​​Оце читаю лякалочки Девіс про те, що нам треба погодитись із «28 пунктами», бо потім буде гірше, і згадую, як на весняних «переговорах» у Стамбулі Мединський, вимагаючи чотири наші області, лякав, що наступного разу вимагатиме шість. Однак зараз, устами американців, росіяни говорять фактично про одну, та ще й з двох інших обіцяють забратись. Якось непереконливо вони нас лякають. У дворах дев'яностих подібне називали «взяти на понт».

Усі ці 28 «мирних пунктів», чи скільки їх там уже, чудово працюють для збурення суспільства. Тема торкається абсолютно всіх: як тих, хто має наснагу воювати далі, так і тих, хто не збирався із самого початку й тільки про те і думає, як би без проблем перетнути кордон похуй куди.

При цьому інтерес — не лише в Україні. Збурюються і європейці, і американці. Навіть кацапів трохи цікавить — воно взагалі зачіпає всіх причетних до нашої війни. Звісно ж, все це не призведе до миру, бо в Росії навіть не думають зупинятись, а незгодні давно спочивають у землі.

Переговори, а точніше — «переговори» в кращому випадку зададуть тон для подальших танців довкола російсько-української війни. І найбільш огидне тут те, що наші головні союзники — американці — не проти тієї думки, що за результатами ми, українці, маємо чимось поступитись.

Погодитись на окупацію частини земель, ніби це ми їх колись захопили силою; на обмеження чисельності армії, ніби це ми пішли війною проти сусідів; денацифікацію, ніби це ми чинимо геноцид. Росіяни зображають нас як німців одночасно в першу й другу світові війни, і американцям ОК?

Минуть роки, ми досі воюватимемо, але нове покоління у союзних країнах вже забуде, з чого все почалося. І є великий ризик, що станом на той час нас мало що відрізнятиме від москалів для стороннього глядача. Він сприйматиме наратив тієї сторони, яка вклала в нього більше грошей.

Усім нам потрібен

Союзники нас, звісно, легко можуть кинути. Дехто навіть скаже, що вже кинули. Але ми не пропадемо. У нас є сотні тисяч досвідчених військових з унікальним досвідом, а ще — технології сучасної війни. Ми можемо продавати відповідні товари та послуги найбільш незручним гравцям світової політики й наламувати плани будь-яких гегемонів. А куди діватися, якщо нас після цього всього не взяли у клуб рівних та правоспроможних?

Так, це песимістичний сценарій, однак воєнне мислення змушує готуватися до будь-якого, коли в нього є бодай якась вирогідність. Єдине про що потрібно пам'ятати — нам не світить ніякого майбутнього без нового суспільного договору, центральною тезою котрого має бути загальний військовий обов'язок і виробництво зброї. Епоха глобальних конфліктів тільки почалася, про мирне майбутнє можна забути.

Якщо світові не потрібна добра й пухнаста Україна — він отримає оздоблену, нервову та озброєну. Тоді ми зможемо насолодитись привілеями свободи і справедливості без ризиків дістати кинджал у спину.

Нещодавно вийшов на зв'язок старий друг з Білорусі @MDziadok, якого закрили за протести ще у 2020 році. Його, разом з іншими політв'язнями, звільнили за сприяння американців. Він чудом пережив тюремну систему лукашенківського режиму — і всі п'ять років за ґратами не переставав вірити в нас. Час від часу передавав вітання через адвоката — розпитував, чи я живий-здоровий, і що насправді відбувається на фронті. Зараз приходить до тями у Литві й активно з'являється в медіа.

Артилерійська батарея 47-ї ОМБр знову збирає кошти на ремонт автопарку. Якщо ви пожертвуєте 1000 грн і більше — можете отримати футболку з моїм дизайном!

🫙Банка

💳PayPal: dmrachnik@gmail.com

👕Для отримання футболки

Всі ми справедливо сваримось на кволих союзників, які не дуже допомагають або ж і зовсім зраджують, проте насправді багато з того, що відбувається довкола нас останні 4 роки — зовсім не ганьба історичного масштабу, а цілком закономірні явища.

