У Лондоні є Imperial War Museum. Перший поверх – Перша світова. Другий – Друга. Відтак – холодна війна, сучасний світ, а останній поверх присвячено героям британської корони.
Експозиція щодо Першої світової цілком вписується в звичну для нас музейну традицію. Детальна хронологія. Стенди, присвячені найбільшим битвам. Опис різних родів військ. Виставка найхитромудріших способів убивати собі подібних.
Зброя. Танки. Кораблі. Літаки. Битви. Статистика. Все, що ми звикли бачити й у вітчизняних музеях. Логіка великих чисел і глобальних процесів. З тією тільки різницею, що все це – інтерактивно й цікаво.
І коли сходиш на другий поверх – очікуєш на те саме. Тим більше, що саме Британія може про обидві світові війни з однаковим правом говорити: “Ми перемогли”. Країна не розвалювалася на частини – як Австро-Угорщина. Не пірнала в революційний вир – як Російська імперія чи кайзерівська Німеччина. Не була окупована – як більшість континентальних країн Європи.
Британія не пропускала населення острова крізь м’ясорубку концтаборів. Не божеволіла в ультраправій чи ультралівій риториці. Воювала й тоді, коли була в меншості, й тоді, коли у меншості опинився супротивник. Лондон має повне право на лінійну оповідь про Другу світову. В якій буде все те саме, що й на першому поверсі експозиції. Держава. Дипломатія. Військово-промисловий комплекс.
Та вони вчинили зовсім інакше.
Їхня експозиція чільної війни ХХ-го сторіччя починається з моделі звичайного будинку. В якому мешкала пересічна британська родина Алпресів. Голова сім’ї Вільям (робітник залізничного депо), його дружина-домогосподарка Еліс та десятеро їхніх дітей. Двоє синів пройшли фронт: один у авіації, інший у піхоті – від Дюнкерка до Нормандії. Хтось із дочок служив у пожежній охороні. Хтось гасив німецькі “запальнички”. Хтось жив тихо-мирно і працював на фабриці.
Поруч інтерактивна модель. Віртуальна екскурсія кімнатами їхнього будинку. За кілька метрів – типове бомбосховище, що їх мешканці Лондона споруджували у дворах за затвердженими лекалами. Туди можна зайти та послухати звуки авіанальоту – добре знайомі кожному лондонцю, який пережив війну.
У цій залі маршрут пролягає крізь реконструйовані кімнати їхньої оселі. На кухні – продуктовий набір та протигази. У спальні – одяг та постільна білизна. У коридорах – плакати тієї доби, що закликають економити продукти та електроенергію.
Історія Другої світової подана через історію одної-єдиної британської сім’ї. По-суті, екскурсанти мають можливість прожити всі шість років поразок та перемог так, як і ця звичайна родина з лондонського передмістя. І знаєте, це вражає.
Адже ми й досі сперечаємося, як говорити про Другу світову в контексті України. Українці носили шеврони різних армій. Встигали протягом життя неодноразово змінити громадянство. Воювали пліч-о-пліч та брат проти брата. Ті з них, хто переміг – могли й програти. Ті, хто програв, – могли й перемогти. На відміну від британців, у нас немає і не може бути лінійного погляду на події тих років. Просто тому, що війна перемолола території країни. Разом із мешканцями цих територій.
Доля “маленької людини” – може, це й міг би бути універсальний спільний знаменник. Який би втихомирив різноголосся числівників. Перемоги у всіх були різні й не завжди належали тим, хто їх здобував. А ось випробування були у всіх приблизно однакові.
Хтозна, може, колись ми побачимо український меморіал Другої світової, в якому під одним дахом будуть зібрані історії мешканців різних територій. І з’ясується, що доля донецького інженера, херсонського селянина, кримськотатарського агронома, львівського священика та ужгородського містянина мають набагато більше спільного, ніж ми звикли вважати.
Монументальний пафос зручний для імперій. У ньому розчиняються біографії. Глобальне витісняє приватне. Та варто лише придивитися до деталей – і з’явиться шанс збагнути пережите.
Те, що нас усіх споріднює.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Експозиція щодо Першої світової цілком вписується в звичну для нас музейну традицію. Детальна хронологія. Стенди, присвячені найбільшим битвам. Опис різних родів військ. Виставка найхитромудріших способів убивати собі подібних.
