Ситуація наступна:

(Пишуть, що вранці ще не було через технічну помилку. Інфа з оф. сайту)

https://laboratory.ua/blog/laboratoriya-u-dovgomu-spysku-knygy-roku-bbc-2025

З ініціативи Марії Яремчук, доньки великого і неповторного Назарія Яремчука, вийшло перевидання платівки “Незрівнянний світ краси” (1980). Художник Даніель Скрипник перемалював обкладинку на свій лад, а от що там зі звуком - не можу знати, бо, на свій сором, досі не маю програвача. Вініломани, хто вже придбав оновлену “НСК” – напишіть, як вам, а я разом з іншими ніщебродами поки чекатиму реліз ремастеру на стримінгах (якщо він буде).

Про оригінальний “Незрівнянний світ краси” я писав неодноразово, хоча й побіжно. Мій консьорн: це найкраща платівка в історії української естради евер. Ну ок, можливо, друга найкраща після “Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка”, але все ж.

Думаю, час нагадати вам, чому ви повинні послухати або переслухати цей вікопомний реліз Назарія Яремчука ПРОСТО ЗАРАЗ. А поки я згадую, послухайте кавер на головний трек платівки у виконанні гурту “Циферблат”. Він настільки кльовий, що у мене тільки одне запитання до Марії Назарівни: чому, в біса, цих хлопців не було у саундтреці до минулорічної документалки?

https://www.youtube.com/watch?v=Sq7DbWSGea8&list=RDSq7DbWSGea8&start_radio=1

Але повернемося до неповторного оригіналу. Щоб не втомлювати вас (і себе), пропоную зробити цей допис у заяложеному (але дієвому!) форматі ТОП-5 ФАКТІВ ПРО АЛЬБОМ.

Отже:

1️⃣“Незрівнянний світ краси” – перший повноформатний сольник Назарія Яремчука.

Але не зовсім. На платівці співаку підіграв ВІА “Музики” – офігенний ужгородський ансамбль, який, на превеликий жаль, не залишив по собі нічого, крім бутлегів у не найкращій (в сенсі запису), але дуже добрій (в сенсі звучання) якості.

Кого тут не чутно зовсім, то це, як не дивно, “Смерічки”. Як підказують знавці, лише тому, що станом на 1980-й буковинський ансамбль із Назарієм Назаровичем на вокалі перебував у стані напіврозпаду. Що, однак, не завадило вокалісту тріумфально повернутися в нього за рік.

2️⃣Саундпродюсером платівки виступив ідеолог української електроніки.

Ще один special guest на альбомі – львівський музикант Юрій Шаріфов, екс-учасник топових буковинських ВІА “Червона рута” та “Смерічка”, а на момент запису платівки – фронтмен електрофанк-бенду “Жива вода”. Саме він одним із перших на українській сцені почав юзати синтезатори, а в 90-х і 2000-х організовував перші українські фестивалі електронної музики.

На платівці Юрій Багірович не лише допоміг Яремчуку звучати вайбово, а й написав музику до треку “Осінь багряна” та своїми руцями підіграв співаку на бас-гітарі в усіх піснях.

3️⃣Яремчук сп**див мотив у афроамериканця (?)

Знайдіть 5 відмінностей між інтро у пісні “Озовися” та треком “Spring High” американського сонграйтера Рамзі Льюїса (кину лінк у коменти). Питання тут насправді не до Назарія Яремчука, а до композитора пісні В'ячеслава Діденка.

4️⃣На альбомі Івасюк зустрівся зі своїм хейтером.

Це я про Анатолія Кос-Анатольського, автора музики до пісні “Коли заснули сині гори”. Він же – один із перших українських джазменів, екс-учасник львівського гурту 1930-х “Ябцьо-джаз”. Він же – шанований (і направду талановитий!) український радянський композитор. Він же – науковий керівник Володимира Івасюка у львівській консерваторії, через якого не в останню чергу автора “Червоної рути” звідти витурили.

Серед інших крутих авторів у треклисті “Незрівнянний світ краси”: сам Володимир Івасюк (“Золотоволоска”), Мирослав Скорик (“Я не сумую за тобою”), Левко Дутковський (“Вікна”, “Посміхнулась ти”), Павло Дворський (“Останній лист”).

5️⃣“НСК” – перша і остання крута платівка Назарія Назаровича.

