Людину з яскравими нарцисичними рисами легко сприймати як когось надто впевненого в собі: вона вміє привертати увагу, наполягає на своєму і рідко визнає провину.
Але психоаналітичний погляд змушує дивитися глибше, бо за такою поведінкою нерідко стоїть не сила, а дуже крихке відчуття власної цінності.

Пояснення тут теоретичне, і воно не описує кожну людину однаково.

Згідно з ним, велич, зверхність і постійна потреба в захопленні виконують роль захисту від внутрішньої порожнечі та глибокого сорому, з яким неможливо залишатися наодинці.

Якщо в ранньому досвіді, наприклад, дитину бачили не такою, якою вона є, а лише через її досягнення чи відповідність очікуванням, вона могла так і не відчути, що її цінність існує сама по собі.
Тоді самооцінка стає залежною від чужих реакцій: похвала піднімає, а байдужість чи критика обвалюють майже до відчуття, що тебе взагалі немає. Страшне відчуття…

Саме тому нарцисична людина так гостро реагує на критику і так болісно переживає, коли її не помічають. Для неї це не просто неприємний момент, а загроза тому, на чому тримається відчуття себе.

Розуміння цього не скасовує болю, який така поведінка завдає близьким, і не означає, що його варто терпіти.
Але воно змінює питання, яке хочеться поставити: що саме людина так уперто намагається не відчути, коли їй так необхідно здаватися величною?

Багато пар звертаються по допомогу тоді, коли стосунки вже майже вичерпали себе, ніби терапія це остання інстанція перед розривом.
Але вона може бути корисною значно раніше, і сигналів для цього зазвичай більше, ніж здається.

Один із них це розмови, які знову й знову ходять по одному колу: тема різна, а сценарій той самий, і жоден із партнерів уже не вірить, що можна закінчити інакше.

Інший сигнал виникає тоді, коли конфліктів стає менше, але разом із ними зникає й близькість, і двоє людей живуть поруч, майже не торкаючись одне одного емоційно.

Про це можуть говорити також відчуття, що тебе більше не чують, постійна холодність чи зневага в тоні, складність домовитися про важливі речі, наприклад про дітей, гроші чи побут, а ще кризові моменти, як-от зрада, втрата чи народження дитини.

Дослідження загалом підтверджують, що парна терапія допомагає при труднощах у стосунках, хоча результат залежить від готовності обох працювати і від того, наскільки рано звернулися за допомогою.

Є й важлива межа: якщо у стосунках є насильство чи страх за власну безпеку, парна терапія не є першим кроком, а насамперед потрібна безпека і окрема допомога для того, хто страждає.

Може, питання не в тому, чи достатньо погано у ваших стосунках, щоб іти на терапію, а в тому, чи хочеться, щоб між вами знову можна було говорити інакше?

Кожної осені багато хто помічає, що настрій знижується разом із довжиною дня, з'являється млявість, хочеться більше спати і менше рухатися.
І виникає питання, чи це звичайна реакція на сезон, чи вже щось серйозніше?

Як окремого діагнозу під назвою «осіння депресія» не існує, це побутовий вислів.
Проте існує сезонний афективний розлад, який у сучасних класифікаціях описують як депресію із сезонною закономірністю. Він повторюється рік за роком, зазвичай починається восени чи взимку і минає навесні або влітку.

Точні причини остаточно не встановлені: одна з поширених гіпотез пов'язує його зі зменшенням світла, яке впливає на біологічні ритми й обмін речовин у мозку, але однозначної відповіді наука поки не дала.

Важливо розрізняти. Легка осіння втома чи сумна задума перед зимою є цілком звичайними і не обовʼязково означають розлад.

Про щось більше йдеться тоді, коли пригнічений стан тримається тижнями, порушує сон, апетит, здатність працювати чи відчувати радість, а відчуття безнадії стає постійним - у такому разі варто звернутися до фахівця, бо це можна оцінити і лікувати.

У психоаналітичному погляді осінь часто стає символом завершення, втрати і прощання, і, можливо, сезонний сум іноді торкається чогось глибшого, ніж брак світла.

Що саме в цій порі року відгукується у вас?

Нам часто кажуть, що пробачити означає звільнитися, і що образа тримає лише того, хто її носить.

Тому, коли пробачити не виходить, зʼявляється ще й друге почуття: сором чи роздратування на себе за те, що досі ображена.

Але прощення не є рішенням, яке можна ухвалити волею за одну хвилину. Воно радше схоже на результат внутрішньої роботи, під час якої спершу треба дозволити собі побачити, що саме сталося, наскільки це було боляче і скільки злості за цим стоїть.

Якщо поспішити пробачити, не пройшовши через ці почуття, то часто виходить не прощення, а швидке замовчування, після якого образа нікуди не зникає, а лише йде глибше й проявляється в стосунках іншими шляхами.

