Давати інтерв'ю "в цивільному" просто. Ти говориш лише за себе.
Все змінюється, коли ти одягаєш форму. У цей момент глядач починає тебе узагальнювати – і ти нібито говориш від імені всіх, хто в пікселі.
Насправді нас в армії сотні тисяч, і ми всі різні. Азартні та зосереджені. Сердиті та усміхнені. Нервові та спокійні. Колись ми знімемо форму і ви про це згадаєте.
Сходив до Ukrainian Witness на інтерв'ю
https://youtu.be/ZDIh777x2V4
Все змінюється, коли ти одягаєш форму. У цей момент глядач починає тебе узагальнювати – і ти нібито говориш від імені всіх, хто в пікселі.
Насправді нас в армії сотні тисяч, і ми всі різні. Азартні та зосереджені. Сердиті та усміхнені. Нервові та спокійні. Колись ми знімемо форму і ви про це згадаєте.
Сходив до Ukrainian Witness на інтерв'ю
https://youtu.be/ZDIh777x2V4
YouTube
Казарін про контрнаступ, питання до Залужного, мобілізацію та улюблені мультфільми
Ми записували це інтерв’ю у середмісті столиці. Тут здається, що війни немає. Цвітуть кульбабки, галасують школярі. Правда, галасують вони довкола спаленої російської техніки. У цей час на Сході цілі міста перетворюються на руїні. Герой цього непростого інтерв’ю…
Ідентичність визначається сумою подій, що трапились у нашому житті. А ще – тими, що не трапились.
Я не знаю, яким би я був, якби не анексія Криму. Саме вона перезавантажила мене - змусивши шукати відповіді на питання, які я раніше міг ігнорувати
Але в чиємусь житті анексії Криму могло і не статися. Бо далеко. Бо без вуличних боїв. Бо було не до того.
Когось змінила АТО. Одні воювали, інші волонтерили, треті ставали переселенцями. Але хтось міг і не помітити першої фази війни. Тому що її було локалізовано на сході – і з нею можна було не перетинатися.
24 лютого помітили усі. Важко не помітити війну, коли ворог дотягується ракетними культями до тилових міст. І тепер соціологія показує нам, як сильно змінилося українське суспільство.
Я писав "Дикий Захід Східної Європи" саме про це. Про те, як змінюються люди. Про те, як змінюється ідентичність. Фактично, це мій власний маршрутний лист. Мої власні відповіді, які я шукав та знаходив у цьому процесі.
У 2022 мені здавалося, що війна зробила мою книгу неактуальною. У 2023 році я розумію, що все навпаки. Вторгнення запустило зміни і багато хто проходить зараз той шлях, який інші почали трохи раніше. І потрібно просто підтримувати тих, хто шукає себе за нових умов.
За рік повномасштабної війни тираж додруковували вже двічі. Зараз додруковують втретє. І цієї суботи в Києві ми говоритимемо саме про те, як війна змінює нашу країну та наших людей. Про те, які зміни з нами вже трапились – а які на нас ще чекають. Кожен з нас має свою власну унікальну історію. Але всі вони так чи інакше дуже подібні.
Ось про це і поговоримо.
Київ. «Могилянка» (Іллінська, 9)
13 травня (субота)
15.00
Вхід вільний
Побачимось
Я не знаю, яким би я був, якби не анексія Криму. Саме вона перезавантажила мене - змусивши шукати відповіді на питання, які я раніше міг ігнорувати
Але в чиємусь житті анексії Криму могло і не статися. Бо далеко. Бо без вуличних боїв. Бо було не до того.
Когось змінила АТО. Одні воювали, інші волонтерили, треті ставали переселенцями. Але хтось міг і не помітити першої фази війни. Тому що її було локалізовано на сході – і з нею можна було не перетинатися.
24 лютого помітили усі. Важко не помітити війну, коли ворог дотягується ракетними культями до тилових міст. І тепер соціологія показує нам, як сильно змінилося українське суспільство.
Я писав "Дикий Захід Східної Європи" саме про це. Про те, як змінюються люди. Про те, як змінюється ідентичність. Фактично, це мій власний маршрутний лист. Мої власні відповіді, які я шукав та знаходив у цьому процесі.
У 2022 мені здавалося, що війна зробила мою книгу неактуальною. У 2023 році я розумію, що все навпаки. Вторгнення запустило зміни і багато хто проходить зараз той шлях, який інші почали трохи раніше. І потрібно просто підтримувати тих, хто шукає себе за нових умов.
За рік повномасштабної війни тираж додруковували вже двічі. Зараз додруковують втретє. І цієї суботи в Києві ми говоритимемо саме про те, як війна змінює нашу країну та наших людей. Про те, які зміни з нами вже трапились – а які на нас ще чекають. Кожен з нас має свою власну унікальну історію. Але всі вони так чи інакше дуже подібні.
Ось про це і поговоримо.
Київ. «Могилянка» (Іллінська, 9)
13 травня (субота)
15.00
Вхід вільний
Побачимось
Forwarded from Андрющенко Time
✊Творча група телеканалу ТВ-7 бере участь у мистецькому конкурсі з виробництва відеоматеріалу, присвяченого висвітленню героїзму та професіоналізму військовослужбовців Сил оборони і безпеки України у протистоянні з ворогом під час російсько-української війни.
🦾Документальний серіал "НАШІ" - це історії-портрети бійців, підрозділів, які воюють за Україну в складі Інтернаціонального легіону.
Вже зараз понад 20 тисяч іноземців проходять службу в лавах ЗСУ.