Зброя. Танки. Кораблі. Літаки. Битви. Статистика. Все, що ми звикли бачити й у вітчизняних музеях. Логіка великих чисел і глобальних процесів. З тією тільки різницею, що все це – інтерактивно й цікаво.
І коли сходиш на другий поверх – очікуєш на те саме. Тим більше, що саме Британія може про обидві світові війни з однаковим правом говорити: “Ми перемогли”. Країна не розвалювалася на частини – як Австро-Угорщина. Не пірнала в революційний вир – як Російська імперія чи кайзерівська Німеччина. Не була окупована – як більшість континентальних країн Європи.
Британія не пропускала населення острова крізь м’ясорубку концтаборів. Не божеволіла в ультраправій чи ультралівій риториці. Воювала й тоді, коли була в меншості, й тоді, коли у меншості опинився супротивник. Лондон має повне право на лінійну оповідь про Другу світову. В якій буде все те саме, що й на першому поверсі експозиції. Держава. Дипломатія. Військово-промисловий комплекс.
Та вони вчинили зовсім інакше.
Їхня експозиція чільної війни ХХ-го сторіччя починається з моделі звичайного будинку. В якому мешкала пересічна британська родина Алпресів. Голова сім’ї Вільям (робітник залізничного депо), його дружина-домогосподарка Еліс та десятеро їхніх дітей. Двоє синів пройшли фронт: один у авіації, інший у піхоті – від Дюнкерка до Нормандії. Хтось із дочок служив у пожежній охороні. Хтось гасив німецькі “запальнички”. Хтось жив тихо-мирно і працював на фабриці.
Поруч інтерактивна модель. Віртуальна екскурсія кімнатами їхнього будинку. За кілька метрів – типове бомбосховище, що їх мешканці Лондона споруджували у дворах за затвердженими лекалами. Туди можна зайти та послухати звуки авіанальоту – добре знайомі кожному лондонцю, який пережив війну.
У цій залі маршрут пролягає крізь реконструйовані кімнати їхньої оселі. На кухні – продуктовий набір та протигази. У спальні – одяг та постільна білизна. У коридорах – плакати тієї доби, що закликають економити продукти та електроенергію.
Історія Другої світової подана через історію одної-єдиної британської сім’ї. По-суті, екскурсанти мають можливість прожити всі шість років поразок та перемог так, як і ця звичайна родина з лондонського передмістя. І знаєте, це вражає.
Адже ми й досі сперечаємося, як говорити про Другу світову в контексті України. Українці носили шеврони різних армій. Встигали протягом життя неодноразово змінити громадянство. Воювали пліч-о-пліч та брат проти брата. Ті з них, хто переміг – могли й програти. Ті, хто програв, – могли й перемогти. На відміну від британців, у нас немає і не може бути лінійного погляду на події тих років. Просто тому, що війна перемолола території країни. Разом із мешканцями цих територій.
Доля “маленької людини” – може, це й міг би бути універсальний спільний знаменник. Який би втихомирив різноголосся числівників. Перемоги у всіх були різні й не завжди належали тим, хто їх здобував. А ось випробування були у всіх приблизно однакові.
Хтозна, може, колись ми побачимо український меморіал Другої світової, в якому під одним дахом будуть зібрані історії мешканців різних територій. І з’ясується, що доля донецького інженера, херсонського селянина, кримськотатарського агронома, львівського священика та ужгородського містянина мають набагато більше спільного, ніж ми звикли вважати.
Монументальний пафос зручний для імперій. У ньому розчиняються біографії. Глобальне витісняє приватне. Та варто лише придивитися до деталей – і з’явиться шанс збагнути пережите.
Те, що нас усіх споріднює.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
У 90-і роки “Клуб веселих і кмітливих” іменував себе “міжнародним” без щонайменшого перебільшення.
У сезонах сходилися команди з найрізноманітніших країн. За нагороди змагалися хлопці з України, Закавказзя, Центральної Азії та країн Балтії. КВК був відбитком пострадянської ментальності. Коли “спільне” домінувало над відмінностями, а теми для жартів не потребували перекладу та знання контексту.
А втім, роль дзеркала належить цій програмі й дотепер. Тільки сьогодні в ньому відображається той пострадянський дрейф, який стався у нас перед очима. Географія клубу зменшилася, як шагренева шкіра, скоротившись у підсумку до кордонів самої Росії. Тепер це програма, в якій росіяни змагаються з росіянами. У цьому коктейлі іноді вигулькують зразково-показові іноземці, та від колишньої “міжнародності” не лишилося й сліду.
