Чудовий вечір, щоб оголосити про вихід у вікно офлайн!

💥У наступну неділю, 11 лютого, на прохання Віточки @oishorob вилізу зі своєї нори у київський Культ Мотив, щоб розказати вам ротом про українську естраду.

Самі розумієте, явище це масштабне – я он вже четвертий рік про нього сюди пишу. Втім, спробую вкластися в годину-півтори. А після душної частини підемо разом денсити під діджей-сет від @kadr.

❗️❗️❗️100% коштів із проданих квитків підуть на збір для ДСНС

⚡️Зареєструватися можна туто: https://docs.google.com/forms/d/1BmeLM2DZWmoj4HOSpsOJDJoGSbdsqaTvyxOZgS2zII4/viewform?edit_requested=true

Всіх обіймаю і до зустрічі! 🥰

Товариші! З гордістю повідомляю, що у газеті "Радянська Україна" вийшла моя замітка про міжнародний пісенний конкурс "Естрадобачення" ім. В. І. Леніна.

Спішіть читати, поки тираж не вилучили з продажу!

https://vechir.media/vechirnye-estradobachennya-hto-iz-zirok-mynulogo-mig-by-predstavyty-ukrayinu-na-konkursi/

Френк Заппа казав, що писати музику – це як танцювати про архітектуру. Був би знайомий із Володимиром Ярцевим – зайвого не балакав би.

Ярцев вчився будувати міста в уральськомі політесі. Там таки зібрав студентський ансамбль, у якому грав із батею Владіміра Прєснякова. Потім працював на будівництвах у Сибіру, встигаючи пописувати пісні для русні. А в 1971-му приїхав у відрядження до Києва.

Про візит композитора/архітектора до української столиці дізнався Володимир Кудрявцев – музичний редактор «Українського радіо» та автор лірики до багатьох естрадних шлягерів («Кобза» – «А ми удвох», Назарій Яремчук – «Стожари», name it).

Володимир Олексійович запросив тезку до студії на Хрещатику. А після ефіру запітчив йому новий текст до ще не існуючої пісні. Ярцев був би дурнем, якби відмовився від співпраці з українцем. Як тут відмовишся, коли «Червона рута» штурмує чарти по всьому союзу?

Першими «Кохай мене» серед ансамблів зіграли київські «Чарівні гітари». Але самі автори найбільше залайкали версію волинського ВІА «Світязь». Ну бо як не любити ці жирнючі гітарні соло та мажорні джазові дудки? Поки Василь Зінкевич ще обживався в ансамблі, пісню заспівала Тетяна Ліцман.

А Володимир Ярцев, зрештою, переїхав до Дніпра, де живе і нині. Композитор видав кілька «концептуальних альбомів» про будівельників і спортсменів. А в грудні 2022-го провів у місцевій філармонії творчий вечір під назвою «Архізитор-компотектор». Не питайте.

https://www.youtube.com/watch?v=ix_xEJX2vic

Ку-ку! А я вам тут нову підбірку прикольних тг-каналів приніс. Не про музику, але все ж:

🎥 @lzrd_on_undrwd – кінокритик Ігор Кромф хвалить українську комедію про геїв, уявляє Клавдію Петрівну в саундтреці до нуарної стрічки та пояснює, чому наші режисери досі не навчилися в історичні байопіки

🩷 @these_fucking_stories – крутий україномовний канал про стосунки, секс і фемінізм від таємничої пані М.

📕 @chytomo – хороший ресурс не гріх порадити вдруге. Сьогодні «Читомо» – це чи не найавторитетніше книжкове медіа України. Колись і сам туди трохи дописував, поки не розівчився читати.

🥑@yizhakultura – моє особисте відкриття цієї добірки. Засновниця проекту «Їжакультура» Олена Брайченко цікаво пише про історію та тренди української кулінарії. Отак почитаєш трохи, і зможеш готувати ще щось, крім яєчні.

💫 @vechirmedia – канал медіа «Вечір», для якого нині регулярно пишу. Якщо не знаєте, куди сходити після роботи/навчання – залітайте і обирайте!

Дякую за увагу до офтопчика! Сподіваюся, вам було цікаво та корисно. Ну і до зустрічі у світі української естради! ✨

Мої друзі @tyktoronline нарешті повернулися із новим сайтом!

