#Изменения на карте по итогам мая 2024.

Решил сделать карту в таком масштабе, чтобы было видно все активные участки фронта.

Постоянно слышу, что армия РФ активно наступает и вот-вот будет в (подставьте что угодно).

Наступать-то она наступает, но кроме быстрого хапка серой зоны на севере Харьковской области (где сейчас тоже ступор), темпы так себе.

Знайомтесь, це Рокса

До війни ми працювали разом на ICTV. 2022-го - обидвоє пішли в армію. Тиждень тому виповнилося два роки, як Рокса служить. Тільки тепер вона лейтенант Рокса. В одній дуже спроможній бригаді.

До другої річниці служби вона відкрила збір. Змогла зібрати половину необхідного – і збір забуксував. І, знаєте, в цьому є щось страшенно несправедливе.

Роксі – 29. Вона могла б працювати на ТБ. Їздити за кордон. «Втомлюватися від війни» та викладати фото з відпустки. Натомість вона два роки не вилазить із передка. А тому я вважаю, що нам потрібно допомогти їй закрити збір.

Тим більше, що він не такий уже й великий. Ось посилання:

https://send.monobank.ua/jar/2rnRBc5YGZ

Всі кажуть, шо "економічне бронювання" - це така нова форма справедливості і шось на ліберальному.

Окей, гугл, я якраз чув, шо я ліберал.

У мене питання. Як у ліберала до лібералів.

А скажіть, будь-ласка, чи буде до економічного бронювання економічна демобілізація? Чи хоча б економічна тимчасова відпустка? Ну знаєте, коли солдат сам вирішує, де він потрібніше, на фронті, чи на економічному фронті, і якщо платить 20 тисяч на місяць, то звільняється від служби?

Гарна ж ідея, справедлива, логічне продовження вашої? А шо люди після цього почнуть воювати місяць через два - ну, ви хотіли справедливості у вашому збоченному розумінні - ось вона. Впевнений, всі погодяться, що обпаленому контуженому штурмовику воювати місяць через два це набагато справедливіше ніж економічне бронювання Слобоженка і всіх його друзів-арбітражників.

Ви питаєте, що буде з фронтом? А не треба цього питати. Справедливість буде з фронтом. Така, як економічне бронювання справедливість. Та і з країною в цілому справедливість буде саме така.

Під час Громадянської війни в США армія північних штатів у якийсь момент почала відчувати дефіцит людей. Тоді Конгрес ухвалив перший в історії країни закон про призов. У ньому прописали можливість відстрочки – за $300 чоловік міг відкупитись на рік.

Незабаром представники низів почали говорити, що йде війна багатих, де бʼються бідні. У липні 1863 року ця політика призвела до бунтів. Якщо ви дивилися фільм «Банди Нью-Йорка», то там дуже яскраво це показано.

Тут повинен бути якийсь висновок, але навіщо

У мене є раціональна пропозиція.

А давайте припинимо прикривати сраки смертельно небезпечними ініціативами?

“Економічне бронювання” - це відкуп від обов’язку захищати країну. Що з цього буває, нам розкаже світова історія. Бувають з цього бунти водночас в війську та в тилу, бо фраза “воюють тільки бідні” стає вже не просто балачками для вбогих, а реальністю.

Плюс давайте-но подумаємо, що про це скажуть люди, які в війську зараз. А скажуть вони таке - а можна мені на дембель, я 20 тисяч платитиму. Ні? А що ж так? А чому їм можна, а мені не можна?

І заради чого це все?

А це все заради того, щоб прикрити той факт, що в нас державне оподаткування працює по принципу “мистецтво ощипувати гуся так, щоб він тобі нічого не відщипнув”. Створення “клубу білого бізнесу”, захищеного від кошмарінга - як натяк, що всі інші закошмарені будуть. Постійні взаємонерозуміння із партнерами - ті питають, як економіку з тіні будете виводите, а їм у відповідь “сильнішим тиском”. Реформи перед керівництвом досвічених регіоналів. Відсутність офіційних голів митниці і податкової, замість яких - виконуючі обов’язки та вічний дух Даніла Гетьманцева. Власне, це не я все придумав - бізнес-омбудсмен теж бачить проблему в податковій. Бізнес затиснутий між війною та Гетьманцевим, і ще не факт, що страшніше.

