Викопний бумеранг, а точніше Diplocaulus magnicornis - вимерлий рід лепоспондильних амфібій, що жив у пермському періоді на території Північної Америки. Диплокаулуси нагадували саламандр з кремезним, досить великим тілом, сягаючи до 1 метра завдовжки. Їхньою найхарактернішою рисою були довгі виступи з боків черепа, що надавали голові форми бумеранга.
Фото: Amelia Zietlow
Фото: Amelia Zietlow
А пам’ятаєте ці прекрасні моря в епоху з середини Кембрію до початку Карбону? Води тоді просто кишіли милим колоніальними істотами граптолітами. Вони зникли, але лишили по собі стильні графіті на каменях, які здавна привертали увагу дослідників.
Своїй сучасній назві граптоліти завдячують Карлу Ліннею, який і назвав їх буквально «написами на камені». Він вважав їх скоріше малюнками на поверхні мінералів, які схожі на викопні рештки, ніж справжніми фосиліями. Серед того, що шведський натураліст називав граптолітами були не лише тварини, а подекуди й відбитки рослин.
Спочатку граптолітів відносили до кишковопорожнинних. Але ретельні дослідження за допомогою електронного мікроскопа у 70-х роках минулого століття дозволили запідозрити спорідненість цих тварин із групою живих істот Перистозяберні (Pterobranchia) з типу Напівхордові. Вони не такі вже й далекі наші родичі!
Кожну колонію граптолітів засновувала маленька напівпрозора личника. Вона перетворювалася на малорухомий організм - початковий зооїд. З нього розвивалися похідні зооїди, які з’єднувалися в мережу столонами, сидячи у затишних трубках, які називають теками чи тубаріями. Їх утворювали зовнішні секреторні залози зооїдів. Поки не вдалося з’ясувати, який же будівельний матеріал використовували граптоліти для своїх споруд. Але скоріш за все це був хітин чи колаген.
Колонії граптолітів траплялися повсюдно у морях та океанах нашої планети аж до глобального похолодання в Ордовику. Цей льодовиковий період запустив масове вимирання живих організмів, у списку жертв якого значаться й більшість представників граптолітів. Вижив лише один рід, який за два мільйони роки запустив чергову фазу розквіту цих колоніальних тварин.
На світлині граптоліт Didymograptus murchisonii з Південно-Західного Уельсу віком 460 мільйонів років.
Своїй сучасній назві граптоліти завдячують Карлу Ліннею, який і назвав їх буквально «написами на камені». Він вважав їх скоріше малюнками на поверхні мінералів, які схожі на викопні рештки, ніж справжніми фосиліями. Серед того, що шведський натураліст називав граптолітами були не лише тварини, а подекуди й відбитки рослин.
Спочатку граптолітів відносили до кишковопорожнинних. Але ретельні дослідження за допомогою електронного мікроскопа у 70-х роках минулого століття дозволили запідозрити спорідненість цих тварин із групою живих істот Перистозяберні (Pterobranchia) з типу Напівхордові. Вони не такі вже й далекі наші родичі!
Кожну колонію граптолітів засновувала маленька напівпрозора личника. Вона перетворювалася на малорухомий організм - початковий зооїд. З нього розвивалися похідні зооїди, які з’єднувалися в мережу столонами, сидячи у затишних трубках, які називають теками чи тубаріями. Їх утворювали зовнішні секреторні залози зооїдів. Поки не вдалося з’ясувати, який же будівельний матеріал використовували граптоліти для своїх споруд. Але скоріш за все це був хітин чи колаген.
Колонії граптолітів траплялися повсюдно у морях та океанах нашої планети аж до глобального похолодання в Ордовику. Цей льодовиковий період запустив масове вимирання живих організмів, у списку жертв якого значаться й більшість представників граптолітів. Вижив лише один рід, який за два мільйони роки запустив чергову фазу розквіту цих колоніальних тварин.
На світлині граптоліт Didymograptus murchisonii з Південно-Західного Уельсу віком 460 мільйонів років.