Певно, останній допис у цьому році. Не хвилюйтеся, він короткий.

Люблю користуватися службовий становищем і пропихувати українську естраду в свої журналістські тексти. Що з радістю зробив до зимових свят для @vechirmedia

❄️По-перше, склав плейлист шлягерів до Нового року. Рекомендую вмикати на ретро-вечірках — https://vechir.media/ivasyuk-rotaru-i-novorichna-psyhodelika-ukrayinskyj-retro-plejlyst-dlya-zymovoyi-vechirky/

❄️По-друге, згадав про вінтажні українські мюзикли та музичні фільми до Нового року та Різдва. Без Меладзе та "тупих хохлів", зате з Івасюком та народними традиціями - https://vechir.media/guczulka-ksenya-kozaky-moloda-rotaru-shho-podyvytysya-na-svyata-zamist-rosijskyh-myuzykliv/

Насолоджуйтеся, а я піду робити контент-план на 2024-й. Там і побачимося! 😉

Сьогодні про Віталія Білоножка — або добре, або ніяк. Тому про пісні Віталія Васильовича я нині говорити не хочу. Краще згадаю про добрі та просто не очевидні речі, якими співак відзначився за життя.

У київській консерваторії Білоножко був падаваном Костянтина Огнєвого. Того, що у 60-х заспівав “Кохану”, “Чорнобривці”, “Києве мій” та інші естрадні хітяри. Що що, а вокальну базу Віталію Васильовичу Костянтин Дмитрович передав як годиться.

Не здивуюся, якщо дізнаюся, що в довоєнні роки українська десантура плюскоталася у фонтані під музику Віталія Білоножка. Адже сам вокаліст служив в ансамблі десантних військ Київського військового округу. Яких-небудь висловлювань Віталія Васильовича про війну мені знайти не вдалося. Зате його онук, Віталік Білоножко, теж співає, і має пісню з промовистою назвою “Я ненавиджу війну”.

Боягузом співака не назвеш. Боягуз не поїхав би у чорнобильську Зону відчуження, щоб відіграти там 50 концертів.

А в 1999-му Віталій разом із дружиною Світланою заснували фестиваль «Мелодії двох сердець». Про інші музфести, де можуть проявити себе родинні бенди типу Jacksons 5, я в Україні не чув.

Ще Віталій Васильович розповідав, що безкоштовно займався музикою із дітьми-сиротами і допоміг вступити у виші багатьом із них. Респект!

Ну і наостанок треба таки щось послухати із репертуару Білоножка. Зупинюся на пісні «Синя даль» (музика — Вадим Ільїн, слова — Юрій Рибчинський). Рілі, якби це співав Іггі Поп, там стопроц було б щось про in the death car.

RIP

https://youtu.be/UsmpeXImv9Q?si=mOJAcPMgOggz-4QP

УВАГА-УВАГА!

Перший в історії каналу ПЛАЙ розіграш квитків на концерт! З піснями української естради, аякже.

За гуртом МОВА я стежу відтоді, коли не було ще ні назви, ні гурту, але вже була ідея каверити естрадні шлягери — і так, що мама рідна не впізнає (в хорошому сенсі). От ви уявляєте собі «Червону руту» в стилі Radiohead? Я теж не уявляв, поки не почув цих музикантів наживо.

А чув я їх вже кілька разів. Невеликі бари, комфортні зали-тисячники, літні майданчики просто неба – МОВА всюди звучить автентично і цікаво, бо ці пісні цікаві насамперед самим виконавцям. До речі, назва — це акронім із перших літер їхніх імен (Мар’ян, Ольга, Вадим, Андрій).

У цю неділю, 21 січня, МОВА відкривають концертний 2024-й новим незвичним виступом. Цього разу до складу квартету на сцені Pepper’s Club приєднаються саксофоніст Кирило Черкашин і клавішник Євгеній Дубовик. Давно час, бо українську естраду важко уявити у full size без духової секції та синтезаторів.

