Давайте зафиксирую текущую ситуацию.

✔️На 2024 год у нас закрыт вопрос по поставкам оружия. США, ЕС и отдельные европейские страны выделили достаточные бюджеты.

✔️В 2025 Европа продолжит наращивать военную помощь (одна Германия грозится выделить 15 млрд евро).

Помощь США зависит от результатов выборов президента и Конгресса. Здесь - рулетка, пока гадать не будем.

Но есть вариант страховки на случай плохого исхода - 50 млрд долларов, выделенные за счет доходов от замороженных российских активов.

То есть двухлетний плач полезных идиотов, что "запад нас сливает", с большой вероятностью не оправдается и в 2025.

✔️Это означает, что сейчас все в руках украинской власти и общества.

Насколько грамотно будет действовать военное руководство, насколько правильно будут налажены процессы, сколько моральных сил осталось у воюющих, сколько резервов патриотизма - в тылу.

✔️Российские силы не безграничны. Аналитики сходятся, что в 2025 мы увидим заметное уменьшение количества российского "железа" на фронте. Склады все больше пустеют, а производство новой техники и близко не покрывает потери.

С поставками на фронт российского "мяса" пока неясно. Сейчас все решают безумными выплатами при заключении контракта. Но рано или поздно желающие получить миллион и умереть закончатся, как закончился поток идеологически заряженных, и тогда придется снова решать кнутом. Здесь воздержусь от прогнозов, будем наблюдать.

✔️Но в любом случае главный вызов на ближайшие полтора года - в нас самих.

Я не народжений для війни.

Я взагалі не зустрічав на війні тих, хто був для неї народжений. У роті, з якою я починав служити, були шкільна вчителька, айтівець із Івано-Франківська та цирковий мім із Києва. Бачив в армії трактористів та маркетологів. Бізнесменів і барменів. Власників пасік та СТО.

Можливо, річ у тім, що я не встиг повоювати в кадровій армії. Вона вигравала нам час у 2022-му. Тримала фронт, поки стрімко тренували всіх, хто прийшов до військкоматів у перші дні після вторгнення. А потім співвідношення мобілізованих та кадрових стало таким, що армія перетворилася на народну.

25 місяців тому я судив про війну з фільмів та комп'ютерних ігор. Не повторюйте моїх помилок. Війна не схожа ні на те, ні на інше. Ми не стріляємо з ранку до вечора. Не здійснюємо подвиги в режимі 24/7. Ми абсолютно необов'язково виглядаємо епічно і точно не нагадуємо ваших улюблених кіногероїв. Коли зніматимуть фільм про цю війну – нас не покличуть навіть у масовку.

А ще я не дивлюся телевізор.

Річ не в тім, що там немає сюжетів про армію. Проблема в тому, що у цих сюжетах немає армії. Ті, хто знімають війну, щоразу потрапляють в ту саму пастку. У їхніх матеріалах надлюди творять надзусилля: щодня штурмують посадки, тримають оборону втрьох проти роти, здійснюють подвиги та мстять за друзів. Героями цих сюжетів можна захоплюватись. Їх можна обожнювати. Але з ними неможливо себе співвіднести.

Якби я дивився ці сюжети, то неймовірно боявся б армії. Кожна історія нагадує кульмінацію блокбастера. Кожен герой – молодого грецького бога. Я б додивлявся кожен матеріал із дивовижною сумішшю захоплення та сорому. А ще – із гострим відчуттям невідповідності себе побаченому. І так – я був би певен, що не народжений для війни.

Насправді армійський побут більшості підрозділів на 90% складається з рутини і на 10% – з надзусиль. Причому рутина – це не лише раптове затишшя в окопах. Це ремонт машин та обслуговування техніки. Облік та діловодство. Логістика та продслужба. Це величезна кількість спеціальностей, де потрібні руки та мізки, мізки та руки. Але в тому й особливість, що журналісти привозять з армії розповіді лише про ті самі 10% надзусиль, які вселяють глядачеві пієтет та страх. В результаті – армія потрапляє у пастку глорифікації.

