Уже смотрели 7 сезон Чёрного зеркала? На мой вкус, сезон вышел очень удачный, к тому же, отдельная фишка этого сериала — раскрывать что-то фундаментальное о качествах человека за, казалось бы, повседневным разговором о будущем, технологиях и ярким, ни к чему не обязывающим, "передним планом". Например, третья серия — Игрушка. Про то, как одинокий человек без опоры встречает кого-то харизматичного, кто говорит "ты особенный, только ты можешь понять", и безвозвратно в это проваливается.

#смотрим_вместе

Что об этом можно сказать? (Дальше сплошной спойлер)

Краткий пересказ сюжета: 1994 год. Застенчивый и тревожный обзорщик видеоигр Кэмерон знакомится с гениальным программистом, который только что пережил нервный срыв. Кэмерон боится даже смотреть людям в глаза, но программист говорит ему пару поддерживающих фраз, а потом показывает свой секретный проект. Игра «Тронглеты». Создатель уверен, что существа внутри игры — живые, обладающие цифровой биологией, способные к развитию, и что они "возвысят и улучшат нас как вид". Кэмерон быстро проникается игрой, и выстраивает своё существование вокруг благополучия тронглетов. Он общается с ними под ЛСД, обеспечивает новые и новые мощности, также герой убивает парня (имени которого не знает), который пытался человечкам навредить. Позже парень вживляет себе в череп устройство, похожее на переходник для мышки старого образца, и утверждает, что через него соединён с тронглетами. В конце, в 2034 году Кэмерон проникает в правительственную систему и транслирует шум от человечков всему населению, чтобы они сделали людей лучше. Люди падают без сознания. Кэмерон улыбается и протягивает руку лежащему на полу детективу, но кажется, тот уже никогда не встанет. Концовка как бы открытая.

Для нас, на самом деле, не так важно, живые ли эти тронглеты, или нет. В обоих случаях история хорошо передаёт то, как разворачивается психоз. В этом случае даже folie à deux, безумие на двоих. Всё начинается со встречи. Программист — яркий, обаятельный, грандиозный (вызывающий у главного героя зависть или желание стать похожим?) — находит в Кэмероне идеального реципиента. Он говорит: "Ты единственный, с кем я поделюсь тайной". И Кэмерон — закрытый, неуверенный, хрупкий, без прочных связей — заглатывает это целиком. Вместо критической проверки идеи, он поглощается ею. Бредовое убеждение становится единственным содержанием жизни. Похожим образом работают нарциссические динамики, где один "обладает истиной", а другой вынужден раствориться в его реальности.

Сам Кэмерон спустя годы начинает называть человечков паразитами, с которыми он в симбиозе, и, кажется, получает свою долю выгоды. Но в чём же она состоит? Тронглеты никогда не пытались выучить его язык, за всё это время они не создали ни одной постройки, ни одного предмета искусства, никак не изменились и не эволюционировали ни в каком содержательном смысле. Они просто размножаются и требуют от Кэмерона всё больше ресурсов — серверов, мощностей, железа. А он отдаёт. Деньги, жильё, социальные связи, разум — всё. Взамен парень получает лишь приближенность к чему-то великому, ощущение себя частью системы. Он говорит, что подопечные транслируют ему великолепные мысли, но ни одну из них не может артикулировать.

Психоаналитически это действительно паразитарный объект в чистом виде — нечто, что существует за счёт субъекта, но субъект переживает это как симбиоз, как "наши отношения". Граница между "я" и "не-я" растворяется, и чужое наслаждение переживается как своё. Игра бесконечно воспроизводит повторение ради повторения, экспансию без смысла, "ещё, ещё, ещё" — пока не пожирает всё, до чего дотягивается.

В то время, как пиксельные существа воспринимаются как обладающие "плотью и кровью", реальный человек, которого Кэмерон убивает, не удостоен чести даже иметь имя. Это безымянная функция.

Герой, ранее зарабатывающий на жизнь словом (он формулировал мысли, общался с читателями через тексты), теряет способность к символизации: вместо слов появляются странные символы, похожие на спирали ДНК. Язык перестал быть средством коммуникации и стал частным кодом, понятным лишь его создателю.