Буває також, що образа виконує важливу функцію: вона зберігає звʼязок із людиною або з подією, яку ще не вдалося пережити до кінця.
Відпустити її означає визнати, що сталося те, що сталося, і що вже нічого не можна змінити, а цей біль інколи важче витримати, ніж саму злість.

Важливо і те, що прощення не обовʼязкове. Можна не пробачити і водночас перестати жити в постійній боротьбі з цим.

Задатися питанням, не таким як, чому я досі не пробачила, а іншим - що мені ще треба відчути, аби мати з цієї історії менше болю?

Є справи, які для нас справді важливі. Ми це знаємо. І саме в той момент, коли нарешті треба за них сісти, чомусь починаємо робити все інше: прибирати, гортати стрічку, відповідати на повідомлення, займатися якимись дрібницями, які ще вчора здавалися зовсім не терміновими.

А потім приходить провина.

І дуже легко пояснити все це лінню або відсутністю дисципліни.

Але дослідження прокрастинації показують дещо інше. Часто ми відкладаємо не саму справу. Ми відкладаємо те, що відчуваємо поруч із нею.

Наприклад, страх зробити недостатньо добре. Тривогу через можливу оцінку. Нудьгу. Роздратування. Або відчуття, що завдання настільки велике, що незрозуміло, з якого боку до нього взагалі підійти.

І тут відкладання справді працює.

На короткий час стає легше. Я ще не почала, отже, мені не треба прямо зараз зустрічатися з усім цим.

Проблема в тому, що мозок добре запам’ятовує таке полегшення. Наступного разу уникнути знову стає простіше.

А в психоаналітичному погляді іноді можна побачити ще дещо.

Якщо результат роботи переживається майже як вирок про власну цінність, то почати означає ризикнути зустрітися з реальним результатом.

Поки я не почала, залишається можливість думати: «Я могла б зробити це прекрасно. Просто поки не взялася».

Незроблене не може мене розчарувати.

І не може остаточно підтвердити мій страх, що я недостатньо хороша.

Тому боротьба із собою і чергова порція самокритики часто не допомагають. Вони лише додають ще одне неприємне почуття до тих, від яких я вже намагаюся втекти.

Можливо, замість «чому я така лінива?» іноді варто запитати себе:

«Що саме я боюся відчути, коли нарешті сяду за цю справу?»

Улюблений серіал ніби чужий.

Кава, яка була найкращим моментом дня - просто кава.

Подруга кличе на вечерю, а всередині тихо, ніби хтось вимкнув звук, ніяких почуттів…

Це не лінь.
Лінь - це коли хочеться, але ліньки. А тут не хочеться самого хотіння.

Це може бути ангедонія - втрата здатності відчувати задоволення від того, що раніше його приносило.

Ніби телефон на 3%.

Я не буду писати «візьми себе в руки» чи «є люди, яким гірше». Це не працює, а ще й додає провини: «У мене ж усе добре, чому мене нічого не тішить?»

Причини різні: депресія (коли стан тримається майже щодня від двох тижнів), довга напруга, травматичний досвід, а ще недосип, щитоподібна залоза чи алкоголь.

Що допомагає:
📍не змушувати себе радіти
📍робити маленькі кроки, не чекаючи, поки захочеться: бажання часто приходить після дії
📍перевірити тіло у лікаря

Якщо так понад два тижні або з'являються думки, що життя безглузде - не чекайте, зверніться до фахівця.

А коли ви востаннє відчували, що вам просто добре? ❤️

Чому голова не вимикається о третій ночі?

Ви лягаєте спати, а голова вмикає той самий епізод: розмову, яку ви вже сто разів прокрутили. «Чому так вийшло? Що вона подумала? А що, як усе зіпсовано?» Здається, що ви розбираєтесь, а висновку так і нема.

📍Це називається румінація: думки крутяться по колу, і кожне коло закінчується однаково - усе погано, і це через мене. Від цього ви втомлюєтесь, гірше спите, а від безсоння думок стає ще більше.

Це не те саме, що думати над проблемою. Коли думаєш, питаєш «що мені з цим зробити?» і приходиш до рішення. А румінація питає тільки «чому зі мною так?» і відповіді не чекає ))

Спробуйте розділити аркуш навпіл.
Ліворуч - що я можу змінити (написати, вибачитись, спитати). Праворуч - що від мене не залежить.
З лівої колонки робимо план дій, а праву залишаємо без обговорення.

Румінація часто йде поруч із тривогою й депресією. Якщо вона тримає вас тижнями - не терпіть, а звертайтесь по допомогу🙌

Чому одна відмова болить як десять?

Річ у тому, що відмова болить не лише сьогодні. Вона наступає на старе.

Колега не відповів на повідомлення, а в голові вже: «Я всім набридаю». Це не про колегу. Тут працює те, що психологи називають чутливістю до відторгнення: ми заздалегідь чекаємо, що нас відштовхнуть, швидко це «знаходимо» і реагуємо сильніше, ніж вимагає ситуація. (У мережі це ще називають RSD, але це популярна назва, а не діагноз.)

