка. Але цього недостатньо.
Клер Дені створила жовту атмосферу зйомок у клаустрофобному кораблі та відмовилася виставляти додаткове світло. Взяла на головну роль Роберта Паттінсона, який бомбардував її повідомленнями про зустріч і бажанням співпрацювати, а вона вагалася. Захопилася порожнечею космосу та попередила перший нещодавно зроблений знімок чорної діри своїм екранним. І не помилилася: кадри створюють атмосферу, Паттінсон чудово грає “монаха”, вбивцю та батька, а космос манить своєю непояснюваною порожнечею.
“На висоті” – це фільм, якому страшно вірити, бо головні герої – злочинці, а реальність нагадує нічні жахи. Але віриш. І радиш далі. Гайда заповнювати порожні зали вартісних показів, де, за словами режисерки, значення має лише наспіх кинута у космос викрутка, бо потрібно заспокоїти маленьку дівчинку, яка плаче всередині корабля.
#пусто_про_кіно
Космос – в’язниця. Життя там сповнене вічності, від якої тхне смертю та божевіллям. А вони їхали туди, щоб жити. Головні герої “На висоті” – злочинці, засуджені до смертної кари або довічного ув’язнення, які погодилися допомогти науці та попрямували до чорної діри. Вони мали дослідити її здатність передавати енергію на Землю, а тоді – повернутися. Але їх не попередили, що поза Сонячною системою час рухається по-інакшому та не дає шляху назад. Там зникають звичні суспільство, мораль, упередження. Загострюються жорстокість, сексуальність та жага до насильної репродукції. Повідомлення до Землі ідуть сотні років і немає зірок, бо під час руху корабля вони перетворюються в розмазану масу та зливаються з всепоглинаючою порожнечею.
На кораблі з’являється нове суспільство, де церквою стає “fuckbox” (сцену у цій кімнаті задоволень критики вважають новим хрестоматійним зображенням сексу наодинці), а владою – докторка Діббс. Остання щодня збирає в чоловіків сперму та намагається запліднити хоча би одну жінку на наповненому радіацією кораблі. Але тут є нескорені: Монте та Бойсі. Перший утримується від сексуальних задоволень, має прізвисько Монах і потерпає від спокусливих поглядів докторки. Друга вірить, що тіло служить їй, тому вона ніколи не стане матір’ю. Ні, вони не закохані. В таких обставинах немає місця ніжним почуттям. Тут ембріони помирають від радіації, а пасажири корабля – від (само)насильства. Але трапляється так, що Монте залишається наодинці з малюком і змінюється все. В затхлому повітрі корабля чути дитячий плач і відчувається присмак ренесансно-космічного гуманізму та люблячої відповідальності
Фільми Клер Дені важко пояснити. Роберт Паттінсон на одному з інтерв’ю сказав, що “єдина мова, якою можна говорити про стрічки цієї режисерки, – кіно”. І ми погоджуємося. Бо, попри те, що фільм постійно ставить запитання і дає на них відповіді: про причини, мету, обставини, ви не можете пояснити, що це все вкупі означає. Ми, наприклад, намагалися порівняти космічну каторжну вічність із Раєм, бо на кораблі є сад, своєрідне безсмертя та повітряна відірваність від земного життя. Деякі кінокритики стверджують, що це мініатюра нашого схибленого суспільства. Є й ті, які нарікають це стрічкою про секс і все, крапка. Але цього недостатньо.
Клер Дені створила жовту атмосферу зйомок у клаустрофобному кораблі та відмовилася виставляти додаткове світло. Взяла на головну роль Роберта Паттінсона, який бомбардував її повідомленнями про зустріч і бажанням співпрацювати, а вона вагалася. Захопилася порожнечею космосу та попередила перший нещодавно зроблений знімок чорної діри своїм екранним. І не помилилася: кадри створюють атмосферу, Паттінсон чудово грає “монаха”, вбивцю та батька, а космос манить своєю непояснюваною порожнечею.
“На висоті” – це фільм, якому страшно вірити, бо головні герої – злочинці, а реальність нагадує нічні жахи. Але віриш. І радиш далі. Гайда заповнювати порожні зали вартісних показів, де, за словами режисерки, значення має лише наспіх кинута у космос викрутка, бо потрібно заспокоїти маленьку дівчинку, яка плаче всередині корабля.
#пусто_про_кіно
Якщо у ці (не)весняні вечори ви марите теплом і літніми майданчиками кав’ярень, які ось-ось почнуть з’являтися, не сумуйте. Ван Гог зробив усе, щоб ви будь-де насолоджувалися золотисто-зоряною атмосферою нічного міста. Уявіть, що потрапили на його картину: вас охоплює тиша, жовто-помаранчеве світло ліхтаря й довколишня темрява. Це – “Нічна тераса кафе”, полотно-квінтесенція любові Вінсента до жовтого кольору, містечка Арля та естетики світла.
