​​Закон РРФСР від 26 квітня 1991 року «Про реабілітацію репресованих народів» визнав депортації народів у СРСР актом геноциду. Стаття 4 цього закону проголосила, що агітація, яка перешкоджає реабілітації репресованих народів, що піддалися наклепницьким нападкам, не допускається, а осіб, які вчиняють такі дії, мають притягувати до відповідальності. 12 листопада 2015 року Верховна Рада України визнала депортацію геноцидом і проголосила 18 травня Днем пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу. 9 травня 2019 року Латвія, 6 червня 2019 року Литва і 10 червня 2019 року Канада визнали депортацію кримських татар геноцидом.

19 травня 1051 року у французькому Реймсі короновано дочку київського князя Ярослава Мудрого — Анну Ярославну.

Анна Ярославна (1032 —1089) — київська князівна, королева Франції (1051—1060). Представниця династії Рюриковичів. Дочка великого князя київського Ярослава Мудрого та його другої дружини, шведської принцеси Інгігерди, дочки шведського короля Улофа III. Онука святого київського князя Володимира Святославича. Друга дружина французького короля Генріха I (1051—1060). Мати французького короля Філіппа І та вермандуанського графа Гуго, що був одним із керівників Першого Хрестового походу. Згадується переважно в іноземних джерелах, а також документах Київського Печерського монастиря XVII ст. Привезла до Королівства Франція великий посаг, що познайомив французів з культурою Київської Русі (за легендою з княжною пов'язують Реймське Євангеліє, на якому присягали королі Франції). Після смерті чоловіка-короля вдруге вийшла заміж за лідера опозиції Рауля IV, графа Валуа (1062), що вже мав законну дружину. Була змушена покинути двір через політичну кризу, спричинену її одруженням. Залишила малолітнього сина Філіппа на регента Балдуїна V Фландрського, свояка покійного короля. Після смерті графа Валуа повернулася до двору (1074). Впливала на внутрішню і зовнішню політику королівства, спільно з сином підписувала державні акти (на одному з них є кириличний підпис: «Анна Ръина», тобто «Анна королева»). Листувалася зі Святим Престолом (відомий лист Папи Римського Миколая II (1059), в якому він наголошує на її благочесті й щедрості до Католицької церкви). Заснувала монастир святого Вікентія в Санлісі (1065), на північ від Парижа, що був її резиденцією. Востаннє згадується на документі під 1075 роком. Подальша доля невідома. Окрім материнської шведської мови знала давньоукраїнську, латину, грецьку, французьку.

Точна дата її народження невідома, Філіп Делорм зробив припущення про 1027, тоді як Андрій Грегорович запропонував 1032, посилаючись на згадування в Київському літописі про народження того року дочки Ярославу. Різні історики припускають, що Анна народилась між 1022 і 1032 (або й 1036) роками. Точне місце Анни в порядку народження її братів і сестер невідомо, хоча вона майже напевно була молодшою дочкою. Дитячі роки пройшли в Києві. Поблизу Софійського собору розташовувався княжий двір, який літописці називали «Великим Ярославовим двором» із двоповерховим кам'яним князівським палацом і храмом Богородиці. Ці споруди мали переходи, що з'єднували їх між собою. Дитинство Анни пройшло в час бурхливих політичних і культурних подій.

Анна здобула гарну освіту. Могутність і багатство батька — володаря однієї з найбільших держав того часу, гарна врода приваблювали королів і цісарів інших країн. У 1034 році її сватав швагер Генріха французького (пізніше цісар Генріх III), але через малоліття князівни з того сватання нічого не вийшло.

Крім пишних бенкетів і полювань, церковних відправ, що були дуже характерними для стародавнього світу, Київ Ярослава відзначався активним громадським і просвітницьким життям. Відкривалися школи, засновувалися бібліотеки, переписування і переклад книжок були важливою державною справою. При дворі князя відбувалися вечори, схожі на нинішні літературно-вокальні, на яких виступали поети, музиканти, скоморохи.

Анна зростала в культурній атмосфері держави, що на той час вважалася однією з наймогутніших і найрозвиненіших у світі. Приватні вчителі навчали князівну грамоти, історії, іноземних мов, співів, малювання, правил етикету. Як свідчать документи, Анна мала добре вироблене письмо, бо, імовірно, займалася переписуванням книжок.

