Я все розумію. Хейт, який навалився на Іво Бобула після його сексистських висловів, абсолютлі виправданий. Чого я не розумію, то це знецінення Іво Васильовича як співака. Типу: «Та що з того діда взяти? Він же співати не вміє, і пісень нормальних не має». А от і вімє, а от і має! Зараз я це доведу.

Початок 90-х. Бобул підкорює серця українських бабусь в дуеті з тодішньою дружиною, Лілією Сандулесу. І раптом – «Мадонна Україна». Так називається сингл, який Іво Васильович зарелізив у 1991-му. На звичний репертуар Бобула він схожий десь так само, як сам Бобул на молодого Рембо. Та й вийшла пісня наперекір усім законам природи.

Музику до «Мадонна Україна» написав Іван Карабиць – падаван Мирослава Скорика і бро авангардного композитора Валентина Сильвестрова, який вертів всю цю естраду на диригентській паличці. Зате писав концептуальні епіки на вірші Сковороди і Франка та ораторії про рідний Донбас.

Те саме можна сказати і про Андрія Демиденка. Поважний літератор, володар респектів від Андрія Малишка, біограф Михайла Грушевського. А тут, бачте, якийсь Бобул.

Як ви вже зрозуміли, «Мадонна Україна» мала стати гучним провалом. Натомість стала тим рідкісним випадком, коли ставиш на зеро, а потім зриваєш куш. І не менш рідкісним кейсом, коли Іво Васильович зміг.

https://www.youtube.com/watch?v=YXTOcFJNlbs

«Мадонна Україна» – пісня начебто для естради, але ні разу не про неї. Мелодія так і дихає фірмовим академічним вайбом Карабиця, а лірика Демиденка – взагалі щось сакральне. Від «Молитви за Україну» Лисенка тут значно більше, ніж від «Червоної рути» Івасюка.

Ще й баритон Бобула вписується сюди, як «Барбі» у хороше кіно. Він і ноти витягує, і драму тримає. Не шлягер, а якийсь небесний госпел. Хіба не диво?

«Мадонна Україна» не мала жодного шансу стати хітом, бо вийшла аж занадто глибокою та інтимною. Можливо, тому пісня не увійшла до офіційної дискографії Іво Васильовича, налитої по вінця примітивним вишиватництвом і мелодраматичними уті-путі?

Аж у 2015-му про пісню згадав син Івана Федоровича, всесвітньо відомий диригент Кирило Карабиць. У проєкті «Мадонна Україна» він зібрав різнокаліберних музикантів від Джамали до Оксани Білозір і попросив їх переспівати шлягери батька. Оригінальний трек душевно закаверив Сергій Бабкін.

На другий рік повномасштабної війни «Мадонна Україна», як ніколи, резонує з нашою повсякденною реальністю. В її сльозах відбивається стражденний, але нескорений народ. Народ, який обов’язково Переможе.

Але перемогти – це не тільки здолати ворога. Це і про повернення до коріння, віднайдення себе. Щоб українська Богородиця знову заплакала – від щастя.

З Днем незалежності, Мадонно моя Україно! 💙💛

https://www.youtube.com/watch?v=SKZTKn4GiSk

Мала я човен і море,
Мала коханого я.
Думала я, що не згасне
Зіронька ясна моя.
Сяяла зіронька мила,
Раптом погасла вона.
Чом же навіки з коханим
Нас розлучила війна?

Так починається саундтрек до української мелодрами «Роман і Франческа». У 1960-му романс написали наші естрадні фрешмени, композитор Олександр Білаш і поет Дмитро Павличко. А заспівала його харків’янка Людмила Гурченко, чия музично-кінематографічна кар’єра висіла на волосині.

А все так добре починалося! У 1956-му Гурченко отримала головну роль у мюзиклі Ельдара Рязанова «Карнавальна ніч». Дівчина зіграла співачку Олену Крилову, яка всупереч душному начальству влаштувала в совєцькому будинку культури новорічний рейв. Всі треки героїні Людмила Марківна виконала сама.

Невідомо, що пішло не так, але наступні кілька років Гурченко перманентно не щастило з ролями. Аж ось їй приходить запрошення з київської кіностудії Довженка. На головну жіночу роль у новій мелодрамі потрібна голосиста акторка. Як то кажуть, стався метч.