Під шумок ще й опублікували мій текст про суперхіт Мирослава Скорика «Намалюй мені ніч», що є частиною спецпроекту «Плейлист української естради».

Для тих, хто не знав чи забув. Є такий файний проект Old School Ukrainian Funk, де гурт МОВА грає кавери на естрадні шлягери, а Альберт Цукренко із гурту ХЗВ розповідає їхню історію зі сцени в чудовій сукні. Концерти організовує видання «Тиктор», а я додаю до цього всього свої «плаївські» 5 коп.

Раніше у рамках «Плейлисту…» я розповідав про оріджин «Червоної рути», «Двох кольорів», «Чарівної скрипки», «Якщо любиш, кохай» та інших естрадних чарттоперів України. Їх ви можете знайти на старому і вже мертвому сайті «Тиктора». Лінк на нього давати не буду, бо – фу-фу-фу такими бути, забирати у колишніх колег домен. Тому, якщо цікаво, загугліть саменькі.

А про Скорика та його референси на шістдесятників, – чого ж, можна і читнути!

UPD. Як повідомляють наші джерела, всі тексти можуть переїхати зі старого сайту на новий. Стежимо за подіями!

https://www.tyktor.online/articles/playlist-namaliui-meni-nich/

Володимиру Михайловичу – 75 🖤

Не рубай тополю, не ламай калину, не стріляй у птаха. Ви прослухали найкоротший гайд українською естрадою від Ліни Прохорової. А тепер з початку.

У молодості Леоніла Володимирівна була розумницею і красунею. Перемагала на змаганнях із художньої гімнастики, ще й в театрі грати встигала. А якось перестріла на вулиці Ігоря Дмитровича, свого викладача з естрадно-циркового училища. «Ліно, привіт! Я тут ансамбль новий збираю. Може, спробуєш податися?» – запитав у дівчини двадцятирічний композитор Ігор Поклад. Авжеж, Ліна спробувала! Так у її житті з’явилася музика.

У 1968-му Ліна Прохорова стає солісткою «Мрії» – першого українського гьорлз-бенду під керівництвом Поклада. А невдовзі виходить за продюсера заміж. Поклад дарує дружині вже відомий хіт «Коханий», з яким гурт об’їжджає весь союз.

Творча іскра між музикантами згасає, щойно стосунки між ними дають тріщину. Що сталося? Композитор ніколи не коментував розрив із Прохоровою публічно. А от співачка розповідала в інтерв’ю, що в шлюбі між двома творчими людьми рано чи пізно хтось комусь починає заздрити. Натяк зрозумілий.

https://www.youtube.com/watch?v=ZG-yogc02ow

«Ну і хто ти без чоловіка?». Совкові докори Ліна Прохорова чує на кожному кроці. І хоч співачці справді приходиться нелегко, але вона не зупиняється. Їздить з концертами по філармоніях, якийсь час працює в москві. Але повертається до Києва, де її вже чекає новий хіт.

Прикол у тому, що спершу музику до шлягера «Три поради» пише…Ігор Поклад! Тільки символічному віршеві Юрія Рибчинського вона зовсім не пасує. Ще не здогадуючись, хто співатиме пісню, Ігор Дмитрович радить вірному співавтору показати текст Ігорю Шамо – метру української естради та автору музики до хіта «Києве мій».

Це спрацьовує. І хоч мелодія від короля повільняків не багата красивостями у стилі Поклада, але її легкість та ліричний темп не відволікають слухачів від слів Рибчинського. Все-таки сенс «Трьох порад» важливіший за звучання.

Ось так у 1972-му Ліна Володимирівна Прохорова пішла проти правил патріархального радянського шоу-бізнесу, запропонувавши замість них свої власні. І ви не будьте мізогінами! Будьте, як Ліна Володимирівна!

https://www.youtube.com/watch?v=wMpqZVA457k

Що ви бачите перед собою? Це – скарб (спойлер: ні). А точніше, музична короткометражка «Соловей із села Маршинці», у якій пролетарів знайомлять із новою зіркою радянського тін-попу, 19-річною Софією Ротару.

«Пением девушки в свое время восторгались односельчане, а сейчас ее знают в москве и в ленинграде. В который раз дочь буковинского колхозника-виноградаря с неизменным успехом выступает в концертных залах Киева!», – солодкавим голосом щебече диктор в інтро (вибачте, це для розуміння контексту).

