* * *
І не те, щоб жити — більше:
споконвіку б — без розлуки.
До віків і після віку —
це — любов. Оце — вона!

І не те, щоб знову — "з Богом!"
І не те, щоб — "чорту в зуби!"
Ні. Не те. А тихо-тихо:
ані пестощів, ні ласк.

Тільки б так: вона — як щогла,
в ріст Великої Дзвіниці
(велич гнітиться доземно,
ниць сягає до небес).

Не дзвонар ти. І не Шедель,
а відвідувач, закоха-
ний. Не говори — по вуха:
геть поверх людських голів...

Це — любов. Вона, як жінка
крутостегна. Це — початок
твій. Це вечір. Смерк ласкавий.
Це перерва, як прорив.

І не те, щоб більше — (жити б!)
І не те, щоб жити — (більше!)
... до віків і після віку —
перемрієш — тільки й того.

Василь Стус

мама ліпить вареники, доки надходить зима
сніг за шибою сіється борошном, в це
добра мама моя вибиває яйце
в небі сонця жовток магазинний блідий,
довга цівка води.
мама тісто замішує, білим притрушує парк
наче солі на кінчику ложки - думок,
про усіх нас, чи кожен із нас у теплі,
чи здорові, й наскільки великі малі
мама робить катульки - мов сніжки кладе
на стільницю, розкачує тонко, навхрест
поміж тим сніг все йде, від вікна аж до свят
буде гарно і біло, коли всі прийдуть,
всі голодні-померзлі-такі говіркі,
мама любить усіх годувати смачним
пальці чіпко заліплюють тісто, думки
перестрибують з ложки на стіл, на вікно,
на дорогу під вікнами або на рік
уперед або навіть на двадцять, або
на якось непомітно минуле життя -
грудку масла, що тане в домашнім теплі
хай-но всі поприходять, великі й малі
мама ліпить вареники, мама це я

Галина Крук

+ + +

Прифронтове місто напередодні Різдва.
Всі йдуть до церкви, ніхто не знає слова.
Повторюють за втомленими панотцями.
Плачуть за самогубцями та мерцями.
Сніг чорніє, ніби відрубана голова.
Марія співає з сиротами та вдівцями.

Церква робить нас схожими на дітей:
що нам потрібно ще, крім добрих вістей?
Співаймо псалми, змагаймося з сатаною,
слухаймо вовче виття зими за спиною.
Б’ють гармати в степу, господиня кличе гостей.
Сонні воли прокидаються за стіною.

А смерть чекає на вулиці, знає, де ми стоїмо,
вичікує, не поспішає, коментує святе письмо,
коментує безрадісно апостольські теплі послання,
їй здається, що в діях апостолів надто багато вагання,
а в нашій вірі, здається їй, замало тепла.
На вашу любов, – говорить, – не вистачає зла.

Стоять із псалтирями в руках старійшини й мудреці,
за ними полковники зі шрамами на лиці,
писарі, джури, гармаші, піхотинці,
стають до гурту, але опиняються наодинці,
запеклі прапороносці, поважні бійці
стоять, чекають при вівтарі, мов на трамвайній зупинці.

Радіють селяни, прийшли з довколишніх сіл,
міщани теж радіють з останніх сил,
радіють дяки, лірники та бандуристи,
співають внизу мироносиці, співають вгорі хористи.
Гості сідають повагом за святковий стіл.
Не потрапляють у ноти штрафники і штабісти.

Хто з вас вціліє цієї зими, чоловіки?
Хто з вас вийде з того боку ріки?
Хто впаде на снігу, хто піде під кригу,
годувати плоттю своєю замерзлу рибу,
поїти кров’ю своєю солончаки,
відбиватись луною в дзвінкому пташиному крику?

А смерть чекає в полі, не заходить у дім,
і до смерті підходить хлопчик, і говорить: «ходім,
ходім, покажу тобі наші статки й комори,
у мене, – говорить, – немає страху і немає покори.
Бачиш, скільки світла в цім просторі золотім?
Стане на всі пташині гнізда й зміїні нори».

…Їх тут стільки стоїть – радісних і сумних.
Але доки вона теж стоїть поміж них,
доки вона співає разом із ними –
з усіма радісними, усіма сумними –
смерті немає, немає нещасть і лих.
Горять вогні,
засинають тварини,
тривають зими.

