БПЛА – нове слово у мистецтві війни
Це розвідка. Це бомбери. Це FPV, які палять ворожу техніку та зносять бліндажі
БПЛА сьогодні – це як танки в Першій світовій чи як радари в Другій. Рід військ, що народжується з нуля. Рід військ, який створюють тут і зараз.
Хочеш бути серед перших? Серед тих, хто змінює правила гри? Тоді рота ударних безпілотників 104 бригади чекає на твоє резюме. Нам потрібні пілоти, майстри, водії-радіотелефоністи та командири відділень. Якщо ти чогось не знаєш, але готовий навчатись – ми допоможемо.
Надсилай своє резюме сюди:
https://serafims104.org/
Служити з нами – це привілей бути першопрохідцем
Це розвідка. Це бомбери. Це FPV, які палять ворожу техніку та зносять бліндажі
БПЛА сьогодні – це як танки в Першій світовій чи як радари в Другій. Рід військ, що народжується з нуля. Рід військ, який створюють тут і зараз.
Хочеш бути серед перших? Серед тих, хто змінює правила гри? Тоді рота ударних безпілотників 104 бригади чекає на твоє резюме. Нам потрібні пілоти, майстри, водії-радіотелефоністи та командири відділень. Якщо ти чогось не знаєш, але готовий навчатись – ми допоможемо.
Надсилай своє резюме сюди:
https://serafims104.org/
Служити з нами – це привілей бути першопрохідцем
Серафими 104
Рота Ударних Безпілотних Авіаційних Комплексів 104 окремої бригади ТрО
Forwarded from Не Алексей
Стосовно інтерв'ю цього сраного малиша карлсону. Стосовно блокади зерна поляками. Стосовно розмов американських респів про актуальність допомоги Україні в цілому.
Я дуже рекомендую серіал Transatlantic на Нетфліксі.
Правда Другої Світової Війни в тому, що, незважаючи на спроби сторони-переможця зробити вигляд, що це була війна між злом і добром, це абсолютно точно не так.
Це була скоріша війна між злом і мудаками. Егоістичними, холодними, черствими мразями з одного боку, і егоістичними, холодними, черствими мразями з іншого. Зверху, в керівництві, я маю на увазі. А знизу просто якісь людські маси робили своє звичне "ми прості люди поза політикою", "ми просто виконуємо накази" і 1% "мені похуй шанси, я переверну небо і землю заради того, що вважаю правильним". Різниця між Гітлером і Черчиллем з Рузвельтом лише в тому, що Гітлер хотів спалити євреїв у печах холокоста, а Черчіль і Рузвельт не хотіли в це лізти.
Трансатлантик - це саме про це. Як група охуївших героїв боролися за те, щоб врятувати хоч когось з лап Гітлера.
І як їм в цьому заважали США, які не розуміли, навіщо рятувати євреїв і чому це їхня справа.
З одного боку дивишся і охуєваєш, які люди і країни бувають кончені, і якою нелюдською може бути ідеологія, головне шоб вона була загальноприйнятною.
З іншого боку згадуєш шо ти і сам єврей і історію знаєш трохи краще за інших, і чому тут уже дивуватися.
З третього боку згадуєш, як Черчіль крутонув поляків на хую перед війною і лієнцьких казаків після війни.
Складаєш усе це докупи і думаєш ніхуя собі нам ще доїхало цього разу. Якби Путін трохи більше на людину був схожий і менше на гівно. Якби ідеологія захоплення була трохи продуманішою. Якби вони трохи більше задумувалися над медійною складовою анексії. Якби все це сталося не тоді коли сталося, а зараз, у виборчий рік, коли всі сидять на жопі рівно і бояться спугнути електорат.
Який би був тоді пиздець, і як би ми уже в карпатських горах з останнього нлава відстрілювалися.
А через тридцять років після нашої кривавої поразки, і через двадцять вісім років після того, як по нашим трупам все одно спочатку путін би пройшов на польщу, а потім знов по нашим трупам війська нато пройшли б на Москву - в історії все одно закріпилося б глобальне добро, яке перемогло глобальне зло. Трамп, переможець фашизму 21 сторіччя. Такер Карлсон, режисер документального фільму про перемогу Трампа над імперією зла. Ілон Маск, просто Ілон Маск.
Просто нам в цій історії було б відведене місце не людей, які зупинили путіна, а людей-жертв. Розшматованих поляків і розстріляних євреїв. Так, десятки мільйонів. Дуже шкода. Ось вам меморіал. Ось вам по всьому світу меморіали, тільки не пиздіть. Так, ми могли б вас врятувати і меморіали б не знадобилися. Але ж ви розумієте, ріалполітик, всі діла.
Отак було в другій світовій. Кораблі з біженцями розгортали в портах і відправляли назад в Германію. Уявіть собі, як ви біженець, все продали, сіли на корабель в Америку, допливли, а вас розгорнули і ось ви пливете назад в Германію на свою власну казнь, насолоджуючись свіжим океанським повітрям.
Яке щастя, що у нас все ще не так.
Як важливо пам'ятати, що в будь-який момент може стати саме так.
Я дуже рекомендую серіал Transatlantic на Нетфліксі.
Правда Другої Світової Війни в тому, що, незважаючи на спроби сторони-переможця зробити вигляд, що це була війна між злом і добром, це абсолютно точно не так.
Це була скоріша війна між злом і мудаками. Егоістичними, холодними, черствими мразями з одного боку, і егоістичними, холодними, черствими мразями з іншого. Зверху, в керівництві, я маю на увазі. А знизу просто якісь людські маси робили своє звичне "ми прості люди поза політикою", "ми просто виконуємо накази" і 1% "мені похуй шанси, я переверну небо і землю заради того, що вважаю правильним". Різниця між Гітлером і Черчиллем з Рузвельтом лише в тому, що Гітлер хотів спалити євреїв у печах холокоста, а Черчіль і Рузвельт не хотіли в це лізти.
Трансатлантик - це саме про це. Як група охуївших героїв боролися за те, щоб врятувати хоч когось з лап Гітлера.
І як їм в цьому заважали США, які не розуміли, навіщо рятувати євреїв і чому це їхня справа.
З одного боку дивишся і охуєваєш, які люди і країни бувають кончені, і якою нелюдською може бути ідеологія, головне шоб вона була загальноприйнятною.
З іншого боку згадуєш шо ти і сам єврей і історію знаєш трохи краще за інших, і чому тут уже дивуватися.
З третього боку згадуєш, як Черчіль крутонув поляків на хую перед війною і лієнцьких казаків після війни.
Складаєш усе це докупи і думаєш ніхуя собі нам ще доїхало цього разу. Якби Путін трохи більше на людину був схожий і менше на гівно. Якби ідеологія захоплення була трохи продуманішою. Якби вони трохи більше задумувалися над медійною складовою анексії. Якби все це сталося не тоді коли сталося, а зараз, у виборчий рік, коли всі сидять на жопі рівно і бояться спугнути електорат.
Який би був тоді пиздець, і як би ми уже в карпатських горах з останнього нлава відстрілювалися.
А через тридцять років після нашої кривавої поразки, і через двадцять вісім років після того, як по нашим трупам все одно спочатку путін би пройшов на польщу, а потім знов по нашим трупам війська нато пройшли б на Москву - в історії все одно закріпилося б глобальне добро, яке перемогло глобальне зло. Трамп, переможець фашизму 21 сторіччя. Такер Карлсон, режисер документального фільму про перемогу Трампа над імперією зла. Ілон Маск, просто Ілон Маск.
Просто нам в цій історії було б відведене місце не людей, які зупинили путіна, а людей-жертв. Розшматованих поляків і розстріляних євреїв. Так, десятки мільйонів. Дуже шкода. Ось вам меморіал. Ось вам по всьому світу меморіали, тільки не пиздіть. Так, ми могли б вас врятувати і меморіали б не знадобилися. Але ж ви розумієте, ріалполітик, всі діла.
Отак було в другій світовій. Кораблі з біженцями розгортали в портах і відправляли назад в Германію. Уявіть собі, як ви біженець, все продали, сіли на корабель в Америку, допливли, а вас розгорнули і ось ви пливете назад в Германію на свою власну казнь, насолоджуючись свіжим океанським повітрям.
Яке щастя, що у нас все ще не так.
Як важливо пам'ятати, що в будь-який момент може стати саме так.
До війни я лютий не любив.
10 років тому цей місяць зламався для мене у двадцятих числах. Вслід за перемогою Майдану сталося російське вторгнення в Крим. Чудово пам'ятаю емоції того часу. Збентеження, безсилля і відчуття зламу всього, що вважав фундаментом.
На лютий припадало надто багато спогадів. Насамперед про те приниження, яким 10 років тому в останні дні місяця ми платили за власну короткозорість.