Вони долучаються до різних військових бойових родин, мають різні мотиви участі у війні, їхні героїчні вчинки перехоплюють дух, а на їхньому рахунку багато знищеної та здобутої трофейної техніки ворога.
🇺🇦Вони разом з українцями наближають перемогу та деокупацію українських міст.
🖍Проголосувати за наш проєкт можна за посиланням нижче!
Для нас важливий кожен голос!🙏
https://u.to/bqalHw
Please open Telegram to view this post
VIEW IN TELEGRAM
Буде презентація в Дніпрі. Командування дало дозвіл
До речі. Рівно рік тому ми поїхали на Сіверський Донець – і тоді у моєму армійському житті почалася епоха Сходу.
Фотографував мало. Ще рідше писав. Натомість встиг завести друзів в бригадах з різних регіонів країни. Коли тепер мене питають про армію – завжди відчуваєш додаткову відповідальність. Тому що питають начебто тільки тебе – а відповідати доводиться немовби від імені всіх, хто в пікселі
Але в тому й штука, що розповісти є що
22 травня, Дніпро. Мала зала Філармонії (Воскресенська, 6)
19.00
Як завжди – вхід вільний.
Приходьте, поговоримо про війну
До речі. Рівно рік тому ми поїхали на Сіверський Донець – і тоді у моєму армійському житті почалася епоха Сходу.
Фотографував мало. Ще рідше писав. Натомість встиг завести друзів в бригадах з різних регіонів країни. Коли тепер мене питають про армію – завжди відчуваєш додаткову відповідальність. Тому що питають начебто тільки тебе – а відповідати доводиться немовби від імені всіх, хто в пікселі
Але в тому й штука, що розповісти є що
22 травня, Дніпро. Мала зала Філармонії (Воскресенська, 6)
19.00
Як завжди – вхід вільний.
Приходьте, поговоримо про війну
Когда-то я был знаком с одним священником.
Он говорил, что в Библии можно найти все, что угодно. Что там описаны разные модели поведения для схожих ситуаций. Что свобода выбора остается за человеком – и все определяется тем, где именно мы оставляем в книге свои закладки.
Знаете, этот принцип работает и применительно к армии.
У нас ведь тоже можно найти все, что угодно. Героизм и эгоизм. Смелость и бюрократию. Самопожертвование и равнодушие. На всех одинаковая форма, но под ней разные люди. И твой рассказ об армии будет зависеть от того, где именно в увиденном и пережитом ты станешь расставлять свои закладки.
Одни и те же ситуации очевидцы будут описывать по-разному. В этом нет противоречия – в силах обороны служат сотни тысяч людей. У каждого из которых – свой опыт, своя эмоциональная система и своя жизненная оптика. Каждая солдатская проповедь – на самом деле исповедь. В этот момент мы слушаем не столько рассказ о случившемся, сколько рассказ о говорящем.
В тылу нас часто обобщают. Человек в пикселе сразу же превращается в представителя касты. Сказанное им затем кочует по новостным сайтам с заголовками из серии «солдаты рассказали, что им нравится/не нравится/убивает/делает сильнее». Но в том и штука, что в каждом интервью на вопросы отвечает не форма, а тот, кто под ней. Официальные армейские спикеры неслучайно напоминают роботов – их работа состоит в том, чтобы не пускать в коммуникацию личное.
А личное будет лезть обязательно.
Война изматывает. Люди устают. Чем ближе к фронту – тем больше полномочий у нашей «внутренней обезьяны». Чем дальше от тыла – тем порой сложнее ее контролировать. «Внутренняя обезьяна» питается нашим стрессом и время от времени приходит прокричаться в социальные сети. Выплескивает в них обиду и ярость, отчаяние и гнев, злость и усталость. Но у каждого, кто это слышит в тылу, возникает соблазн обобщить частное – до общего, а индивидуальное – до коллективного.
Наши суждения — это следствие наших характеров. У сложного человека мир устроен сложно. У легкого – просто. Подозрительный человек живет в коварном мире, а добрый – в благожелательном. Никому не придет в голову обобщать своего соседа по лестничной площадке до настроений всего подъезда. До тех пор, пока ваш сосед не наденет пиксель.
В этом обобщении фронта порой чудится попытка тыла выстроить дистанцию. Но правда в том, что нет никаких специальных людей, рожденных для войны. Три четверти тех, кто носит пиксель, еще недавно были гражданскими. У каждого за спиной шлейф собственной биографии, тыловой профессии и семейной истории. Пусть вас не обманывает наша форма. Она может быть на каждом.
В наших лицах мало эпичности. Когда об этой войне станут снимать фильмы –мы не пройдем кастинг даже в массовку. Нас сыграют лауреаты премий и званий, а мы, сидя в зале, будем обсуждать неточности сюжета. Просто нам выпало жить в самый субъектный период истории собственной страны. Армия подарила каждому возможность стать частью чего-то большего. Частью истории, которую будут изучать. Частью процесса, о котором напишут книги. Армия дает возможность быть соавтором событий, которые уравновесят пошатнувшиеся представления о добре и зле.
«А что ты делал во время войны?». Вероятно, именно так будет звучать главный вопрос нашего будущего. И даже если вы не планируете его себе задавать – скорее всего, вам его будут задавать ваши дети. Одни наши друзья станут улицами. Другие – памятниками. Третьи будут писать мемуары – в которых станут вспоминать именно то, на чем они заранее расставили закладки в своей памяти.
