Несколько цитат из книги:

Свифт, отец иронии и юмора, уже в своей молодости предсказал, что его ожидает помешательство; гуляя однажды по саду с Юнгом, он увидел вяз, на вершине своей почти лишенный листвы, и сказал: "Я точно так же начну умирать с головы".

С потерей рассудка фантазия приобретает полный простор и больной проникается сочувствием к произведениям той же фантазии, тогда как у нормальных людей здравый смысл, не допускающий их до иллюзии или галлюцинаций, в известной степени подавляет в них эстетические и артистические наклонности. Хорошо копировать можно лишь то, что хорошо видишь.

Духовенство того местечка, где родился Лазаретти, видя в нем как бы олицетворение древних пророков, чем он и был в действительности, как мы увидим дальше, отнеслось к нему с большим уважением, что, по своему обычаю, решилось эксплуатировать его в своих интересах и воспользоваться им для сбора пожертвований на постройку церкви.

Здоровый гениальный человек сознает свою силу, знает себе цену и потому не унижается до полного равенства со всеми; но зато у него не бывает и тени того болезненного тщеславия, той чудовищной гордости, которая снедает психически ненормальных гениев и делает их способными на всякие абсурды.

Почти все поврежденные гении придавали большое значение своим сновидениям, которые у них отличались такой живостью и определенностью, какой никогда не имеют сны здоровых людей. Это особенно заметно у Кардано, Ленау, Тассо, Сократа и Паскаля.

#цитаты

Є старе психоаналітичне питання, на яке досі немає однозначної відповіді: хто ми уві сні - ми самі чи хтось інший? Сновидіння створює простір, де звичне «я» розхитується. Ми робимо уві сні те, чого ніколи не зробили б наяву. Говоримо не своїм голосом. Любимо не тих, кого «повинні». Іноді навіть виглядаємо інакше.

Аніме «Паприка» (2006, Сатосі Кон) перетворює це питання на візуальний досвід - сама картина побудована за логікою сновидіння, де майбутнє пояснює минуле, а переходи між сценами працюють так, як насправді працює сплячий розум. Переказ ми опустимо, щоб зберегти інтерес до перегляду. Скажемо лише, що в центрі історії - апарат, створений для психотерапії: він дозволяє входити в чужі сни й працювати з несвідомим пацієнта зсередини. Мрія будь-якого аналітика, правда?

Головна героїня - серйозна, стримана вчена - проникає в чужі сни під аватаром і допомагає «пацієнту» знайти щось нове, несподіване в його переживаннях, проходячи крізь них разом. Цікаво, що при цьому її аватар - це зухвала, вільна, кокетлива й жива жінка. У снах у неї інша зовнішність, інший характер. І незвичне ім'я. Паприка. В якийсь момент нам показують, що тіло Паприки розрізають - а всередині виявляється та сама серйозна вчена. То хто ж у кому перебуває? Хто оболонка, а хто зміст?

Філіп Бромберг писав про множинність self - ми не є монолітним «я». Людина функціонує як набір селф-станів, які співіснують, оспорюють одне одного, а іноді навіть не знають одне про одного. Мабуть, сон - саме той простір, де ці стани проявляються без цензури денного життя. Де можна бути тим, ким собі не дозволяєш. Кажучи за Бромбергом, питання «хто ж справжній» - це пастка, і обидва втілення дівчини справжні. Просто потрібно знайти спосіб комунікації між ними.

А ще можна подивитися на це інакше: Паприка - це образ перенесення, «робоча» сторона героїні як психоаналітикині. Та частина, яка з'являється лише в кабінеті - точніше, лише уві сні. Стримана вчена не зникає, але й не керує процесом. Вони співіснують - як і наші власні селф-стани, що проявляються в різних контекстах. А можливо, у вас є інша версія? Будемо раді її почути.

Авторка: Альона Бартош

Наверное все помнят, как этой зимой сотни людей приезжали на Киевское море, устраивая там безбашенные вечеринки на льду. И то, что их не остановили ни несчастные случаи, ни призывы увидеть неуместность или "дикарство" подобных танцев. Тогда же, без света/тепла/в некоторых районах и воды, люди стали собираться у своих домов — приносили бочки для огня, включали музыку, пили и танцевали.

Нашла любопытную историю, датируемую 1518-м годом, которая очень ярко всё это напомнила. Дело произошло в Страсбурге (нынешней Франции).

Тот год вообще задокументирован как тяжелый: население столкнулось с неурожаем, голодом, сифилисом, чумой. И вот, абсолютно беспричинно некая фрау Троффеа выходит из дома на узкую мощёную улицу. Она начинает танцевать (музыки при этом, конечно, никакой нет). Спустя несколько часов женщина упала от истощения, но на следующее утро встала и продолжила. Муж просил её остановиться, но она не прекращала. Некоторые из проходивших мимо с удовольствием присоединялись. Так что через неделю их насчитывалось уже тридцать, а через месяц — до четырёхсот. Хроники того времени описывают реальное неистовство: горожане с пустыми глазами и окровавленной обувью совершали "конвульсивные движения", плакали, хохотали, могли свалиться в отключке на пару часов, но затем снова возвращались к танцу.

