Весна – це, як другий Новий рік: як її зустрінеш, так і проведеш. Саме час почати/продовжити знайомитися з культурою. Одеське сонце, американська мафія-Академія, Фредді-не-Рамі-Малек, прогулянки модерніста та комерційно вигідна для літератури Друга Світова – ось, про що можна почитати та послухати в Пусто цього тижня.
Подкаст від Пусто “Малюємо, отже, існуємо?” – Законспектували в звук вступ до сучасного українського мистецтва. Із завідуючою відділом мистецтва ХХ - початку ХХІ ст. Національного художнього музею України Оксаною Баршиновою розбираємося з тим, що таке “сучасне мистецтво”, з ким, як і де його їсти. Чому куратори – нові митці, а сучасність починається вже з 60-х років XX століття? Що дивитись, за ким слідкувати і куди ходити в українському арт-просторі? Спойлер: не в Пінчук єдиний.
Сонце крізь призму: множинні особистості Соні Делоне – Розлад множинної особистості – це складно, запевняє Соня Делоне. І ми віримо, бо всі її особистості різні і творчі. А ще тому, що вона отримала орден Почесного легіону й стала першою жінкою з особистою виставкою в Луврі. Сонині альтер еґо навчать бачити концентричні кола одеського сонця, терпіти укуси модернізму та знаходити споріднену душу. Як воно: мати три імені та два громадянства? Читайте у матеріалі.
Кіновинагороди: як, кому і для чого – На кого нарікати, що Леонардо Ді Капріо шість разів не отримав Оскар? Ну, приблизно на 8 тисяч людей. А яким макаром «Форма води» стала найкращим фільмом минулого року? На жаль, імен винуватців ми не знаємо. Американська Академія кіномистецтв – не гірше італійської мафії. Англійці, німці та французи лише продовжили тривалість кримінальної гри. Про те, звідки взявся Оскар, кому дадуть Лева і як вдягнути Пальмову гілку розповідаємо в матеріалі.
Жити.Вірити.Боротися.Фредді.Частина II. – Любите "Богемну рапсодію"? Ми, як і Брайан Сінгер, режисер стрічки-лауреата Оскар 2019, розповідаємо про легендарного Фреда. Він прокладав сольну дорогу з оперними співаками, боровся з собою, СНІДом та чорно-білою барвою. Про останній період творчості академічного баритона й музичного генія класичного року читайте в матеріалі. І хоча це фінальна стаття про Мерк'юрі, пам'ятайте: show must go on.
Густав Клімт на променаді – Що робити в перервах між поцілунками? Клімт радить: гуляйте, ігноруйте свою кохану та наслідуйте стиль Клода Моне. Про те, як робити мозаїку фарбами, що спільного між килимом вашої бабусі й пейзажем Густава та до чого крапки в живописі розповідаємо в матеріалі.
Як читати “Бойню номер п’ять” Курта Воннеґута? –Що робити, коли із університету вас майже відрахували, а отримати диплом таки треба? Курт Воннеґут рекомендує записатися добровольцем на фронт і тоді всі проблеми з навчанням зникнуть самі собою. Залишиться одна: Друга Світова, на якій ви раптом опинилися. Але не переймайтесь, бо війна надихне вас на бестселер. Про те, як розчарувати батьків, заробити на бомбардуванні і чому смерть – це всього лиш неприємний момент, до якого не варто повертатися.
Густав Клімт під ручку з Фройдом – Спочатку було слово, і слово це було Фройд. Якщо ви досі думаєте, що спонукало ваших однокласників малювати статеві органи на полях зошитів, ми маємо відповідь. Адже в Густава Клімта було так само. Він, щоправда, писав геніальні картини, але різниця невелика (жартуємо). В австрійського митця зі скандальним психоаналітиком багато спільного. У матеріалі розповідаємо, як два котолюби оголили (не лише) людську душу, де шукати власний ерос та що робити із жінками на кушетках.
Подкаст від Пусто “Малюємо, отже, існуємо?” – Законспектували в звук вступ до сучасного українського мистецтва. Із завідуючою відділом мистецтва ХХ - початку ХХІ ст. Національного художнього музею України Оксаною Баршиновою розбираємося з тим, що таке “сучасне мистецтво”, з ким, як і де його їсти. Чому куратори – нові митці, а сучасність починається вже з 60-х років XX століття? Що дивитись, за ким слідкувати і куди ходити в українському арт-просторі? Спойлер: не в Пінчук єдиний.
Сонце крізь призму: множинні особистості Соні Делоне – Розлад множинної особистості – це складно, запевняє Соня Делоне. І ми віримо, бо всі її особистості різні і творчі. А ще тому, що вона отримала орден Почесного легіону й стала першою жінкою з особистою виставкою в Луврі. Сонині альтер еґо навчать бачити концентричні кола одеського сонця, терпіти укуси модернізму та знаходити споріднену душу. Як воно: мати три імені та два громадянства? Читайте у матеріалі.
Кіновинагороди: як, кому і для чого – На кого нарікати, що Леонардо Ді Капріо шість разів не отримав Оскар? Ну, приблизно на 8 тисяч людей. А яким макаром «Форма води» стала найкращим фільмом минулого року? На жаль, імен винуватців ми не знаємо. Американська Академія кіномистецтв – не гірше італійської мафії. Англійці, німці та французи лише продовжили тривалість кримінальної гри. Про те, звідки взявся Оскар, кому дадуть Лева і як вдягнути Пальмову гілку розповідаємо в матеріалі.
Жити.Вірити.Боротися.Фредді.Частина II. – Любите "Богемну рапсодію"? Ми, як і Брайан Сінгер, режисер стрічки-лауреата Оскар 2019, розповідаємо про легендарного Фреда. Він прокладав сольну дорогу з оперними співаками, боровся з собою, СНІДом та чорно-білою барвою. Про останній період творчості академічного баритона й музичного генія класичного року читайте в матеріалі. І хоча це фінальна стаття про Мерк'юрі, пам'ятайте: show must go on.
Густав Клімт на променаді – Що робити в перервах між поцілунками? Клімт радить: гуляйте, ігноруйте свою кохану та наслідуйте стиль Клода Моне. Про те, як робити мозаїку фарбами, що спільного між килимом вашої бабусі й пейзажем Густава та до чого крапки в живописі розповідаємо в матеріалі.
Як читати “Бойню номер п’ять” Курта Воннеґута? –Що робити, коли із університету вас майже відрахували, а отримати диплом таки треба? Курт Воннеґут рекомендує записатися добровольцем на фронт і тоді всі проблеми з навчанням зникнуть самі собою. Залишиться одна: Друга Світова, на якій ви раптом опинилися. Але не переймайтесь, бо війна надихне вас на бестселер. Про те, як розчарувати батьків, заробити на бомбардуванні і чому смерть – це всього лиш неприємний момент, до якого не варто повертатися.
Густав Клімт під ручку з Фройдом – Спочатку було слово, і слово це було Фройд. Якщо ви досі думаєте, що спонукало ваших однокласників малювати статеві органи на полях зошитів, ми маємо відповідь. Адже в Густава Клімта було так само. Він, щоправда, писав геніальні картини, але різниця невелика (жартуємо). В австрійського митця зі скандальним психоаналітиком багато спільного. У матеріалі розповідаємо, як два котолюби оголили (не лише) людську душу, де шукати власний ерос та що робити із жінками на кушетках.
1910-го року Клара Цеткін на Другій міжнародній конференції жінок-соціалісток у Копенгагені запропонувала відзначати Міжнародний жіночий день. День солідарності жінок у боротьбі за рівні економічні, соціальні та політичні права. Представники сімнадцяти країн, які брали участь у з’їзді, підтримали ідею Клари. Вони не обрали конкретного дня чи навіть місяця, але вже через рік у Австрії, Данії, Німеччині та Швейцарії пройшли мільйонні демонстрації проти дискримінації за статтю.
У 1913 році росіянки затвердили Міжнародним жіночим днем восьме березня (останню неділю лютого за старим календарем). Потім почалася Перша світова війна. І замість того, щоб приглушити жагу жінок до самоствердження, вона лише спровокувала їх на посилення дій. Так в Лондоні 1914 року восьмого березня пройшла масштабна демонстрація за жіночі права. Крапкою в закріпленні свята стало восьме березня 1917 року – день, коли російські жінки вийшли на страйки за мир і проти автократичної політики. Як результат цього протесту, цар відрікся від престолу, а жінки отримали право голосу. І нехай по всьому світу суфражистки зверталися до урядів і президентів з такими ж вимогами, і нехай вони отримали такі ж права кілька років потому, восьме березня не святкували, бо його пов’язували з СРСР, суперницею в холодній війні.
На щастя, війни закінчуються. З 1975 щороку восьмого березня весь світ разом із ООН вшановує Міжнародний жіночий день. День публічного святкування здобутків жінок у галузях різноманітних індустрій та акцентування на проблемах гендерної нерівності. Це НЕ той день в році, коли шкодують жінок за їхню важку працю та дозволяють 24 години пожити кращим життям. Це день, коли вітають їх із успіхом усупереч статевій несправедливості. Восьме березня – це свято, яке має міжнародний сайт і до якого організовують феміністичні флешмоби. Цьогорічна тема – #BalanceForBetter – звертається до активістів по всьому світу з проханням встановити гендерний баланс на робочих місцях в будь-якій сфері, незалежно від кількості людей. І ми теж доєднуємося до святкування за гештегом #феміністичне_пусто, бо якою б різноманітною не здавалася культура, але в ній теж є дискримінація. Впродовж тижня ми розповідатимемо про жінок і їхню творчість, які варті уваги поза гендерним контекстом, але через нього її не отримують. Сьогодні поділимося кількома фактами та твердженнями про сексистські проблеми мистецтва:
1. За статистикою жінки в мистецьких професіях у рік заробляють приблизно на 20 000 доларів менше, ніж чоловіки. (Artsy)
2. Картини, написані жінками, на аукціонах продаються в середньому на 41% дешевше, ніж написані чоловіками. (NPR)
3. Книжки авторок, опубліковані популярними видавництвами, продаються в середньому на 45% дешевше за тексти чоловіків. (The Guardian)
4. Три з 21-го режисера, які брали участь у змаганнях за "Золоту пальмову гілку" в 2018 – жінки: Ева Гуссон з фільмом "Дівчата сонця", Надін Лабакі з "Капернаумом" і Еліс Рорвахер з "Лаззаро Феліче". Три з 21-го. (BBC)
5. У 2017 році Рейчел Моррісон стала першою жінкою, номінованою на Оскар за операторську роботу. (BBC) Жінки були операторами лише в 2% голлівудських фільмів.
6. Лише одна жінка є лауреаткою премії Оскар за найкращу режисуру – Кетрін Біґелоу за фільм “Володар Бурі”. (BBC)
7. Жінки складають більшість професійних співробітників мистецьких музеїв, але недостатньо представлені на керівних посадах. (NMWA)
“Мистецтво – це загалом одна з найбільших сексистських галузей. Ремесла та будь-що пов'язане з ручною роботою переважно зайняті жінками, тоді як виконавче мистецтво, те, яке ми називаємо "високим мистецтвом", залишається чоловікам. Жінки здебільшого музи – не творці. Нас довго дурили ілюзією, що муза – це єдина вершина, якої жінка може досягти”. (з дослідження проведеного за підтримки Британського посольства в Україні, Грузії, Азербайджані та Вірменії)
У 1913 році росіянки затвердили Міжнародним жіночим днем восьме березня (останню неділю лютого за старим календарем). Потім почалася Перша світова війна. І замість того, щоб приглушити жагу жінок до самоствердження, вона лише спровокувала їх на посилення дій. Так в Лондоні 1914 року восьмого березня пройшла масштабна демонстрація за жіночі права. Крапкою в закріпленні свята стало восьме березня 1917 року – день, коли російські жінки вийшли на страйки за мир і проти автократичної політики. Як результат цього протесту, цар відрікся від престолу, а жінки отримали право голосу. І нехай по всьому світу суфражистки зверталися до урядів і президентів з такими ж вимогами, і нехай вони отримали такі ж права кілька років потому, восьме березня не святкували, бо його пов’язували з СРСР, суперницею в холодній війні.
