я найбільше боюся померти, так і не описавши достатньо повно, як я люблю запах бузку. померти так, щоб усі знали, що бузок я любила, але ніколи не дізналися, наскільки, а отже, не дізналися, що я насправді була за людина всередині власної голови. коли бузок квітне навесні і я зупиняюся попід кущем і відчуваю цей запах, у мені наче натягується якась струна і бринить на межі того, щоб розірватися. бузок пахне так трепетно і красиво, що я завжди панікую. я намагаюся цей запах повністю усвідомити, але ніколи не можу його допити до дна. я вдихаю і у відчаї думаю, раптом мені не вистачить ще весен, щоб дізнатися потрібні слова, щоб пояснити комусь, наскільки весняний цвіт для мене життєво важливий. раптом не вистачить часу, щоб одужати, відчути все знову повністю, раптом я так і не зможу надихатися. весна така красива, красива, красива, я завжди чекаю на неї, а потім не можу втримати її в руках, вона проливається крізь пальці, а я так і не знаходжу своїх слів. запах бузку мене пронизує, ніжний і любий, і я так хочу померти в ньому, і я так хочу не помирати ніколи, щоб точно знайти достатні слова, колись, колись, якоїсь далекої весни.

ось настільки я його люблю

for those who yawn after 🫡
(c) @probablyanotherone