І щоб все це компенсувати, вкидується ідеальна ідея системи “ і вівці цілі, і вовки ситі, і пастуху вічна пам’ять” - ідея економічного бронювання. Бізнесу полегше. Бюджету полегше. Частині ухилянтів полегше.

Правда, війську капець і в соціумі істерія - але ж це вже не сфера відповідальності того ж пана Гетьманцева, еге ж? Це іншим розгрібати.

А давайте так, щоб ні?

Останні два роки Захід відчайдушно намагається уникнути Третьої світової.
 
Обмежує використання своєї зброю для ударів по Росії. Навіть не намагається збивати ракети, які пролітають над його територією. Жахається від ідеї відправити інструкторів на українські полігони. Раз по раз твердить про необхідність «уникнути ескалації».
 
У всьому, що відбувається, ввижається спроба втримати війну у двосторонніх межах. Утримати у просторі та географії. Захід відчайдушно намагається зберегти себе в тій логіці, в якій жив останні десятиліття. І нашу війну сприймає як головну перешкоду.
 
Дуже мило, але це не спрацює.
 
Історія не повторюється — вона лише римується. Та коли вже шукати у ХХ столітті аналогію, яка могла б підійти Україні, — це передвоєнна Чехословаччина. З тією лише різницею, що в нашій версії історії Чехословаччину не покинули на самоті, а навпаки — допомагають їй грошима та зброєю. І в цьому сенсі надворі такий собі 1940 рік, тільки Вермахт досі не вторгся в Польщу, не окупував Францію, не бомбить британські міста — бо, як і раніше, стирає свої військові зуби об армію Чехословаччини.
 
Усією своєю стабільністю Європа зобов’язана Україні. Це ми виграємо їм час для переозброєння. Це ми даємо їм шанс наростити військові бюджети. Це наш досвід дає їм можливість адаптуватися до сучасної війни. Європейцям випала нагода дізнатися, який вигляд має війна двох кадрових армій, бо раніше весь їхній воєнний досвід зводився до протистояння партизанським рухам.
 
Коли вони розмірковують про наслідки війни — лякаються російської поразки. Їм ввижається в цьому загроза ядерного удару. Загроза неконтрольованого розпаду імперії. Другий фронт у країнах Балтії та диверсії у центрі Європи. Але їм не завадило б запитати себе про те, що буде в разі поразки України.
 
Мільйони біженців. Концтабори і репресії. Десятки нових Маріуполів і сотні нових Буч. Гуманітарна катастрофа та російські танки біля кордонів Альянсу. А головне — переконаність Москви в тому, що вона зуміла виграти перший акт війни з Північноатлантичним альянсом.
 
Захід може не сприймати себе стороною конфлікту, але набагато важливіше те, що його вважає стороною конфлікту Москва. Росія живе у своїй власній логіці, і в її описі реальності вона вже два роки бореться не з незалежною державою, а з авангардом ворожої імперії. Програш України Москва розцінить лише як свідчення чужої слабкості. І може вирішити, що успіх треба розвивати.
 
Особливість у тому, що Україні випало бути дамбою. Тією самою дамбою, що бере на себе удар стихії. Тією, що захищає Європу від глобальної війни. Тією самою дамбою, в разі руйнування якої всім решта доведеться не загравати зі своїми фермерами, а підбирати їм військову форму і відправляти в окопи.
 
Наша війна залишається двосторонньою і локалізованою тільки тому, що ми ще тримаємося. Щойно в нас зникнуть для цього ресурси — війна добереться до решти. В імперії немає кордонів — у неї є тільки горизонти. І якщо російський президент вважає ідеальним той світ, у якому він виріс, то можете зазирнути в карти Європи 70‑х років.
 
Усе, в чому ми живемо, — це не девіація. Не випадкове спотворення, не помилка історії і не примха диктатора. Це реальність, яка була уготована всім, але на шляху якої випало опинитися нашій краї­ні. Якщо ми програємо, ті, хто виживуть, завжди зможуть вимовити сакраментальне «ми попереджали». Головне, аби було кому.
 