І, як така справа, разом з організаторами даруємо вам 2 квитки на цей концерт. Щоб взяти участь у розіграші, потрібно:

⚡️Підписатися на ПЛАЙ (якщо ви раптом ще ні)

⚡️Скинути в коменти до цього допису свою улюблену естрадну пісню і коротко написати (не більше абзацу), чому вона крута

⚡️Схрестити пальці та чекати, поки 18 січня (цей четвер) ваше ім’я випаде серед перших двох у списку рандомайзера

⚡️Якщо все вийшло, я сконтактуюся з вами і скину квиточки на пошту

Ну що, погнали?

А поки ви пишете, тримайте від мене трейлер до концерту.

https://www.youtube.com/watch?v=v_9Mnz-1Nn4

Тадам, результати розіграшу в студію! 🔥

Квитки на концерт гурту МОВА 21 січня у Pepper's Club отримують:

1. Александро Галузино
2. Eugene Polchenko

Вітаю переможців — вже стукаюся вам у приватні 🙌

І вдячний всім, хто поділилися своїми історіями про улюблені естрадні пісні. Було цікаво дізнатися, хто на чому ріс. Тепер от думаю зробити якесь дослідження і зробити про це окремий допис 😉

Якщо ви і чули щось про закарпатських “Музик”, то це все завдяки їхній спільній платівці з Назарієм Яремчуком. До неї ми ще дійдемо. А поки поясню, чому ансамбль насправді не закарпатський, і як він давав просратися іншим навіть без допомоги Назарія Назаровича.

До того, як стати “Музиками”, гурт пройшов десять кіл ребрендингу і перетрубацій по різних філармоніях. Спочатку, в 1971-му, був харківський ВІА “Везувій” на чолі з випускником міланської консерваторії Петром Топчієм. Потім — ВІА “Либідь” із Валентиною Купріною на вокалі. І нарешті — 1975-й, Ужгород, а відтак третя, вже остаточна назва.

До кінця 70-х “Музики” живуть життям провінційного бенду і ніде особливо не відсвічують. Дуже шкода, адже локальна сцена — точно не рівень для музикантів із такими скілами. Бо грали вони максимально фірмовий джаз-рок. І якби ансамбль випустили на гамерицькі заробітки, легендарному гурту Chicago довелося б посунутися.

З раннього репертуару “Музики” вціліло небагато треків. А ті, що вціліли — здебільшого лютий агіт-рок чи обробки українських народних пісень. Трапляються серед них і скарби. Такі речі, як балада “Пада сніг”, сьогодні мають бути на вагу золота.

Натомість у цьому таймлайні “Музики” навіть не залишили по собі сольної платівки. Точніше, залишили. Тільки не зовсім сольну.

https://www.youtube.com/watch?v=_-goGn_tFEQ

1979-й, Чернівці. Назарій Яремчук — головний вокаліст “Смерічки” та виконавець суперхіта “Стожари” за авторством Павла Дворського.

У такому статусі Яремчуку кров із носу потрібен великий реліз. Та з ким його записувати? Нікого, крім нього і Дворського, у "Смерічці" на той момент не залишилося.

Історія замовчує, хто і за яких обставин звів Яремчука із маловідомими “Музиками”. Хтозна, яким боком до цієї компанії притусувався ще й Юрій Шаріфов, колишній музичний керівник “Смерічки” та ВІА “Червона Рута” Софії Ротару, а також лідер чернівецького ансамблю “Жива вода”.

Але факт залишається фактом. Альбом “Незрівнянний світ краси” (1980) — рольова модель того, як мав би звучати український фанк і соул, якби його не притискали партійні мудодзвони.

Окремі мелодії тут зняті з темношкірих музикантів один-в-один. Плагіат — сказав би я. Якби не прозрівав від того, що ЦЕ в принципі вийшло на радянській платівці, та ще й від українських музикантів.

https://www.youtube.com/watch?v=riPmPC8FsKw&t=1435s

Здогадаєтеся, що пішло не так?

У 1982-му керівника “Музик” Володимира Білоусова разом із вокалісткою Тетяною Анциферовою з’їдає москва. Ансамбль хоч і продовжує виступати без них, але швидко здувається.