Ми сподівалися на документи – і вони нас підвели. Розраховували на союзників – але вони промовчали. Армія, яка завжди вважалася баластом для молодої країни, раптово виявилася її єдиною надією.
Той місяць став вододілом – і рік у рік приносив із собою нагадування про нашу колишню наївність.
Два роки тому лютий знову став місяцем перелому. Але відчуття вже були іншими.
https://forbes.ua/war-in-ukraine/tochka-otscheta-chto-za-dva-goda-izmenila-voyna-rasskazyvaet-pavel-kazarin-23022024-19440
10 років тому цей місяць зламався для мене у двадцятих числах. Вслід за перемогою Майдану сталося російське вторгнення в Крим. Чудово пам'ятаю емоції того часу. Збентеження, безсилля і відчуття зламу всього, що вважав фундаментом.
На лютий припадало надто багато спогадів. Насамперед про те приниження, яким 10 років тому в останні дні місяця ми платили за власну короткозорість.
Ми сподівалися на документи – і вони нас підвели. Розраховували на союзників – але вони промовчали. Армія, яка завжди вважалася баластом для молодої країни, раптово виявилася її єдиною надією.
Той місяць став вододілом – і рік у рік приносив із собою нагадування про нашу колишню наївність.
Два роки тому лютий знову став місяцем перелому. Але відчуття вже були іншими.
https://forbes.ua/war-in-ukraine/tochka-otscheta-chto-za-dva-goda-izmenila-voyna-rasskazyvaet-pavel-kazarin-23022024-19440
Forbes
Точка відліку. Що за два роки змінила війна? Павло Казарін аналізує події та їх вплив на Україну та світ
Forbes попросив журналіста та військовослужбовця Павла Казаріна розповісти, як, на його думку, російсько-українська війна вплинула на Україну, українців та світ.
Легко бути українцем, якщо твоя мама – зі Львова, а тато – з Полтави. Якщо мова твоїх колискових – українська, а вдома висить Кобзар у рушниках.
Коли ти з дитинства не блукаєш між ідентичностями і чітко розумієш, де твоє місце у країні.
А в нас у Криму все було навпаки.
Мало хто з наших батьків народився на півострові. Ми були поколінням переселенців. До того ж, “золота доба” Криму припала на радянські 70-80-і роки. За умов залізної завіси й планової економіки півострів був найпривабливішим радянським курортом. Саме це й рокувало його після 1991-го на десятиліття ностальгії.
Ця ностальгія була скрізь. Причинно-наслідкові зв’язки – порушені. Крах радянської системи мої земляки сприймали не як закономірний наслідок поразки у “холодній війні”, не як результат неефективності соціалістичної економіки, що не витримала конкуренції. Замість цього багато хто волів вважати, що головна причина всіх нещасть – це незалежна Україна, яка приштрикнула Крим тризубом до соціального дна.
Справа була не в мові повсякденного спілкування. Значно більша проблема крилася в тому, що півострів і далі жив у минулому. Горнувся до минувщини. Канонізував радянське. Віднайти себе за таких умов було складно. Та дехто все одно намагався вибудовувати простір спільних сенсів. Тих, що могли б з’єднати півострів з українським материком.
А потім стався Майдан.
І це була історія про цінності. Про те, що особистий вибір важливіший, ніж “кров та ґрунт”. І що українська нація вже не обмежена етнічними категоріями.
Для мене Майдан був також історією про те, як український потяг намагається вирватися з пострадянського депо. І наш Крим мав бути одним із вагонів цього поїзда. У якому, може, час від часу хтось і зривав би стоп-кран, та в підсумку він би разом з іншими вагонами прямував до “західного” депо.
Та потім прийшла Росія, відчепила мій рідний вагон і причепила до свого поїзда, що прямує навіть не на схід, а – в минуле. Саме в те минуле, що має не більше перспектив, ніж вітрильний корабель. Тобто – жодних.
Кримчан від мешканців Донецька та Луганська відрізняє те, що нас гнали з дому політичні причини. В нас не вибухали снаряди, ми не тікали від війни. Коли ми зустрічаємо земляків у будь-яких регіонах країни, то наперед знаємо, що ми – однодумці. Проросійському кримчанину не місце в Україні. Наша прописка стала маркером ідентичності.
Зла іронія. Анексія мого дому стала дефібриляцією для країни. Їй довелося виборсуватися з пострадянської коми. Окупація півострова позбавила нас малої батьківщини, та подарувала велику. Ту, в якій важливі не “кров” і не “ґрунт”, не закінчення прізвищ і не мова колискових. Українцем можна не лише народитися, але й стати.
А ще тепер я напевно знаю: майбутнє не має бути заручником минулого. Мені знадобилося тридцять років, щоб у цьому пересвідчитися. Досить пізнє прозріння, треба зазначити.
Утім, краще пізно, ніж ніколи.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Коли ти з дитинства не блукаєш між ідентичностями і чітко розумієш, де твоє місце у країні.
А в нас у Криму все було навпаки.
Мало хто з наших батьків народився на півострові. Ми були поколінням переселенців. До того ж, “золота доба” Криму припала на радянські 70-80-і роки. За умов залізної завіси й планової економіки півострів був найпривабливішим радянським курортом. Саме це й рокувало його після 1991-го на десятиліття ностальгії.
Ця ностальгія була скрізь. Причинно-наслідкові зв’язки – порушені. Крах радянської системи мої земляки сприймали не як закономірний наслідок поразки у “холодній війні”, не як результат неефективності соціалістичної економіки, що не витримала конкуренції. Замість цього багато хто волів вважати, що головна причина всіх нещасть – це незалежна Україна, яка приштрикнула Крим тризубом до соціального дна.
Справа була не в мові повсякденного спілкування. Значно більша проблема крилася в тому, що півострів і далі жив у минулому. Горнувся до минувщини. Канонізував радянське. Віднайти себе за таких умов було складно. Та дехто все одно намагався вибудовувати простір спільних сенсів. Тих, що могли б з’єднати півострів з українським материком.
А потім стався Майдан.
І це була історія про цінності. Про те, що особистий вибір важливіший, ніж “кров та ґрунт”. І що українська нація вже не обмежена етнічними категоріями.
Для мене Майдан був також історією про те, як український потяг намагається вирватися з пострадянського депо. І наш Крим мав бути одним із вагонів цього поїзда. У якому, може, час від часу хтось і зривав би стоп-кран, та в підсумку він би разом з іншими вагонами прямував до “західного” депо.
Та потім прийшла Росія, відчепила мій рідний вагон і причепила до свого поїзда, що прямує навіть не на схід, а – в минуле. Саме в те минуле, що має не більше перспектив, ніж вітрильний корабель. Тобто – жодних.
Кримчан від мешканців Донецька та Луганська відрізняє те, що нас гнали з дому політичні причини. В нас не вибухали снаряди, ми не тікали від війни. Коли ми зустрічаємо земляків у будь-яких регіонах країни, то наперед знаємо, що ми – однодумці. Проросійському кримчанину не місце в Україні. Наша прописка стала маркером ідентичності.
Зла іронія. Анексія мого дому стала дефібриляцією для країни. Їй довелося виборсуватися з пострадянської коми. Окупація півострова позбавила нас малої батьківщини, та подарувала велику. Ту, в якій важливі не “кров” і не “ґрунт”, не закінчення прізвищ і не мова колискових. Українцем можна не лише народитися, але й стати.
А ще тепер я напевно знаю: майбутнє не має бути заручником минулого. Мені знадобилося тридцять років, щоб у цьому пересвідчитися. Досить пізнє прозріння, треба зазначити.
Утім, краще пізно, ніж ніколи.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
До третього року війни я схуд на двадцять кілограмів.
Не через казенне харчування – в армії годують непогано. Більше того: країна має згодувати солдату три з половиною тисячі кілокалорій на день, і повірте – робить це досить наполегливо.
І не через фізичні навантаження. В армії все індивідуально – і поки одні намотують кілометри, інші можуть засидітися до дистрофії м'язів. До того ж волонтерські вуглеводи завжди під рукою: ті, хто звик заїдати стрес шоколадом, можуть без проблем погладшати на пару розмірів. Тому худнути в армії доводиться не через обставини, а всупереч їм.
Причина була в іншому.
В житті є два способи взаємовідносин із часом: він може працювати на тебе, а може працювати проти. Тебе може забрати швидка з апендицитом, і ти прокинешся після наркозу в лікарні – з усією гамою супутніх відчуттів. Але при цьому ти знатимеш, що з кожною секундою шви затягуються, організм гоїться і твоє завтра буде гарантовано кращим, ніж твоє сьогодні.
