Згадав історію. Колись купував для дружини у аптеці два тести на вагітність. А собі напальчичники, бо подряпав пальця. Уявляю, як в голові фармацевтки все це склалось в одну картину. Я потім цілий день ржав, коли уявляв її роздуми.

Якщо задонатили залишайте скрін в коментарі. Одного з донатерів пригощу чимось смачним, а якщо Ви з Миколаєва то ще подарую квитки на нашу стендап вечірку.

Ніяких лімітів на донат нема.
Головне, що включились кровної гривнею, але не забудьте скрін, бо банка не моя. Перекази не бачу)

Пітухи прокинулись 🐔

І тут я не в позиції критика, а така сама жертва нестримного інформаційного потоку «як правильно жити».
Мій екранний час досяг 8 годин на день, бо в телефоні я працюю, розважаюся, читаю, пишу жарти тощо.

І безмежно радію, коли отримую замовлення на корпоратив або весілля, бо це 7 годин, коли я просто спілкуюся з людьми: ми сміємося, жартуємо, веселимося, іноді разом проживаємо сентиментальні моменти. І це маленька перемога, коли люди відкладають телефони.

У моєму селі встановили алею слави героям. Бачити там фото найкращого друга дитинства — це невимовний біль. Для його сімʼї це трагедія.

Але мені дуже хочеться, щоб ми пам’ятали тих, хто вже не з нами, бо в нас живуть їхні частинки.

Звички, говірки, манери — усе це стало частиною нас, але бере коріння від тих, кого ми сильно любили, хоча не часто про це казали.

Славко був нереальний чувак. Просто хочу, щоб ви це знали. Дуже смішний, сильний, а ще сміливий.
Він настільки легко сприймав труднощі, що аж бісило іноді, бо я так не міг.

90% щастя у дитинстві були завдяки його компанії.
Я від душі радів, коли йшов до школи та знав, що побачу корєша. Знав, що ми будемо, як коні, ражти на уроках, а потім бігти їсти зелену черешню.

Ми вдвох рано втратили по одному з батьків
і допомогли один одному це пережити.
Ми постійно сміялися: коли було сумно, страшно, боляче, навіть коли причин сміятися не було.
Ми сміялися життю в обличчя, бо що воно нам зробить?

Здавалося, що він був перманентно щасливим.
Обожнював машини, мотоцикли, мопеди
і міг грати в NFS Underground 2 без перерви на їжу.

Нам було дуже весело. Ми були щасливі. Раз у житті тобі посилають такого друга, якого ти називаєш найкращим, навіть коли між вами бувають перерви розміром у роки — він усе одно найкращий.
Далі по життю ти зустрічаєш класних людей, але місце найкращого друга — це святиня, яку не займе ніхто інший.

І от що я зрозумів: неможливо застрахувати себе від відчуття провини, що ви провели разом дуже мало часу. Бо скільки б його не було — це завжди менше, ніж хотілося.

Малими ми були впевнені, що життя нас не зламає і не нав’яже свої правила та часові рамки. Ми мріяли, що будемо старіти двома веселими старими дурнями, які шукають собі пригод на дупу, але у життя свої правила.

Пам’ятайте, що сьогодні ви є, бо когось, на жаль, нема.
Це не для відчуття провини, а скоріше просто нагадування: варто бути трошки щасливішими, уважнішими до близьких, добрішими до світу, навіть якщо іноді здається, що він того не заслуговує.

Пам’ятайте тих, хто робив нас щасливими. Будьте щасливими, щоб їхній подвиг був не даремним.

Зараз на моїх благодійних аукціонах вже не охоче продаються військові трофеї - ніхто не хоче нести додому війну.

Як сказав один мудрий чувак:
Для чого мені купувати використаний снаряд за гроші, якщо він може прилетіти мені у вікно безкоштовно.

Хочу вам порадити класну серію книг, хто любить трилери)
Максимально класні книжки.
Спіймав себе на думці, що вже давно не читав чогось, що реально тримало б мене у напрузі у фіналі. А з цими книгами прям пішло 🔥

Як же багато всього ми пройшли за ці жахливі роки. Ми пройшли період, коли нас розбудили вибухами, нищили місто ракетами, забрали у нас питну воду і тепло. Знищили наше життя, а ще назавжди змінили наше майбутнє. Вони хочуть забрати у нас нашу ідентичність, територію, свободу. Вони хочуть, щоб ми зникли.