Наприкінці 40-х — на початку 50-х років XI століття Київська Русь встановила дружні стосунки з Королівством Франція, з королівською династією Капетингів. Близько 1044 до Києва прибуло французьке посольство просити руки князівни Анни для французького короля Генріха I, який шукав підтримки Ярослава Мудрого в боротьбі проти Священної Римської імперії і до якого дійшла слава про розумну й чарівну князівну. Ярослав спершу відмовив послові.

​​Решта напису відломана, і з другого боку читається: «Eorum per misericordiam Dei requiescant in pace» (Нехай з Божої милосердности їх (душі) спочивають у спокої). Утім Філіпп Делорм спростовує цю думку. Він пише, що, по-перше, на надгробку відсутнє слово «regis» — «короля», а стиль різьблення ближчий до XIV століття. Під час лівацької революції цей надгробок зник.

Напевно, невдовзі після 1075-го Анна померла.

Щороку 5 вересня у заснованому нею монастирі у місті Санлісі (курортне містечко за 40 км від Парижа) відправляється богослужіння за її душу, цей день вважається днем її смерті. Збереглися фрескове зображення Анни в Софійському соборі у Києві та пізніше скульптурне — на порталі церкви святого Вінсента в містечку Санлісі. У містечку є її могила, а також пам'ятник, подарований Україною в 2005-му (на постері).

Анна Ярославна — героїня декількох історичних романів українських, французьких та інших письменників

Існує легенда, що на Реймському Євангелії слов'янською мовою, яке, Анна Ярославна привезла з собою з Києва, до лівацької революції 1793 присягали на вірність французькі королі. Офіційних джерел, які б підтверджували це, не існує.

У 1065 Анна Ярославна заснувала монастир Святого Вікентія, в Санлісі поблизу Парижа. У монастирі у XVII столітті було встановлено пам'ятник де вона тримає мініатюрну модель заснованої нею монастиря в руці. Напис на пам'ятнику був «Анна руська, королева Франції» (фр. «Anne de Russu, reine de France»). 29 вересня 1996 за запитом української громади Франції та за сприяння тодішнього посла України у Франції Юрія Кочубея оригінальний напис під статуєю змінили на «Анна Київська, королева Франції» (фр. «Anne de Kiev Reine de France»). Офіціна церемонія відкриття нового підпису відбувалася у присутності тодішнього посла України у Франції Юрія Кочубея та місцевих французьких можновладців.

У червні 2005 у Санлісі встановили пам'ятник королеві Анні, який створив Валентин Зноба у співавторстві із Миколою Знобою. Цей пам'ятник Україна подарувала Франції. На відкритті був присутній тодішній президент України Віктор Ющенко.

У листопаді 2016 року в Києві відкрито пам'ятник Анні Ярославні-дитині авторства скульптора Констянтина Скритуцького.

У серпні 2017 в Києві відкрито пам'ятник Анні Ярославні. Цей пам'ятник — копія французького монументу, встановленого 2005 році в Санлісі авторства Валентина Зноби. Копію створив син скульптора Микола Зноба.

2 жовтня 2018 в Тулузі (Франція) також відкрито пам'ятник Анні.

У жовтні 2019 року пам'ятник Анні, в рамках проєкту «Шлях Королеви», відкрили у місті Арлон, Бельгія. Проєкт покликаний відтворити мандрівку майбутньої королеви від Києва до Парижа.

19 листопада 2019 пам'ятник юній Анні Київській установили на території палацу Вєльопольських (пол. Pałac Wielopolskich) у Кракові. Скульптура є реплікою пам'ятника, встановленного в Києві 2016.

​​20 травня Україна відзначає день вишиванки.

Всесвітній день вишиванки — міжнародне свято, яке покликане зберегти споконвічні народні традиції створення та носіння етнічного вишитого українського одягу. Дата проведення — щороку в третій четвер травня.

19 травня відійшов у вічність Євген Кавич – дивізійник української дивізії СС.

У боях під Бродами попав у полон. Згодом був засуджений на 25 років перебування у таборах, проте повернувся до дому у 1958.