А буває й навпаки. Коли ти маєш завдання, дедлайн, але ти старанно ігноруєш і те, й інше. І з кожним днем часу залишається все менше, а обсяг роботи не змінюється. В цей момент тривожність стає твоїм постійним супутником, а час – твоїм супротивником. Тому що за інших рівних завтра буде важче, ніж сьогодні.
Так ось. В армії ти ніколи не впевнений, що час на твоїй стороні.
Зона контролю в солдата не така вже й велика. Ти не знаєш свого майбутнього. Не можеш поручитися за те, що чекає на тебе завтра. Навіть якщо усунути всі адміністративно-бюрократичні несподіванки – тобі ніколи не вдасться прорахувати траєкторію уламків.
А тому ти не можеш бути впевненим, що час – це твій гарантований союзник. Не можеш пообіцяти самому собі, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Звичку контролювати все поспіль краще залишити на цивільне життя – в армії вона стане дуже дратівним супутником.
Рішення схуднути було лише способом зламати систему. По-перше, дієта повертає тобі самому контроль над обставинами – хай навіть він зводиться до контролю того, що лежить на тарілці. А по-друге, вона дозволяє тобі передомовитися з часом. Дозволяє зробити його – хай і на дуже локальному рівні – знову своїм союзником. Ти починаєш жити з думкою, що завтра ти виглядатимеш і почуватимешся краще, ніж зараз. Просто бо сьогодні ти вирішив не заїдати стрес.
А на третій рік служби відчувати час своїм союзником дуже важливо.
Результат війни залежить від незліченної кількості факторів. Ніхто не знає, яким буде наступний чорний лебідь. Ніхто не знає результату виборів у країнах-союзниках. Найпростіше та найефективніше – зосередитися на тому, що ти можеш робити тут і зараз. А принагідно – викреслити саморуйнування зі свого щоденного графіка. В такому разі в твоєму персональному завтра з'явиться хоч якась конкретика.
Я часто думаю про те, що такий підхід набагато універсальніший, ніж здається.
Два роки тому ми сприймали війну як тимчасове викривлення. Як ситуативний зигзаг, який незабаром буде виправлено та випрямлено. Адаптація до думки, що війна – це нова норма, виявилася досить болісною. Ситуація відгонила шулерством і підробкою. Хотілося шукати винного та вимагати бога з машини.
Невизначеність майбутнього – погана підмога для психіки. Відсутність контролю робить будь-яке сьогодні тендітним та нестійким. Ситуація нестабільності не дозволяє спертися й віддихатися. Народжує неврози та роздратування. Накопичує вигоряння та втому. І якщо у спринтерському ривку фінішна лінія проглядається добре й чітко, то в марафонському забігу думка про дистанцію стає страшнішою за саму дистанцію.
У будь-якому новому процесі спершу ти рухаєшся на мотивації, азарті та куражі. Проблема в тому, що це неминуче закінчується – і далі треба рухатися вже на дисципліні. Натхнення поступається місцем необхідності. У моєму випадку ця трансформація сталася після півтора року служби. Якщо після війни мені спаде на думку бігати марафони – я знатиму правила гри наперед.
Якщо ти не впевнений у майбутньому – концентруйся на сьогоденні. Якщо лякає дистанція – зосередься на процесі.
Не через казенне харчування – в армії годують непогано. Більше того: країна має згодувати солдату три з половиною тисячі кілокалорій на день, і повірте – робить це досить наполегливо.
І не через фізичні навантаження. В армії все індивідуально – і поки одні намотують кілометри, інші можуть засидітися до дистрофії м'язів. До того ж волонтерські вуглеводи завжди під рукою: ті, хто звик заїдати стрес шоколадом, можуть без проблем погладшати на пару розмірів. Тому худнути в армії доводиться не через обставини, а всупереч їм.
Причина була в іншому.
В житті є два способи взаємовідносин із часом: він може працювати на тебе, а може працювати проти. Тебе може забрати швидка з апендицитом, і ти прокинешся після наркозу в лікарні – з усією гамою супутніх відчуттів. Але при цьому ти знатимеш, що з кожною секундою шви затягуються, організм гоїться і твоє завтра буде гарантовано кращим, ніж твоє сьогодні.
А буває й навпаки. Коли ти маєш завдання, дедлайн, але ти старанно ігноруєш і те, й інше. І з кожним днем часу залишається все менше, а обсяг роботи не змінюється. В цей момент тривожність стає твоїм постійним супутником, а час – твоїм супротивником. Тому що за інших рівних завтра буде важче, ніж сьогодні.
Так ось. В армії ти ніколи не впевнений, що час на твоїй стороні.
Зона контролю в солдата не така вже й велика. Ти не знаєш свого майбутнього. Не можеш поручитися за те, що чекає на тебе завтра. Навіть якщо усунути всі адміністративно-бюрократичні несподіванки – тобі ніколи не вдасться прорахувати траєкторію уламків.
А тому ти не можеш бути впевненим, що час – це твій гарантований союзник. Не можеш пообіцяти самому собі, що завтра буде краще, ніж сьогодні. Звичку контролювати все поспіль краще залишити на цивільне життя – в армії вона стане дуже дратівним супутником.
Рішення схуднути було лише способом зламати систему. По-перше, дієта повертає тобі самому контроль над обставинами – хай навіть він зводиться до контролю того, що лежить на тарілці. А по-друге, вона дозволяє тобі передомовитися з часом. Дозволяє зробити його – хай і на дуже локальному рівні – знову своїм союзником. Ти починаєш жити з думкою, що завтра ти виглядатимеш і почуватимешся краще, ніж зараз. Просто бо сьогодні ти вирішив не заїдати стрес.
А на третій рік служби відчувати час своїм союзником дуже важливо.
Результат війни залежить від незліченної кількості факторів. Ніхто не знає, яким буде наступний чорний лебідь. Ніхто не знає результату виборів у країнах-союзниках. Найпростіше та найефективніше – зосередитися на тому, що ти можеш робити тут і зараз. А принагідно – викреслити саморуйнування зі свого щоденного графіка. В такому разі в твоєму персональному завтра з'явиться хоч якась конкретика.
Я часто думаю про те, що такий підхід набагато універсальніший, ніж здається.
Два роки тому ми сприймали війну як тимчасове викривлення. Як ситуативний зигзаг, який незабаром буде виправлено та випрямлено. Адаптація до думки, що війна – це нова норма, виявилася досить болісною. Ситуація відгонила шулерством і підробкою. Хотілося шукати винного та вимагати бога з машини.
Невизначеність майбутнього – погана підмога для психіки. Відсутність контролю робить будь-яке сьогодні тендітним та нестійким. Ситуація нестабільності не дозволяє спертися й віддихатися. Народжує неврози та роздратування. Накопичує вигоряння та втому. І якщо у спринтерському ривку фінішна лінія проглядається добре й чітко, то в марафонському забігу думка про дистанцію стає страшнішою за саму дистанцію.
У будь-якому новому процесі спершу ти рухаєшся на мотивації, азарті та куражі. Проблема в тому, що це неминуче закінчується – і далі треба рухатися вже на дисципліні. Натхнення поступається місцем необхідності. У моєму випадку ця трансформація сталася після півтора року служби. Якщо після війни мені спаде на думку бігати марафони – я знатиму правила гри наперед.
Якщо ти не впевнений у майбутньому – концентруйся на сьогоденні. Якщо лякає дистанція – зосередься на процесі.
Справи важливіші за емоції, дисципліна важливіша за мотивацію, і якщо обставини не можна скасувати – знайди собі в них застосування.
Я не знаю, скільки часу триватиме моя служба. Не знаю, коли я зможу змінити піксель на джинси. Мої немобілізовані співгромадяни цього року складатимуть тест на відповідальність – і якщо провалять, то ми всі ризикуємо затриматися в армії. Писати підручник з історії досить втомливо – і ми із задоволенням поділимося цим обов'язком. Головне, щоби було з ким.
Біографія нашого покоління знецінить музеї – адже наша епоха яскравіша за будь-який розділ із підручника історії. Люди, які стануть пам'ятниками, ходять з нами одними вулицями. Ті, чиї біографії вивчатимуть у школах, надсилають нам меми в месенджерах.
Я, як і раніше, вважаю, що ми круто справляємося – всупереч вигорянню та втомі. Як і раніше, намагаюся не втрачати віри в людей – концентруючи злість на окремих персоналіях. Так само вважаю, що мені пощастило з епохою, бо будь-яка інша тепер виглядає як прелюдія до нашої.
На початку 2022-го я планував менше працювати та більше подорожувати. Все здійснилося. Потрібно просто точніше формулювати.
Мені лишилося скинути ще сім кілограмів.
