Не існує чогось середнього між любов’ю і ненавистю. Ти або любиш, або ненавидиш.

Почуття це завжди крайність, завжди абсолют. У почуття є антонім, але ти ніколи не знайдеш синонім, то буде вже зовсім інше.

Від ненависті до любові один крок, бо це частини одного цілого. Змія яка поїдає свій хвіст
Любов то хвіст, а голова, то ненависть. Перескочити з ненависті до любові набагато простіше, а ніж від байдужості до любові.

Світ побудований із полярностей, вони частини одного цілого, однієї змії.

Наш світ ідеальний і справедливий.
Існують тільки люди, які не розуміють для чого вони прийшли в цей світ. Через це незнання, нерозуміння, через минулі образи на долю, Бога, інших людей
вони і намагаються зруйнувати себе і життя яке їх оточує.

Ця образа керує ними і проживає за них це фантастичне життя.

Ти був народженним, щоб бути щасливим, зовсім не для того, аби страждати.
Ти створений для щастя, для любові
Ти і є та божественна любов, тільки відчуй це всередині і в ту ж мить зміниться все, що тебе оточує.

Фільм «Забороненний», історія Василя Стуса

4 вересня 1965-го - 55 років тому - в київському кінотеатрі "Україна" відбулася прем'єра славетної стрічки Сергія Параджанова "Тіні забутих предків". Ця подія увійшла до історії також як перша в СРСР публічна акція проти політики влади - її учасники висловили рішучу незгоду з арештами діячів української культури.

Подана нище історія, скоріше за все, є вигадкою, акція відбулась за інших обставин.
До зали вдерлися міліція та КДБ, людей "в'язали" просто під час перегляду "Тіней…", але деяким щасливчикам вдалося вислизнути через запасний хід. Або: в перерві між частинами фільму Василь Стус виступав перед публікою з палкими промовами (насправді між частинами фільмів перерв не робили взагалі). Чи таке: після сеансу кадебісти бігали уздовж рядів, щоб запам'ятати, хто підтримав заклик встати. І ще краще: при виході з кінотеатру в глядачів перевіряли документи, записували прізвища, а Дзюба, Стус і Чорновіл, очікуючи на арешт, йшли, взявшись за руки.

Рідко зустрічаєш щирих і добродушних людей. Простих, як польові квіти. Навколо одні «орхідеї» і «нарциси». 

Ліна Костенко

Зі спогадів Л. Лук'яненка про становище в'язнів у виправно-трудовій колонії суворого режиму для засуджених за «особливо небезпечні державні злочини» в с. Кучино Пермської області (РРФСР):

— Фашисти-и-и! - обурено кричав Стус, ідучи по коридору від кабінету на- нальника до камери. — Фашисти-и-и!
— Що сталося, пане Василю? -спитав я пізніше. Уже півроку не маю ні від кого листів. Дружина часто пише, а вони не протускають. І мої листи усі ріжуть. Півроку не можу й слова передати. Конфіскували й червневий. Хотів ударити телеграму до дружини, що писати нічого не дають і заткнули геть чисто рота. Викликав Долматов. Кричить:
— Наклепуєте! Ніхто вам рота не затикає!
— Як не затикає?-питаю. — Ви ж півроку не пропускаєте жодного листа!
— Не пишіть націоналізму і тоді пропускатимемо.
— У чому ж ви бачите націоналізм?
— Ви самі добре знаєте, у чому націоналізм.
— У телеграмах теж націоналізм?
— У телеграмах наклеп на нашу радянську дійсність.
— Але ж правда, що ви півроку не пропускаєте моїх листів до дружини.
— Ні, неправда. Це ви самі не хочете, щоб ваші листи дійшли, й тому так пишете.
— Я не пишу ніякої неправди!
— Ви добре знаєте, що можна писати, а чого не можна.
— Та я вже й так вихолостив листи до повної порожнечі.
— Але й те, що в них залишилося, — націоналізм та наклепи.
— Для вас націоналізм у самій уже українській мові.
— Пишіть по-роcійському.
— Тоді пропускатимете?
— Тоді пропускатимемо.
— А з наклепами?
— Тоді їх меншатиме.
— То ви хочете, щоб я перестав бути собою?
— Я хочу, щоб ви стали РАДЯНСЬКОЮ ЛЮДИНОЮ...»