Доречно повторити, що тремтіння золотавого світла грає гілками дерев нерівномірно. Тисячі шляхів намагаються влити туман власної потенційності у келихи проявленого. Через провокаційну дистанцію між можливим та справжнім, не розгледіти власні емоції акторів, тому застосовуються театральні маски страху та збудження. Та довіра до найкращої послідовності кроків твердне під світлом. Кілька кроків до сонця, назад, на схід, знову по колу. Незграбний танець. Але, крізь хибні кільця, рух небесних тіл вплітає у дійсність пам'ять про найкраще можливе майбутнє