Я не знаю, скільки часу триватиме моя служба. Не знаю, коли я зможу змінити піксель на джинси. Мої немобілізовані співгромадяни цього року складатимуть тест на відповідальність – і якщо провалять, то ми всі ризикуємо затриматися в армії. Писати підручник з історії досить втомливо – і ми із задоволенням поділимося цим обов'язком. Головне, щоби було з ким.
Біографія нашого покоління знецінить музеї – адже наша епоха яскравіша за будь-який розділ із підручника історії. Люди, які стануть пам'ятниками, ходять з нами одними вулицями. Ті, чиї біографії вивчатимуть у школах, надсилають нам меми в месенджерах.
Я, як і раніше, вважаю, що ми круто справляємося – всупереч вигорянню та втомі. Як і раніше, намагаюся не втрачати віри в людей – концентруючи злість на окремих персоналіях. Так само вважаю, що мені пощастило з епохою, бо будь-яка інша тепер виглядає як прелюдія до нашої.
На початку 2022-го я планував менше працювати та більше подорожувати. Все здійснилося. Потрібно просто точніше формулювати.
Мені лишилося скинути ще сім кілограмів.
Forwarded from Tregubov's Purrple Chamber
Дещо щодо підрахунку втрат на війні.
Існують KIA - killed in action. Себто, бійці, вбиті в безпосередньо в бою. В це число можуть включати тих, хто сконав від ран пізніше, а можуть і не включати.
Ще існують MIA - missed in action. Себто, зниклі без вісті.
Ще існують ті, що потрапили в полон.
Ще існують небойові втрати.
Все це в сумі, плюс вибулі по інвалідності, має назву "безповоротні втрати".
Ще існують санітарні втрати (теж бувають бойові та небойові) - це хворі та поранені, які, в принципі, ще можуть відновитися, але от прям зараз не бійці. В сумі з безповоротними вони складають загальні втрати.
Всі ці числа можуть відрізнятися в рази. Вам можуть назвати цифру KIA, а можуть назвати загальні втрати, і кількість буде відрізнятися на порядок. Тому без уточнення структури це все ще гадання на кавовій гущі.
(так, саме тому я більше люблю порівнювати втрати по техніці)
Існують KIA - killed in action. Себто, бійці, вбиті в безпосередньо в бою. В це число можуть включати тих, хто сконав від ран пізніше, а можуть і не включати.
Ще існують MIA - missed in action. Себто, зниклі без вісті.
Ще існують ті, що потрапили в полон.
Ще існують небойові втрати.
Все це в сумі, плюс вибулі по інвалідності, має назву "безповоротні втрати".
Ще існують санітарні втрати (теж бувають бойові та небойові) - це хворі та поранені, які, в принципі, ще можуть відновитися, але от прям зараз не бійці. В сумі з безповоротними вони складають загальні втрати.
Всі ці числа можуть відрізнятися в рази. Вам можуть назвати цифру KIA, а можуть назвати загальні втрати, і кількість буде відрізнятися на порядок. Тому без уточнення структури це все ще гадання на кавовій гущі.
(так, саме тому я більше люблю порівнювати втрати по техніці)
Ви знаєте, чому в нинішній фазі війни у нас немає добробатів?
Тому що добробати в АТО з'явилися як реакція на нездатність армії впоратися із припливом добровольців. Люди йшли на фронт, оминаючи офіційні вертикалі.
Два роки тому роль мобілізаційної кишені виконали Сили ТРО. Десятки тисяч людей прийшли туди, формували батальйони, бригади – і після цього йшли на фронт.
ТрО майже повністю складалися з цивільних – і принесли до армії свої компетенції. Їм ніхто не встиг пояснити, що «в армії так не робиться», а тому вони почали робити речі з категорії «а що так можна було?». Збройні Силі раптом отримали людей, яких до війни ніколи не змогли б дозволити собі просто за зарплатним принципом.
Сьогодні ТрО воює на всіх ділянках фронту – поряд із бригадами Сухопутних військ. Але важливо пам'ятати, з чого все починалося. Тому ловіть лінк на документальний фільм:
«Аматори. Повстання нації»
https://www.youtube.com/watch?v=5aOyWSSSuvg
Тому що добробати в АТО з'явилися як реакція на нездатність армії впоратися із припливом добровольців. Люди йшли на фронт, оминаючи офіційні вертикалі.
Два роки тому роль мобілізаційної кишені виконали Сили ТРО. Десятки тисяч людей прийшли туди, формували батальйони, бригади – і після цього йшли на фронт.
ТрО майже повністю складалися з цивільних – і принесли до армії свої компетенції. Їм ніхто не встиг пояснити, що «в армії так не робиться», а тому вони почали робити речі з категорії «а що так можна було?». Збройні Силі раптом отримали людей, яких до війни ніколи не змогли б дозволити собі просто за зарплатним принципом.
Сьогодні ТрО воює на всіх ділянках фронту – поряд із бригадами Сухопутних військ. Але важливо пам'ятати, з чого все починалося. Тому ловіть лінк на документальний фільм:
«Аматори. Повстання нації»
https://www.youtube.com/watch?v=5aOyWSSSuvg
YouTube
Фільм АМАТОРИ. Постання нації
Новий документальний фільм “Аматори” є результатом сотень інтерв’ю цивільних, які долучились до ТрО після 24.2.2022. Ви побачите війну їхніми очима: від першого рішення взяти в руки зброю до боїв, смертей, оптимізму, сили, болю та ніжності. Побачите, як крок…
До війни я лютий не любив.
10 років тому цей місяць зламався для мене у двадцятих числах. Вслід за перемогою Майдану сталося російське вторгнення в Крим. Чудово пам'ятаю емоції того часу. Збентеження, безсилля і відчуття зламу всього, що вважав фундаментом.
На лютий припадало надто багато спогадів. Насамперед про те приниження, яким 10 років тому в останні дні місяця ми платили за власну короткозорість.
Ми сподівалися на документи – і вони нас підвели. Розраховували на союзників – але вони промовчали. Армія, яка завжди вважалася баластом для молодої країни, раптово виявилася її єдиною надією. Той місяць став вододілом – і рік у рік приносив із собою нагадування про нашу колишню наївність.
Два роки тому лютий знову став місяцем перелому. Але відчуття вже були іншими.
Пам'ятаю черги до військкоматів у перші дні війни. Пам'ятаю тих, хто був готовий дати хабар за право опинитися в армії. Пам'ятаю відчуття веселої агресії та азарту, які панували у батальйоні. У тому коктейлі емоцій було багато всього, але чого там точно не було, то це безсилля. 10 років тому кінець зими став символом нашої слабкості. Два роки тому – свідченням нашої сили.
Оптика «маленької людини» привчає сприймати себе пішаком в руках гравців. Ми довгі роки були готові задовольнятися цією логікою, відводячи своїй країні другорядну роль. Десь далеко був світ «дорослих», які ухвалювали рішення, від яких залежала і наша доля. 2014-й похитнув такий погляд на світ, а 2022-й відправив у небуття.
І тепер роль дорослого доводиться приміряти нам самим. Усі інші уважно стежать за ходом нашої війни. Одні – тому що бояться опинитися в ролі наступної жертви. Інші – бо приміряють на себе кітель агресора. Наша війна визначить правила гри, окреслить межі допустимого, а заразом – оновить підручники у кожній військовій академії по всьому світу.
Від її результату залежатиме нова етична рамка. Що ефективніше: ринкова демократія чи ринкова диктатура? Що далекоглядніше: допомагати жертві чи заробляти на її трагедії? Яка стратегія вигідніша: бути циніком чи ідеалістом? Доки ми виграємо час для наших західних сусідів, вони можуть присвячувати його розвʼязанню цих ребусів.
Попри наші бажання ми стали грати у вищій лізі. Російські танкові колони не дійшли до Ла-Маншу, бо згоріли під Авдіївкою. Російський флот створювався десятиліттями, а був потоплений дронами, придуманими упродовж року. Ми переоцінювали супротивника, недооцінювали себе – і тепер опинилися у ролі епічних персонажів з усіх блокбастерів одночасно.
Адже наша війна і справді більша за нас самих. Все, що відбувається, – це зіткнення не так двох держав, як двох систем. Минулого й майбутнього. Архаїки та сучасності. Ці два табори існували паралельно, і кожен обростав державами, які обирали собі правила гри.
Рано чи пізно системи були приречені зіткнутися, щоб перевірити себе та суперника на міцність. І нашій країні випало стати мірилом стійкості.
Оптика «маленької людини» перестала працювати, але залишилися «маленькі люди». Вони продовжують вписувати будь-яку новину в одну з двох протилежних парадигм. Одна зводиться до того, що все обов'язково буде погано. Інша – до того, що «все неодмінно буде добре».