Тут варто підкреслити, що саунд платівки – це справді велике диво в антибуржуазних лещатах радянської естради. Бо звучить він так, ніби на українській сцені не було йосіфа кобзона, зате був свій лейбл Motown із фірмовим сідницерухальним грувом.

Як це пропустила совєцька цензура? Для мене це залишається загадкою. Одна з можливих відповідей: Олімпіада-80 у москві. Типу, напередодні міжнародного спортивного івенту треба було показати вестернам, що ми вміємо у фанк і соул не гірше за них.

Так чи інакше, а подібної фірмИ у своїй кар’єрі Назарій Яремчук більше не випускав. Можна навіть сказати, що рушив він у протилежний бік. Як я вже згадував, невдовзі співак повернеться до “Cмерічки”, а в 1982-му навіть очолить ансамбль, з якими у подальшому хайпуватиме на нехитрому вишиванка-попі. Таким робом Назарій Назарович тішитиме ЦА аж до своїх останніх днів у 95-му, але все це буде вже далеко не те. Шкода, дуже шкода.

https://www.youtube.com/watch?v=TXLvU11qcyU&list=PLnuF4VKfmlRvaSlrZsf5AT9jQWiDrCCoi&index=1

Подивився “Ти — космос” Павла Острікова.

Перш за все маю сказати щось про саундтрек. Я всіма руками за любий двіж, який популяризує українську естраду, а особливо, коли ця популяризація максимально відриває її від контексту, в якому вона творилася.

Таке вже було у “Ля Палісіаді”, коли під треки львівської “Арніки” та “Ватри” Ігоря Білозіра ми чули, як голосно і неприємно тріщить по швах радянська система. Тут же, – під “Незрівнянний світ краси” Назарія Яремчука, “А ми удвох” “Кобзи” (якщо не помиляюся, у кадрі звучить у версії черкаського ВІА “Калина”), “Кохання моє” Діани Петриненко, "Поділля" Миколи Гнатюка – кружляють цілі планети та галактики! Максимально не в тему, але…тим і кльово!

(Все думав: ну невже у світлому вкраїнському майбутньому без москалів ми нарешті повернули собі авторські права на всі ці прекрасні композиції, оцифрували їх і таки виклали на стримінги? Відповідь здивувала і розчарувала мене одночасно, але обійдемося без спойлерів. І без москалів, яких, сподіваюся, у нашому майбутньому таки не буде).

Ну а тепер пограюся у мамкіного кінокритика. “Ти – космос” – це, як сказала б кохана головного героя, абсолют сінема. Космос космосом, але якби не сценарій та акторська гра, повні зали цей фільм би не збирав. Звісно, хтось скаже, що у сенсі космічної компутер графік нам до Голівуду, як до Сатурну пішки. А я скажу, що від Голівуду я вже давно не пам’ятаю так само простих і одночасно глибоких лавсторі, як ця. Тож сходіть, і треки за нагоди теж переслухайте ;)

https://www.youtube.com/watch?v=oXZYk7zs8fU&list=RDoXZYk7zs8fU&start_radio=

Мій улюблений трек на дебютному альбомі Квітки Цісик – це трек не Квітки Цісик. Зараз поясню.

Так вже вийшло, що платівку Ivanku (1972) 19-річна Цісик поділила на двох із джазовим оркестром своєї наставниці, Ірени Біскуп. Вірніше, навіть на трьох. У пісні “Золотий лист” вірш пані Ірени про емігрантську тугу за Вкраїною зачитує дехто під ніком Valdemir. Такий собі джаз-реп на мінімалках у часи, коли ваших Кендріків і Дрейків ще й у проєкті не було.

А знали б ви, скільки часу та трафіку пішло в мене на те, щоб з’ясувати, хто ж такий цей таємничий Вальдемір і що ще хорошого він зробив для нашої естради окрім вищезгаданого фічерінгу! Тож всідайтеся зручніше, а я принагідно подякую за інфу про сьогоднішнього героя та оцифровку його музики Ігорю Калениченку та його проєкту “Золотий фонд української естради”, а також чудовій інстаграм-сторінці Музей Втрачених Медіа (@muvtrame).

https://www.youtube.com/watch?v=W8Hb7JvDbkE&list=RDW8Hb7JvDbkE&start_radio=1

Отже, Valdemir – це Володимир Мирон Старосольський. Народився майбутній музикант у 1938-му – де точно, невідомо, але наявні джерела припускають, що десь на Галичині, а ще точніше – на Львівщині. У 1949-му Володимир із родиною перебирається до Америки. У Каліфорнії хлоп здобуває юридичну освіту, що дає йому можливість долучитися до організації президентських виборів 1964-го.

