На полях у психоаналітика
Новинка в Комубук і старинка в деяких інших сенсах (оригінали написані в 2010, 2014 роках) від корейсько-німецького філософа Бьончхоля Хана. Цікавий погляд на причини депресії, РДУГ, вигорання тощо. #книга@psychoanalytic_fields
Складність сьогодні полягає не в тому, що ми не можемо вільно висловити свою думку, а в тому, щоб створити вільні простори самотності й мовчання, в яких знайдемо що сказати. Репресивні сили більше не перешкоджають нам висловлювати думки. Навпаки, вони навіть примушують до цього. Яке ж це звільнення не мусити нічого говорити і могти мовчати, адже лише тоді в нас є можливість створити щось усе більш рідкісне: щось, що справді варте того, щоб бути сказаним
Дельоз (цит. за Бьончхоль Х.)
#цитата
Дельоз (цит. за Бьончхоль Х.)
#цитата
Автор: Сергій Якушик
Віра в абсолютне сцілення - це страшна токсична фантазія, яка тягне на дно відчаю і ретравматизації.
Нас чомусь не дивують зміни тіла після травм. Шрами, як мінімум, думаються логічним продовженням досвіду, і досить часто стають полотном розповіді. Або маскуються, прибираються, шліфуються, якщо є не переносимими для людини. І це нормально. Ми бачимо людей, які вчаться користуватися протезами, вчаться бути зі змінами тіла - це викликає захоплення їхньої силою волі.
Це все про визнання і прийняття змін, які відбулися з тілом в результаті не тільки травми, але й в процесі її зцілення.
Але чомусь коли ми говоримо про психіку, в полі ментального формується фантазія, що зцілення психічної травми має стерти не тільки саму травму, але і її наслідки. Та ж так бути не може. Для початку, а яка саме психічна травма? Бо видів їх багато. Чому це важливо, можете запитати Ви? Дивіться, це не лише про саме травму і не лише про травматичний досвід, це про всю архітектуру психіки. Травма як афективно заряджений об'єкт, починає впливати на психіку викривлябчи її структури: захисти, процеси й феномени. І чим більш рання травма сталася, тим більше навколо неї формувалася і психічна організація, і психічна структура. І от коли ми "прибираємо" психічну травму, вся інша психіка у нас же лишається, чи не так? Вся конструкція психіки від механізмів захисту до процесів, лишається тією ж, оскільки вже є сформованою.
Тому момент перший, якщо ми прибираємо травму, опрацьовуємо її, необхідністю є й опрацювання психічних процесів вцілому, а це довготривалий шлях. І дзеркально, працюючи з психічними процесами ми працюємо і з зціленням травми.
По-друге, ми не зможемо повернутися у стан "до", це неможливо. Зцілена психічна травма залишить шрами, вони можуть пекти в певних ситуаціях і нити на "погоду", нагадуючи про себе. Але це добре і необхідно, не тільки як спогади, але й як інтегрований досвід, механізм попередження небезпеки.
Чи можна зцілити психічну травму? Так, і є багато прекрасних методів для цього, але зцілення людини, це значно ширше поняття і довший процес.
Віра в абсолютне сцілення - це страшна токсична фантазія, яка тягне на дно відчаю і ретравматизації.
Нас чомусь не дивують зміни тіла після травм. Шрами, як мінімум, думаються логічним продовженням досвіду, і досить часто стають полотном розповіді. Або маскуються, прибираються, шліфуються, якщо є не переносимими для людини. І це нормально. Ми бачимо людей, які вчаться користуватися протезами, вчаться бути зі змінами тіла - це викликає захоплення їхньої силою волі.
Це все про визнання і прийняття змін, які відбулися з тілом в результаті не тільки травми, але й в процесі її зцілення.
Але чомусь коли ми говоримо про психіку, в полі ментального формується фантазія, що зцілення психічної травми має стерти не тільки саму травму, але і її наслідки. Та ж так бути не може. Для початку, а яка саме психічна травма? Бо видів їх багато. Чому це важливо, можете запитати Ви? Дивіться, це не лише про саме травму і не лише про травматичний досвід, це про всю архітектуру психіки. Травма як афективно заряджений об'єкт, починає впливати на психіку викривлябчи її структури: захисти, процеси й феномени. І чим більш рання травма сталася, тим більше навколо неї формувалася і психічна організація, і психічна структура. І от коли ми "прибираємо" психічну травму, вся інша психіка у нас же лишається, чи не так? Вся конструкція психіки від механізмів захисту до процесів, лишається тією ж, оскільки вже є сформованою.