Будущие поколения нас обязательно станут возвеличивать – чтобы очень повседневные мы соответствовали масштабу наших событий. Но те, кто живут одновременно с нами – знают правду. Мы ничем от вас не отличаемся. Мы точно такие же как вы. Только уставшие, небритые и сосредоточенные. Которые вдобавок могут рассказывать разное об одном и том же.
Потому что армия и правда как Библия. В ней можно найти все, что угодно.
Даже себя.
Он говорил, что в Библии можно найти все, что угодно. Что там описаны разные модели поведения для схожих ситуаций. Что свобода выбора остается за человеком – и все определяется тем, где именно мы оставляем в книге свои закладки.
Знаете, этот принцип работает и применительно к армии.
У нас ведь тоже можно найти все, что угодно. Героизм и эгоизм. Смелость и бюрократию. Самопожертвование и равнодушие. На всех одинаковая форма, но под ней разные люди. И твой рассказ об армии будет зависеть от того, где именно в увиденном и пережитом ты станешь расставлять свои закладки.
Одни и те же ситуации очевидцы будут описывать по-разному. В этом нет противоречия – в силах обороны служат сотни тысяч людей. У каждого из которых – свой опыт, своя эмоциональная система и своя жизненная оптика. Каждая солдатская проповедь – на самом деле исповедь. В этот момент мы слушаем не столько рассказ о случившемся, сколько рассказ о говорящем.
В тылу нас часто обобщают. Человек в пикселе сразу же превращается в представителя касты. Сказанное им затем кочует по новостным сайтам с заголовками из серии «солдаты рассказали, что им нравится/не нравится/убивает/делает сильнее». Но в том и штука, что в каждом интервью на вопросы отвечает не форма, а тот, кто под ней. Официальные армейские спикеры неслучайно напоминают роботов – их работа состоит в том, чтобы не пускать в коммуникацию личное.
А личное будет лезть обязательно.
Война изматывает. Люди устают. Чем ближе к фронту – тем больше полномочий у нашей «внутренней обезьяны». Чем дальше от тыла – тем порой сложнее ее контролировать. «Внутренняя обезьяна» питается нашим стрессом и время от времени приходит прокричаться в социальные сети. Выплескивает в них обиду и ярость, отчаяние и гнев, злость и усталость. Но у каждого, кто это слышит в тылу, возникает соблазн обобщить частное – до общего, а индивидуальное – до коллективного.
Наши суждения — это следствие наших характеров. У сложного человека мир устроен сложно. У легкого – просто. Подозрительный человек живет в коварном мире, а добрый – в благожелательном. Никому не придет в голову обобщать своего соседа по лестничной площадке до настроений всего подъезда. До тех пор, пока ваш сосед не наденет пиксель.
В этом обобщении фронта порой чудится попытка тыла выстроить дистанцию. Но правда в том, что нет никаких специальных людей, рожденных для войны. Три четверти тех, кто носит пиксель, еще недавно были гражданскими. У каждого за спиной шлейф собственной биографии, тыловой профессии и семейной истории. Пусть вас не обманывает наша форма. Она может быть на каждом.
В наших лицах мало эпичности. Когда об этой войне станут снимать фильмы –мы не пройдем кастинг даже в массовку. Нас сыграют лауреаты премий и званий, а мы, сидя в зале, будем обсуждать неточности сюжета. Просто нам выпало жить в самый субъектный период истории собственной страны. Армия подарила каждому возможность стать частью чего-то большего. Частью истории, которую будут изучать. Частью процесса, о котором напишут книги. Армия дает возможность быть соавтором событий, которые уравновесят пошатнувшиеся представления о добре и зле.
«А что ты делал во время войны?». Вероятно, именно так будет звучать главный вопрос нашего будущего. И даже если вы не планируете его себе задавать – скорее всего, вам его будут задавать ваши дети. Одни наши друзья станут улицами. Другие – памятниками. Третьи будут писать мемуары – в которых станут вспоминать именно то, на чем они заранее расставили закладки в своей памяти.
Будущие поколения нас обязательно станут возвеличивать – чтобы очень повседневные мы соответствовали масштабу наших событий. Но те, кто живут одновременно с нами – знают правду. Мы ничем от вас не отличаемся. Мы точно такие же как вы. Только уставшие, небритые и сосредоточенные. Которые вдобавок могут рассказывать разное об одном и том же.
Потому что армия и правда как Библия. В ней можно найти все, что угодно.
Даже себя.
Дніпро крутий
Він помічав війну, коли вона називалася АТО. Він збирав у себе ветеранів та письменників, створював з нуля музеї та виставки. Йому було не байдуже – і в цьому місті є середовище «своїх» людей. З якими легко бути на одній хвилі.
У цьому місті виросли мої близькі друзі. Вони показували мені свій Дніпро і тому я знаю його спальники не гірше за центр. Я проїжджав його за останній рік багато разів – проскакуючи із заходу на схід чи у зворотному напрямку. А тепер я маю можливість там затриматися. Нехай навіть на одну ніч. Але Дніпро того вартий.
Приходьте у гості. Поговоримо про війну.
Він помічав війну, коли вона називалася АТО. Він збирав у себе ветеранів та письменників, створював з нуля музеї та виставки. Йому було не байдуже – і в цьому місті є середовище «своїх» людей. З якими легко бути на одній хвилі.
У цьому місті виросли мої близькі друзі. Вони показували мені свій Дніпро і тому я знаю його спальники не гірше за центр. Я проїжджав його за останній рік багато разів – проскакуючи із заходу на схід чи у зворотному напрямку. А тепер я маю можливість там затриматися. Нехай навіть на одну ніч. Але Дніпро того вартий.