І все ж, за принципом Вакарчука, між політикою та музикою Старосольський обирає останню. У 1967-му він відкриває власний лейбл Karma Records, який свідомо протиставляє шароварному вайбу тогочасного україно-американського попу, плануючи видавати більш андеграундних діаспорян.

Того ж року першим релізом Karma Records стає сольник самого Старосольського під не вигадливою назвою “Пісня Володимира”, який він випускає під вже відомим нам псевдо Valdemir. Що цікаво, ідентична платівка також виходить на більш статусному лейблі Capitol Records, але із жовто-блакитною обкладинкою замість психоделічно рожевої в оригіналі та під іншою, більш продавальною назвою – Folk And Popular Songs In Ukrainian (“Народні та популярні пісні українською”).

Сам Вальдемір в описі до релізу зізнається, що тяжко-важко працював над альбомом протягом року і в якийсь момент навіть подумав, що ну його нах, але тут до процесу долучилися американські саундпродюсери – Філ Боров (Phill Boroff) та Деріл Дрегон (Daryl Dragon). Останній, до речі, десь у той же час паралельно підігравав на клавішах самим The Beach Boys, тож вважайте, що наш Вальдемір був знайомий із Браяном Вілсоном і його братами через одне рукостискання.

Філ спродюсував першу частину “Пісні...” (Folk), Деріл – другу (Сontemporary). І якщо перші 6 треків, не зважаючи на хейт Вальдеміра до фольклорного консерватизму, є невибагливими переспівами українських народних пісень під гітарку, то після них йдуть значно цікавіші авторські композиції. Не зрозуміло нахіба Вальдемір впихнув туди україномовний кавер на “Подмосковниє вєчєра”, але вдамо, ніби його не існує.

Що ж до решти авторських треків Valdemir, то, як не дивно, найбільш природньо і органічно він звучить навіть не на україномовних, а на англомовних. Це доволі миленький психоделік/бароко-поп, що йому міг би респектнути сам Скотт Вокер, який тим часом якраз релізив свій дебютник.

Шкода, що історія замовчує, чим наш Вальдемір займався по життю далі. Певно, ані з лейблом, ані з сольною кар’єрою не зрослося. З тих таких нечисленних джерел знаємо лише те, що у 2021-му Володимир Мирон Старосольський відлетів на хмарку. А його “Пісня Володимира” так і вважалася б втраченим скарбом, якби добрі люди не викачали реліз із торентів і не залили його у відкритий доступ.

https://www.youtube.com/watch?v=vzyfHZ8J3VY&list=OLAK5uy_k2veRT7ryYxySkJiv_0BbFuTeeJymDwsc&index=10

RIP Степан Гіга. Співчуття родичам, близьким і фанам

Так, до творчості Степана Петровича я ставлюся скептично. Падавана Назарія Яремчука я вважаю одним із тих, хто жив і творив в часи виродження олдскульної естради. І все ж тішуся за артиста, який несподівано для себе та всіх інших в останні роки життя зловив хайп на хвилі прстіронічного зацікавлення до своєї особи та творчості з боку зумерів. Але не постіронією єдиною. Афіші Степана Гіги, які заполонили наші міста, містечка і села - гарна ознака того, що після десятиріч руснявої культурної експансії ми почали повертати собі своє незалежно від того, чи сам контент комусь (не) подобається. І за це дякую не тільки пану Степану, а й вам усім 💛💙

P.S. Про Гігу в книжці в мене є цілий окремий розділ, якщо що. А сам допис про нього я запостив 12.12.2022. Печальний символізм 😓

P.P.S. Без жодної іронії сподіваюся, що могилу Степана Петровича засадять найліпшими молодими яворинами 🙏🙏🙏

Того грудневого вечора Михайло Івасишин повертався додому пізно, бо мав репетицію. Хлопець вчився у вижницькому училищі прикладного мистецтва, а у вільний час грав на басу в інді-ансамблі Левка Дутковського при місцевому будинку культури. На той момент ансамбль ще не мав назви і виступав здебільшого на танцях, де грав кавери на Бітлз та іншу західну гідноту.

