Портников: культурний нотатник
908 members
Download Telegram
to view and join the conversation
Моїм несподіваним враженням від великої виставки Параски Плитки-Горіцвіт у Мистецькому Арсеналі стало усвідомлення духовної еміграції мисткині з сірої радянської щоденності до...Індії. Але не просто до Індії, а Індії, створеної публікаціями радянських газет, московськими телепрограмами і розрахованими на радянську аудиторію (і цензуру) програмами Радіо Делі. Тобто це була духовна еміграція з радянської щоденності до радянської Індії - який гіркий жарт епохи!
І я раптом згадав себе, маленького, у міській бібліотеці Миргороду, за стосами ілюстрованого часопису «Индия»...
Читаю зараз знамениту книжку-розмову Адама Міхніка, Юзефа Тішнера і Яцека Жаковського «Між паном і панотцем». Й наштовхнувся на дискусію, яку вели між собою польські інтелектуали у середині 70-х: якою має бути Польща, щоб вивільнитися від тиску Москви й не розгнівати її водночас? «Фінляндизація» або ж «швейцарізація»?
Все це було - як довела історія - цілковитою ілюзією. Польща стала Польщею тільки тоді, коли імперія зруйнувалася. І сучасної України це стосується повною мірою. Не буде ніякого компромісу, ніякого нейтралітету, ніяких «домовленостей посередині», про які мріє недосвідчений президент. Україна стане Україною тільки якщо відіб’ється від Росії - або ж дочекається її краху або модернізації. Поляки чекали на це кілька важких десятиріч.
І нам тепер доведеться почекати.
Из романа русской писательницы Надежды Мердер «Воротынцевы»(ок.1890): «Несчастный Василий Григорьевич женился на малороссиянке и был убит крестьянами своей жены года через полтора после того, как она родила ему сына.
 Василий Григорьевич был нрава жестокого и крутого. Из подмосковного имения его родителей, когда он приезжал туда помогать отцу хозяйничать, народ бежал толпами куда попало: в Сибирь, на Дон, за Уральские горы, в калмыцкие степи -- всюду, куда в то время спасались люди от господ, когда невмоготу было сносить их тиранство. Приехав с молодой женой после свадьбы в ее вотчину, он вздумал заводить и там такие же порядки, как под Москвой, но хохлы перенести это не могли и зарезали его в присутствии жены. Двое холопов держали ее "легохонько за белые рученьки", пока другие расправлялись с ее супругом, чтобы не мешала и сама под нож не угодила».
Присвятив суботній вечір перегляду знаменитого фільму Луїса Бунюеля «Вірідіана». Фільм-переможець Каннського фестивалю 1961 року, один з найважливіших в історії іспанського кінематографу, самі іспанці побачили тільки через два десятиріччя, вже після смерті каудільо Франко. Як вважається, у зв’язку з його антиклерикальною спрямованістю.
Але глядач сьогодні не побачить у цій стрічці нічого антиклерикального. Навпаки, побачить щире бажання головної героїні, людини віруючої, допомогти ближньому, яким би той ближній не був.
А ось що побачить глядач - так ще шире презирство Бунюеля до аморальності і ницості так званого «простого народу», до тих, хто прикриває підлість лахміттями. Одна з головних сцен цього фільму і світового кінематографу взагалі - це коли зграя вбивць, ґвалтівників, брехунів, крадіїв і ледарів на мить застигає у позах учасників «таємної вечері».
Бунюель сказав людям правду, яку ті, звісно, не бажали чути. І, тим більш, не бажали чути її такі, як Франко - адже вони завжди апелювали до інстинктів і «величі» «простого народу».
Та й сьогодні українська політика базується, а українське суспільство будується на цій великій брехні.
Днями на зустрічі зі слухачами Української академії лідерства я знову розповів про те, як школярем намагався вивчити ідиш - рідну мову моїх бабусь і дідусів, яку я ще чув від них. Як чекав кожного номера журналу «Совєтіше геймланд», в якому тоді друкувався самовчитель ідиш, як переписував уроки до зошиту і так потроху, від місяця до місяця вивчився читати і писати. Ніяких підручників не було, вчителів теж, курсів теж, в школі ідиш не викладали. Не було взагалі нічого, але за це хоч не саджали й не переслідували, як за викладання і вивчення івриту.

Згадав про це, коли читав «Син акордеоніста», роман блискучого баскського письменника Бернардо Ачаги, герой якого який саме так школярем намагався вивчити рідну баскську мова
у франкістській Іспанії. «Мені доводилося розшифровувати слова - повторюю, слова моєї рідної мови! - ніби мова йшла про Овідія або Марциала »- пише Ачага. І вчить слова по басксько-французькому словнику з недалекого Біарріцу, тому що доступу до басксько-іспанського словника просто не має. «Нас дуже мало. Менше мільйона чоловік. Коли хоча б один з нас відмовляється від своєї мови, створюється враження, що цим вчинком він сприяє його зникненню. У вашому випадку все по-іншому. Вас багато мільйонів чоловік. Не можна уявити ситуацію, за якої англієць або іспанець сказав: «Слова, які вимовляв мій батько, для мене є чужими»

Можливо, саме тому, що українців так багато, деякі з них не здатні усвідомити цінності своєї мови, як людина не може усвідомити цінності самого життя, поки не виявляється поруч зі смертельною небезпекою. Але смерть рідної мови - чи, як точно називали ідиш - маме-лошн, материнської мови - це і є таке наближення до смертельної небезпеки. Майже добровільна відмова від життя.