У дім постукає радість. Усе, що твоє — приймай.
Прокидайся удосвіта, милуйся ранковим небом.
Бо все, що у тебе є — проявлений щедро рай.
В когось щось інше є — не у всіх те, що в тебе.

В твій дім постукає щастя. Усміхнись, відчини.
Запроси на вечерю, ранній смачний сніданок.
Для когось щастя — це гроші, для когось — чини́.
Твоє — теплий дощ, що цілує вузенький ґанок.

І прийдуть до тебе разом з весняним дощем
Мелодії й тексти — слова зазвучать піснями.
І з’явиться в серці світлий приємний щем
Від втілених мрій і ніжної усмішки мами.

Від обіймів ранкових та обіймів вночі.
Бо усе в цьому році визначають обійми.
Принесе тобі рік цілу зв’язку ключів
І зупинить нарешті хоча б внутрішні війни.

© Олександр Козинець, 2023

* * *
Так відступало твоє дитинство —
ставився голос, губились друзі,
високо в небі міцно і стисло
висло життя, мов сережка у вусі.

Так ми жили — голосні й недолугі,
вплетені в часу стрічку трофейну,
блудні поборники бугі-вугі,
скурвлені діти міцного портвейну.

Ти одягала військові боти,
бігла до школи — пенал, олівчик.
Все ще попереду — перші аборти,
татові джинси, мамин ліфчик.

Ще підіймало звивисту хвилю.
Срібна розгромлена клавіатура
ще формувала основи стилю —
так починалася контркультура.

З теплими гільзами "Біломору",
з ковдрами битих студентських акцій
так наполегливо рвався угору
змучений блюз твоїх менструацій.

Що нас єднало? Загоєні сварки
падали в ніч, як у воду весла.
Ми відкривались, творили шпарки.
Теплі вітри мимоволі занесли

смуток у душі, мов мед у соти.
Як ми трималися, Бога ради! —
попри усі божевільні гризоти,
попри задрочки радянської влади.

Цим і завершилось. Тлінь мажорна,
стишена хвиля, сутінь озерна.
Схиблений час розтинає, мов жорна,
спільного досвіду темні зерна.

Тільки я знаю — між гострого віття,
в перенасиченій біосфері
так лише варто вживати повітря,
так лише слід прочиняти двері.

Липне до уст почуття морфеми —
альтернативна прозора вода ця.
Те, що було, не розіб'єш на теми.
Так ми кохали. І нам — воздасться.

© Сергій Жадан

***
світла стане на всіх, але що робити
із непідйомним каменем болю, сізіфе

куди подіти схлип, що кісткою стрягне в горлі,
петре і павле, усмиряти шторми -
хіба смертному таке під силу?

чим закласти пробоїну в спогаді про минуле,
що хапається за одвірки, ламаючи нігті -
а раптом не вийде вийти?

залишся зі мною навіки, світлої пам'яті
хлопче-дівчино-чоловіче-жінко-плоде

темної пам'яті ноче, за якою не настане завтра

сонце буде сходити і виходити як оглашенне,
риба запливатиме в сіті, комусь треба буде говорити,
свідчити, проповідувати, попри всю недовіру

трави ростимуть комусь по коліна, по пояс, по горло,
де кістка схлипу, петре і павле, застрягла
де камінь непідйомного болю, сізіфе, когось привалить
де світло разить навиліт, ісусе, проходить крізь тіло,
каже: не бійся, це бог, хай навіть ти сумніваєшся
і ніхто довкола не готовий це прийняти,

це бог безжальний, що спалює все дощенту
і починає
зі створення світла

Галина Крук

Все не те, чим здається, то хай уже просто мине.
Усередині дзвін, він гойдає та глушить мене.
Гілка, птаха зустрівши, згинається і зітхає.
Все спізнилося.
Ані зірки, ні жодного пастуха.

Захлинайся собою, довга дорого з імли.
На кордоні з ніччю стоїть закинутий млин.
Бог тут рідко меле, та кидає тінь з горба.
У долині – дими осель, голоси собак.

Жовтоокий пес бере мій хліб із руки.
Гіркота тривкіша за всі наступні смаки,
і тому я стискаю в кишені електрошокер.
І коли ти говориш про радість –
я чую сухий смішок.

Рік востаннє стріпується,
як вмерзлий у лід карась.
І в картонної зірки є правда своя якась.
Захищай мене, давня фортеце, в снігу прорита.