«Пісню про Франческу» Гурченко мала співати українською, але вірш Павличка переклали кляті москалі. Хоч сама акторка виступала за оригінал: «Мені до вподоби український варіант. Та про це й мови не могло бути, адже писав сам Павличко! У моїй пісні є слова “скривджена тяжко душа”, які російською просто неможливо перекласти. Кожен рядок — окремий шедевр».

Щоб зрозуміти, про що пісня, треба знати сюжет фільму. «Роман і Франческа» розповідає історію кохання радянського моряка та італійської співачки, яких розлучає війна. Лихо, як айсберг, топить їхній «Титанік», що романтично колишеться на хвилях під зоряним небом. Та легкокрила чайка, на відміну від Леонардо Ді Капріо, виживає і продовжує свій політ назустріч майбутнім горизонтам. А значить, живе і надія. Минуло 60 років, а пісню наче сьогодні написали.

«Найбільше приємно, що мене запросили до Києва тоді, коли інші студії не запрошували. Могли ж цього не робити. І хтозна, якою була б моя доля», — згадувала Людмила Марківна про роботу в Україні.

Доля Гурченко склалася, але вже в рашці. «Ти уєхал в пєтєрбург, а прієхал в лєнінград», якось так. Зате Білаша та Павличка чекав хайп на батьківщині. До релізу їхнього суперхіта «Два кольори» залишалося чотири роки.

P. S. Україномовну версію «Пісні Франчески» в притомній якості я не знайшов, тому додаю уривок з фільму, де героїня Гурченко співає романс італійським фріцам. Вибачте.

P. P. S. Інфу для допису я підгледів у книжці Михайла Маслія «Улюблені пісні ХХ століття». Якщо ви дочитали до цього місця — має сподобатися.

https://www.youtube.com/watch?v=0NnsQOOL5k8

Більше підбірок для Бога підбірок 😈

ПЛАЙ - у рекомендаціях від улюблених @slukh 🔥🔥🔥

Якісь із цих каналів ви вже знаєте і вже на них підписані (сподіваюся). Деякі стали відкриттям і для мене. Тож якщо шукаєте, хто б вам пояснив за андеграунд, хочете почитати музичні рецензії від ілюстратора чи дізнатися свіжу аналітику про українську сцену - велкам 👇

Я думав, у Тараса Чубая та “Плачу Єремії” монополія на переспіви Грицька Чубая. А виявляється, що рядки поета-дисидента брали за основу ще його сучасники — львівські естрадники.

У 1971-му людина-оркестр Михайло Мануляк пише “Ватровий дим” — пісню на поезію підцензурного Ігоря Калинця. Твір дає назву вокально-інструментальному ансамблю “Ватра”, який Мануляк збирає того ж року при львівській філармонії.

Перший склад “Ватри” пам’ятають здебільшого за джаз-роковими каверами на українські народні пісні. При цьому за закритими дверима керівник ВІА поставив кабінетних начальників перед фактом: мастхев для музикантів — це саме творчість за мотивами сучасної української поезії.

Серед інших “Ватра” дісталася до вірша Грицька Чубая “Осіннє небо” на мелодію Мануляка. Учасники першого складу ансамблю пригадують, що особливий психоделічний вайб у пісню привносив вібрафон — один з улюблених інструментів лідера. А на концертах “ватрівчани” ще й супроводжували “Осіннє небо” світловим шоу.

Але, як відомо, за совкових часів загравання з опальними митцями було самовбивчою ідеєю. Щоб не палитися, Михайло Мануляк підписував такі треки своїм ім’ям, а автором тексту до “Осіннього неба” вказував “Григорія Чубаєнка”. Якось за кулісами до музиканта підійшов високопоставлений комуняка і попросив додати до репертуару “Ватри” хоч кілька пісень руснявою. Безкомпромісний керівник ансамблю відправив партійця куди подалі, а саме — до дирекції філармонії, що вирішувала такі питання.

Зате слухачам все було топчик. Протягом 71-го “Ватра” об’їздила ледь не весь Союз, збираючи овації та солдаути. Успіх такого рівня сильно розлютив гебню, що знищила всі тогочасні записи ансамблю. На жаль, зберегти “Осіннє небо” не вдалося. Але є хороша новина: нещодавно пісню чарівно переспівала донька Грицька та сестра Тараса Чубая, Соломія.

https://www.youtube.com/watch?v=Zy7u3GEFVPQ

Михайло Мануляк рулив “Ватрою” лише рік. У 1972-му музиканта попросили “піти”, і він зробив це — тільки тому, що не хотів підставляти співавторів і колег. За вказівкою згори місце Мануляка посів саксофоніст ансамблю, Богдан Кудла. Однак червоні ідіоти недооцінили те, наскільки “ватрівчани” залишалися відданими своєму ідеологу.