Анциферова робить сольну кар’єру в рашці. Виступає зі львом лєщєнком на “Олімпіаді”-80, записує російські пєсні з пугачовою та боярським, співає у ватній версії Jesus Christ Superstar, знімається у фільмах і серіалах. Але після розпаду совка, як і багато свідомих малоросів, стає нікому не потрібною. Хібащо крім російських рокерів, які інколи беруть Тетяну Володимирівну до себе на бек-вокал.

Нині Анциферова живе в росії. Викладає музику. І мріє записати альбом з українськими піснями. А мріяти точно не шкідливо?

https://www.youtube.com/watch?v=z5Y7Tie8N8g&t=198s

Оце лазив сайтом Суспільне Медіатека, і натрапив на концерт “Смерічки” 1990-го року в літньому театрі Чернівців. “Що за концерт? – думаю, — Невже я його не бачив?” Загуглив, пробив у Ютубі — а й справді, ніде нема. Значить, таки не бачив. Треба дивитися!

І це, скажу я вам, чудова нагода узріти, яким був топовий український ансамбль на порозі Незалежності. Щоб ви краще розуміли контекст: за рік до того у тих таки Чернівцях відгриміла перша “Червона рута”. Уявіть, як важко дивувати публіку, коли ти естрадний ветеран, а в спину тобі дихають молоді неформали та майбутні поп-зірки. Тим не менше, наживо “смеречани” зразка 90-го тримаються непогано. Принаймні, краще, ніж я очікував.

На розігріві — Павло Дворський та Інеса Братущик. Співають “Стожари”. Наприкінці добивають хіт електрогітарним соло і роковим вокалом. Ну можуть же, коли хочуть!

Далі йде багато шароварного тиць-дрицяння. Але публіці із жовто-блакитними прапорами все подобається. Воно й зрозуміло: після стількох років совкового контенту можна нарешті втамувати голод на українське — і не так вже важливо, чим саме і як. Головне, що музиканти виступають лайвом, і ніякої тобі “фанери”.

Потім Дворський оголошує “народного артиста України та лауреата міжнародного конкурсу (?)”, Назарія Яремчука. Фронтмен жваво вибігає на сцену, ніяково тисне руку Павлу Ананійовичу і…з ентузіазмом скаче під шароварне тиць-дриць. На пісні “Гей, ви, козаченьки!” у руках в Назарія Назаровича з’являється булава, що здалеку нагадує ділдач (вимбачте). А от ліричні треки навіть можна слухати. Такий собі жовто-блакитний неосоул.

Мине кілька років, і Назарія Назаровича не стане. А дах чернівецького літнього театру впаде під натиском снігу. Бачив це на власні очі, коли малий гуляв із батьками у міському парку. Майданчик простоїть пусткою аж до 2000-х. Сумно це все.

А сайт цікавий — раджу позалипати. До речі, там ще інтерв’ю з Івасюком є.

https://mediateka.suspilne.media/media/1457

Чудовий вечір, щоб оголосити про вихід у вікно офлайн!

💥У наступну неділю, 11 лютого, на прохання Віточки @oishorob вилізу зі своєї нори у київський Культ Мотив, щоб розказати вам ротом про українську естраду.

Самі розумієте, явище це масштабне – я он вже четвертий рік про нього сюди пишу. Втім, спробую вкластися в годину-півтори. А після душної частини підемо разом денсити під діджей-сет від @kadr.

❗️❗️❗️100% коштів із проданих квитків підуть на збір для ДСНС

⚡️Зареєструватися можна туто: https://docs.google.com/forms/d/1BmeLM2DZWmoj4HOSpsOJDJoGSbdsqaTvyxOZgS2zII4/viewform?edit_requested=true

Всіх обіймаю і до зустрічі! 🥰

Товариші! З гордістю повідомляю, що у газеті "Радянська Україна" вийшла моя замітка про міжнародний пісенний конкурс "Естрадобачення" ім. В. І. Леніна.