Любопытно, что в финале, когда люди падают, зараженные "шумом", Кэмерон протягивает другому мужчине руку. Теперь он готов к контакту. Для него произошедшее не считывается как уничтожение, а скорее как дар. Он хочет, чтобы все услышали то, что слышит он. Это фантазия о растворении границ, о всеобщем слиянии, о том, что все станут одним. Но реализованная психотиком, такая фантазия всё же оборачивается полным стиранием. Другие не могут вместить этот опыт — у них есть то, что у героя давно отсутствует: "здоровая" психика, которая сопротивляется вторжению.

Безумный человек хочет заразить всех своим безумием и называет это спасением. Где-то мы это уже видели.

#заметки

Вышел второй выпуск нашего подкаста, «Сон. Рот. Экран сновидений» . Не знаю, претендует ли концепция Бертрама Левина dream screen на одну из самых странных психоаналитических выдумок, но на одну из моих любимых — точно. Заодно поговорили и про другие экраны, и сны конечно, и о том, почему на ночь так хочется посидеть в телефоне. Делитесь своими мыслями :)

Послушать можно тут:
Spotify | Apple | Castbox.fm

#аудио

Зустрівся із цікавим феноменом — hapax legomenon. Що перекладається з грецької, як слово, що зустрічається лише раз.

Такі слова є у деяких авторів, як-то у Шекспіра, Франка чи Шевченка тощо.

Особливістю ж є те, що такі слова важко визначити з контексту, адже просто немає інших прикладів їх використання. Поети часом вигадують такі слова в своїх віршах, щоб передати дещо, чого не вдається передати наявними словами або — більш банально — для розміру і звучання.

Біблія, наприклад, містить слово σαρδιον (sardion), яке згадується лише один раз в Одкровенні 21:20, його значення з контексту трактують як камінь, перекладаючи як сардонікс або червоний агат, але це залишається лише гіпотезою.

У Шевченка це "запліснути", слово "підсміх" вони ділять з Франком, сам Франко впроваджує "загорін", Костенко має слово "вітровід". Це hapax`и. Не всі вони абсолютні, тобто такі, що в усій мові зустрічаються лиш раз, але своєю природою вони явно виділяються на тлі загальних слів.

Проходячи власний аналіз, ви можете зіткнутися із тим, що у вашій історії теж є такі слова. Їх сенс часто можна реконструювати лише гіпотетично. І, не зважаючи на їх одиничну присутність, вони таки залишили по собі якийсь ефект. Ними можуть бути навіть звичайні слова, але використані якось незвично.

Або ж це можуть бути ваші власні словотвори, які виникають в неочікуваних місцях вашого мовлення під час проходження психоаналізу. Такі свого роду неологізми, що на перший погляд видаються маячнею, а з іншого — є прикладом інтенсивного згущення матеріалу.

Наприклад, у власному аналізі я декілька разів ловив себе на такому словотворі. Наведу два із них.

Заклажок — слово, яке стало поєднанням закладеного (прихованого) та залишку. Що висловлювало обходження з цінним об'єктом, який водночас був відметом, сміттям.

Знецілений — слово, що увібрало в себе знесиленість, відсутність зціленості (тобто хворобу) та цілісності.

Чи варто казати, що в творенні таких слів безперечно бере участь несвідоме, вони стають місцем влучної хиби, де помилка стає приводом відкрити певну суб'єктивну істину.

А чи є у вас такі приклади?

Залишу тут на згадку аудіоколаж від Radio Atlas про сни, що бачили українці з лютого по серпень 2022 року. Колаж створено на основі тридцятигодинного архіву інтерв’ю «Щоденники та сни війни» (Львівський центр міської історії). Стверджується, що напередодні вторгення та в перші місяці опісля люди найчастіше бачили у снах воду. Повені, зливи, дощі, море, морські хвилі. Як думаєте, чому? Чи помічали ви це за собою?

