The Eleven O'Clock (2016, Derin Seale) — австралийская короткометражка на тему психиатрии.

#смотрим_вместе@psychoanalytic_fields

Ми опиняємося в досить скрутному становищі, коли справа доходить до формування нашої думки про феномен, який Стекель називає «тиском прізвища». Під цим він розуміє іноді справді смішну відповідність прізвища людини особливостям її характеру або її професії. Наприклад, герр Гросс (пан Великий) страждає манією величі, а герр Кляйнер (пан Маленький) — від комплексу неповноцінності. Сестри Альтманн (в перекладі – пожилий чоловік) виходять заміж за чоловіків, які на двадцять років старші за них. Герр Фейст (пан Товстий) є міністром харчової промисловості, герр Росстаушер (пан Баришник) працює юристом, герр Кальберер (пан М'ясник) — акушером, герр Фройд (Радість) пропагує життєві задоволення, герр Адлер (Орел) володіє великою силою волі, герр Юнг (Молодий) досліджує ідею повторного народження і так далі. Чи є це примхою випадку, чи, як явно вважає Стекель, прізвище впливає на людину, чи, може, ми маємо справу зі «смисловими збігами»?

Карл Юнг. Синхроністичність: акаузальний принцип

#цитата

Зовсім скоро починаються чергові семестри групових проектів, і на цій хвилі виникає цікавість поговорити про сни і в груповому контексті також. Чому там народжується бажання поділитись чимось таким, і як на це можна дивитись, з чим пов'язувати.

Випуск називається «Кому належить сон», а як гостя в ньому бере участь Анна Зозуля — реляційна та інтерперсональна психотерапевтка, аналітикиня, викладачка, та просто людина, що має свій багаторічний досвід участі в групі по снах. Було дуже цікаво послухати якраз про цей особистий шлях! І в чому «фішка» саме реляційного погляду в порівнянні з фройдівським. Обговорили знахідки всім відомого Фрідмана та три виміри сну за Гілою Офер, соціальну матрицю Гордона Лоуренса, деякі аспекти того, як розпитував про кошмари Гаррі Стек Салліван.

Пишіть, що думаєте про це ви!

Послухати можна тут:
Spotify | Apple | Castbox.fm

#аудіо

Мій переклад захоплюючого есе Воллеса щодо Кафки і його особливого почуття гумору та «комічності» (що на перший погляд також здається якимось жартом, адже Кафка дуже серйозний і фатально-трагічний автор): https://syg.ma/@alena-bartosh/devid-foster-volles-kilka-zauvag-pro-komichne-u-kafki

Суть у тому, що Кафків гумор тримається на свого роду радикальній буквалізації істин, які ми звикли вважати метафоричними. Я висловлюю припущення, що деякі з наших найглибших колективних почуттів, здається, можна виразити лише через фігури мови — саме тому ми й називаємо ці фігури мови «виразами». Коли ми зі студентами проходимо «Перевтілення», я можу запросити їх замислитися, а що насправді виражається, коли ми називаємо людину огидною або жалюгідною комахою, або кажемо, що на роботі їй доводиться ковтати лайно. Або можна перечитати «У виправній колонії» у світлі виразів на кшталт «здерти шкуру», чи «вбити в голову», або навіть «це ж у нього на лобі написано». Чи відкрити «Голодомайстра», тримаючи в голові тропи на зразок «голодний на увагу» або «зголоднілий за любов’ю», а також враховувати подвійний смисл слова «самозречення», або навіть загадати таку невинну деталь, що етимологічний корінь «анорексії» — це грецьке слово, яке означає «бажання».

