Вчора і дочитала. Хороша книга, але мені не вистачило приміток, дещо довелося шукати.

Oyinkan Braithwaite. My Sister, the Serial Killer

Книга з незаслужено низьким рейтингом на Goodreads, бо, схоже, трапилося з нею те саме, що і з «Маслом» Асако Юдзукі — запхали в категорію трилерів, але це дещо інше. Це як ті картинки, які трохи нахилиш, і зображення міняється, на поверхні наче й трилер, але якщо це зішкрябати, буде дещо страшне соціальне.

У центрі оповіді дві сестри, Кореде та Айола (якщо що, я пошукала озвучку, як читаються деякі імена, і пишу більш-менш наближені варіанти, ну як я почула). Старша, Кореде — охайна медсестра, не надто приваблива і фемінна, що для тамтешнього суспільства дуже погано. Шалена красуня Айола — її майже стовідсоткова протилежність. Але очевидно, що Кореде любить сестру та допомагає їй прикривати деякі грішки, а саме — позбавлятися тіл колишніх бойфрендів. Аж раптом у поле зору Айоли потрапляє Таде, симпатичний лікар, в якого потайки закохана Кореде. Що ж буде далі, на чий бік стане Кореде і чи поповнить Таде сумний список?

Якщо хтось розраховував на розслідування, їх не буде, бо поліція там лінива, некомпетентна та корумпована. Певно, це якраз максимально достовірне зображення, і якби всі дотримувалися реалізму, то більшості трилерів та детективів не було б. Як там розшукують зниклих людей — окрема історія. Якщо ж розглядати ситуацію з читацького боку, то вбивця нам формально відома, а от про деталі доведеться здогадуватися.

Але насправді книга зовсім не про вбивства та розслідування. Література відіграє для нігерійських жінок особливу роль, і навіть жанри, які вважаються несерйозними — це можливість висловитися. І от на цьому я вчора (у понеділок) зробила перерву у написанні відгуку, а сьогодні (у вівторок) все це, на жаль, стає актуальнішим для українського суспільства. Насправді це заслуговує на окремий великий допис, але якщо коротко, то нігерійська література поділяється на англомовну та ту, що написана мовами корінних народів, і за численністю найбільша та, що написана мовою хауса. Для її визначення використовують терміни Kano Market Literature («література ринку Кано», за назвою місця, де ці книжки можна придбати) та littattafan soyayya («книги про кохання»). Це невеликі недорогі книги, самвидав, переважна більшість яких написана жінками; на перший погляд це легкі любовні романи, але висвітлюються там зокрема такі теми, як полігамія, позашлюбні стосунки, розлучення, дитячі шлюби, сексуальний абʼюз, і тихенько просуваються феміністичні меседжі. Звісно, урядова цензура та стигматизація жіночого письменства намагаються шкодити цьому руху, але зараз ситуація дещо покращилася, до того ж, зʼявилася можливість публікуватися в інтернеті, наприклад, на Wattpad. На жаль, англійських перекладів дуже мало, але я постараюся щось знайти та прочитати. Взагалі там є різні жанри, але саме любовні історії найчисленніші.

Повертаючись до Оїнкан Брейтвейт: формально, напевно, вона до цього літературного руху не належить, бо пише англійською, але певні спільні риси є: в її книзі також під трилерною маскою ховається соціальна драма. Айола навіть зі своєю неймовірною красою не вважається ідеальною дівчиною, бо не вміє готувати. Кореде, збираючись на роботу, кладе у сумку пляшку води, серветки, гаманець, крем для рук, бальзам, телефон, тампон, свисток проти зґвалтувань — «предмети першої необхідності для кожної жінки». Батько — неймовірно огидний тип, одна історія з собакою чого варта! А як ставився до жінки та дітей — коротше, так йому і треба. Іронічно, що єдиний чоловік, який дійсно слухав Кореде — це пацієнт у комі.

Ще хочу зазначити, що книга дуже відрізняється від звичного західного канону, от як азійська література особлива, так і тут. Буду читати нігерійських письменників далі, тим більше, що кілька книг у мене на полицях є.