Думала сегодня про вдохновение, и каким хрупким и непостоянным оно может быть. Почему-то резко вспомнилась книжка Ломброзо "Гениальность и помешательство". Ту, что на фото, — напечатали в Киеве в 2019 году. Тогда же делала себе заметки, что вдохновляет великих (или всё же помешанных?):

Узнаю много нового и понимаю, что в основном людей заставляет творить чудовищная впечатлительность. Представьте, Моцарт написал кантату к опере «Дон Жуан», вдохновлённый видом апельсина, Байрон на 16-м году пережил судороги от мысли о милой ему девушке, выходящей замуж, Данте был серьёзно влюблён с 9 лет, Кардано безоговорочно верил снам, в которых ему, в том числе, приходили названия произведений, а менее известный испанский богослов Мотанус так боялся мира и обладал до того сильным воображением, что поверил в то, что он — ячменное зёрнышко.

#заметки #книга

Несколько цитат из книги:

Свифт, отец иронии и юмора, уже в своей молодости предсказал, что его ожидает помешательство; гуляя однажды по саду с Юнгом, он увидел вяз, на вершине своей почти лишенный листвы, и сказал: "Я точно так же начну умирать с головы".

С потерей рассудка фантазия приобретает полный простор и больной проникается сочувствием к произведениям той же фантазии, тогда как у нормальных людей здравый смысл, не допускающий их до иллюзии или галлюцинаций, в известной степени подавляет в них эстетические и артистические наклонности. Хорошо копировать можно лишь то, что хорошо видишь.

Духовенство того местечка, где родился Лазаретти, видя в нем как бы олицетворение древних пророков, чем он и был в действительности, как мы увидим дальше, отнеслось к нему с большим уважением, что, по своему обычаю, решилось эксплуатировать его в своих интересах и воспользоваться им для сбора пожертвований на постройку церкви.

Здоровый гениальный человек сознает свою силу, знает себе цену и потому не унижается до полного равенства со всеми; но зато у него не бывает и тени того болезненного тщеславия, той чудовищной гордости, которая снедает психически ненормальных гениев и делает их способными на всякие абсурды.

Почти все поврежденные гении придавали большое значение своим сновидениям, которые у них отличались такой живостью и определенностью, какой никогда не имеют сны здоровых людей. Это особенно заметно у Кардано, Ленау, Тассо, Сократа и Паскаля.

#цитаты

Є старе психоаналітичне питання, на яке досі немає однозначної відповіді: хто ми уві сні - ми самі чи хтось інший? Сновидіння створює простір, де звичне «я» розхитується. Ми робимо уві сні те, чого ніколи не зробили б наяву. Говоримо не своїм голосом. Любимо не тих, кого «повинні». Іноді навіть виглядаємо інакше.

Аніме «Паприка» (2006, Сатосі Кон) перетворює це питання на візуальний досвід - сама картина побудована за логікою сновидіння, де майбутнє пояснює минуле, а переходи між сценами працюють так, як насправді працює сплячий розум. Переказ ми опустимо, щоб зберегти інтерес до перегляду. Скажемо лише, що в центрі історії - апарат, створений для психотерапії: він дозволяє входити в чужі сни й працювати з несвідомим пацієнта зсередини. Мрія будь-якого аналітика, правда?

Головна героїня - серйозна, стримана вчена - проникає в чужі сни під аватаром і допомагає «пацієнту» знайти щось нове, несподіване в його переживаннях, проходячи крізь них разом. Цікаво, що при цьому її аватар - це зухвала, вільна, кокетлива й жива жінка. У снах у неї інша зовнішність, інший характер. І незвичне ім'я. Паприка. В якийсь момент нам показують, що тіло Паприки розрізають - а всередині виявляється та сама серйозна вчена. То хто ж у кому перебуває? Хто оболонка, а хто зміст?

Філіп Бромберг писав про множинність self - ми не є монолітним «я». Людина функціонує як набір селф-станів, які співіснують, оспорюють одне одного, а іноді навіть не знають одне про одного. Мабуть, сон - саме той простір, де ці стани проявляються без цензури денного життя. Де можна бути тим, ким собі не дозволяєш. Кажучи за Бромбергом, питання «хто ж справжній» - це пастка, і обидва втілення дівчини справжні. Просто потрібно знайти спосіб комунікації між ними.