Мистецький напрям: Вінсент ван Гог – постімпресіоніст. Його манера написання картин є унікальною: густі олійні мазки, довгі штрихи й контрастні кольори. Він потрапив із Нідерландів до Парижа в час Клода Моне, П’єра Огюста Ренуара і Поля Сезанна. Останній надихнув молодого художника на яскраві барви. Цей період творчості ван Гога умовно називають “жовтим”: цим кольором він писав легендарні “Соняхи”, зафарбовував тло автопортретів і навіть їв, щоб “стати щасливим”. Відтінок, який Вінсент використовував, назвали “сірчасто-жовтим”. На “Нічній терасі кафе” найважливіша гра кольорів. Ван Гог не використовував чорну фарбу, хоча зробив ефект контрасту між ніччю й освітленим ліхтарем кафе. Щоб жовтий колір був ще яскравішим, художник використав глибокий блакитний на тлі. Через гру із фарбами Вінсент показав романтичність і різнобарвність темряви, яка помаранчева, синя й рожево-фіолетова. Художник казав: “Ніч набагато живіша й багатша на барви, ніж день”.
Що тут зображено? Тераса кафе на площі Форум в Арлі, де тоді жив Вінсент. Це полотно має продовження – на картині “Нічне кафе” ван Гог зобразив інтер’єр кав’ярні і якщо повісити твори поряд, можна “зайти” в приміщення ззовні. Такий сюжет – вечірнє життя міста – притаманний імпресіоністам, однак тут він написаний у незвичній для цього напряму палітрі. Люди на полотні – лише декорації. Художник не зобразив їх детально, а зосередив увагу на “головних героях” картини – жовтому світлі й нічному небі. На останньому можна помітити своєрідно написані зорі, які через біле сяйво нагадують абстрактні ромашки. Митець писав цю картину на вулиці, а не в майстерні, оскільки боявся забути якусь деталь. Кажуть, він навіть чіпляв на капелюха свічки, щоб було легше працювати в темряві.
Вплив: “Нічна тераса кафе” ван Гога нагадує “Авеню де Кліши” французького постімпресіоніста Луї Анкетена. Цей художник був представником синтетизму – напряму, який протиставляв себе пуантилізму. Тобто, якщо пуантилісти Жорж Сера й Поль Сіньяк намагалися розділити мазки на окремі цятки, то синтетист Анкетен змішував їх якнайбільше, щоб різкі штрихи “переливалися” один в одного. Для синтетів у картині були важливі емоції, з якими вони творили та передання цих емоцій глядачеві. “Авеню де Кліши о п’ятій вечора” Анкетена схоже на “Нічну терасу” ван Гога за композицією: тут однаково розташовані лінії, увага зосереджена на яскраво-жовтому світлі ліхтаря й натовп, який радше декорація, ніж герой картини.
#пусто_розбирається
Мистецький напрям: Вінсент ван Гог – постімпресіоніст. Його манера написання картин є унікальною: густі олійні мазки, довгі штрихи й контрастні кольори. Він потрапив із Нідерландів до Парижа в час Клода Моне, П’єра Огюста Ренуара і Поля Сезанна. Останній надихнув молодого художника на яскраві барви. Цей період творчості ван Гога умовно називають “жовтим”: цим кольором він писав легендарні “Соняхи”, зафарбовував тло автопортретів і навіть їв, щоб “стати щасливим”. Відтінок, який Вінсент використовував, назвали “сірчасто-жовтим”. На “Нічній терасі кафе” найважливіша гра кольорів. Ван Гог не використовував чорну фарбу, хоча зробив ефект контрасту між ніччю й освітленим ліхтарем кафе. Щоб жовтий колір був ще яскравішим, художник використав глибокий блакитний на тлі. Через гру із фарбами Вінсент показав романтичність і різнобарвність темряви, яка помаранчева, синя й рожево-фіолетова. Художник казав: “Ніч набагато живіша й багатша на барви, ніж день”.
Що тут зображено? Тераса кафе на площі Форум в Арлі, де тоді жив Вінсент. Це полотно має продовження – на картині “Нічне кафе” ван Гог зобразив інтер’єр кав’ярні і якщо повісити твори поряд, можна “зайти” в приміщення ззовні. Такий сюжет – вечірнє життя міста – притаманний імпресіоністам, однак тут він написаний у незвичній для цього напряму палітрі. Люди на полотні – лише декорації. Художник не зобразив їх детально, а зосередив увагу на “головних героях” картини – жовтому світлі й нічному небі. На останньому можна помітити своєрідно написані зорі, які через біле сяйво нагадують абстрактні ромашки. Митець писав цю картину на вулиці, а не в майстерні, оскільки боявся забути якусь деталь. Кажуть, він навіть чіпляв на капелюха свічки, щоб було легше працювати в темряві.