Жадан

Світ який — мереживо казкове!..
Світ який — ні краю ні кінця!
Зорі й трави, мрево світанкове,
Магія коханого лиця.

Світе мій гучний, мільйонноокий,
Пристрасний, збурунений, німий,
Ніжний, і ласкавий, і жорстокий,
Дай мені свій простір і неспокій,
Сонцем душу жадібну налий!

Дай мені у думку динаміту,
Дай мені любові, дай добра,
Гуркочи у долю мою, світе,
Хвилями прадавнього Дніпра.

Не шкодуй добра мені, людині,
Щастя не жалій моїм літам —
Все одно ті скабри по краплині
Я тобі закохано віддам.

Василь Симоненко

INTERBELLUM

Ти стоїш у воротях, на лоба насунувши капелюха.
Я припудрююся перед виходом, хоча й без того бліда,
але треба сховати шрами.
Постій хвилинку, прислухайся,
як епоха скрипить зубами, нас доїдаючи,
вимагаючи стати навколішки, розбиває обличчя.
Як же так – ця любов, куди ми її накоїли?
Тут, де стерто всі межі межи освідченнями й свідченнями,
розкриваюся, ніби квітка, під твоєю рукою.
Інтербелум. Двадцяті. Ти навіть смієшся натомлено.
Спирт. Делірій. Північний вітер, що розносить хвороби.
І, по правді, ми двоє з тобою так ніде і не вдома.
Кажеш: "Близько до серця". Кажеш: "Людям крепко пороблено".
Але глибшає, не відпускає місто, в якому ти є.
Я хотіла би мати тут дім, і годинник з боєм у домі,
може, крісло-качалку. Цілувати в тебе на шиї
той червоний пруг, що лишає шинельний комір.
Повертався би поночі, у завію. Я би гріла на купіль воду.
Може, щастя правдиве – таке: ніколи не бути спокійними.
Ти не віриш, а чи боїшся. Але стільки любові приходить.
Понад час. Понад межі всі. Понад майбутні війни.

Катерина Калитко

***
І ніяк я не зникну,
хоч зникаю потроху…
Перечитую старі вірші –
і щезаю поміж словами,
і немає такого льоху,
куди б вони заповзали,
хвилини шершаві, як миші,
довгохвості, мов ящури.
Одна ти зі мною лишилася,
пам’яте-Левіафане,
бо розрослася рясно
суріпка на кладовищі,
з пам’ятниками, потрощеними
подарунками з батьківщини.
І ожеледь на деревах –
як сльози в місті чужому,
і люди вертають з пекла,
Вертають з пекла додому.

Еліна Свенцицька

Пам’яті Василя Симоненка
 
Наш Василь іде по найдовшій у світі дорозі
З розплющеними 28-літніми очима
Наш Василь іде по останній у світі дорозі
З зупиненим серцем з опущеними руками
В яких учора іще
Говорило перо
Поета-мужа
В темно-коричневому костюмі
В білій сорочці защібленій матір’ю під підборіддям
В черевиках зашнурованих дружиною
З кручі Дніпра
З 28-ми своїх літ
Наш Василь стартував на немислиму в світі орбіту
Ім’я якій
Наші горе і сльози
І тиха клятва моя
На солонім плечі України

Мій Василю
Справа не в тому пузатому автобусі
Підперезанім чорною стрічкою
І справа не в чорних отих світлофорах
І не в чорних отих горобцях
Що вицвірінькувались з-під коліс
І справа не в п’яненьких гробовщиках
З чорними лопатами під хрестами
Справа Василю не в цьому
Ти б сам сказав
Якби не летів зараз ти з найбільшою швидкістю в світі
Щоб стати наснагою в нашому небі
Дивитись і переконуватись
Що
Справді
Робимо
Ми
Для щастя народу Дніпра
Ми завжди у чімсь не встигали
Але наш Василю
Яке покоління
В такій вибагливій мірі
Вправі засвідчити те
Що я кажу з непокритою головою і серцем
жодного слова брехні
жодного граму підступства
підлості
хитрощів
чи недовір’я
наклепів
В нас не було поміж нами
В нас не було і не буде
Так я кажу
Чи ні
Так я кажу
Чи ні
Я кажу правду
Бо за душею цієї правди
Стоїть Україна.