На щастя, війни закінчуються. З 1975 щороку восьмого березня весь світ разом із ООН вшановує Міжнародний жіночий день. День публічного святкування здобутків жінок у галузях різноманітних індустрій та акцентування на проблемах гендерної нерівності. Це НЕ той день в році, коли шкодують жінок за їхню важку працю та дозволяють 24 години пожити кращим життям. Це день, коли вітають їх із успіхом усупереч статевій несправедливості. Восьме березня – це свято, яке має міжнародний сайт і до якого організовують феміністичні флешмоби. Цьогорічна тема – #BalanceForBetter – звертається до активістів по всьому світу з проханням встановити гендерний баланс на робочих місцях в будь-якій сфері, незалежно від кількості людей. І ми теж доєднуємося до святкування за гештегом #феміністичне_пусто, бо якою б різноманітною не здавалася культура, але в ній теж є дискримінація. Впродовж тижня ми розповідатимемо про жінок і їхню творчість, які варті уваги поза гендерним контекстом, але через нього її не отримують. Сьогодні поділимося кількома фактами та твердженнями про сексистські проблеми мистецтва:
1. За статистикою жінки в мистецьких професіях у рік заробляють приблизно на 20 000 доларів менше, ніж чоловіки. (Artsy)
2. Картини, написані жінками, на аукціонах продаються в середньому на 41% дешевше, ніж написані чоловіками. (NPR)
3. Книжки авторок, опубліковані популярними видавництвами, продаються в середньому на 45% дешевше за тексти чоловіків. (The Guardian)
4. Три з 21-го режисера, які брали участь у змаганнях за "Золоту пальмову гілку" в 2018 – жінки: Ева Гуссон з фільмом "Дівчата сонця", Надін Лабакі з "Капернаумом" і Еліс Рорвахер з "Лаззаро Феліче". Три з 21-го. (BBC)
5. У 2017 році Рейчел Моррісон стала першою жінкою, номінованою на Оскар за операторську роботу. (BBC) Жінки були операторами лише в 2% голлівудських фільмів.
6. Лише одна жінка є лауреаткою премії Оскар за найкращу режисуру – Кетрін Біґелоу за фільм “Володар Бурі”. (BBC)
7. Жінки складають більшість професійних співробітників мистецьких музеїв, але недостатньо представлені на керівних посадах. (NMWA)
“Мистецтво – це загалом одна з найбільших сексистських галузей. Ремесла та будь-що пов'язане з ручною роботою переважно зайняті жінками, тоді як виконавче мистецтво, те, яке ми називаємо "високим мистецтвом", залишається чоловікам. Жінки здебільшого музи – не творці. Нас довго дурили ілюзією, що муза – це єдина вершина, якої жінка може досягти”. (з дослідження проведеного за підтримки Британського посольства в Україні, Грузії, Азербайджані та Вірменії)
– Як воно: продовжувати писати після приголомшливого успіху "Тих, що співають у терні"?
– У мене ніколи не було такої проблеми. Єдине, в чому присяглася собі, – ніколи не писати “синочків" романа. Я маю на увазі «Тих, що співають у терні-2»
Коли Колін Маккалоу була юною, батько виганяв її з дому, мовляв, хай іде працювати у пральню, бо вона занадто товста і потворна, щоб подобатися протилежній статі. На щастя, дівчина була надто розумною, щоб зважати на ці слова, і надто незалежною, щоб мати чоловіка. Тому, замість пральні, вона пішла в медицину, написала світовий бестселер і вийшла заміж аж у 46.
Майбутня письменниця народилася в сім’ї, де всім було на неї байдуже. Тато різав цукрову тростину, рідко з’являвся вдома, мав щонайменше дві пасії (одночасно) та жахливий темперамент. Мама була “мученицею з хворим ротом, параноїдальною жінкою, яка ніколи не виявляла до мене прихильності, поки я не почала заробляти багато грошей". Батьки рідко жили разом, бо тато постійно змінював місце роботи, а коли й жили, то нестерпно сварилися. Єдиною розрадою маленької Коллін були книжки і молодший брат. І якщо перші принесуть їй успіх, то смерть (або самогубство) 25-річного брата – найбільшу трагедію в її житті.
Маккалоу з дитинства любила читати, але про письменництво не мріяла. "Я схиблена на контролі, я хотіла бути босом", – казала Коллін, тому вступила в медичний університет, щоб стати хірургинею. Але через алергію на мило, яке тоді використовувалося в хірургії, перекваліфікувалася на нейрофізіолога. З Сіднею Маккалоу переїхала працювати в лікарню у Великобританію, а потім – у Єльський університет, США. Вона стала науковим співробітником і розуміла, що заробляє значно менше, ніж її колеги-чоловіки, тому почала писати, щоб збільшити свій дохід. “Мені подобалася нейрофізіологія, але я не хотіла бути 70-річною старою дівою в квартирі з холодною водою й однією 60-ватною лампочкою, в якій я могла б бачити своє майбутнє".
І якщо за свій перший роман “Тім” письменниця заробила 50 000 тисяч, то за “Ті, що співають у терні” – два мільйони доларів. Колін отримала успіх, визнання, гроші і можливість повернутися додому, в Австралію. До речі, саме на віддаленому острові Норфолк у Тихому океані, куди вона переїхала, Маккалоу познайомилася із своїм першим хлопцем і чоловіком. На той час їй було 46. "У мене ніколи не було хлопця. Я настільки цінувала свою незалежність, що викинула б чоловіків за двері опівночі. Я б і зараз це зробила. Просто Рік був наймилішою людиною, яку я коли-небудь зустрічала, і єдиним, хто міг контролювати мене. Ймовірно, тому я вийшла за нього заміж... Він м'яка людина, яка лякає мене психологічно".
Колін Маккалоу була затятою соціалісткою (тільки у 18), любила класичну музику й надихалась творчістю Шекспіра, Фолкнера, Золя, Гете тощо. Вона казала, що пише ідеально і її єдина мета – задовольнити читача й не створювати нудних книжок. У хороший день вона писала 30 000 слів на друкарській машинці, бо їй не подобались комп’ютери. А ще Колін мала нестримний сміх, думки і, що найбільш важливо – книги. У січні 2015-го письменниця померла від ниркової недостатності.
Що почитати?
“Ті, що співають у терні” – роман про тридцятирічні посухи, величезні пожежі, які спалюють гектари трави, сотні вівець і людей. А ще – багаті угіддя, звабливих священиків, чоловіків, які годують цукровими тростинами й обіцянками, та жінок, які виростають і не хочуть мати дітей. Критики кажуть, що це австралійська версія “Завіяних вітром”, а Коллін – що критики не надто розумні. “Вони ніколи не пробачать мені того, що це великий австралійський роман” – сказала письменниця.
#феміністичне_пусто #пусто_про_автора
– У мене ніколи не було такої проблеми. Єдине, в чому присяглася собі, – ніколи не писати “синочків" романа. Я маю на увазі «Тих, що співають у терні-2»
Коли Колін Маккалоу була юною, батько виганяв її з дому, мовляв, хай іде працювати у пральню, бо вона занадто товста і потворна, щоб подобатися протилежній статі. На щастя, дівчина була надто розумною, щоб зважати на ці слова, і надто незалежною, щоб мати чоловіка. Тому, замість пральні, вона пішла в медицину, написала світовий бестселер і вийшла заміж аж у 46.
Майбутня письменниця народилася в сім’ї, де всім було на неї байдуже. Тато різав цукрову тростину, рідко з’являвся вдома, мав щонайменше дві пасії (одночасно) та жахливий темперамент. Мама була “мученицею з хворим ротом, параноїдальною жінкою, яка ніколи не виявляла до мене прихильності, поки я не почала заробляти багато грошей". Батьки рідко жили разом, бо тато постійно змінював місце роботи, а коли й жили, то нестерпно сварилися. Єдиною розрадою маленької Коллін були книжки і молодший брат. І якщо перші принесуть їй успіх, то смерть (або самогубство) 25-річного брата – найбільшу трагедію в її житті.
Маккалоу з дитинства любила читати, але про письменництво не мріяла. "Я схиблена на контролі, я хотіла бути босом", – казала Коллін, тому вступила в медичний університет, щоб стати хірургинею. Але через алергію на мило, яке тоді використовувалося в хірургії, перекваліфікувалася на нейрофізіолога. З Сіднею Маккалоу переїхала працювати в лікарню у Великобританію, а потім – у Єльський університет, США. Вона стала науковим співробітником і розуміла, що заробляє значно менше, ніж її колеги-чоловіки, тому почала писати, щоб збільшити свій дохід. “Мені подобалася нейрофізіологія, але я не хотіла бути 70-річною старою дівою в квартирі з холодною водою й однією 60-ватною лампочкою, в якій я могла б бачити своє майбутнє".
І якщо за свій перший роман “Тім” письменниця заробила 50 000 тисяч, то за “Ті, що співають у терні” – два мільйони доларів. Колін отримала успіх, визнання, гроші і можливість повернутися додому, в Австралію. До речі, саме на віддаленому острові Норфолк у Тихому океані, куди вона переїхала, Маккалоу познайомилася із своїм першим хлопцем і чоловіком. На той час їй було 46. "У мене ніколи не було хлопця. Я настільки цінувала свою незалежність, що викинула б чоловіків за двері опівночі. Я б і зараз це зробила. Просто Рік був наймилішою людиною, яку я коли-небудь зустрічала, і єдиним, хто міг контролювати мене. Ймовірно, тому я вийшла за нього заміж... Він м'яка людина, яка лякає мене психологічно".
Колін Маккалоу була затятою соціалісткою (тільки у 18), любила класичну музику й надихалась творчістю Шекспіра, Фолкнера, Золя, Гете тощо. Вона казала, що пише ідеально і її єдина мета – задовольнити читача й не створювати нудних книжок. У хороший день вона писала 30 000 слів на друкарській машинці, бо їй не подобались комп’ютери. А ще Колін мала нестримний сміх, думки і, що найбільш важливо – книги. У січні 2015-го письменниця померла від ниркової недостатності.
Що почитати?
“Ті, що співають у терні” – роман про тридцятирічні посухи, величезні пожежі, які спалюють гектари трави, сотні вівець і людей. А ще – багаті угіддя, звабливих священиків, чоловіків, які годують цукровими тростинами й обіцянками, та жінок, які виростають і не хочуть мати дітей. Критики кажуть, що це австралійська версія “Завіяних вітром”, а Коллін – що критики не надто розумні. “Вони ніколи не пробачать мені того, що це великий австралійський роман” – сказала письменниця.
#феміністичне_пусто #пусто_про_автора
У 20-ті рр. Монпарнас був епіцентром артистичного буття Парижа. Модільяні, Пікассо, Ван Донген, Гемінґвей, Аполінер, Шагал і десятки інших приходили зі своїх злиденних домівок до кав’ярень “Дом”, “Ротонда”, “Куполь” за теплом і світлом не тільки від комину, а й від людського серця. Алкогольні вечори змінювали похмільні ранки. Густий туман ховав ще не визнаних геніїв від осудливих (захоплених) поглядів рум’янощоких юнок і юнаків, які поспішали до художніх шкіл (“Ватто”, “Колароссі”, “Ґранд-Шомьєр”), щоб врешті-решт стати такими ж.
В авангарді всіх вечірок була жінка з коротким чорним волоссям, округлими формами, гострим носом і в дивакуватому вбранні. Вона сміялася, танцювала, співала непристойні пісні та ще непристойніше задирала спідницю. Публіка обожнювала цю легковажну дівчину з Бургундії, Кікі – легенду Монпарнасу.