#прочитане_2026 #oyinkanbraithwaite #mysistertheserialkiller

Маленькі підсумки квітня: прочитала 8 книг, щоправда, більшість коротенькі. Сподобалось все, крім «Мері Джейн».
Планів на травень немає, зараз читаю «Часосховище» і “Sunburn”, обидві гарні.

Benjamin Wood. Seascraper

У мене були досить скептичні очікування щодо цієї книги, але вона мені раптом сподобалась (звісно, не на 5 зірок, а десь на 3,5; чесно кажучи, мені важко уявити, що вона може стати для когось улюбленою, бо дуже така тихенька і спокійна).

Головний герой — юнак Томас Флетт, який працює ловцем креветок, але мріє бути співаком. І от в його сіре бідне життя вривається режисер Едґар і пропонує роботу. Можливо, саме це — той шанс, який був потрібен хлопцю?

Найцікавіше у книзі те, що це типовий зразок романтизму початку 19 століття. Чутливий герой проти суворого матеріального світу — є. Добре прописана природа — є. Акцент на важливості мистецтва — є. Що ще? Чарівний помічник, який допомагає здійснити мрію (але згодом виявляється, що ця допомога не потрібна, та й не такий він вже і чарівний); фантастичний елемент, який отримує логічне пояснення (сон, галюцинація, психічна хвороба, заборонені речовини — що саме тут було, не скажу); фіксація на минулому. Я свого часу багато прочитала творів західних романтиків, це точно воно (можливо, автор і не мав такої мети, само так вийшло).

Але я не люблю цей напрямок за відірваність від реальності та ігнорування деяких важливих аспектів життя, і всі ці тендітні страждальці ніколи не були мені симпатичними. От і тут більше співчуття було до матері Томаса, бо він мав можливості змінити життя, просто не хотів (взагалі важко повірити, що це 20-річний хлопець, а не старезний дід), а вона зіпсувала свої молоді роки, народивши дитину від вчителя. А у неї ж теж були і є мрії, дуже шкода було її, коли вона попросила сина нікому не розповідати про режисера, щоб це було тільки їхньою таємницею. Томаса хотілося боляче стукнути за зверхнє ставлення до матері. Батька не шкода, хоч він і загинув на війні. Другий симпатичний персонаж у книзі — безіменний кінь. Дівчина, в яку закоханий Томас, прописана радше як статистка та функція для розкриття героя.

Великі плюси книги — атмосферність та кінематографічність, її було б легко екранізувати у вигляді чорно-білого фестивального фільму на три години.

Цікаво, що всю дорогу головного героя в авторській мові називають «він» (здається, тільки на початку було «Томас»). Але це дещо заважає у сценах, де є інші персонажі-чоловіки. Щодо умовно фантастичного елементу — як не дивно, він мені сподобався, хоча зазвичай я проти такого. А взагалі отой шматок мені чимось нагадав «Жінку в пісках».

Навряд чи буду перечитувати, але тим не менш, книжечка займе своє місце в моїх думках. Вона невелика, тому прочитати можна, але й якщо не прочитати, біди не буде. От якось так, але повторюся, враження більше позитивні.

#прочитане_2026 #seascraper #benjaminwood

Книжок багато не буває, і книжкових каналів теж! Несу вам нову теку, де зібрані дуже різні і дуже цікаві блоґи.

📚 ReadMe — тека для всіх, хто любить читати

Що тут є: відгуки на книги найрізноманітніших жанрів, огляди покупок та новинок, розіграші, клуби, розмови на книжкові теми та багато-багато всього ❤️ Впевнена, ви обовʼязково знайдете тут нові канали для себе, тому підписуйтесь:
https://t.me/addlist/GHNC9WJr8Hs4ZWM6

«Засмага» — це «Мері Джейн» здорової людини.
#читаю_зараз

На Goodreads виклали велику добірку нових книг, написаних авторами азійського та тихоокеанського походження. Треба буде там покопатися, дуже цікаво (є художня література та нонфікшн):

https://www.goodreads.com/blog/show/3048?ref=AAPI_Heritage_eb

І дуже багато гарних обкладинок!