Вінграновський

Тихо, тихо, спи, малий, все це тільки сніг.
Дивно - ми ж учора ніби кликали весну.
Я, малий, на тебе злий, що ж ти так не зміг
вберегтись - і я стою, а ти собі заснув.

Я собою над тобою ніби світ підпер,
Бо хитається, поганець, стогне і трясе.
Ти казав, що не боїшся болю, а тепер
Я й не знаю, чи боліло перед тим, як - все.

Я не знаю, як сказати мамі і твоїм.
Я не можу подивитись - все одно дивлюсь.
Ти, малий, мою хоробрість ніби взяв і з‘їв.
Я боюсь, бо розбудити більше не боюсь.

Ти поважчав, хоч і досі крихітний на зріст.
Ти постаршав, хоч і досі трохи шалапут.
Я таких, як ти, вже бачив, я таких вже ніс.
Вам додому - я, напевно, ще побуду тут.

Я тобі навряд чи теплу ковдру постелю -
Ти заснув, а хтось без ока, без руки, без ніг.
Я за вас усіх ще трохи, мабуть, постою.
Тихо, тихо, спи, малий, все це тільки сніг.

Тетяна Власова

а наступного сина свого називає гнів
у наплічник йому вкладає уламки миру
через двері в сусідську глуху наче ліс квартиру
скачуть відблиски світла чи то голоси вогнів

повні жмені ключів а на виході морок дим
і здригнеться рука й ключі закричать як дзвони
вже засіяно зуби дракона то ж вийдуть воїни
і стіна сколихнеться і мовчки піде за ним

що він взяв у дорогу розкришені десь на дні
білі голуби з хлібного м'якуша слово тіло
у долоньці дитини затиснені квіти й стріли
наконечники гострі а пелюстки крижані

вже не смішно не страшно залізо вогонь проїв
він зриваючи петлі усі відчиняє двері
це межа неповернення і по воді затвердлій
тупотітимуть ноги наступних її синів

Юлія Мусаковська

Ми усі по характеру різні,
І смаки не однакові в нас,
Та одна нас ростила Вітчизна
У великий розбурханий час.

І які б нас не кликали далі,
Перед нами єдина мета.
Скрізь життя у нестерпному шалі
Нас, гарячих і юних, віта.

Буде в нас і кохання і сльози,
А комусь не забракне і мук,
Та ніякі вітри і морози
Не погасять тепла наших рук.

Ми усі по характеру різні,
І смаки не однакові в нас,
Та одна нас ростила Вітчизна
У великий розбурханий час.

Василь Симоненко

Коли сміються діти
Діти не вміють сміятись
заздрісно,
Крізь сльози сміятися
і від злості.
Діти завжди сміються
радісно.
І їм заздрять дорослі.
Повно щирості в тому сміхові,
Повно сонця розлитого,
Повно пролісків,
повно втіхи
І ще чогось
невідкритого.
Сміх той тягне
з землі до неба,
Наче жайвір,
струну із радості...
І якщо у душі у тебе
Захвилювалася лють
чи заздрість, –
Ти всміхнися отак
по-простому,
І повернеться щирість втрачена.
...Люди!
Все робіть по-дорослому,
Тільки смійтеся
по-дитячому!

Грицько Чубай

О, як я тебе розумію, — від слова до слова.
У мову закладена Господом світобудова —
Вона вибирає народи і творить світи.
Це мова проводить кордони й кордони ламає.
За мову вмирають, за мову вбивають, буває.
І кожна із мов неповторна. Як вірші. Як ти.

Пірнути у мову — то ніби пізнати кохання.
Є значення слів і приховані сенси звучання.
Легенько пробігти по хвилі і канути вглиб.
А як відтворити у мові шаленство і подив,
І крихкість мовчання, і важкість зітхання, і подих,
І муки розбитого серця, і втомлений схлип?

Є мова каміння, що лунко спадає зі скелі,
Є мова піску — і це нею говорить пустеля,
Коли піднімається вітер її, Харматан.
Гармонія звуків така незбагненно велика.
Або ж нескінченна. Я думаю, мови, як ріки —
Течуть звідусіль і впадають в один океан.

Переклад поезії годі із чимось рівняти.
От можна сказати дослівно — і все поламати,
Бо мова поета сама обирає, авжеж.
А часом кружляєш невпинно, від фрази до фрази,
Не можеш доречніших слів відшукати одразу:
Так ніби в двох ріках — двох мовах — водночас пливеш.

