А пам’ятаєте ці прекрасні моря в епоху з середини Кембрію до початку Карбону? Води тоді просто кишіли милим колоніальними істотами граптолітами. Вони зникли, але лишили по собі стильні графіті на каменях, які здавна привертали увагу дослідників.
Своїй сучасній назві граптоліти завдячують Карлу Ліннею, який і назвав їх буквально «написами на камені». Він вважав їх скоріше малюнками на поверхні мінералів, які схожі на викопні рештки, ніж справжніми фосиліями. Серед того, що шведський натураліст називав граптолітами були не лише тварини, а подекуди й відбитки рослин.
Спочатку граптолітів відносили до кишковопорожнинних. Але ретельні дослідження за допомогою електронного мікроскопа у 70-х роках минулого століття дозволили запідозрити спорідненість цих тварин із групою живих істот Перистозяберні (Pterobranchia) з типу Напівхордові. Вони не такі вже й далекі наші родичі!
Кожну колонію граптолітів засновувала маленька напівпрозора личника. Вона перетворювалася на малорухомий організм - початковий зооїд. З нього розвивалися похідні зооїди, які з’єднувалися в мережу столонами, сидячи у затишних трубках, які називають теками чи тубаріями. Їх утворювали зовнішні секреторні залози зооїдів. Поки не вдалося з’ясувати, який же будівельний матеріал використовували граптоліти для своїх споруд. Але скоріш за все це був хітин чи колаген.
Колонії граптолітів траплялися повсюдно у морях та океанах нашої планети аж до глобального похолодання в Ордовику. Цей льодовиковий період запустив масове вимирання живих організмів, у списку жертв якого значаться й більшість представників граптолітів. Вижив лише один рід, який за два мільйони роки запустив чергову фазу розквіту цих колоніальних тварин.
На світлині граптоліт Didymograptus murchisonii з Південно-Західного Уельсу віком 460 мільйонів років.
Своїй сучасній назві граптоліти завдячують Карлу Ліннею, який і назвав їх буквально «написами на камені». Він вважав їх скоріше малюнками на поверхні мінералів, які схожі на викопні рештки, ніж справжніми фосиліями. Серед того, що шведський натураліст називав граптолітами були не лише тварини, а подекуди й відбитки рослин.
Спочатку граптолітів відносили до кишковопорожнинних. Але ретельні дослідження за допомогою електронного мікроскопа у 70-х роках минулого століття дозволили запідозрити спорідненість цих тварин із групою живих істот Перистозяберні (Pterobranchia) з типу Напівхордові. Вони не такі вже й далекі наші родичі!
Кожну колонію граптолітів засновувала маленька напівпрозора личника. Вона перетворювалася на малорухомий організм - початковий зооїд. З нього розвивалися похідні зооїди, які з’єднувалися в мережу столонами, сидячи у затишних трубках, які називають теками чи тубаріями. Їх утворювали зовнішні секреторні залози зооїдів. Поки не вдалося з’ясувати, який же будівельний матеріал використовували граптоліти для своїх споруд. Але скоріш за все це був хітин чи колаген.
Колонії граптолітів траплялися повсюдно у морях та океанах нашої планети аж до глобального похолодання в Ордовику. Цей льодовиковий період запустив масове вимирання живих організмів, у списку жертв якого значаться й більшість представників граптолітів. Вижив лише один рід, який за два мільйони роки запустив чергову фазу розквіту цих колоніальних тварин.
На світлині граптоліт Didymograptus murchisonii з Південно-Західного Уельсу віком 460 мільйонів років.
А це ж Paciphacops logani – трилобіт, який названий в шану сера Вільяма Едмонда Логана, директора-засновника Геологічної служби Канади. Він (вчений, а не трилобіт) зацікавився геологією, коли працював на заводі з плавлення міді у Суонсі в 1830-х роках. А от трилобіт повзав собі днищами водойм у ранньому девоні 416-408 млн років тому.
Фото: Cardiff Curator
Фото: Cardiff Curator
Понад 255 мільйонів років тому на території сучасної Південної Африки мешкала немаленька істота, яка полюбляла здійснювати водні процедури на мілководді.