Тому момент перший, якщо ми прибираємо травму, опрацьовуємо її, необхідністю є й опрацювання психічних процесів вцілому, а це довготривалий шлях. І дзеркально, працюючи з психічними процесами ми працюємо і з зціленням травми.
По-друге, ми не зможемо повернутися у стан "до", це неможливо. Зцілена психічна травма залишить шрами, вони можуть пекти в певних ситуаціях і нити на "погоду", нагадуючи про себе. Але це добре і необхідно, не тільки як спогади, але й як інтегрований досвід, механізм попередження небезпеки.
Чи можна зцілити психічну травму? Так, і є багато прекрасних методів для цього, але зцілення людини, це значно ширше поняття і довший процес.
Рон Бриттон описывает аналитический кабинет сравнивая его с браком.
В нем мы делим с другим человеком не только физическое пространство, но и ментальное.
Так, Монтень в своем замке построил себе отдельную башню, куда бы не могла проникать жена и он мог бы творить. А Чехов в своем доме в Ялте выделил своей жене отдельный от него этаж.
Получается, что для творчества нам часто нужно отдельное пространство, но то место в аналитическом кабинете, где эти пространства могут пересекаться имеет важное значение.
Во всех примерах выше люди нуждались в «пространстве без примеси других».
Рон Бриттон пишет о сильной склонности к приписывающей проективной идентификации и ментальном смешивании, что мешает находить свое пространство рядом с другим.
В эссе «О силе нашего воображения» Монтень пишет: «… Если кто-нибудь страдает в моем присутствии, я сам начинаю испытывать физические страдания, и мои ощущения часто вытесняются ощущениями других. Если кто-нибудь поблизости закашляется, у меня стесняется грудь и першит в горле. … Я перенимаю наблюдаемую болезнь и испытываю ее на себе».
Важная часть уделяется тому, что для свободного мышления нужен третий, в противном случае все превращается в неконтролируемый хаос.
«Аналитику нужна третья фигура (third presence), которую можно найти на сеансе только занимая третью позицию самонаблюдения и не покидая при этом свое место в диадном взаимодействии с пациентом. Эту конфигурацию, когда она достигнута, я назвал триангулярным пространством и предположил, что с нее начинается жизнь в триангулярных отношениях Эдиповой ситуации (Britton, 1989)».
Отдельная задача состоит в том, как искать эту совместную ментальную комнату рядом с другим.
Невозможнсть этого и трудности Бриттон сравнивает с аллергией на продукты, или психической аллергией на присутствие другого. Что может быть как врожденным, так и следствием неудачного контейнирования.
«Существует ли у младенца врожденный фактор, увеличивающий риск неудачи материнского контейнирования, и если да, то что за фактор это может быть? Моим ответом было предположение, что существует аллергия на продукты другой психики, аналогичная отклику телесной иммунной системы».
Рональд Бриттон. Нарциссические проблемы пребывания в общем пространстве
Перевод З. Баблояна.
Научная ред. И.Ю. Романова.
В нем мы делим с другим человеком не только физическое пространство, но и ментальное.
Так, Монтень в своем замке построил себе отдельную башню, куда бы не могла проникать жена и он мог бы творить. А Чехов в своем доме в Ялте выделил своей жене отдельный от него этаж.
Получается, что для творчества нам часто нужно отдельное пространство, но то место в аналитическом кабинете, где эти пространства могут пересекаться имеет важное значение.
Во всех примерах выше люди нуждались в «пространстве без примеси других».
Рон Бриттон пишет о сильной склонности к приписывающей проективной идентификации и ментальном смешивании, что мешает находить свое пространство рядом с другим.
В эссе «О силе нашего воображения» Монтень пишет: «… Если кто-нибудь страдает в моем присутствии, я сам начинаю испытывать физические страдания, и мои ощущения часто вытесняются ощущениями других. Если кто-нибудь поблизости закашляется, у меня стесняется грудь и першит в горле. … Я перенимаю наблюдаемую болезнь и испытываю ее на себе».
Важная часть уделяется тому, что для свободного мышления нужен третий, в противном случае все превращается в неконтролируемый хаос.
