Now I am become Death, the destroyer of worlds.

Ядерний гриб перш за все гриб, і лише потім ядерний™. Гіпероб'єкт, що вибудовує за собою власну повноту історії. Проростаючи у кожне питання, заражає його собою. Загроза екзистенції постає атрибутом, немислимим без звернення до гіпероб'єкту, який впевнює у своїй реальності.

За день має відбутися зіткнення з астероїдом в рамках місії DART. Тест на здатність зміни курсу, що є безперечно важливим в контексті іншої можливої загрози існування людства. Але можливі катастрофи не обов'язково повинні мати чіткий дедлайн, щоб дати нам (марну) надію осягнути загрозу. А наростання ймовірностей лише повертає нас у "з ядерною війною ближче до вихідних". В момент краху не буде сенсу переводити стрілки Годинника Судного Дня.

І скільки б не було слів про неспроможність нашого дискурсу катастроф з ними справлятись, правильним залишається тільки одне. Перестати хвилюватись і полюбити гору Щекавиця.

love my subscribers so much, don't want to bother them with my shitposting, but

Як би нам не хотілось визнати кожний клаптик рф по аналогії з Ічкерією, взаємодія має чіплятися за вже існуючий згусток суб'єктності. Добре, що подібні зосередження, здатні до вираження своєї позиції, нехай і повільно, але формуються.

На Валдаї було багато слів про "історичні факти", які більше були схожі на благання у спробах використати історію, щоб зупинити історію. Але історія, це про зміни. Про світ який відрізняється від вчорашнього (що особливо відчувається під час особистого візиту)

Коли в ТРЦ вимикають світло (відмінили мій сеанс Ванпісу блін), рух зупиняється не одразу. Працівники продовжують свою роботу, силуети між ліхтарями продовжують зникати й з'являтись, а ввімкнена поверхом нижче колонка намагається підтримувати відчуття нормальності. Здавалося б, те що більше не пульсують електросудини, а проходи занурені у темряву, ніяк не вплинуло на характер місця. Але будівля вже доступна тільки на вихід, і через зазвичай закриті двері життя повільно витікає назовні. Відчуття лімінальності повільно постає з фіксації уваги на межовому характері простору, який поступово втрачає функціональність. Розгортання у часі "переходу до лімінального" дивним чином надає контексту перетворення у квадраті. Чи не з того виникає ця патія, що нам моторошно застрягти в моменті перезбірки? Зупиняючись на велосипеді посеред пустої дороги після опівночі, з бажанням упитися незвичністю та тишею оточення, щоб повернутися до руху знову надаючи моменту контекст. Нормалізація лімінального це насамперед примирення з життям у стані перетворення. Примирення з тим, що ціле менше за суму своїх частин. Знаходження насолоди у листопаді

Нагадування про генія національної ідеї
https://youtu.be/y9xfmblOvBc