Не стоїть питання про те, чи буде європейська зброя воювати. Питання в тому, хто саме буде нею воювати. Може, Україна — і тоді наші сусіди зможуть зберегти для себе комфортну роль тилу, гаманця і ремонтної майстерні. А може, сама Європа — якщо її виборці «втомляться від війни» та вирішать, що Україна має оборонятися самостійно.
 
Якби Чехословаччину не залишили на самоті, доля Другої світової могла опинитися під питанням. А Третя світова не починається лише тому, що Україна досі воює.

В моєму плейлисті їхня музика давно вже фаворит

І до армії, і тепер. Нічого дивного, бо «Тимчасова назва» – це найкраще поєднання текстів Жадана з нотами. І завтра в Києві у них концерт

Під відкритим небом, біля Михайлівської площі - поруч з баром Sao Miguel.
21 червня, 19 година.
Вхід вільний.

Повірте, це найкращий спосіб зустріти вихідні. Трохи заздрю тим, хто зможе туди потрапити

Казарін вихідного дня

https://www.pravda.com.ua/articles/2024/06/23/7461828/

Голлівуд нічого не знає про справжню війну.
 
"Взвод", "Падіння чорного яструба", "Апокаліпсис сьогодні" не приносять користі тим, хто хоче зазирнути в окопний побут. У нашій реальності героям цих стрічок можна заздрити. Тому що їхня війна не має нічого спільного з нашою.
 
Після Другої світової в усьому світі кадрові армії воювали з партизанським рухом. Так було у В'єтнамі та в Афганістані. В Чечні та в Сирії. Знову в Афганістані та в Іраку. Винятки траплялися – Корея, ірано-іракська війна чи битва за Фолкленди, – але були такими рідкісними, що радше підкреслювали загальне правило.
 
Битва з партизанами має свою особливість. Кадрова армія застосовує все, що стоїть на її озброєнні. Вона контролює небо – тому її солдати можуть розраховувати на підтримку з повітря. Має броню, яка тримає периметр. Вона має бази, повернення куди знаменує для бійців закінчення бойових дій.
 
Усьому цьому партизани можуть протиставити хіба що стрілецьке озброєння, гранатомети та міномети. Вони влаштовують засідки, закладають фугаси, мінують дороги та стежки. Єдиний спосіб для них завдати удару по армії – це зблизитися з нею на відстань стрілецького бою. А тому в фільмах про ці війни ми бачимо суцільний вогневий контакт.
 
Все це не має нічого спільного з нашою війною.
 
Тому що наша війна – це зіткнення двох військових машин. В арсеналі кожної є артилерія та броня, авіація та ППО, ракети та дрони. Обидві сторони можуть вражати цілі на відстані в десятки кілометрів. Щоб вступити у вогневий контакт із ворогом, потрібно спершу зблизитися з ним. А це саме собою завдання із зірочкою.
 
Останні два роки голлівудські фільми про війну замість співпереживання викликають легке почуття заздрощів. У "Ми були солдатами" вертольоти привозять бійців до гущавини бою. У "Взводі" солдати, що тримають оборону, викликають авіаудар по в'єтнамцях, що атакують. У "Цільнометалевій оболонці" головна проблема – снайпер-одинак, що засів у будівлі. "Падіння чорного яструба" – це історія про те, як колона легкоброньованої техніки в'їжджає в місто, що кишить п'ятьма тисячами солдатів. І потім ще й виїжджає звідти.
 
Все це не має нічого спільного з нашою реальністю. На героїв "Апокаліпсису сьогодні" не падали КАБи. Сапер із "Володаря бурі" не знає, як виглядає танковий бій. На позиції Джона Рембо ніколи не прилітав 152 калібр. Герої цих фільмів ведуть війну, перебуваючи в сильній позиції. Вони можуть більше, ризикують менше, а їхній ворог компенсує технологічне відставання числом. Якщо якісь фільми і здатні викликати у нас співчуття та причетність, то це фільми про Першу світову та про Другу.
 
Українській армії випало стати носієм унікального досвіду. Ми перехоплюємо аеробалістичні ракети та збиваємо стратегічні бомбардувальники. Знищуємо підводні човни й топимо ракетні крейсери. Відправляємо на дно десантні кораблі та виносимо загоризонтні РЛС. Спалюємо за добу десятки танків і бойових машин піхоти.
 