Приходьте у гості. Поговоримо про війну.
Знаєте, яке запитання мене бісить найбільше? Про контрнаступ.
У мене нещодавно поранили друга, з яким ми разом навчалися у Сімферополі. Вони витягали тіла загиблих хлопців, і почався стрілецький бій. Куля влучила в ногу, зачепила кістку. Я запитував у його дружини, чим допомогти, а сам думав про те, що тепер є шанс, що Сашко пропустить контрнаступ. Пропустить – і вціліє. Тому що посада командира розвідвзводу цього йому не гарантує.
Армія теж чекає на контрнаступ. Але тут нікому не спаде на думку ставитися до нього як до футбольного матчу. Проривати ешелоновану оборону стануть люди у пікселі – і цей процес супроводжуватиметься втратами. Легковажність тилових соцмереж і телестудій межує зі схвальним поплескуванням по плечу. Все одно, що підганяти тих, хто йде вгору Інститутською.
Все, що відбувається на фронті, – це не довгоочікуваний сезон улюбленого серіалу. Це не Колізей, а ви не глядачі на трибунах. Якщо ви збираєтеся стежити за контрнаступом по телевізору, то етичною поведінкою буде мовчати. Армія обійдеться без вашого нетерпіння та бажання похайпувати на гарячій темі. Іноді етика – це вміння вчасно закрити рот.
Деколи здається, ніби в тилу звикли ставити знак рівності між контрнаступом та кінцем війни. Звикли думати, що прорив ворожої оборони обов'язково закінчиться виходом на державні кордони. Зручно думати, що по той бік фронту борються лише деморалізовані "чмоні", але це має мало спільного з реальністю. Щоб не розчаровуватись – не варто зачаровуватися. Війна надовго, хоч би як цей факт йшов урозріз із вашими планами на відпустку.
Єдиний телемарафон було вигадано для того, щоб держава набула єдності голосу. Але часом здається, ніби людина, яка його дивиться, щиро не розуміє, навіщо їй іти до армії. Тому що з екрану вона чує лише переможні реляції. Коли ворог вже те й робить, що слабшає, а ми те й робимо, що перемагаємо – то який сенс комусь особисто йти у військкомат? Навіщо комусь виходити на заміну в тому матчі, в якому наша команда і так перемагає?
У цю ж скарбничку – суперечки про бажаний формат перемоги. Вихід на кордони 23 лютого вже нікому не видається синонімом перемоги. Країна налаштувалась на межі 91-го року. Але в тому то й річ, що між виходом на межі 91-го року і, скажімо, переходом війни в позиційну, є безліч проміжних етапів. Кожен із нас вкладається в бажану версію майбутнього. Хтось – своїми діями. Хтось – своєю бездіяльністю.
Ви знаєте, що армія зробила для вас – спитайте себе, що ви зробили для неї. Замість розмов про контрнаступ краще оцінити масштаб вашої персональної інвестиції в нього. Чим він буде більшим, тим більшу свободу розмірковувань отримаєте особисто ви. Але запевняю вас, чим більше ви будете залучені у війну, тим більше зникатиме спокуса відсторонено про неї розмірковувати.
Бо ви перестанете почуватися глядачем на трибунах. Прийде розуміння, що ви стоїте за спинами тих, хто тримає зброю. Що їхня невдача матиме наслідки для вас особисто. Що ваше майбутнє відокремлює від катастрофи тонка зелена лінія. Якщо "особовий склад" починає набувати для тебе обличчя та імена, то розмови про їхню долю перестають бути зручним способом заповнити паузу в розмові. Бажаєте поміркувати про терміни звільнення Криму та Донбасу? Надягайте піксель, поміркуємо разом.
Тилові міста не повинні виглядати, наче прифронтові. Нікому не буде легше, якщо Київ нагадуватиме Краматорськ, а Львів – Слов'янськ. Якщо тил може жити, не помічаючи війну – значить, хлопці на передку все роблять правильно. Але водночас це не дає тилу право забувати про тих, завдяки кому він цю війну може на собі не відчувати.
Ми живемо у вільній країні. Цю свободу не обнулило навіть повномасштабне вторгнення. Але від того, що у вас є свобода говорити неетичні дурниці, вони не перестають бути неетичними дурницями.
Якщо хочете заслужити право на легковажність – приходьте до нас. Ми маємо вакансії.
У мене нещодавно поранили друга, з яким ми разом навчалися у Сімферополі. Вони витягали тіла загиблих хлопців, і почався стрілецький бій. Куля влучила в ногу, зачепила кістку. Я запитував у його дружини, чим допомогти, а сам думав про те, що тепер є шанс, що Сашко пропустить контрнаступ. Пропустить – і вціліє. Тому що посада командира розвідвзводу цього йому не гарантує.
Армія теж чекає на контрнаступ. Але тут нікому не спаде на думку ставитися до нього як до футбольного матчу. Проривати ешелоновану оборону стануть люди у пікселі – і цей процес супроводжуватиметься втратами. Легковажність тилових соцмереж і телестудій межує зі схвальним поплескуванням по плечу. Все одно, що підганяти тих, хто йде вгору Інститутською.
Все, що відбувається на фронті, – це не довгоочікуваний сезон улюбленого серіалу. Це не Колізей, а ви не глядачі на трибунах. Якщо ви збираєтеся стежити за контрнаступом по телевізору, то етичною поведінкою буде мовчати. Армія обійдеться без вашого нетерпіння та бажання похайпувати на гарячій темі. Іноді етика – це вміння вчасно закрити рот.