Вплив: “Нічна тераса кафе” ван Гога нагадує “Авеню де Кліши” французького постімпресіоніста Луї Анкетена. Цей художник був представником синтетизму – напряму, який протиставляв себе пуантилізму. Тобто, якщо пуантилісти Жорж Сера й Поль Сіньяк намагалися розділити мазки на окремі цятки, то синтетист Анкетен змішував їх якнайбільше, щоб різкі штрихи “переливалися” один в одного. Для синтетів у картині були важливі емоції, з якими вони творили та передання цих емоцій глядачеві. “Авеню де Кліши о п’ятій вечора” Анкетена схоже на “Нічну терасу” ван Гога за композицією: тут однаково розташовані лінії, увага зосереджена на яскраво-жовтому світлі ліхтаря й натовп, який радше декорація, ніж герой картини.
#пусто_розбирається
Курт Воннеґут якось сказав: “Якщо ви серйозно хочете розчарувати батьків, а до гомосексуалізму душа не лежить, – йдіть в мистецтво”. Ксав'є Долан, канадський режисер, розчарував батьків двічі. Він постійно в епіцентрі скандалів: чи то називає Орсона Веллса “ледарем”, а Жан-Люка Годара – “старим буркотуном”, чи вирізає сцени з Джесікою Честейн, чи ображено відповідає на критику в Twitter. По що ж ходити до “проблемної дитини” і “вундеркінда” канадського кінематографу?
По неформальність
Ксав'є у фільмах репрезентує квір-спільноту, яка охоплює не тільки представників ЛГБТК+, а й людей, які просто не відповідають суспільним нормам. Популярність своєї творчості серед ізгоїв і вигнанців Долан пояснює власним відчуттям неприналежності: “У школі я потерпав від знущань через свою орієнтацію, тож зрозумів, що моя комфортна зона по той бік екрану, а не в реальності. Тоді ж я дізнався, що не один такий. Мільйони інших людей намагаються втиснутися в суспільні рамки, визначити себе в очах інших. Всі мої фільми – крик про прийняття інакшості”. Найповніше режисер розкриває персонажок, зокрема Даєн і Кайлу з “Mommy”, яких важко назвати зразковими матерями, Марі з “Уявної любов”, яка все не знайде собі чоловіка. Їх вважають дивними через бунтівний характер, ортодоксальні вчинки й відмову виконувати дані їм соціальні ролі. Їх неформальність виражається в самоідентифікації, досвіді, переживаннях і життєвих виборах.
По сім’ю
Батьки Ксав'є розлучилися, коли хлопчику було два роки. З татом він майже не спілкувався, а мама, не витримавши синової гіперактивності, віддала його до закритої школи. Тут восьмирічний Ксав'є потерпав від знущань через свою гомосексуальність і навчився відповідати жорстокістю на жорстокість. Спокій він знаходив у любові до Леонардо Ді Капріо (якому писав любовні листи, але випадково надсилав не на ту адресу) і в американських сіткомах. “Я хотів втекти від свого дитинства що швидше, то краще. Втім, подорослішавши, я все частіше до нього повертаюсь”. У доробку режисера всі стрічки, присвячені складнощам сімейних стосунків, серед яких дебютна “I killed my mother”, знята, за його словами, щоб покарати матір, а “Mommy” – щоб її возвеличити.
По естетику
Фільми Ксав'є Долана заслуговують на почесне звання “скріншотабельних” від редакції Пусто. Актори, кольори, контрасти, композиція складають гіперестетичне ціле. Варто відзначити експерименти режисера з фреймами (форматами екрану). Наприклад, у фільмі “Mommy” він використовує незвичний для великих екранів формат 1:1. Через такі експерименти та симетрію Долан підсилює суб’єктивність зображеного, заглиблює глядача в розуміння внутрішнього світу героїв і віддзеркалює їхні думки. Ксав'є часто називають режисером для людей з синдромом Туретта: він різко змінює кадри, перескакує у часових проміжках, швидко чергує яскраві образи або вставляє сцени, що випадають із загальної естетики, створюючи внутрішню динаміку. Його барвисті, голосні, ритмічні фільми нагадують розширені кліпи. Долан прибирає діалоги, використовує великий план, заповнює кадри лише музикою, експериментує зі сповільненою зйомкою, щоб стилізовано візуалізувати переживання – найгостріші моменти в житті персонажів. Не дивно, що саме до нього звернулася Аdele щодо зйомок кліпу на пісню “Hello”.