Звідки це? Нерідко з дитинства: якщо любов треба було заслужити хорошою поведінкою, то кожне «ні» звучить як вирок самій людині, а не одній справі.

Тобто болить не «ні». Болить сором: «зі мною щось не так».
Що робити? Перш ніж відповісти чи мовчки образитись, спитайте себе: це факт чи моє припущення? І перевірте: спитайте людину прямо.

Це не слабкість. Це давня болюча тема, з якою можна працювати.

Блогерка як подруга: це нормально чи ні?

З одного боку, ви щодня «ходите в гості»: знаєте, що вона їла, як пережила розлучення, про що мріє. З іншого - вона про вас не знає нічого.

Це називається парасоціальні стосунки - одностороння близькість із людиною з екрана.

Термін з'явився ще 1956 року, коли дивилися телевізор, а сьогодні це блогери, інфлюенсери й навіть чатботи.

Чи це погано? Не обов'язково. Така прив'язаність дає відчуття компанії, особливо коли самотньо або близькі далеко.

Тут варто задуматися, що ви від цього отримуєте: підтримку? Схвалення? Відчуття, що ви не одні? Важливо, щоб екранної близькості не ставало більше за живу. Бо блогерка не зателефонує у ваш важкий день.

Краще так, ніж нічого? Можливо. Але нехай це буде доповненням до живих розмов, а не їхньою заміною.

Осінь і втома: мені хочеться розвіяти три міфи

Міф 1. «Це просто лінь, треба взяти себе в руки». Насправді з короткими днями змінюється ритм сну і біологічний годинник, і в багатьох людей падає енергія. Є навіть сезонний афективний розлад - різновид депресії, що повертається восени чи взимку.

Міф 2. «Виспаюсь на вихідних - і мине». Не завжди. Якщо втома не минає після сну, причини можуть бути інші: хронічний стрес (нам це знайоме), поганий сон, нестача заліза, щитоподібна залоза.

Міф 3. «Каву, і поїхали». Кава ввечері й алкоголь сон лише псують.
Що справді допомагає: ранкове світло (навіть у хмарну погоду), однаковий час сну, рух.

Якщо більше двох тижнів майже щодня - до лікаря, а не «з понеділка»…

Раптом у голові спливає щось негарне: грубе слово до близької людини, страшна картинка, сумнів, чи ви взагалі добра.

Ви лякаєтесь, відганяєте думку, а потім перевіряєте себе: а раптом це щось про мене?

Ось що показало міжнародне дослідження: понад 90% студентів із 13 країн хоча б раз за три місяці мали небажані нав'язливі думки. Мозок іноді видає «сміття», і це не вирок вашому характеру.

Проблема починається не з думки, а з того, що ми з нею робимо: боремося, перевіряємо себе, шукаємо запевнень, каємося в голові. Чим наполегливіше її придушуємо, тим частіше вона нерідко повертається.
Думка - це ще не бажання. А бажання - ще не вчинок.

Якщо такі думки забирають години, змушують постійно щось перевіряти чи уникати, це привід звернутися до фахівця.

У мережі це називають moral OCD, але насправді це ОКР, і для нього є ефективна терапія.

Післяпологова депресія чи просто виснаження?

Після пологів втомлені всі. Навіть ті, хто в інстаграмі з ідеальними сніданками)

Але між «я не висипаюсь» і «мені нічого не в радість» є різниця.

Три запитання до себе.

1. Скільки це триває?
Плаксивість і тривога в перші дні й до двох тижнів після пологів трапляються у багатьох і зазвичай минають. Якщо триває довше - це привід звернути увагу.

2. Чи допомагає відпочинок?
Виснаження хоч трохи відступає, коли вдалося поспати чи передати дитину. А от при депресії відпочинок часто не повертає ні сил, ні радості.

3. Що я думаю про себе?
«Я погана мама», байдужість до малюка, страх нашкодити - це сигнали, а не характер.

За метааналізами, післяпологова депресія буває приблизно в 17% мам (оцінки різняться) і майже в 9% тат. Вона піддається лікуванню.

❗️Якщо з'являються думки, що без вас усім було б краще - не чекайте, зверніться по допомогу сьогодні.

Переклад з «підтримуючого» на людський

Після кризи нам кажуть правильні слова. Але чується інколи зовсім інше.

🗣 «Які ж ви сильні!» 👂 «Тільки не слабшайте»

🗣 «Усе не просто так» 👂 «Ваше горе мусить мати користь»

Є поняття посттравматичного зростання: багато людей після важкого досвіду кажуть, що змінили пріоритети й ціннісніше ставляться до близьких.

Але дослідження, які порівнюють стан до і після, не завжди підтверджують, що ці зміни справжні, і науковці досі сперечаються.

А головне: це не обов'язок. Можна пережити біду і не отримати жодного бонусу. Це не провал.

Горе не мусить бути корисним, щоб мати право на існування.

Якщо біль не відступає - це привід звернутися по допомогу, а не ще раз стати сильнішим.