У 1974-му ВІА “Ватра” випускає перший фольк-роковий повноформатник. Музику до більшості пісень написав ще Мануляк, але Кудла жертовно замінив його прізвище в кредітсах на власне. Цього разу чиновники вчинили ще радикальніше і розігнали весь гурт. Тим часом платівка "Ватри" здійняла такий хайп, що неодноразово перевидавалася протягом наступних 15-ти (!) років.

Про те, що було із “Ватрою” далі, я вже писав. Якщо коротко, то назва Мануляка перетворилася на своєрідний бренд, під яким у різні роки грали абсолютно різні музиканти. Іван Попович, Віктор Морозов, Марія Ісак, Ігор та Оксана Білозір — список можна продовжувати довго.

Сам Михайло Мануляк після вигнання з “Ватри” без діла довго не сидів. Він хоч і пішов з естрадних радарів, зате зробив собі ім’я як театральний композитор. Сьогодні 82-річний музикант живе та працює у Львові.

https://www.youtube.com/watch?v=TfvZOM9gmSM

Іван Попович — то не тільки «Василина» і «Золото Карпат». То ще й секс, якого українська естрада досі не бачила.

Та спершу нагадаю, що було у попередніх серіях. 1968-й рік — львівський ансамбль «Медікус» та нікому не відомий закарпатець Іван Попович записують саундтрек до мюзиклу «Залицяльники». За два роки Попович вступає до львівської конси та вдало вливається до місцевої музтусівки. Жодної роботи музикант не цурається: підспівує різним бендам, а у 76-му видає з «медікусами» фольк-джазовий максі-сингл.

Найкращим бро Івана Дмитровича стає Віктор Морозов, що тільки-тільки помахав руцею популярному ВІА «Арніка». Разом музиканти збирають при місцевій філармонії новий ансамбль «Ровесник». Все добре, тільки неймінг банальний — так у совку зветься кожен другий гурт.

У 1977 р. філармонійні боси за вказівкою львівських чиновників розганяють топовий, але занадто проукраїнський ансамбль «Ватра» (більше про це див. у попередньому дописі). Поки ЦА не розбіглася, популярну назву сяк-так пригвинчують до екс-«Ровесника». Репертуар нової «Ватри» під керівництвом Івана Поповича поповнюється нудотним совко-роком, зате музикантам дозволяють каверити Procol Harum та інших формально забанених вестернів.

Невдовзі Левко Дутковський переманює Морозова та весь другий склад «Ватри» до чернівецької «Смерічки». Весь, крім Поповича. Закенселений музикант не засмучується і перебирається до Ужгорода, де в колабі з Русланом Іщуком (екс-фронтмен франківського «Беркута») збирає ВІА «Закарпаття».

Всі ці назви запам’ятовувати не обов’язково. Просто щоб ви розуміли, як важко просувалася кар’єра молодого Івана Поповича і чому популярністю там і не пахло. Запахне нею тільки під кінець 80-х, коли співака запросять на роботу до столичного театру естради.

https://www.youtube.com/watch?v=7Obn_BAojGE

Яремчук, Зінкевич, Ротару, Бобул, Білозір, Сандулесу, — вірші Вадима Крищенка серед нашої естради не співав хіба поплавський. Поет-пісняр вже звик працювати з авторитетними сонграйтерами типу Ігоря Поклада чи Олександра Злотника. І на тобі — якийсь Віктор Камінський зі Львова. Приїхав без запрошення, і давай вкачувати: «Я раніше класику писав, літургії там різні. З Івасюком вчився, Ігорю Білозіру в консерваторії викладав. Ну і подумав: якщо доля звела мене з такими людьми, чом би й самому не написати щось естрадне?»

Поет дає композитору тестовий вірш, але пісні з нього не виходить. І тоді Камінський сам показує Крищенку готову музику, що писалася спеціально під його приятеля, Івана Поповича. А той з подивом усвідомлює, що має інший текст, який ляже на ноти як влитий.