Наша ППО вміє відбиватися від сотень повітряних цілей одночасно. Ми єдині, хто колись збивав гіперзвукові ракети. Єдині, хто знищував літак далекого радіолокаційного виявлення. Єдині, хто вів повітряний бій проти десятків сучасних винищувачів.
 
Такого досвіду не має жодна армія світу – включно з американською. Ми знаємо про зброю наших партнерів більше, ніж вони самі. Наша війна здатна переписати підручники військових академій у всьому світі. Наш досвід унікальний – бо ніхто більше не знає, як воювати із кадровою армією. Засилля стрілецького бою в голлівудських блокбастерах – це лише ознака війни низької інтенсивності.
 
Ми знаємо про війну більше, ніж будь-хто – тому що ніхто крім нас не був на справжній війні. Єдиний, хто знає стільки ж – це наш ворог. І якщо ми не впораємося, то свою різницю в класі він демонструватиме тим, хто стоїть за нашими спинами. Всім тим, хто – як і ми нещодавно – вважають "Падіння чорного яструба" гарною ілюстрацією війни.
 
Голлівуд нічого не знає про справжню війну лише тому, що про неї нічого не знає світ. А це означає, що наступні десятиліття Голлівуд зніматиме кіно про те, як ми її виграли.
 
Або про те, як їм самим довелося її вигравати.

Хвилинка щирої реклами

За останні два роки я провів на ногах трохи більше часу, ніж планував. Ще в 22-му мій друг, який бігає марафони, порадив мені цей бренд шкарпеток. Він не помилився. Тепер моя черга їх радити

До речі, друг тепер теж в ЗСУ. Тому більше шкарпеток богу шкарпеток. Тримайте посилання

https://safety-socks.com

Вийшла електронна версія «Дикого Заходу Східної Європи»
 
Паперовий тираж практично розпродано. На сайті «Вівату» книг вже нема – є лише десь у контрагентів. У принципі, якщо погуглити – можна знайти. Чи будемо додруковувати – поки не знаємо.

Сумарно за три роки розійшлося 10 тисяч книг українською та приблизно півтори – російською. Ще тисяча екземплярів російською зависла і ми поки не вирішили, що з ними робити. Якщо є ідеї – пропонуйте

Попереду в книжки – англійська та німецька версії, але це вже восени. А поки тримайте посилання на електронну книгу

https://vivat.com.ua/product/elektronna-knyha-dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Про манипуляции с циферками.

Встретил утверждение, что обещанная странами НАТО помощь в 3 раза меньше, чем тратит Россия.

Тупо арифметически это почти так - "оборонный" бюджет РФ в 2024 году составляет 10.4 трлн рублей или примерно 115 млрд долларов. На 2025 год у них предварительно запланировано уменьшение трат до 8.5 трлн, но это фонарь, на который мы не будем обращать внимания, потом все равно увеличат.

115 млрд долларов больше, чем "натовские" 40 млрд евро, примерно в 2.6 раза, но да бог с ним.

Вопрос в другом - а какого хрена нужно сравнивать российский бюджет с размером помощи стран НАТО?

Бюджет РФ нужно сравнивать с бюджетом Украины. А потом ко второму добавлять помощь различных стран и организаций.

Давайте возьмем украинскую бюджетную декларацию на 2025 год. Там у нас расходы на безопасность и оборону значатся в размере 2.2 трлн гривен. С предполагаемым курсом 45 грн это примерно 49 млрд долларов.

Добавляем к ним 40 млрд евро от стран НАТО, 50 млрд долларов по проекту G7 и 5 млрд евро от ЕС. Есть и другие проекты военной помощи, но ограничимся главными суммами, чтобы не погрязнуть в бухгалтерии.

Сложив четыре главные суммы, получим почти 150 млрд долларов. Если учесть, что в программе G7 не вся помощь военная, и еще пару нюансов, выйдем на сумму, сопоставимую с российской.

Ой, чудеса, куда ж делось трехразовое преимущество России?

И еще вопрос - зачем пугать украинцев и навязывать им комплекс жертвы? Чтобы в очередной раз задвинуть чепуху, что "Запад нас толкает к переговорам"?

Может я кого-то расстрою, но цифры говорят об обратном.

За тридцять років ми встигли створити чимало міфів про себе. У більшості своїй вони покликані пояснити, чому ми ні в чому не винуваті.
 