Деколи здається, ніби в тилу звикли ставити знак рівності між контрнаступом та кінцем війни. Звикли думати, що прорив ворожої оборони обов'язково закінчиться виходом на державні кордони. Зручно думати, що по той бік фронту борються лише деморалізовані "чмоні", але це має мало спільного з реальністю. Щоб не розчаровуватись – не варто зачаровуватися. Війна надовго, хоч би як цей факт йшов урозріз із вашими планами на відпустку.
Єдиний телемарафон було вигадано для того, щоб держава набула єдності голосу. Але часом здається, ніби людина, яка його дивиться, щиро не розуміє, навіщо їй іти до армії. Тому що з екрану вона чує лише переможні реляції. Коли ворог вже те й робить, що слабшає, а ми те й робимо, що перемагаємо – то який сенс комусь особисто йти у військкомат? Навіщо комусь виходити на заміну в тому матчі, в якому наша команда і так перемагає?
У цю ж скарбничку – суперечки про бажаний формат перемоги. Вихід на кордони 23 лютого вже нікому не видається синонімом перемоги. Країна налаштувалась на межі 91-го року. Але в тому то й річ, що між виходом на межі 91-го року і, скажімо, переходом війни в позиційну, є безліч проміжних етапів. Кожен із нас вкладається в бажану версію майбутнього. Хтось – своїми діями. Хтось – своєю бездіяльністю.
Ви знаєте, що армія зробила для вас – спитайте себе, що ви зробили для неї. Замість розмов про контрнаступ краще оцінити масштаб вашої персональної інвестиції в нього. Чим він буде більшим, тим більшу свободу розмірковувань отримаєте особисто ви. Але запевняю вас, чим більше ви будете залучені у війну, тим більше зникатиме спокуса відсторонено про неї розмірковувати.
Бо ви перестанете почуватися глядачем на трибунах. Прийде розуміння, що ви стоїте за спинами тих, хто тримає зброю. Що їхня невдача матиме наслідки для вас особисто. Що ваше майбутнє відокремлює від катастрофи тонка зелена лінія. Якщо "особовий склад" починає набувати для тебе обличчя та імена, то розмови про їхню долю перестають бути зручним способом заповнити паузу в розмові. Бажаєте поміркувати про терміни звільнення Криму та Донбасу? Надягайте піксель, поміркуємо разом.
Тилові міста не повинні виглядати, наче прифронтові. Нікому не буде легше, якщо Київ нагадуватиме Краматорськ, а Львів – Слов'янськ. Якщо тил може жити, не помічаючи війну – значить, хлопці на передку все роблять правильно. Але водночас це не дає тилу право забувати про тих, завдяки кому він цю війну може на собі не відчувати.
Ми живемо у вільній країні. Цю свободу не обнулило навіть повномасштабне вторгнення. Але від того, що у вас є свобода говорити неетичні дурниці, вони не перестають бути неетичними дурницями.
Якщо хочете заслужити право на легковажність – приходьте до нас. Ми маємо вакансії.
Я рідко викладаю свої інтерв’ю
Зазвичай найважливіше я пишу в колонках, а тому усі інтерв’ю - якоюсь мірою самоцитування. Але не в цей раз. Стався виняток і дуже добре, що стався
Вийшла важлива розмова про армію та про війну. Мені здається її варто послухати
Apple Podcasts: https://shorturl.at/rBLPW
Google Podcasts: https://shorturl.at/crEI5
НВ Подкасти: https://podcasts.nv.ua/episode/21662.html
Spotify: https://shorturl.at/tALMW
Web: https://inshe.simplecast.com/episodes/kazarin
Youtube: https://youtu.be/Hxa0_VCwWIs
Зазвичай найважливіше я пишу в колонках, а тому усі інтерв’ю - якоюсь мірою самоцитування. Але не в цей раз. Стався виняток і дуже добре, що стався
Вийшла важлива розмова про армію та про війну. Мені здається її варто послухати
Apple Podcasts: https://shorturl.at/rBLPW
Google Podcasts: https://shorturl.at/crEI5
НВ Подкасти: https://podcasts.nv.ua/episode/21662.html
Spotify: https://shorturl.at/tALMW
Web: https://inshe.simplecast.com/episodes/kazarin
Youtube: https://youtu.be/Hxa0_VCwWIs
Forwarded from Киты плывут на вписку с ЛСД
Мы еще всерьез не начинали
Итак, оценим последние новости. Евгений Пригожин, герой России и руководитель российского ЧВК Вагнер, по обыкновению ругал российское Министерство обороны и походя сказал, что не знает, чем там занято подразделение российской Росгвардии "Ахмат". В ответ Адам Делимханов, герой России и депутат российского парламента, ответил Пригожину, что не его ума дело, но вообще можем забить стрелку и обсудить по-мужски. Аналогичное заявление выпустил Магомед Даудов, герой России и председатель парламента российского региона. А также Апти Алаудинов, герой России и командир отряда Росгвардии "Ахмат". Пригожин ответил, ответили командиры ЧВК Вагнер - все сплошь герои России. Кто-то даже выложил фото разрушенного российского города Грозный с подписью "можем повторить". Но затем Рамзан Кадыров, герой России и глава российского региона, позвонил Пригожину. По словам Пригожина, они решили спустить вопрос на тормозах. А так, мол, российская ЧВК Вагнер могла бы схлестнуться с российской Росгвардией "Ахмат", но победитель очевиден, а крови было бы много, поэтому ныне решили воздержаться.
