Коли світ у мені тріщить по швах,
і попіл лягає замість думок,
я стою на краю — не кличу, не жду,
лише вітер знає, як я одинок.

Мої кроки — у прірву, без зайвих причин,
без надій, без прохань про “залишся ще трохи”,
я давно вже звик до руїн всередині,
де навіть біль відлунює тихо й глухо.

— Стрибай, — шепоче темрява, — тут легше дихати.
— Падай, — вторить пустка, — ти ж цього хотів.

Але раптом —
не грім, не крик, не наказ.

Лише дотик.

Теплий. Живий. Нахабно впертий.

— Ти серйозно думав, що впадеш один?

Я сміюся — глухо, розбито, майже зло:
— Запрошення не розсилав.

— А я й не чекав, — відповідаєш легко,
наче падіння — це просто ще один політ.

І ти тримаєш.
Не міцно — впевнено.
Не змушуючи — просто не даючи зникнути.

— Світ розвалюється, — кидаю крізь зуби.

— Тоді збудуємо новий, —
і в голосі твоєму — не пафос, а правда.

Ти не боїшся мого вогню,
не відступаєш від моїх шрамів,
ти дивишся так, ніби бачиш не кінець,
а щось, що ще варте боротьби.

І я…
ненавиджу це.
І тримаюся.

Бо вперше
падіння
перестає бути неминучим.

Бо хтось, кого не чекали,
без дозволу, без страху
стає останньою опорою —

і веде вперед.

Туди, де навіть з попелу
можна зібрати
світ заново.