Наша теперішня культура — і в сенсі розвитку, і в сенсі історії — перебуває на стадії підліткового віку. А оскільки підлітковий вік визнано найбільш стресовим і лячним періодом людського розвитку — тим етапом, коли дорослість, якої ми нібито жадаємо, починає вимальовуватися як реальна й дедалі вужча система обов’язків і обмежень (податки, смерть), і коли ми всередині тужимо за поверненням до того самого дитячого забуття, про яке удаємо, що зневажаємо його, — неважко збагнути, чому ми такі вразливі до мистецтва й розваг, чия основна функція — втеча, себто фантазія, адреналін, видовище, романтика тощо. [...] Як думаєте, невже це просто збіг, що саме в коледжі американці найзапопадливіше спаровуються, падають п'яними й загалом влаштовують собі якнайекстатичніші діонісійські оргії? Ні. Студенти коледжу — підлітки, і вони налякані, [...вони просто] намагаються виграти кілька годин утечі від похмурих дорослих речей, про які будь-який пристойний навчальний заклад змушував їх думати весь тиждень.

#стаття #переклад

Песиміст - той, хто думає, що гірше вже бути не може. А оптиміст знає, що може.

Суб'єкт в психоаналізі вважається розщепленим, що означає, що людина не є рівною сама собі.

Простий побутовий приклад наводить Рекалькаті: люблячий батько, який вважає себе хорошим і турботливим, одного разу піддається автоматичній реакції, і б'є свого сина. Він [батько] починає сумніватись, а чи дійсно те, що він про себе думає, є тим, чим він є. Тобто мислення протиставляється буттю.

Сумнів — це щось дуже людяне, що випливає із цього структурного розщеплення. (Доречі, такого розщеплення нема наприклад у тварин, тому якщо вас любить собака — вона любить дійсно саме вас; все те, чим ви справді є).

Подобається як про це пише Рекалькаті: «Відсутність сумнівів у своїй правоті виправдовує застосування насильства. У цьому сенсі психоаналіз залишається спадкоємцем великої сократівської традиції. Пізнати себе означає розвіяти параноїдальне переконання, що ми є тими, ким себе вважаємо. Саме тому найвища форма невігластва полягає не стільки в обмеженості знань — у тому, що ми не знаємо всього знання, — скільки в претензії знати, поза всяким сумнівом, істину.»

Это оскорбление, или факт, или ещё что-то?

Колеги опублікували прекрасну статтю. КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ДОСВІДУ РОБОТИ ВІДКРИТОЇ ПСИХОДИНАМІЧНОЇ ГРУПИ У ПСИХОНЕВРОЛОГІЧНОМУ ДИСПАНСЕРІ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ. Остап Барабаш, Владисла Кириченко

Мала в свій час можливість читати дну з редакцій і досі пам'ятаю свої фантазії про процес народження. Тож щиро рекомендую до прочитання. 😌

У цьому ж номері вийшов друком наш з Машею Паньковою переклад статті на тему потягу до дитячої порнографії. В ній Роберт Гроссмарк описує свою багаторічну роботу з чоловіком, який хотів перестати компульсивно дивитись такі ролики.

Тішусь, що ідея щось перекладати і її скромні реалізації, встигли принести плоди і користь, ще до того, як нас цілком проковтне ШІ 🙈

Щодо самої статті — тема, звісно, складна, і дуже суперечлива. Крістєва колись описала аб'єкцію — стан викинутості з норм, правил, і те, що викликає жах, огиду й загрожує розпадом ідентичності. Застосувавши це до певних груп людей, не дивно, чому вони вилітають за борт із суспільства та свідомості. Людину, яка дивиться такий пласт порно, суспільство автоматично зараховує до тих, хто вже не є суб'єктом. Навіть якщо ця людина нічого нікому не зробила. Навіть якщо самостійно звернулася по допомогу. Так ніби вхід у цю категорію є, а виходу вже немає. Відповідно, працювати з таким пацієнтом — це також не просто про те, щоб «витримувати контрперенесення», це рішення вірити, що перед тобою людина. І саме на цьому Гроссмарк робить вирішальний акцент. Він не дає універсальної відповіді, але його випадок дає привід подумати.

Посилання на статтю

#стаття #переклад

Картинка: new__psychiatry (inst)

В последние дни в соцсетях мне часто попадались посты про новую теорию привязанности. NAT — Neurodivergent Attachment Theory — теоретический набросок, созданный для описания привязанности аутичных людей, людей с СДВГ и т.д.

