Листаю збережені новини, щоб памʼять не підмінила хронологію.. ця новина нагадала мені напівзабуте повідомлення про тимчасове закриття у травні 2014 року міжнародного аеропорту ім. Прокофʼєва м. Донецьк..

https://lb.ua/society/2014/05/26/267726_donetskiy_aeroport_vremenno.html

Не знаю хто ця дівчина сьогодні на площі в Тель-Авіві, але її дискурс топчік!

Найбільший грабіж усіх часів

Так писав німецький бенедиктинський літописець Отто де Сен-Блазієн про пограбування Константинополя латинами 1204 року.

Він описує, як розграбування Константинополя призвело до переміщення величезних грецьких багатств, особливо священних скарбів із собору Святої Софії та незліченних мощей святих у Західну Європу, насамперед у Венецію та деякі частини Німеччини, Ельзасу.

Автор інтерпретує ці події з богословської точки зору. Розграбування представляється як справедливе покарання від Бога грекам за злочини, скоєні проти паломників.

Переміщення реліквій виправдовується провидінням. Автор вказує, що Бог дозволив християнам, а не язичникам, захопити ці святині, щоб святі предмети були збережені від осквернення і належним чином шанувалися і шанувалися на християнських землях.

«Не останній, а крайній», заборона прощатися, позивні для машин і звичка довіряти інтуїції – ось лише деякі особливі практики, які поширені у сучасному війську.
Навіщо проходити ініціації — навіть такі радикальні, як закопування живцем? Що насправді означає побратимство сьогодні? Чи правда, що немає атеїстів на війні?

У новому випуску «Пороблено» Анна Ніколаєва говорить із Русланом Халіковим, релігієзнавцем, кандидатом філософських наук, видавцем, — про те, як у сучасному українському війську народжуються вірування, прикмети й сакральні практики. У цьому епізоді говоримо про:

▪️ ритуали посвяти та ініціації як боротьбу зі страхами;
▪️ проводи в армію і підтримуючі прикмети;
▪️ особливі ритуали привітання й прощання;
▪️ роль віри та сучасний міфологічний світогляд;
▪️ хто такий хорунжий і яку символічну роль він виконує;
▪️ побратимство і посестринство як нову форму спорідненості;
▪️ нові традиції вшанування полеглих.

Поки ми пам’ятаємо — вони живі. І саме тому військові ритуали пам’ятування стають не формальністю, а джерелом сили — для підрозділу, для родин, для суспільства.

Це розмова про віру й боротьбу зі стресом, про підтримку і сакральне, яке народжується посеред війни. Вмикайте новий епізод «Пороблено» і підтримуйте важливу тему своєю вподобайкою, поширенням і коментарем.

https://youtu.be/Tzu9edau4ao

А на фотках ти виглядав по-іншому!
Великий Сфінкс, Гіза, наші дні

Пізньосередньовічна мініатюра, створена художником, відомим як Майстер Аделаїди Савойської, ілюструє один із найтаємничіших сюжетів артурівського циклу - надприродне зачаття Мерліна.

Згідно з середньовічним легендаріумом, чарівник Мерлін був зачатий демоном, який відвідав благочестиву дівчину і хотів, щоб вона народила дитину, яка стала б знаряддям темряви.

Але задум зла був зруйнований: мати покаялася і хрестила сина.

Так Мерлін отримав надприродні знання та дар пророцтва, але присвятив їх служінню добру та творенню блага

Із недавно прочитаного «Мобілізована нація» Ніколаса Старгардта

«Коли у 1941 році Гельмута Паулюса відправили на Східний фронт, його батько, домашній лікар і офіцер резерву, який пережив попередню війну, почав писати синові як «товаришу». Поки частина Гельмута просувалася через Румунію та входила до південних районів України, він опинявся в тих самих місцях, де побували німецькі війська під час попередньої війни. Його батькам було неважко знайти серед сусідів і знайомих у рідному Пфорцгаймі когось, хто міг описати місцевість або навіть розгорнути старі військові карти, що дозволяли простежити бойовий шлях їхнього сина.
Чоловіки, які пишалися своїм «хрещенням вогнем» у траншеях, порівнювали артилерійські обстріли з десятимісячною битвою під Верденом у 1916 році, бачачи в їхній нищівній силі випробування на міцність. Німецькі командири, наблизившись до Москви в листопаді 1941 року, інколи здригалися при думці про раптову зміну удачі за зразком повороту фортуни на Марні двадцять сім років тому, коли вони вже простягали руки до Парижа.
Але батьків і синів поєднував не лише схожий досвід, а й взаємне почуття відповідальності поколінь. Синам належало завершити те, що почали батьки, розірвати порочне коло, яке змушувало кожне покоління воювати в Росії. Якщо ліві та ліберальні мислителі уявляли історію лінійно, як безперервний прогрес, багато консерваторів вважали її циклічною й повторюваною, як саме життя.
Зловісну приреченість у світлі занепаду західної культури, передбаченого Освальдом Шпенглером у «Занепаді Європи», розвіяло «національне відродження» 1933 року, але циклічні, природні метафори не забулися. Німецька війна в Радянському Союзі перетворила їх на реальність, а абстрактну загрозу повторних руйнувань, на боротьбу за виживання тут і зараз.
Жорстокість німців на сході лише загострювала відчуття необхідності зрештою рішуче розірвати це замкнене коло, адже інакше наступному поколінню синів Німеччини доведеться знову брати участь у бійні.
Подібні думки хвилювали й тривожили уми з самого початку. Очікуючи початку бойових дій на заході восени 1939 року, деякі солдати висловлювали думку: «Краще одразу прибрати зі столу, тоді можна сподіватися, що нам більше не доведеться воювати». І хоча німецьким школярам протягом багатьох поколінь прищеплювали думку, що їхній «спадковий ворог» Франція, на підсвідомому, емоційному рівні головну роль тут відігравав Схід. Починаючи з 1890 року навіть опозиціонери з числа соціал-демократів присягалися стати на захист Німеччини від «варварів зі сходу», якщо вона зазнає нападу царської Росії. У серпні 1914 року вторгнення російської армії до Східної Пруссії підняло в німецькій пресі хвилю значно перебільшених історій і жахливих чуток, а доти маловідомий прусський генерал Пауль фон Гінденбург після здобутої над противником перемоги перетворився на національного героя.
У 1941 році переконати населення в необхідності нової війни в Росії до переможного кінця заради майбутньої безпеки було неважко, щоб наступному поколінню не довелося проходити через це знову. Починаючи від ветеранів Східного фронту 1914–1917 років і до молодих солдатів, учорашніх школярів, а також підлітків, які ще жили з батьками, усі вважали своїм обов’язком іти на війну, але не за нацистський режим, а в ім’я відповідальності одних поколінь німців перед іншими. Саме ці погляди і були найміцнішим фундаментом їхнього патріотизму.

Іранська делегація з останнім шахом Пехлеві в Києві, 1956 рік

Європі потрібен секуляризований іслам здатний на самоіронію!

Аллах як персоніфікація хумусу? Мусульманський варіант пастафаріан

Вперті перси! 💚🤍❤️🦁