І така ж доля, схоже, чекає на дев’яте травня.
Кожна країна має свята суб’єктності народу. Щось таке, що дозволяє громадянам казати: “Ми досягли”. День взяття Бастилії – це історія про те, як французи вигнали короля. День незалежності США – про те, як американці здобули незалежність від англійців. Дев’яте травня в РФ точно так само претендує на статус національного свята – але є одне “але”.
Росія – це держава, що перемогла. Такий собі втілений етатизм – у межах якого немає нічого не лише “проти держави”, але й “поза державою”. Державна вертикаль – це альфа й омега всього. Будь-яка активність здобуває право на життя лише після узгодження. Будь-яка неузгоджена суб’єктність сприймається як загроза. Її або приборкують – або викорінюють.
З дев’ятим травня у Росії сталося саме це. Це вже не “день суб’єктності народу”, а “день суб’єктності держави”. Універсальне виправдання всієї історії її існування. Головний важок на морально-етичних терезах, який має переважувати все, що було до і все, що було після. Дев’ятому травня доручено виправдовувати репресії, депортації, заслання, розстріли та розправи. Воно призначене чільним “зате”. Будь-яка спроба розмови про нелюдськість радянського режиму впирається в цей доказ. Який має ставити крапку на будь-якій спробі рефлексії.
Дев’яте травня стало ресурсом легітимності – занадто цінним, щоб російська держава дозволила собі випустити його з рук. І немає нічого дивного, що протягом останніх десятиліть вона боролася з тими, хто намагався зруйнувати цю монополію.
Річ у тім, що в радянсько-російській традиції існувало два підходи до відзначення цієї дати.
Один – державний. Зі знаменами, парадами, портретами воєначальників і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогла держава, командування та полководці. Великі числа. Величні масштаби. Вертикаль і система.
Другий підхід був цілковитою протилежністю. Інтимно-особистісний, ґрунтований на персональному переживанні. В цій скарбничці – вся лейтенантська проза. Щоденникові записи. Людські історії, в яких не було місця Сталіну та Жукову, натомість знаходилося місце чиїмось бабусям та дідусям.
З цим другим підходом держава завжди боролася. Приборкувала і націоналізувала, як могла. Юрій Бондарьов пом’якшував фінал повісті “Батальйони просять вогню” – й натомість перетворювався на радянського літературного генерала. На кожен ліричний “Білоруський вокзал” кінематограф відповідав десятком пафосних агіток. Держава відчайдушно трималася за власну інтерпретацію дев’ятого травня й не дозволяла нікому зазіхати на головне виправдання власного існування.
До речі, така ж доля спіткала й акцію “Безсмертний полк”. Вона з’явилася 2012-го року як альтернатива офіційному пафосу. Її придумала томська опозиційна телекомпанія “ТВ-2”: замість транспарантів та гасел людям запропонували нести портрети своїх близьких. За три роки російська держава позбавила телекомпанію ліцензії й забрала акцію під свою егіду.
Кремль заперечує приватне. Будь-яка велич можлива тільки у межах вертикалі. Якщо хочеш відчути силу – звертайся до держави. В обмін на лояльність вона дозволить тобі постояти під парасолькою своєї могутності.
І цей підхід прирікає Росію на самотність. Російський День Перемоги повторює долю КВК.
У сезонах сходилися команди з найрізноманітніших країн. За нагороди змагалися хлопці з України, Закавказзя, Центральної Азії та країн Балтії. КВК був відбитком пострадянської ментальності. Коли “спільне” домінувало над відмінностями, а теми для жартів не потребували перекладу та знання контексту.
А втім, роль дзеркала належить цій програмі й дотепер. Тільки сьогодні в ньому відображається той пострадянський дрейф, який стався у нас перед очима. Географія клубу зменшилася, як шагренева шкіра, скоротившись у підсумку до кордонів самої Росії. Тепер це програма, в якій росіяни змагаються з росіянами. У цьому коктейлі іноді вигулькують зразково-показові іноземці, та від колишньої “міжнародності” не лишилося й сліду.
І така ж доля, схоже, чекає на дев’яте травня.