Городские власти Страсбурга обратились к гильдии врачей. Врачи сказали, что это "перегретая кровь" и нужно вытанцеваться до конца (как бы довести болезнь до логической развязки). Так что в центр эпидемии зазывали и "здоровых", чтобы они были на подтанцовке и сменяли "падающих". Но это сделало только хуже, а количество втянутых людей лишь росло. В некоторые дни фиксировали летальные исходы. Парацельс ("Opus Paramirum") придумывает этому термин "хореомания". (Хотя он и склонялся к мысли, что самая первая фрау была движима идеей досадить мужу, а остальные женщины подхватили танец из-за своей непристойности. По другим легендам Троффеа в тот день выкинула в реку своего младенца, потому что из-за голода у неё пропало молоко).

В итоге и танцы и музыку пришлось запретить. Уцелевших отправили к горному святилищу Святого Витта, выдали им маленькие кресты в руки, а на ноги — красные туфли, окроплённые святой водой, с нашитыми крестами на подошвах. Всё происходящее принудительно обернули в специальный обряд с латинскими молитвами, ладаном и идеей паломничества. Через несколько недель "вечеринка" закончилась. Интересно, что сам Святой Витт (по религиозным верованиям) как раз и накладывал на грешников "танцевальное проклятье", чтобы их наказать, так что тут могла существовать и эта связь.

Историк Джон Уоллер ("A Time to Dance, a Time to Die") считает, так проявилась массовая истерия из-за хронического стресса и страха перед смертью. Мне же тут интересно ещё само развитие этого "симптома". Сначала ему дали проявиться в полную силу, но это не помогло. Облегчение наступило, когда "симптом" поместили в правильный контекст — связали с верой в "танцевальное проклятье", и переместили "больных" в святилище, дав этому бессмысленному движению какую-то рамку, форму, объяснение.

#заметки

The Eleven O'Clock (2016, Derin Seale) — австралийская короткометражка на тему психиатрии.

#смотрим_вместе@psychoanalytic_fields

Ми опиняємося в досить скрутному становищі, коли справа доходить до формування нашої думки про феномен, який Стекель називає «тиском прізвища». Під цим він розуміє іноді справді смішну відповідність прізвища людини особливостям її характеру або її професії. Наприклад, герр Гросс (пан Великий) страждає манією величі, а герр Кляйнер (пан Маленький) — від комплексу неповноцінності. Сестри Альтманн (в перекладі – пожилий чоловік) виходять заміж за чоловіків, які на двадцять років старші за них. Герр Фейст (пан Товстий) є міністром харчової промисловості, герр Росстаушер (пан Баришник) працює юристом, герр Кальберер (пан М'ясник) — акушером, герр Фройд (Радість) пропагує життєві задоволення, герр Адлер (Орел) володіє великою силою волі, герр Юнг (Молодий) досліджує ідею повторного народження і так далі. Чи є це примхою випадку, чи, як явно вважає Стекель, прізвище впливає на людину, чи, може, ми маємо справу зі «смисловими збігами»?

Карл Юнг. Синхроністичність: акаузальний принцип

#цитата

Зовсім скоро починаються чергові семестри групових проектів, і на цій хвилі виникає цікавість поговорити про сни і в груповому контексті також. Чому там народжується бажання поділитись чимось таким, і як на це можна дивитись, з чим пов'язувати.

Випуск називається «Кому належить сон», а як гостя в ньому бере участь Анна Зозуля — реляційна та інтерперсональна психотерапевтка, аналітикиня, викладачка, та просто людина, що має свій багаторічний досвід участі в групі по снах. Було дуже цікаво послухати якраз про цей особистий шлях! І в чому «фішка» саме реляційного погляду в порівнянні з фройдівським. Обговорили знахідки всім відомого Фрідмана та три виміри сну за Гілою Офер, соціальну матрицю Гордона Лоуренса, деякі аспекти того, як розпитував про кошмари Гаррі Стек Салліван.

Пишіть, що думаєте про це ви!

Послухати можна тут:
Spotify | Apple | Castbox.fm

#аудіо

Мій переклад захоплюючого есе Воллеса щодо Кафки і його особливого почуття гумору та «комічності» (що на перший погляд також здається якимось жартом, адже Кафка дуже серйозний і фатально-трагічний автор): https://syg.ma/@alena-bartosh/devid-foster-volles-kilka-zauvag-pro-komichne-u-kafki

Суть у тому, що Кафків гумор тримається на свого роду радикальній буквалізації істин, які ми звикли вважати метафоричними. Я висловлюю припущення, що деякі з наших найглибших колективних почуттів, здається, можна виразити лише через фігури мови — саме тому ми й називаємо ці фігури мови «виразами». Коли ми зі студентами проходимо «Перевтілення», я можу запросити їх замислитися, а що насправді виражається, коли ми називаємо людину огидною або жалюгідною комахою, або кажемо, що на роботі їй доводиться ковтати лайно. Або можна перечитати «У виправній колонії» у світлі виразів на кшталт «здерти шкуру», чи «вбити в голову», або навіть «це ж у нього на лобі написано». Чи відкрити «Голодомайстра», тримаючи в голові тропи на зразок «голодний на увагу» або «зголоднілий за любов’ю», а також враховувати подвійний смисл слова «самозречення», або навіть загадати таку невинну деталь, що етимологічний корінь «анорексії» — це грецьке слово, яке означає «бажання».