І все ж – да, ето так. У 64-му Ротару перемагає на всеукраїнському конкурсі народних талантів у Києві, після чого виступає в кремлі. А в 66-му про Михайлівну знімають 12-хвилинний фільм у декораціях чернівецької філармонії

У кадрі вона виконує чотири треки: три – молдовською і ще один – російською (на жаль). "Але чому молдовською?" – запитаєте ви. Бо рідне село дівчини розташоване на південно-західному кордоні між Україною та Молдовою. Мову сусідів там знають не гірше за солов’їну.

Репертуарчик у юної Ротару, звісно, не айс. Це така шаблонна, бездушна і максимально душна червона естрада, що прикидається «народною творчістю». Але з народного там хібащо інструменти та вишиванки на музикантах. В усьому іншому – оди весні в колгоспі, «сказ про Івана да Марью» і ось це ось все. Додаткової крінжі до вражень додають чорно-білі скетчі та короткий переказ змісту треків (шоб шо?).

Що відбувалося із Софією Михайлівною далі, ви або знаєте, або здогадуєтеся. 1968-й – концерт Ротару відвідує сонграйтер-початківець Володя Івасюк. 1970-й – композитор хоче запрем’єрити разом зі співачкою «Червону руту», але та не вчасно валить з Чернівців на моря. 1972-й – вже визнаний естрадний хітмейкер з третього разу знайомиться з майбутньою музою на знімальному майданчику мюзиклу за мотивами «ЧР».

Нарешті, 1977-й – Володимир Михайлович і Софія Михайлівна випускають спільну шедевральну платівку на «Мелодії». За два роки композитор загине, а співачка почне більше співати російською.

Кожного разу, коли я чую, що Ротару досягла б свого і без «етого вашого Івасюка», – одразу згадую той древній фільм. І здригаюся від думки про те, у що совєтчіна могла перетворити топову українську артистку, якби доля не звела її з автором «Червоної рути». Подумайте над цим.

https://www.youtube.com/watch?v=l1eLFYOi0dM

У продовження рубрики «Із музичної скарбнички совка».

1975-й. До «дня побєди» на столичному ВДНГ триває всесоюзний фестиваль мистецтв «Київська весна». Як тобі таке, Atlas Weekend?

Фест під такою суперпафосною назвою проводиться в Києві вже втретє. У ньому беруть участь хор Вєрьовки, танцювальні ансамблі з різних радянських республік і все в такому дусі. Ну, майже все. Серед хедлайнерів: Муслім Магомаєв і білоруський ВІА «Пєсняри». А ще – чернівецька «Смерічка».

Проект «Суспільне Медіатека» виклав короткий відос, до якого увійшли інтерв’ю Назарія Яремчука та Василя Зінкевича, а також фрагмент виступу ансамблю на «Київській весні»-75. Кадри, які ми з вами сьогодні подивимося, добряче так підтирають бронзу з естрадних крашів. І вкотре доводять, як непросто тогочасним українським артистам було сидіти на шпагаті між «офіційною» позицією та неформальною творчістю.

Назарію Назаровичу ледь вдається зв’язати перед камерою два слова. Та й говорить він завченими шаблонами про те, як «пєсня строїть і жить помогаєт». Тим часом Василь Іванович маячить за його спиною із таким виразом обличчя, наче повторює віршик про піонерів перед шкільним виступом. Коли ж до нього доходить черга – говорить впевненіше за Яремчука, але постійно відводить погляд за кадр. Звіряється з методичкою?

Далі «Смерічка» виконує зі сцени пісню «Ми йдемо далі». Нагадаю, це той єдиний трек із платівки ансамблю 76-го, що славить радянську (анти)утопію. Найкраще, що є в ньому – джаз-рокові соло на духових. Добре, що у лайві вони на своєму законному місці.

Як я неодноразово писав раніше, 1975-й був останнім роком «Смерічки» у «золотому складі». Тоді ж у музикантів виходить музичний фільм, з якого їх змушують прибрати інтро про «прадідів, які боролися за свободу своєї землі». Потім – «Київська весна». А потім з ансамблю по черзі йдуть Левко Дутковський (засновник і керівник), Зінкевич і Яремчук (останній невдовзі все ж повертається). Соупадєніє?