«Що спонукало мене йти воювати? То був такий період... як романтика. Нас виховували у читальнях «Просвіти» на традиціях Січових Стрільців, і хоча в ґімназії було заборонено займатися політикою, вигянали студентів, але все одно у нас все «Бушувало». Можна було дістати будь-яку літературу: і бандерівську, і мельниківську, і гетьманську.»

Євген Кавич – присутній!

​​23 травня – День Героїв України!
День Героїв або Свято Героїв — щорічне свято в Україні, встановлене на честь українських вояків — борців за волю України, передовсім, лицарів Київської Русі, козаків Гетьманської Доби, січових стрільців та вояків Армії УНР, УПА та діячів ОУН.

В нинішній політичній ситуації це свято – не лише данина пам’яті героям минувшини, а й день шани героїв новітніх, які сьогодні віддають свої життя за соборність та незалежність нашої Батьківщини. Цей день є символом незборимості української нації.

Ми, українці, зобов’язані скинути полуду з очей та вклонитись пам’яті істинних героїв – дружинників Святослава Хороброго, звитяжних запорожців, гайдамаків Гонти та Залізняка, юних крутянців, відчайдушних холодноярців, Січових Стрільців, вояків УПА та ще багатьох тих, хто віддав життя за Україну. Маємо пом’янути їх душі та взяти за взірець їхнє самовіддане служіння в ім’я Вітчизни.

Слава Україні! Героям слава!

Ідея Свята Героїв виникла у середовищі українських націоналістів. Уперше офіційно воно було запроваджене постановою ІІ Великого Збору ОУН, який відбувся у квітні 1941 року в Кракові: «Обов’язуючі організаційні свята є: свято соборності 22 січня, свято Героїв революції дня 23-го травня і День боротьби 31 серпня».

Дата 23 травня була вибрана не випадково. У травні за суперечливих обставин загинув ідеолог українського самостійництва Микола Міхновський. 23 та 25 травня були вбиті лідери українського визвольного руху Євген Коновалець та Симон Петлюра.
Свято Героїв під час Другої світової війни та після її завершення відзначали учасники визвольного руху.

​​Криї́вка — військово-оборонна й господарська споруда Української повстанської армії, розташована під землею. Найбільше поширення набула під час війни з каральними органами СРСР. Інженерні відділи УПА спроєктували понад десять тисяч криївок для автомобільної техніки, гармат, мінометів, стрілецької зброї, боєприпасів, друкарень, швейних цехів, шпиталів Українського Червоного Хреста й родин вищого командування УПА.

Також використовувалися як продовольча база для порятунку цивільного населення України під час комуністичного Голодомору 1946—1947 років.

Історія :

Уперше криївки почали використовувати у визвольному русі 1917-1920-х років. Тоді підземні схрони будували учасники антибільшовицького руху спротиву. Місцем розташування криївок були ліси Наддніпрянщини та Полісся. Функціональне призначення таких споруд переважно зводилося до переховування повстанців у холодну пору року, особливо в час, коли випадав сніг і вистежити повстанську групу можна було за відбитками на снігу

*На фото низче схема криївки, виявленої радянськими каральними органами 23 листопада 1953 р.

@povstanez_Histori - відкриваємо невідомі факти нашої історії

24 травня 1882 року народився Кирило Стеценко — композитор, хоровий диригент і громадський діяч, протоієрей УАПЦ. Засновник Республіканської капели УНР.

Батько композитора і скрипаля Вадима Стеценка. Дід скрипаля Кирила Вадимовича Стеценка.

Народився у Квітках в багатодітній родині іконописця Григорія Михайловича Стеценка.

Від батька Кирилу передалися здібності художника, а від матері, Марії Іванівни Стеценко, у дівоцтві Горянської, любов до музики. У 9-річному віці хлопець ознайомився з нотною грамотою та співом у хорі.