Пригадуєте, коли восени 2022 ми мали ініціативу й хорошу інерцію, щоб нанести росіянам нищівного удару, однак не мали для цього засобів? Нам довелося чекати до наступного літа, поки союзники не надали достатньо техніки, але було вже пізно.

Далі союзники надали нам конче необхідні далекобійні засоби, однак заборонили бити ними по Росії, посилаючись на можливу ескалацію, і ми знову втратили дорогоцінні можливості. Врешті у нас з'явилися власні далекобійні засоби, які можна використовувати без огляду на чиїсь побоювання, однак росіяни теж не гаяли часу й довершили свої ракети та дрони.

Щойно ми почали відплату тією ж монетою, знищуючи стратегічні підприємства Росії, наш головний західний партнер вирішив... примирити нас. Критично важливі засоби ППО ж різко знадобилися самим союзникам. Знову ми спіткнулись об цей дружній камінчик і розбили собі лоба. І так щоразу.

Можна прослідкувати повторюваний патерн у поведінці наших партнерів: щоразу як ми стаємо здатні на прорив, нам підрізають крильця й тримають у напівживому стані. Щоб чогось не сталося, мабуть. Наприклад, ескалації. І причини такої облудної політики мають сильне історичне коріння.

Якщо згадати масштабні конфлікти ХХ століття, головним винуватцям злочинних війн крепко давали по шапці всім світом лише в тому випадку, якщо вони не були глобальними або хоча б регіональними гегемонами з могутніми арміями, особливо з ядерною зброєю.

Винятків було небагато, але й найбільш яскравий — суецька криза — закінчився простим примусом вивести британські та французькі війська з Єгипту, бо так захотіли більші рибини. Лондон і Париж не були покарані, як це сталося із Берліном у попередньому десятилітті.

Коли війни розв'язували СРСР чи США, цивілізований світ висловлював глибоке занепокоєння або ж нишком надавав їхнім жертвам підтримку, достатню для того, щоб не провалитись, але недостатню для справедливого покарання агресора.

США програли в'єтнамську війну, але не платили репарацій Ханою, а їхні лідери не поставали перед трибуналом за воєнні злочини. Те саме стосується СРСР з його афганською кампанією.

Ще раніше, США, попри свою могутність, не надавали адекватної підтримки колишнім союзникам по Першій світовій війні навіть тоді, коли німецькі танки були на підступах до Парижу. І лише напад Японії, коли найжахливіші злочини вже були скоєні, змусив їх вступити у війну без альтернатив.

Перед тим, коли Третій Рейх розгорнув репресії проти євреїв, більшість країн не погодилась прийняти їх у себе, фактично прирікши на геноцид. Чехословаччину ж узагалі віддали Гітлеру наче жертвенну вівцю.

Тож у дивній поведінці наших союзників сьогодні немає нічого надзвичайного — вона цілком очевидна. Інколи навіть складається враження, що наші партнери більше турбуються про захист інтересів Росії — принаймні практика свідчить саме про це. І їхню мотивацію можна зрозуміти.

Майндсет геополітичної шахівниці не звик рахуватися з пішаками, якими нас безперечно бачать дорогі західні друзі. Безумовною повагою користуються лише великі фігури.

Щоправда, за цими ж правилами пішак може перетворитися на ферзя та круто повернути хід гри. А ще краще ніж терпляче йти до кінця шахової дошки — взагалі не грати за цими правилами.

Принаймні у нас є перевага, бо ми ламаємо модель поведінки, за якою давно мали бути переможені. Натомість ми завоювали серця та розуми половини світу й стоїмо завдяки цивільній армії, що досі не вдавалося тим, хто примирився з роллю пішака.

По ходу всі ці міжнародні рухи з договорнячком — російське ІПСО, створене для того, щоб українське політичне, а за ним і військове керівництво розслабилося й напройобувало все те, що ми витягували, коли країна жила в режимі очікування апокаліпсису.

Члени ФБК в шоці від того, що крім них існує ще хтось, готовий претендувати на моральний авторитет серед росіян. Особливо їх лякає РДК, бо це не просто якась чергова організація інтелігентів у екзилі, в буквально вбивці «їхніх хлопчиків», які ще й не приховують страшних ідей.