А фестиваль у такому вигляді проіснував аж до 1991-го. У 2008-му «Київську весну» перезапустила столична філармонія. Відтоді фест отримав статус міжнародного, а замість попси з його сцени тепер звучить класична музика.

https://mediateka.suspilne.media/media/1768

У музичній термінології є поняття «сплячий хіт» (sleeping hit). Це коли трек, під який ще динозаври танцювали, раптом винаходять зумери. В українській естраді такий був.

Одного дня 1976-го луцький музикант Валерій Маренич наважується зробити генеральне прибирання на горищі. Серед пилу, сміття та павуків він натрапляє на збірку волинського поета і композитора Олександра Богачука. Увагу Валерія Петровича привертає «Тиша навкруги» – вірш 1953-го року (з нотами), який автор присвятив своїй дружині, Люсі.

За одну ніч «Тріо Маренич» розкладає текст і музику Богачука «на біти». Залишається отримати від нього благословення на кавер. Однак після презентації митець ледь стримується від хейту. Валерій, Антоніна та Світлана Мареничі сприймають його неоднозначне мовчання як знак згоди.

«Тиша навкруги» стає однією з небагатьох авторських балад серед фольклорного треклисту платівки «Співає тріо Маренич» (1979). А коли шлягер зненацька віруситься серед українських слухачів, Богачук різко змінює гнів на милість.

За рік Мареничі принципово відмовляться співати під фанеру на відкритті московської Олімпіади, і радянська влада їм цього вже ніколи не пробачить. Гастрольний графік гурту обмежать Волинською областю, а його записи зникнуть з хіт-парадів на радіо і ТБ, наче їх ніколи не існувало. Від сильного стресу Антоніна Маренич втратить ненародженого сина.

Аж до розпаду «совка» мало хто з естрадної тусівки наважиться тиснути руки музикантам. Відвернеться від них і Олександр Богачук. «Шкодую, що віддав вам “Тишу”», – якось зізнається він.

Чи спалося поетові спокійно після цих слів? Відповідь на це запитання Богачук забрав із собою у могилу в травні 1994-го.

За дивним збігом обставин, того ж року «Тріо Маренич» гучно повертаються на українську сцену. Валерій, Антоніна та Світлана грають концерт-реюніон у столичному Палаці «Україна», а після нього вирушають у тур містами США і Канади.

«Час покаже, хто є хто», – шаблонна фраза, якою мені не хотілося завершувати цей допис. Та кращого висновку для такої історії не знайти. Показав так показав!

https://www.youtube.com/watch?v=ixbawVMkPlc

45 років тому пішов з дому і не повернувся Володимир Івасюк – музикант, друг, син, брат, легенда 🖤
Хто у цьому винен і що нам робити зі спадком Володимира Михайловича? Відповіді – у тексті, який раджу сьогодні перечитати

https://slukh.media/texts/volodymyr-ivasyuk-death-versions/

Я чого тут раніше про «Тріо Маренич» розповідати почав? А того, що за радянських часів Валерій, Антоніна та Світлана мали за честь представляти Україну на «Євробаченні»!

Повелися? От і я спершу клюнув на популярні інфу в цих ваших інтернетах. А коли покопався глибше – зрозумів, що…доля правди у ній таки є!

Конкурс, на який Мареничі поїхали у 1979-му, насправді називався «Інтербачення» (Intervision). Це така піратська копія «Євробачення» для колишніх країн так званого «Східного блоку» (соціалістичного). З часом до комуністичного табору долучилися Куба, Монголія, Нова Зеландія, Нігерія, Перу, Південноафриканська республіка (ПАР) і деякі інші.

У 1965-1968 рр. «Інтербачення» проводилося у Чехословаччині. Про той період мало чого відомо – окрім того, що переможцям конкурсу замість «Кришталевого мікрофона» (як на «Євробаченні») вручали «Бурштинового соловейка».

У 1977-му «Інтербаченню» влаштували ребут у польському Сопоті. Про додаток «Дія» чи глядацьке голосування будь-яким іншим демократичним способом не йшлося, тому переможців визначало експертне журі. Втім, у Мережі можна натрапити на байку про те, що «прості смертні» таки брали участь у голосуванні, вмикаючи та вимикаючи світло під час улюблених виступів. Але погодьтеся, це занадто лол/кек, щоб бути правдою!

В такому форматі «Інтербачення» протягнуло до 1980-го. За цей час на івенті навіть погостювали такі закордонні селеби, як Чак Беррі, Джонні Кеш, Енні Леннокс, Вітні Г’юстон, Глорія Гейнор, Boney M. Однак через низькі рейтинги проект прикрили, а на зміну йому прийшов Міжнародний пісенний конкурс у Сопоті.