Дядько по матері, Данило Горянський, випускник Київської духовної академії, помітив мистецькі здібності Кирила й допоміг вступити до бурси при Софіївському соборі та художньої школи М. І. Мурашка у 1892 році. Від 1897 року Кирило навчається в Київській духовній семінарії та працює помічником регента Михайлівського монастиря Івана Аполлонова. Монастир мав велику бібліотеку. Саме там майбутній композитор познайомився із вітчизняною хоровою класикою. Теорії співу і музики він вчився в духовній академії у професора співу Василя Петрушевського, а теорії і гармонії музики вчився у свого найближчого приятеля Сергія Тележинського.

У 1899 Кирило Стеценко знайомиться з Миколою Лисенком та подорожує по Україні з його капелою як учасник хору та помічник диригента. Після закінчення 1903 духовної семінарії композитор працює вчителем музики і співу в Київській церковно-учительській школі. Через рік продовжує навчання у школі київського відділення Російського музичного товариства в класі Євгена Риба. А після відкриття музично-драматичної школи імені М. Лисенка переводиться в клас теорії та композиції до Григорія Любомирського.

У 1907 Стеценка було заарештовано російсько-імперським окупаційним режимом за участь у підпільній громадській діяльності та переведено на роботу до Олександрівська-Грушевського. Втім, за сприяння друзів, незабаром він переїздить до Білої Церкви, де працює вчителем співу в місцевій гімназії. В цей час його увагу поглинає педагогічна діяльність. За його авторства з'являються шкільні пісенні збірки — «Луна», «Шкільний співаник» в 3-х частинах. Водночас розробляє педагогічну систему, метою котрої є поступове оволодіння музичною грамотою в комплексі з навичками сольного та хорового співу. Публікується в газеті «Рада», спільно з Олексою Коваленком організовує нотне видання «Кобза», співпрацює з журналом «Боян».

У 1909 Кирило Стеценко повертається до Києва. В цей час композитор тісно пов'язаний з театральним життям міста. В полі його зору постановки труп Трохима Колесниченка та Миколи Садовського. Для колективів пише музику до спектаклів: «Бувальщина», «Сватання на Гончарівці» та інших.

Відсутність постійного місця роботи змушують композитора 1910 переїхати до Тиврова, де він працює вчителем співів у місцевому духовному училищі. У містечку Стеценко пише кантати «Єднаймося», «Шевченкові», «Літургію св. Іоана Златоуста», хори, романси, обробки колядок та щедрівок. У Тиврові також знайомиться із Миколою Леонтовичем та Яковом Степовим. 26 жовтня (8 листопада за новим стилем) 1911 Кирило Григорович у справах прибув із Тиврова у губернське місто Кам'янець-Подільськ і поселився в готелі «Петербурзький».

4 (17) жовтня 1911 вчителя Тиврівського духовного училища, який закінчив курс духовної семінарії, Кирила Стеценка висвятили та призначили на місце священника до Хрестовоздвиженської церкви села Голово-Русави Ямпільського повіту Подільської губернії (нині північна частина села Олександрівка Томашпільського району Вінницької області).

Від 1917 Кирило Стеценко працював у Києві в музичному відділі Міністерства Освіти УНР. За часів Української Держави працює в музичному відділі «Дніпросоюзу», котрий фінансував Симон Петлюра, де займається розробкою нових освітніх проектів, активною організаційною діяльністю, піклується про створення хорових колективів. Виступив засновником Народного хору, двох капел, на основі яких згодом виникла капела «Думка», Республіканської капели УНР. З червня 1919-го призначений урядом головноуповноваженим по організації музичних колективів держави.

​​Диригував хором під час урочистостей з нагоди проголошення Акту Злуки ЗУНР і УНР — були виконані «Молитва за Україну», «Вічний революціонер» та інші твори. В цей час зростає творча активність композитора. Він пише кантату «У неділеньку святую», музику до поеми «Гайдамаки», велику кількість хорів та романсів.