Медіа створили у країни два протилежні настрої. Перший: "армія – територія героїв, які здійснюють подвиги". Другий: "я не схожий на них, а значить, це не для мене". Внаслідок цього армія очолює рейтинг довіри, вулиці завішані рекрутинговими білбордами, а люди при цьому бігають від повісток.

Ті, хто хотів стати героями – давно вже ними стали. Ті, хто мріяв про славу та кар'єру – просто зараз добувають одне та інше. Апелювати до них безглуздо, всі ці люди вже встигли вбратися в піксель. Героїзація служби в армії вже не потрібна. Потрібна рутинізація.

Армія – це роботодавець, який платить високі – за мірками країни – зарплати. Причому вона платить їх не лише за перемогу над німейським левом та лернейською гідрою. Вона платить їх тим, хто гострить Гераклові меч, лагодить йому корч і заповнює журнал обліку подвигів. Вона платить її сержанту по МЗ – який по роздавальній відомості видає лопати для очищення авгієвих стаєнь. Старшому техніку – який стежить за кіньми Діомеда. Зв'язківцям – які перепрошивають Гераклу рації та налаштовують "кропиву" на планшеті.

Але всі ці люди лишаються під радарами українських медіа. Весь наш контент про армію натякає, що Геракл воює самотужки. Що єдиний спосіб бути поруч із ним – це бути йому пропорційним. Що армія – місце для напівбогів, якими можна захоплюватися лише на відстані. І це породжує спотворення, яке робить ідею мобілізації неможливою.

У медіасвіті емоції – це нафта. Той, хто їх здобув, той і озолотився. А тому ЗМІ вибирають із різноманіття армійських історій саме ті, що здатні викликати шок, трепет та скорботу. Це чудовий спосіб заробляти клікбейт. І абсолютно нікудишній – щоб продавати армію як роботодавця.

Будні армійського кухаря неймовірно звичайні. Старшому водієві не потрібен мйольнір для ремонту волонтерського корча.

Логіст не здійснює подвиг, коли видає за накладною майно. Діловод не схожий на Тоні Старка в момент заповнення чергового журналу. І від їхніх історій журналісти звикли відмахуватись.

Втім, не журналістами єдиними. Кінематограф привчив нас бачити у війні подвиг і трагедію, епос і смерть, торжество духу та велич жертви. Комп'ютерні ігри навчили тому, що солдатські будні 24/7 складаються з вогневого контакту. Якщо боєць не спить, то стріляє. Якщо не стріляє – спить.

Третя штурмова вже зрозуміла цю пастку – і тому на рекламних білбордах висить запрошення "працювати в армії". Тому що в армії справді можна працювати. Не перемагати Таноса. Не бурити метеорит. Не підривати зірку смерті. Думати, варити борщ, ремонтувати речі. Бонусом ти отримуєш почуття приналежності, привід для самоповаги, пільги та статус.

Але натомість ми вже третій рік живемо в ситуації збитої оптики. Що вище на п'єдестал ставлять нас – то менше люди хочуть до нас. Що героїчніше описують наш побут – то менше інші хочуть його з нами ділити. До війни ми говорили про те, що заручник клікбейту – це здоровий глузд. 

Але останні три роки заручник військового клікбейту – це країна.

«Дикий Захід Східної Європи» виграв три гранти від Українського інституту книги. Буде переклад англійською, німецькою та польскою

Видавництво Vivat – це найкраще, що може статися з автором.

Кажу з власного досвіду: «Дикий Захід» я довірив саме їм. У нашій співпраці було стільки турботи, уваги та любові, що мого друга Паштета я теж умовив іти до Вівату.