По зруйновані стіни
Ксав'є Долан руйнує стіни суспільних упереджень у житті і розділяючі стіни в кінематографі. Його герої часто дивляться в камеру або звертаються до глядача. Режисер експериментує з великим планом, зосереджуючи увагу на виразах обличчя, і зйомкою з-за спини, що створює відчуття безпосередньої присутності й залученості в діалог. Він візуалізує внутрішній простір персонажів і підкреслює інтимність моментів.
До "Це всього лише кінець світу" ходіть по найкращих французьких акторів, до "Все ще Лоранс" – по ідеї для нових образів (Ксав'є шаленіє від моди), а до “Уявного кохання” – по до болю красивих кучерявих чоловіків. А щоб повніше відчути стиль Долана, радимо переглянути відеоесе Крістофера Герона.
По неформальність
Ксав'є у фільмах репрезентує квір-спільноту, яка охоплює не тільки представників ЛГБТК+, а й людей, які просто не відповідають суспільним нормам. Популярність своєї творчості серед ізгоїв і вигнанців Долан пояснює власним відчуттям неприналежності: “У школі я потерпав від знущань через свою орієнтацію, тож зрозумів, що моя комфортна зона по той бік екрану, а не в реальності. Тоді ж я дізнався, що не один такий. Мільйони інших людей намагаються втиснутися в суспільні рамки, визначити себе в очах інших. Всі мої фільми – крик про прийняття інакшості”. Найповніше режисер розкриває персонажок, зокрема Даєн і Кайлу з “Mommy”, яких важко назвати зразковими матерями, Марі з “Уявної любов”, яка все не знайде собі чоловіка. Їх вважають дивними через бунтівний характер, ортодоксальні вчинки й відмову виконувати дані їм соціальні ролі. Їх неформальність виражається в самоідентифікації, досвіді, переживаннях і життєвих виборах.
По сім’ю
Батьки Ксав'є розлучилися, коли хлопчику було два роки. З татом він майже не спілкувався, а мама, не витримавши синової гіперактивності, віддала його до закритої школи. Тут восьмирічний Ксав'є потерпав від знущань через свою гомосексуальність і навчився відповідати жорстокістю на жорстокість. Спокій він знаходив у любові до Леонардо Ді Капріо (якому писав любовні листи, але випадково надсилав не на ту адресу) і в американських сіткомах. “Я хотів втекти від свого дитинства що швидше, то краще. Втім, подорослішавши, я все частіше до нього повертаюсь”. У доробку режисера всі стрічки, присвячені складнощам сімейних стосунків, серед яких дебютна “I killed my mother”, знята, за його словами, щоб покарати матір, а “Mommy” – щоб її возвеличити.
По естетику
Фільми Ксав'є Долана заслуговують на почесне звання “скріншотабельних” від редакції Пусто. Актори, кольори, контрасти, композиція складають гіперестетичне ціле. Варто відзначити експерименти режисера з фреймами (форматами екрану). Наприклад, у фільмі “Mommy” він використовує незвичний для великих екранів формат 1:1. Через такі експерименти та симетрію Долан підсилює суб’єктивність зображеного, заглиблює глядача в розуміння внутрішнього світу героїв і віддзеркалює їхні думки. Ксав'є часто називають режисером для людей з синдромом Туретта: він різко змінює кадри, перескакує у часових проміжках, швидко чергує яскраві образи або вставляє сцени, що випадають із загальної естетики, створюючи внутрішню динаміку. Його барвисті, голосні, ритмічні фільми нагадують розширені кліпи. Долан прибирає діалоги, використовує великий план, заповнює кадри лише музикою, експериментує зі сповільненою зйомкою, щоб стилізовано візуалізувати переживання – найгостріші моменти в житті персонажів. Не дивно, що саме до нього звернулася Аdele щодо зйомок кліпу на пісню “Hello”.
По зруйновані стіни
Ксав'є Долан руйнує стіни суспільних упереджень у житті і розділяючі стіни в кінематографі. Його герої часто дивляться в камеру або звертаються до глядача. Режисер експериментує з великим планом, зосереджуючи увагу на виразах обличчя, і зйомкою з-за спини, що створює відчуття безпосередньої присутності й залученості в діалог. Він візуалізує внутрішній простір персонажів і підкреслює інтимність моментів.
До "Це всього лише кінець світу" ходіть по найкращих французьких акторів, до "Все ще Лоранс" – по ідеї для нових образів (Ксав'є шаленіє від моди), а до “Уявного кохання” – по до болю красивих кучерявих чоловіків. А щоб повніше відчути стиль Долана, радимо переглянути відеоесе Крістофера Герона.
