Оце дочитую «Один, ані один і сто тисяч» Луїджі Піранделло, й воно відчувається як прототип того жанру соціального жаху, що потім буде сповна розкритий Ширлі Джексон. Жаху, що те як ми сприймаємо інших розходиться з тим як себе сприймають вони. Жаху перед тим як інші сприймають нас. З жанром у мене трохи особисті рахунки, бо чи то через виховання, чи то вроджено, менше тримаю в голові уявлення про поведінку та образ інших. Складно сказати де курка де яйце, але й мої флегматичність та менший невротизм теж десь там дотичні. Для заздрощів та образ потрібна визначеність, тоді як я наче максимізую невизначеність. Та все одно іноді трохи моторошно коли хтось будує здогадки про мої бажання, коли сам я 80% часу намагаюсь вигадати чого хочу, й витягнути себе за шкіру з інерційного дзену. Наприкінці книги герой закінчує як божевільний, у Grand Magasin Sisyphe перемагає ерос. Схоже час таки подивитись «The Rehearsal» Нейтана Філдера.