Але попри весь цей жах, що ми пройшли, ми залишалися тут.
Ми волонтерили, допомагали, найсміливіші з нас пішли воювати. Ми діставали з попелу наше знищене життя і повертали у нього душу.

Ми навчилися жити під час війни. І, на щастя, більшість із нас не втратили людину в собі.
Так, ми втомлювалися, нас наповнювали сумніви, страх, біль. Але ми все ще тут.

І от перед нами ще один кризовий момент, коли ми бачимо обличчя справжнього світу. Обличчя тиранії, жорстокості, жадібності та несправедливості. Але якимось чином ми й це витримаємо. Йо*ані діди колись точно здохнуть.

Нам треба знайти в собі той внутрішній ядерний реактор, що вивільнить енергію, яка чекає свого часу. Бо здається, що час настав.

Світ бачив, як ми боролися, відстоюючи своє. Але світу не вистачало сміливості змінитися.
Нам давали три дні, а ми тримаємося вже три роки.
Це заслуга Збройних Сил та кожного, хто вірить в Україну. Вірить, коли важко. Вірить, коли це здається безглуздим та марним. Кожного, хто просто хоче жити, але не готовий жити з куркою у паспорті.

Неодноразово чув, що мої дописи були сильною підтримкою в складні часи. Дуже сподіваюся, що і сьогодні зможу трохи вас підтримати.
Пам’ятайте, що ми не самі. Поруч — наші близькі та рідні. Для когось ми — найміцніший щит і найточніше ППО.
Допомагайте тим, кого любите, відправляйте донати тим, кому вірите.

Ну що ж, панове.

Зараз темрява буде намагатися затягнути нас у свої тенета, манячи забуттям та спокоєм.
Але навіть світло маленького ліхтарика, що вже сідає, не дасть темряві стати абсолютною.

Може здаватися, що батарейки вже сіли, але в нас не один ліхтарик, а мільйони. Тож не подайте духом, бо разом ми точно протримаємося до ранку.

А якщо батареї вже майже на нулі — згадайте, як у дитинстві ми гризли батарейки. Час показувати зуби.

Будь-ласка, бережіть свою нервову систему. Не ведіться на слова, реагуйте на дії.
Якщо маєте можливість обійняти близьких - робіть це прям зараз.
Бо найцінніше це наші люди)

А це я вчора «Захар Беркут» подивився. Захотілось поділитись.

Привіт. Сподіваюсь, що в порядку. Люблю свій канал саме через вас. Дякую, що чекаєте та читаєте. Бачу, що ви йдете, а потім знову приходите.
Ми і є демократія 😂

У мене все нормально, якщо цікаво? Малі ростуть, ми з дружиною трохи офігіваємо.

Це два маленькі всесвіти, що харчуються батьківською любовʼю, а коли батьки втомлюються вони готові їсти і батьківські нерви та здоровʼя:)

Ми щасливі, але втомлені. Через це іноді забуваємо, що щасливі. Тому я придумую собі якісь пригоди, днями купив гамак. Часу на нього немає, але подобається уявляти, як я в ньому лежу.
В цілому уявляти, що ти лежиш це теж дуже прикольний досвід)

Вже у цей четвер🔥🔥🔥
Сольний концерт @iam_le_go у @edison.ua ☝️

Дата 27.03
Старт 20:00

За квитками звертайтесь у @edison.ua

Партнери вечірки:
@12beauty_bar
@laser_vi3
@strekoza_cosmetics_ua
@shampuroff
@dr_zefir
@pizza_sushi_shop

Вважаю, що ми живемо в епіцентрі нового наукового прориву. ШІ — це реальність, яка вже стала невід’ємною частиною нашого життя.

Не розділяю думки, що «повстання машин» знищить людство, адже нищити людство — це, вибачте, наша фішка. Тут нам немає рівних.

ШІ — це ще один інструмент конкуренції, який допоможе рухатися швидше тим, хто не проігнорує його можливості. А тих, хто проігнорує — залишить далеко позаду.

Це реальність.

Розбирайтесь, цікавтесь, вивчайте.
Це не лише корисно, а ще й весело.

Ще в школі придумав таку цитату:

«Розмір нашої незначності у всесвіті дорівнює розмірам всесвіту»

Це про те, коли сильно заганяєшся, але потім дивишся на розміри і час всесвіту…і такий та по-фігу))