Пропустила, що новий роман М. Л. Ріо вийшов ще у вересні. Добре, що вже настоявся і зʼявилось багато рецензій, бо я їх почитала і зрозуміла, що мені не треба. Але бачила схвальні відгуки на «Нічну зміну», то може, комусь інформація знадобиться. Hot Wax — це горор з двома часовими лініями про світ рок-н-ролу та жінку, яка намагається знайти відповіді на таємниці минулого і втекти від жахів сьогодення. Пишуть, що мінуси — нецікава сучасна лінія, повільний темп і героїня така, що за неї не хочеться вболівати, але й до яскравої неприємної персонажки не дотягує. Що хвалять: гарний стиль авторки, атмосферу музичного світу 80-х. Героїню і темп у позитивних відгуках теж хвалять, так що все субʼєктивно.

Читання цієї прекрасної книги менше 100 сторінок розтягнулося в мене майже на 5 років, але значить, так було треба.

J. L. Carr. A Month in the Country

Книга з короткого букерівського списку 1980 року, але я якось забула про це і була впевнена, що написана вона була раніше. Автору неймовірно вдалося передати атмосферу епохи, хоча на час подій роману йому було 8 років.

Головний герой — Том Біркін, молодий військовий, який повертається до цивільного життя та влітку 1920 року приїжджає до села, щоб реставрувати середньовічну церковну фреску, яку було зафарбовано. І оцей коротенький період стає для нього часом зцілення (звісно, не повного, бо нікуди не подінуться ані наслідки контузії, ані ПТСР, але, принаймні, він починає нормально спати) і справжнього щастя, крихкого і короткотривалого (у романі свідомо відчувається та проговорюється, що все це мине). Ми знаємо, що це спогади Тома, але про його подальше життя ми не дізнаємося, а минуле до описуваного періоду виринає лише фрагментарно (і часто боляче); фокус саме на цьому літньому місяці.

Як поступово з-під шару фарби зʼявляється фреска, так і життя Тома набуває нових кольорів. Інший колишній військовий, Мун, також має тимчасову роботу у селі — шукає старовинну могилу. Художник, який малював фреску, залишився анонімом, але Тому вдається щось дізнатися про нього, і якось так скорочується і відстань від нього до Тома, і від Тома до читачів, дуже майстерно Карр працював з категорією часу. І пекельні сцени, зображені середньовічним митцем, очевидно перегукуються з пеклом війни, через яке пройшов Том.

Свої таємниці мають і Том, і Мун, і решта героїв. Ми ніколи не можемо знати всю правду про людей, і хоч тут є не надто приємні персонажі, але зрештою шкода всіх. Шкода й того, що могло статися, але не сталося.

Якихось карколомних подій тут немає, все доволі спокійно, але то необхідний спокій. Тут описується ще епоха коней, яка скоро закінчиться, але про це ніхто не знає; і повноцінними героями оповіді стають не тільки люди, але й предмети, наприклад, пічка, пальто, надгробки, барельєф і, звісно, фреска.

Хоча в центрі роману церква, релігійного забарвлення він не має, тут більше про екзистенційне у широкому розумінні. А ще є цікаве спостереження, що раніше проповідники мали специфічні особливості мовлення, але потім через вплив BBC все згладилося.

Карр був взагалі дуже цікавою людиною: працював вчителем, мандрував, став добровольцем у Другій Світовій війні, займався книгодрукуванням та картографією, укладав словники. Був у нього і досвід спроби врятувати церкву (але її перетворили на науковий центр, а згодом закрили).

Я рада, що нарешті дочитала цю історію (я знала, що рано чи пізно повернуся до неї), і добре, що не дочитала її тоді, бо я б її і тоді полюбила, але... І зараз я її десь тиждень читала, бо хоч вона і коротенька, але швидко проковтнути її відчувалося б неповагою. Вже хочу перечитати і колись обовʼязково це зроблю, бо це 100% моя книга, і хоч вона відносно сучасна, але вписується в традиції найкращої англійської класики (хто любить Форстера, раджу). Є ще екранізація, треба буде подивитись.

