Час знову підтримувати втому традиції. Вкотре намагатись порахувати поправку напрямку, для мап галуження подієвості. Фігури на них збираються у цикли, лінії, гумових хробаків, які спіралями тягнуться шахтою ліфту. Захоплива геометрія, хоча сходами звісно надійніше. Коли поверхи починають дублюватись, постає питання купівлі нового дому. Під вибухи законсервованих у бронзу декад, криза має сприяти падінню цін. Ось і тепер, "старі" ліхтарі майже згасли, але крізь туман не розгледіти джерел свіжого світла. Маємо готуватись до найгіршого, незалежно від того, чи пустять антракт посеред крещендо. Робити максимум, поки обмежений ресурс уваги поїдає алгоритмічна іржа, а на опорах помираючих інститутів більшає слідів від куль. Це поки яка сурма, третя? Безпечніше не буде.

Відтинаючи кінцівки дракону, даємо змогу вислизнути змію

library of ruina looks good so far

Ось воно! Довелося наслідувати логіку ранкового сну, що був перерваний дієгетичним хвилюванням та контактувати з містом у найненадійнішу пору року. Але я знайшов його - новорічний сніг, і поширюю його для вас ❄️

ну, знову у новому, всіх вітаю, йтимемо далі

yeah, it sounds like something someone who lives near the sea would say

https://www.youtube.com/watch?v=w1dqyKy3xnI
Алгоритм хоче мого повернення до пережитих гіперфіксацій...

цей дощ не скінчиться ніколи

Почнемо з теми повернення, хоча визначити де знайомство, а де знайоме, іноді складно, але часу обмаль, нариси і так втрачають актуальність занадто швидко (не те що харчі та медикаменти у давно покинутих людьми кімнатах). Іноді, неможливо знайти точне місце, де колись проходило дитинство. Ансамбль наслідків тримає картинку докупи, але повністю пережити знову не є можливим. Ступаючи між рідними стінами, боятимемося одразу звертатися до нового, повертаючи дивною водою барви квітам (механічно зумовлено). Тільки тепер, стоячи на початках, вже ми маємо збирати анекдоти для новачків (крім нас нікого немає, без нас мовчання й забуття). Нехай бджоли більше не гудуть, але всюди в кінці часів звуки намагаються нагадати про нашу вразливість. Стогін вітру, зойк детектору, шум вентиляторів ноутбуку, тваринне завивання вдалечі, черга з куль, блискавка, крик, ось вона — Чорнобильдорфська опера. Перепрошую, не той відгук. Втім цікаво, як часто у минулорічній музиці виринають слова про дім. Чи вимушені ми залишатись на помежів’ї вічно? Де знайти ту довіру, що могла би притомити той меланхолійний відчай, який з'їдає відчуття руху? Катастрофи дають шанс на переродження, примушуючи формувати нові звички. Залишаючи свій відбиток на ненароджених, оповідають про помилки привидів. Те піднесене захоплення, з яким зустрічаємося на краю перед неосяжними силами, вивільняє від жаху. Тож нехай локальна зміна огорне випромінюванням всіх інших — ніщо не мусить залишатися у тіні! Перехідний стан за визначенням нестабільний, а спавн нескінченних монолітівців у кишку тільки посилює ностальгію. Маємо достойного послідовника — нехай цілі ще не пророблені, а континуум покритий розривами. Життя не за день виникло — все ще буде, лиш був би час. Свобода ще розквітне на радіоактивних руїнах криголаму. Навіть холодна вода вознесення, для когось може бути спасінням, не кажучи вже про підкорення щастя “тут і тепер”. Але порожнини не загоюються, тож прагнемо захистити, щоб потім все одно відпустити, сісти біля багаття й зосередитись на людях довкола. На жаль, за екраном все розгортається одночасно, тож вивільнення власного бажаного трикратно ускладнюється. Але й у грі не завадило би сповільнити час. Тоді, колись вкотре почуємо плач за Землею, але можливо, дощу вже не буде

https://www.youtube.com/watch?v=-HNpcIXUMOU
Ось вам трек до кінцівки Шрама, бо симуляція, це перше що запрошує до обіймів. Хоча діагностика показує, що ми вже перетнули й друге галуження між “кінцівками”

Насамперед для тих з ким іще не знайомі, черговий експеримент без плану й задуму
@otherlimes