Ми проходили таке ще в першу фазу війни. Одні розповідали нам про глобальний договірняк та обіцяли швидке поглинання України Росією. Інші твердили про план «анаконду» та обіцяли неминуче задушення Москви та перетворення України на «вітрину цивілізації».
У цих двох таборів – що тоді, що зараз – було значно більше спільного, ніж вони думали. Ті та інші спочатку відмовляли Україні у суб'єктності. У їхніх прогнозах майбутнє визначав хтось інший, чия влада перекреслювала будь-які свідомі зусилля самих українців.
А особливість останніх двох років у тому, що весь цей час Україна доводить свою власну суб'єктність. «Клуб дорослих» існує, і нам виписано членський квиток. Тривога стала нашим супутником саме тому, що наше майбутнє не визначене. Його просто зараз прописують сотні тисяч людей на фронті. Вони ведуть бій, доки ви читаєте цей текст.
10 років тому цей місяць зламався для мене у двадцятих числах. Вслід за перемогою Майдану сталося російське вторгнення в Крим. Чудово пам'ятаю емоції того часу. Збентеження, безсилля і відчуття зламу всього, що вважав фундаментом.
На лютий припадало надто багато спогадів. Насамперед про те приниження, яким 10 років тому в останні дні місяця ми платили за власну короткозорість.
Ми сподівалися на документи – і вони нас підвели. Розраховували на союзників – але вони промовчали. Армія, яка завжди вважалася баластом для молодої країни, раптово виявилася її єдиною надією. Той місяць став вододілом – і рік у рік приносив із собою нагадування про нашу колишню наївність.
Два роки тому лютий знову став місяцем перелому. Але відчуття вже були іншими.
Пам'ятаю черги до військкоматів у перші дні війни. Пам'ятаю тих, хто був готовий дати хабар за право опинитися в армії. Пам'ятаю відчуття веселої агресії та азарту, які панували у батальйоні. У тому коктейлі емоцій було багато всього, але чого там точно не було, то це безсилля. 10 років тому кінець зими став символом нашої слабкості. Два роки тому – свідченням нашої сили.
Оптика «маленької людини» привчає сприймати себе пішаком в руках гравців. Ми довгі роки були готові задовольнятися цією логікою, відводячи своїй країні другорядну роль. Десь далеко був світ «дорослих», які ухвалювали рішення, від яких залежала і наша доля. 2014-й похитнув такий погляд на світ, а 2022-й відправив у небуття.
І тепер роль дорослого доводиться приміряти нам самим. Усі інші уважно стежать за ходом нашої війни. Одні – тому що бояться опинитися в ролі наступної жертви. Інші – бо приміряють на себе кітель агресора. Наша війна визначить правила гри, окреслить межі допустимого, а заразом – оновить підручники у кожній військовій академії по всьому світу.
Від її результату залежатиме нова етична рамка. Що ефективніше: ринкова демократія чи ринкова диктатура? Що далекоглядніше: допомагати жертві чи заробляти на її трагедії? Яка стратегія вигідніша: бути циніком чи ідеалістом? Доки ми виграємо час для наших західних сусідів, вони можуть присвячувати його розвʼязанню цих ребусів.
Попри наші бажання ми стали грати у вищій лізі. Російські танкові колони не дійшли до Ла-Маншу, бо згоріли під Авдіївкою. Російський флот створювався десятиліттями, а був потоплений дронами, придуманими упродовж року. Ми переоцінювали супротивника, недооцінювали себе – і тепер опинилися у ролі епічних персонажів з усіх блокбастерів одночасно.
Адже наша війна і справді більша за нас самих. Все, що відбувається, – це зіткнення не так двох держав, як двох систем. Минулого й майбутнього. Архаїки та сучасності. Ці два табори існували паралельно, і кожен обростав державами, які обирали собі правила гри.
Рано чи пізно системи були приречені зіткнутися, щоб перевірити себе та суперника на міцність. І нашій країні випало стати мірилом стійкості.
Оптика «маленької людини» перестала працювати, але залишилися «маленькі люди». Вони продовжують вписувати будь-яку новину в одну з двох протилежних парадигм. Одна зводиться до того, що все обов'язково буде погано. Інша – до того, що «все неодмінно буде добре».
Ми проходили таке ще в першу фазу війни. Одні розповідали нам про глобальний договірняк та обіцяли швидке поглинання України Росією. Інші твердили про план «анаконду» та обіцяли неминуче задушення Москви та перетворення України на «вітрину цивілізації».
У цих двох таборів – що тоді, що зараз – було значно більше спільного, ніж вони думали. Ті та інші спочатку відмовляли Україні у суб'єктності. У їхніх прогнозах майбутнє визначав хтось інший, чия влада перекреслювала будь-які свідомі зусилля самих українців.
А особливість останніх двох років у тому, що весь цей час Україна доводить свою власну суб'єктність. «Клуб дорослих» існує, і нам виписано членський квиток. Тривога стала нашим супутником саме тому, що наше майбутнє не визначене. Його просто зараз прописують сотні тисяч людей на фронті. Вони ведуть бій, доки ви читаєте цей текст.
І якщо наша війна визначає для інших правила гри в цьому столітті, то для нас самих вона є ще й тестом на відповідальність. Кожен проходить його самостійно, і цьогорічна мобілізація буде ще однією перевіркою на дорослішання. Зрештою, долю країни визначає кожен. Хтось своїми діями. Хтось своєю бездіяльністю. Але якщо ви вирішили зняти з себе відповідальність, це не означає, що вона на вас не ляже.
Наша війна триває довше, ніж ми розраховували, – і це проблема наших очікувань. Наша війна триває довше, ніж вони розраховували, – і це наша заслуга. Ми точно знаємо, що будь-який її результат змінить світ, до якого ми звикли. Але цей результат залежатиме і від того, як війна змінить нас самих.
У мене більше немає емоцій щодо лютого. Ми квити.
Наша війна триває довше, ніж ми розраховували, – і це проблема наших очікувань. Наша війна триває довше, ніж вони розраховували, – і це наша заслуга. Ми точно знаємо, що будь-який її результат змінить світ, до якого ми звикли. Але цей результат залежатиме і від того, як війна змінить нас самих.
У мене більше немає емоцій щодо лютого. Ми квити.
Конспірологія – це чудовий лакмус архаїчного мислення.
Донауковий світогляд пояснював усе, що відбувається, божественним провидінням. В одній частині земної кулі грім пояснювали тим, що Ілля-пророк у колісниці по небу катається. А в іншій – вкладали блискавицю в руки верховного божества, яке гатило нею на власний розсуд.
Релігійна свідомість не допускає збігів. Будь-яке природне явище – це промисел вищої сили. Будь-яка подія – наслідок чужої волі. Щоби вижити, людство вигадувало собі прикмети та обереги. Призначало відповідальних за стихії – й правило їм жертви, аби задобрити. І всі останні сторіччя були полем битви між науковою свідомістю та міфологічною.
Минав час, і наука пояснювала реальність. Блискавка перестала бути небесним знаменням, а стала всього лише електричним розрядом. Медицина відправляла в небуття епідемії, біологія подовжувала життя, ботаніка боролася з неврожаями. Фізика та хімія відповіли на більшість запитань, на які до цього поширювалася монополія релігійної свідомості. Та обивательський попит на “богів” нікуди не подівся. Вони просто перебралися з неба на землю.
І ми не випадково живемо за доби розквіту конспірології.
Тому що в уявленні конспірологів світом керують ті ж таки всесильні, всемогутні істоти. Які, на додачу, не залишають людям права на свободу волі. Все відбувається тільки завдяки таємничим світовим залаштункам, звідки ляльковод смикає обивателів за ниточки.
“Рокфеллери”, “ротшильди”, “Вашингтонський обком” – новим богам люди дають різні імена, та суть незмінна. Всіх цих персонажів конспіролог наділяє безмежною могутністю і здатністю контролювати світ. Свободи волі не існує. Збігу обставин – теж. Збіги проголошуються частиною масштабного плану, в якому не буває недоліків.
Боги були потрібні, щоб пояснити природне. Коли природне пояснила наука – боги знадобилися, щоб пояснити соціальне. Соціологія, політологія, економіка чи історія дають занадто нудні та складні пояснення. Значно заманливіше придумати всесильне, спустити його з небес на землю, наділити свободою волі й дати йому право вершити свій суд над розрізненим натовпом обивателів.
Середньовічному селянинові не було сенсу пояснювати причини землетрусу – його знань не вистачило б, щоб збагнути логіку процесу. Так само немає сенсу пояснювати конспірологу причини каталонського референдуму чи суть ісламського фундаменталізму. Він однак знайде того, кого проголосить архітектором. Кого наділить незбагненною, усвідомленою та вищою силою. І в кого щиро віритиме.