«Скажи мені» — це ні разу не вгашене гопца-дрипца, яким Іван Дмитрович повсюдно годував слухачів у 80-х. Спершу радянські цензори навіть зарубали пісню, бо «нєформат». Та раптом розтанули, коли з усіх прасок зазвучали Modern Talking, Boney M та інше західне диско.

Ви тільки вслухайтеся у цю поплавлену восьмибітку! А як глотку рве! А цей еротичний стогін у бриджі! Ну чиста тобі LATEXFAUNA, тільки сорок років тому.

https://www.youtube.com/watch?v=OhjDzBg_qKs

Сьогодні всі пишуть про Ніну Матвієнко. Про те, скільки всього зробила ця велика співачка, щоб українська народна пісня мала хайп серед любителів поп-музики. Мені ж хочеться згадати про іншу, маловідому Ніну Митрофанівну. Бо ж вміла вона не лише у фольк.

В якості інтро нагадаю, що починала Матвієнко не з естради, а з рок-андерграунду. Вдень 20-річна краля відпрацьовувала своє у хорі Вєрьовки, а увечері тусувалася з київськими нефорами. Так дівчина здибалася із Олександром Авагяном, фронтменом біг-біт-гурту «Березень». З такої радості музиканти вирішили заколабитися і наприкінці 60-х записали на кіностудії Довженка кілька фольк-рокових треків. Збереглися з них лише психоделічна «Либідь» та більш розкручена «Не сходило вранці сонечко», яку нині можна почути в єдиному телемарафоні у варіації ВІА «Кобза».

Ну а далі, у 1970-х, Ніну Митрофанівну відкрили естрадним масам композитор Ігор Поклад і поет Юрій Рибчинський. «Зелен клен», «Дикі гуси», «Чарівна скрипка», — ці хіти Матвієнко ви точно чули. І так, хоч по факту це поп-шлягери, але без фірмового фольклорного вайбу співачки у них не обійшлося.

Та чи уявляєте ви Ніну Матвієнко в образі ранньої Елли Фіцджеральд? Я теж не уявляв, доки не натрапив на пісню, про яку розкажу далі.

https://www.youtube.com/watch?v=bEhnmS8c9ag

Був у Ніни Митрофанівни коханий. Був, та пішов в армію, а після служби оженився на іншій. Плакала-горювала співачка, допоки не розповіла цю щемку історію поету Дмитру Луценку (автор віршів до шлягера «Києве мій»). І був би Дмитро Омелянович черствим сухарем, якби не запропонував Матвієнко написати про це пісню. (Цікаво, що колись одна дівчина так само не дочекалася з армії іншого постійного автора співачки, Юрія Рибчинського. Хз, чому вона не подарувала цю історію йому).

Поезію для Ніни Матвієнко Луценко приніс композитору, який знав її, як самого себе. «Пропоную парі: якщо Ніні Митрофанівні не сподобається, я знищую текст, а ви — ноти», — категорично заявив автор Ігорю Покладу. Сонграйтери вдарили по руках.

— Ніно Митрофанівно, ви у першому відділенні виступаєте? — запитав Дмитро Луценко, перестрівши співачку на одній зі збірних солянок у Палаці «Україна».

— У другому, Дмитрику, — зі звичною ніжністю відповіла вона.

— Це добре. Значить, встигнете вивчити нашу з Ігорем Дмитровичем пісню!

Тут таки, за роялем, Поклад і Луценко презентували співачці «Як я люблю тебе».

— Це моя пісня! Моя! Нікому її не віддавайте, чуєте? — зі сльозами на очах благала Ніна Митрофанівна авторів.

Я її розумію. Щоб написати настільки чуттєвий поп-джаз у стилі американських 1950-х, одних лише старань мало. Потрібно обережно зібрати по шматочках розбите серце виконавиці, не нашкодивши їй та не спотворивши почуттів, які вона колись пережила. Ігорю Покладу та Дмитру Луценку це вдалося. Шкода, що сама Ніна Митрофанівна співала «Як я люблю тебе» рідше, ніж хотілося б.

https://www.youtube.com/watch?v=UEf6re3xwQU

У 1979-му «Як я люблю тебе» офігенно закаверили київський ВІА «Крок» із Лідією Відаш (між іншим, перша муза Володимира Івасюка). Не знаю як, але музикантам вдалося заміксувати у переспіві прог-роковий саунд з естрадними мотивами для тих, хто не слухає нічого крім радіо.

https://www.youtube.com/watch?v=8Dimf1oyeDU