1920 Кирило Стеценко здійснює подорож по Україні з Другою мандрівною капелою. Гастролі тривали з 8 вересня по 10 листопада і були дуже нелегкими в силу нестабільної ситуації в країні, однак Стеценко, за свідченнями Тичини, зберігав спокій і підтримував дух капели: «Під откос, так під откос — і там співать будем». Повернувшись, він застає ліквідованою музично-хорову секцію московсько-більшовицькими окупантами. Легалізуватися та влаштуватися офіційно вдалося лиш Першій мандрівній капелі Нестора Городовенка. Змушений дбати про матеріальне забезпечення сім'ї, композитор переїжджає до Веприка, де отримує парафію. У жовтні 1921 брав участь у Першому Всеукраїнському Церковному Соборі, який підтвердив автокефалію УАПЦ. Організовує сільський хор та виступає з ним по селах Київщини. Останньою значною стала робота композитора над оперою «Іфіґенія в Тавриді» за однойменною драмою Лесі Українки. Навесні 1922, коли в країні лютували епідемії, у Веприк прийшов тиф. Причащаючи хворого селянина, Стеценко захворів. Не здужавши подолати хворобу, помер 29 квітня 1922 в розквіті творчих сил.

На батьківщині композитора в селі Квітки та у селі Веприк, де він похований, діють меморіальні музеї (див. Меморіальний музей К. Г. Стеценка у Квітках, Меморіальний музей К. Г. Стеценка у Веприку). У кількох містах України, у тому числі у Києві та Львові, його іменем названо вулиці.

"Ніякі Денікіни, Юденичі нам не страшні, бо їхні програми застаріли. Нам, більшовикам, страшний лише один лідер — Петлюра, програма якого небезпечна для нас. І до того часу, доки житиме Петлюра, доти не закінчиться рух повстань проти нас, ми не можемо чекати спокою на Півдні. Тому Петлюру необхідно вбити" - Володимир Ленін.

25 травня 1926 року в Парижі анархіст Самуїл Шварцбард, на замовлення Радянської Росії, застрелив Симона Петлюру.

Шварцбард говорив, що приводом для вбивства стала помста за єврейські погроми, які нібито вчиняли українці за наказом Петлюри. Це була комуністична пропаганда проти Петлюри. Насправді погроми тоді вчиняла Червона Гвардія.

Шварцбард був виправданий більшістю присяжних та уник покарання.

#День_в_історії

@strichka_ua

​​26 травня 1648 - п'ятнадцяти-тисячна козацька армія Богдана Хмельницького з кримськими союзниками розгромила вісімнадцяти-тисячну тисячну польську армію Миколая Потоцького в битві під Корсунем.

​​Королівство РУСЬ за короля Данила Романовича (1264).
Мапа зберігається в Варшавському архіві.
Цікава тим, що складена в російській імперії (кінець 19 ст.). Замітьте, назва відміченої території відсутня. Чому?
Після пабєди царя Пєтра 1 у "Північній війні" та Полтавської битви (1709) Московія вирішила стати імперією, для підґрунтя їм потрібна була власна "вєлікая" історія, якої у бувших васалів Золотої Орди не було. Тому вкрали назву РУСІ та її історію, самоназвались РОССІЯ (1721). Щоб стерти в імперії пам'ять про королівство РУСЬ переназвали територію короля Данила "ҐАЛІЦКО-ВАЛИНСКОЄ КНЯЖЕСТВО". Гризло їх і те що царі їх самодержавні, королів ж коронували Папи Римські. Заздрість і злоба московитів доходила до маразмів, навіть княже місто Володимир переназвали Володимир-Волинський, щоб на перше місце поставити свій Владімір, якось не звучало Владімір на Клязьмє, співзвучне "на клізмі".
ПАМ'ЯТАЙ.

Взято з FB

У цей день 7 років тому, 26 травня 2014 року, під час антитерористичної операції на Сході України розпочалися перші бої за Донецький аеропорт.

​​3 червня 1571 року Кримський хан Девлет Гірей (Ґерай) спалив Москву, під час «Кримського походу на Москву (1571)» з метою покарати васала-данника за непокору.

Ще 1473 Московський цар Іван III на Біблії присягнув Кримським Ґераям, що дозволило Московському царству в 1476 відмовитися платити щорічну данину Великій Орді. 1480 Кримське ханство в протистоянні з Великою Ордою відстояло свої права на Московське царство. Надалі Московське царство як васал Криму провело ряд успішних захоплень земель на Сході. У середині XVI століття Московія почала також експансію на захід: 1554—1557 рр. — тривала війна зі Швецією, 1558 почалася Лівонська війна.

