Психотерапевтическая игра «Ядовитые печеньки», ч. 2

Всем привет! Спасибо, что присоединились и проявили интерес к «ядовито-печенюшному» разбору.

Напомню, что идея игры состоит в том, чтобы сначала прочитать психотерапевтический случай и ответить для себя на ряд вопросов, а уже потом сравнить своё понимание с версиями других.

Теперь делюсь тем, что об этом думает наша компания психоаналитиков (кликайте на имена):

1. Шелдон Бах - современная фройдистская перспектива
2. Мэри-Джоан Герсон - интерперсональная школа
3. Сью Гранд - реляционная оптика
4. Стивен Кноблаух - феноменология

Поскольку все сотрудничали с Psychoanalytic Dialogues - реляционным изданием, - заметен общий сдвиг именно в отношенческую сторону. И всё же каждый из авторов увидел в материале что-то своё. Интересно представить это так, будто мы побывали на четырёх супервизиях у четырёх разных супервизоров.

После чтения можно спросить себя ещё о таком:

– Какой из взглядов оказался ближе всего к вашему первоначальному пониманию случая?
– Какая идея заставила вас пересмотреть или дополнить свой ответ?
– Что вы заметили такого, чего, по вашему мнению, не заметил ни один из четырёх авторов?
– К кому из них захотелось бы пойти на супервизию «во второй раз»? И почему?

При желании скидывайте свои ответы в комментарии, мне особенно интересно насчёт последнего, кто вызвал больше всего доверия.

А в следующем посте попробуем положить эти четыре «супервизии» рядом и посмотреть, как один и тот же клинический материал меняется в зависимости от того, кто на него смотрит.

Цікава стаття про історію терапевтичної культури від mntflow

Індивід, якого ми знали ще незадовго до початку нашого століття, був продуктом психоаналітичної призми. Племінник Зигмунда Фрейда, Едвард Бернейс, який емігрував в Америку ще до того, як його дядя став відомим завдяки психоаналізу, був одним із основоположників політтехнологій, соціальної інженерії та працівником адміністрації Вудро Вільсона. Після Першої світової війни, щоб уникнути недовіри у суспільстві у зв’язку з тим, що він займався пропагандою, винайшов термін "міністр зв’язків з громадськістю". Його також цікавила реклама, постійно спілкуючись зі своїм дядьком, та прочитав декілька його праць, він приходить до висновку, що поведінка людей залежить від несвідомих мотивів, а у сфері реклами важливо використовувати асоціації та образи, які можуть впливати на сприйняття продукту. Наочним прикладом для цього стала його рекламна кампанія, яка була присвячена жіночому курінню. У той час це була табуйована та засуджувана тема, що дуже шкодило заробіткам тютюнових компаній, які втрачали велику частку ринку. На великодьному параді 1920 року, Бернейс виводить групу жінок, які йшли у центрі пасхальної колони, по сигналу, вони діставали приховані у кишенях цигарки та ефектно закурювали їх. Після цієї події Бернейс звертається до свого знайомого психоаналітика для того, щоб той придумав гасло. Едвард розсилає новину у пресу з заголовком "Факели свободи". Зв’язав куріння з американським символом, Статуєю Свободи, та з самим концептом свободи як такої, йому вдалося створити суспільний поштовх у ставленні до жіночого куріння. Бернейс змінив думку більшості населення своєї країни одним рекламним лозунгом, використовуючи психоаналіз.

#стаття

Складність сьогодні полягає не в тому, що ми не можемо вільно висловити свою думку, а в тому, щоб створити вільні простори самотності й мовчання, в яких знайдемо що сказати. Репресивні сили більше не перешкоджають нам висловлювати думки. Навпаки, вони навіть примушують до цього. Яке ж це звільнення не мусити нічого говорити і могти мовчати, адже лише тоді в нас є можливість створити щось усе більш рідкісне: щось, що справді варте того, щоб бути сказаним

Дельоз (цит. за Бьончхоль Х.)