І коли ти говориш про світло –
я бачу, як все горить.

#люди_з_дієсловами

Катерина Калитко

Ось світло квітня. В ньому, як колись,
все золотаве, все тремке. Але
для тих, котрі до зброї піднялись,
для них тісне це світло, замале.
Їм темрява плекала ложе з лож,
їх вод підземних колихав прибій,
але один воскрес, і з ним також
воскресли всі, хто може йти у бій.
І там, де в квітах множаться сонцЯ́,
де з неба злива променів скісних
їм мало місця; їх огром; і ця
весна ніяк не вмістить їх усіх.
За тих найменших, котрі полягли,
за тих найслабших, що не вбереглись,
вони встають, і курява імли
пливе із їхніх вирваних зіниць.
І світло поступається імлі,
і золотом встеляє темним путь.
Нащадків кров’ю вигнані з землі,
вони ідуть, з тим першим на чолі.
За землю, із якої встали, йдуть.

Катерина Бабкіна

Була я пташкою – і ти мене спіймав
І небо взяв у придане за мною
Я стала квіткою – і ти мене зірвав.
Та й досі пахне дім у нас весною.
Я стала яблуком.
Зостався по літах лиш смак медовий на твоїх вустах.
А я тепер у срібному вінці.
Тепер я свічка у твоїй руці.
Тобі ще світло? Але ж день мине
Для чорних днів прибережи мене. Не задмухни.
Бо взята тишною, – уже не буду я тобі жоною…
Я буду тінню, голосом, луною.
Тож будеш ти крізь темряву людську на голос мій незрячий йти за мною. І кликати… Але кого? Яку?
Ту пташку, що і спіймана – літала?
Ту квітку, що і зірвана – цвіла?
Те яблоко, що дітьми проростало?
Ту свічку, що і згаснувши – була?
Кого ти кликатимеш, друже мій, тривожно?
Ким я була? І ким я буду, Боже?
Господь мені всміхнеться:
“Не жалій і не тривожся. Буде все, як треба.
Пташина знов повернеться у небо.
А квітка знов цвістиме на землі.
І в яблука є ціль, і місце є,
А свічка зійде в Царствіє моє…” –
А що ж із ним залишиться,
Господь, в тих чорних днях, у світі зловорожім? –
Твоя любов, дитя, твоя любов… І милість Божа.

Ірина Жиленко

Де зараз ви, кати мого народу?
Де велич ваша, сила ваша де?
На ясні зорі і на тихі води
Вже чорна ваша злоба не впаде.

Народ росте, і множиться, і діє
Без ваших нагаїв і палаша.
Під сонцем вічності древніє й молодіє
Його жорстока й лагідна душа.

Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!

Ви, байстрюки катів осатанілих,
Не забувайте, виродки, ніде:
Народ мій є! В його гарячих жилах
Козацька кров пульсує і гуде!

Василь Симоненко

Таке пекуче сонце
ще ніколи так не випалювало
цей безкрайній степ дахів, вулиць і колій.
Голоси долинають
пісень нетутешніх про світ,
де білі лінії мармуру
оздоблюють селища цегляні,
наповнені квітами, виноградом і шумом
прибою,
наче плескіт незримий хвиль
підступає до веж рудуватих
спекотного слов’янського пограниччя.
Дощі упали на місто,
як тачанки на Знам’янку, —
бачиш,
гілля дерев і мул
застелили хідники,
бачиш,
як разом з останніми краплями
летить на місто барвисте світло
і в його потоках
тверді постаті людей —
друзів, дітей, коханих.
Місто наше,
дерево наше самотнє на обрії,
сьогодні пульсує наша кров
каламутна, степова,
полків половецьких,
полків касозьких,
полків слов’янських.

Аттила Могильний

* * * *
Стояв отак під вікнами у тиші –
так нерухомо, наче в тишу вмерз…
І чомусь мати з кладовища вийшла
та до причілка прихилила хрест.

Постояла між вікнами і часом.
Під грушею схилилась до стола.
Зітхнула важко. Я не оглядався.
Вона понад причілком і пішла.

А я стояв під вікнами, на межці,
стояв і слухав, з місця не рушав,
як жовті груші гупають о стежку,
як о причілок гупає душа.

Сергій Осока

І доми відрощують зябра, щоби жити в ріці.
Там все буде так само: церковця, площа і вулиці.
І на Трійцю люди так само у церкві туляться,
і священник стоїть перед ними із хрестом у руці.