Аліса Ернестіна Прен (справжнє ім’я Кікі) народилася в 1901 році в Шатійон-сюр-Сен. Її матір завагітніла від хлопця, який, за мірками провінції, вважався заможним. Втім, щасливі родинні стосунки не склалися. Батько знайшов більш вигідну партію, а мати поїхала на заробітки до Парижа. Аліса залишилася з бабусею, дідусем і з чотирма такими ж маленькими “виродками”, як вона. У мемуарах Кікі писатиме, що найбільш теплі спогади дитинства пов’язані саме з бабусею, яка тяжко працювала заради онуків. Вона була єдиною людиною, через яку в Кікі “щемило в тій маленькій частині тіла, яку іменують серцем”.
Коли дівчинці було 12, мати забрала її в Париж, щоб віддати до публічної гімназії. Навчившись рахувати та читати, Кікі пішла зі школи й почала працювати. Виснажлива праця обірвалася в майстерні невідомого скульптора, коли вона вперше оголилася як натурниця. Матір шаленіла від люті, а Кікі нарешті відчувала себе на своєму місці.
Так дівчина ввійшла до Монпарнасу, “великого круглого села, потрапивши в яке, не знайдеш виходу”. Вона познайомилася з Кіслінгом, Ван Донгеном, Фуджитою, Ман Реєм, яким позувала, яких надихала і розважала: “Художники удочерили мене. Прийшов кінець журбі”. Кікі любила чоловіків за їхню причетність до мистецтва: варто було комусь зачитати вірш, показати ескіз або відтворити етюд і дівчина втрачала голову. Чоловіки ж любили її за те, що вона сама була витвором мистецтва. У часи розквіту Монпарнасу Кікі панувала там ніби королева Вікторія. Але була одна відмінність: перша не мала за душею ні копійки.
Кікі могла б стати успішною художницею: її роботи на межі примітивізму та експресіонізму високо цінувалися (“Дівчина та моряк”, "Та, що ходить по канату"). Або акторкою, бо зіграла в дев’яти фільмах. Врешті, могла б просто брати відсотки з тих, хто заробив на її зовнішності мільйони. Але тоді це не була б та Кікі, яка з дитячою безпосередністю сприймала людську грубість і жорстокість, чий сміх довго відгукувався в пам’яті свідків, яка останні гроші витрачала на цукерки для старих у лікарні. Вона занадто любила непередбачуваність життя, щоб хвилюватися про матеріальну стабільність. Щира, весела, відверта – вона одухотворила Монпарнас.
У 1929 році Велика депресія змусила американців повернутися до Штатів, а разом з ними пішли й азарт розваги. Епоха, яка різко спалахнула, так само швидко й погасла. Проте Кікі залишилася вірною Монпарнасу: “Інколи мене намагалися заманити на Монмартр. Але я не хотіла бути дезертиркою. Я належала Монпарнасу – моєму царству волі”. Вона співала, танцювала, відкрила клуб, але така поведінка тепер викликала лише співчуття. Кікі стала анахронізмом нової епохи. Перед смертю її часто бачили на вулицях опухлу, виснажену хворобами, наркотиками й алкоголем. Але, попри всезагальне захоплення, на похорони не з’явився жоден з її відомих друзів, крім сентиментального Фуджити.
Якщо бажаєте поринути в атмосферу Парижа 20-их, то прочитайте “Мемуари Кікі”. Тут Модільяні п’є вино, Утрілло малює портрети у вигляді пейзажів, Гемінґвей розмірковує про плинність часу, невідомий художник шукає свою натурницю. Здавалося б, тріумф чоловіків. Втім, поміж столиками ходить, у глибині душі зламана, але щаслива, Кікі. І це її епоха.
#феміністичне_пусто
В авангарді всіх вечірок була жінка з коротким чорним волоссям, округлими формами, гострим носом і в дивакуватому вбранні. Вона сміялася, танцювала, співала непристойні пісні та ще непристойніше задирала спідницю. Публіка обожнювала цю легковажну дівчину з Бургундії, Кікі – легенду Монпарнасу.
Аліса Ернестіна Прен (справжнє ім’я Кікі) народилася в 1901 році в Шатійон-сюр-Сен. Її матір завагітніла від хлопця, який, за мірками провінції, вважався заможним. Втім, щасливі родинні стосунки не склалися. Батько знайшов більш вигідну партію, а мати поїхала на заробітки до Парижа. Аліса залишилася з бабусею, дідусем і з чотирма такими ж маленькими “виродками”, як вона. У мемуарах Кікі писатиме, що найбільш теплі спогади дитинства пов’язані саме з бабусею, яка тяжко працювала заради онуків. Вона була єдиною людиною, через яку в Кікі “щемило в тій маленькій частині тіла, яку іменують серцем”.
Коли дівчинці було 12, мати забрала її в Париж, щоб віддати до публічної гімназії. Навчившись рахувати та читати, Кікі пішла зі школи й почала працювати. Виснажлива праця обірвалася в майстерні невідомого скульптора, коли вона вперше оголилася як натурниця. Матір шаленіла від люті, а Кікі нарешті відчувала себе на своєму місці.
Так дівчина ввійшла до Монпарнасу, “великого круглого села, потрапивши в яке, не знайдеш виходу”. Вона познайомилася з Кіслінгом, Ван Донгеном, Фуджитою, Ман Реєм, яким позувала, яких надихала і розважала: “Художники удочерили мене. Прийшов кінець журбі”. Кікі любила чоловіків за їхню причетність до мистецтва: варто було комусь зачитати вірш, показати ескіз або відтворити етюд і дівчина втрачала голову. Чоловіки ж любили її за те, що вона сама була витвором мистецтва. У часи розквіту Монпарнасу Кікі панувала там ніби королева Вікторія. Але була одна відмінність: перша не мала за душею ні копійки.
Кікі могла б стати успішною художницею: її роботи на межі примітивізму та експресіонізму високо цінувалися (“Дівчина та моряк”, "Та, що ходить по канату"). Або акторкою, бо зіграла в дев’яти фільмах. Врешті, могла б просто брати відсотки з тих, хто заробив на її зовнішності мільйони. Але тоді це не була б та Кікі, яка з дитячою безпосередністю сприймала людську грубість і жорстокість, чий сміх довго відгукувався в пам’яті свідків, яка останні гроші витрачала на цукерки для старих у лікарні. Вона занадто любила непередбачуваність життя, щоб хвилюватися про матеріальну стабільність. Щира, весела, відверта – вона одухотворила Монпарнас.
У 1929 році Велика депресія змусила американців повернутися до Штатів, а разом з ними пішли й азарт розваги. Епоха, яка різко спалахнула, так само швидко й погасла. Проте Кікі залишилася вірною Монпарнасу: “Інколи мене намагалися заманити на Монмартр. Але я не хотіла бути дезертиркою. Я належала Монпарнасу – моєму царству волі”. Вона співала, танцювала, відкрила клуб, але така поведінка тепер викликала лише співчуття. Кікі стала анахронізмом нової епохи. Перед смертю її часто бачили на вулицях опухлу, виснажену хворобами, наркотиками й алкоголем. Але, попри всезагальне захоплення, на похорони не з’явився жоден з її відомих друзів, крім сентиментального Фуджити.
Якщо бажаєте поринути в атмосферу Парижа 20-их, то прочитайте “Мемуари Кікі”. Тут Модільяні п’є вино, Утрілло малює портрети у вигляді пейзажів, Гемінґвей розмірковує про плинність часу, невідомий художник шукає свою натурницю. Здавалося б, тріумф чоловіків. Втім, поміж столиками ходить, у глибині душі зламана, але щаслива, Кікі. І це її епоха.
#феміністичне_пусто
Ви теж наспіх забігаєте в кав’ярню, замовляєте капучино чи пуровер і, поки це все готують, стоїте й розглядаєте порожнечу? Ми подбали про те, щоб у ній було Пусто! (ух, який каламбур) Спеціально до тижня #феміністичне_пусто ми створили серію постерів про живопис, літературу та кінематограф, які творять жінки. Щоб навіть ранкова сонна чи вечірня втомлена порожнеча наповнювалась святом боротьби за гендерну рівність. Адже, передусім, картини Олександри Екстер, фільми Саллі Поттер і книжки Вірджинії Вульф – це мистецтво. Але сьогодні ми ще не досягли гендерного балансу в культурі, тому на жінках наголошуємо, жінок поширюємо, про жінок говоримо. Більше про героїнь цього проекту читайте на сайті та в Інстаграмі @pustoproject (а за останнім слідкуйте, адже ми готуємо розіграш), знаходьте постери, фотографуйтесь і не забувайте відзначати нас. Попустуймо з користю!
Жінка, яка пройшла шлях від імпресіонізму до конструктивізму. Мисткиня, яка реформувала світову театральну сцену, привезла авангардизм до Києва та годувала борщем французьку богему. Хто така Олександра Екстер? І як воно: бути “амазонкою українського авангарду”, “Пікассо сценографії” та “урочистим парадом кубізму”?
Паризька бунтарка. Навчання молодої української художниці в паризькій академії живопису "Ґранд-Шомьєр" закінчується скандалом: дівчина ігнорує табу на використання яскравих кольорів та імпресіоністичні канони (Клод Моне плаче). У французькій столиці вона знайомиться з Аполлінером, а через нього у 1908 році потрапляє до кола Леже, Брака та Пікассо, який тільки-но шокував Європу “Авіньйонськими дівицями”. Ася (Саша) відкриває для себе кубізм і починає експериментувати в його руслі. У 1914 році Екстер пише “Натюрморт з писанками” – першу роботу, на якій до кубістичних форм вриваються яскраві відкриті барви. Після Парижа вона їде в Італію, де в майстерні художника Боччоні захоплюється футуризмом. Завзятий урбаніст переконав Олександру, що людям необхідно показати сучасне місто, його силу та життєву енергію.
Художниця змішує здобуті враження, тренує словоскладання та привозить до України ідеї кубофутуризму. Разом із Давидом Бурлюком (художник-футурист та поет) у приміщенні музмагу за адресою Хрещатик, 58 вони організовують першу авангардну подію Києва – виставку “Ланка”. Критики, що звикли до картин із салону, пишуть невтішні відгуки та малюють карикатури. Але вже за 10 років Екстер разом із своїми учнями оформить Хрещатик кубофутуристичними банерами та панно з нагоди травневих свят.
Сценографістка–реформаторка. У 1916 році Олександра робить перші кроки в мистецтві театральних декорацій – і знову вчиняє революцію. Якщо до цього пласкі задники просто розмальовували та ставили на підлогу, то для спектаклів Олександра Таїрова Екстер починає використовувати весь куб сцени, будує майданчики різної висоти, багатоярусні конструкції, мостики та перекриття. Вперше в історії європейського театру було використано прийом пластичної декорації, коли елементи ставали частиною вистави, давали акторам простір для імпровізацій і можливість показувати дії паралельно. Вистави «Фаміра Кіфаред», «Саломея» та «Ромео і Джульєтта» вражають глядачів сміливістю декорацій, модерними костюмами і стають сенсаціями.
Художниця розмальовує обличчя акторів як доповнення до костюмів. Цей грим розроблений так, що під час масових сцен складається в один малюнок. Сучасне світлове оформлення сцени теж з’явилося завдяки Екстер. За її порадою під час роботи для балетів Броніслави Ніжинської електромонтер стає режисером світла, починає брати участь у постановці п’єс, підсвічує сцену різнобарвними вогнями та розставляє акценти.
Інфлуенсерка. У 1920 році Екстер на мансарді власного будинку за адресою вул. Фундуклеївська, 27 (зараз Б. Хмельницького) відкриває студію-майстерню. Там аналізують картини Матісса, Пуссена, Сезана, окремо вивчають композицію та кольористику. Сама Олександра дедалі більше звертається до безпредметного живопису – абстракціонізму. Діти у її студії малюють казки за допомогою ритму, кольору та форми, але без сюжетів та героїв.