#цитата

Автор: Сергій Якушик

Віра в абсолютне сцілення - це страшна токсична фантазія, яка тягне на дно відчаю і ретравматизації.
Нас чомусь не дивують зміни тіла після травм. Шрами, як мінімум, думаються логічним продовженням досвіду, і досить часто стають полотном розповіді. Або маскуються, прибираються, шліфуються, якщо є не переносимими для людини. І це нормально. Ми бачимо людей, які вчаться користуватися протезами, вчаться бути зі змінами тіла - це викликає захоплення їхньої силою волі.
Це все про визнання і прийняття змін, які відбулися з тілом в результаті не тільки травми, але й в процесі її зцілення.
Але чомусь коли ми говоримо про психіку, в полі ментального формується фантазія, що зцілення психічної травми має стерти не тільки саму травму, але і її наслідки. Та ж так бути не може. Для початку, а яка саме психічна травма? Бо видів їх багато. Чому це важливо, можете запитати Ви? Дивіться, це не лише про саме травму і не лише про травматичний досвід, це про всю архітектуру психіки. Травма як афективно заряджений об'єкт, починає впливати на психіку викривлябчи її структури: захисти, процеси й феномени. І чим більш рання травма сталася, тим більше навколо неї формувалася і психічна організація, і психічна структура. І от коли ми "прибираємо" психічну травму, вся інша психіка у нас же лишається, чи не так? Вся конструкція психіки від механізмів захисту до процесів, лишається тією ж, оскільки вже є сформованою.
Тому момент перший, якщо ми прибираємо травму, опрацьовуємо її, необхідністю є й опрацювання психічних процесів вцілому, а це довготривалий шлях. І дзеркально, працюючи з психічними процесами ми працюємо і з зціленням травми.
По-друге, ми не зможемо повернутися у стан "до", це неможливо. Зцілена психічна травма залишить шрами, вони можуть пекти в певних ситуаціях і нити на "погоду", нагадуючи про себе. Але це добре і необхідно, не тільки як спогади, але й як інтегрований досвід, механізм попередження небезпеки.
Чи можна зцілити психічну травму? Так, і є багато прекрасних методів для цього, але зцілення людини, це значно ширше поняття і довший процес.

Рон Бриттон описывает аналитический кабинет сравнивая его с браком.

В нем мы делим с другим человеком не только физическое пространство, но и ментальное.

Так, Монтень в своем замке построил себе отдельную башню, куда бы не могла проникать жена и он мог бы творить. А Чехов в своем доме в Ялте выделил своей жене отдельный от него этаж.

Получается, что для творчества нам часто нужно отдельное пространство, но то место в аналитическом кабинете, где эти пространства могут пересекаться имеет важное значение.

Во всех примерах выше люди нуждались в «пространстве без примеси других».

Рон Бриттон пишет о сильной склонности к приписывающей проективной идентификации и ментальном смешивании, что мешает находить свое пространство рядом с другим.

В эссе «О силе нашего воображения» Монтень пишет: «… Если кто-нибудь страдает в моем присутствии, я сам начинаю испытывать физические страдания, и мои ощущения часто вытесняются ощущениями других. Если кто-нибудь поблизости закашляется, у меня стесняется грудь и першит в горле. … Я перенимаю наблюдаемую болезнь и испытываю ее на себе».

Важная часть уделяется тому, что для свободного мышления нужен третий, в противном случае все превращается в неконтролируемый хаос.

«Аналитику нужна третья фигура (third presence), которую можно найти на сеансе только занимая третью позицию самонаблюдения и не покидая при этом свое место в диадном взаимодействии с пациентом. Эту конфигурацию, когда она достигнута, я назвал триангулярным пространством и предположил, что с нее начинается жизнь в триангулярных отношениях Эдиповой ситуации (Britton, 1989)».

Отдельная задача состоит в том, как искать эту совместную ментальную комнату рядом с другим.

Невозможнсть этого и трудности Бриттон сравнивает с аллергией на продукты, или психической аллергией на присутствие другого. Что может быть как врожденным, так и следствием неудачного контейнирования.

«Существует ли у младенца врожденный фактор, увеличивающий риск неудачи материнского контейнирования, и если да, то что за фактор это может быть? Моим ответом было предположение, что существует аллергия на продукты другой психики, аналогичная отклику телесной иммунной системы».

Рональд Бриттон. Нарциссические проблемы пребывания в общем пространстве
Перевод З. Баблояна.
Научная ред. И.Ю. Романова.

В последние годы много думаю о времени, о том, как оно может схлопываться и разрушаться, и о том без-временном «пузыре», в котором поневоле обнаруживаю сама себя. Недавно, переводя Роберта Столороу (хотим с коллегой опубликовать его статью), мне попался фрагмент, который, кажется, довольно точно объясняет это состояние. Столороу говорит, что эмоциональная травма не просто видоизменяет наше переживание времени и приводит к диссоциации. А что сама диссоциация - это и есть травматическая темпоральность. То есть, буквально, любая диссоциация - травматическая темпоральность. Образно, это похоже на кадры из «Интерстеллара», где одна планета (насколько я помню) была столь близка к чёрной дыре и её огромной гравитации, что пока на Земле прошло два десятка лет, на этой планете прошла лишь пара часов.

