Бывают ли «нормальные» аналитики? Безусловно, мы все можем быть подвергнуты статистиче­скому контролю, но ведь это не значит, что мы входим в «нормативную норму» другого.

В связи с этим я хотела бы рассказать историю, которая произошла на самом деле уже около десяти лет назад с одной молодой девушкой, которая, как многие подростки в четырнадцать лет, считала, что вправе судить взрослых. В ли­цее говорили о психоанализе и даже предлагали делать о нем доклады. В этот мо­мент профессия родителей — аналитиков — неожиданно приобрела в ее глазах большое значение. Девушка спросила, может ли она, как взрослая, встретиться с некоторыми знакомыми аналитиками, о которых она много слышала. Мать предложила ей принять участие в воскресном ужине в деревне, куда она собира­лась пригласить целый букет самых разнообразных аналитиков. Друзья приеха­ли, они хорошо поели, выпили, поговорили: о женской сексуальности, первертности, коллегах по психоаналитическому обществу, — и разъехались весьма поздно. Вечером родители спросили девушку о ее впечатлениях. «Так вот, — сказала она. — Ваши друзья малость чокнутые». Она употребила модное выражение, и ро­дители попросили ее все-таки дать объяснения. «Разве вы друг друга слушаете? — ответила она. — Вы хотя бы замечаете, что у вас только две темы в разговоре?» Уже переходя к обороне, мать потребовала уточнить, что она имеет в виду. «Ана­литики, — заявила дочь, — говорят только о пенисе или об Институте психоана­лиза! Ты находишь, это нормально?»

Что ж, поразмыслив, я готова признать, что аналитики, нормальные или нет, будучи свободны, не говорят, как другие. Впрочем, в конце концов, может это одно и то же, говорить о пенисе или об Институте? С еще большим беспокойством я констатирую, что заслуженные аналитики на склоне лет все меньше рас­суждают о пенисе и все больше об Институте. Может быть, в этом состоит «нор­мальная» эволюция?

Одного майстра дзен запитали:
— Що ви зазвичай робили до того, як стали Просвітленим?
Він відповів:
— Я зазвичай рубав дрова і носив воду з колодязя.
Потім його запитали:
— А тепер, коли ви стали Просвітленим, що ви робите?
Він відповів:
— Що ж іще я можу робити? Я рубаю дрова і ношу воду з колодязя.
Той, хто запитував, був здивований. Він перепитав:
— У чому ж тоді різниця? До Просвітлення ви робили це, і після Просвітлення робите те саме — у чому ж тоді різниця?
Майстер засміявся і сказав:
— Різниця велика. Раніше мені доводилося робити це, а тепер все це відбувається природно. Раніше це було обов'язком, який мені доводилося виконувати, робити неохоче, змушуючи себе. Тепер я просто рубаю дрова, тому що відкрив пов'язану з цим красу і радість.

Містер Д. був обсесивно-компульсивним молодим чоловіком у психоаналітичній терапії двічі на тиждень. Він представляв себе як покірного та пасивного "хорошого хлопчика". Він був повністю не в змозі виразити свою злість на терапевтичних сесіях. Натомість він відмовлявся оплачувати рахунок. На додаток, він розвинув патерн вивільнення своєї злості через лінію виходу. Одного дня, не зумівши висловити злість з приводу свого відчуття, що терапевт витріщався на нього під час сесії, він пройшов до дверей і сказав: "Гадаю, ви не підхопили мою застуду", посилаючись на раніше висловлену стурбованість, що він може заразити терапевта. В іншій нагоді, після того, як йому вказали на неспроможність оплатити рахунок, він вийшов з наступним коментарем: "Не замерзніть тут до смерті!" Незабаром після цього одна з наступних сесій закінчилася словами: "Не посковзніться на льоду!" Одна з його найвидатніших ліній виходу відбулася після сесії, де він переважно мовчав, за винятком випадкового коментаря про свою неспроможність оплатити рахунок. Терапевт зв'язав його неспроможність "виробити" оплату з неспроможністю "виробити" вербальний матеріал для сесій. Після тривалого періоду мовчання, йому повідомили, що час вичерпано. Коли він йшов до дверей, він повернувся і сказав: "Я майже купив вам книжку на розпродажу вчора. Вона була написана лікарем і називалася 'Тридцять років ректальної практики'." Після сповіщення терапевта щодо своїх доброзичливих намірів купити цей подарунок, він швидко покинув кабінет і грюкнув дверима. Коли терапевт підняв цей коментар під час наступної сесії, пацієнт зміг дослідити своє відчуття, що спроба витягти з нього гроші та слова була схожа на інтрузивний палець у його анусі, що намагався витягти фекалії.

Подальше дослідження асоціацій містера Д. до його лінії виходу виявило новий генетичний матеріал про дуже амбівалентні стосунки з матір'ю, які включали питання утримування та контролю.

Міс Б., двадцятип'ятирічна нарцисична пацієнтка в психоаналітичній психотерапії, скаржилася своєму терапевтові на його майбутню чотиритижневу відпустку. На останній сесії перед його відпусткою вона була обурена своєю безпорадністю змінити плани свого терапевта. Вона запропонувала йому розділити відпустку на двотижневі сегменти, але безрезультатно, то ж вона заявила, що її терапевт примхливий і неуважний до потреб своїх пацієнтів. Вона також визнала свою заздрість до здатності терапевта йти у відпустку, коли він забажає. Наприкінці сесії вона підійшла до дверей, озирнулася на терапевта і сказала: "Гадаю, єдиний спосіб змусити вас повернутися з відпустки — це вчинити самогубство." З цим прощанням вона грюкнула дверима і вибігла з кабінету.

Ця лінія виходу мала на меті залишити терапевта з тривогою та провиною. Міс Б. сподівалася, що її терапевт буде турбуватися про неї протягом усієї відпустки й таким чином продовжить їхні стосунки у фантазії, так само як, безумовно, це зробить вона. Мало того, щоб впоратися зі своєю заздрістю до свободи терапевта йти у відпустку, вона намагалася зіпсувати те, чого не могла мати, посадивши в голову терапевта зернятко ідеї, що вона може вбити себе, поки його не буде. Нарешті, її коментар був спробою зробити терапевта таким же безпорадним у спробах змінити її ситуацію, якою вона відчувала себе у спробах змінити плани терапевта.