Саме там вийшли його книги «Я працюю на цвинтарі» та «Бабуся вмирати не любила». Так само у Vivat мала вийти третя книга Паштета – «Битись не можна відступити». Але тираж – разом із друкарнею «Фактор-Друк» – було знищено російськими ракетами. Загинуло 7 людей. Поранено двадцять дві.

«Фактор-Друк» був друкарнею видавництва Vivat – і працював у Харкові. Саме у Харкові українські видавництва друкували 90% усіх тиражів – включно зі шкільними підручниками. Тепер книжковий ринок України ризикує просісти щонайменше на третину.

«Віват» буде відновлювати виробництво. Ворог знищив приблизно чверть друкарні. Але решта потужностей вціліла.

Ми можемо допомогти сімʼям загиблих. Та видавництву. Тримайте посилання:

https://send.monobank.ua/jar/ciaBHjkCD

Я рідко викладаю відео своїх інтервʼю

Мені більше до вподоби писати тексти. Але час зараз в дефіциті, а тому я не впевнений, що встигну все сказане перенести на папір

Тому я зроблю виняток

Тут про армію, мовне питання, БПЛА, ідентичність, мобілізацію і демобілізацію, про те, чим відрізняється ухилянт від фаталіста і що не так с телемарафоном

https://www.youtube.com/watch?v=GA86HjcVWNM

#Изменения на карте по итогам мая 2024.

Решил сделать карту в таком масштабе, чтобы было видно все активные участки фронта.

Постоянно слышу, что армия РФ активно наступает и вот-вот будет в (подставьте что угодно).

Наступать-то она наступает, но кроме быстрого хапка серой зоны на севере Харьковской области (где сейчас тоже ступор), темпы так себе.

Знайомтесь, це Рокса

До війни ми працювали разом на ICTV. 2022-го - обидвоє пішли в армію. Тиждень тому виповнилося два роки, як Рокса служить. Тільки тепер вона лейтенант Рокса. В одній дуже спроможній бригаді.

До другої річниці служби вона відкрила збір. Змогла зібрати половину необхідного – і збір забуксував. І, знаєте, в цьому є щось страшенно несправедливе.

Роксі – 29. Вона могла б працювати на ТБ. Їздити за кордон. «Втомлюватися від війни» та викладати фото з відпустки. Натомість вона два роки не вилазить із передка. А тому я вважаю, що нам потрібно допомогти їй закрити збір.

Тим більше, що він не такий уже й великий. Ось посилання:

https://send.monobank.ua/jar/2rnRBc5YGZ

Всі кажуть, шо "економічне бронювання" - це така нова форма справедливості і шось на ліберальному.

Окей, гугл, я якраз чув, шо я ліберал.

У мене питання. Як у ліберала до лібералів.

А скажіть, будь-ласка, чи буде до економічного бронювання економічна демобілізація? Чи хоча б економічна тимчасова відпустка? Ну знаєте, коли солдат сам вирішує, де він потрібніше, на фронті, чи на економічному фронті, і якщо платить 20 тисяч на місяць, то звільняється від служби?

Гарна ж ідея, справедлива, логічне продовження вашої? А шо люди після цього почнуть воювати місяць через два - ну, ви хотіли справедливості у вашому збоченному розумінні - ось вона. Впевнений, всі погодяться, що обпаленому контуженому штурмовику воювати місяць через два це набагато справедливіше ніж економічне бронювання Слобоженка і всіх його друзів-арбітражників.

Ви питаєте, що буде з фронтом? А не треба цього питати. Справедливість буде з фронтом. Така, як економічне бронювання справедливість. Та і з країною в цілому справедливість буде саме така.

Під час Громадянської війни в США армія північних штатів у якийсь момент почала відчувати дефіцит людей. Тоді Конгрес ухвалив перший в історії країни закон про призов. У ньому прописали можливість відстрочки – за $300 чоловік міг відкупитись на рік.

