А зараз от що читаю (але далеко не просунулась, бо марно витратила час на читання срачів та на ЄБ). Чому така назва? Бо авторка не тільки досліджує біографію Карсон Маккаллерс, але й рефлектує про своє життя.

Трішки в шоці, що в архівах можна взяти розшифровки терапії письменниці. Хоча сама Маккаллерс не робила з них таємниці і це було щось на кшталт чернетки до книги, яку вона так і не написала, але все одно якось…

#читаю_зараз

😑
Це я теж не читатиму (про Марго).

Emily Henry. Great Big Beautiful Life

Вирішила закрити борги з відгуками, бо цю книгу ще у липні прочитала. Основна сюжетна лінія тут така: письменниця-початківиця Еліс отримує шанс здійснити свою мрію і від несерйозних проектів перейти до чогось справжнього — написати біографію загадкової спадкоємиці з магнатської родини Маргарет Айвз (до речі, цікаве співпадіння, зараз одна з книг, що я читаю, про Террі Айвз з «Дивних див»). Але в неї зʼявляється конкурент, пулітцерівський лавреат Гайден, і Маргарет має обрати того, з ким продовжить роботу. Ну й очікувано, що зрештою між суперниками спалахнуть почуття (як на мене, це якось надто швидко сталося, але окей).

Друга лінія — це родинна історія, яку розповідає Маргарет, але чи розповідає вона всю правду? І чесно кажучи, правда мене дуже здивувала.

Зазвичай в подібних книжках мені більше подобається лінія з минулого, але тут більше зачепила сучасна, бо дуже гарне місце дії, приморське містечко, ну й герої приємні. Я всього 3 книги Генрі прочитала, і ця у загальному рейтингу на другому місці після «Книголюбів», але сетинґ тут сподобався найбільше (книголюбівський якраз найменше).

А от минулу лінію можна було розкрити краще, чогось не вистачило, але неприємних героїв було більше, ніж достатньо (і сама Маргарет теж). Але зроблено це дуже цікаво, видно, що авторка надихалася багатьма відомими родинами та зокрема відомими жінками (я бачу відголоски історій і різних спадкоємиць, і принцеси Діани, і навіть Агати Крісті). Але найбільше джерело натхнення, як на мене — це «Громадянин Кейн», фільм, який 26-річний Орсон Веллз зняв максимально сміливо та вільно, і який вважається одним з найкращих фільмів за всю історію кіно. Нерозгадана таємниця — один з ключових моментів цієї стрічки (але глядач дізнається розгадку), ну й також тут зображене життя магната і одна сюжетна лінія дещо перероблена у романі Генрі. Та навіть не одна. Західні читачі порівнюють книгу з «Сімома чоловіками Евелін Гʼюґо», треба буде прочитати, щоб довести, що вони не праві, бо вплив «Кейна» явно найбільший.

Далі сховаю під спойлер момент, який мене обурив. У багатої молодої жінки загинув в автокатастрофі чоловік, якого вона дуже любила. Майже ніхто не знав, що на той момент вона була вагітна. Таємно народивши дитину, вона подумала: «Цей світ розкошів та багатства надто жорстокий, щоб залишити в ньому це невинне маля, віддам його краще на всиновлення». От просто — як, навіщо?.. Якийсь суто американський хід. При цьому жінка постійно панькалася зі своєю тупою сестрою, але зайнятися власною дитиною — то надто важко, головне — вигадати собі гарне виправдання.

Але книга мені все одно сподобалася, ну десь на 4. І «Громадянина Кейна» захотілося передивитися.

#прочитане_2025 #emilyhenry #greatbigbeautifullife

https://youtu.be/8saKTgCsI40?si=mHwyaIJog99ZYQI6

Неочікувано натрапила 🖤

Кращого видання «Західного канону» вже не буде 😀

Так.

Ще от прочитала, що є літературознавці, які вважають, що твори Карсон Маккаллерс насправді писав її чоловік Рівз. Він жодного рядка по собі не залишив, не було ніяких свідчень, що він хоч щось писав, але хтось ніяк змиритися не може, що жінки творять.

Прекрасний відгук на «Місис Перріш», повністю підтримую, краще і не скажеш (особливо друга частина).
(Якщо не відкривається, то за цим посиланням верхній відгук від Krystin).

Я поважаю право на різні думки, сама люблю певні проблематичні твори, але бувають випадки, коли люди просто лякають. Принаймні, можна було б зловтішатися з сумнівного покарання, хоча б не використовуючи мерзенну мізоґінну лексику.

Люди лякають-2. Читаю відгуки на «Кореспондентку», яка це добра та мила книга, і не розумію, з перекладу викинули те, що
героїня задавила сусідського кота (наче ненавмисно, але ще не вистачало, щоб навмисно; в будь-якому разі у затишній книзі такого бути не повинно) і потім ще жлобилася дати рушники, щоб накрити тіло, і навіть не вибачилась перед сусідами? Але величезна кількість позитивних відгуків на оригінал, де це точно є, лякає ще більше. Нафіг ото затишне миле чтиво, краще якийсь чесний горор почитаю.