Упевнившись у своїх силах, 1556 і 1558 року Московія, порушивши дану Ґераям присягу, напала й на землі Кримського Ханства — московські війська вдерлися до Криму і спалили села й міста в Західному й Східному Криму, при цьому багато кримських татар потрапило в полон або було вбито. 1561 московити «отримали грамоту константинопольського патріарха» (яка виявилась фальшивою), що стверджувала права Івана IV на царство. На 1563 відносини між Московським царством і Кримським ханством остаточно погіршилися.
У 1570, на піку опричнини, було розгромлено Новгород.

Навесні 1571 Девлет Ґерай зібрав велике військо. Літопис, перебільшуючи його чисельність, називає 120 тисяч. Під Кромами кримське військо переправилося через Оку і в обхід Серпухова, де стояв з опричним військом Іван IV, рушило на Москву.

Не зустрівши серйозного опору — Іван Грозний утік на північ, — 23 травня Девлет Ґерай підійшов до Москви. 24 травня татари пограбували та спалили московські посади й Земляне місто, після чого майбутню Красну площу ще довго називали «Пожар» (пожежа). 3 червня 1571 вогонь також перекинувся на Кремль: згоріли Опричний двір та палац царя, у пожежі загинув і поранений головнокомандувач московського війська князь Іван Більський.

Джером Горсей описав цю подію так: «Коли ворог наблизився до великого пишного міста Москви, російський цар утік у день Вознесіння з двома синами, скарбами, двором, слугами й особистою охороною... до укріпленого Троїцького монастиря в 60 верстах. Ворог запалив високу дзвіницю святого Івана, але в цей час піднявся сильний вітер і вогонь, що поширився, протягом шести годин перетворив у попіл усі церкви, палати, побудовані майже цілком із сосни і дуба, як у місті, так і в окрузі на 30 верст. Усе перетворилося на попіл; протягом шести годин загинуло кілька тисяч чоловіків, жінок, дітей... Ріка й рови навколо Москви були загачені тисячами людей, навантажених золотом, сріблом, коштовностями, намистами, коралями, браслетами і скарбами, які намагалися врятуватися у воді, ледь висунувши поверх неї голови. Однак згоріло й потонуло так багато тисяч людей, що ріку не можна було очистити від трупів протягом дванадцяти наступних місяців... Ті, хто залишився в живих, і люди з інших міст і місць займалися щодня пошуками й виловлюванням на великому просторі кілець, коштовностей, судин, мішечків із золотом і сріблом. Багато так збагатилися. Вулиці міста, церкви, льохи й підвали були забиті померлими і задушеними до такого ступеня, що довго потім жодна людина не могла пройти через отруєне повітря й сморід.».
Не маючи облогових машин, в оточені кам'яними стінами Кремль і Китай-город Девлет Ґерай не ввійшов.

Внаслідок цього походу Іван IV змушений був клястися у вірності та знову платити данину своєму суверенові кримському ханові, віддати йому Астрахань та заручників. Також Іван IV відмовився від титулів царя та спадкоємця Другого Риму (Константинополя).

(Постер на основі начерку до картини «Кримський хан Девлет Гірей під Москвою в 1571 році», художник Іван Їжакевич, 1889 рік)

Слава Україні по всій землі слава ✊

​​4 червня 1775 року шістдесяти шеститисячна армія Московії на чолі з генералом Текелієм, повертаючись з війни з Туреччиною, несподівано оточила Запорізьку Січ. Генерал армії московитів Текелій оголосив запорожцям наказ російської імператриці Катерини ІІ про ліквідацію Січі і заарештував вісімдесятип’ятирічного кошового Петра Калнишевського, військового суддю Головатого та січового писаря Глобу. Піддавшись на умовляння настоятеля січової Покровської церкви архімандрита Володимира Сокальського, запорожці не чинили опору. Більша частина з них – приблизно 5 тисяч, – вночі таємно залишила Запорізьку Січ і на чайках спустилася Дніпром у володіння кримського хана. Невдовзі турецький султан узяв козаків під свою протекцію і дозволив їм заснувати у дельті Дунаю Січ, названу Задунайською.

5 червня російські солдати зруйнували січову фортецю, розгромили Покровську церкву, розбивши дзвони і розтрощивши іконостас, сплюндрували могили на козацькому цвинтарі, захопили військові архів, клейноди та скарбницю.