У 2000-х до поляків намагалася примазатися русня. путін навіть особисто пропонував запросити на конкурс Китай та інші азійські країни. Але з цього, – як і з будь-яких російських ініціатив, – нічого не вийшло. У 2014-му інші конкурсанти відмовилися від змагання через вторгнення росії на схід України. І ось, у 2024-му, після вигнання з «Євробачення», москалі знову збираються підняти «Інтербачення» з могили. Як кажуть оператори українських морських дронів, попутного вітру їм у сраку!

«А що ж по Україні на “Інтербаченні”?» – резонно запитаєте ви. Зараз розповім. А поки ловіть спойлер…

https://www.youtube.com/watch?v=x9jUQLg70Y0

Україна перемогла на конкурсі аж один раз, у 1980-му. Тоді на «Інтербачення» від нас поїхав Микола Гнатюк. Але співав він російськомовний «Танець на барабані», та й у титрах артиста вказали росіянином.

А загалом наші естрадники виступали у Сопоті регулярно. Взяти хоча б Софію Ротару, яка в 1977-му заспівала хіт «У долі своя весна» на музику Володимира Івасюка та вірші Юрія Рибчинського.

Як ви вже здогадалися, спершу Володимир Михайлович віддав трек білоруським «Піснярам». Але ті безбожно видалили з оригінальної балади драматичний нерв, перетворивши її на веселий поп-роковий шлягер. Івасюк такий підхід захейтив, і доручив відновити історичну справедливість своїй улюбленій музі.

Того ж 77-го «У долі…» увійшла до суперплатівки «Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка». І, як на мене, будь-яка пісня з неї варта більшого, ніж усі шлягери «Інтербачення» разом узяті.

https://www.youtube.com/watch?v=1hcka1mRMmM

Вибачте, що в таку пізню годину до вас, але до ранку не витерплю...

2 квітня на 90-му році життя пішла від нас Валентина Купріна. Якщо коротко, то Валентина Іванівна – це така "Софія Ротару 60-х", яка потім ще й чудово проявила себе у крутецьких дуетах із ВІА "Кобза". Біда лише в тому, що ми це безбожно проїбали як тоді, так і тепер.

Бо знаєте, як я дізнався про смерть Купріної місяць потому? З фейсбук-сторінки Альберта Цукренка! (Учасник гурту "ХЗВ", популяризатор української естради в проекті Old School Ukrainian Funk).

Поясню ще раз. Лідер думок пише у соцмережі про смерть ікони української естради. ЗМІ про це – нічичирк, у гуглі – теж тиша (якщо не вірите мені, можете перевірити). Хтось вписав у Вікіпедії дату смерті, та й по всьому. А я дізнаюся цю печальну новину 11.05 о 2-й ночі. Прикро? Прикро.

Але менше з тим. Про Валентину Купріну я тут вже писав раніше. В якості триб’юту співачці пропоную пригадати цей допис. Краще пізно, ніж ніколи.

(Посилання на допис шукайте над цією публікацією)

https://www.youtube.com/watch?v=6dxX1NO-xXg

Хто в Києві - сходіть обов'язково!

А потім ще послухайте/подивіться вистави Dakh Trio про Стуса і Тичину за участі Софії. Це неймовірно!

До речі, завтра, 12.05., у Києві, в театрі «ДАХ» буде вечір памʼяті присвячений Валентині.
Співатиме її пісні чудова Софія Баскакова.
Дуже дуже раджу відвідати цей захід.

https://secure.wayforpay.com/payment/sad598a57a9a0

Хай спочиває з миром прекрасна та неповторна Валентина.

Наша (не)постійна рубрика "Вечірній спам". Поділюся з вами на ніч відосами з сьогоднішнього вечору пам'яті Валентини Купріної в театрі "Дах".

Це Анатолій Головко - джазмен, музикознавець і той, хто переграв із багатьма нашими музикантами 70-х.

Пан Анатолій прочитав перед концертом цікавезну лекцію про естраду, після якої я зрозумів, що насправді ніфіга про неї не знаю 🙃

В Анатолія теж є свій канал - @anatologia. Всім зацікавленим в олдскульній укр. (і не тільки) музиці раджу підписатися!