Мой психолог Мистер Голубь (2021, Янив Раз) — неожиданно достойный фильм с прикольным названием и печальным сюжетом. Понравится тем, кто любит атмосферу Амели и картин Андерсона.

Хорошо иллюстрирует, какой путь может проходить человек до кабинета психотерапевта/психоаналитика, и что иногда первыми в этой цепочке становятся вовсе даже не люди. «Мне нужен тот, кто может думать вне меня», — говорит главный герой в конце. Ещё точнее он мог бы сказать «кто-то, кто думает про меня, пока я это переживаю».

#смотрим_вместе

Сучасне цивілізоване життя вимагає зосередженого, спрямованого функціонування свідомості, а це тягне за собою небезпеку сильного розмежування з несвідомим. Чим далі за допомогою спрямованого функціонування ми зможемо відійти від несвідомого, тим активнішою буде ставати та потужна контр-позиція, що таїться в ньому, і її прорив може мати вельми небажані наслідки.

Аналіз дав нам можливість глибоко вивчити вплив несвідомого, і пізнане нами має таке значення для нашого повсякденного життя, що, на нашу думку, нерозумно розраховувати на відключення чи бездіяльність несвідомого після так званого завершення лікування. Багато пацієнтів смутно розуміють це положення речей, і ніяк не можуть наважитись на завершення аналізу, хоча і вони самі, і аналітик, знаходять відчуття залежності виснажливим.

Найчастіше пацієнти бояться йти далі самостійно, тому що вони з досвіду знають, що несвідоме може знову й знову цілком несподівано й страхітливо втручатися в їхнє життя.

Раніше ми припускали, що пацієнти зможуть вести нормальне життя, як тільки вони набудуть достатньо практичних знань про самих себе, щоб розуміти свої сновидіння. Однак практика показала, що навіть професійні аналітики, які, по ідеї, повинні досконало володіти мистецтвом тлумачення сновидінь, найчастіше капітулюють перед своїми власними сновидіннями і мусять звертатися по допомогу до колег. Якщо навіть той, кому належить бути експертом з цього методу, виявляється нездатним дати задовільне тлумачення своїх сновидінь, то чого тоді можна очікувати від пацієнта? Надії Фройда на те, що несвідоме може "виснажитися", не виправдалися.

Карл Юнг. Трансцендентальна функція

#цитата

Існує широко розповсюджене хибне уявлення, що аналіз — це щось на кшталт "курсу лікування", після проходження якого людина одужує. Це дилетантське ставлення збереглося з найперших днів існування психоаналізу. Психоаналіз можна визначити як приведення до ладу психологічного стану за допомогою аналітика. Природно, цей заново здобутий стан, який краще підходить до внутрішніх і зовнішніх умов, може тривати впродовж довгого часу, але випадки, коли одного "курсу лікування" виявилося достатньо, є рідкістю. Так, медики ніколи не соромилися рекламувати свій оптимізм і завжди були готові повідомити про винайдення надійних ліків. Нас, однак, не має обманювати надто позитивне ставлення практика, і ми повинні завжди пам'ятати, що життя несвідомого продовжується і постійно породжує проблематичні ситуації. Не слід впадати в песимізм; ми бачили безліч прекрасних результатів, досягнутих завдяки везінню та наполегливій праці. Але це не заважає нам визнати, що аналіз не є "панацеєю"; він, передусім, є більш-менш ретельним наведенням ладу.

Карл Юнг. Трансцендентальна функція

#цитата

Здобута в ході аналізу нова установка має тенденцію рано чи пізно неминуче ставати неадекватною, тому що безперервна течія життя постійно вимагає адаптації. Адаптуватися раз і назавжди неможливо. Звісно, пацієнт може зажадати від аналітика, щоб той підготував його до безболісної зміни напрямку на наступних етапах його життя. І досвід показує, що така вимога цілком виправдана. Ми неодноразово мали можливість переконатися в тому, що пацієнти, які пройшли через ретельний аналіз, вільніше вносять зміни в своє подальше життя. Тим не менш, труднощі в цій справі також трапляються досить часто і можуть завдавати справжніх неприємностей. Ось чому пацієнти, навіть ті, що пройшли через ретельний аналіз, часто після спливу певного часу знову звертаються по допомогу до свого аналітика. У світлі медичної практики в цьому немає нічого незвичайного, але такий стан речей суперечить дещо помилковому ентузіазму терапевта, а також уявленню про аналіз як про "панацею". По великому рахунку, надії на появу форми терапії, яка раз і назавжди позбавить людину від усіх її труднощів, практично немає. Людині потрібні труднощі; вони необхідні для її здоров'я. Нас турбують тільки зайві проблеми.