Идея в том, что классический подход Боулби и Эйнсворт совсем не учитывает особенности нейроотличных людей. Так, надёжная привязанность может оцениваться через то, что человек поддерживает устойчивый зрительный контакт, ищет физической близости, нацелен на аффективную взаимность и частую коммуникацию. Но это всё не свойственно, например, человеку в спектре, и в целом является нейротипичным маркером.

В ответ на это NAT вводит пять собственных стилей. Напишу к ним краткие примеры.

1. Сенсорно-надёжная. Близость как тихое соприсутствие: работать в одной комнате, есть вместе, не обязательно поддерживая разговор, заварить чай и поставить рядом без объяснений.

2. Маскинг-Избегание. Когда хочется близости, но так привык маскироваться, чтобы не выделяться, что на неё не хватает сил. И ещё страшно, что тебя отвергнут без маски. Например, два свидания прошли отлично, но истратили столько сил, что перед третьим нужно восстанавливаться. А партнёр в это время думает, что его отвергают или пропадают.

3. Гиперфокусная. Близость как изучение всех подробностей про другого. Другой человек или отношения становятся регулирующим якорем. Сбор информации успокаивает, даже если это чьи-то любимые исполнители за 2007 год, или старые-старые посты.

4. Петлевая дезорганизованная. Это как обычная дезорганизованная, только объясняется особенностями мозга встрявать в бесконечные повторения. Например, обдумать 40 сценариев перед тем, как ответить, и всё равно ничего не ответить.

5. Когнитивно-связующая. Близость через идеи, паттерны, обмен интересующим. Можно не видеться с человеком полгода, но каждый день обмениваться мемами, музыкой или интересными ссылками. Аффект не выражается прямо, но устанавливается глубокая связь.

Узнали ли вы в чём-то себя?

Где-то этот список поверхностный. А где-то подмечает тонкие вещи. Поэтому открыла почитать оригинал. К сожалению, статья эта напечатана в псевдонаучном журнале и, скорее всего, сгенерирована ИИ. Это считывается и на интуитивном уровне, и когда замечаешь кучу ошибок – в том числе,  в фамилии авторки Montsheng Letsoalo в разных местах.

Получается, NAT – фейк.

С другой стороны, материалы, на которые ИИ ссылается, вполне существуют, и действительно заслуживают внимания. Эта тема правда обсуждается в академической литературе, аккуратно и не так громко. Особенно мне нравится концепция double empathy problem, предложенная Д. Милтоном. Она о том, что когда нейротипичный и нейроотличный человек не понимают друг друга, это не дефицит одной стороны, а взаимное непонимание двух разных способов быть. То есть могут быть два разных режима восприятия, и существует проблема с переводом в обе стороны. Порой то, что мы по привычке считываем как ненадёжную привязанность, как избегание, или "эмоциональную недоступность", у другого человека просто устроено иначе.

Вспомнилась аутичная шутка: на праздник нелюбимых гостей я посажу возле колонки, а любимым разрешу не приходить.

#заметки@psychoanalytic_fields

Вышел новый выпуск «Сонного подкаста», про юмор. (Не) смешно. Обсудили с Наташей Ковальчук (психоаналитический психолог и модераторка обучающих проектов по короткофокусной терапии) крайне важные вопросы. Например, зачем монахи Средневековья рисовали на полях книжек боевых кроликов? (А они рисовали, и кролики эти рубили головы рыцарям и вешали собак, а потом играли на арфах). Список других вопросов ниже. Спасибо Наташе за много любопытных идей! Обязательно пишите свои версии к этой истории, свои любимые шутки, и мысли по выпуску.

00:00 — Знакомство. Связь шуток и сновидений
02:15 — Самая старая шутка в мире
10:21 — От эротики до кроликов-убийц: почему это смешно
17:11 — Что сделал медведь, увидев горящий трактор?
23:03 — Виды юмора и острот, их уровни
31:39 — Отличие терапии и психоанализа на примере шутки
36:40 — Юмор и горевание
42:12 — Можно ли потерять юмор, если понять его механизм?

Послушать можно тут:
Spotify | Apple | Castbox.fm

#аудио