#прочитане_2026 #amonthinthecountry #jlcarr

The Caretaker — молода жінка Мейсі у розпачі, бо роботи немає, а треба утримувати молодшу сестру, сплачувати за оренду, та банально нема чого їсти. І от після купи невдалих інтервʼю вона знаходить доволі непоганий варіант — три дні, але за хороші гроші попрацювати доглядальницею. Але все перетворюється на жахіття. Попередню книгу автора я ще не читала, але хочу.

Japanese Gothic — тут дві часові лінії, які переплетені одна з одною. Сьогодення: Лі після жахливого інциденту втікає з Америки до батьківського дому в Японії, і в будинку відбувається щось страшне, і ночами він бачить жінку з мечем. 1877 рік: Сен, самурайка у вигнанні переховується в цьому ж будинку, і ночами бачить дивного чужинця. Хтось з них — привид, і одна з історій — брехня. Обожнюю ненадійних оповідачів, тому треба.

Molka — це корейська назва прихованих камер. Головна героїня заводить стосунки з багатим спадкоємцем, але їх знімає така камера, запис потрапляє до інтернету, чоловік втікає з країни, і дівчина лишається з проблемами на самоті. До того ж, вона привертає увагу моторошного колеги-айтішника, який потай любить спостерігати за жінками на роботі за допомогою камер. Думаю, що це щось феміністичне з критикою патріархального корейського суспільства.

Wife Shaped Bodies — грибний боді-горор, ще й квірний, я таке люблю. Тут про якесь специфічне суспільство зі шлюбами за домовленістю, і у жінок на тілі ростуть гриби. Головна героїня ніколи не виходила з рідного дому до того, як переїхала до чоловіка, і має дотримуватися суворих правил, але знайомиться з іншою жінкою, яка змушує її замислитися над усім цим.

Почала було читати Бекі Чемберс, але це якраз приклад не моєї літератури, тому вирішила не продовжувати. Напевно, це хороші книги, але я страшно не люблю оцей притчевий, казково-повчальний стиль, від нього в мене завжди враження, що автор_ки глузують з читачів (просто казковий нормально). Найкраще тут, окрім гарної обкладинки — небінарність ГГ, але вони мене зовсім не зацікавили. І де робот, я хотіла про робота читати, а не про монаха. Світоустрій здався цікавим, але не без нюансів.
Почитала ще відгуки на Goodreads, посміялася з тупеньких вестернів, яким важко сприймати займенники they/them.
Ще хочу сказати про другу частину, яку я вже не чіпатиму: «соромʼязливість крон» — це мій улюблений науковий термін, дуже поетично.
Якби альтернативи, що почитати, не було, то я би дочитала, але на полицях маю стільки того, що вабить більше, тому повернула книжечку до бібліотеки, хай знаходить своїх читачів.

Зараз почала “House of Leaves” на мінімалках, тобто “Strange Houses” Укецу, оце вже подобається. Доволі моторошно, цікавий формат.

Треба швиденько прочитати 😁
Страшно бісить подружжя, в якого працює Мері Джейн. Сподіваюсь, з ними станеться щось погане 🤞

Якщо коротко, то мені сподобалось, хоча мінуси є. Читається дуже швидко, бо значна частина книги — то ілюстрації.

Uketsu. Strange Houses

Друг оповідача збирається купити будинок, але хоче порадитися і показує йому план. Оповідач разом з архітектором Куріхарою досліджує цей план, і чим більше вони придивляються, тим моторошніше стає. Поступово вони розмотують цей клубок і нарешті приходять до розгадки (або ні).

Мені найбільше сподобалась перша частина, де було це дослідження плану, бо наче нічого не відбувається, але автору вдалося створити горорну атмосферу. Зазвичай химерні будинки старовинні, але зробити страшним сучасний — то велика майстерність (з подібного знаю роман Енн Ріверс Сіддонс “The House Next Door”, але він мені на трієчку зайшов; у Данілевського я чесно не памʼятаю, чи то був старовинний, чи сучасний дім, але я не дочитала, може, колись повернуся).

Але викликає питання, як Куріхара доходить до висновків: він просто висуває якесь неймовірне припущення, без інших варіантів, і воно виявляється правдивим! От звідки ти це все знаєш, га? Є в мене одна підозра…

Друга половина з історіями з минулого вже не така вражаюча, але досить цікава. Момент з вівтарем страшний до нудоти.