А ще можна подивитися на це інакше: Паприка - це образ перенесення, «робоча» сторона героїні як психоаналітикині. Та частина, яка з'являється лише в кабінеті - точніше, лише уві сні. Стримана вчена не зникає, але й не керує процесом. Вони співіснують - як і наші власні селф-стани, що проявляються в різних контекстах. А можливо, у вас є інша версія? Будемо раді її почути.

Авторка: Альона Бартош

Наверное все помнят, как этой зимой сотни людей приезжали на Киевское море, устраивая там безбашенные вечеринки на льду. И то, что их не остановили ни несчастные случаи, ни призывы увидеть неуместность или "дикарство" подобных танцев. Тогда же, без света/тепла/в некоторых районах и воды, люди стали собираться у своих домов — приносили бочки для огня, включали музыку, пили и танцевали.

Нашла любопытную историю, датируемую 1518-м годом, которая очень ярко всё это напомнила. Дело произошло в Страсбурге (нынешней Франции).

Тот год вообще задокументирован как тяжелый: население столкнулось с неурожаем, голодом, сифилисом, чумой. И вот, абсолютно беспричинно некая фрау Троффеа выходит из дома на узкую мощёную улицу. Она начинает танцевать (музыки при этом, конечно, никакой нет). Спустя несколько часов женщина упала от истощения, но на следующее утро встала и продолжила. Муж просил её остановиться, но она не прекращала. Некоторые из проходивших мимо с удовольствием присоединялись. Так что через неделю их насчитывалось уже тридцать, а через месяц — до четырёхсот. Хроники того времени описывают реальное неистовство: горожане с пустыми глазами и окровавленной обувью совершали "конвульсивные движения", плакали, хохотали, могли свалиться в отключке на пару часов, но затем снова возвращались к танцу.

Городские власти Страсбурга обратились к гильдии врачей. Врачи сказали, что это "перегретая кровь" и нужно вытанцеваться до конца (как бы довести болезнь до логической развязки). Так что в центр эпидемии зазывали и "здоровых", чтобы они были на подтанцовке и сменяли "падающих". Но это сделало только хуже, а количество втянутых людей лишь росло. В некоторые дни фиксировали летальные исходы. Парацельс ("Opus Paramirum") придумывает этому термин "хореомания". (Хотя он и склонялся к мысли, что самая первая фрау была движима идеей досадить мужу, а остальные женщины подхватили танец из-за своей непристойности. По другим легендам Троффеа в тот день выкинула в реку своего младенца, потому что из-за голода у неё пропало молоко).

В итоге и танцы и музыку пришлось запретить. Уцелевших отправили к горному святилищу Святого Витта, выдали им маленькие кресты в руки, а на ноги — красные туфли, окроплённые святой водой, с нашитыми крестами на подошвах. Всё происходящее принудительно обернули в специальный обряд с латинскими молитвами, ладаном и идеей паломничества. Через несколько недель "вечеринка" закончилась. Интересно, что сам Святой Витт (по религиозным верованиям) как раз и накладывал на грешников "танцевальное проклятье", чтобы их наказать, так что тут могла существовать и эта связь.

Историк Джон Уоллер ("A Time to Dance, a Time to Die") считает, так проявилась массовая истерия из-за хронического стресса и страха перед смертью. Мне же тут интересно ещё само развитие этого "симптома". Сначала ему дали проявиться в полную силу, но это не помогло. Облегчение наступило, когда "симптом" поместили в правильный контекст — связали с верой в "танцевальное проклятье", и переместили "больных" в святилище, дав этому бессмысленному движению какую-то рамку, форму, объяснение.

#заметки

The Eleven O'Clock (2016, Derin Seale) — австралийская короткометражка на тему психиатрии.