«Аналитику нужна третья фигура (third presence), которую можно найти на сеансе только занимая третью позицию самонаблюдения и не покидая при этом свое место в диадном взаимодействии с пациентом. Эту конфигурацию, когда она достигнута, я назвал триангулярным пространством и предположил, что с нее начинается жизнь в триангулярных отношениях Эдиповой ситуации (Britton, 1989)».
Отдельная задача состоит в том, как искать эту совместную ментальную комнату рядом с другим.
Невозможнсть этого и трудности Бриттон сравнивает с аллергией на продукты, или психической аллергией на присутствие другого. Что может быть как врожденным, так и следствием неудачного контейнирования.
«Существует ли у младенца врожденный фактор, увеличивающий риск неудачи материнского контейнирования, и если да, то что за фактор это может быть? Моим ответом было предположение, что существует аллергия на продукты другой психики, аналогичная отклику телесной иммунной системы».
Рональд Бриттон. Нарциссические проблемы пребывания в общем пространстве
Перевод З. Баблояна.
Научная ред. И.Ю. Романова.
В последние годы много думаю о времени, о том, как оно может схлопываться и разрушаться, и о том без-временном «пузыре», в котором поневоле обнаруживаю сама себя. Недавно, переводя Роберта Столороу (хотим с коллегой опубликовать его статью), мне попался фрагмент, который, кажется, довольно точно объясняет это состояние. Столороу говорит, что эмоциональная травма не просто видоизменяет наше переживание времени и приводит к диссоциации. А что сама диссоциация - это и есть травматическая темпоральность. То есть, буквально, любая диссоциация - травматическая темпоральность. Образно, это похоже на кадры из «Интерстеллара», где одна планета (насколько я помню) была столь близка к чёрной дыре и её огромной гравитации, что пока на Земле прошло два десятка лет, на этой планете прошла лишь пара часов.
Линейность повседневного времени нарушается, и больше нет той протяжённости между прошлым и открытым будущим - чувства «..замирают в кадре вечного настоящего, в котором человек оказывается замкнут». Прошлое становится настоящим, а будущее обречено на бесконечное повторение. (Сравните с пониманием бессознательного у Фройда.) Такой человек, вырванный из общей для нас структуры темпоральности (он ведь уже на этой другой планете), живёт в какой-то иной реальности. Его мир переживаний оказывается почти несопоставим с мирами других людей. Так травма приводит к отчуждению и остаётся изолированной от человеческого диалога.
И хотя автор изъясняется довольно сложно, он приводит наглядный пример пациентки, которая пересказывала свою жизнь психиатру. Она заметила, что когда приближалась к очередному травматичному сюжету, то часть её будто откалывалась и оставалась в том же времени и месте, где всё случилось. К концу интервью девушка была абсолютно разобрана. Столороу предлагает метафору портключа из Гарри Поттера. (В некоторых переводах просто «портал»). В мире Гарри Поттера, мальчика, пережившего убийство своих родителей, а потом воспитание жестокими родственниками, портключ - это такая вещица, которая мгновенно переносит тебя в другое место. Например, это поношенный ботинок, прикасаясь к которому, оказываешься на Кубке мира по квиддичу. Порталы стирают временной промежуток, обычно необходимый для того, чтобы туда добраться. У каждой травмы тоже есть такие портключи, но подобные «перемещения» могут фрагментировать, влиять на ощущение целостности и непрерывности.
Получается, диссоциация (по Столороу) - это когда мы существуем как бы в разных временных мирах: одна часть опыта принадлежит нынешней жизни, а другая остаётся в том вечном мучительном «сейчас», где травма всё ещё происходит.
#заметки
Линейность повседневного времени нарушается, и больше нет той протяжённости между прошлым и открытым будущим - чувства «..замирают в кадре вечного настоящего, в котором человек оказывается замкнут». Прошлое становится настоящим, а будущее обречено на бесконечное повторение. (Сравните с пониманием бессознательного у Фройда.) Такой человек, вырванный из общей для нас структуры темпоральности (он ведь уже на этой другой планете), живёт в какой-то иной реальности. Его мир переживаний оказывается почти несопоставим с мирами других людей. Так травма приводит к отчуждению и остаётся изолированной от человеческого диалога.
