снг"яяпл"н13

... та хоч кудись вже не пустіть

(я давно не задовольняв потребу бачити нових людей, та старих людей по новому)

This dude (@crows_nest) will be literally asking Mario for a meme

Цього разу одночасно були прочитані “The City & the City” by China Miéville та “Рівне/Ровно (Стіна)” Олександра Ірванця, після чого суспільний простір вже сам норовить розшаруватись і поза меж відповідних текстів. Нехай один твір хоче здаватись детективом, а інший — альтернативною хісторією. Нехай один створювався щоб дослідити сетинг породжений специфічною механікою поділу, тоді як інший задля артикулювання доволі конкретного поділу. Але розмежування міст є тим клеєм, що тримає обидві історії. Цікаво, як перетинаються ці тексти у деталях, чи то через загрозу злиття, чи то рекурсивною згадкою книг про відповідні міста, ба навіть у тому що ховає автор за останньою завісою.

Не беручи до уваги метафоричність поділу у обох творах, ми все ще можемо говорити їх мовою про те як ми сприймаємо місто. Без жодної фантастики, ми й так обділяємо увагою ті деталі міста, з якими не взаємодіємо, й з достатньо вираженою кластеризацією, це перетворюється зі сприйняття одного міста з різних сторін, у сприйняття принципово різних міст, захованих під абстракцією первинного міста. Щоб потрапити у деякі такі підміста, достатньо опинитися у потрібному місці з відповідним настроєм; деякі підміста пульсують, виникаючи у різний час у різних місцях, але наповнюються тими самими людьми; для деяких є потреба у специфічній мові або характерному образі. Іноді маємо розбачити Ровно, щоб розгледіти Рівне.

Дякую

me, just before a new publication is about to happen

Ритмічні удари часу під діафрагму. Склавшись навпіл, легко вписатись у безсмисловий хаос навколо. Все ж таки, значення в мапі, а не в землі. Саме тому музеї так легко кон-текстом захоплюють сенси. Залишившись спустошеним, простір продукує шум. Помилка - й кольори абортовані. Безкінечно складатись навпіл не можна, доведеться наводити порядок. Шлунковий сік вже роз'їдає мову, яку ми згодували власним машинам. Вартісність захована у незліченних очах, розшитих по крилам, тож час виривати їх, щоб задобрити землю. І тоді можна продовжувати спіраль повернення. Але останній крок гусне у фрактальному поділі. Як відбутись безкінечному кроку, маючи доступ лише до моменту? Укритись звуком, ігноруючи текст? Текст, загорнутий у нескінченність, змушує лише постійно перепосилатись на себе, "щоб не забути щось важливе"... Будьмо!