Основне завдання терапевта полягає не в тому, щоб позбавити пацієнта від миттєвих труднощів, а в тому, щоб підготувати його до успішної боротьби з майбутніми труднощами.

Карл Юнг. Трансцендентальна функція

#цитата

Якщо я обчислю вагу кожного камінчика на вкритому галькою пляжі й отримаю середню вагу в п'ять унцій, то ця цифра мало що зможе мені сказати про реальну природу гальки. На будь-кого, хто на підставі моїх розвідок вирішить, що зможе з першої спроби підібрати камінчик вагою в п'ять унцій, чекає серйозне розчарування. І справді, може статися так, що й після довгих годин пошуків він так і не знайде камінчика вагою точно в п'ять унцій.

Статистичний метод показує нам факти у світлі ідеальної середньої величини, але не дає нам уявлення про їхню емпіричну реальність. Незважаючи на те, що середня величина, безсумнівно, відображає певний аспект реальності, вона може найпідступнішим чином фальсифікувати істину. Це передусім стосується теорій, заснованих на статистиці. Тим часом відмінною рисою факту є його індивідуальність. Грубо кажучи, реальна картина складається тільки з винятків з правила і, відповідно, в абсолютній реальності повністю панує неправильність.

Не існує і не може існувати жодного самопізнання, заснованого на теоретичних припущеннях, оскільки об'єктом цього пізнання є індивід — відносний виняток і феномен "неправильності". А отже, характерні риси індивіда є не універсальними й правильними, а, скоріше, унікальними. Його слід сприймати не як стандартну одиницю, а як щось унікальне й єдине у своєму роді, що, в принципі, не можна пізнати до кінця й не можна порівняти з чимось іншим. Водночас людина, як представник роду людського, може і повинна бути описана як статистична одиниця; інакше про неї не можна буде сказати нічого загального. [...]

Якщо я хочу зрозуміти людину, то я мушу підійти до розв'язання цього завдання з відкритим і вільним розумом, тоді як знання про людину буде передбачати всі види знань про людство взагалі. Цей конфлікт може бути вирішено лише певним подвійним мисленням: треба робити одне, і не упускати з погляду інше.

Карл Юнг. Нерозкрита самість

#цитата

Супруги Роуз (2025, Джей Роуч) — чёрная комедия про харизматичную пару с нарциссическими травмами. Понравилось, как здорово визуализирован момент «он всё-таки упал». Смотрели? Как вам?

#смотрим_вместе

Я припускаю, що пацієнт може помітити в аналітику лише те, що він сам здатний відчувати. Щодо мотиву, то обсесивний пацієнт буде схильним думати про аналітика як про такого, хто виконує свою роботу марним та нав’язливим шляхом. Гіпоманіакальний пацієнт, який не здатний бути в депресивному стані, окрім як у разі серйозних перепадів настрою, і в емоційному розвитку якого депресивна позиція не була надійно набута, який не може глибоко відчувати провину, або відчуття турботи чи відповідальності, не здатний розглядати роботу аналітика як спробу з боку аналітика здійснити репарацію стосовно власних (аналітика) почуттів провини. Невротичний пацієнт схильний сприймати аналітика як амбівалентного по відношенню до нього та очікувати від аналітика прояв розщеплення на любов та ненависть; такий пацієнт, коли пощастить, отримає любов, тому що хтось інший отримує ненависть аналітика. Чи не випливає з цього, що якщо психотик перебуває у стані «одночасності любові-ненависті», він буде глибоко переконаний, що аналітик також здатний лише на такий самий сирий і небезпечний стан у відносинах одночасного поєднання любові-ненависті? Тільки аналітик проявить любов, він неодмінно в ту ж мить уб’є пацієнта.