Деякі читачі скаржаться на те, що в детективах буває багато води, на кшталт детальних описів особистого життя — тут такого немає. Думаю, що це представник детективного піджанру хонкаку (тобто, фокус саме на розгадуванні загадки) — але проблема в тому, що особливого розгадування і немає. От над цим автору треба попрацювати, щоб герої все ж робили помилки. Що ще може розчарувати: відкритий фінал.

Але я впевнена, що вбивця — Куріхара, на тому і стою! Щось він забагато знає…

#прочитане_2026 #uketsu #strangehouses

Друзі, напередодні свята прошу допомогти закрити допоміжні баночки моїм близьким подругам. Баночки застрягли і застигли, я в агонії разом з їхніми власницями.

1. Збір на наземні роботизовані комплекси

2. Збір на медичні сумки та навчання стрільців-рятувальників

Буду вдячна за ваші донати та репости, щоб вони вже все закрили🩷

Це не книга, а парковий ексгібіціоніст у кущах 🥸
Добре, що я її в секонді купила. Але написано недостатньо погано, щоб кинути, тому сподіваюсь хутенько з нею розправитися, щоб насолодитися однозірковими відгуками та написати свій 😊

Ще вона дуже вестерняцька, з далекими від нас проблемами. От як американці нічим, крім себе, не цікавляться, так і мені симетрично плювати на їхню історію. Типу, згадується президент Форд — я не знаю, хто це і чим славетний, з контексту зрозуміло, що поганий. Ок, трішки поґуґлила, при ньому була погана економіка і якось повʼязаний з імпічментом Ніксона, ну то було в шкільному курсі історії, але воно таке тухле та снодійне 😑 Взагалі нудить від наярювання американців на свою історію з президентами та показушну демократію, оті всі тупі святкування національних свят.

Але книга дуже цікава, незважаючи ні на що. Планую на днях дочитати. Оціню її невисоко, хіба що наприкінці трапиться щось, що переверне все (один раз таке було, досить солоденька та сумнувата історія про дружбу між поколіннями, проживання горя та пошуки шляху виявилася майндфаком про повністю відбиту (не без причин) жінку).

«Мері Джейн» — це прямо хороший вибір для книжкового клубу (якщо хочеться влаштувати там бійку), тому раджу саме в цьому плані придивитися (скоро вийде українською). А от якщо очікувати найкращу літню книжку чи як там її позиціонують — краще обрати щось інше.

Тим часом ЩОС вже отримали з друку «Мері Джейн» українською. Читайте, щоб я не одна страждала 😀 бо хочу відгуки почитати та обсудити 😁

А у книголав нарешті вийшла «Апеляція» Дженіс Галлетт, оцю книгу неіронічно раджу любителям як класичних, так і незвичних детективів.

Дочитала. Короткий відгук: не тратьте гроші!
Довший вдень напишу.

Jessica Anya Blau. Mary Jane

Тут будуть спойлери, але у книзі майже нічого не відбувається, тому вони не дуже важливі, головне, як все подається, просто хочу попередити тих, хто спойлери не любить.

Тут розповідається про 1970-ті роки, що для мене вже мінус, не люблю цю епоху та її музику, але люблю романи дорослішання, тому «Мері Джейн» хотілося почитати. Головна героїня — 14-річна дівчинка, яка виховується у консервативній родині, де батько перед вечерею молиться за здоровʼя президента Форда Префекта, а мати утримує будинок та зачіску в ідеальному стані. Дівчинка влітку знаходить роботу у подружжя Коунів — бути нянькою в їхньої маленької дочки Іззі. Вона відразу ж бачить різницю між родинами, бо Коуни — очевидні ліберали, не звертають увагу на порядок та формальності. Батько працює психіатром, а мати, Бонні, хз чим займається, але шокує Мері Джейн сосками, що стирчать крізь одяг, та доволі відвертими (як здається спочатку) поцілунками з чоловіком.