Спішіть читати, поки тираж не вилучили з продажу!

https://vechir.media/vechirnye-estradobachennya-hto-iz-zirok-mynulogo-mig-by-predstavyty-ukrayinu-na-konkursi/

Френк Заппа казав, що писати музику – це як танцювати про архітектуру. Був би знайомий із Володимиром Ярцевим – зайвого не балакав би.

Ярцев вчився будувати міста в уральськомі політесі. Там таки зібрав студентський ансамбль, у якому грав із батею Владіміра Прєснякова. Потім працював на будівництвах у Сибіру, встигаючи пописувати пісні для русні. А в 1971-му приїхав у відрядження до Києва.

Про візит композитора/архітектора до української столиці дізнався Володимир Кудрявцев – музичний редактор «Українського радіо» та автор лірики до багатьох естрадних шлягерів («Кобза» – «А ми удвох», Назарій Яремчук – «Стожари», name it).

Володимир Олексійович запросив тезку до студії на Хрещатику. А після ефіру запітчив йому новий текст до ще не існуючої пісні. Ярцев був би дурнем, якби відмовився від співпраці з українцем. Як тут відмовишся, коли «Червона рута» штурмує чарти по всьому союзу?

Першими «Кохай мене» серед ансамблів зіграли київські «Чарівні гітари». Але самі автори найбільше залайкали версію волинського ВІА «Світязь». Ну бо як не любити ці жирнючі гітарні соло та мажорні джазові дудки? Поки Василь Зінкевич ще обживався в ансамблі, пісню заспівала Тетяна Ліцман.

А Володимир Ярцев, зрештою, переїхав до Дніпра, де живе і нині. Композитор видав кілька «концептуальних альбомів» про будівельників і спортсменів. А в грудні 2022-го провів у місцевій філармонії творчий вечір під назвою «Архізитор-компотектор». Не питайте.

https://www.youtube.com/watch?v=ix_xEJX2vic

Ку-ку! А я вам тут нову підбірку прикольних тг-каналів приніс. Не про музику, але все ж:

🎥 @lzrd_on_undrwd – кінокритик Ігор Кромф хвалить українську комедію про геїв, уявляє Клавдію Петрівну в саундтреці до нуарної стрічки та пояснює, чому наші режисери досі не навчилися в історичні байопіки

🩷 @these_fucking_stories – крутий україномовний канал про стосунки, секс і фемінізм від таємничої пані М.

📕 @chytomo – хороший ресурс не гріх порадити вдруге. Сьогодні «Читомо» – це чи не найавторитетніше книжкове медіа України. Колись і сам туди трохи дописував, поки не розівчився читати.

🥑@yizhakultura – моє особисте відкриття цієї добірки. Засновниця проекту «Їжакультура» Олена Брайченко цікаво пише про історію та тренди української кулінарії. Отак почитаєш трохи, і зможеш готувати ще щось, крім яєчні.

💫 @vechirmedia – канал медіа «Вечір», для якого нині регулярно пишу. Якщо не знаєте, куди сходити після роботи/навчання – залітайте і обирайте!

Дякую за увагу до офтопчика! Сподіваюся, вам було цікаво та корисно. Ну і до зустрічі у світі української естради! ✨

Мої друзі @tyktoronline нарешті повернулися із новим сайтом!

Під шумок ще й опублікували мій текст про суперхіт Мирослава Скорика «Намалюй мені ніч», що є частиною спецпроекту «Плейлист української естради».

Для тих, хто не знав чи забув. Є такий файний проект Old School Ukrainian Funk, де гурт МОВА грає кавери на естрадні шлягери, а Альберт Цукренко із гурту ХЗВ розповідає їхню історію зі сцени в чудовій сукні. Концерти організовує видання «Тиктор», а я додаю до цього всього свої «плаївські» 5 коп.

Раніше у рамках «Плейлисту…» я розповідав про оріджин «Червоної рути», «Двох кольорів», «Чарівної скрипки», «Якщо любиш, кохай» та інших естрадних чарттоперів України. Їх ви можете знайти на старому і вже мертвому сайті «Тиктора». Лінк на нього давати не буду, бо – фу-фу-фу такими бути, забирати у колишніх колег домен. Тому, якщо цікаво, загугліть саменькі.