У 1924 році Олександра переїздить до Парижа та забирає з собою українські килими, вишивки, кераміку. Разом з художницею поїхала її покоївка Настя. Пригадують, що остання годувала гостей борщем і варениками з полив’яних мисок, а Пікассо та Леже навіть навчила ці вареники ліпити. Так Екстер у 1925 році навчила паризьких кубістів використовувати колір (бо неможливо не погоджуватися з людиною, домогосподарка якої годує тебе варениками). До неї художники вважали його скоріше функціональним елементом картини та використовували переважно пастельні відтінки.
Олександра жила мистецтвом. Вона забирала театральні макети до себе у спальню, щоб думати про них навіть уві сні, та не лишила по собі нічого, окрім картин та ескізів, які розпродали американським колекціонерам. Щоб побачити творчість Олександри Екстер наживо в Україні, радимо сходити до НХМУ.
#феміністичне_пусто
Паризька бунтарка. Навчання молодої української художниці в паризькій академії живопису "Ґранд-Шомьєр" закінчується скандалом: дівчина ігнорує табу на використання яскравих кольорів та імпресіоністичні канони (Клод Моне плаче). У французькій столиці вона знайомиться з Аполлінером, а через нього у 1908 році потрапляє до кола Леже, Брака та Пікассо, який тільки-но шокував Європу “Авіньйонськими дівицями”. Ася (Саша) відкриває для себе кубізм і починає експериментувати в його руслі. У 1914 році Екстер пише “Натюрморт з писанками” – першу роботу, на якій до кубістичних форм вриваються яскраві відкриті барви. Після Парижа вона їде в Італію, де в майстерні художника Боччоні захоплюється футуризмом. Завзятий урбаніст переконав Олександру, що людям необхідно показати сучасне місто, його силу та життєву енергію.
Художниця змішує здобуті враження, тренує словоскладання та привозить до України ідеї кубофутуризму. Разом із Давидом Бурлюком (художник-футурист та поет) у приміщенні музмагу за адресою Хрещатик, 58 вони організовують першу авангардну подію Києва – виставку “Ланка”. Критики, що звикли до картин із салону, пишуть невтішні відгуки та малюють карикатури. Але вже за 10 років Екстер разом із своїми учнями оформить Хрещатик кубофутуристичними банерами та панно з нагоди травневих свят.
Сценографістка–реформаторка. У 1916 році Олександра робить перші кроки в мистецтві театральних декорацій – і знову вчиняє революцію. Якщо до цього пласкі задники просто розмальовували та ставили на підлогу, то для спектаклів Олександра Таїрова Екстер починає використовувати весь куб сцени, будує майданчики різної висоти, багатоярусні конструкції, мостики та перекриття. Вперше в історії європейського театру було використано прийом пластичної декорації, коли елементи ставали частиною вистави, давали акторам простір для імпровізацій і можливість показувати дії паралельно. Вистави «Фаміра Кіфаред», «Саломея» та «Ромео і Джульєтта» вражають глядачів сміливістю декорацій, модерними костюмами і стають сенсаціями.
Художниця розмальовує обличчя акторів як доповнення до костюмів. Цей грим розроблений так, що під час масових сцен складається в один малюнок. Сучасне світлове оформлення сцени теж з’явилося завдяки Екстер. За її порадою під час роботи для балетів Броніслави Ніжинської електромонтер стає режисером світла, починає брати участь у постановці п’єс, підсвічує сцену різнобарвними вогнями та розставляє акценти.
Інфлуенсерка. У 1920 році Екстер на мансарді власного будинку за адресою вул. Фундуклеївська, 27 (зараз Б. Хмельницького) відкриває студію-майстерню. Там аналізують картини Матісса, Пуссена, Сезана, окремо вивчають композицію та кольористику. Сама Олександра дедалі більше звертається до безпредметного живопису – абстракціонізму. Діти у її студії малюють казки за допомогою ритму, кольору та форми, але без сюжетів та героїв.
У 1924 році Олександра переїздить до Парижа та забирає з собою українські килими, вишивки, кераміку. Разом з художницею поїхала її покоївка Настя. Пригадують, що остання годувала гостей борщем і варениками з полив’яних мисок, а Пікассо та Леже навіть навчила ці вареники ліпити. Так Екстер у 1925 році навчила паризьких кубістів використовувати колір (бо неможливо не погоджуватися з людиною, домогосподарка якої годує тебе варениками). До неї художники вважали його скоріше функціональним елементом картини та використовували переважно пастельні відтінки.
Олександра жила мистецтвом. Вона забирала театральні макети до себе у спальню, щоб думати про них навіть уві сні, та не лишила по собі нічого, окрім картин та ескізів, які розпродали американським колекціонерам. Щоб побачити творчість Олександри Екстер наживо в Україні, радимо сходити до НХМУ.
#феміністичне_пусто
Авангардний кінематограф, богиня Тільда Свінтон, хвилі та сексуальні пробудження. Цього тижня розбиралися, що таке фемінізм у мистецтві, чому вірші призводять до порозуміння та як пережити те, що ви народилися жінкою. Замість квітів читайте п'ять матеріалів від Пусто.
Як дивитися “Орландо” Саллі Поттер? – Ви теж часто думаєте, яким було б життя, якби ви прокинутися в тілі протилежної статі? Вірджинія Вульф нафантазувала цілу книжку, а Саллі Поттер і юна Тільда Свінтон поклали її на кіно, як на музику. "Орландо" – це історія, в якій Доріан Грей стає хорошим і живе чотири століття. Його звуть Орландо, він пише вірші, кохає і змінює (несвідомо) стать. Читайте про масове авангардне кіно, в якому Тільда Свінтон роздягається, усміхається і товаришує з глядачем, а режисерка байдужа до статі. І обов'язково переглядайте, бо такі фільми трапляються раз у століття.
Море хвилюється раз: фемінізм – А як минуло ваше 8 березня? Квіти, весна, краса, жінки, 19-та поправка до Конституції, гноблення, соціальні революції, суфражистки. Звідки взялося поняття "фемінізм", за що він бореться та до чого тут хвилі? Розповідаємо коротко про важливе.
Кейт Шопен: чи можна жінкам кохатися у літературі? – Як жити, коли ви жінка і, якщо чесно, просто хочете сексу? Кейт Шопен про це написала. А ще робила те, що заманеться і не зважала на суспільство (і це в XIX-му столітті!). Вона була авторкою оповідань, зробила із свого дому літературний салон, курила цигарки на людях, створила роман, який випередив свій час на 100 років і вплинув на Другу хвилю фемінізму. Про те, чого можуть навчити три покоління самотніх жінок, сексуальні бажання, які можуть бути навіть в жінок, і (не)святість материнства.
Як дивитися “Так” Саллі Поттер? – Найкращий подарунок на восьме березня (і собі теж) – поезія. Але якщо поезія, то лише про любов, ніжність, рівноправ'я, політичні проблеми та релігійні непорозуміння. Саллі Поттер із цим погоджується, тому знімає кінопоему "Так". І вважає, що вірші – найкращий спосіб достукатися до людей. Розповідаємо, як римувати кохання й ненависть, ліванську культуру й ірландський спокій, "так" – любові, і "ні" – стереотипам.
Як читати “Другу стать” Сімони де Бовуар? – Як пережити те, що ви народилися жінкою, а жіночої версії Авраама Лінкольна немає? Для початку припиніть мити посуд, ходити на підборах і мовчати, коли хтось порушує ваш особистий простір (якщо ви самі цього не хочете). Тоді – шарітись від слова секс, звинувачувати себе в тому, що випили зайвий келих вина чи вдягнули "закоротку" спідницю. Щоб переконатися в своїй нереберності з чоловіка, фізіологічній неслабкості й необ'єктності для задоволення потреб протилежної статі, читайте наш матеріал.
Як дивитися “Орландо” Саллі Поттер? – Ви теж часто думаєте, яким було б життя, якби ви прокинутися в тілі протилежної статі? Вірджинія Вульф нафантазувала цілу книжку, а Саллі Поттер і юна Тільда Свінтон поклали її на кіно, як на музику. "Орландо" – це історія, в якій Доріан Грей стає хорошим і живе чотири століття. Його звуть Орландо, він пише вірші, кохає і змінює (несвідомо) стать. Читайте про масове авангардне кіно, в якому Тільда Свінтон роздягається, усміхається і товаришує з глядачем, а режисерка байдужа до статі. І обов'язково переглядайте, бо такі фільми трапляються раз у століття.
Море хвилюється раз: фемінізм – А як минуло ваше 8 березня? Квіти, весна, краса, жінки, 19-та поправка до Конституції, гноблення, соціальні революції, суфражистки. Звідки взялося поняття "фемінізм", за що він бореться та до чого тут хвилі? Розповідаємо коротко про важливе.
Кейт Шопен: чи можна жінкам кохатися у літературі? – Як жити, коли ви жінка і, якщо чесно, просто хочете сексу? Кейт Шопен про це написала. А ще робила те, що заманеться і не зважала на суспільство (і це в XIX-му столітті!). Вона була авторкою оповідань, зробила із свого дому літературний салон, курила цигарки на людях, створила роман, який випередив свій час на 100 років і вплинув на Другу хвилю фемінізму. Про те, чого можуть навчити три покоління самотніх жінок, сексуальні бажання, які можуть бути навіть в жінок, і (не)святість материнства.
Як дивитися “Так” Саллі Поттер? – Найкращий подарунок на восьме березня (і собі теж) – поезія. Але якщо поезія, то лише про любов, ніжність, рівноправ'я, політичні проблеми та релігійні непорозуміння. Саллі Поттер із цим погоджується, тому знімає кінопоему "Так". І вважає, що вірші – найкращий спосіб достукатися до людей. Розповідаємо, як римувати кохання й ненависть, ліванську культуру й ірландський спокій, "так" – любові, і "ні" – стереотипам.
Як читати “Другу стать” Сімони де Бовуар? – Як пережити те, що ви народилися жінкою, а жіночої версії Авраама Лінкольна немає? Для початку припиніть мити посуд, ходити на підборах і мовчати, коли хтось порушує ваш особистий простір (якщо ви самі цього не хочете). Тоді – шарітись від слова секс, звинувачувати себе в тому, що випили зайвий келих вина чи вдягнули "закоротку" спідницю. Щоб переконатися в своїй нереберності з чоловіка, фізіологічній неслабкості й необ'єктності для задоволення потреб протилежної статі, читайте наш матеріал.
Пусто
Як дивитися “Орландо” Саллі Поттер
– Та ж сама людина, ніякої різниці. Просто інша стать. Три людини, три жінки, три авангардистки любили роман “Орландо”. Перша – революційна письменниця, друга – експериментальна режисерка, третя – …
У суботу (16.03) о 14.00 ми прочитаємо лекцію про експериментаторку, авангардистку, танцюристку та головну режисерку Великобританії Саллі Поттер. Вже в 16 вона кинула школу, щоб знімати авангардні короткометражки, танцювати танго в Аргентині, співати в феміністичній групі та створювати тексти пісень, а паралельно підписувати контракти на фінансування від “Ленфильм” і казати “так” божевільним ідеям.
Зараз режисерці 69 і вона не припиняє ризикувати. Саллі любить класти камеру на діагональну поверхню та знімати звичайні сцени крізь склянку води або ламати четверту стіну за допомогою розмов покоївками з глядачем. До речі, зустрічаємось за адресою Галерея Небесної Сотні, 2а (ТЦ Globus), у New Work Labs Globus. Це місце ідеальне для авангардної стрічки, тут можна знайти все: резидентів-акторів із цікавими історіями та заняттями, склянки з водою, крізь які можна знімати, зручні диванчики для обговорення дивакуватих сценаріїв і навіть кавову машинку, як гарант успішного переписування реплік з врахуванням експериментів впродовж всієї ночі. Оцінити простір ви зможете перед лекцією: підібрати вдалі кадри, обрати улюблене місце та придивитися до потенційно своїх режисерських чашок для кави. Зізнаємося вам по секрету: можна навіть фільм не знімати, це чудовий коворкінг для людей всіх професій та ідей.