Наша теперішня культура — і в сенсі розвитку, і в сенсі історії — перебуває на стадії підліткового віку. А оскільки підлітковий вік визнано найбільш стресовим і лячним періодом людського розвитку — тим етапом, коли дорослість, якої ми нібито жадаємо, починає вимальовуватися як реальна й дедалі вужча система обов’язків і обмежень (податки, смерть), і коли ми всередині тужимо за поверненням до того самого дитячого забуття, про яке удаємо, що зневажаємо його, — неважко збагнути, чому ми такі вразливі до мистецтва й розваг, чия основна функція — втеча, себто фантазія, адреналін, видовище, романтика тощо. [...] Як думаєте, невже це просто збіг, що саме в коледжі американці найзапопадливіше спаровуються, падають п'яними й загалом влаштовують собі якнайекстатичніші діонісійські оргії? Ні. Студенти коледжу — підлітки, і вони налякані, [...вони просто] намагаються виграти кілька годин утечі від похмурих дорослих речей, про які будь-який пристойний навчальний заклад змушував їх думати весь тиждень.

#стаття #переклад

Песиміст - той, хто думає, що гірше вже бути не може. А оптиміст знає, що може.

Суб'єкт в психоаналізі вважається розщепленим, що означає, що людина не є рівною сама собі.

Простий побутовий приклад наводить Рекалькаті: люблячий батько, який вважає себе хорошим і турботливим, одного разу піддається автоматичній реакції, і б'є свого сина. Він [батько] починає сумніватись, а чи дійсно те, що він про себе думає, є тим, чим він є. Тобто мислення протиставляється буттю.

Сумнів — це щось дуже людяне, що випливає із цього структурного розщеплення. (Доречі, такого розщеплення нема наприклад у тварин, тому якщо вас любить собака — вона любить дійсно саме вас; все те, чим ви справді є).

Подобається як про це пише Рекалькаті: «Відсутність сумнівів у своїй правоті виправдовує застосування насильства. У цьому сенсі психоаналіз залишається спадкоємцем великої сократівської традиції. Пізнати себе означає розвіяти параноїдальне переконання, що ми є тими, ким себе вважаємо. Саме тому найвища форма невігластва полягає не стільки в обмеженості знань — у тому, що ми не знаємо всього знання, — скільки в претензії знати, поза всяким сумнівом, істину.»

Это оскорбление, или факт, или ещё что-то?

Колеги опублікували прекрасну статтю. КОНЦЕПТУАЛІЗАЦІЯ ДОСВІДУ РОБОТИ ВІДКРИТОЇ ПСИХОДИНАМІЧНОЇ ГРУПИ У ПСИХОНЕВРОЛОГІЧНОМУ ДИСПАНСЕРІ ПІД ЧАС РОСІЙСЬКО-УКРАЇНСЬКОЇ ВІЙНИ. Остап Барабаш, Владисла Кириченко

Мала в свій час можливість читати дну з редакцій і досі пам'ятаю свої фантазії про процес народження. Тож щиро рекомендую до прочитання. 😌

У цьому ж номері вийшов друком наш з Машею Паньковою переклад статті на тему потягу до дитячої порнографії. В ній Роберт Гроссмарк описує свою багаторічну роботу з чоловіком, який хотів перестати компульсивно дивитись такі ролики.

Тішусь, що ідея щось перекладати і її скромні реалізації, встигли принести плоди і користь, ще до того, як нас цілком проковтне ШІ 🙈

Щодо самої статті — тема, звісно, складна, і дуже суперечлива. Крістєва колись описала аб'єкцію — стан викинутості з норм, правил, і те, що викликає жах, огиду й загрожує розпадом ідентичності. Застосувавши це до певних груп людей, не дивно, чому вони вилітають за борт із суспільства та свідомості. Людину, яка дивиться такий пласт порно, суспільство автоматично зараховує до тих, хто вже не є суб'єктом. Навіть якщо ця людина нічого нікому не зробила. Навіть якщо самостійно звернулася по допомогу. Так ніби вхід у цю категорію є, а виходу вже немає. Відповідно, працювати з таким пацієнтом — це також не просто про те, щоб «витримувати контрперенесення», це рішення вірити, що перед тобою людина. І саме на цьому Гроссмарк робить вирішальний акцент. Він не дає універсальної відповіді, але його випадок дає привід подумати.

Посилання на статтю

#стаття #переклад

Картинка: new__psychiatry (inst)