Конспірологія зручна. Якщо вже тебе оточують могутні боги – то що з тебе взяти? Ти лише гвинтик у їхніх іграх: живи собі, тішся з простого і не думай про складне, бо ж воно однак від тебе не залежить. Соціальні боги замінили небесних – тому що природа не терпить порожнечі. А попит на безвідповідальність – непозбутній та вічний.
Люди не змінюються. Пікейні жилети – це нові релігійні фанатики. Некомпетентність, що привласнила монополію на пояснення. В їхніх рівняннях завжди дуже мало невідомих. Якщо реальність не вписується в їхню картину світу – реальності ж гірше.
Суть у тім, що існування великих гравців ніхто не заперечує. Ми живемо у світі, де слабкі враховують інтереси сильних. Де агенти впливу – це реальність, а не вигадка. Де компромісів доходять за рахунок тих, чия питома вага менша.
Водночас ми живемо у складному світі. У цьому світі іноді політику визначає економіка. А іноді – навпаки, політика підпорядковує собі економіку. А часом і те, й інше стає заручниками чиїхось персональних амбіцій. Або емоцій. Чи фантомного болю. Чи історичної традиції.
Спростити світ незнанням. Привласнити право на пояснення. Полініяти все на чорне та біле. Кожен конспіролог нагадує волхва, охочого тлумачити знамення. Віра підмінює знання. Безапеляційність – сумніви. Невігластво – раціональність.
Ласкаво просимо у нове язичництво.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Донауковий світогляд пояснював усе, що відбувається, божественним провидінням. В одній частині земної кулі грім пояснювали тим, що Ілля-пророк у колісниці по небу катається. А в іншій – вкладали блискавицю в руки верховного божества, яке гатило нею на власний розсуд.
Релігійна свідомість не допускає збігів. Будь-яке природне явище – це промисел вищої сили. Будь-яка подія – наслідок чужої волі. Щоби вижити, людство вигадувало собі прикмети та обереги. Призначало відповідальних за стихії – й правило їм жертви, аби задобрити. І всі останні сторіччя були полем битви між науковою свідомістю та міфологічною.
Минав час, і наука пояснювала реальність. Блискавка перестала бути небесним знаменням, а стала всього лише електричним розрядом. Медицина відправляла в небуття епідемії, біологія подовжувала життя, ботаніка боролася з неврожаями. Фізика та хімія відповіли на більшість запитань, на які до цього поширювалася монополія релігійної свідомості. Та обивательський попит на “богів” нікуди не подівся. Вони просто перебралися з неба на землю.
І ми не випадково живемо за доби розквіту конспірології.
Тому що в уявленні конспірологів світом керують ті ж таки всесильні, всемогутні істоти. Які, на додачу, не залишають людям права на свободу волі. Все відбувається тільки завдяки таємничим світовим залаштункам, звідки ляльковод смикає обивателів за ниточки.
“Рокфеллери”, “ротшильди”, “Вашингтонський обком” – новим богам люди дають різні імена, та суть незмінна. Всіх цих персонажів конспіролог наділяє безмежною могутністю і здатністю контролювати світ. Свободи волі не існує. Збігу обставин – теж. Збіги проголошуються частиною масштабного плану, в якому не буває недоліків.
Боги були потрібні, щоб пояснити природне. Коли природне пояснила наука – боги знадобилися, щоб пояснити соціальне. Соціологія, політологія, економіка чи історія дають занадто нудні та складні пояснення. Значно заманливіше придумати всесильне, спустити його з небес на землю, наділити свободою волі й дати йому право вершити свій суд над розрізненим натовпом обивателів.
Середньовічному селянинові не було сенсу пояснювати причини землетрусу – його знань не вистачило б, щоб збагнути логіку процесу. Так само немає сенсу пояснювати конспірологу причини каталонського референдуму чи суть ісламського фундаменталізму. Він однак знайде того, кого проголосить архітектором. Кого наділить незбагненною, усвідомленою та вищою силою. І в кого щиро віритиме.
Конспірологія зручна. Якщо вже тебе оточують могутні боги – то що з тебе взяти? Ти лише гвинтик у їхніх іграх: живи собі, тішся з простого і не думай про складне, бо ж воно однак від тебе не залежить. Соціальні боги замінили небесних – тому що природа не терпить порожнечі. А попит на безвідповідальність – непозбутній та вічний.
Люди не змінюються. Пікейні жилети – це нові релігійні фанатики. Некомпетентність, що привласнила монополію на пояснення. В їхніх рівняннях завжди дуже мало невідомих. Якщо реальність не вписується в їхню картину світу – реальності ж гірше.
Суть у тім, що існування великих гравців ніхто не заперечує. Ми живемо у світі, де слабкі враховують інтереси сильних. Де агенти впливу – це реальність, а не вигадка. Де компромісів доходять за рахунок тих, чия питома вага менша.
Водночас ми живемо у складному світі. У цьому світі іноді політику визначає економіка. А іноді – навпаки, політика підпорядковує собі економіку. А часом і те, й інше стає заручниками чиїхось персональних амбіцій. Або емоцій. Чи фантомного болю. Чи історичної традиції.
Спростити світ незнанням. Привласнити право на пояснення. Полініяти все на чорне та біле. Кожен конспіролог нагадує волхва, охочого тлумачити знамення. Віра підмінює знання. Безапеляційність – сумніви. Невігластво – раціональність.
Ласкаво просимо у нове язичництво.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Казарін вихідного дня
https://nv.ua/ukr/opinion/kazarin-rozpoviv-pro-tri-golovni-bitvi-dlya-ukrajini-shcho-viznachat-rezultat-viyni-50397603.html
https://nv.ua/ukr/opinion/kazarin-rozpoviv-pro-tri-golovni-bitvi-dlya-ukrajini-shcho-viznachat-rezultat-viyni-50397603.html
NV
Три битви для України
Цьогоріч Україні належить виграти одразу три битви, які безпосередньо визначать результат війни. Особливість у тім, що жодна з них не пов’язана з лінією фронту
Forwarded from Не Алексей
Кабмін планує затвердити нові правила бронювання від мобілізації, згідно яких бронювання отримають Скорпіони, Тільці, усі, хто народився у четвер після 16-ї, ФОП з відкритим КВЕДом "риболовля", а також люди з алергією на полуницю.
Оскільки поки тривають обговорення, закон про мобілізацію приймати зарано, рекомендую готуватися до цих, а також інших такого плану і державницької глибини правок.
Тому що комунізм - це прекрасно, головне шоб не у нашому колхозі. Так само і мобілізація. Мобілізація життєво необхідна, головне шоб за неї голосував не я, бо в мене електорат, бабушкі, мамочкі, мамочкіни кукурузкі, і всі вони народ, всі богоносці.
А ви там, плєсєнь окопна, потримайтеся ще трохи, свічечка.гіф, поки ми придумуємо, як провести тотальну мобілізацію, яка нікого не зачепить.
Оскільки поки тривають обговорення, закон про мобілізацію приймати зарано, рекомендую готуватися до цих, а також інших такого плану і державницької глибини правок.
Тому що комунізм - це прекрасно, головне шоб не у нашому колхозі. Так само і мобілізація. Мобілізація життєво необхідна, головне шоб за неї голосував не я, бо в мене електорат, бабушкі, мамочкі, мамочкіни кукурузкі, і всі вони народ, всі богоносці.
А ви там, плєсєнь окопна, потримайтеся ще трохи, свічечка.гіф, поки ми придумуємо, як провести тотальну мобілізацію, яка нікого не зачепить.
Двадцяте сторіччя привчило нас до того, що цензура – це обмеження інформації. Що перемогти дракона можна тільки за допомогою правди. Що факти здатні зруйнувати будь-який авторитарний режим. Та з’ясувалося, що в ХХІ столітті війни точаться за геть іншими правилами.
Інтернет і справді став вироком для колишньої концепції цензури. Та її змінила інша. Та, що приховує факт у нагромадженні інформаційного сміття. Та, що стирає межу між правдою та брехнею. Та, що привчає людину ставити під сумнів очевидне.
Ми чуємо полярні точки зору й завчено повторюємо, що “правда десь посередині”. Але на ділі – правда там, де вона є. І вона не змінює свої координати від появи нових вкидів. Хоча саме на це й розраховують ті, хто намагається створювати альтернативні версії реальності.
На цьому тлі двадцяте століття має доволі патріархальний вигляд. Інформаційні війни тоді точилися за правилами Першої світової. Коли межі шанців – чітко окреслені, зони впливу – теж, а прямі бойові зіткнення відбуваються тільки на периферії. Водночас той таки СРСР мав власний порядок денний, що його він просував “на експорт”. У цьому ідеологічному наборі були “інтернаціоналізм” і “державне регулювання”, “соціальна рівність” та “загальна зайнятість”. Та потім настало двадцять перше сторіччя – і правила змінилися.