Третього серпня московська цариця Катерина видала маніфест, в якому пояснювала знищення Січі провиною самих запорожців, що намагалися (цитата) «скласти з себе посеред Батьківщини область цілковито незалежну під власним своїм несамовитим управлінням». Величезні земельні володіння Війська Запорізького булі роздані фаворитам Катерини та іншим вельможам Московії.

Калнишевський був ув’язнений у Соловецькому монастирі Московії і помер там через двадцять вісім років. Головатий та Глоба померли в ув’язненні у Сибіру.

Картина «Зруйнування Січі» С.Чайка 2001 р.

​​5-6 червня 2014 року відбувся бій за пункт пропуску Маринівка на Донеччині між українськими силовиками і російськими окупантами і їх колабораціоністами. Це була перша спроба російських окупантів і їх колабораціоністів встановити контроль над стратегічно важливим об'єктом в Донецькій області — КПП Маринівкою. В ході бою окупанти зазнали нищівної поразки і змушені були тікати перед українськими воїнами.

5 червня групою озброєних російських бойовиків перетнутий кордон та вчинений напад на прикордонний пункт пропуску Маринівка з боку Російської Федерації, в результаті чого було поранено 5 прикордонників України.

За повідомленням Державної прикордонної служби України, 5 червня 2014 р. о 15.15 прикордонники помітили накопичення сил російських бойовиків в районі пункту пропуску «Маринівка» з боку Російської Федерації. За 1 кілометр від пункту пропуску колона терористів у складі БТР, 4 КамАЗів, обладнаних крупнокаліберними кулеметами «Утьос», 3 мікроавтобусів та 4 легкових автомобілів розвернулася у бойовий порядок й о 16.05 почала атаку на український пункт пропуску «Маринівка». Українськими прикордонниками знищено один КамАЗ терористів, який заїхав на територію України. Проте з української території до цього пункту пропуску також підтяглися більше сотні проросійських бойовиків-колабораціоністів. Прикордонники під керунком підполковника Вадима Резнікова, коли закінчилися набої, за його наказом підпалили суху траву, вогонь якої не допустив нападників до пункту пропуску.

В ході операції українська військова авіація двічі завдавала вогневі удари по російськии озброєним формуванням, що намагалися прорватись в Україну. За повідомленням Державна податкова служба України, до пункту пропуску на допомогу прикордонникам висунувся також зведений загін Держприкордонслужби та Збройних сил України, який прибув на місце бою о 20:00 й сходу вступив у бій з терористами. На той момент з боку прикордонного відомства було 5 поранених. Після надання їм медичної допомоги всі вони виявили бажання продовжувати бій. Після атак української авіації та силового посилення українських прикордонників частина російських окупантів, які атакували пункт пропуску «Маринівка» з нейтральної смуги зі сторони Російської Федерації, втекла назад на територію Росії.

Після 16-годинного бою з терористами перемога дісталася військовим України. Завдяки спільним діям Державної прикордонної служби та Збройних сил України в ході бою біля та в межах пункту пропуску «Маринівка» було знищено автомобіль «Урал», два автомобілі КамАЗ та БТР російських окупантів.

Серед українських бійців 5 чоловік було поранено.

6 червня 2014 колабораціоніст Олександр Ходаковський заявив в інтерв'ю, що батальйон «Восток» в ході бою втратив 1 зрадника загиблим. 17 липня 2014 в матеріалі «РІА» наводиться інформація про 20 загиблих російських окупантів і їх колабораціоністів у ході бою.

Після невдалого бою російські окупанти відійшли. Частина окупантів утекла назад на територію Росії та безперешкодно там базувалася, інша частина — закріпилася в місті Сніжне Донецької області та з метою моніторингу дій українських сил і коригування артилерійських обстрілів з території Росії створила укріплений пункт на висоті Савур-Могила, на той час незайнятому. Згодом за контроль над курганом розгорнулися важкі бої.