— Чуєш, Толю, – одразу ж із порогу Івасишин гукнув свого однокурсника і руммейта, Анатолія Фартушняка, – А забіжи-но до Левка! У нього мелодія є, не вистачає тексту, а ти ж наче щось пописуєш…

Пісня, яку Фартушняк “пописав” із Дутковським, отримає назву “Сніжинки падають”. Прем’єра новорічного твісту відбудеться у ніч із 1966 на 1967 рік. Тоді ж зі сцени вперше прозвучить назва ансамблю Дутковського – “Смерічка” (неймінг цілком відповідав сезону, адже смерічка – це така собі карпатська ялинка). Ну а співати довелося ритм-гітаристу гурту, Олексію Гончаруку.

Рік потому, у 1968-му, “Смерічці” запропонують зіграти “Сніжинки…” наживо на чернівецькому телебаченні. На місце вокаліста, яке на той час було вакантним, Дутковський пробує молодого вижницького дизайнера Васю Зінкевича. Вася, звичайно, красунчик ще той, от тільки на репетиціях безбожно лажає, бо професійно раніше ніколи не співав. І тут Левко Тарасович згадує про студента чернівецького медучилища Володю Івасюка. Володя не просто пише власні пісні (кілька з яких вже поповнили репертуар “Смерічки”), а ще й грає і співає в ансамблі “Карпати”, відтак записати фонограму для телека для нього не буде проблемою.

А тепер уявіть альтернативний всесвіт, в якому солістом “Смерічки” стає Володимир Івасюк. Чи впорався б ще нікому не відомий сінгер-сонграйтер із покладеною на нього відповідальністю? Чи почули б ми від нього “Червону руту”, “Водограй” та інші хіти у майбутньому? Чи обірвалося б його життя на трагічній ноті?

Відповіді на ці запитання ми ніколи не дізнаємося, адже у нашому всесвіті вищезгаданий Василь Зінкевич вперше проявив лідерські якості, ще за рік до появи у складі Назарія Яремчука продемонструваши Дутковському, що конкурентів не потерпить. “Левку, а дай я спробую ще раз!”, – заявив він, з ноги виламуючи двері до студії. Ця заява і визначила його в подальшому успішну співочу кар'єру. Версія Івасюка до ефіру не потрапила. Те, що було далі – це вже історія.

Можна не бути генієм, як Володимир Івасюк. А от рішучості, як у Василя Зінкевича, дай боже кожному! Чого вам і бажаю в прийдешньому році👌

https://www.youtube.com/watch?v=bp54AmPlBfc&list=RDbp54AmPlBfc&start_radio=1

На останніх відсотках заряду повідомляю, що обіцяна преза таки відбудеться 🔥
Альберта в сукні не обіцяємо, бо не сезон, але приходьте - щонайменше погрієтеся і послухаєте любимий гурт МОВА

Рік тому, коли "Це вам не естрада" тільки вийшла, я жартував: якщо тема не буде нікому цікавою, то хоч буде чим палити грубки блекаутними зимами.
Так от, дякую всім, хто вчора залишив на кілька годин свої грубки і прийшов погрітися до Книгарні Є на Мінській ☺️ Я точно зігрівся 🫶
Альберту, Едуарду і Сергію - окреме дякую за цікаву і змістовну бесіду 🔥

Також велике і окреме дякую любимкам із Лабораторії та Книгарні Є, які все організували от прямо так як я мріяв 🤩
Не обійшлося без сюрпризів навіть для мене! Дівчата зробили величезний банер, який я міг би повісити в гаражі, якби він у мене був, а ще - листівки з артом Дарії Луцишиної для обкладинки, а ще - передбачення із текстами естрадних хітів. Може, вам не дуже видно, але в руках у Модока - рядок із "Іду я росами" Костянтина Огнєвого, який випав мені.

А насамкінець для любих гостей і дорогої родини звучить музична композиція у виконанні вокально-інструментального ансамблю МОВА, з якої починається книжка.
"Щедрик". Музика Миколи Леонтовича, слова народні 🎶