Незабаром представники низів почали говорити, що йде війна багатих, де бʼються бідні. У липні 1863 року ця політика призвела до бунтів. Якщо ви дивилися фільм «Банди Нью-Йорка», то там дуже яскраво це показано.

Тут повинен бути якийсь висновок, але навіщо

У мене є раціональна пропозиція.

А давайте припинимо прикривати сраки смертельно небезпечними ініціативами?

“Економічне бронювання” - це відкуп від обов’язку захищати країну. Що з цього буває, нам розкаже світова історія. Бувають з цього бунти водночас в війську та в тилу, бо фраза “воюють тільки бідні” стає вже не просто балачками для вбогих, а реальністю.

Плюс давайте-но подумаємо, що про це скажуть люди, які в війську зараз. А скажуть вони таке - а можна мені на дембель, я 20 тисяч платитиму. Ні? А що ж так? А чому їм можна, а мені не можна?

І заради чого це все?

А це все заради того, щоб прикрити той факт, що в нас державне оподаткування працює по принципу “мистецтво ощипувати гуся так, щоб він тобі нічого не відщипнув”. Створення “клубу білого бізнесу”, захищеного від кошмарінга - як натяк, що всі інші закошмарені будуть. Постійні взаємонерозуміння із партнерами - ті питають, як економіку з тіні будете виводите, а їм у відповідь “сильнішим тиском”. Реформи перед керівництвом досвічених регіоналів. Відсутність офіційних голів митниці і податкової, замість яких - виконуючі обов’язки та вічний дух Даніла Гетьманцева. Власне, це не я все придумав - бізнес-омбудсмен теж бачить проблему в податковій. Бізнес затиснутий між війною та Гетьманцевим, і ще не факт, що страшніше.

І щоб все це компенсувати, вкидується ідеальна ідея системи “ і вівці цілі, і вовки ситі, і пастуху вічна пам’ять” - ідея економічного бронювання. Бізнесу полегше. Бюджету полегше. Частині ухилянтів полегше.

Правда, війську капець і в соціумі істерія - але ж це вже не сфера відповідальності того ж пана Гетьманцева, еге ж? Це іншим розгрібати.

А давайте так, щоб ні?

Останні два роки Захід відчайдушно намагається уникнути Третьої світової.
 
Обмежує використання своєї зброю для ударів по Росії. Навіть не намагається збивати ракети, які пролітають над його територією. Жахається від ідеї відправити інструкторів на українські полігони. Раз по раз твердить про необхідність «уникнути ескалації».
 
У всьому, що відбувається, ввижається спроба втримати війну у двосторонніх межах. Утримати у просторі та географії. Захід відчайдушно намагається зберегти себе в тій логіці, в якій жив останні десятиліття. І нашу війну сприймає як головну перешкоду.
 
Дуже мило, але це не спрацює.
 
Історія не повторюється — вона лише римується. Та коли вже шукати у ХХ столітті аналогію, яка могла б підійти Україні, — це передвоєнна Чехословаччина. З тією лише різницею, що в нашій версії історії Чехословаччину не покинули на самоті, а навпаки — допомагають їй грошима та зброєю. І в цьому сенсі надворі такий собі 1940 рік, тільки Вермахт досі не вторгся в Польщу, не окупував Францію, не бомбить британські міста — бо, як і раніше, стирає свої військові зуби об армію Чехословаччини.
 
Усією своєю стабільністю Європа зобов’язана Україні. Це ми виграємо їм час для переозброєння. Це ми даємо їм шанс наростити військові бюджети. Це наш досвід дає їм можливість адаптуватися до сучасної війни. Європейцям випала нагода дізнатися, який вигляд має війна двох кадрових армій, бо раніше весь їхній воєнний досвід зводився до протистояння партизанським рухам.
 
Коли вони розмірковують про наслідки війни — лякаються російської поразки. Їм ввижається в цьому загроза ядерного удару. Загроза неконтрольованого розпаду імперії. Другий фронт у країнах Балтії та диверсії у центрі Європи. Але їм не завадило б запитати себе про те, що буде в разі поразки України.
 