Віннікотт. Ненависть у контрперенесенні

#цитата@psychoanalytic_fields

Я запитав аналітика, який спеціалізується на роботі з невротиками, чи проводить він аналіз у темряві, і він відповів: “Ні! Наша робота полягає в тому, щоб створити звичне середовище, а темрява була б незвичним. 😅

Віннікотт. Ненависть у контрперенесенні. Тут до речі є переклад цього тексту повністю

Бывают ли «нормальные» аналитики? Безусловно, мы все можем быть подвергнуты статистиче­скому контролю, но ведь это не значит, что мы входим в «нормативную норму» другого.

В связи с этим я хотела бы рассказать историю, которая произошла на самом деле уже около десяти лет назад с одной молодой девушкой, которая, как многие подростки в четырнадцать лет, считала, что вправе судить взрослых. В ли­цее говорили о психоанализе и даже предлагали делать о нем доклады. В этот мо­мент профессия родителей — аналитиков — неожиданно приобрела в ее глазах большое значение. Девушка спросила, может ли она, как взрослая, встретиться с некоторыми знакомыми аналитиками, о которых она много слышала. Мать предложила ей принять участие в воскресном ужине в деревне, куда она собира­лась пригласить целый букет самых разнообразных аналитиков. Друзья приеха­ли, они хорошо поели, выпили, поговорили: о женской сексуальности, первертности, коллегах по психоаналитическому обществу, — и разъехались весьма поздно. Вечером родители спросили девушку о ее впечатлениях. «Так вот, — сказала она. — Ваши друзья малость чокнутые». Она употребила модное выражение, и ро­дители попросили ее все-таки дать объяснения. «Разве вы друг друга слушаете? — ответила она. — Вы хотя бы замечаете, что у вас только две темы в разговоре?» Уже переходя к обороне, мать потребовала уточнить, что она имеет в виду. «Ана­литики, — заявила дочь, — говорят только о пенисе или об Институте психоана­лиза! Ты находишь, это нормально?»

Что ж, поразмыслив, я готова признать, что аналитики, нормальные или нет, будучи свободны, не говорят, как другие. Впрочем, в конце концов, может это одно и то же, говорить о пенисе или об Институте? С еще большим беспокойством я констатирую, что заслуженные аналитики на склоне лет все меньше рас­суждают о пенисе и все больше об Институте. Может быть, в этом состоит «нор­мальная» эволюция?

Джойс МакДугалл

#цитата

Как бы то ни было, пока не доказано, что аналитик является нормальной особью. Даже американские аналитики с их приверженностью к адап­тации и способностью принимать решения давным-давно забили тревогу по пово­ду дипломированных «нормальных», желающих стать аналитиками. Субъекты, не признающие у себя никаких симптомов, не обращающие внимания на душевное страдание, полностью или частично избежавшие пытки сомнения, страха Друго­го, люди «слишком-хорошо-себя-чувствующие-в-своей-шкуре», не одарены спо­собностью быть аналитиками.

Джойс МакДугалл

#цитата

Выше фрагменты из потрясного текста Джойс МакДугалл (новозеландская психоаналитикиня) — «Речь в защиту некоторой анормальности». Стоит того, чтобы прочесть полностью!

Авторка, размышляя о том, что есть нормальное и ненормальное, говорит, что, во-первых, нормальное — это статистический норматив (то есть, некоторое уравнение, усреднение, принятое у большинства), что могло бы больше заинтересовать культуро- или социологию, нежели психоанализ; а во-вторых, или с другой стороны, нормальное — это что-то привычное, родное, знакомое. Для ребёнка, например, нормально всё то, что принято в его родительской семье. Далее она говорит, что желание «быть нормальным», которое всё так же продолжается и во взрослом возрасте, сравнимо с попыткой завоевать любовь родителей (сообщества). Для этого нужно принять их идеалы и усвоить запреты. И напротив, избегание конформности — движение в сторону того, чтобы преступить семейные законы. Человеку одновременно хочется быть необычным, незаурядным, и при этом никто не возжелает поставить себя в ранг ненормального.