Одновременно россиянин Денис Капустин (не герой России, если что, а только гражданин) уже неделю рейдит российский регион в компании других россиян. Вчера россиянин Капустин предложил российскому губернатору встретиться в церкви, чтобы передать ему пленных россиян, которых захватил Капустин. Губернатор ответил, мол, сама приезжай ко мне на КПП раз первая позвонила. Забрать пленных россиян у россиянина Капустина порывался россиянин Пригожин, добавив также, что у российского губернатора нет яиц. Но что-то не срослось, поэтому россияне так и не встретились друг с другом. К вечеру подоспела вишенка на торте: ЧВК Вагнер сообщили, что взяли в плен... российского подполковника, который с ротой солдат сначала обезоружил группу ЧВК Вагнер, а потом пьяным обстрелял машину ЧВК Вагнер. На видео подполковник грустный. Видимо, протрезвел.
Тем временем, как сообщает новостное агентство CCB, в вооруженных силах Украины случился крупномасштабный кризис снабжения. Заводы НАТО работают день и ночь, но все равно не могут обеспечить потребности ВСУ в попкорне.
Итак, оценим последние новости. Евгений Пригожин, герой России и руководитель российского ЧВК Вагнер, по обыкновению ругал российское Министерство обороны и походя сказал, что не знает, чем там занято подразделение российской Росгвардии "Ахмат". В ответ Адам Делимханов, герой России и депутат российского парламента, ответил Пригожину, что не его ума дело, но вообще можем забить стрелку и обсудить по-мужски. Аналогичное заявление выпустил Магомед Даудов, герой России и председатель парламента российского региона. А также Апти Алаудинов, герой России и командир отряда Росгвардии "Ахмат". Пригожин ответил, ответили командиры ЧВК Вагнер - все сплошь герои России. Кто-то даже выложил фото разрушенного российского города Грозный с подписью "можем повторить". Но затем Рамзан Кадыров, герой России и глава российского региона, позвонил Пригожину. По словам Пригожина, они решили спустить вопрос на тормозах. А так, мол, российская ЧВК Вагнер могла бы схлестнуться с российской Росгвардией "Ахмат", но победитель очевиден, а крови было бы много, поэтому ныне решили воздержаться.
Одновременно россиянин Денис Капустин (не герой России, если что, а только гражданин) уже неделю рейдит российский регион в компании других россиян. Вчера россиянин Капустин предложил российскому губернатору встретиться в церкви, чтобы передать ему пленных россиян, которых захватил Капустин. Губернатор ответил, мол, сама приезжай ко мне на КПП раз первая позвонила. Забрать пленных россиян у россиянина Капустина порывался россиянин Пригожин, добавив также, что у российского губернатора нет яиц. Но что-то не срослось, поэтому россияне так и не встретились друг с другом. К вечеру подоспела вишенка на торте: ЧВК Вагнер сообщили, что взяли в плен... российского подполковника, который с ротой солдат сначала обезоружил группу ЧВК Вагнер, а потом пьяным обстрелял машину ЧВК Вагнер. На видео подполковник грустный. Видимо, протрезвел.
Тем временем, как сообщает новостное агентство CCB, в вооруженных силах Украины случился крупномасштабный кризис снабжения. Заводы НАТО работают день и ночь, но все равно не могут обеспечить потребности ВСУ в попкорне.
Останні п'ять років я зрідка давав інтерв'ю про Крим. Тому що він був розділом нашого минулого.
А тепер про Крим запитують усе частіше, бо він стає розділом нашого майбутнього.
Дев'ять років окупації. В'язниці за нелояльність. Покоління випускників, які навчалися за російськими шкільними програмами. Два мільйони людей, які так чи інакше жили за російськими законами. Кримські татари, які весь цей час були головними ворогами російської одностайності.
Хтось скаже, що це все нерозв'язний квест - і буде неправий.
Про все це говорив в інтервʼю із Denys Myhal
https://www.youtube.com/watch?v=zFzpU-uZ6fQ
А тепер про Крим запитують усе частіше, бо він стає розділом нашого майбутнього.
Дев'ять років окупації. В'язниці за нелояльність. Покоління випускників, які навчалися за російськими шкільними програмами. Два мільйони людей, які так чи інакше жили за російськими законами. Кримські татари, які весь цей час були головними ворогами російської одностайності.
Хтось скаже, що це все нерозв'язний квест - і буде неправий.
Про все це говорив в інтервʼю із Denys Myhal
https://www.youtube.com/watch?v=zFzpU-uZ6fQ
YouTube
Що нас чекає у Криму // Вижимка
З журналістом і солдатом ЗСУ Павлом Казаріним обговорюємо, що нас чекатиме у Криму та як давати з цим раду
00:00 Як Крим сприйме контрнаступ?
1:33 Кого Україна вважає злочинцями?
3:57 Чим кримчани унікальні?
6:31 «Є спокуса вигадувати правила, за якими…
00:00 Як Крим сприйме контрнаступ?
1:33 Кого Україна вважає злочинцями?
3:57 Чим кримчани унікальні?
6:31 «Є спокуса вигадувати правила, за якими…
Forwarded from Шрайк Ньюс
Я думаю, среди моих читателей "не все так однозначно" маловато, поэтому копирую этот текст для тех, кто думает, что Раша одним пальцем может разрушить все, что угодно.
Не может. Для этого нужно забраться внутрь с хреновой тучей взрывчатки.
___
Serg Marco: Блд. Трошки реальності для експертів по "не все так очевидно зі знищенням дамби".