Цим літом доктор Коун допомагає рок-зірці Джиммі позбавитися наркотичної залежності, а Бонні тим часом розважає його жінку Шебу, бо доктор вирішив, що шоубізове подружжя під час лікування має жити в їхньому будинку. Хз наскільки це ок з погляду професійної етики та здорового глузду, я впевнена, що ні, та й Мері Джейн спочатку занепокоєна, але доктор запевняє її, що тримати героїнового наріка в будинку з малою дитиною та підліткою — це безпечно.

Мері Джейн піклується про Іззі, і набагато краще, ніж батьки, бо бідна дитина цілими днями ходить напівгола, а то й гола, немита і смердить. Але засуджувати її батьків за це не можна, бо ж вони її дійсно люблять та дозволяють розмальовувати розмальовки з пенісами, не те що кляті лицеміри на кшталт батьків Мері Джейн. Щоправда, до гігієнічних навичок Мері Джейн теж є питання, бо в одній сцені вона допомагає Іззі митися, каже їй помити інтимні місця, дівчинка миє мочалкою спочатку дупку, потім вагіну, і Мері Джейн її не виправляє. Хз навіщо там була ця сцена, хіба що авторці кортіло шокувати згадкою дитячої анатомії.

Одного разу стається так, що Іззі нічим вечеряти, батько кудись поїхав, мати невідомо де (потім виявляється, що вдома), і Мері Джейн намагається нагодувати дитину хоча б пластівцями, а в холодильнику суцільна пліснява, гниль, і молоко тхне, наче щось здохло. На щастя, доктор повертається і замовляє піцу, але Мері Джейн вирішує, що тепер її святий обовʼязок — готувати для Коунів. Вона бреше матері, що Бонні хворіє, бо інакше вона не зрозуміє, чому та не готує, і мати робить висновок, що в бідолахи рак.

Якось так потихеньку Мері Джейн бере на себе купу обовʼязків — готує для Коунів та Джиммі з Шебою, робить закупи, прибирає, пере, прасує, виконує емоційну підтримку. Дупорука сімейка радіє, нахвалює Мері Джейн, але про підвищення зарплати навіть не йдеться. Навпаки, дівчинка щаслива, що має змогу хоч якось допомогти цим чудовим людям та більше часу проводити з ними, а себе відчуває негідною їх. Клоуни та шебоджиммі називають її частиною родини — типова поведінка експлуататорів, але лібералам, очевидно, можна.

Один з епізодів, який мене вибісив: Мері Джейн готує сніданок, на кухню заходить Бонні у ліфчику та питає, де її блузка. Мері Джейн, яка цю блузку випрала, йде її принести, а коли повертається, бачить, що Бонні дожирає її порцію. Дівчинка питає, чи хоче хтось добавки, Бонні: «Ой, сонечко, я зʼїла твою порцію, вибач! Приготуй тоді ще і собі, і мені», і Мері Джейн думає, що навіть злитися на неї не може.

Дорослим просто на думку не спадає, що це ненормально. Весь час, якщо їм щось треба: «Ой, та Мері Джейн це зробить». Якось доктор каже, що на вечерю буде піца, Бонні: «Мері Джейн приготує піцу?», але мається на увазі, звісно, покупна. Лише маленька Іззі допомагає щось робити (своїми рученятами сумнівної чистоти, тому сподіваюсь на малоприємні наслідки для дорослих паразитів), а купка здорових лобів вміє тільки жерти. І справа не у фінансах, бо Мері Джейн має багатих батьків (але гроші їй потрібні на певні особисті речі), а у нахабстві.

Всі такі вільні та незалежні, але користуватися результатами традиційного виховання чужої дитини — це за милу душу.

Але то все навіть не найгірше. З чого найбільше палає, так це з порушення дорослими дитячих кордонів. Батьки Мері Джейн — неприємні люди, які висловлюють расистські та антисемітські погляди та мало спілкуються з донькою (наприклад, лише через рік після першої менструації Мері Джейн у ванній зʼявилися гігієнічні засоби, після чого запас магічним чином поповнювався, але мати з нею про це так ніколи і не говорила). Але це не робить Коунів хорошими батьками, принаймні, Мері Джейн не була брудною та голодною, у своєму домі не спостерігала за вибриками наркоманів та не бачила пеніс свого батька, коли він виходив з душу.