Вхід вільний, але за реєстрацією:
https://goo.gl/forms/xuuQ3ypfWxlhNYKC2
Попустуємо?
Зараз режисерці 69 і вона не припиняє ризикувати. Саллі любить класти камеру на діагональну поверхню та знімати звичайні сцени крізь склянку води або ламати четверту стіну за допомогою розмов покоївками з глядачем. До речі, зустрічаємось за адресою Галерея Небесної Сотні, 2а (ТЦ Globus), у New Work Labs Globus. Це місце ідеальне для авангардної стрічки, тут можна знайти все: резидентів-акторів із цікавими історіями та заняттями, склянки з водою, крізь які можна знімати, зручні диванчики для обговорення дивакуватих сценаріїв і навіть кавову машинку, як гарант успішного переписування реплік з врахуванням експериментів впродовж всієї ночі. Оцінити простір ви зможете перед лекцією: підібрати вдалі кадри, обрати улюблене місце та придивитися до потенційно своїх режисерських чашок для кави. Зізнаємося вам по секрету: можна навіть фільм не знімати, це чудовий коворкінг для людей всіх професій та ідей.
Вхід вільний, але за реєстрацією:
https://goo.gl/forms/xuuQ3ypfWxlhNYKC2
Попустуємо?
Facebook
Казати так: Саллі Поттер
Film event in Kyiv, Ukraine by Пусто and New Work Globus on Saturday, March 16 2019
“Усі геніальні історії вже були розказані”. Чи зняті. Але Саллі Поттер з цим не згодна. Бо хто ще б створив документалку про гендерно-жіночі ролі в кіно СРСР (і це у 80-х!), розповів про політичну боротьбу поетичним ямбом і знімав феміністичне кіно без фемінізму? Лише Саллі. Вона – сучасна авангардистка, британка, однолітка першого радянського магнітофона, володарка ордену Британської імперії за досягнення в кіно, людина епохи Відродження, авторка масового артхаусу й ходячий оксюморон.
Саллі Поттер народилася у вересні 1949 року, а її надбурхлива молодість припала на надбурхливі шістдесяті – шалену популярність The Beatles, прокат “Космічної Одіссеї 2001” Стенлі Кубрика та народження французької нової хвилі. Дівчині пощастило (чи не дуже) народитися в сім’ї творчої інтелігенції: обидві бабусі були акторками, батько – поетом-дизайнером, а мати – музиканткою. У 14 Саллі подарували восьмиміліметрову камеру (згодом у інтерв’ю режисерка назвала кіно своєю першою закоханістю), а вже через два роки вона кинула школу та заглибилася в мистецтво: знімала короткометражки, займалася хореографією, грала в експериментальному джазовому гурті та організовувала перформанси. Саллі стала відомою після стрічки “Орландо” – екранізації роману Вірджинії Вулф. Взагалі, Поттер була впевнена, що знімає комедію. Вона так думає перед кожним фільмом, а потім випадково виходить феміністична епопея довжиною в 400 років, політична драма чи перше кіно для мобільних телефонів.
“Я спершу думаю, що мої фільми – це комедії, а потім дивуюся, що ніхто не сміється” – Саллі Поттер, яка стала хореографкою, режисеркою, перформеркою, але не гумористкою.
Саллі постійно експериментує із формою, зйомкою та сюжетами. Її візуальним супутником є російський оператор Олексій Родіонов, з яким британка познайомилася під час роботи над “Орландо” і продовжила співпрацювати в “Так” і “Вечірці”. Завдяки цьому фільмам Поттер притаманна авангардна кіномова: Саллі й Олексій роблять їх поетичними, знімають на різних швидкостях, застосовують ефект рухливої камери, використовують сторонні предмети в якості лінз (склянки, наприклад). Родіонов – не єдиний росіянин, який працював із режисеркою. “Орландо” був частково профінансований радянською кінокомпанією, а у 80-х Саллі разом із тамтешніми акторками знімала документальний фільм “Я і кінь, я і бик, я і баба, і мужик” про жінок у кінематографі СРСР.
Сценарії до художніх стрічок Поттер пише власноруч. Вони в Саллі не менш дивні й провокативні, ніж сама режисерка: поетично-політична стрічка-ствердження про стосунки ліванця й американки; фільм для телефонів “Лють”, де 14 акторів читають монологи; монохромна комедія з чорним британським гумором; переосмислення героїв опери Пуччіні у вигляді трилера; феміністична драма, створена жіночою командою чи автобіографічна кіномедитація про танго.
Поттер каже, що не зацікавлена в таких речах, як “стиль” чи “почерк” – для неї важливо знімати та шукати нові форми й предмети. “Я хочу створювати фільми, які будуть генерувати надію та екстаз” – зазначає режисерка. А ми не заперечуватимемо, адже її стрічки приносять шалене задоволення: естетичне, інтелектуальне й людське. Бо Саллі Поттер – це причина не боятися страшного слова артхаус.
#пусто_про_кіно
Саллі Поттер народилася у вересні 1949 року, а її надбурхлива молодість припала на надбурхливі шістдесяті – шалену популярність The Beatles, прокат “Космічної Одіссеї 2001” Стенлі Кубрика та народження французької нової хвилі. Дівчині пощастило (чи не дуже) народитися в сім’ї творчої інтелігенції: обидві бабусі були акторками, батько – поетом-дизайнером, а мати – музиканткою. У 14 Саллі подарували восьмиміліметрову камеру (згодом у інтерв’ю режисерка назвала кіно своєю першою закоханістю), а вже через два роки вона кинула школу та заглибилася в мистецтво: знімала короткометражки, займалася хореографією, грала в експериментальному джазовому гурті та організовувала перформанси. Саллі стала відомою після стрічки “Орландо” – екранізації роману Вірджинії Вулф. Взагалі, Поттер була впевнена, що знімає комедію. Вона так думає перед кожним фільмом, а потім випадково виходить феміністична епопея довжиною в 400 років, політична драма чи перше кіно для мобільних телефонів.
“Я спершу думаю, що мої фільми – це комедії, а потім дивуюся, що ніхто не сміється” – Саллі Поттер, яка стала хореографкою, режисеркою, перформеркою, але не гумористкою.
Саллі постійно експериментує із формою, зйомкою та сюжетами. Її візуальним супутником є російський оператор Олексій Родіонов, з яким британка познайомилася під час роботи над “Орландо” і продовжила співпрацювати в “Так” і “Вечірці”. Завдяки цьому фільмам Поттер притаманна авангардна кіномова: Саллі й Олексій роблять їх поетичними, знімають на різних швидкостях, застосовують ефект рухливої камери, використовують сторонні предмети в якості лінз (склянки, наприклад). Родіонов – не єдиний росіянин, який працював із режисеркою. “Орландо” був частково профінансований радянською кінокомпанією, а у 80-х Саллі разом із тамтешніми акторками знімала документальний фільм “Я і кінь, я і бик, я і баба, і мужик” про жінок у кінематографі СРСР.
Сценарії до художніх стрічок Поттер пише власноруч. Вони в Саллі не менш дивні й провокативні, ніж сама режисерка: поетично-політична стрічка-ствердження про стосунки ліванця й американки; фільм для телефонів “Лють”, де 14 акторів читають монологи; монохромна комедія з чорним британським гумором; переосмислення героїв опери Пуччіні у вигляді трилера; феміністична драма, створена жіночою командою чи автобіографічна кіномедитація про танго.
Поттер каже, що не зацікавлена в таких речах, як “стиль” чи “почерк” – для неї важливо знімати та шукати нові форми й предмети. “Я хочу створювати фільми, які будуть генерувати надію та екстаз” – зазначає режисерка. А ми не заперечуватимемо, адже її стрічки приносять шалене задоволення: естетичне, інтелектуальне й людське. Бо Саллі Поттер – це причина не боятися страшного слова артхаус.
#пусто_про_кіно
Якого милого Тарас Шевченко повинен вказувати вам, з ким кохатися, а з ким – ні? Жінка вільна обирати лихо, ставати чорнобривою, створювати літературу, писати картини і… Ну, ви зрозуміли. І ніякі "Кобзарі" (високоповажні і нами шановані) їй не до наказу. Налаштуйтеся на медитативно-освітню хвилю й підготуйте олівці (або ні, ми ж теж не кобзарі): цікавих імен та особистостей буде багато.
У спецвипуску “Мисткиня бореться, отже існує?” із літературознавицею й критикинею Іриною Ніколайчук розмовляли про стражденних, покірних, ідеалізованих жінок вітчизняної літератури та чому вони насправді такими не є. Де у Шевченка віктимблеймінґ, звідки взявся український фемінізм 90-х і що дозволено й недозволено інтелектуалкам? Обдумуємо, критикуємо й обговорюємо. Спойлер: подкаст не лише про Ольгу Кобилянську.
Пустотливого вам переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-4-mistkinya-boretsya-otzhe-snu-z-lteraturoznavitseyu-rinoyu-nkolaychuk
Дякуємо ПеремогаSpace за зручне, тихе й тепле місце!
У спецвипуску “Мисткиня бореться, отже існує?” із літературознавицею й критикинею Іриною Ніколайчук розмовляли про стражденних, покірних, ідеалізованих жінок вітчизняної літератури та чому вони насправді такими не є. Де у Шевченка віктимблеймінґ, звідки взявся український фемінізм 90-х і що дозволено й недозволено інтелектуалкам? Обдумуємо, критикуємо й обговорюємо. Спойлер: подкаст не лише про Ольгу Кобилянську.
Пустотливого вам переслуху!
https://soundcloud.com/pustoproject/vipusk-4-mistkinya-boretsya-otzhe-snu-z-lteraturoznavitseyu-rinoyu-nkolaychuk
Дякуємо ПеремогаSpace за зручне, тихе й тепле місце!
“Ну Боже, вже сил нема” – приблизно так реагують школярі, коли вчитель анонсує тему наступних уроків. І ні, це не про чергове заглиблення в органічну хімію, правила фонетики чи різновиди мікроорганізмів. Мова про “національного генія і символа України” (визначення з Вікіпедії) Тараса Шевченка. Що слід знати, щоб шар золота, пилюки й святості змився з наших, замозолених шкільною програмою, очей?
Нещодавно редакція Пусто відвідала лекцію від Літосвіта Ігоря Хворостяного Шева форева чи Тарас Григорович навіки. Втім, ми настільки захопилися розповідями про наджінок, що геть забули про народження і роковини поета. Виправляємось і розповідаємо, що любив Шевченко, куди ходив, і чим його поезія схожа на картини Рембрандта.
У період Національно-визвольної боротьби кріпацтво, яке існувало на території України з часів Київської Русі, майже зникло. Проте Катерина ІІ у 1783-му вирішила, що безкоштовна праця – це свята справа, яка неодмінно призведе до розвитку суспільства. Зі своєї легкої руки (ні) вона відновила кріпацтво. Тарас Шевченко народився через 31 рік, 9 березня 1814 року. Дід, якого малий обожнював, пам’ятав відчуття свободи і навчив цьому онука, тому Шевченко внутрішньо кріпаком ніколи не був. А ще з ранніх років обожнював шапку-безкозирку (схожу на кашкет моряків), яку сам собі пошив і ганяв в ній по вулиці, дивуючи односельців. Те, що вона сповзала на очі його не бентежило. Головне – це було красиво й ефектно.