Це мова поранить, і мова словами зігріє.
Нова чи прадавня, якою співала Марія.
Якою ж із мов до сердець промовляє Господь?
Одна серед безміру мов є твоя достеменно,
Вона від колиски й землі, на устах і знаменах.
Це мова — до Всесвіту ключ, відмикай і заходь!

Мар`яна Савка

Так буває з містами – наче в котрійсь із осель
дуже сильно любила когось, а потому забула усе.
І нема в тебе міста, і ти в цьому місті ніде,
тільки щось позаслівне навпомацки в темінь веде.
Щось просте, ніби свічка, як четверо картоплин,
як зістрочена на машинці спідниця твоя шестиклинна,
наче ямочка на шоці, як фабричний гудок
і пробудження вдосвіта – його синьоокий докір,
як свисток паровоза, байдужий вокзальний дзвін,
щось красиве й щире, як срібло
чи розгублений він.
Постає тобі місто зі снів на його плечі.
Так блукаєш і кличеш, а простір мовчки кричить:

Ти забула про мене, забула мене тому,
що боялась накликати торбу пусту й тюрму.
І тепер самотою поміж підворіть і псів,
де були би нам зими – як пінка на молоці.
І зміяться нитки на ще теплому вишитті,
хто із нас злякався життя,
хто забув, хто утік?
Я любив тебе так, як люблять сніг і пташат,
що без тебе у цьому місті мені лишається?

І хотіла б кричати, що ось – його впізнаЄш,
але досі не певна, котре обличчя – твоє.
Прочиняється вулиця – дощем наповнена кліть.
Поцілуй, перехожий, камінь, йому болить.

Катерина Калитко

+ + +

Перекажеш іншим своїми словами.
Сатана сказав нам: Господь з вами.
Господь з вами, я не можу вас переконати.
Ви ж любите так, ніби зав’язуєте канати.
Ви ж закохуєтесь так, ніби знімаєте шкіру.
Бог з вами, я з вами втрачаю віру.
Ідіть із богом, я з вами нічого не вдію.
Що ви можете знати про безнадію?

Бог дивиться безпорадно на свою подобу,
на творену чоловіками світобудову,
на вогонь жіночої непокори.
Бог дивиться на нас, як на самоповтори.
Ми такі передбачувані й нетипові.
Скільки любові, - думає, - хто б подумав: скільки любові.
Це наша любов, господи, ми в ній, як подорожні.
Спробуєш її відібрати – побачиш, на що ми спроможні.

Спробуєш нас переконати – нічого не вийде.
Це від тебе ми навчилися заперечувати очевидне.
Це ти нас навчив сперечатися на хрестовині.
Це нам ти нічого не винен, це ми тобі нічого не винні.
Це нашими голосами відлунює твій сумнів.
Це ти навчив любові всіх тут присутніх.
Спробуєш її відібрати – закидаємо камінням.
Саме любов керує кожним божим створінням.

Це ж те, що робить кожного з нас злішим.
Ти ж нам нічого більше не залишив.
Лише неба зимового вранішній вигин.
Ти нам нічого не винен, ти нам нічого не винен.
Ти не винен, що все так дивно і так несхоже.
Іди собі з богом, бог із тобою, боже.
Ти нас не зрозумієш зі своєю трубою.
Просто ми все повторювали за тобою.

Хай ця сурма останнього дня, яка нас кличе,
буде піснею тих, для кого життя далі звучить таємниче,
буде мотивом тих, хто боронить чортову ніжність,
тих, кого не переконала більшість,
не зупинив закон, не остудила зрілість,
не настрашила чорного простору озвірілість.
Хай це буде їхній спів, їхні хорали,
про те, як вони жили,
як помирали.

Жадан

і люди і очі і води і зорі і там
де звук розпашів на зеленому вовчому морі
немає нікого хто вивів би голосно сам
дієзи й бемолі зараза дієзи й бемолі

і зливи неначе прищі на брунатному тлі
марудні й понурі як джинси на тілі декарта
і вже голоси мої з неба судомні як кварта
зринають в долоні розмірено як дриглі

зимуємо разом і по фіг каштани цвітуть
кобіти і ноги дими і пропалені скельця
розбризкана навпіл із пляшки сумна каламуть
до серця доходить зараза доходить до серця

жує сентименти випльовує міражі
кохання й масарство макартні або маріконе
на бархатній бойні нічого не важать ножі
лиш люди і очі і води і зорі і коні

Іван Андрусяк

ЧЕРВОНІ ЧЕРЕПИЦІ

Червоні черепиці, оранжеві коти.
А я біжу по східцях, од сонця золотих.
Я трішечки дитина. А трішечки вже й ні.
Горошок синій-синій збігає по стіні.