Вона, очевидно, була дуже сором’язливою, адже, здається, що не лишила геологічному літопису своїх скам’янілих кісток. Але навіть без них свій слід в історії планети вона поставила. І цем слідом стали … сліди, які лишила тварина на вологому субстраті.
У місцевості Дейв Грін в східній частині басейну Кару в Південній Африці вияввлені сліди земноводних істот. Тварини були до 1,5 м завдовжки.
Палеонтолог Девід Гроневальд з Університету Вітватерсранд в Йоганнесбурзі і його колеги описали викопні рештки, які приписують тваринам ринезухіям — це родина земноводних вимерлого ряду Темноспондили (Temnospondyli).
Вони замість рясту топтали в кінці пермського періоду поверхню вологих осадових порід, відкладеними довколишніми річками.
Визначити, який вид організму наробив відбитків своїх кінцівок не так просто. Дуже рідко можна знайти і слід тварини, і її кістки. Але знаючи анатомічні риси будови тіла та його загальні обриси вчені все ж переконались, що перед нами представники ринезухій.
Ці тварини також лишили по собі загальні відбитки свого тіла. В певних місцях амфібії зупинялись на піт-стоп та навалювались всім тілом на субстрат.
Загалом Гроневальд та його колеги знайшли понад 15 різних манівців, які, можливо, створив один темноспондил. Відбитки тіл подібні за розміром, і видається, що це частина одного безперервного шляху.
У певних місцях сліди тупцяння перериваються борознами, які нагадують перепливання глибших місць мілководдя.
Раніше палеонтологи формували свої уявлення про те, як пересувалися темноспондили, на порівнянні викопних скелетів з живими істотами. Експерти не були цілком впевнені, як використовували тварини хвости, передні та задні кінцівки, коли вони рухалися через річки, озера та болота. Нові сліди свідчать про те, що основним рушієм під час пересування у водоймі були хвости.
Відбитки хвоста дуже глибокі і вказують на те, що тварини всією вагою хвоста відщтовхувалися від дна. Це може означати, що амфібії мали товсті потужні хвости, на які вони покладалися, щоб пройти крізь воду. Кінцівки в цьому процесі відігравали другорядну роль.
Відбиток з місцевості Дейв Грін (а) порівнюється з сучасним відбитком алігатора в США (б). Ілюстрація (c) показує, як темноспондил міг рухатися сушею 255 мільйонів років тому.
Стаття: https://doi.org/10.1371/journal.pone.0282354
Вона, очевидно, була дуже сором’язливою, адже, здається, що не лишила геологічному літопису своїх скам’янілих кісток. Але навіть без них свій слід в історії планети вона поставила. І цем слідом стали … сліди, які лишила тварина на вологому субстраті.
У місцевості Дейв Грін в східній частині басейну Кару в Південній Африці вияввлені сліди земноводних істот. Тварини були до 1,5 м завдовжки.
Палеонтолог Девід Гроневальд з Університету Вітватерсранд в Йоганнесбурзі і його колеги описали викопні рештки, які приписують тваринам ринезухіям — це родина земноводних вимерлого ряду Темноспондили (Temnospondyli).
Вони замість рясту топтали в кінці пермського періоду поверхню вологих осадових порід, відкладеними довколишніми річками.
Визначити, який вид організму наробив відбитків своїх кінцівок не так просто. Дуже рідко можна знайти і слід тварини, і її кістки. Але знаючи анатомічні риси будови тіла та його загальні обриси вчені все ж переконались, що перед нами представники ринезухій.
Ці тварини також лишили по собі загальні відбитки свого тіла. В певних місцях амфібії зупинялись на піт-стоп та навалювались всім тілом на субстрат.
Загалом Гроневальд та його колеги знайшли понад 15 різних манівців, які, можливо, створив один темноспондил. Відбитки тіл подібні за розміром, і видається, що це частина одного безперервного шляху.
У певних місцях сліди тупцяння перериваються борознами, які нагадують перепливання глибших місць мілководдя.