Нинішній Кремль намагається не так експортувати свої власні цінності, як руйнувати чужі. Розмиває концепт факту. Засмічує медіапростір фейками. Маніпулює громадською думкою. На зміну стратегії позиційних війн тепер прийшла тактика диверсійних операцій.
Завдання російської пропаганди полягає не в тому, щоб довести перевагу Кремля. Навпаки – вона намагається довести, що всі однакові. Намагається поховати правду в нагромадженні брехні – й тому щедро торгує конспірологією. Розрахунок простий: що більше інформаційного сміття, то вище шанс, що факти просто вислизнуть з уваги авдиторії.
Ми звикли сприймати цензуру як наглухо забиті двері. Як замок, що перешкоджає доступу до інформації. Але нова реальність змінила правила гри. Відтепер цензура – це десятки суперечливих та протилежних версій, які занурюють обивателя в розгубленість. Це ґвалт, що не дає відрізнити правду від брехні, важливу інформацію від вкида, а факт – від фейку.
Сучасний Кремль поставив саме на це. Він цілеспрямовано торпедує чужі інститути та довіру. Підгодовує фріків. Інвестує в хаос. Щодо кожного предмета дискусії вкидаються додаткові версії, що їх єдине завдання – поховати під собою правильну відповідь.
“Місяць – вигадка масонів”. “Місяць зроблений зі швейцарського сиру”. “Місяць – рукотворне коло, прибите цвяхами до небесної тверді”. Усі ці заяви покликані заглушити голоси тих, хто сором’язливо нагадує, що Місяць – це супутник Землі. І головна проблема в тому, що до цієї стратегії не існує протиотрути.
Уся знана нами історія озброєнь – це змагання снаряду проти броні. Що потужніший стає перший – то товстіша стає друга. Та відмінність інформаційних війн у тому, що броні тут не існує в принципі. Тому що навіть розмови про неї можуть обернутися звинуваченнями у цензурі.
До того ж, факти сухі та апелюють до раціо. А інформаційний шум продає себе за допомогою емоцій. У цій сутичці нерідко перемагає не той, хто каже правду, а той, хто говорить яскравіше. Маніпуляції привабливіші за правду з тієї таки причини, з якої люди надають перевагу джанк-фуду, а не здоровому харчуванню. Схоже, що настав час говорити про добу джанк-контенту.
Заклики до чесної конкуренції звучать доволі сумнівно, якщо врахувати, що авторитарні країни витрачають мільярди на просування своїх змістів. А тому нова реальність ставить перед ними незвичні запитання. Наприклад, про те, де межа між пропагандою та журналістикою. Про те, чи має наставати відповідальність за фейки та маніпуляції.
У нас немає відповідей на ці запитання. Але це не означає, що ці запитання непотрібно ставити. Всупереч стереотипам, той, хто говорить правду, найчастіше програє тому, хто бреше. Тому що першого обмежують рамки цієї правди. А другого ніщо не обмежує
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Інтернет і справді став вироком для колишньої концепції цензури. Та її змінила інша. Та, що приховує факт у нагромадженні інформаційного сміття. Та, що стирає межу між правдою та брехнею. Та, що привчає людину ставити під сумнів очевидне.
Ми чуємо полярні точки зору й завчено повторюємо, що “правда десь посередині”. Але на ділі – правда там, де вона є. І вона не змінює свої координати від появи нових вкидів. Хоча саме на це й розраховують ті, хто намагається створювати альтернативні версії реальності.
На цьому тлі двадцяте століття має доволі патріархальний вигляд. Інформаційні війни тоді точилися за правилами Першої світової. Коли межі шанців – чітко окреслені, зони впливу – теж, а прямі бойові зіткнення відбуваються тільки на периферії. Водночас той таки СРСР мав власний порядок денний, що його він просував “на експорт”. У цьому ідеологічному наборі були “інтернаціоналізм” і “державне регулювання”, “соціальна рівність” та “загальна зайнятість”. Та потім настало двадцять перше сторіччя – і правила змінилися.
Нинішній Кремль намагається не так експортувати свої власні цінності, як руйнувати чужі. Розмиває концепт факту. Засмічує медіапростір фейками. Маніпулює громадською думкою. На зміну стратегії позиційних війн тепер прийшла тактика диверсійних операцій.
Завдання російської пропаганди полягає не в тому, щоб довести перевагу Кремля. Навпаки – вона намагається довести, що всі однакові. Намагається поховати правду в нагромадженні брехні – й тому щедро торгує конспірологією. Розрахунок простий: що більше інформаційного сміття, то вище шанс, що факти просто вислизнуть з уваги авдиторії.
Ми звикли сприймати цензуру як наглухо забиті двері. Як замок, що перешкоджає доступу до інформації. Але нова реальність змінила правила гри. Відтепер цензура – це десятки суперечливих та протилежних версій, які занурюють обивателя в розгубленість. Це ґвалт, що не дає відрізнити правду від брехні, важливу інформацію від вкида, а факт – від фейку.
Сучасний Кремль поставив саме на це. Він цілеспрямовано торпедує чужі інститути та довіру. Підгодовує фріків. Інвестує в хаос. Щодо кожного предмета дискусії вкидаються додаткові версії, що їх єдине завдання – поховати під собою правильну відповідь.
“Місяць – вигадка масонів”. “Місяць зроблений зі швейцарського сиру”. “Місяць – рукотворне коло, прибите цвяхами до небесної тверді”. Усі ці заяви покликані заглушити голоси тих, хто сором’язливо нагадує, що Місяць – це супутник Землі. І головна проблема в тому, що до цієї стратегії не існує протиотрути.
Уся знана нами історія озброєнь – це змагання снаряду проти броні. Що потужніший стає перший – то товстіша стає друга. Та відмінність інформаційних війн у тому, що броні тут не існує в принципі. Тому що навіть розмови про неї можуть обернутися звинуваченнями у цензурі.
До того ж, факти сухі та апелюють до раціо. А інформаційний шум продає себе за допомогою емоцій. У цій сутичці нерідко перемагає не той, хто каже правду, а той, хто говорить яскравіше. Маніпуляції привабливіші за правду з тієї таки причини, з якої люди надають перевагу джанк-фуду, а не здоровому харчуванню. Схоже, що настав час говорити про добу джанк-контенту.
Заклики до чесної конкуренції звучать доволі сумнівно, якщо врахувати, що авторитарні країни витрачають мільярди на просування своїх змістів. А тому нова реальність ставить перед ними незвичні запитання. Наприклад, про те, де межа між пропагандою та журналістикою. Про те, чи має наставати відповідальність за фейки та маніпуляції.
У нас немає відповідей на ці запитання. Але це не означає, що ці запитання непотрібно ставити. Всупереч стереотипам, той, хто говорить правду, найчастіше програє тому, хто бреше. Тому що першого обмежують рамки цієї правди. А другого ніщо не обмежує
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Forwarded from Не Алексей
Добровольці - єдина причина, по якій існує Україна. Західна допомога, дрони, волонтери, укроборонпром - це все важливі речі, але справа саме в добровольцях.
І оскільки більше їх уже не стане, то скоро ми зможемо дізнатися, як воно без них.
Тепер їм на зміну мають прийти мобілізовані.
Тобто народний депутат має зробити так, щоб маминих кукурузок, його виборців, забрали в окоп. Де їх може вб'ють, а кукурузкіних мам - навряд чи, і вони залишаться електоратом.
Саме тому ми бачимо цю вакханалію правок, безумні ідеї бронювання, і тотальний ігнор з боку Офіса і Кабміну. Не спішать. Може воно якось само. На ініціативі народу. На добровольцях.
Ну, може. Передайте герцогу Енгіенському, що ми від душі йому дякуємо. Але це українські добровольці.
І оскільки більше їх уже не стане, то скоро ми зможемо дізнатися, як воно без них.
Тепер їм на зміну мають прийти мобілізовані.
Тобто народний депутат має зробити так, щоб маминих кукурузок, його виборців, забрали в окоп. Де їх може вб'ють, а кукурузкіних мам - навряд чи, і вони залишаться електоратом.
Саме тому ми бачимо цю вакханалію правок, безумні ідеї бронювання, і тотальний ігнор з боку Офіса і Кабміну. Не спішать. Може воно якось само. На ініціативі народу. На добровольцях.
Ну, може. Передайте герцогу Енгіенському, що ми від душі йому дякуємо. Але це українські добровольці.
Я тепер нечасто пишу про Крим. Мабуть, за ці роки я просто вичерпався. Все, що хотілося сказати, – висловлене.