Наша вічна ріка – вона заховає нас
від орди та пожежі, від прокляття пекучого.
Забере із собою пташині гнізда на кручах,
теплі лігва звірині,
намиста прадавніх назв.

Як м'язиста долоня, нас накриває вода.
З цього буде пісня – хтось нині плаче її.

І кривава повня над чорним нуртом стоїть.
І реве при дні налякана череда.

Катерина Калитко

***
кажеш, коли зійде вода, очі наші будуть сухі,
і поперек горла застрягнуть невикричані слова
хтось заходитиме в хати,
зноситиме з горищ розбухлі, як хліб у воді, тіла
верхній поверх вертепу, тут мали б вершитися Божі діла
більшість із тих, що народились померти на цій землі,
мали віру, Господи, в тебе і в те, що смерть їхня
буде не така страшна

кажеш, їжте тіло моє, пийте мою кров,
ховайте мертвих своїх у намул пам'яті, в твань душі
вічне життя починається там,
де намертво вчепилась рукою за край дашка любов,
де вздовж берега поміж мертвими і живими
стоятимуть вічним докором комиші

ти ж повернешся, Господи, по кожного з них? а - з нас?
голуба миру з оливною гілкою кожному з нас пошлеш?
очі наші засліплені люттю і розпачем, задивлені в час:
стільки в ньому втонуло чи випливло водночас -
віри гірчичне зерно, козацької церкви хрест,
милосердя подвійне дно

Галина Крук

Мені здається,
це буде сира міжсезонна пора:
кудлаті клапті туману, гайвороння в дворах,
небо низьке й глухе - кричи в нього, не кричи.
Друг підійде і скаже: війна скінчилась.

І я не відчую нічого, я далі так само куритиму.
Вслухатимусь, чи не змінюється серцевий ритм.
Захочеться вибуху подиву.
Захочеться, може, плакати,
скавуліти, як пес із перебитою лапою,
або реготати і лаятися, щоб озиралися люди.
А зможу тільки курити - спустошено, мовчки, люто.
І друг усе розумітиме, і не питатиме зайвого.

Така новина броню на тобі розрізає,
кладе на голу землю, як пташеня без гнізда.
Ми жили на війні. Куди нам тепер податись?

І тільки - хитнеться вулиця і затанцюють стіни.
Куритиму і перелічуватиму: тих, кого вже не зустріну,
жінок, осліплих од горя, - яке потворне кліше, -
того, кого любила і хто зробився дешевкою,
свою дитину, не народжену в грудні,
ями на сотні тіл, згорілі міста безлюдні,
поранених, незагоєних, схожих на ламані лінії,
хрип у голосі нашого покоління,
підняті нуртом до сонця козацькі могили,
того, кого не чекала, кого любила.

Вітер поставить на лоба холодну печатку.
Ось і війна скінчилася.
Куди нам тепер початись?

#відкритий_перелом_голосу

Катерина Калитко

СИНОВІ

Такого єдиного, аж невимовно,
як тебе вберегти?
Я намалюю з дзвіночками кловнiв,
щоби тішився ти.

Сім кишень камiнцiв назбираю плескатих,
щоб кидав ти їх по воді.
У подушку твою хочу неба набрати,
щоб янголи снились тобі...

Поклич, коли світ цей, скупий на ласки,
тебе доведе до плачу…
Як вірний той кiнь iз далекої казки
на поміч тобі прилечу.

Іван Малкович

Царство небесне, - говорять вони про життя.
Про хатній побут, про час,
який їм відпускається на кохання.

Царство небесне - вони називають
свій споконвічний світ, дитячу печаль,
що сковує мову відважних.

Царство небесне – це дишуть тварини в стайнях,
це надивляються за зорею мудрі птахи,
майже члени родини,
яких і заб’ють на родинні свята.

Головне у житті –
перемогти страх перед зимою, побачити
логіку в опаданні снігів, піймати ритм великої
темряви, яка неодмінно скінчиться відлигою.

Гін високого неба над низинами –
царство небесне, протоптане
жіночим взуттям у синіх заметах,
царство небесне в підручниках,
принесених колядниками зі школи,
мов хліб із пекарні.

Лише співає домашня птиця,
вітаючи власний відхід.
Співає птиця, холонучи серцем
посеред великого переходу зими.

Нам усім, ніби терновим винам, доходити любові
до цієї землі, до нашого царства,
над яким формується голосовий апарат
горизонту.