А про Скорика та його референси на шістдесятників, – чого ж, можна і читнути!

UPD. Як повідомляють наші джерела, всі тексти можуть переїхати зі старого сайту на новий. Стежимо за подіями!

https://www.tyktor.online/articles/playlist-namaliui-meni-nich/

Володимиру Михайловичу – 75 🖤

Не рубай тополю, не ламай калину, не стріляй у птаха. Ви прослухали найкоротший гайд українською естрадою від Ліни Прохорової. А тепер з початку.

У молодості Леоніла Володимирівна була розумницею і красунею. Перемагала на змаганнях із художньої гімнастики, ще й в театрі грати встигала. А якось перестріла на вулиці Ігоря Дмитровича, свого викладача з естрадно-циркового училища. «Ліно, привіт! Я тут ансамбль новий збираю. Може, спробуєш податися?» – запитав у дівчини двадцятирічний композитор Ігор Поклад. Авжеж, Ліна спробувала! Так у її житті з’явилася музика.

У 1968-му Ліна Прохорова стає солісткою «Мрії» – першого українського гьорлз-бенду під керівництвом Поклада. А невдовзі виходить за продюсера заміж. Поклад дарує дружині вже відомий хіт «Коханий», з яким гурт об’їжджає весь союз.

Творча іскра між музикантами згасає, щойно стосунки між ними дають тріщину. Що сталося? Композитор ніколи не коментував розрив із Прохоровою публічно. А от співачка розповідала в інтерв’ю, що в шлюбі між двома творчими людьми рано чи пізно хтось комусь починає заздрити. Натяк зрозумілий.

https://www.youtube.com/watch?v=ZG-yogc02ow

«Ну і хто ти без чоловіка?». Совкові докори Ліна Прохорова чує на кожному кроці. І хоч співачці справді приходиться нелегко, але вона не зупиняється. Їздить з концертами по філармоніях, якийсь час працює в москві. Але повертається до Києва, де її вже чекає новий хіт.

Прикол у тому, що спершу музику до шлягера «Три поради» пише…Ігор Поклад! Тільки символічному віршеві Юрія Рибчинського вона зовсім не пасує. Ще не здогадуючись, хто співатиме пісню, Ігор Дмитрович радить вірному співавтору показати текст Ігорю Шамо – метру української естради та автору музики до хіта «Києве мій».

Це спрацьовує. І хоч мелодія від короля повільняків не багата красивостями у стилі Поклада, але її легкість та ліричний темп не відволікають слухачів від слів Рибчинського. Все-таки сенс «Трьох порад» важливіший за звучання.

Ось так у 1972-му Ліна Володимирівна Прохорова пішла проти правил патріархального радянського шоу-бізнесу, запропонувавши замість них свої власні. І ви не будьте мізогінами! Будьте, як Ліна Володимирівна!

https://www.youtube.com/watch?v=wMpqZVA457k

Що ви бачите перед собою? Це – скарб (спойлер: ні). А точніше, музична короткометражка «Соловей із села Маршинці», у якій пролетарів знайомлять із новою зіркою радянського тін-попу, 19-річною Софією Ротару.

«Пением девушки в свое время восторгались односельчане, а сейчас ее знают в москве и в ленинграде. В который раз дочь буковинского колхозника-виноградаря с неизменным успехом выступает в концертных залах Киева!», – солодкавим голосом щебече диктор в інтро (вибачте, це для розуміння контексту).

І все ж – да, ето так. У 64-му Ротару перемагає на всеукраїнському конкурсі народних талантів у Києві, після чого виступає в кремлі. А в 66-му про Михайлівну знімають 12-хвилинний фільм у декораціях чернівецької філармонії

У кадрі вона виконує чотири треки: три – молдовською і ще один – російською (на жаль). "Але чому молдовською?" – запитаєте ви. Бо рідне село дівчини розташоване на південно-західному кордоні між Україною та Молдовою. Мову сусідів там знають не гірше за солов’їну.