Хехе, зараз прочитала, що авторка «Кореспондентки» сильно надихнулася ”84, Charing Cross Road” та навіть передмову до нового видання писала. Там я якоїсь чорнухи не пригадую, але героїня теж на диво гидка, невихована та тупувата американка, яка листується з англійцем, занадто вихованим, щоб її послати. Теж вважається затишним милим чтивом, але то не годиться навіть для того, щоб щиро попалати, бо листування неймовірно нудне.

А от одна з найкращих книг на тему «мила бабуся» (хоча героїня доволі молода) — це K. Larsen “Jezebel”. Зараз розкажу сюжет під спойлером, бо то дуже маловідома книга, яку навряд чи хтось прочитає, окрім мене. Там одна з героїнь — старшокласниця, яка впала в депресію після того, як її брата задавили, почала пити, і за водіння в нетверезому стані її відправили на виправні роботи у будинок для літніх людей. Як підопічну їй дали не дуже стару жінку, яка з нею подружилася та розповіла довгу та сумну історію про іншу жінку, яка через свого чоловіка втратила можливість завагітніти, а він зрештою кинув її заради своєї секретарки. Можна здогадатися, що це вона насправді про себе розповідала. Дівчина завдяки цій дружбі почала налагоджувати своє життя, її стан покращився, ще вона познайомилася з симпатичним хлопцем, який працював у тому будинку, і скоро мала йти на випускний. І от вже був останній день її виправних робіт, вона сидить вся така весела та гарна у своєї старшої подружки, збирається після того зустрітися з хлопцем, а та мила жіночка дає їй попити води. Дівчина пʼє, падає і не може поворухнутися, але свідомість не втрачає. Жіночка каже: «Це я тебе отруїла», встромляє їй ножа у спину і додає: «До речі, твого брата теж вбила я, бо ваш батько — мій колишній чоловік, а мати — та коханка-секретарка». Дівчина повільно помирає, а жінка покидає заклад разом зі своїм асистентом-італійцем, який її завжди кохав та допоміг втілити план помсти (якщо що, це не той хлопець, що збирався на побачення, той хороший і не в курсі справ). Оце все було цікаво та неочікувано, бо я всю дорогу думала, що це мила цукрова історія про дружбу поколінь.

Історія, яка мені давно спокою не дає. Прочитала я колись трилер «Око Еви», який написала норвезька авторка Карін Фоссум (книгу було видано у 1995 році). Далі спойлери. Одна з ліній там така: художниця Ева — самотня мати, в якої дуже складно з грошима. Якось вона зустрічає свою подругу Майю, яку давно не бачила, і в тієї навпаки з фінансами все чудово. Вона розповідає Еві, що займається проституцією, і пропонує доєднатися. Ева в шоці, але вагається. Якось, коли Ева приходить в помешкання Майї, та пропонує їй подивитися, як все відбувається, та ховає її у сусідній кімнаті. Але неочікувано клієнт придушує Майю, не знаючи, що за ним спостерігають. Налякана Ева сидить тихо і потім нікому не розповідає, що сталося (ну, справу зрештою розкрили). Цікавий трилер, мені сподобалось.

Через кілька місяців я прочитала книгу Джона Ірвінґа “A Widow for One Year”, видану у 1998 році. В цілому сподобалось, незважаючи на певні дивні моменти, але одна лінія, мʼяко кажучи, дуже вразила. Тут одна з героїнь — письменниця Рут, яка у пошуках натхнення опиняється в Амстердамі та у кварталі червоних ліхтарів знайомиться з проституйованою жінкою, товаришує з нею, і якось, коли вони знаходяться в «робочому» помешканні, приходить клієнт, і жінка ховає Рут у шафі, щоб вона таємно поспостерігала для досвіду. І вгадайте що — клієнт душить жінку, не знаючи, що за ним спостерігають. Рут теж налякана і сидить тихо, правда, все ж наважується потім відправити анонімку в поліцію, щоб вбивцю спіймали.

Як це все пояснити, я не розумію, бо англійський переклад Фоссум вийшов лише у 2012 році, екранізація — у 1999. Для простого співпадіння надто дивно, тому є два варіанти: або була якась реальна історія, яка надихнула обох письменників, або Ірвінґ якимось чином дізнався про норвезьку книгу (може, хтось зі знайомих прочитав та розповів); і красти щось з англомовного джерела було б точно нерозумно, норвезьке та з іншого жанру якраз логічніше, ніхто не дізнається (я от ніде не знайшла відгуків про це все, хоча багато шукала). Я ще дещо в Ірвінґа збираюся прочитати, але після тієї ситуації ставлюся до нього з великою підозрою.

Ну або це якийсь поширений троп, який мені за все життя трапився рівно двічі (але я в це не вірю).