Що означало бути кріпаком? Ви не мали нічого: прав, майна і навіть часу. Але тут Шевченкові двічі пощастило: під час рисування в Літньому саду в Петербурзі він познайомився з художником-земляком Іваном Сошенком. Останній бачив, що хлопець добре малює і що становище його м’яко кажучи, не дуже. Тому посприяв знайомству Тараса з Василем Жуковським, гувернатором царевича, і Карлом Брюлловим, найпопулярнішим тогочасним художником. Це були вершки російського суспільства, які вирішили допомогти кріпаку. Чому? Напевне, Тарас настільки добре малював, що за його свободу готові були викласти 45 кілограмів чистого срібла. До того ж, як згадував Брюллов, було в Тараса щось нерабське, що Карлу дуже подобалось. Але Енгельгардт, власник Шевченка, розумів: якщо такі люди просять, слід вимагати вп’ятеро більше, ніж за звичайного кріпака. Жуковський і Брюллов не розгубились: влаштували лотерею при царському дворі, зробили платним вхід і продали картину. Вгадайте кому? Правильно: імператриці.
Тарасу тоді було 24. Важко уявити, щоб він, молодий, харизматичний і вперше вільний сів, похиливши голову, і думав про знедолену Україну. Тим паче, в тогочасному Петербурзі про нього говорили й кожен хотів мати портрет його авторства. Шевченко був денді: мав пальто з єнотового хутра, їздив (а не ходив) у театр і сидів у партері. Любив білий ром, мав паскудний характер, а, дізнавшись про зраду Ликери, спалив всі речі, які їй подарував. Його звинувачують у алкоголізмі, гомосексуальності й тому, що він відвідував борделі. Зрештою, якщо й так, то що? Це не робить з нього менш геніального письменника та художника.
У 1840-у почалася драма: вийшло перше видання “Кобзаря”. І хоча панночки ридали над “Катериною”, а критики схвально відгукувались про збірку, все ж їх бентежила українська мова. Втім, Шевченко на це не зважав. Займався самоосвітою, намагався вчити польську, приїжджав в Україну і писав, як Рембрандт. Тільки останній – картини, а Тарас – поезію, в якій вимальовував світло і тіні так, як нідерландський художник: ви відчуваєте на собі те, що вони хотіли сказати (або щось своє, хто вас там знає).
Шевченко, ніби дзеркало: бачиш у ньому те, з чим приходиш. Тому комусь – Бог, комусь – віктимблеймінґ, а комусь – азіатський ренесанс (Хвильовому привіт). Єдине, що має тільки одну інтерпретацію: найбільшу в світі кількість пам’ятників йому встановили не за те, що він був геніальним письменником (бо за кордоном на це начхати), а за те, що він був одним із найбільших гуманістів свого часу. Як то кажуть, у всякого своя доля. В Шевченка – така.
P.S. Малюнок з обкладинки створив семирічний Дмитро, студія “Малювці”.
#пусто_про_автора
Нещодавно редакція Пусто відвідала лекцію від Літосвіта Ігоря Хворостяного Шева форева чи Тарас Григорович навіки. Втім, ми настільки захопилися розповідями про наджінок, що геть забули про народження і роковини поета. Виправляємось і розповідаємо, що любив Шевченко, куди ходив, і чим його поезія схожа на картини Рембрандта.
У період Національно-визвольної боротьби кріпацтво, яке існувало на території України з часів Київської Русі, майже зникло. Проте Катерина ІІ у 1783-му вирішила, що безкоштовна праця – це свята справа, яка неодмінно призведе до розвитку суспільства. Зі своєї легкої руки (ні) вона відновила кріпацтво. Тарас Шевченко народився через 31 рік, 9 березня 1814 року. Дід, якого малий обожнював, пам’ятав відчуття свободи і навчив цьому онука, тому Шевченко внутрішньо кріпаком ніколи не був. А ще з ранніх років обожнював шапку-безкозирку (схожу на кашкет моряків), яку сам собі пошив і ганяв в ній по вулиці, дивуючи односельців. Те, що вона сповзала на очі його не бентежило. Головне – це було красиво й ефектно.
Що означало бути кріпаком? Ви не мали нічого: прав, майна і навіть часу. Але тут Шевченкові двічі пощастило: під час рисування в Літньому саду в Петербурзі він познайомився з художником-земляком Іваном Сошенком. Останній бачив, що хлопець добре малює і що становище його м’яко кажучи, не дуже. Тому посприяв знайомству Тараса з Василем Жуковським, гувернатором царевича, і Карлом Брюлловим, найпопулярнішим тогочасним художником. Це були вершки російського суспільства, які вирішили допомогти кріпаку. Чому? Напевне, Тарас настільки добре малював, що за його свободу готові були викласти 45 кілограмів чистого срібла. До того ж, як згадував Брюллов, було в Тараса щось нерабське, що Карлу дуже подобалось. Але Енгельгардт, власник Шевченка, розумів: якщо такі люди просять, слід вимагати вп’ятеро більше, ніж за звичайного кріпака. Жуковський і Брюллов не розгубились: влаштували лотерею при царському дворі, зробили платним вхід і продали картину. Вгадайте кому? Правильно: імператриці.
Тарасу тоді було 24. Важко уявити, щоб він, молодий, харизматичний і вперше вільний сів, похиливши голову, і думав про знедолену Україну. Тим паче, в тогочасному Петербурзі про нього говорили й кожен хотів мати портрет його авторства. Шевченко був денді: мав пальто з єнотового хутра, їздив (а не ходив) у театр і сидів у партері. Любив білий ром, мав паскудний характер, а, дізнавшись про зраду Ликери, спалив всі речі, які їй подарував. Його звинувачують у алкоголізмі, гомосексуальності й тому, що він відвідував борделі. Зрештою, якщо й так, то що? Це не робить з нього менш геніального письменника та художника.
У 1840-у почалася драма: вийшло перше видання “Кобзаря”. І хоча панночки ридали над “Катериною”, а критики схвально відгукувались про збірку, все ж їх бентежила українська мова. Втім, Шевченко на це не зважав. Займався самоосвітою, намагався вчити польську, приїжджав в Україну і писав, як Рембрандт. Тільки останній – картини, а Тарас – поезію, в якій вимальовував світло і тіні так, як нідерландський художник: ви відчуваєте на собі те, що вони хотіли сказати (або щось своє, хто вас там знає).
Шевченко, ніби дзеркало: бачиш у ньому те, з чим приходиш. Тому комусь – Бог, комусь – віктимблеймінґ, а комусь – азіатський ренесанс (Хвильовому привіт). Єдине, що має тільки одну інтерпретацію: найбільшу в світі кількість пам’ятників йому встановили не за те, що він був геніальним письменником (бо за кордоном на це начхати), а за те, що він був одним із найбільших гуманістів свого часу. Як то кажуть, у всякого своя доля. В Шевченка – така.
P.S. Малюнок з обкладинки створив семирічний Дмитро, студія “Малювці”.
#пусто_про_автора
Який вигляд має ваша ідеальна весна? Дощ, сніг, буревій, калюжі, алергічні реакції (якщо так, то ви, схоже, наша головна редакторка). Ні? Тоді вам до імпресіоніста Клода Моне. Його весна складалася з фіолетово-рожево-синіх снопів сіна (які селяни хотіли знести), тополь (які селяни хотіли зрубати) та квітів у саду (які селяни, на щастя, не чіпали). І він її любив хоча б тому, що у цю пору року Клода та його мольберт не здував вітер біля Сени, йому не доводилося їсти тільки картоплю, а дружина Каміла почувалася ліпше, ніж зазвичай, від теплої погоди (хоча, коли вона померла, Моне написав шедевральну картину. Інший бік медалі, як то кажуть). Як вдало провести весну за принципами імпресіоніста? Зрозуміти можна з допомогою наших матеріалів і злих селян:
1. Березень – це майже січень. Саме час виконувати забуті з Нового року плани й слідкувати за фінансами. Вам пощастило: Клод Моне був у цьому мастак. Щоб, як і він, жити на картоплі й пити вино з Монпельє, читайте Інструкцію 1. Як правильно (не) економити гроші? Якщо після цього матеріалу і по життю загалом з економією у вас погано, Клод навчить звинувачувати в своїх фінансових негараздах друзів. В Інструкції 2. Як правильно просити гроші розповідаємо про те, до кого, як і по скільки франко-гривень звертатися.
2. Зрештою, якщо ви вже нажебракували собі більше, ніж на проїзд у метро, можете влаштувати обід у парку. Щоб годувати гостей не лише мівіною, а вишуканими стравами французького імпресіоніста, читайте про улюблені рецепти Клода.
3. Не засмучуйтеся, коли кухар із вас ніякий, а гусячу печінку з Ельзасу в АТБ не завозять. У художника є ще чимало способів витратити кошти. Наприклад, завести собі сад і дев’ятеро дітей, яких можна завжди залишати на дружину. У випадку, якщо ваша перша супутниця Каміла помре, заведіть собі запасну Алісу, яка доглядатиме дітей. І вас також.
4. Весна – час любові. Якщо з дружинами (і покійними, і живими) у вас занадто складні стосунки, шукайте собі прем’єр-міністра. Де знайти французького тигра та як називати коханих у романтичних переписках в Телеграм (наприклад, “зашкарублий рак” або “високоповажна розвалюха”), розповідаємо у Стосунках вашої мрії: Моне + Клемансо.
5. Шукайте натхнення. Пишіть: море, копиці сіна, квіти у своєму саду та готичні собори. Можете почати з нотаріусів, а закінчити водяними ліліями, – за детальною життєвою інструкцією звертайтесь до матеріалу Від нотаріусів до водяних лілій: що, де і коли писав Моне. Можливо, вас теж згодом вважатимуть генієм, а не просто мазючкою. Тільки плутати все одно будуть: і з Мане (кляті голосні) і з Ренуаром (навіть на французьку нарікнути не можна).
Не помріть від алергії. Стережіть свої копиці від селян. І читайте Пусто.
P. S. Якщо вас звати Фредерік, а ваше прізвище Базіль, і у вас є гроші, ви завжди можете написати нам в особисті повідомлення. Якщо ви П’єр-Огюст Ренуар і маєте їжу, ми теж чекаємо звісток.
1. Березень – це майже січень. Саме час виконувати забуті з Нового року плани й слідкувати за фінансами. Вам пощастило: Клод Моне був у цьому мастак. Щоб, як і він, жити на картоплі й пити вино з Монпельє, читайте Інструкцію 1. Як правильно (не) економити гроші? Якщо після цього матеріалу і по життю загалом з економією у вас погано, Клод навчить звинувачувати в своїх фінансових негараздах друзів. В Інструкції 2. Як правильно просити гроші розповідаємо про те, до кого, як і по скільки франко-гривень звертатися.
2. Зрештою, якщо ви вже нажебракували собі більше, ніж на проїзд у метро, можете влаштувати обід у парку. Щоб годувати гостей не лише мівіною, а вишуканими стравами французького імпресіоніста, читайте про улюблені рецепти Клода.
3. Не засмучуйтеся, коли кухар із вас ніякий, а гусячу печінку з Ельзасу в АТБ не завозять. У художника є ще чимало способів витратити кошти. Наприклад, завести собі сад і дев’ятеро дітей, яких можна завжди залишати на дружину. У випадку, якщо ваша перша супутниця Каміла помре, заведіть собі запасну Алісу, яка доглядатиме дітей. І вас також.
4. Весна – час любові. Якщо з дружинами (і покійними, і живими) у вас занадто складні стосунки, шукайте собі прем’єр-міністра. Де знайти французького тигра та як називати коханих у романтичних переписках в Телеграм (наприклад, “зашкарублий рак” або “високоповажна розвалюха”), розповідаємо у Стосунках вашої мрії: Моне + Клемансо.