Кожна країна має свята суб’єктності народу. Щось таке, що дозволяє громадянам казати: “Ми досягли”. День взяття Бастилії – це історія про те, як французи вигнали короля. День незалежності США – про те, як американці здобули незалежність від англійців. Дев’яте травня в РФ точно так само претендує на статус національного свята – але є одне “але”.
Росія – це держава, що перемогла. Такий собі втілений етатизм – у межах якого немає нічого не лише “проти держави”, але й “поза державою”. Державна вертикаль – це альфа й омега всього. Будь-яка активність здобуває право на життя лише після узгодження. Будь-яка неузгоджена суб’єктність сприймається як загроза. Її або приборкують – або викорінюють.
З дев’ятим травня у Росії сталося саме це. Це вже не “день суб’єктності народу”, а “день суб’єктності держави”. Універсальне виправдання всієї історії її існування. Головний важок на морально-етичних терезах, який має переважувати все, що було до і все, що було після. Дев’ятому травня доручено виправдовувати репресії, депортації, заслання, розстріли та розправи. Воно призначене чільним “зате”. Будь-яка спроба розмови про нелюдськість радянського режиму впирається в цей доказ. Який має ставити крапку на будь-якій спробі рефлексії.
Дев’яте травня стало ресурсом легітимності – занадто цінним, щоб російська держава дозволила собі випустити його з рук. І немає нічого дивного, що протягом останніх десятиліть вона боролася з тими, хто намагався зруйнувати цю монополію.
Річ у тім, що в радянсько-російській традиції існувало два підходи до відзначення цієї дати.
Один – державний. Зі знаменами, парадами, портретами воєначальників і великими зірками на погонах. У межах цього підходу у війні перемогла держава, командування та полководці. Великі числа. Величні масштаби. Вертикаль і система.
Другий підхід був цілковитою протилежністю. Інтимно-особистісний, ґрунтований на персональному переживанні. В цій скарбничці – вся лейтенантська проза. Щоденникові записи. Людські історії, в яких не було місця Сталіну та Жукову, натомість знаходилося місце чиїмось бабусям та дідусям.
З цим другим підходом держава завжди боролася. Приборкувала і націоналізувала, як могла. Юрій Бондарьов пом’якшував фінал повісті “Батальйони просять вогню” – й натомість перетворювався на радянського літературного генерала. На кожен ліричний “Білоруський вокзал” кінематограф відповідав десятком пафосних агіток. Держава відчайдушно трималася за власну інтерпретацію дев’ятого травня й не дозволяла нікому зазіхати на головне виправдання власного існування.
До речі, така ж доля спіткала й акцію “Безсмертний полк”. Вона з’явилася 2012-го року як альтернатива офіційному пафосу. Її придумала томська опозиційна телекомпанія “ТВ-2”: замість транспарантів та гасел людям запропонували нести портрети своїх близьких. За три роки російська держава позбавила телекомпанію ліцензії й забрала акцію під свою егіду.
Кремль заперечує приватне. Будь-яка велич можлива тільки у межах вертикалі. Якщо хочеш відчути силу – звертайся до держави. В обмін на лояльність вона дозволить тобі постояти під парасолькою своєї могутності.
І цей підхід прирікає Росію на самотність. Російський День Перемоги повторює долю КВК.
Дедалі менше “міжнародного”. Дедалі більше ізоляції. Що не дивно.
Адже Москва перетворює дев’яте травня на тест політичної лояльності. Присягни на вірність – і тоді ми розкажемо тобі про твій внесок у перемогу над Німеччиною. Власноручно впишемо до переліку переможців.
Тому з кожним роком дедалі більше російських сусідів починають шукати свою власну мову для опису цієї події. Як і власну інтерпретацію подій Другої світової. Все тому, що Кремль продає свою концепцію в рамках комплексної пропозиції. В якій йдеться не так про минуле, як про теперішнє та майбутнє. В якій “один народ”, “можемо повторити” та “фортеця в облозі”. В якій монополія на перемогу закріплена за Москвою. В якій нові мешканці Кремля проголошуються прямими спадкоємцями колишніх – і отримують право говорити від імені переможців.
Протягом кількох десятиліть поспіль Москва перетворювала свій концепт “Великої Вітчизняної” на цивільну релігію. В рамках якої є свій єдино-можливий обряд, свій сонм апостолів та праведників, свій пантеон демонів і грішників. Будь-який відступ від нього сприймається за єресь і піддається анафемі.