(На постері картина присвячена цьому бою у виконанні литовської художниці Беати Куркуль/Beata Kurkul)

​​Військо Сагайдачного Було Найпотужнішим У Європі
Українське військо відзначалося неабиякою силою та відвагою й було знане не лише на своїх землях. Воно допомагало й іншим народам. Козаків називали рятівникам Європи. І хоч європейці плутали їх із… татарами, але саме на козаків покладали надії у протистоянні з ісламським світом.
Перші свідчення про це з’явилися у Західній Європі ще в XV столітті.
Найпершими про козаків дійшли свідчення генуезької хроніки 1474 року про події у місті Кафа. Щоправда, дослідники досі сперечаються: це свідчення про запорізьких чи про так званих татарських козаків. Поляк Мацей Меховіт у своєму “Трактаті про дві Сарматії” від 1518 року вже розділив “казаків” і “козаків”. Перші для нього були татарами, а вже другі – рутенським етносом, тобто українцями.
Чому не можна інтерпретувати козаків як татарів, переконливо пояснив і польський шляхтич італійського походження, історик та філософ Алессандро Гваньїні.
Він писав:
козаки – це народ руський, вони войновичі, але “вже не тільки грабіжники”. Наголосив, що козаки – теж християни, які здійснюють походи на мусульман. Завдяки йому європейці вже бачили козаків як військових, що боронять християнський світ.
Козаки здебільшого використовували східну модель військової справи. Це часто спантеличувало європейців. Бій починала піхота, яка, до речі, у ХVІ столітті вважалася найкращою і найчисленнішою в усій Європі. Козаки вишикувались у три шеренги, позаду стояли кінні війська. Перша шеренга стріляла, друга після першого пострілу подавала їй заряджені третьою шеренгою рушниці. Завдяки цьому вогонь був дуже щільним, а головне – безперервним. Тому ворог зазнавав значних втрат і часто втікав. І тоді в бій вступала кіннота, переслідуючи його і добиваючи.
Атака супроводжувалась гучним криком, щоб налякати ворога і підбадьорити себе – так, як це робили татари.
Цікаво, що був у козаків своя особлива – так звана битва галасом, коли військо козаків змішувалося з ворожим.
А ще козаки добре билися від оборони, вибудовуючи міцні чотирикутні укріплення – табори, оточуючи себе возами і будуючи барикади з усього, що було напохваті.
Козаків боялися, адже вони були універсальними бійцями. Скажімо, аж до середини ХVІІ століття кіннота не була окремим родом військ: піхотинець міг сісти на коня і перетворитися на вершника, а кіннотник, навпаки, битися пішим.
Як свідчить французький інженер і військовий картограф Гійом де Боплан у своєму відомому „Описі України“, у війську козаків завжди були гарні майстри: ковалі, теслі, майстри з будівництва плотів, поромів, мостів і ті, хто лагодив зброю. Це давало змогу швидко долати будь-яку проблему і робило військо дуже маневреним. Крім того, у війську були “попередники” – аналог саперних військ у сучасній армії. “Козак воює стільки ж мушкетом, скільки й мотикою та лопатою, – свідчать європейські записи.
– Козак має ці обидва знаряддя на одному держаку, прив’язаному до пояса. Ними він насипає землю й робить укріплення проти кінноти серед безмежних рівнин свого краю”.
Боплан описав, як ретельно козаки готувалися до морських походів, збираючи припаси, зброю, будматеріали і розділяючись на екіпажі.
Набагато більшою загрозою для Європи у ті часи був іслам. Після тотального розширення Османської Порти Європі були конче потрібні “лицарі Христові”. І певною стіною від турків стала Східна Європа. Знаємо із джерел, що європейські народи пильно стежили за Хотинською битвою 1621 року, де гетьман Петро Сагайдачний очолював 42-тисячне військо і був найбільш небезпечним ворогом султана Османа III. Її навіть називали “битвою за Європу”.
Один із найвідоміших істориків того часу, француз Мішель Бодьє, назвав військо Сагайдачного найвідважнішим, адже воно “зуміло зупинити османів та врятувати Європу”.
Загалом, у ті часи боротьба козацтва з мусульманським світом чимось схожа на боротьбу українців із “рускім міром” сьогодні.
Європа вичікувала і покладала надії на козаків, сподіваючись, що вони зруйнують імперію турків та визволять поневолені християнські народи. А ті билися!