5. Шукайте натхнення. Пишіть: море, копиці сіна, квіти у своєму саду та готичні собори. Можете почати з нотаріусів, а закінчити водяними ліліями, – за детальною життєвою інструкцією звертайтесь до матеріалу Від нотаріусів до водяних лілій: що, де і коли писав Моне. Можливо, вас теж згодом вважатимуть генієм, а не просто мазючкою. Тільки плутати все одно будуть: і з Мане (кляті голосні) і з Ренуаром (навіть на французьку нарікнути не можна).
Не помріть від алергії. Стережіть свої копиці від селян. І читайте Пусто.
P. S. Якщо вас звати Фредерік, а ваше прізвище Базіль, і у вас є гроші, ви завжди можете написати нам в особисті повідомлення. Якщо ви П’єр-Огюст Ренуар і маєте їжу, ми теж чекаємо звісток.
Ви живете в (не)сонячному Парижі, вдягаєте стильну куртку щоранку й хочете, як завжди, поцілувати свою кохану дівчину в чоло, коли раптом вона каже, що вагітна. Від вашого друга Поля. І вони воліли б, аби ви виїхали з квартири впродовж кількох днів. Якщо ви не втішилися (яка несподіванка!), не розлютилися або взагалі не продемонстрували жодних емоцій, то, насамперед, за теорією Луї Гарреля, ви – журналіст. Бо журналіст – “це той, хто стикається з багатьма жахливими речами за день і стає емоційно непроникним через деякий час”. А ще – Абель, головний герой французької (і це слово тут ключове й принципове) картини “Чесний чоловік” Луї Гарреля, яка вийшла в прокат сьогодні.
Ви з’їжджаєте від своєї коханої Маріанни (Летиція Каста, справжня дружина Луї Гарреля), спите з купою дівчат, майже стаєте щасливим, але (яка несподіванка!) через вісім років Поль помирає. І ваша колишня ненароком запрошує вас на каву й спільне життя з нею і її сином Жозефом, який одночасно підозрює її у вбивстві та любить до безмежжя. А ще у вас з підліткових років закохана Єва (Лілі-Роуз Депп), молодша сестра покійного Поля, яка не просто зберігає мільйони ваших світлин на телефон, а оголошує вашій все ще коханій Маріанні війну.
Якщо ви раптом подумали, що ми переказали весь сюжет екзистенційної комедії, то це лише початок. Дрібка зі стрічки тривалістю 75 хвилин, за які трапляється більше, ніж за життя деяких людей. Адже нудьга, за словами режисера, сценариста та виконавця головної ролі Луї Гарреля, – це зло. Тому за годину п’ятнадцять ви переглянете картину про “секс, смерть і зруйновану дружбу, зрештою, звичайний французький фільм” з елементами комедії, трилеру та драми.
Сценарій “Чесного чоловіка” 35-річний (що в наших пустотливих головах вважається занадто юним для якісного кіно) сентиментальний Гаррель писав із 87-річним дещо скептичним Жан-Клодом Карр’єром, сценаристом “Денної красуні” Луїса Бунюеля, “Пристрасті” Жан-Люка Годара та “Ван Гога. На порозі вічності” Джуліна Шнабеля. З цим чоловіком Луї мріяв працювати з 16-и років. Жан-Клод є автором понад 200 оригінальних сценаріїв, тому і “Чесного чоловіка” намагався зробити несхожим на попередні. Для створення тексту Гаррель і Карр’єр використовували сюрреалістичну гру, в якій хтось писав першу сцену, а інший самотужки створював наступну, не повідомивши про розвиток подій колегу. Вийшло дуже по-французьки – абсурдно до звички і сміху. Бо хто б не сміявся з 15-річної непримітної Єви, яка фотографується в авто Абеля, ніби подорожує з ним, поки той на роботі? Весело до гірких сліз.
Герої сприймають безглузді життєві події як належне. Вони беземоційно говорять про свій біль, захоплення чи розчарування. Луї вірить, ніби “що більше ви приховуєте почуття, то більше воно стає помітним, але якщо ж ви хочете продемонструвати почуття, людина перед вами необов'язково його помітить. Ми залюбки помічаємо те, що прагне бути прихованим, оскільки цікавість приємна”. Тому вмикайте свою допитливість і дивина на екрані стане буденною.
Одним з найсвітліших (від слова “highlight” англійською) аспектів фільму є гра Жозефа Енгеля. Він має роль дев’ятирічного хитромудрого сина Маріанни, котрий передивився кримінальних програм на телебаченні й тепер передбачає закінчення фільмів і тусується в поліцейському відділку. Він єдиний тримає весь хаос в житті дорослих під контролем і демонструє найчистіші емоції. Ну і звісно, в стрічці є надзвичайно привабливий Луї Гаррель та дві рокові жінки.
Чи варто піти в кіно? Щоб впродовж години п’ятнадцять перемкнутися на французьку буденність і подивитися картину, зняту в стилі нової хвилі з красивими людьми та комедійно-трагічними подіями, безперечно так. Чи стане цей фільм вашим найбільшим відкриттям року? Навряд. Луї Гаррелю в плані режисури треба ще трохи підрости. Але слідкувати за ростом майбутніх можливих метрів авторського кінематографу теж цікаво.
#пусто_про_кіно
Ви з’їжджаєте від своєї коханої Маріанни (Летиція Каста, справжня дружина Луї Гарреля), спите з купою дівчат, майже стаєте щасливим, але (яка несподіванка!) через вісім років Поль помирає. І ваша колишня ненароком запрошує вас на каву й спільне життя з нею і її сином Жозефом, який одночасно підозрює її у вбивстві та любить до безмежжя. А ще у вас з підліткових років закохана Єва (Лілі-Роуз Депп), молодша сестра покійного Поля, яка не просто зберігає мільйони ваших світлин на телефон, а оголошує вашій все ще коханій Маріанні війну.
Якщо ви раптом подумали, що ми переказали весь сюжет екзистенційної комедії, то це лише початок. Дрібка зі стрічки тривалістю 75 хвилин, за які трапляється більше, ніж за життя деяких людей. Адже нудьга, за словами режисера, сценариста та виконавця головної ролі Луї Гарреля, – це зло. Тому за годину п’ятнадцять ви переглянете картину про “секс, смерть і зруйновану дружбу, зрештою, звичайний французький фільм” з елементами комедії, трилеру та драми.
Сценарій “Чесного чоловіка” 35-річний (що в наших пустотливих головах вважається занадто юним для якісного кіно) сентиментальний Гаррель писав із 87-річним дещо скептичним Жан-Клодом Карр’єром, сценаристом “Денної красуні” Луїса Бунюеля, “Пристрасті” Жан-Люка Годара та “Ван Гога. На порозі вічності” Джуліна Шнабеля. З цим чоловіком Луї мріяв працювати з 16-и років. Жан-Клод є автором понад 200 оригінальних сценаріїв, тому і “Чесного чоловіка” намагався зробити несхожим на попередні. Для створення тексту Гаррель і Карр’єр використовували сюрреалістичну гру, в якій хтось писав першу сцену, а інший самотужки створював наступну, не повідомивши про розвиток подій колегу. Вийшло дуже по-французьки – абсурдно до звички і сміху. Бо хто б не сміявся з 15-річної непримітної Єви, яка фотографується в авто Абеля, ніби подорожує з ним, поки той на роботі? Весело до гірких сліз.
Герої сприймають безглузді життєві події як належне. Вони беземоційно говорять про свій біль, захоплення чи розчарування. Луї вірить, ніби “що більше ви приховуєте почуття, то більше воно стає помітним, але якщо ж ви хочете продемонструвати почуття, людина перед вами необов'язково його помітить. Ми залюбки помічаємо те, що прагне бути прихованим, оскільки цікавість приємна”. Тому вмикайте свою допитливість і дивина на екрані стане буденною.
Одним з найсвітліших (від слова “highlight” англійською) аспектів фільму є гра Жозефа Енгеля. Він має роль дев’ятирічного хитромудрого сина Маріанни, котрий передивився кримінальних програм на телебаченні й тепер передбачає закінчення фільмів і тусується в поліцейському відділку. Він єдиний тримає весь хаос в житті дорослих під контролем і демонструє найчистіші емоції. Ну і звісно, в стрічці є надзвичайно привабливий Луї Гаррель та дві рокові жінки.
Чи варто піти в кіно? Щоб впродовж години п’ятнадцять перемкнутися на французьку буденність і подивитися картину, зняту в стилі нової хвилі з красивими людьми та комедійно-трагічними подіями, безперечно так. Чи стане цей фільм вашим найбільшим відкриттям року? Навряд. Луї Гаррелю в плані режисури треба ще трохи підрости. Але слідкувати за ростом майбутніх можливих метрів авторського кінематографу теж цікаво.
#пусто_про_кіно
“Ти знаєш про свою унікальність. Незабаром ти згадаєш про неї. І знову станеш собою”.
З часів, коли президент Річард Ніксон оголосив війну наркотикам, минуло майже 50 років. Відтоді з’явилися класичні драми про наркозалежність: “На голці”, “Реквієм за мрією” та “Щоденники баскетболіста”. А нещодавно Amazon випустив ще одну – “Гарний хлопчик”, фільм Фелікса ван Ґрунінґена з Тімоті Шаламе (якого вже номінували на “Золотий глобус”) та Стівом Каррелом (зіркою “Офісу”) в головних ролях. Здавалося б, що ще можна сказати? Але Феліксу вдалося.
“Гарний хлопчик” – це інтерпретація мемуарів Девіда Шефа і його сина Ніколаса про боротьбу з наркотиками. У стрічці проблема зображена з погляду хворого хлопця та стурбованого батька, що допомагає краще відчути переживання обох персонажів.
Ніку 18 років. Він читає Буковскі, слухає Nirvana, катається на скейті, живе з люблячими батьком і мачухою в Сан-Франциско, а канікули проводить у матері в Лос-Анджелесі. Він – звичайний підліток з вищого класу Північної Каліфорнії, перед яким відкриті всі дороги, серед яких хлопець обирає амфетамін.
Девід у свої 45 успішний журналіст. Він вдруге одружений, має трьох дітей і не розуміє, коли все пішло під три чорти. Його старший син грав у поло, був у складі команди з плавання, подався до шести університетів і всюди вступив. Але тепер той гарний хлопчик, якого він знав, постійно зникає, краде вісім доларів у молодшого брата, щоб купити дозу, та ігнорує проблему.
Упродовж фільму Нік постійно зривається, що й тримає глядача в напрузі. Якщо стандартна композиція складається із зав’язки, кульмінації та розв’язки, то тут є лише найгостріші моменти. Ми не знаємо, звідки взялася ця проблема й чому Нік обрав наркотики для її вирішення. Режисер переплітає бентежне теперішнє з минулим, у якому Дейв співає синові колискову, забирає зі школи й любить “понад усе”. І навіть у цих спогадах ми не знаходимо причину. В одному з діалогів хлопець звинувачує батька в надмірному контролі, а той зізнається, що допускав помилки, але виправити їх неможливо (у фільмі ми побачили єдину помилку Девіда – вирівнювання тексту за лівим краєм, і він все одно її виправив). Тож встановити першогріх важко, але це не архіважливо. Хвороба не обирає за віком, ґендером, банківським рахунком чи расою. Не обов’язково жити в нетрях міст, мати психологічну травму й сваритися з батьками, щоб пристраститися до наркотиків. Достатньо “відчувати чорну діру всередині”, яка заповнюється лише під кайфом.
“Гарного хлопчика” від інших фільмів про наркозалежність відрізняє колористика. Якщо традиційні картини похмурі, то тут кадри сповнені тепла і світла. А часом сонячні промені буквально падають на вас.
Важливу роль відіграє природа, бо розширює простір. Ландшафти, море, гори, дерева, пляжі нагадують прекрасне середовище, в якому народився і виріс Ніколас. Проте гарному місцю не вдалося вберегти гарного хлопчика.
Як і рідним. Батьківська любов хоч і невичерпна, проте сили людські – так. Врешті-решт, найзавзятіші теж здаються, бо врятувати людину без її волі неможливо. Можна тільки бути поруч, коли треба.