Пригадую, як в одному інтерв’ю мене запитали про улюблене місто. Спершу перебирав у пам’яті красиве та альбомне, а потім назвав Сімферополь. Ні, я не з’їхав з глузду. Я все про своє рідне місто знаю. Знаю, що воно маленьке, занедбане і недоладне. Та саме воно має монополію на мої дитячі спогади. Можна прожити весь залишок життя в Брюгге, але там вони вже не з’являться.
Чітко пам’ятаю передвоєнний 2013-ий. Напередодні Майдану півострів здавався периферією колишньої імперії. Забутою та непотрібною, як бабусині консервації. Мабуть, такий вигляд могла б мати російська ескадра в Бізерті десь у 1930-му році. Вже минуло шість років від часу визнання Радянської влади, але ще не настав 1936-й, коли віддадуть на металобрухт останній корабель – лінкор “Генерал Алєксєєв”. Військова постава ще помітна серед швейцарів у готелях, але тапери зі складними слов’янськими іменами вже вчать нові пісні.
Москва жила погромом у Бірюльово, обговорювала нелегальну міграцію, скаржилася на засилля Кавказу. А Крим і далі жив радянськими міфами в їх первісній чистоті. Мітингував проти НАТО, викривав “план Даллеса”, карикатурно міркував про “дружбу народів”. Здавалося, що між останнім радянським бастіоном та новою Росією майже не лишилося нічого спільного.
А потім настав лютий 2014-го. І з’ясувалося, що вся постперебудовна Росія – це лише косметика, що під нею криється та ж таки стара імперія. Крим знову резонував з Москвою: це не вона повернула півострову повістку. Це він нав’язав їй свою.
Пригадую місцевих міських божевільних. Вони ходили з червоними або триколірними прапорами. Говорили радянськими словами і думали радянськими гаслами. Серед них траплялися навіть карикатурні монархісти. Як і годиться – антисеміти. Вони працювали в газеті місцевого гаманця з єврейським прізвищем, що не заважало їм у вільний від роботи час теревенити про “сіоністів” та “змову”.
Ці люди мешкали на цвинтарі. Для них день сьогоднішній був лише плацдармом для повернення у вчора. З ними було нудно й тьмяно. Навіть у закордонних мандрах вони видивлялися насамперед сліди занепаду. Вони були дурні, неосвічені й нерозвинуті.
Я прожив у Криму тридцять років. Десять років працював у журналістиці. Весь цей час ми намагалися зшивати материк і півострів. Шукати точки перетину. Знаходити на мапах якісь інші обрії, крім тих, де завершувався СРСР. Ми хотіли рухатись у день завтрашній, а вони намагалися утягнути нас у вчорашній. І нам видавалося, що час грає за нашу команду. Просто тому, що ми – молоді, а вони – ні. Ми помилялися.
2014-го року всі ці хлопці раптово стали мейнстрімом. З’ясувалося, що ми Росію переоцінювали. Вважали, що вона розумніша, сучасніша, прогресивніша. А вона виявилася до пари цим людям. Орвелл як нова норма.
Я протягнув у Сімферополі до осені 2014-го. З лютого до жовтня писав про те, що Росія виробляє з моїм домом. Іноді складалося враження, що ти всередині роману “Острів Крим” – у тому розділі, де імперія поглинає територію півострова. Під ніж пішло все, у що ти вірив. Незалежні медіа, незалежні люди, право не незгоду. До листопада щезли навіть брижі на воді. Стало зрозуміло, що це все. Настав час забиратися.
Сьогодні мій дім вимушений жити всупереч до всього того, у що я вірю. А втім, і я сьогодні вірю вже не у все.
Протягом цього часу я позбувся багатьох ілюзій. Наприклад, що дорослі люди завжди можуть домовитися. Якщо тобі пропонують капітуляцію як єдиний варіант – діалог неможливий. Сила слова працює там, де люди здатні слухати. А якщо вони здатні вигадувати собі “розіп’ятих хлопчиків” – немає сенсу з ними говорити. Усе, що ви скажете, буде використано проти вас.
З’ясувалося, що життя зовсім не розставляє все на свої місця. Що пущений на самоплив час не обов’язково приводить нас у “завтра”. Він цілком може повернути нас усіх у “вчора”. Покоління батьків відтісняє покоління дітей, щоб забрати майбутнє у внуків.
Факти можуть програвати брехні. Той, хто каже правду, скутий рамками цієї правди.
Пригадую, як в одному інтерв’ю мене запитали про улюблене місто. Спершу перебирав у пам’яті красиве та альбомне, а потім назвав Сімферополь. Ні, я не з’їхав з глузду. Я все про своє рідне місто знаю. Знаю, що воно маленьке, занедбане і недоладне. Та саме воно має монополію на мої дитячі спогади. Можна прожити весь залишок життя в Брюгге, але там вони вже не з’являться.
Чітко пам’ятаю передвоєнний 2013-ий. Напередодні Майдану півострів здавався периферією колишньої імперії. Забутою та непотрібною, як бабусині консервації. Мабуть, такий вигляд могла б мати російська ескадра в Бізерті десь у 1930-му році. Вже минуло шість років від часу визнання Радянської влади, але ще не настав 1936-й, коли віддадуть на металобрухт останній корабель – лінкор “Генерал Алєксєєв”. Військова постава ще помітна серед швейцарів у готелях, але тапери зі складними слов’янськими іменами вже вчать нові пісні.
Москва жила погромом у Бірюльово, обговорювала нелегальну міграцію, скаржилася на засилля Кавказу. А Крим і далі жив радянськими міфами в їх первісній чистоті. Мітингував проти НАТО, викривав “план Даллеса”, карикатурно міркував про “дружбу народів”. Здавалося, що між останнім радянським бастіоном та новою Росією майже не лишилося нічого спільного.
А потім настав лютий 2014-го. І з’ясувалося, що вся постперебудовна Росія – це лише косметика, що під нею криється та ж таки стара імперія. Крим знову резонував з Москвою: це не вона повернула півострову повістку. Це він нав’язав їй свою.
Пригадую місцевих міських божевільних. Вони ходили з червоними або триколірними прапорами. Говорили радянськими словами і думали радянськими гаслами. Серед них траплялися навіть карикатурні монархісти. Як і годиться – антисеміти. Вони працювали в газеті місцевого гаманця з єврейським прізвищем, що не заважало їм у вільний від роботи час теревенити про “сіоністів” та “змову”.
Ці люди мешкали на цвинтарі. Для них день сьогоднішній був лише плацдармом для повернення у вчора. З ними було нудно й тьмяно. Навіть у закордонних мандрах вони видивлялися насамперед сліди занепаду. Вони були дурні, неосвічені й нерозвинуті.
Я прожив у Криму тридцять років. Десять років працював у журналістиці. Весь цей час ми намагалися зшивати материк і півострів. Шукати точки перетину. Знаходити на мапах якісь інші обрії, крім тих, де завершувався СРСР. Ми хотіли рухатись у день завтрашній, а вони намагалися утягнути нас у вчорашній. І нам видавалося, що час грає за нашу команду. Просто тому, що ми – молоді, а вони – ні. Ми помилялися.
2014-го року всі ці хлопці раптово стали мейнстрімом. З’ясувалося, що ми Росію переоцінювали. Вважали, що вона розумніша, сучасніша, прогресивніша. А вона виявилася до пари цим людям. Орвелл як нова норма.
Я протягнув у Сімферополі до осені 2014-го. З лютого до жовтня писав про те, що Росія виробляє з моїм домом. Іноді складалося враження, що ти всередині роману “Острів Крим” – у тому розділі, де імперія поглинає територію півострова. Під ніж пішло все, у що ти вірив. Незалежні медіа, незалежні люди, право не незгоду. До листопада щезли навіть брижі на воді. Стало зрозуміло, що це все. Настав час забиратися.
Сьогодні мій дім вимушений жити всупереч до всього того, у що я вірю. А втім, і я сьогодні вірю вже не у все.
Протягом цього часу я позбувся багатьох ілюзій. Наприклад, що дорослі люди завжди можуть домовитися. Якщо тобі пропонують капітуляцію як єдиний варіант – діалог неможливий. Сила слова працює там, де люди здатні слухати. А якщо вони здатні вигадувати собі “розіп’ятих хлопчиків” – немає сенсу з ними говорити. Усе, що ви скажете, буде використано проти вас.
З’ясувалося, що життя зовсім не розставляє все на свої місця. Що пущений на самоплив час не обов’язково приводить нас у “завтра”. Він цілком може повернути нас усіх у “вчора”. Покоління батьків відтісняє покоління дітей, щоб забрати майбутнє у внуків.
Факти можуть програвати брехні. Той, хто каже правду, скутий рамками цієї правди.