Думаю, в цьому чаті є олди, які пам’ятають моторошну совєцьку пісеньку про “потолок лєдяной-двєрь скріпучая”. Моторошну, бо якщо в куплетах вона ще видається зимовою казкою, то вже на приспіві із засніжених кущів на тебе зненацька вистрибує Ктулгу, щоб зжерти твої колись промиті руснявою пропагандою мізки.
Музику до цієї пісні написав Едуард Ханок – білоруський композитор, що наклепав чимало шлягерів для “Пєснярів”, “Сябрів” та інших своїх співвітчизників. Однак ще до того, як увійти в естрадний мейнстрим, Ханок вважався своїм чуваком в Україні.
Зараз у це важко повірити, але в 1967-му Едуард Семенович закинув московську консерваторію, щоб перебратися до рідного міста його тодішньої дружини і нашого нинішнього Гаранта – Кривого Рогу. Молодий композитор швидко влився в місцеву музичну тусовку, а Ігор Поклад та Юрій Рибчинський допомогли йому вписатися у Спілку композиторів України.
У 1971-му, із піснею “Зима” aka “Потолок лєдяной”, Едуард Ханок потрапялє до шортлисту призерів радянської “Пісні року”. Нагадаю, що тоді ж і туди ж таки зі своєю “Червоною Рутою” залітає Володимир Івасюк. Тепер співати українською на радянській сцені – більше не крінж, а краш. Тож свою “ЧР” вже визнаному Ханоку замовляє московський ансамбль “Самоцвєти”. Едуард Семенович пробує працювати із різними українськими поетами, але заметчитися у нього виходить тільки зі вже згаданим Рибчинським.
Трек Ханока-Рибчинського отримує назву “Верба”. Його няшний поп-роковий вайб не змогли зіпсувати навіть москалі, які чомусь виконували пісню з ідіотськими усмішками Гарольда та роснявощелепною артикуляцією типу “каліна-дівчіна”.
До речі, з Івасюком Ханок тоді таки познайомився. У 1975-му навіть гостював у нього у Львові. Щоправда, ледь не відхопив за свій вєлікій і могучій від місцевих батярів. Але то вже таке.

https://www.youtube.com/watch?v=o4dxsP2defg&list=RDo4dxsP2defg&start_radio=1

Ваньок Клименко (екс-учасник гурту "Сальто назад", співзасновник лейблу Enko, саундпродюсер alyona alyona, Kalush Orchestra, Skofka, Дорофєєвої і ще купу всього із сучукрмузу) запустив у своїх соцмережах рубрику "Клен і Льон", мета якої - "підняття з архівів старих маловідомих українських пісень, які могли забути". Ідея реп-мікстейпу довкола української естради - настільки ж кльова, наскільки й лежала на поверхні, хоч наші емсі досі чомусь проходили повз.
У першому випуску Клен і Льон (анімовані тіпочки, на честь яких все це названо) байтять "Ой у полі рута..." у виконанні київського ансамблю "Чарівні гітари", яку до того грав "Еней" (перший гурт Тараса Петриненка).
А ще раніше Ваньок видавав скіт "Український Кендрік", в якому неймдропив Івасюка і семплував "Незрівнянний світ краси" Яремчука. Шукайте лінк на нього в коментах до посту, а потім можете знову написати щось про #недоречнийсленг 😜

https://www.youtube.com/watch?v=WU4euSw5VbY

Ось тут більше про "Еней" та "Руту"

А ось тут - про колись москальські "Чарівні гітари", які Тарас Гаринальдович свого часу якраз таки українізував.

Ось такий відгук на книжку отримав на пошту 🥰
Читаєш і розумієш, що попри усі фінансові та інші розчарування щодо письменництва про музику в Україні все це було таки недарма - хоча б заради таких слів і таких історій!
Лінк на гурт Джейсона лишаю в коментах.
І цейво, що думаєте про переклад? Я всіма руками за, тож якщо маєте пропозиції, дайте знати ☺️ Та й з огляду на #недоречнийсленг половину роботи за перекладача я вже зробив 😅

Бачить Бог, не збирався я писати про цю пісню, але ж вона в тіктоках вже всіх задовбала, тому ось.

Факт №1: “Забудь печаль” – це дуже буковинський трек. Музику до нього створив Леонід Затуловський, один із найяскравіших андердогів на чернівецькій естрадній сцені 70-х. Це із ним Володя Івасюк радився по саунду, коли писав “Червону руту”. Це він – засновник і перший художній керівник ВІА “Черемош”, у якому на вокалі були цілих дві Ротару, але жодної Софії (мова про рідних сестер Івасюкової музи, Лідію та Ауріку). Це йому вистачило сміливості і чесності із собою, щоб у 80-х плюнути з високої дзвіниці на весь той шоубіз та податися у диригенти на класичну сцену.