“Гарний хлопчик” не романтизує залежність і не лякає наслідками. Це життєствердна картина тріумфу любові. Попри чудові сцени, музику та гру акторів, вона навряд виборе собі місце в залі слави. Це хороший фільм, який заслуговує перегляду і точно змусить співпереживати, але чогось неймовірного очікувати не варто.
P.s. Намагайтеся не проводити паралелі, коли Стів Каррел обурено кричатиме “fuck!”, а Тімоті Шаламе кататиметься на велосипедах з дорослим чоловіком.
#пусто_про_кіно
З часів, коли президент Річард Ніксон оголосив війну наркотикам, минуло майже 50 років. Відтоді з’явилися класичні драми про наркозалежність: “На голці”, “Реквієм за мрією” та “Щоденники баскетболіста”. А нещодавно Amazon випустив ще одну – “Гарний хлопчик”, фільм Фелікса ван Ґрунінґена з Тімоті Шаламе (якого вже номінували на “Золотий глобус”) та Стівом Каррелом (зіркою “Офісу”) в головних ролях. Здавалося б, що ще можна сказати? Але Феліксу вдалося.
“Гарний хлопчик” – це інтерпретація мемуарів Девіда Шефа і його сина Ніколаса про боротьбу з наркотиками. У стрічці проблема зображена з погляду хворого хлопця та стурбованого батька, що допомагає краще відчути переживання обох персонажів.
Ніку 18 років. Він читає Буковскі, слухає Nirvana, катається на скейті, живе з люблячими батьком і мачухою в Сан-Франциско, а канікули проводить у матері в Лос-Анджелесі. Він – звичайний підліток з вищого класу Північної Каліфорнії, перед яким відкриті всі дороги, серед яких хлопець обирає амфетамін.
Девід у свої 45 успішний журналіст. Він вдруге одружений, має трьох дітей і не розуміє, коли все пішло під три чорти. Його старший син грав у поло, був у складі команди з плавання, подався до шести університетів і всюди вступив. Але тепер той гарний хлопчик, якого він знав, постійно зникає, краде вісім доларів у молодшого брата, щоб купити дозу, та ігнорує проблему.
Упродовж фільму Нік постійно зривається, що й тримає глядача в напрузі. Якщо стандартна композиція складається із зав’язки, кульмінації та розв’язки, то тут є лише найгостріші моменти. Ми не знаємо, звідки взялася ця проблема й чому Нік обрав наркотики для її вирішення. Режисер переплітає бентежне теперішнє з минулим, у якому Дейв співає синові колискову, забирає зі школи й любить “понад усе”. І навіть у цих спогадах ми не знаходимо причину. В одному з діалогів хлопець звинувачує батька в надмірному контролі, а той зізнається, що допускав помилки, але виправити їх неможливо (у фільмі ми побачили єдину помилку Девіда – вирівнювання тексту за лівим краєм, і він все одно її виправив). Тож встановити першогріх важко, але це не архіважливо. Хвороба не обирає за віком, ґендером, банківським рахунком чи расою. Не обов’язково жити в нетрях міст, мати психологічну травму й сваритися з батьками, щоб пристраститися до наркотиків. Достатньо “відчувати чорну діру всередині”, яка заповнюється лише під кайфом.
“Гарного хлопчика” від інших фільмів про наркозалежність відрізняє колористика. Якщо традиційні картини похмурі, то тут кадри сповнені тепла і світла. А часом сонячні промені буквально падають на вас.
Важливу роль відіграє природа, бо розширює простір. Ландшафти, море, гори, дерева, пляжі нагадують прекрасне середовище, в якому народився і виріс Ніколас. Проте гарному місцю не вдалося вберегти гарного хлопчика.
Як і рідним. Батьківська любов хоч і невичерпна, проте сили людські – так. Врешті-решт, найзавзятіші теж здаються, бо врятувати людину без її волі неможливо. Можна тільки бути поруч, коли треба.
“Гарний хлопчик” не романтизує залежність і не лякає наслідками. Це життєствердна картина тріумфу любові. Попри чудові сцени, музику та гру акторів, вона навряд виборе собі місце в залі слави. Це хороший фільм, який заслуговує перегляду і точно змусить співпереживати, але чогось неймовірного очікувати не варто.
P.s. Намагайтеся не проводити паралелі, коли Стів Каррел обурено кричатиме “fuck!”, а Тімоті Шаламе кататиметься на велосипедах з дорослим чоловіком.
#пусто_про_кіно
Доброго ранку! Сьогодні ми пустуємо про екстраординарну режисерку Саллі Поттер! О 14.00 чекаємо вас в New Work Labs Globus (ТЦ "Globus", алея Героїв Небесної Сотні, 2а). Або о тій ж годині, але в нашому Instagram @pustoproject, щоб дивитись трансляцію.
Реєструйтесь за посиланням: https://goo.gl/forms/JC0YX5kQyoapmTEb2
Не запізнюйтесь. До пустування!
Реєструйтесь за посиланням: https://goo.gl/forms/JC0YX5kQyoapmTEb2
Не запізнюйтесь. До пустування!
Перше, що він почував “немовлям у білому світі” була журба. Перше, що мугикав, – українські народні колискові та “Іди ти, сину, на Україну, нас кленучи”. Перше, що слухав, – поезію Тараса Шевченка та “тужне надгробне голосіння” із “Заповіту”. Перше, що згадував Василь Стус про своє дитинство – оці слова* і те, що йому вадило чужомовне й дурне шкільне навчання. Римував він вперше, коли був у четвертому класі: щось жартівливе російською про собаку. Минулося. Потім поезія прийшла разом із любов’ю.
“Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,
на сімсот тридцять чотири "здрастуй",
скажи, що ти мене любиш.
Тільки скажи "люблю".
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово”.
Василь Стус народився шостого січня 1938 року у Вінницькій області, в селі Рахнівка, але коли хлопчику був рік, його сім’я переселилася в Сталіно (сьогодні – Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації. Він навчався в “чужомовній” школі, опісля – вступив на історико-філологічний факультет. Василь любив поезію Рильського та Вергарна і не любив несправжню (донецьку) Україну. Тужив за пісенною (як мамині колискові) і в пісенну й поїхав: на Кіровоградщину, викладати українську мову й літературу. Після трьох місяців життя в “справжності”, два роки служив в армії на Уралі. “Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші –1959 рік”.
“Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965-1966 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унґаретті, Квазімодо. Ще люблю «густу» прозу – Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер”.
Після армії Василь вступив на аспірантуру в Інститут літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Ходив на літературні вечори, зустрічі з майбутніми переслідуваними діячами культури та був активним членом Клубу творчої молоді. Сучасники пригадували, як Стус, виступаючи, “еее”-кав і запинався в пошуках влучного слова, але це лише додавало харизми самотньо-жертовно-героїчному образу поета, якого не друкували.
У 1965 році Василь одружився з Валентиною Попелюх. Тоді ж під час сумнозвісної прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” першим підірвався з місця для протесту проти арештів діячів української культури. У 1972 році Стуса вперше засудили за “антирадянську агітацію й пропаганду”. Після восьми років неволі, він повернувся додому й вступив до Української Гельсінської групи, членів якої вже тоді репресували. “Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго”. Згодом він зрікся радянського громадянства. Далі – суд, ув’язнення, смерть. Так чи так спровокована радянською владою: буквально чи опосередковано через політичний тиск.
Стуса стоїть поряд із стражденними метрами української літератури: Шевченком і Лесею Українкою. В нього був низький інстинкт самозбереження і загострене почуття справедливості настільки, що навіть під шкірою відчувалося бажання триматися своїх принципів. Ми ж Стуса любимо за його метафоричність, словотвір і лаконічність. Радимо читати не лише громадянську, але й філософську та інтимну лірику поета. Хоча політичні вірші в нього не схожі на агітаційні тексти, це – поезія першої проби. Мабуть, тому йому й не дали сказати останнього слова на суді та спалили близько 300 ліричних текстів, створених у в’язниці. Але за нього говорить те, що залишилось, і говорить красиво, а ми слухаємо.
“Перерізане світлом вікно
вулиці — біле по білому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе — над”.
#пусто_про_автора
*Слова з передмови до збірки “Зимові дерева”, яку видали в Брюсселі в 1970.
“Віддалена від мене на сімсот тридцять чотири дні,
на сімсот тридцять чотири "здрастуй",
скажи, що ти мене любиш.
Тільки скажи "люблю".
Одне-єдине, кругле, вологе соковите,
як плід біля вишневої кісточки,
червоне слово”.
Василь Стус народився шостого січня 1938 року у Вінницькій області, в селі Рахнівка, але коли хлопчику був рік, його сім’я переселилася в Сталіно (сьогодні – Донецьк), щоб уникнути примусової колективізації. Він навчався в “чужомовній” школі, опісля – вступив на історико-філологічний факультет. Василь любив поезію Рильського та Вергарна і не любив несправжню (донецьку) Україну. Тужив за пісенною (як мамині колискові) і в пісенну й поїхав: на Кіровоградщину, викладати українську мову й літературу. Після трьох місяців життя в “справжності”, два роки служив в армії на Уралі. “Почувся мужчиною. Вірші, звичайно, майже не писалися, оскільки на плечах – погони. Але там прийшов до мене Бажан. Тоді ж – перші друковані вірші –1959 рік”.
“Післяармійський час був уже часом поезії. Це була епоха Пастернака і – необачно велика любов до нього. Звільнився – тільки десь 1965-1966 рр. Нині найбільше люблю Гете, Свідзінського, Рільке. Славні італійці (те, що знаю). Особливо – Унґаретті, Квазімодо. Ще люблю «густу» прозу – Толстого, Гемінґвея, Стефаника, Пруста, Камю. Вабить – і дуже – Фолкнер”.
Після армії Василь вступив на аспірантуру в Інститут літератури імені Тараса Шевченка АН УРСР. Ходив на літературні вечори, зустрічі з майбутніми переслідуваними діячами культури та був активним членом Клубу творчої молоді. Сучасники пригадували, як Стус, виступаючи, “еее”-кав і запинався в пошуках влучного слова, але це лише додавало харизми самотньо-жертовно-героїчному образу поета, якого не друкували.
У 1965 році Василь одружився з Валентиною Попелюх. Тоді ж під час сумнозвісної прем’єри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків” першим підірвався з місця для протесту проти арештів діячів української культури. У 1972 році Стуса вперше засудили за “антирадянську агітацію й пропаганду”. Після восьми років неволі, він повернувся додому й вступив до Української Гельсінської групи, членів якої вже тоді репресували. “Психологічно я розумів, що тюремна брама уже відкрилася для мене, що днями вона зачиниться за мною – і зачиниться надовго”. Згодом він зрікся радянського громадянства. Далі – суд, ув’язнення, смерть. Так чи так спровокована радянською владою: буквально чи опосередковано через політичний тиск.
Стуса стоїть поряд із стражденними метрами української літератури: Шевченком і Лесею Українкою. В нього був низький інстинкт самозбереження і загострене почуття справедливості настільки, що навіть під шкірою відчувалося бажання триматися своїх принципів. Ми ж Стуса любимо за його метафоричність, словотвір і лаконічність. Радимо читати не лише громадянську, але й філософську та інтимну лірику поета. Хоча політичні вірші в нього не схожі на агітаційні тексти, це – поезія першої проби. Мабуть, тому йому й не дали сказати останнього слова на суді та спалили близько 300 ліричних текстів, створених у в’язниці. Але за нього говорить те, що залишилось, і говорить красиво, а ми слухаємо.
“Перерізане світлом вікно
вулиці — біле по білому
аж до болю.
Насип.
Далеке шосе.
Машини.
I небо вологе — над”.
#пусто_про_автора
*Слова з передмови до збірки “Зимові дерева”, яку видали в Брюсселі в 1970.