Неповага до тілесних кордонів — це щось жахливе, то Бонні постійно світить напіввиваленими грудьми (або взагалі оголює їх перед Мері Джейн), то Шеба — волоссям, що вибивається з-під купальнику, то Джиммі ходить напівголий, і весь час вони чіпають, обіймають, цілують дітей. Чи от гола Іззі сідає на коліна до Джиммі, і батькам нормально. Дорослі постійно розмовляють при дітях про секс на неприйнятному рівні, ставлять Мері Джейн незручні питання, купують їй відвертий одяг, хоча їй незручно його носити і можуть бути проблеми з батьками. Слово «пеніс» на сторінках книги вигулькує 47 разів, як підрахувала якась добра людина на Goodreads, «вагіна» — дещо менше, і все це в максимально огидному контексті. Моя «улюблена» цитата: «В машині пахло піцою. Або, можливо, то пахло вагіною». Мої кордони як читачки оцим всім теж максимально порушені. Я з жахом очікувала, що Джиммі зґвалтує Мері Джейн, бо все до того йшло, але на щастя, без цього обійшлося.

Далі про наркотики. Джиммі лікується від залежності, але доктор дозволяє йому курити маріхуану (гидке непорозуміння, повʼязане з Мері Джейн, присутнє; я впевнена, що авторка назвала героїню саме для цього). Дорослі весь час дують при дітях (доктор, щоправда, рідко), і Шеба навіть пропонує косяка Мері Джейн (хз як зараз, але тоді це було кримінальним порушенням). Доктор каже, що це все ок, на відміну від важких наркотиків. Ну, важкі тут теж будуть, бо винахідливий Джиммі одного раз зміг їх купити, після чого в будинку сталася страшна сутичка, Мері Джейн була вимушена ночувати з переляканою Іззі, а вранці прибирала розгромлену кухню. Дуже безпечно, дуже розсудливо з боку Коунів.

Написано за структурою не дуже добре, бо надто багато сцен приготування їжі, що не несуть смислового навантаження, і музика — то окремий біль та іспанський сором. Вони всі весь час співають, як у діснеївському мультику! І переважно то пісні, вигадані авторкою, це такий крінж (загадка, як Джиммі став зіркою з цими текстами), а одна з пісень ще й ейблістська.

Також я не зрозуміла щодо групової терапії, наче ж люди не можуть спілкуватися поза зустрічами, а родичі тим більше не можуть там бути. По-хорошому, доктор мав би втратити ліцензію, бо навіть я бачу, наскільки непрофесійно він працював, думаю, що спеціалісти побачать ще більше. А так всіх дорослих там треба було посадити, а дітей відправити на терапію.

Є там ще момент, коли мати Мері Джейн висловлює мої думки: що дитина не має нести відповідальність, дитина може тільки допомагати. Щось таке є в психотерапії про дітей алкозалежних, коли батьки інфантилізуються, а діти вимушені швидко дорослішати, так і отут: Коуни та парочка безпорадні, як діти, а Мері Джейн — єдина відповідальна людина в цьому домі. Це ненормально!
Фінал перевершив всі найгірші сподівання. У мене були такі варіанти: 1) Мері Джейн усвідомлює, що Коуни та шебоджиммі — погані люди (у тексті стільки було зачіпок для того, щоб вона була ненадійною оповідачкою); 2) батьки більше не дозволяють їй спілкуватися з ними, і крізь роки героїня згадує про них з ностальгією, в ідеалі Джиммі помер. Але як то зробила авторка — от уявіть, що Дженнет Маккерді наприкінці розуміє, що мати все правильно робила, а Ванесса — що Стрейн був її справжнім коханням. Якісь такі емоції. І ні, Мері Джейн не втекла до Коунів, це був би поганий, але логічний фінал.

Авторка у післямові пише, що її батьки не як у Мері Джейн, палили травку та купалися на нудистському пляжі. Авторці теж, певно, потрібна терапія.

Підсумовуючи це все, нічого хорошого про книгу не скажу. Потенціал був, але Блау не витягнула. Це не хороша літня, і тим більш не сексуальна (як написали в якомусь бльорбі), а реально страшна книга.

#прочитане_2026 #jessicaanyablau #maryjane #джессікааняблау #меріджейн