Велика віра порубіжних народів –
бажати царства небесного своїм померлим,
особливо тим із них, хто ні в що не вірив:

значити їхній відхід пташиним співом,
відпускати їх у глибокі сніги, ніби в море,
в човнах, вантажених
гірким слобожанським терном...

…Мій тато помер 4 січня.
Того дня ішов сильний густий сніг.
Якийсь час вони йшли
одне одному
назустріч.

Сергій Жадан

***
Вона стоїть перед дзеркалом. Сукня в крапочку, обручка проста,
тонкий ланцюжок, в улоговині поміж грудей – фігурка Христа,
слабкі руки, короткі нігті, рожева смужка старого рубця.
Вона стоїть, думає – дивно, але на мені немає лиця.

І як же це сталося, я пам’ятаю, у мене було лице.
Я мала вилиці, брови, блакитні очі мала, кінець кінцем.
І скільки я так стою? Сьогодні вівторок або, може, четвер?
І як мені бути далі, як без лиця я маю жити тепер?

Прийшли найрідніші, помили їй голову, дали гідазепам.
Провітрили дім. Поплакали разом. Вдих і видих, короткий спазм.
Ну що ти, пташко, поїж хоч трохи, давай, маленька, або поспи.
Забрали леза й ножі. Пішли собі. Пара тихих печальних спин.

Всі кажуть, потрібно жити далі. А як конкретно – ніхто не вчить.
Вона стоїть і думає – ти без лиця кричи тепер не кричи,
світ не почує. Глухе мичання. Землею туго набитий рот.
Уробороса танок безтямний. Днів непотрібних коловорот.

Та якось вранці вона дістане врешті червоного олівця
і намалює собі кривеньку усмішку й очі на пів лиця.
Пройдеться містом. Згадає, як воно – сміятися до чорноти.
Давай, рідненька. Тут пів країни таких усміхнених, як і ти.

2023

Ірина Цілик

перекочує в роті каміння застигле море людей
цю мертву мову часу на яку перетворимось
коли нитку життя вітер зріже як квітку
і вплете в довгу ніч забуття

мертві кажуть: ми шукали домівки як світла
і не знайшли і земля посадила за стіл нас
і тепер ми їмо всякий день брудну музику тиші
темні сполохи спогадів перекладаючи з вуст у вуста

мертві кажуть: битись за пам’ять – справа живих
ми ж тримаємось написів на могилах
як дерева повітря засохлими коренями
але в долонях дітей вони жалять як змії

мертві кажуть: усе що ми знали стало чужим
наші вулиці в землю пішли слідом за нами
і тепер нам не вийти з гетто історії
адже наше минуле – мертва отруйна вода

мертві кажуть: живі п’ють надію з наших кісток
але ми загубили в дорозі насіння надії
і стають на весь зріст в горлі руба і очі ховають
як каміння що важко лягає живим під язик

Ія Ківа

Повітряна тривога по всій країні
Так наче щоразу ведуть на розстріл
Усіх
А цілять лише в одного
Переважно в того, хто скраю
Сьогодні не ти, відбій

5.04.2022 (с)

Вікторія Амеліна

Світла памʼять🕯️

Юними зараз виглядають
тільки померлі.
Світлі, усміхнені —
залишаються в пам‘яті
і на фото.

У живих на обличчях — відбитки часу,
зморшки наче порізи сльозами,
нічними дзвінками і повідомленнями,
синці від тривоги,
темні кола від безпорадності.

Війна додає віку тим,
кому не вкорочує.

Постарілі живі збираються парами,
обіймаються,
заходять у церкви.
Дивляться на вічно красивих
померлих.

Ті у відповідь мовчки всміхаються.

Тетяна Власова

***
Хай сьогодні ніхто не помре. Хай залишаться всі живі.
Хай насняться червоні суниці в високій зеленій траві,
берег річки піщаний, густий очерет, дерев’яні човни,
що повезуть нас в минуле життя без війни.
Хай буде світло і дощ. Хай краплі падають на лице.
Хай тиша дзвенить над материнкою й чебрецем,
і купаються в ній кумедні пухнасті джмелі,
ліс над рікою тремтить у білій ранковій імлі.
Хай вітер куйовдить волосся. Хай усміхається син.
Хай пахнуть під хатою дрібні матіоли й гіркий полин,
а літо сідає за обрій, як сонце багряне й гаряче.
Це просто дощ. Просто краплі. Просто чомусь я плачу.

Юлія Ілюха