Горять у сонці оси. Червоні черепиці.
Я трішечки доросла. І помідори в сітці.
По східцях, як по гамі, осяяна, смутна, —
я трішки-трішки мама і трішечки жона.

Горошок синій-синій. Палаючий паркет.
В дзеркальнім магазині — вродливий манекен.
А в самокатів синіх — малинові колеса.
Я трішечки красива і трішки поетеса.

Містечко хворе морем. І маки біля ніг.
І... двадцять, тридцять, сорок, і п’ятдесят — і сніг...
По східцях (чи зберуся?) веду гулять онучку.
Я трішечки бабуся — з онучкою за ручку.

Червоні черепиці. М’яча дзвінкий стрибок.
Горять у сонці спиці і котиться клубок.
Я трішки-трішки сива. Заплакати б мені.
Горошок синій-синій збігає по стіні.

І сімдесят, і далі... І ще, і ще — і все!
Хтось тяжко заридає. Хтось квіти принесе.
По східцях, як по гамі, донизу — о печаль!
І плаче донька-мама і донька-онуча.

Червоні черепиці на пагорбах горять.
Мені ж ласкаво спиться... Кому там докорять?
Це так було красиво — збігать
по сходах
вниз!
Горошок синій-синій, і повні очі сліз...

Ірина Жиленко

* * *
Я прилітав до тебе
як бджола
до черешні розквітлої
я від сяйва й запаху
крони твоєї
знесилено падав
я сліпнув од радості
квітучого простору
і важко було мені
перелітати з квітки на квітку
та ще важче було мені
знати
що ти неосяжна
відкрита для мене
для інших бджіл
а також для ос
для джмелів
для шершнів
що ти не почуєш ніколи
крил моїх
кожною своєю пелюсткою
що я не зможу ніколи
в кожну квітку твою заглянути
бо коротка весна
а ти безконечна як всесвіт

Павличко

Не любити тебе - не можна.
Володіти тобою - жаль.
І хвилина діяння кожна
Випромінює нам печаль.
Бути разом... в однім цілунку.
Злить уста і серця свої.
Тільки хвилі нема порятунку...
Плачуть вночі лишень солов'ї...
Ти в хвилину чуттєвої бурі
Не віддайся мені, дивись,
Бачиш вечора крила похмурі?
То над нами вони зійшлись.
Хай нам кажуть: любити можна
Тільки раз. Того разу й жаль,
І щаслива хвилина кожна
Випромінює нам печаль.
Не ховайся в зволоженім зорі,
Бо розгойдані береги
Поглинаючих трансмагорій
Будуть завжди нам дорогі.
Ні! Знайди і в чуттєвих бурях
Не перейдену нами грань,
Щоб не відати днів похмурих,
Щоб не знати про гнів прощань.
Не любити тебе - не можна,
то й любитись з тобою - жаль,
бо хвилина кохання кожна
випромінює нам печаль.

Василь Стус

* * *

якби ти була моїм голосом
і всім що він може назвати
якби ти була очима моїми
і всім що вони побачать

якби ти була всім що може бути
і може не бути —

голос мій називав би тільки твоє імéно
очі б тебе лише бачили

а буття стало б мені за спільника
з яким можна довго сидіти
розмовляючи про що завгодно
а можна просто довго мовчати —
хоч і всю ніч

і весь ранок
і все життя

якби ти була моїм голосом та очима
якби ти була

Кость Москалець

***
Світлом лишу тебе собі
На затемненім боці вулиці.
Щось між нами було? Далебі.
Чи наснилося. Чи забулося.
Вітер степу наносив пил
Сніг на скроні чи сіль на вилиці.
Хто кого розлюбив, розгубив.
Чорна Платівка закрутилася.
Необрамлене коло днів
Затягнуло у вир буденного.
Скільки взяв собі чи лишив –
Трохи світлого, трохи темного.
Трохи золота й чорноти
Ложку меду і кварту відчаю.
Хочеш вулицю перейти –
Дві хвилини здаються вічними.

Мар’яна Савка