Линейность повседневного времени нарушается, и больше нет той протяжённости между прошлым и открытым будущим - чувства «..замирают в кадре вечного настоящего, в котором человек оказывается замкнут». Прошлое становится настоящим, а будущее обречено на бесконечное повторение. (Сравните с пониманием бессознательного у Фройда.) Такой человек, вырванный из общей для нас структуры темпоральности (он ведь уже на этой другой планете), живёт в какой-то иной реальности. Его мир переживаний оказывается почти несопоставим с мирами других людей. Так травма приводит к отчуждению и остаётся изолированной от человеческого диалога.

И хотя автор изъясняется довольно сложно, он приводит наглядный пример пациентки, которая пересказывала свою жизнь психиатру. Она заметила, что когда приближалась к очередному травматичному сюжету, то часть её будто откалывалась и оставалась в том же времени и месте, где всё случилось. К концу интервью девушка была абсолютно разобрана. Столороу предлагает метафору портключа из Гарри Поттера. (В некоторых переводах просто «портал»). В мире Гарри Поттера, мальчика, пережившего убийство своих родителей, а потом воспитание жестокими родственниками, портключ - это такая вещица, которая мгновенно переносит тебя в другое место. Например, это поношенный ботинок, прикасаясь к которому, оказываешься на Кубке мира по квиддичу. Порталы стирают временной промежуток, обычно необходимый для того, чтобы туда добраться. У каждой травмы тоже есть такие портключи, но подобные «перемещения» могут фрагментировать, влиять на ощущение целостности и непрерывности.

Получается, диссоциация (по Столороу) - это когда мы существуем как бы в разных временных мирах: одна часть опыта принадлежит нынешней жизни, а другая остаётся в том вечном мучительном «сейчас», где травма всё ещё происходит.

#заметки

Клікбейтний текст Пітера Льовенберга «Психоаналітичний сетинг як творчий простір». Саме творчого простору там взагалі-то і нема, але все одно цікаво почитати уявлення ще однієї людини про організацію своєї практики. До того ж доволі категоричної - тут прямо по пунктам є деякі погляди на контейнування, (контр)перенесення, межі, та й навіть походи в туалет. Автор - американський психоаналітик, історик, викладач. Готував цей виступ спеціально для літньої школи в Одесі у 2008 році.

#переклад

Понравилась эта последняя цитата, что анализ/терапия «настаивает» нас как алкоголь. Я где-то на уровне коньяка. А каким напитком успели стать вы? :)

Дисциплина, которую мы называем психоанализом, представляет собой гораздо больше, чем просто технику психотерапии. Это экзотическая смесь из философии, искусства, науки и интуиции. Хотя он пытается быть научным в своих теоретических построениях, однако в своих практических методах – это разновидность исполнительского искусства.

Арнольд Бернстайн

#цитата

На рисунку зображена модель нульового рівня перенесення, запропонована Вестеном (Westen, запозич. McClellan et al, 1968). Рисунок ілюструє елементарну (?) когнітивну проблему: як нашій психіці вдається прочитати слова «THE» і «CAT», хоча символ посередині (А/Н) написаний однаково, і як їй вдається автоматично розв’язати цю неоднозначність? На думку авторів, перенесення — це процес приписування смислу, спрямований на пошук уже відомого, на повторне віднаходження раніше пережитих реалій. Адаптація індивіда до фактів зовнішньої та внутрішньої реальності вимагає постійної уваги до контексту. Перенесення — це ретрансляція, спрямована на пошук відповідностей між категоріями інформації, отриманої в минулому та сприйманої в теперішньому, тоді як об’єктам, щодо яких психіка не має апріорних інструкцій, надаються нові категоріальні визначення. Саме тому адекватна або реалістична реакція, цілковито вільна навіть від тіні несвідомих фантазій, неможлива ані з боку пацієнта, ані з боку аналітика.

Как я заметил из своего клинического опыта, люди часто выбирают будущую профессию по двум причинам. Первая - отсылает к детским играм ребенка и восхищениям родителя . Вторая - неудача развития, где профессия становится способом репарировать собственную личность.

#мысль