Ще от прочитала, що є літературознавці, які вважають, що твори Карсон Маккаллерс насправді писав її чоловік Рівз. Він жодного рядка по собі не залишив, не було ніяких свідчень, що він хоч щось писав, але хтось ніяк змиритися не може, що жінки творять.

Прекрасний відгук на «Місис Перріш», повністю підтримую, краще і не скажеш (особливо друга частина).
(Якщо не відкривається, то за цим посиланням верхній відгук від Krystin).

Я поважаю право на різні думки, сама люблю певні проблематичні твори, але бувають випадки, коли люди просто лякають. Принаймні, можна було б зловтішатися з сумнівного покарання, хоча б не використовуючи мерзенну мізоґінну лексику.

Люди лякають-2. Читаю відгуки на «Кореспондентку», яка це добра та мила книга, і не розумію, з перекладу викинули те, що
героїня задавила сусідського кота (наче ненавмисно, але ще не вистачало, щоб навмисно; в будь-якому разі у затишній книзі такого бути не повинно) і потім ще жлобилася дати рушники, щоб накрити тіло, і навіть не вибачилась перед сусідами? Але величезна кількість позитивних відгуків на оригінал, де це точно є, лякає ще більше. Нафіг ото затишне миле чтиво, краще якийсь чесний горор почитаю.

Хехе, зараз прочитала, що авторка «Кореспондентки» сильно надихнулася ”84, Charing Cross Road” та навіть передмову до нового видання писала. Там я якоїсь чорнухи не пригадую, але героїня теж на диво гидка, невихована та тупувата американка, яка листується з англійцем, занадто вихованим, щоб її послати. Теж вважається затишним милим чтивом, але то не годиться навіть для того, щоб щиро попалати, бо листування неймовірно нудне.

А от одна з найкращих книг на тему «мила бабуся» (хоча героїня доволі молода) — це K. Larsen “Jezebel”. Зараз розкажу сюжет під спойлером, бо то дуже маловідома книга, яку навряд чи хтось прочитає, окрім мене. Там одна з героїнь — старшокласниця, яка впала в депресію після того, як її брата задавили, почала пити, і за водіння в нетверезому стані її відправили на виправні роботи у будинок для літніх людей. Як підопічну їй дали не дуже стару жінку, яка з нею подружилася та розповіла довгу та сумну історію про іншу жінку, яка через свого чоловіка втратила можливість завагітніти, а він зрештою кинув її заради своєї секретарки. Можна здогадатися, що це вона насправді про себе розповідала. Дівчина завдяки цій дружбі почала налагоджувати своє життя, її стан покращився, ще вона познайомилася з симпатичним хлопцем, який працював у тому будинку, і скоро мала йти на випускний. І от вже був останній день її виправних робіт, вона сидить вся така весела та гарна у своєї старшої подружки, збирається після того зустрітися з хлопцем, а та мила жіночка дає їй попити води. Дівчина пʼє, падає і не може поворухнутися, але свідомість не втрачає. Жіночка каже: «Це я тебе отруїла», встромляє їй ножа у спину і додає: «До речі, твого брата теж вбила я, бо ваш батько — мій колишній чоловік, а мати — та коханка-секретарка». Дівчина повільно помирає, а жінка покидає заклад разом зі своїм асистентом-італійцем, який її завжди кохав та допоміг втілити план помсти (якщо що, це не той хлопець, що збирався на побачення, той хороший і не в курсі справ). Оце все було цікаво та неочікувано, бо я всю дорогу думала, що це мила цукрова історія про дружбу поколінь.

Історія, яка мені давно спокою не дає. Прочитала я колись трилер «Око Еви», який написала норвезька авторка Карін Фоссум (книгу було видано у 1995 році). Далі спойлери. Одна з ліній там така: художниця Ева — самотня мати, в якої дуже складно з грошима. Якось вона зустрічає свою подругу Майю, яку давно не бачила, і в тієї навпаки з фінансами все чудово. Вона розповідає Еві, що займається проституцією, і пропонує доєднатися. Ева в шоці, але вагається. Якось, коли Ева приходить в помешкання Майї, та пропонує їй подивитися, як все відбувається, та ховає її у сусідній кімнаті. Але неочікувано клієнт придушує Майю, не знаючи, що за ним спостерігають. Налякана Ева сидить тихо і потім нікому не розповідає, що сталося (ну, справу зрештою розкрили). Цікавий трилер, мені сподобалось.

Через кілька місяців я прочитала книгу Джона Ірвінґа “A Widow for One Year”, видану у 1998 році. В цілому сподобалось, незважаючи на певні дивні моменти, але одна лінія, мʼяко кажучи, дуже вразила. Тут одна з героїнь — письменниця Рут, яка у пошуках натхнення опиняється в Амстердамі та у кварталі червоних ліхтарів знайомиться з проституйованою жінкою, товаришує з нею, і якось, коли вони знаходяться в «робочому» помешканні, приходить клієнт, і жінка ховає Рут у шафі, щоб вона таємно поспостерігала для досвіду. І вгадайте що — клієнт душить жінку, не знаючи, що за ним спостерігають. Рут теж налякана і сидить тихо, правда, все ж наважується потім відправити анонімку в поліцію, щоб вбивцю спіймали.