До того ж, західний обряд відзначення перемоги в Другій світовій сприймається в Росії як такий собі “католицизм”. Межі двох віросповідань чітко окреслені, й будь-яке порушення конвенції трактується як зазіхання.
А ось обновленство сусідів Москва сприймає як віровідступництво. Як таке собі “уніатство”, коли обряд може й східний, але самоусвідомлення – західне. А те, що колись було “нашим”, а потім стало “чужим”, сприймається завжди болісніше, ніж те, що від початку “нашим” ніколи не було. Тому на адресу Києва з Москви так часто лунають слова, які на адресу Парижа чи Лондона ніколи не будуть мовлені.
Та якщо Москві й варто комусь дякувати за те, що на її щорічний обряд причастя приходить дедалі менше вірян – то тільки собі.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Адже Москва перетворює дев’яте травня на тест політичної лояльності. Присягни на вірність – і тоді ми розкажемо тобі про твій внесок у перемогу над Німеччиною. Власноручно впишемо до переліку переможців.
Тому з кожним роком дедалі більше російських сусідів починають шукати свою власну мову для опису цієї події. Як і власну інтерпретацію подій Другої світової. Все тому, що Кремль продає свою концепцію в рамках комплексної пропозиції. В якій йдеться не так про минуле, як про теперішнє та майбутнє. В якій “один народ”, “можемо повторити” та “фортеця в облозі”. В якій монополія на перемогу закріплена за Москвою. В якій нові мешканці Кремля проголошуються прямими спадкоємцями колишніх – і отримують право говорити від імені переможців.
Протягом кількох десятиліть поспіль Москва перетворювала свій концепт “Великої Вітчизняної” на цивільну релігію. В рамках якої є свій єдино-можливий обряд, свій сонм апостолів та праведників, свій пантеон демонів і грішників. Будь-який відступ від нього сприймається за єресь і піддається анафемі.
До того ж, західний обряд відзначення перемоги в Другій світовій сприймається в Росії як такий собі “католицизм”. Межі двох віросповідань чітко окреслені, й будь-яке порушення конвенції трактується як зазіхання.
А ось обновленство сусідів Москва сприймає як віровідступництво. Як таке собі “уніатство”, коли обряд може й східний, але самоусвідомлення – західне. А те, що колись було “нашим”, а потім стало “чужим”, сприймається завжди болісніше, ніж те, що від початку “нашим” ніколи не було. Тому на адресу Києва з Москви так часто лунають слова, які на адресу Парижа чи Лондона ніколи не будуть мовлені.
Та якщо Москві й варто комусь дякувати за те, що на її щорічний обряд причастя приходить дедалі менше вірян – то тільки собі.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Коли Росія вторглася в Крим, кримські татари знову стали мішенню для Москви. Тому що вся їхня історія заперечує чільні “духовні скрєпи” Кремля. Наприклад, історію “Великої Вітчизняної війни”.
Від дев’ятого до вісімнадцятого травня – лише дев’ять днів. Першу дату в анексованому Криму відзначають гучно та пафосно. З парадами, феєрверками та державним розмахом. Другу дату воліють згадувати хіба що мимохідь. Тому що це день депортації кримських татар.
За дев’ять днів по тому, як Червона армія звільнила півострів від вермахту, корінний народ Криму відправили до Центральної Азії. І не дозволяли повернутися додому протягом пів століття. Радянський Союз не тільки викреслив кримських татар з власної повоєнної історії. Він ще й прирік їх на роль ізгоїв – навіть після поразки у “холодній війні”.
Тому що після 1991-го року Крим перетворився на заповідник пострадянської ностальгії. Для регіону, де більшість становили переселенці, це було закономірно. Радянська етика та естетика тут збереглись у своїй первісній чистоті. Люди виходили на мітинги з прапорами спочилих імперій і портретами мертвих диктаторів. Переконували себе в правоті їхніх рішень та вчинків. Мешкали у просторі переписаної топоніміки й відретушованої історії. Переконували усіх, що їм належить монополія на Крим. І захищали себе від думок про те, що “ковбаски по-сімферопольськи” – це лише перейменований люля-кебаб, а “Бєлогорск” – переназваний Карасубазар.