И хотя автор изъясняется довольно сложно, он приводит наглядный пример пациентки, которая пересказывала свою жизнь психиатру. Она заметила, что когда приближалась к очередному травматичному сюжету, то часть её будто откалывалась и оставалась в том же времени и месте, где всё случилось. К концу интервью девушка была абсолютно разобрана. Столороу предлагает метафору портключа из Гарри Поттера. (В некоторых переводах просто «портал»). В мире Гарри Поттера, мальчика, пережившего убийство своих родителей, а потом воспитание жестокими родственниками, портключ - это такая вещица, которая мгновенно переносит тебя в другое место. Например, это поношенный ботинок, прикасаясь к которому, оказываешься на Кубке мира по квиддичу. Порталы стирают временной промежуток, обычно необходимый для того, чтобы туда добраться. У каждой травмы тоже есть такие портключи, но подобные «перемещения» могут фрагментировать, влиять на ощущение целостности и непрерывности.
Получается, диссоциация (по Столороу) - это когда мы существуем как бы в разных временных мирах: одна часть опыта принадлежит нынешней жизни, а другая остаётся в том вечном мучительном «сейчас», где травма всё ещё происходит.
#заметки
Психоаналітичний_сетинг_як_творчий_простір_Петер_Льовенберг.pdf
3.8 MB
Клікбейтний текст Пітера Льовенберга «Психоаналітичний сетинг як творчий простір». Саме творчого простору там взагалі-то і нема, але все одно цікаво почитати уявлення ще однієї людини про організацію своєї практики. До того ж доволі категоричної - тут прямо по пунктам є деякі погляди на контейнування, (контр)перенесення, межі, та й навіть походи в туалет. Автор - американський психоаналітик, історик, викладач. Готував цей виступ спеціально для літньої школи в Одесі у 2008 році.
#переклад
#переклад
На полях у психоаналітика
Психоаналітичний_сетинг_як_творчий_простір_Петер_Льовенберг.pdf
Психоаналітичний сетинг слугує творчим контейнером. Під цим я маю на увазі, що ані психоаналітичний сетинг, ані аналітик не є інертними контейнерами на кшталт глечика з водою, який має залишатися стерильним і незмінним, не взаємодіючи зі своїм вмістом. Адже якщо глечик почне взаємодіяти з водою, ви навряд чи захочете її пити.
Натомість аналітичний сетинг, якщо дозволите скористатися американською метафорою, радше нагадує дубову бочку для віскі, яка взаємодіє з дистильованим суслом у процесі дозрівання, витримки, детоксикації, модифікації та зміни. Бочку підсушують і обпалюють, утворюючи всередині товстий шар деревного вугілля, здатний поглинати небажані домішки та надавати напою аромату.
Дубові бочки, у яких витримують віскі, не є герметичними: вони проникні для повітря, що дозволяє спирту випаровуватися. За десять років витримки, яка пом’якшує смак, напій набуває деревних ароматів і кольору, через випаровування втрачається близько чверті спирту. Шотландці, які використовують американські бочки з-під бурбону, називають цю втрату «часткою ангелів».
#цитата
Дисциплина, которую мы называем психоанализом, представляет собой гораздо больше, чем просто технику психотерапии. Это экзотическая смесь из философии, искусства, науки и интуиции. Хотя он пытается быть научным в своих теоретических построениях, однако в своих практических методах – это разновидность исполнительского искусства.
Арнольд Бернстайн
#цитата
На рисунку зображена модель нульового рівня перенесення, запропонована Вестеном (Westen, запозич. McClellan et al, 1968). Рисунок ілюструє елементарну (?) когнітивну проблему: як нашій психіці вдається прочитати слова «THE» і «CAT», хоча символ посередині (А/Н) написаний однаково, і як їй вдається автоматично розв’язати цю неоднозначність? На думку авторів, перенесення — це процес приписування смислу, спрямований на пошук уже відомого, на повторне віднаходження раніше пережитих реалій. Адаптація індивіда до фактів зовнішньої та внутрішньої реальності вимагає постійної уваги до контексту. Перенесення — це ретрансляція, спрямована на пошук відповідностей між категоріями інформації, отриманої в минулому та сприйманої в теперішньому, тоді як об’єктам, щодо яких психіка не має апріорних інструкцій, надаються нові категоріальні визначення. Саме тому адекватна або реалістична реакція, цілковито вільна навіть від тіні несвідомих фантазій, неможлива ані з боку пацієнта, ані з боку аналітика.
Forwarded from Прогулки по бессознательному с Василием Манзаром (Василий Манзар)
Как я заметил из своего клинического опыта, люди часто выбирают будущую профессию по двум причинам. Первая - отсылает к детским играм ребенка и восхищениям родителя . Вторая - неудача развития, где профессия становится способом репарировать собственную личность.
#мысль
#мысль