Так і треба. Нехай живуть, усвідомлюючи, що якась байкерська банда на службі в «поганих українців» — якими для цих опозиціонерів, безсумнівно, є всі ідейні та безжальні захисники України — здатна на серйозніший опір Путіну і при цьому конкурує за серця й розуми росіян.

Язикаті учасники ФБК на це, принаймні, заслужили, оскільки в боротьбі з режимом не здатні ні на що крім сектантської гризні в еміграції та щирим подивом, чому народи, що їх прихистили, мають свою думку й не люблять їхньої аристократичної імперської зверхності.

Оце подумав, що ідеологічний тиск на молодь чи заборона абортів заради підвищення народжуваності — так собі мотивація зробити вибір на користь дитини, якщо вона стає виключною відповідальністю матері.

Дуже складно вибирати збереження вагітності та материнство, якщо треба думати, як прогодувати і де поселити не лише себе саму, а й майбутню дитину. Логічно припустити, що певні соціально-економічні стимули будуть набагато кращим мотиватором.

Наприклад, виплати вже під час вагітності, а не лише після народження дитини, і ще більші виплати за здобуття професійної освіти, щоб молода матір змогла кваліфіковано працювати одразу після декрету.

Насправді подібні програми давно існують у деяких європейських країнах, де материнство розглядається як суспільна користь, а не індивідуальна проблема, і це навіть приносить результат.

Щоправда, від цих програм не падає статистика абортів, а зростають забезпеченість молодих батьків та інвестиції в майбутнє покоління, зменшення дитячої бідності та материнської соціальної непристосованості.

Хтось може сказати, що подібними програмами зловживатимуть недоброчесні жінки, які обрали зберігати вагітність заради грошей і освітніх можливостей, а не через щире бажання відчути радість материнства та виконати свій патріотичний обов'язок.

Але це нормально, бо всі лишаються у виграші: діти — народжуються і не живуть у злиднях, батьки — працюють і не жебракують, демографічні показники — ростуть, національне багатство — збільшується. Чого ще треба?

Бачу дивну тенденцію, що йде всупереч усталеному століттями армійському шляху кадрового зростання, в якому молодший офіцер — командир взводу рано чи пізно стає офіцером середньої ланки — командиром батальйону, бригади тощо.

Напевно, у невеликій кількості елітних підрозділів це працює, однак в масовій армії я з такими випадками майже не стикався. За чотири роки служби мав нагоду спостерігати інше: толковий офіцер може роками лишатися на своїй посаді, а для зростання переводиться в іншу частину.

Наприклад, у разі звільнення командира роти командир взводу стає ТВО, аж допоки звідкись збоку не пришлють нового. Випадків, коли молодший офіцер дослужується до командира частини, на моєму досвіді було небагато, і вони мали суттєві нюанси.

При цьому на рівні сержантської ланки класична логіка зростання все ще працює — безліч командирів відділень спокійно ставали головними сержантами взводів, а потім рот і вище, або ж отримували пропозицію укласти контракт і стати офіцерами — командирами взводів.

Вбачаю в цьому явищі як цілком раціональні, так і геть нерозумні, корупційні причини. З одного боку, повномасштабна війна — це тотальна криза, в якій кожен толковий керівник має лишатись на своєму місці, бо не факт, що його наступник зможе впоратись.

З іншого боку, старшим начальникам потрібна в першу чергу саме керованість підрозділами, а не авторитет молодших командирів серед підлеглих і їхні людські якості чи воєнні таланти.

Це створює в кадрових процесах кватирку для кумівства, оскільки свій=лояльний, а отже краще поставити на вакантну посаду вірного офіцера зі сторони, аніж дозволити зрости комусь із підрозділу.

Того й маємо ситуацію, в якій командири взводів стають командирами інших рот, потім командирами інших батальйонів і так далі, щоразу потрапляючи в нові колективи, де їх майже ніхто не знає.

Маю невтішний висновок, що така викривлена система росту для офіцерів — не стільки результат корупції чи профнепридатність військового управління, скільки наслідок кризової ситуації — тотальної війни, і ми не позбудемось цього, аж поки не армія не перейде в режим мирного часу.