Радянська міфологія була для них дуже зручна. Тому що дозволяла викреслити корінний народ Криму з історії півострова. Дозволяла оголосити його зрадником, щоби згодом забрати право на власний дім. Кримських татар навіть відлучили від радянського “релігійного причастя”, що з року в рік відбувалося на дев’яте травня.
Коли в кримських містах покладали квіти до Вічного вогню, ніхто не казав, що слід пам’ятати не тільки про подвиги російських солдатів, але ще й про Андрєя Власова та РОА, про 15-ий козачий кавалерійський корпус СС і 29-у гренадерську дивізію. Про російських колабораціоністів взагалі не згадували і статей про їхню участь у війні не писали. Але якщо кримські татари хотіли отримати доступ до святкування дев’ятого травня – від них вимагали щонайменше прилюдного каяття.
Бо в Радянському Союзі було заведено проголошувати всі народи – народами-переможцями, поміж яких траплялися окремі колабораціоністи. Й лише щодо кримських татар цього підходу не дотримувалися. Вони були проголошені народом-колабораціоністом, серед якого були й окремі герої.
Як обов’язковий рефрен звучала теза про те, що “відсоток зрадників” серед кримських татар перевищував аналогічний показник в інших народів. Проте всі, хто порівнюють чисельність росіян та кримських татар, що воювали по різні боки лінії фронту, забувають одну просту річ: колабораціонізм можливий лише на окупованій території. У Томську чи Владивостоці не могло бути ані поліцаїв, ані добровольчих оборонних батальйонів – німці туди не дісталися, а тому місцеве населення не опинилося перед таким вибором. Тому охочі вираховувати “коефіцієнт зрадництва” мали б брати за основу чисельність населення, що проживало на територіях, окупованих вермахтом. А це вже дасть зовсім інші пропорції.
Та будь-яка спроба дискусії на цю тему наражалася на звинувачення в єресі. Що й не дивно. Тому що депортація руйнувала наріжну “духовну скрєпу” радянської імперії – міф про Велику Вітчизняну війну.
В межах цього міфу всі події від 1941-го до 1945-го подавалися як боротьба абсолютного Добра з абсолютним Злом. А якщо депортація – це злочин, то виходить, що 1944-го “добро” скоїло злодіяння. І або воно не було аж таким “добром”, або скоєне ним не було “злочином”. Другий варіант був для радянської людини комфортніший, звичніший.
Бо тоді не треба ні перед ким вибачатися. Не треба підважувати догматичну в своїй простоті логіку подій. Не доведеться рефлексувати на тему мудрості командування й партійного керівництва. Не вислизне з-під ніг те тверде підґрунтя, з якого звикли роззиратися на минуле, сьогодення та майбутнє.
Від дев’ятого до вісімнадцятого травня – лише дев’ять днів. Першу дату в анексованому Криму відзначають гучно та пафосно. З парадами, феєрверками та державним розмахом. Другу дату воліють згадувати хіба що мимохідь. Тому що це день депортації кримських татар.
За дев’ять днів по тому, як Червона армія звільнила півострів від вермахту, корінний народ Криму відправили до Центральної Азії. І не дозволяли повернутися додому протягом пів століття. Радянський Союз не тільки викреслив кримських татар з власної повоєнної історії. Він ще й прирік їх на роль ізгоїв – навіть після поразки у “холодній війні”.
Тому що після 1991-го року Крим перетворився на заповідник пострадянської ностальгії. Для регіону, де більшість становили переселенці, це було закономірно. Радянська етика та естетика тут збереглись у своїй первісній чистоті. Люди виходили на мітинги з прапорами спочилих імперій і портретами мертвих диктаторів. Переконували себе в правоті їхніх рішень та вчинків. Мешкали у просторі переписаної топоніміки й відретушованої історії. Переконували усіх, що їм належить монополія на Крим. І захищали себе від думок про те, що “ковбаски по-сімферопольськи” – це лише перейменований люля-кебаб, а “Бєлогорск” – переназваний Карасубазар.
Радянська міфологія була для них дуже зручна. Тому що дозволяла викреслити корінний народ Криму з історії півострова. Дозволяла оголосити його зрадником, щоби згодом забрати право на власний дім. Кримських татар навіть відлучили від радянського “релігійного причастя”, що з року в рік відбувалося на дев’яте травня.