Но дело не в этом. Психоаналитики, ясная вещь, всегда имеют дело с чем-то «ненормальным»: симптомы, перверсии, ошибки, перепетии прохождения определённых жизненных этапов. Мы сталкиваемся с людьми, которые задаются вопросом «кто я», рефлексируют, снова и снова ставят под сомнение свои убеждения и выборы. (Иногда разговаривают сами с собой на сессиях :) ) Это вопросы либо философов, либо сумасшедших (или сумасшедших философов). К этому толкает определённая доля психического страдания (иногда весьма нескромная). Но встречаются и те, кто пребывает под лоском совершенной «нормальности», другими словами, те, кто совсем (как будто) не страдает, кого не интересует собственное бессознательное, и кому (казалось бы) и так очень даже не плохо.

Тут МакДугалл ставит провокационный вопрос: нужен ли психоанализ таким людям? Что может предложить аналитик тому, кто не способен подвергнуть сомнению самого себя? Проблемы-то у него есть, но источник видится всегда снаружи. Отвечает она парадоксально: аналитик может сделать явным то страдание, о котором раньше известно не было, или даже развить способность страдать там, где она атрофировалась.

Здесь важно различить две операции. Первая — обнаружить скрытое страдание, то, что уже существует, но замаскировано панцирем нормальности. Вторая — более радикальная — развить саму способность переживать определённый регистр опыта. Потому что под этой «нормальностью» может скрываться уплощение психической жизни как таковой. Когда мир становится плоским и однозначным. Когда удивлённый детский взгляд на вещи окончательно утрачен, а жизнь идёт по заданной траектории без вопросов и сомнений.

Имеем ли мы на это право? Неужели, спрашивает авторка, наша цель в том, чтобы распространить чуму во всем мире?

#заметки

Отдельно мне понравилась история, когда МакДугалл предлагает спаржу обычному работяге, тот отказывается, и она спрашивает: «Вы не любите спаржу?» Он отвечает, что растерян, такого он никогда не пробовал, и здешние люди вообще такого не едят. Дальше она пишет: «Так вот, может быть, мы [психоаналитики] являемся деликатесом, таким как спаржа; надо иметь к этому вкус. То обстоятельство, что сами мы считаем себя вполне съедобными, по сути ничего не меняет. Ведь, в конце концов, разве цель жизни в том, чтобы быть съедобным?»

#заметки

Булимическое или анорексическое состояния - это агрессивный способ саморегуляции и самоуспокоения. С точки зрения теории обьектный отношения - это изгнание или поглощение обьектов. С точки зрения теории привязанности - это создание контроля и безопасности.

#мысли

2026-02-01. В пятницу слушала лекцию про жизнь и работу Лапланша. Большинству он известен благодаря их с Понталисом беспрецедентному Словарю. Вы конечно знаете, что книжка эта представляет собой всё же нечто большее, чем просто справочник. Скорее, это целая энциклопедия фройдовской мысли, в которой каждый термин заботливо обрамлён обстоятельным эссе. В английской версии выбрали название поинтереснее — The Language of Psychoanalysis, язык психоанализа — но "читать" его, слово за словом, занятие всё равно (наверное) избыточное. Другие переводы Лапланша встретить тяжело (их попросту нет, особенно на укр), и само его имя не пользуется большой популярностью, в отличие от тех, чьи имена давно отделились от реальных людей, и существуют в независимом поле Великих фигур.

Лекцию проводил талантливый рассказчик Дмитрий Лобачёв. Если честно, последние киевские недели буквально без "всего", лишь укрепляли ощущение полного безразличия к тому, кто что сказал полвека назад. И какие там семейные виноградники и винодельни были у Жана, например. Или равнодушие к фактам его близости к французскому сопротивлению, а то и к лакановской кушетке (потому что Лапланш проходил анализ у Лакана); и естественно к тому, как он бастовал против психоаналитических конференций и сходок, говоря, что там во все года переливают из пустого в порожнее одно и то же. Знания — это свет. И всё же, этой зимой мы убедились, что для минимального расположения духа свет знаний должен подкрепляться светом обыкновенным. Очень везёт, когда эти два явления совпадают.

Дмитрий советует обратить внимание на Лапланша (дальше буду следовать его изложению) потому, что тот не отказывается ни от теории, ни от практики, сохраняя при этом философский ориентир, и оставаясь в про-фройдовской позиции. (Британцы, к примеру, больше обращены к клинике, а лаканианцы часто занимаются лишь концептуализациями). Особо интересной в размышлениях Лапланша выглядит Теория общего (генерализированного) соблазнения.

Читать дальше

#заметки