Щоб підірвати дамбу на Казаровичах у березні 2022 року, знадобилось 1800 кг тротилу та ще й шнурами до УР-77 докидували. Було два підрива, перший- 1000 кг тротилу, і його не вистачило.
Під другий підрив вибухівку кидали просто в воронку від першого вибуху, з шнурами до УР-77.
Другий підрив зміг пошкодити шлюз, і вода пішла в Ірпінь. І це тільки підрив шлюзу.
І там дамби самої метрів 700 мабуть.
Новокаховська дамба мала 16.5 метрів у висоту. Це висота пʼятиповерхівки. Довжина майже 4 км.
Ніяка ракета не може знищити цю дамбу. Навіть десять ракет.
ОТРК не розраховані на знищення таких споруд. Тому росіяне і не бʼють по дамбам та великим мостам. Бо ОТРК- це для знищення штабів, складів, а не для того щоб у споруди які з десятків метрів бетону зроблені пробивати отвори.
Новокаховська дамба була знищена знизу, те що я бачив по фото - там судячи зі всього закладували тротил на колони під воду. Замінували окремо кожну колону, підірвали, кумулятив знищив під водою колони і руйнування почалось знизу. А потім тиск води просто обрушив дамбу.
Таке мінування - це робота на декілька днів групою саперів. І я не вважаю за можливе що українські диверсанти притарабанили на горбах від 4 і більше тонн вибухівки, та змогли його розмістити на опорах, в шлюзі, та машинному відділенні ретельно охороняємого обʼєкта, да так щоб росіяне цього не помітили.
Це просто неможливо.
Прильоти такої вибухової дії що могли нанести пошкодження дамбі (не плутати з автомобільним містом збоку дамби, там просто шар асфальту на металевих конструкціях, і то його скільки хімарсами били) були б зафільмовані росіянами, такі прильоти неможливо скрити, як і сліди прильотів ЗВЕРХУ. А іх судячи зі всього немає.
А тут чомусь відеопідтверджень прильотів великої потужності немає, але дамба просто зруйнувалась на ровному місці майже по всій довжині.
Дамба була зруйнована професійно. Цілью було не тільки підняти воду (вистачило б знищення шлюзу), а саме знищити повністю дамбу. Принести в Україну екологічну катастрофу на мільярди долларів та зробити на довгий час ті території непридатними для проживання.
Це тероризм. І це єдине на що спроможна Росія.
Не может. Для этого нужно забраться внутрь с хреновой тучей взрывчатки.
___
Serg Marco: Блд. Трошки реальності для експертів по "не все так очевидно зі знищенням дамби".
Щоб підірвати дамбу на Казаровичах у березні 2022 року, знадобилось 1800 кг тротилу та ще й шнурами до УР-77 докидували. Було два підрива, перший- 1000 кг тротилу, і його не вистачило.
Під другий підрив вибухівку кидали просто в воронку від першого вибуху, з шнурами до УР-77.
Другий підрив зміг пошкодити шлюз, і вода пішла в Ірпінь. І це тільки підрив шлюзу.
І там дамби самої метрів 700 мабуть.
Новокаховська дамба мала 16.5 метрів у висоту. Це висота пʼятиповерхівки. Довжина майже 4 км.
Ніяка ракета не може знищити цю дамбу. Навіть десять ракет.
ОТРК не розраховані на знищення таких споруд. Тому росіяне і не бʼють по дамбам та великим мостам. Бо ОТРК- це для знищення штабів, складів, а не для того щоб у споруди які з десятків метрів бетону зроблені пробивати отвори.
Новокаховська дамба була знищена знизу, те що я бачив по фото - там судячи зі всього закладували тротил на колони під воду. Замінували окремо кожну колону, підірвали, кумулятив знищив під водою колони і руйнування почалось знизу. А потім тиск води просто обрушив дамбу.
Таке мінування - це робота на декілька днів групою саперів. І я не вважаю за можливе що українські диверсанти притарабанили на горбах від 4 і більше тонн вибухівки, та змогли його розмістити на опорах, в шлюзі, та машинному відділенні ретельно охороняємого обʼєкта, да так щоб росіяне цього не помітили.
Це просто неможливо.
Прильоти такої вибухової дії що могли нанести пошкодження дамбі (не плутати з автомобільним містом збоку дамби, там просто шар асфальту на металевих конструкціях, і то його скільки хімарсами били) були б зафільмовані росіянами, такі прильоти неможливо скрити, як і сліди прильотів ЗВЕРХУ. А іх судячи зі всього немає.
А тут чомусь відеопідтверджень прильотів великої потужності немає, але дамба просто зруйнувалась на ровному місці майже по всій довжині.
Дамба була зруйнована професійно. Цілью було не тільки підняти воду (вистачило б знищення шлюзу), а саме знищити повністю дамбу. Принести в Україну екологічну катастрофу на мільярди долларів та зробити на довгий час ті території непридатними для проживання.
Це тероризм. І це єдине на що спроможна Росія.
Я рідко пишу колонки про армію
По-перше, бракує часу. По-друге, не вистачає приватності. Важко знайти кілька годин, які ти можеш провести віч-на-віч з ноутбуком, щоб записати побачене.
За останній рік я написав лише два десятки текстів – і паузи між деякими могли досягати місяця. Якщо я вирішу писати книгу - то багато в чому її доведеться писати з нуля.
Тому коли Рома Кравець запропонував записати велике інтерв'ю про армію – я погодився.