Коли в кримських містах покладали квіти до Вічного вогню, ніхто не казав, що слід пам’ятати не тільки про подвиги російських солдатів, але ще й про Андрєя Власова та РОА, про 15-ий козачий кавалерійський корпус СС і 29-у гренадерську дивізію. Про російських колабораціоністів взагалі не згадували і статей про їхню участь у війні не писали. Але якщо кримські татари хотіли отримати доступ до святкування дев’ятого травня – від них вимагали щонайменше прилюдного каяття.
Бо в Радянському Союзі було заведено проголошувати всі народи – народами-переможцями, поміж яких траплялися окремі колабораціоністи. Й лише щодо кримських татар цього підходу не дотримувалися. Вони були проголошені народом-колабораціоністом, серед якого були й окремі герої.
Як обов’язковий рефрен звучала теза про те, що “відсоток зрадників” серед кримських татар перевищував аналогічний показник в інших народів. Проте всі, хто порівнюють чисельність росіян та кримських татар, що воювали по різні боки лінії фронту, забувають одну просту річ: колабораціонізм можливий лише на окупованій території. У Томську чи Владивостоці не могло бути ані поліцаїв, ані добровольчих оборонних батальйонів – німці туди не дісталися, а тому місцеве населення не опинилося перед таким вибором. Тому охочі вираховувати “коефіцієнт зрадництва” мали б брати за основу чисельність населення, що проживало на територіях, окупованих вермахтом. А це вже дасть зовсім інші пропорції.
Та будь-яка спроба дискусії на цю тему наражалася на звинувачення в єресі. Що й не дивно. Тому що депортація руйнувала наріжну “духовну скрєпу” радянської імперії – міф про Велику Вітчизняну війну.
В межах цього міфу всі події від 1941-го до 1945-го подавалися як боротьба абсолютного Добра з абсолютним Злом. А якщо депортація – це злочин, то виходить, що 1944-го “добро” скоїло злодіяння. І або воно не було аж таким “добром”, або скоєне ним не було “злочином”. Другий варіант був для радянської людини комфортніший, звичніший.
Бо тоді не треба ні перед ким вибачатися. Не треба підважувати догматичну в своїй простоті логіку подій. Не доведеться рефлексувати на тему мудрості командування й партійного керівництва. Не вислизне з-під ніг те тверде підґрунтя, з якого звикли роззиратися на минуле, сьогодення та майбутнє.
Вони були в меншості – ті п’ятнадцять відсотків, проти яких було так зручно дружити. Той таки корінний народ, про який у Києві ритуально згадували ближче до виборів, щоби потім одразу ж забути. А тому Крим лишався електоральною цариною прорадянських партій. Врешті-решт це закінчилося анексією півострова.
Після якої кримських татар знову вивели за дужки. Тому що Росія після 2014-го занурилася у простір лютої прорадянщини. Оголосила війну всьому світові за право переграти 1991-ий рік. І в рамках цієї війни радянська етика та естетика замайоріла на знаменах у масштабах всієї Російської Федерації.
А кримські татари завжди були найбільш нерадянськими у майже повсюдно прорадянському Криму. Вони й не могли інакше: неможливо перейняти етику та естетику держави, яка вигнала твій народ з батьківщини і не дозволяла повернутися понад сорок років. І тепер Росія називає кримських татар бунтівниками. Потенційними порушниками терцілісності. Головними заколотниками в регіоні, що його вкрала Москва.
Протягом довоєнних двадцяти трьох років кримські татари вибудували на півострові щільну структуру горизонтальної взаємодії, яка страхувала їх від свавілля традиційної вертикалі. Й не випадково, що саме ця система меджлісів насамперед опинилася під ударом російської силової системи: Кремль не терпить конкуренції. У підсумку кримськотатарський меджліс заборонили як “екстремістську організацію”.
Але штука в тім, що проблеми кримськотатарського народу – це питання не тільки політичної логіки. Це питання загальнонаціональної етики. Ті, хто звик згадувати кримських татар через кому з національними діаспорами, що мешкають в Україні, просто демонструють своє невігластво. Кожна діаспора має свою материнську державу за межами країни проживання. Кримські татари не мають батьківщини поза Кримом. Півостровом, що належить Україні, але анексований Росією.
Зміна прапорів у Криму була оголошенням цієї війни. Ми не можемо забувати про це. Як і про тих, хто всі ці роки вимушений жити по той бік окопів.