Що ж до лірики, то її написала Тамара Севернюк – знана чернівецька журналістка та поетеса-піснярка, яка крім “Печалі…” також доклала руку до, скажімо, “Маків для сина” – щемкого триб’юту Володимиру Михайловичу у виконанні Павла Дворського та “Смерічки”, про який я колись вже розповідав.

Факт №2: “Забудь печаль” вперше виконав не Василь Зінкевич, а вищезгадані Лідія та Ауріка Ротару у складі “Черемошу”. Тоді пісня не завірусилася, зате у 1981-му Василь Іванович осяяв її своїм голосом у музичному фільмі “Червона Рута. 10 років потому” – типу сиквелі оригінального м’юзиклу, у якому від нього залишилася хібащо назва.

Що ще? “Забудь печаль” – це той випадок, коли тащить аранжування. Ви сильно здивуєтеся, коли я скажу вам, що за нього відповідав Дмитро Гершензон, тодішній саундпродюсер “Cвітязя”, який невдовзі зведе колись легендарний луцький ансамбль під проводом Великого Зе (це я про Зінкевича) до рівня недолугого самограйка-бенду. І тут Дмитру Лазаровичу справді є за що дякувати! Саме він привніс у “Печаль…” атмосферні сопілки та електрофанк, що є у нас вдома. Ось це і робить цю пісню чимось цікавішим за цукровий слоумо-шлягер, створений виключно для ротацій на брехунці залітання в тренди. Але я бачу, як сильно він вам подобається, тож можете зі мною не погоджуватися ;)

https://www.youtube.com/watch?v=iqaxpDtQgkU&list=RDiqaxpDtQgkU&start_radio=1

У 1974 році сутінковий геній українського фольк-року Олександр Зуєв йде з посади художнього керівника на той момент вже суперпопулярної київської “Кобзи”, переходить до черкаської філармонії та засновує там новий ансамбль – “Калина”.

У 1976-му “Калина” випускає першу і єдину міні-платівку “Ровесники”, куди входять три композиції, вже знайомі слухачам із репертуару “Кобзи”: шлягерна “А ми удвох” (О. Зуєв – В. Кудрявцев), фольково-психоделічна “Три трембіти” (М. Скорик – О. Вратарьов) та, власне, однойменна “Ровесники” на музику Олександра Білаша та слова Олександра Підсухи. Остання, – вона ж перша у треклисті, – присвячена німецько-радянській війні 1941-1945 рр. І на фоні "вєлікоотєчєствєнного" пісенника більшості радянських ансамблів річ це зовсім не типова.

Якщо не зважати на те, що шанованого Олександра Івановича Білаша при роботі над музикою “Ровесників” наче вкусив лєв лєщєнко, від звучання пісні навіть можна отримати задоволення. Спробуйте-но розслухати поміж її тужливого вайбу джаз-рокові референси, симпатичне психоделічне соло на флейті, ба навіть несподівані в такому контексті ковбойські мотиви в стилі саундтреків Морріконе до вестернів Серджіо Леоне.

Але весь цимес тут у тексті. Бо “побєдобєсного” пафосу в ньому приблизно 0,01% (ну ок, слово “подвиг” один раз все ж звучить). Автор слів, Олександр Підсуха, на фронтах 1940-х встиг послужити і сапером, і автоматником, і воєнкором, тому знав, про що писав.

У "Ровесниках" йдеться про 23-річного сина, що вшановує пам’ять батька, загиблого на війні в його ж віці. І все, більше ніяких “за ценой нє постоім”! Лише скорботний смуток і обнадійливе, таке життєве і таке людяне, прохання: “Хоч уві сні явися, батьку, із безсмертя // Сина, сина обійми!”. Важлива деталь в осмисленні травматичного досвіду, якою проходить принциповий водорозділ між “нами” і “ними”.

Цей допис мав вийти 8 травня, до Дня пам’яті та примирення. З об’єктивних причин він запізнився на кілька днів, але не запізнився на 81 рік. Бо для пам’яті не буває “пізно”. На відміну від примирення, про яке сьогодні стільки розмов.

https://www.youtube.com/watch?v=Ivb28RTgUTo&list=RDIvb28RTgUTo&start_radio=1

Раптом ви в Києві і хочете завтра послухати добрих каверів на Івасюка від моїх любімок МОВА, то ось, енджой 🙌

https://tyktor.event.net.ua/cart/event?id=10444