Мільйони біженців. Концтабори і репресії. Десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Гуманітарна катастрофа та російські танки біля кордонів Альянсу. А головне — переконаність Москви в тому, що вона зуміла виграти перший акт війни з Північноатлантичним альянсом.
 
Захід може не сприймати себе стороною конфлікту, але набагато важливіше те, що його вважає стороною конфлікту Москва. Росія живе у своїй власній логіці, і в її описі реальності вона вже два роки бореться не з незалежною державою, а з авангардом ворожої імперії. Програш України Москва розцінить лише як свідчення чужої слабкості. І може вирішити, що успіх треба розвивати.
 
Особливість у тому, що Україні випало бути дамбою. Тією самою дамбою, що бере на себе удар стихії. Тією, що захищає Європу від глобальної війни. Тією самою дамбою, в разі руйнування якої всім решта доведеться не загравати зі своїми фермерами, а підбирати їм військову форму і відправляти в окопи.
 
Наша війна залишається двосторонньою і локалізованою тільки тому, що ми ще тримаємося. Щойно в нас зникнуть для цього ресурси — війна добереться до решти. В імперії немає кордонів — у неї є тільки горизонти. І якщо російський президент вважає ідеальним той світ, у якому він виріс, то можете зазирнути в карти Європи 70‑х років.
 
Усе, в чому ми живемо, — це не девіація. Не випадкове спотворення, не помилка історії і не примха диктатора. Це реальність, яка була уготована всім, але на шляху якої випало опинитися нашій краї­ні. Якщо ми програємо, ті, хто виживуть, завжди зможуть вимовити сакраментальне «ми попереджали». Головне, аби було кому.
 
Не стоїть питання про те, чи буде європейська зброя воювати. Питання в тому, хто саме буде нею воювати. Може, Україна — і тоді наші сусіди зможуть зберегти для себе комфортну роль тилу, гаманця і ремонтної майстерні. А може, сама Європа — якщо її виборці «втомляться від війни» та вирішать, що Україна має оборонятися самостійно.
 
Якби Чехословаччину не залишили на самоті, доля Другої світової могла опинитися під питанням. А Третя світова не починається лише тому, що Україна досі воює.

В моєму плейлисті їхня музика давно вже фаворит

І до армії, і тепер. Нічого дивного, бо «Тимчасова назва» – це найкраще поєднання текстів Жадана з нотами. І завтра в Києві у них концерт

Під відкритим небом, біля Михайлівської площі - поруч з баром Sao Miguel.
21 червня, 19 година.
Вхід вільний.

Повірте, це найкращий спосіб зустріти вихідні. Трохи заздрю тим, хто зможе туди потрапити

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2024/06/23/7461828/

Голлівуд нічого не знає про справжню війну.
 
"Взвод", "Падіння чорного яструба", "Апокаліпсис сьогодні" не приносять користі тим, хто хоче зазирнути в окопний побут. У нашій реальності героям цих стрічок можна заздрити. Тому що їхня війна не має нічого спільного з нашою.
 
Після Другої світової в усьому світі кадрові армії воювали з партизанським рухом. Так було у В'єтнамі та в Афганістані. В Чечні та в Сирії. Знову в Афганістані та в Іраку. Винятки траплялися – Корея, ірано-іракська війна чи битва за Фолкленди, – але були такими рідкісними, що радше підкреслювали загальне правило.
 
Битва з партизанами має свою особливість. Кадрова армія застосовує все, що стоїть на її озброєнні. Вона контролює небо – тому її солдати можуть розраховувати на підтримку з повітря. Має броню, яка тримає периметр. Вона має бази, повернення куди знаменує для бійців закінчення бойових дій.
 