“Влада узурпована”. З цим аргументом можна погодитися, якщо йдеться про зовнішню окупацію. Коли вашу архітектуру вибудовує чужа держава. Коли місцеві мешканці не визначають теперішнє й майбутнє своєї країни. Але з 91-го року Україна – це країна конкурентних виборів. Кожен наступний український президент перемагав, розкритикувавши попереднього. Щоразу суспільний запит на зміну влади реалізовувався. Там, де влада узурпована, такого не буває.
 
“Олігархи все вирішують”. Олігархи з’явилися вже після здобуття країною незалежності. Вони – діло рук самих українців. Наших дій і нашої бездіяльності. Нашої наївності, інертності й кепської поінформованості щодо нормальних правил гри. Слабкі інститути, політична корупція, “договорняки” – усе це вможливилося тільки тому, що країну приватизували ті, кому всі решта дозволили це зробити. Та й по тому.
 
“Люди кращі, ніж еліти”. Подивіться соціологію. Якщо еліти аж такі погані, то чому за них і далі голосують? Хтось скаже, що в будь-якому соцопитуванні є частка тих, хто не має свого кандидата серед запропонованих. Але чому тоді цей попит не породжує пропозицію? Якщо ніхто не хоче йти в політику – в парламенті сидять пройдисвіти. Якщо українці обирають серцем – з електорального попелу відроджуватимуться популісти. Врешті-решт, хто винен у тім, що реальний реформаторський порядок денний здатен зібрати 10% голосів? Хто винен, що реформи для обивателя – це “націоналізація”, “зниження цін” та “підвищення пенсій”?
 
“Я не при ділах”. Звинуватити іншого – дуже зручно. Не тільки тому, що дозволяє приміряти біле пальто. Це зручно ще й тому, що створює ілюзію працездатності легких рішень. Мовляв, якщо проблема не в нас, а в них, то достатньо лише замінити “їх”. Значно простіше, ніж змінитися самому, еге ж? Але хто сказав, що ротація в умовах нинішнього обивательського запиту породить кардинально іншу політичну пропозицію?
 
“Влада мене не спитала, коли...” Хочеться поцікавитись, а питання мобілізації держава теж має розв’язувати шляхом загального консенсусу? Сама система представницької демократії передбачає, що на виборах ви делегуєте комусь повноваження, а не ухвалюєте рішення з кожного конкретного питання в режимі прямого ефіру. Так, це не означає, що у підсумку всі задоволені. Та електоральні цикли існують для того, щоб продовжувати мандат можновладцям або передавати його комусь іще, якщо попередники не впоралися.
 
“Я не збираюся брати відповідальність за інших”. Так, звісно, кожен сам визначає свою сферу відповідальності. Хтось обмежується власною квартирою, хтось додає ще й сходовий майданчик. А хтось волонтерить, записується в добровольці, вдається до активізму. Між крайнощами – безмежна кількість проміжних варіантів. Кожен обирає по собі. Та човен все одно спільний. І наслідки від дій та бездіяльності розподіляються пропорційно між усіма.
 
“Я – поза політикою”. Поза політикою бути неможливо. Навіть якщо ви не ходите на вибори, то це означає тільки те, що ви делегуєте свої права тим, хто на них ходить. Ви не виносите себе за дужки, ви просто передаєте своє право визначати майбутнє іншим. І ваша відповідальність від вашої бездіяльності нікуди не щезає. Ви просто наперед погодилися з чужим вибором вашого майбутнього.
 
“У нас погана держава”. Країна – це територія. Держава – це система взаємин між людьми, які живуть на цій території. Якщо взаємини погані – хто в цьому винен?
 
Отже, одні котять цей світ. Інші біжать поруч й кричать: “Боже, куди ж він котиться?!”. Кожному своє.
 
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/elektronna-knyha-dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/

Майстер-клас від Трампа.

Що робити, якщо ти нарешті зрозумів, що на світі справді є люди, які хочуть тебе справді вбити?

Призначити віце-президентом такого їбонутого чорта, щоб усі, хто захоче тебе вбити розуміли, що вони приводять до влади повний абсолютний пиздець.

В армії є чіткий критерій поганого командира. Він боїться брати на себе відповідальність.
 
