Например, изобретатель перцептрона (первопредка нейронных сетей, как мы знаем их сегодня) — Фрэнк Розенблатт, 1957 г. — был не инженером, не математиком, а психологом! И путь его к перцептрону лежал через психометрику. Грубо говоря, различные тесты для людей. В докторантуре Розенблатт раздал двумстам студентам анкету о детстве, оцифровал ответы по числовым шкалам — и увидел в них паттерны, закономерности. Он подумал: «Так ведь можно всех, кто прошёл тест, разделить на типы личности!» А потом его осенило (совсем нетривиально): «Чем отличается числовая матрица ответов на тест от матрицы пикселей в изображении? Ничем. Значит, можно распознать паттерны на картинке!» Так машина, задуманная для типологизации людей, стала машиной для восприятия визуального.

Я давно спостерігаю — і сьогодні це трапляється частіше, ніж раніше, — виразний поділ між тими з нас, хто говорить про «пацієнтів», і тими, хто воліє казати «клієнти». Причина, чому це питання останніми роками постає частіше, полягає, гадаю, в тому, що значно зросла популярність форми допомоги під назвою «консультування». Існують організації, які спеціально беруться навчати й випускати консультантів; а консультанти схильні говорити про «клієнтів». Дехто з «альтернативних терапевтів», здається, не визначився і вагається між двома варіантами; аналітики та більшість динамічних терапевтів уживають слово «пацієнт». Кожен, чия первинна освіта була медичною, почувається звичніше зі словом «пацієнт», — і до таких я зараховую й себе. Власне, до слова «клієнт» я маю виразну відразу. Для мене клієнт — це учасник суто комерційної трансакції, яка не має жодного стосунку до внутрішнього емоційного життя покупця. Клієнти є у перукарів і банків. Мені важко зрозуміти аргумент терапевтів, які віддають перевагу «клієнтам»: мовляв, люди не хочуть, щоб їх позначали як хворих, або щоб було видно, що вони потребують терапевтичної уваги. Такі люди вважають, що слово «пацієнт» позбавляє гідності. Я схильна думати, що тут спрацьовує надмірна чутливість — і, ймовірно, радше в того, хто пропонує консультування чи терапію, ніж у того, хто її отримує. Для мене «пацієнт» — почесне старе слово, що походить від латинського кореня patior, «я страждаю». Люди, які приходять до нас, страждають. Мені видається значно дбайливішим щодо їхньої гідності визнати це, аніж намагатися прикрити їхній біль якимось фальшивим уявленням, буцімто ми — продавці чогось позбавленого емоційного забарвлення, або буцімто люди насправді не перебувають у часом відчайдушній потребі, яку ми намагаємося задовольнити.

Неприязнь до слова «пацієнт» походить із хибного застосування поняття рівності. Обурюватися будь-яким натяком на «нерівність» між терапевтом і пацієнтом — це, на мою думку, параноїдна тривога. У людському вимірі про нерівність не йдеться, але у професійному вимірі існує асиметрія.

Гроші, поза сумнівом, відіграють важливу роль у цій трансакції, але це не виправдовує поняття «клієнт», як у звичайному комерційному обміні, — адже те, що тут пропонується, не має рівних у жодних інших стосунках купівлі-продажу. Воно іншого порядку.