Репертуарчик у юної Ротару, звісно, не айс. Це така шаблонна, бездушна і максимально душна червона естрада, що прикидається «народною творчістю». Але з народного там хібащо інструменти та вишиванки на музикантах. В усьому іншому – оди весні в колгоспі, «сказ про Івана да Марью» і ось це ось все. Додаткової крінжі до вражень додають чорно-білі скетчі та короткий переказ змісту треків (шоб шо?).

Що відбувалося із Софією Михайлівною далі, ви або знаєте, або здогадуєтеся. 1968-й – концерт Ротару відвідує сонграйтер-початківець Володя Івасюк. 1970-й – композитор хоче запрем’єрити разом зі співачкою «Червону руту», але та не вчасно валить з Чернівців на моря. 1972-й – вже визнаний естрадний хітмейкер з третього разу знайомиться з майбутньою музою на знімальному майданчику мюзиклу за мотивами «ЧР».

Нарешті, 1977-й – Володимир Михайлович і Софія Михайлівна випускають спільну шедевральну платівку на «Мелодії». За два роки композитор загине, а співачка почне більше співати російською.

Кожного разу, коли я чую, що Ротару досягла б свого і без «етого вашого Івасюка», – одразу згадую той древній фільм. І здригаюся від думки про те, у що совєтчіна могла перетворити топову українську артистку, якби доля не звела її з автором «Червоної рути». Подумайте над цим.

https://www.youtube.com/watch?v=l1eLFYOi0dM

У продовження рубрики «Із музичної скарбнички совка».

1975-й. До «дня побєди» на столичному ВДНГ триває всесоюзний фестиваль мистецтв «Київська весна». Як тобі таке, Atlas Weekend?

Фест під такою суперпафосною назвою проводиться в Києві вже втретє. У ньому беруть участь хор Вєрьовки, танцювальні ансамблі з різних радянських республік і все в такому дусі. Ну, майже все. Серед хедлайнерів: Муслім Магомаєв і білоруський ВІА «Пєсняри». А ще – чернівецька «Смерічка».

Проект «Суспільне Медіатека» виклав короткий відос, до якого увійшли інтерв’ю Назарія Яремчука та Василя Зінкевича, а також фрагмент виступу ансамблю на «Київській весні»-75. Кадри, які ми з вами сьогодні подивимося, добряче так підтирають бронзу з естрадних крашів. І вкотре доводять, як непросто тогочасним українським артистам було сидіти на шпагаті між «офіційною» позицією та неформальною творчістю.

Назарію Назаровичу ледь вдається зв’язати перед камерою два слова. Та й говорить він завченими шаблонами про те, як «пєсня строїть і жить помогаєт». Тим часом Василь Іванович маячить за його спиною із таким виразом обличчя, наче повторює віршик про піонерів перед шкільним виступом. Коли ж до нього доходить черга – говорить впевненіше за Яремчука, але постійно відводить погляд за кадр. Звіряється з методичкою?

Далі «Смерічка» виконує зі сцени пісню «Ми йдемо далі». Нагадаю, це той єдиний трек із платівки ансамблю 76-го, що славить радянську (анти)утопію. Найкраще, що є в ньому – джаз-рокові соло на духових. Добре, що у лайві вони на своєму законному місці.

Як я неодноразово писав раніше, 1975-й був останнім роком «Смерічки» у «золотому складі». Тоді ж у музикантів виходить музичний фільм, з якого їх змушують прибрати інтро про «прадідів, які боролися за свободу своєї землі». Потім – «Київська весна». А потім з ансамблю по черзі йдуть Левко Дутковський (засновник і керівник), Зінкевич і Яремчук (останній невдовзі все ж повертається). Соупадєніє?

А фестиваль у такому вигляді проіснував аж до 1991-го. У 2008-му «Київську весну» перезапустила столична філармонія. Відтоді фест отримав статус міжнародного, а замість попси з його сцени тепер звучить класична музика.

https://mediateka.suspilne.media/media/1768