Як це все пояснити, я не розумію, бо англійський переклад Фоссум вийшов лише у 2012 році, екранізація — у 1999. Для простого співпадіння надто дивно, тому є два варіанти: або була якась реальна історія, яка надихнула обох письменників, або Ірвінґ якимось чином дізнався про норвезьку книгу (може, хтось зі знайомих прочитав та розповів); і красти щось з англомовного джерела було б точно нерозумно, норвезьке та з іншого жанру якраз логічніше, ніхто не дізнається (я от ніде не знайшла відгуків про це все, хоча багато шукала). Я ще дещо в Ірвінґа збираюся прочитати, але після тієї ситуації ставлюся до нього з великою підозрою.

Ну або це якийсь поширений троп, який мені за все життя трапився рівно двічі (але я в це не вірю).

лишився один день збору підписів на петиції про запровадження мораторію на полювання в Україні та недопущення запровадження "професійного" свята День мисливства, самі понімаєте для чого.

часу мало, треба поширювати максимально

Дойобки до українських видавництв через те, що вони не випускають переклади одночасно з виходом оригіналу 🤡

Страшне 🌚 tw: російська література
Натрапила на новину, що якийсь російський ноунейм-письменник виявився серійним вбивцею, ну нічого дивного, російська літтусовка — це не тільки зашкварно, а й небезпечно. Але трішки почитала, він працював на російському сайті, де працювала свого часу й одна українська діячка. Коротше, пощастило їй вибратися з тієї компанії.

А про хороше: таку ще книгу читаю, щоб освіжити польську. Бо є план колись взятися за Токарчук в оригіналі.

Про Наомі Вулф, окрім того, що вона ворог України:
1. «Міф про красу» — це НЕ наукова література.
2. Книга для нас не те щоб актуальна.

Як буде час, то докладніше розпишу. Але чесно, якщо хтось не досліджує історію американського фемінізму, то воно і не треба, а не те що книга хороша та корисна, шкода, що авторка проблематік.

Зараз прочитала, що в передмові до видання 2002 року Вулф пише: «Сучасна мода для 7-8 річних дітей відтворює вбрання поп-зірок, що вдягаються як секс-працівниці». Що за треш 😨

Отже, чому «Міф про красу» нам не треба.

Легко можна подумати, що це масштабний науковий твір, тому, напевно, варто просто ігнорувати позицію авторки та отримувати користь. Але ні, це доволі попсова субʼєктивна книга (що само по собі не є мінусом, але якщо це усвідомити, то важливість та необхідність «Міфу» суттєво знижуються), по структурі — щось напхано тут, щось напхано там, якісь анекдоти замість аргументів та неправдива статистика. От наприклад, Вулф стверджує, що кожного року в США 150000 жінок вмирають від анорексії, але насправді їхня кількість — 50-60 (що теж сумно, але масштаб зовсім інший). А знаєте, від чого насправді померло 150000 осіб у США 2020 року? Звісно ж, від ковіду, з вакцинацією проти якого так палко бореться Вулф. І це не єдина статистична неточність у книзі, є дослідження, які це викрили. До того ж Вулф посилається на ненадійні джерела, наприклад, стверджуючи, що контрацепцією регулярно користуються лише 48% американських жінок, вона використовує дані з книги з популярної психології, а звідки вже вони там взялися, невідомо.

Ще з огидно-сумного. В своїй історичній книзі Outrages Наомі Вулф наробила помилок через те, що не знала, що термін death recorded означає помилування, а не страту; також вона не знала, що терміном sodomy позначали не тільки одностатеві стосунки, а й педофілію та зоофілію, і змалювала збоченців, ґвалтувавших дітей та тварин, жертвами гомофобних переслідувань. Зокрема вона співчуває директору школи, який розбещував учнів, і пише, що його засудили за звʼязки з трьома чоловіками, хоча насправді це були діти. Вони хоробро свідчили проти гвалтівника у суді, що для вікторіанських часів було взагалі неймовірним актом сміливості, але Вулф навіть не згадує їхні імена, при тому зображуючи директора-педофіла невинною жертвою стародавньої моралі, хоча все це записано в архівах. Мені здається, це умисна шкода чи авторка неймовірно тупа. Гомофобія — то реальна проблема, яка страшна і без підтасування фактів. А ще ця книга базується на дисертації Вулф, тобто можна уявити, яка вона вчена.

Від «Міфу про красу» в цілому враження як про творчість прихильників теорії змов (отже, авторка вже давно мала схильність до того), мета — налякати будь-якою ціною. Мальчікі в трусіках, гормональна терапія у дитсадку, сатаністи (до речі, спойлер, планую допис про деяких цікавих персонажів, у тому числі про ще одну йобнуту тьотю та її внесок у істерику щодо сатанізму), та все оце, така ж атмосфера. Звісно, якусь користь Вулф принесла, для когось відкрила фемінізм, комусь показала небезпеку анорексії, але мінусів в неї надто багато, щоб їх ігнорувати. І враження від книги типу «страшно, ми всі помремо, нічого з цим не зробити». Зараз вже точна можна знайти щось корисніше на тему фемінізму.

Ще один мінус Вулф — спроба деполітизації фемінізму, зробивши його індивідуальним, а не суспільним. Але це в цілому біда багатого білого американського фемінізму, який від нас максимально далекий, дивитися треба у напрямку інтерсекційного, який розглядає проблеми комплексно. Якщо ще щось згадаю, то допишу, але й так очевидно, що все це лише верхівка айсбергу і шкоди від Вулф більше, ніж користі.

#прочитанохзколи #прочитанохзнавіщо