#смотрим_вместе@psychoanalytic_fields

Ми опиняємося в досить скрутному становищі, коли справа доходить до формування нашої думки про феномен, який Стекель називає «тиском прізвища». Під цим він розуміє іноді справді смішну відповідність прізвища людини особливостям її характеру або її професії. Наприклад, герр Гросс (пан Великий) страждає манією величі, а герр Кляйнер (пан Маленький) — від комплексу неповноцінності. Сестри Альтманн (в перекладі – пожилий чоловік) виходять заміж за чоловіків, які на двадцять років старші за них. Герр Фейст (пан Товстий) є міністром харчової промисловості, герр Росстаушер (пан Баришник) працює юристом, герр Кальберер (пан М'ясник) — акушером, герр Фройд (Радість) пропагує життєві задоволення, герр Адлер (Орел) володіє великою силою волі, герр Юнг (Молодий) досліджує ідею повторного народження і так далі. Чи є це примхою випадку, чи, як явно вважає Стекель, прізвище впливає на людину, чи, може, ми маємо справу зі «смисловими збігами»?

Карл Юнг. Синхроністичність: акаузальний принцип

#цитата

Зовсім скоро починаються чергові семестри групових проектів, і на цій хвилі виникає цікавість поговорити про сни і в груповому контексті також. Чому там народжується бажання поділитись чимось таким, і як на це можна дивитись, з чим пов'язувати.

Випуск називається «Кому належить сон», а як гостя в ньому бере участь Анна Зозуля — реляційна та інтерперсональна психотерапевтка, аналітикиня, викладачка, та просто людина, що має свій багаторічний досвід участі в групі по снах. Було дуже цікаво послухати якраз про цей особистий шлях! І в чому «фішка» саме реляційного погляду в порівнянні з фройдівським. Обговорили знахідки всім відомого Фрідмана та три виміри сну за Гілою Офер, соціальну матрицю Гордона Лоуренса, деякі аспекти того, як розпитував про кошмари Гаррі Стек Салліван.

Пишіть, що думаєте про це ви!

Послухати можна тут:
Spotify | Apple | Castbox.fm

#аудіо

Мій переклад захоплюючого есе Воллеса щодо Кафки і його особливого почуття гумору та «комічності» (що на перший погляд також здається якимось жартом, адже Кафка дуже серйозний і фатально-трагічний автор): https://syg.ma/@alena-bartosh/devid-foster-volles-kilka-zauvag-pro-komichne-u-kafki

Суть у тому, що Кафків гумор тримається на свого роду радикальній буквалізації істин, які ми звикли вважати метафоричними. Я висловлюю припущення, що деякі з наших найглибших колективних почуттів, здається, можна виразити лише через фігури мови — саме тому ми й називаємо ці фігури мови «виразами». Коли ми зі студентами проходимо «Перевтілення», я можу запросити їх замислитися, а що насправді виражається, коли ми називаємо людину огидною або жалюгідною комахою, або кажемо, що на роботі їй доводиться ковтати лайно. Або можна перечитати «У виправній колонії» у світлі виразів на кшталт «здерти шкуру», чи «вбити в голову», або навіть «це ж у нього на лобі написано». Чи відкрити «Голодомайстра», тримаючи в голові тропи на зразок «голодний на увагу» або «зголоднілий за любов’ю», а також враховувати подвійний смисл слова «самозречення», або навіть загадати таку невинну деталь, що етимологічний корінь «анорексії» — це грецьке слово, яке означає «бажання».

Наша теперішня культура — і в сенсі розвитку, і в сенсі історії — перебуває на стадії підліткового віку. А оскільки підлітковий вік визнано найбільш стресовим і лячним періодом людського розвитку — тим етапом, коли дорослість, якої ми нібито жадаємо, починає вимальовуватися як реальна й дедалі вужча система обов’язків і обмежень (податки, смерть), і коли ми всередині тужимо за поверненням до того самого дитячого забуття, про яке удаємо, що зневажаємо його, — неважко збагнути, чому ми такі вразливі до мистецтва й розваг, чия основна функція — втеча, себто фантазія, адреналін, видовище, романтика тощо. [...] Як думаєте, невже це просто збіг, що саме в коледжі американці найзапопадливіше спаровуються, падають п'яними й загалом влаштовують собі якнайекстатичніші діонісійські оргії? Ні. Студенти коледжу — підлітки, і вони налякані, [...вони просто] намагаються виграти кілька годин утечі від похмурих дорослих речей, про які будь-який пристойний навчальний заклад змушував їх думати весь тиждень.

#стаття #переклад