А поки ми воюємо, офіцери будуть не кращими зі своїх підрозділів, як це, ймовірно, було в класичній для нас прусській армії, а кочовим адміністративним ресурсом, який тасується туди-сюди для владнання проблем.

Але є й хороше — величезний простір для розвитку сержантської ланки, як когорти лідерів усіх рівнів, себто військовослужбовців, що поєднують бойові та адміністративні функції, мають авторитет, а головне — дбають про підлеглих, бо це їхній прямий і головний обов'язок.

Це може прозвучати контрінтуїтивно, але я у свій час захопився анархізмом саме завдяки Дмитру Корчинському

Це почалося як прикол, але він вийшов з-під контролю, і тому пропоную отакі патчі за донат від 500 грн.

Усі кошти підуть на ремонт машин мого підрозділу — артилерійської батареї 47-ї ОМБр.

🫙Банка

💳PayPal: dmrachnik@gmail.com

🔰Для отримання патча

Слухаю розмову Данила Мокрика й Максима Бужанського, і одразу впадає на слух маніпулятивна манера спілкування депутата, який легко й невимушено називає чорне білим, потім рожевим, а далі взагалі каже, що сліпий і не розрізняє кольорів.

Спершу шановний народний обранець заявляє, що побачив у Майдані не революцію, а радше переворот. Крім того, що це емоційна маніпуляція (революція — щось хороше, а переворот — щось погане, попри те, що це дуже близькі поняття), це ще й політологічна нісенітниця.

Революцію визначає перш за все масове залучення громадян та неможливість подальшої легітимності системи. Переворот визначається змовою вузького прошарку еліти, незалежно від того, наскільки легітимною була система. Майдан, очевидно, був революцією.

Далі пан депутат говорить, що взагалі не прихильник революції, бо, мовляв, завжди краще еволюція. Так, ніби революція чи еволюція — рівнозначний вибір в меню. Така собі універсальна мудрість в білому пальто, хоча революція чи еволюція — не ті явища, які можна обрати.

Революція стається за сукупності причин і обставин, як стихійний політичний процес, а не як спланована й добре підготовлена політична дія, якої хтось просто забажав. Можна обрати — бути за чи проти революції, але вона є відповіддю на неможливість подальшої еволюції.

Можна готуватися до революції та очолити її, коли вона розпочнеться, маючи агітаторів, лідерів, ідеологію, здатну захопити маси. Можна оголювати протиріччя, провокувати конфлікти, але революція — це не та річ, яка відбувається за чиїмось бажанням.

Революція стає вибором внаслідок нелегітимності та кричущої непопулярності влади, нездатності політичної системи до розвитку або ж перспектив, набагато страшніших за масовий політичний конфлікт.

Дійсно, революції мають катастрофічні наслідки, але так само їх мають і придушені революції, і громадянська бездіяльність під час системної кризи — ми всі маємо наочні приклади цього в сусідів на півночі та на сході.

І це не просто одинична маніпуляція чи сумлінна помилка. Бужанський маніпулює та бреше про все, навіть у темах, які геть не принципові для його доброго іміджу. Він заперечує правдивість соцопитувань, розповідаючи про недоліки бліц-опитувань.

Бужанський «розвінчує» соціологію на прикладі минулих виборів у США, де за опитуваннями перемагала Гарріс, а насправді переміг Трамп. Мовляв, люди брешуть в опитуваннях, буває. Хоча насправді проблема в системі виборів США, яка не гарантує перемогу за кількістю бюлетенів.

Потім депутат радикалізує мовне питання — бізнес обслуговує або українською, або якоюсь іншою мовою, так, ніби українська за замовчуванням і будь-яка інша на вибір клієнта — взагалі не опція. І подібне на кожному кроці. Бреше, маніпулює, вдягає біле пальто і промовляє трюїзми.

Максим Бужанський не має ані переконань, ані банально послідовних ідей, і говорить лише те, що надає йому вигляду помірного та мудрого політика на противагу шаленим радикалам і безголовим революціонерам. Запам'ятайте цього пройдисвіта й не дайте йому політичного майбутнього.