Там про все. Про Залужного і про Зеленського. Про політику під час війни та про політику після війни. Про армійський побут, секс та речі, до яких в армії доводиться звикати.
Ми говорили про тилові міста. Про торговців зрадою. Про очікування від перемоги, які в нашій країні різко зросли за останній рік. Про вигорання та про радянські стереотипи про армію.
Ми говорили про те, чому війна стала анестезією для країни. Про те, що на нас чекає після її закінчення. Про те, як після війни Україні не перетворитися на Угорщину.
Фактично це інтерв'ю - це кілька колонок, які мені не було коли писати. Зате тепер їх можна подивитися.
https://www.youtube.com/watch?v=lsueZ99oWVE&t=4s
По-перше, бракує часу. По-друге, не вистачає приватності. Важко знайти кілька годин, які ти можеш провести віч-на-віч з ноутбуком, щоб записати побачене.
За останній рік я написав лише два десятки текстів – і паузи між деякими могли досягати місяця. Якщо я вирішу писати книгу - то багато в чому її доведеться писати з нуля.
Тому коли Рома Кравець запропонував записати велике інтерв'ю про армію – я погодився.
Там про все. Про Залужного і про Зеленського. Про політику під час війни та про політику після війни. Про армійський побут, секс та речі, до яких в армії доводиться звикати.
Ми говорили про тилові міста. Про торговців зрадою. Про очікування від перемоги, які в нашій країні різко зросли за останній рік. Про вигорання та про радянські стереотипи про армію.
Ми говорили про те, чому війна стала анестезією для країни. Про те, що на нас чекає після її закінчення. Про те, як після війни Україні не перетворитися на Угорщину.
Фактично це інтерв'ю - це кілька колонок, які мені не було коли писати. Зате тепер їх можна подивитися.
https://www.youtube.com/watch?v=lsueZ99oWVE&t=4s
YouTube
Зрадофіли в армії / Залужний і Зеленський/ Ідіоти й хайпожери – ПАВЛО КАЗАРІН | ДИВИСЬ!
Павло Казарін – новий герой проєкту «ДИВИСЬ» на УП.
Чому солдати є найбільшими зрадофілами, як армійці ставляться до Валерія Залужного, запитання до Володимира Зеленського, “експертність” Арестовича, ідіоти у Тік Ток, та хто стане новими політиками.
Про…
Чому солдати є найбільшими зрадофілами, як армійці ставляться до Валерія Залужного, запитання до Володимира Зеленського, “експертність” Арестовича, ідіоти у Тік Ток, та хто стане новими політиками.
Про…
Forwarded from Юрій Богданов
В контексті останніх срачів треба нагадати очевидне з побутової срачології:
1. Срач у соцмережах в 9 з 10 випадків працює як інструмент спуску пару у котлі. Не накопичення пару, а саме його каналізації. Тому «як можна сратися коли в країні війна» це доволі дивне питання. Срачі іноді і потрібні, бо травматичний досвід у всього суспільства. А пару не завжди можна (і треба) спускати в конструктив.
2. Срач не є формою дискусії, а є формою виверження емоцій. Тому позитивного результату та порозуміння він не може нести апріорі.
3. Вражаюча більшість (більшість) срачів є результатом випадкового збігу настрою і запиту. Їх ніхто не інспірує. Тому питання «чому срач про це, а не про це» - ідіотське. Це як питати «чому тобі подобається синій, а не круглий?». Природа таких явищ це не про раціо.
4. Наявність срачів не свідчить про розкол суспільства по базовим питанням. Бо про базові питання срачів майже нема. Наявність срачів свідчить про наявність непроговорених тем та невстановлених правил.
5. У срачі у соцмережах (де не працює формула «бити в табло відразу» і де все ще існує ілюзія «анонімності») є велике спокуса перейти на персоніфіковані образи в умовах відсутності аргументів. Це - зайве.
6. Не брати участь у срачах чи брати участь тільки у конкретних срачах чи не брати участь у конкретних срачах - це питання смаку чи вашої форми існування психіки.
Дякую за увагу.
Підписатися.
1. Срач у соцмережах в 9 з 10 випадків працює як інструмент спуску пару у котлі. Не накопичення пару, а саме його каналізації. Тому «як можна сратися коли в країні війна» це доволі дивне питання. Срачі іноді і потрібні, бо травматичний досвід у всього суспільства. А пару не завжди можна (і треба) спускати в конструктив.
2. Срач не є формою дискусії, а є формою виверження емоцій. Тому позитивного результату та порозуміння він не може нести апріорі.
3. Вражаюча більшість (більшість) срачів є результатом випадкового збігу настрою і запиту. Їх ніхто не інспірує. Тому питання «чому срач про це, а не про це» - ідіотське. Це як питати «чому тобі подобається синій, а не круглий?». Природа таких явищ це не про раціо.
4. Наявність срачів не свідчить про розкол суспільства по базовим питанням. Бо про базові питання срачів майже нема. Наявність срачів свідчить про наявність непроговорених тем та невстановлених правил.
5. У срачі у соцмережах (де не працює формула «бити в табло відразу» і де все ще існує ілюзія «анонімності») є велике спокуса перейти на персоніфіковані образи в умовах відсутності аргументів. Це - зайве.
6. Не брати участь у срачах чи брати участь тільки у конкретних срачах чи не брати участь у конкретних срачах - це питання смаку чи вашої форми існування психіки.
Дякую за увагу.
Підписатися.
Forwarded from Шрайк Ньюс
This media is not supported in your browser
VIEW IN TELEGRAM
Грета, мимими 👏