Усьому цьому партизани можуть протиставити хіба що стрілецьке озброєння, гранатомети та міномети. Вони влаштовують засідки, закладають фугаси, мінують дороги та стежки. Єдиний спосіб для них завдати удару по армії – це зблизитися з нею на відстань стрілецького бою. А тому в фільмах про ці війни ми бачимо суцільний вогневий контакт.
 
Все це не має нічого спільного з нашою війною.
 
Тому що наша війна – це зіткнення двох військових машин. В арсеналі кожної є артилерія та броня, авіація та ППО, ракети та дрони. Обидві сторони можуть вражати цілі на відстані в десятки кілометрів. Щоб вступити у вогневий контакт із ворогом, потрібно спершу зблизитися з ним. А це саме собою завдання із зірочкою.
 
Останні два роки голлівудські фільми про війну замість співпереживання викликають легке почуття заздрощів. У "Ми були солдатами" вертольоти привозять бійців до гущавини бою. У "Взводі" солдати, що тримають оборону, викликають авіаудар по в'єтнамцях, що атакують. У "Цільнометалевій оболонці" головна проблема – снайпер-одинак, що засів у будівлі. "Падіння чорного яструба" – це історія про те, як колона легкоброньованої техніки в'їжджає в місто, що кишить п'ятьма тисячами солдатів. І потім ще й виїжджає звідти.
 
Все це не має нічого спільного з нашою реальністю. На героїв "Апокаліпсису сьогодні" не падали КАБи. Сапер із "Володаря бурі" не знає, як виглядає танковий бій. На позиції Джона Рембо ніколи не прилітав 152 калібр. Герої цих фільмів ведуть війну, перебуваючи в сильній позиції. Вони можуть більше, ризикують менше, а їхній ворог компенсує технологічне відставання числом. Якщо якісь фільми і здатні викликати у нас співчуття та причетність, то це фільми про Першу світову та про Другу.
 
Українській армії випало стати носієм унікального досвіду. Ми перехоплюємо аеробалістичні ракети та збиваємо стратегічні бомбардувальники. Знищуємо підводні човни й топимо ракетні крейсери. Відправляємо на дно десантні кораблі та виносимо загоризонтні РЛС. Спалюємо за добу десятки танків і бойових машин піхоти.
 
Наша ППО вміє відбиватися від сотень повітряних цілей одночасно. Ми єдині, хто колись збивав гіперзвукові ракети. Єдині, хто знищував літак далекого радіолокаційного виявлення. Єдині, хто вів повітряний бій проти десятків сучасних винищувачів.
 
Такого досвіду не має жодна армія світу – включно з американською. Ми знаємо про зброю наших партнерів більше, ніж вони самі. Наша війна здатна переписати підручники військових академій у всьому світі. Наш досвід унікальний – бо ніхто більше не знає, як воювати із кадровою армією. Засилля стрілецького бою в голлівудських блокбастерах – це лише ознака війни низької інтенсивності.
 
Ми знаємо про війну більше, ніж будь-хто – тому що ніхто крім нас не був на справжній війні. Єдиний, хто знає стільки ж – це наш ворог. І якщо ми не впораємося, то свою різницю в класі він демонструватиме тим, хто стоїть за нашими спинами. Всім тим, хто – як і ми нещодавно – вважають "Падіння чорного яструба" гарною ілюстрацією війни.
 
Голлівуд нічого не знає про справжню війну лише тому, що про неї нічого не знає світ. А це означає, що наступні десятиліття Голлівуд зніматиме кіно про те, як ми її виграли.
 
Або про те, як їм самим довелося її вигравати.

Хвилинка щирої реклами

За останні два роки я провів на ногах трохи більше часу, ніж планував. Ще в 22-му мій друг, який бігає марафони, порадив мені цей бренд шкарпеток. Він не помилився. Тепер моя черга їх радити

До речі, друг тепер теж в ЗСУ. Тому більше шкарпеток богу шкарпеток. Тримайте посилання

https://safety-socks.com