Раніше палеонтологи формували свої уявлення про те, як пересувалися темноспондили, на порівнянні викопних скелетів з живими істотами. Експерти не були цілком впевнені, як використовували тварини хвости, передні та задні кінцівки, коли вони рухалися через річки, озера та болота. Нові сліди свідчать про те, що основним рушієм під час пересування у водоймі були хвости.
Відбитки хвоста дуже глибокі і вказують на те, що тварини всією вагою хвоста відщтовхувалися від дна. Це може означати, що амфібії мали товсті потужні хвости, на які вони покладалися, щоб пройти крізь воду. Кінцівки в цьому процесі відігравали другорядну роль.
Відбиток з місцевості Дейв Грін (а) порівнюється з сучасним відбитком алігатора в США (б). Ілюстрація (c) показує, як темноспондил міг рухатися сушею 255 мільйонів років тому.
Стаття: https://doi.org/10.1371/journal.pone.0282354
journals.plos.org
Unique trackway on Permian Karoo shoreline provides evidence of temnospondyl locomotory behaviour
Large-bodied temnospondyl amphibians were the dominant predators in non-marine aquatic ecosystems from the Carboniferous to the Middle Triassic. In the Permian-aged lower Beaufort Group of the main Karoo Basin, South Africa, temnospondyls are represented…
Forwarded from Dovkolaботаніка
Це відео про те, як так сталося, що завроподи не ламали собі пальці під час ходіння.
Копійчаний метод дозволяє вирішити всі проблеми.
Для цього достатньо лишень ...
......переглянути нове відео на каналі Довколаботаніка https://youtu.be/qKCHldlhjTc?si=QIy5QM0Aeeb5HD46
Копійчаний метод дозволяє вирішити всі проблеми.
Для цього достатньо лишень ...
......переглянути нове відео на каналі Довколаботаніка https://youtu.be/qKCHldlhjTc?si=QIy5QM0Aeeb5HD46
Як не варто описувати динозаврів?
- Не треба робити це робити в науково-популярному виданні іншого автора.
- Не треба забувати про діагноз нового виду та вказівку типового зразка.
- Не треба для назви використовувати родову назву сучасного виду птахів.
- Ілюструвати публікацію не варто постановочною фотографією, для якої був привезений зразок іншого динозавра на місце, яке віддалене від оригінальної знахідки на 400 з гаком кілометрів і закопаний в порадах пермського періоду.
Але Вільям Стовал зібрав усе комбо непотрібних дій.
На каналі ПривітТрилобіт сьогодні виходить відео про цю подію https://youtu.be/e1xlfxyJyxs
- Не треба робити це робити в науково-популярному виданні іншого автора.
- Не треба забувати про діагноз нового виду та вказівку типового зразка.
- Не треба для назви використовувати родову назву сучасного виду птахів.
- Ілюструвати публікацію не варто постановочною фотографією, для якої був привезений зразок іншого динозавра на місце, яке віддалене від оригінальної знахідки на 400 з гаком кілометрів і закопаний в порадах пермського періоду.
Але Вільям Стовал зібрав усе комбо непотрібних дій.
На каналі ПривітТрилобіт сьогодні виходить відео про цю подію https://youtu.be/e1xlfxyJyxs
Forwarded from Dovkolaботаніка
Коротенька історія про ордовик - його клімат, гігантських трилобітів та ракоскорпіонів, про граптолітів і знову трилобітів з очима на довгих стеблинах та зовсім без очей.
Про це у відео на каналі Довколаботаніка https://youtu.be/6OTDCXScg3M?si=Z9maJfGkwJWKr4eV
Про це у відео на каналі Довколаботаніка https://youtu.be/6OTDCXScg3M?si=Z9maJfGkwJWKr4eV
Чорнові ілюстрації у щоденнику Едварда Дрінкера Копа (28 липня 1840 — 12 квітня 1897) північноамериканського натураліста, палеонтолога і порівняльного анатома, а також учасника епічної палеонтологічної заруби, відомої як "Кісткові війни"