Взагалі командири бувають різними. Вони відрізняються досвідом, манерою спілкування, ставленням до підлеглих. З усіма цими особливостями можна ужитися. Крім однієї — коли командир перекидає відповідальність на інших.
 
Війна — простір непопулярних рішень. Більшість процесів тут пов’язані з ризиком і витратами. Ніхто не гарантує, що прийняте рішення виявиться оптимальним. Ніхто не обіцяє, що віддане розпорядження призведе до хепі-енду. А тому дуже важливо відчувати, що нагорі є люди, готові не тільки брати на себе відповідальність, а й нести її — коли щось піде не так.
 
Так от. Мені здається: на рівні країни у нас відчутний дефіцит командирів.
 
Приклад перший. Армії потрібні люди. Когось ранять, когось списують, у бригадах зростає некомплект. Ті, хто хотів стати добровольцями — вже давно в ЗСУ. Мобілізація в наших умовах не може бути популярним процесом, а тому головне питання звучить просто: наскільки справедливою вона буде у своїй непопулярності.
 
Єдиний вихід — це коли держава запроваджує єдині правила для всіх і потім жорстко стежить за їх виконанням. Актуальні бази даних для ТЦК. Онлайн-кабінети та електронні повістки. Невідворотність покарання для тих, хто вирішив заднім числом переписати свій соціальний контракт із державою. Висока пропускна спроможність ТЦК — і відповідальність для тих воєнкомів і ВЛК, що вирішили ловити рибу в хвилі загальної мобілізації.
 
Замість цього всі гілки влади змагаються у спробах перекинути непопулярну тему одна на одну. Процес, за який ніхто не хоче брати на себе відповідальність, покривається метастазами. Замість цивілізованої мобілізації — бусифікація. Замість невідворотності покарання — заплутана багатоступенева система з лазівками. Замість електронного обліку — паперова археологія. Армія не отримує достатньо нових сил і війну тягнуть на собі виснажені люди, що прийшли у 2022-му.
 
Приклад другий. Бронювання. Щоб не служити в ЗСУ — ти маєш або працювати на ЗСУ, або забезпечувати життєздатність країни.
 
Замість цього ми спостерігаємо за тим, як співробітників компаній, що виробляють дрони для армії, — переодягають у піксель. А ті, хто до виживання України не має стосунку, — отримують бронь. Тепер країні і зовсім пропонують легалізовану систему відкупу — коли за додаткові $500 на місяць людина купує право не помічати війну і все, що з нею пов’язано.
 
Знаєте, в армії безлад починається в той момент, коли ніхто не хоче приймати рішення. Коли відповідальність перекидають на рівень молодших командирів. Коли стратегічний процес залишається без диригента — і його змушені адмініструвати на місцях, без загального контуру і загальної рамки.
 
Так от. Це ніколи не працює. Такий підхід запускає хаос і призводить до катастрофи.
 
Ті, хто керують вертикаллю, повинні, нарешті, попрощатися зі спробами сподобатися всім одразу. Держава має розставити публічні пріоритети: яку модель поведінки вона вважає правильною і нормативною, а яку — ні. І тут насправді немає нічого надскладного.
 
Ті, хто нападають на співробітників ТЦК — повинні після цього сідати за ґрати. Тих, хто намагається зірвати мобілізацію, — мають викликати на допити в СБУ. Люди, які продають «білі квитки», — мають їхати до в’язниці разом із тими, хто відправляє в армію непридатних до служби. Інакше міцніє відчуття, що держава вирішила самоусунутися від захисту самої себе. Що вона ухвалює рішення в інтересах тих, хто про державу вирішив забути. Що ключове завдання процесу мобілізації — це не втягувати в непопулярну тему конкретних посадових осіб.
 
Кожен, хто за останні 2,5 роки одягнув на себе піксель, розумів, що це рішення пов’язане, скажімо так, із певними ризиками. Але ті, кому випало бути політиками в країні, що воює, — чомусь переконані, що можуть ними бути за правилами мирного часу. Сприймаючи власну популярність і рейтинг як умову для прийняття рішень — або ж самоусунення від цих рішень.
 
Якби армія жила за такими правилами, ми програли б війну ще два роки тому.

Сьогодні ранок почався добре