Тому що це не тільки етика. Це ще й логіка.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Після якої кримських татар знову вивели за дужки. Тому що Росія після 2014-го занурилася у простір лютої прорадянщини. Оголосила війну всьому світові за право переграти 1991-ий рік. І в рамках цієї війни радянська етика та естетика замайоріла на знаменах у масштабах всієї Російської Федерації.
А кримські татари завжди були найбільш нерадянськими у майже повсюдно прорадянському Криму. Вони й не могли інакше: неможливо перейняти етику та естетику держави, яка вигнала твій народ з батьківщини і не дозволяла повернутися понад сорок років. І тепер Росія називає кримських татар бунтівниками. Потенційними порушниками терцілісності. Головними заколотниками в регіоні, що його вкрала Москва.
Протягом довоєнних двадцяти трьох років кримські татари вибудували на півострові щільну структуру горизонтальної взаємодії, яка страхувала їх від свавілля традиційної вертикалі. Й не випадково, що саме ця система меджлісів насамперед опинилася під ударом російської силової системи: Кремль не терпить конкуренції. У підсумку кримськотатарський меджліс заборонили як “екстремістську організацію”.
Але штука в тім, що проблеми кримськотатарського народу – це питання не тільки політичної логіки. Це питання загальнонаціональної етики. Ті, хто звик згадувати кримських татар через кому з національними діаспорами, що мешкають в Україні, просто демонструють своє невігластво. Кожна діаспора має свою материнську державу за межами країни проживання. Кримські татари не мають батьківщини поза Кримом. Півостровом, що належить Україні, але анексований Росією.
Зміна прапорів у Криму була оголошенням цієї війни. Ми не можемо забувати про це. Як і про тих, хто всі ці роки вимушений жити по той бік окопів.
Тому що це не тільки етика. Це ще й логіка.
«Дикий Захід СхідноЇ Європи»
https://vivat.com.ua/product/dykyi-zakhid-skhidnoi-yevropy/
Forwarded from Шрайк
Давайте зафиксирую текущую ситуацию.
✔️На 2024 год у нас закрыт вопрос по поставкам оружия. США, ЕС и отдельные европейские страны выделили достаточные бюджеты.
✔️В 2025 Европа продолжит наращивать военную помощь (одна Германия грозится выделить 15 млрд евро).
Помощь США зависит от результатов выборов президента и Конгресса. Здесь - рулетка, пока гадать не будем.
Но есть вариант страховки на случай плохого исхода - 50 млрд долларов, выделенные за счет доходов от замороженных российских активов.
То есть двухлетний плач полезных идиотов, что "запад нас сливает", с большой вероятностью не оправдается и в 2025.
✔️Это означает, что сейчас все в руках украинской власти и общества.
Насколько грамотно будет действовать военное руководство, насколько правильно будут налажены процессы, сколько моральных сил осталось у воюющих, сколько резервов патриотизма - в тылу.
✔️Российские силы не безграничны. Аналитики сходятся, что в 2025 мы увидим заметное уменьшение количества российского "железа" на фронте. Склады все больше пустеют, а производство новой техники и близко не покрывает потери.
С поставками на фронт российского "мяса" пока неясно. Сейчас все решают безумными выплатами при заключении контракта. Но рано или поздно желающие получить миллион и умереть закончатся, как закончился поток идеологически заряженных, и тогда придется снова решать кнутом. Здесь воздержусь от прогнозов, будем наблюдать.
✔️Но в любом случае главный вызов на ближайшие полтора года - в нас самих.
✔️На 2024 год у нас закрыт вопрос по поставкам оружия. США, ЕС и отдельные европейские страны выделили достаточные бюджеты.
✔️В 2025 Европа продолжит наращивать военную помощь (одна Германия грозится выделить 15 млрд евро).
Помощь США зависит от результатов выборов президента и Конгресса. Здесь - рулетка, пока гадать не будем.
Но есть вариант страховки на случай плохого исхода - 50 млрд долларов, выделенные за счет доходов от замороженных российских активов.
То есть двухлетний плач полезных идиотов, что "запад нас сливает", с большой вероятностью не оправдается и в 2025.
✔️Это означает, что сейчас все в руках украинской власти и общества.
Насколько грамотно будет действовать военное руководство, насколько правильно будут налажены процессы, сколько моральных сил осталось у воюющих, сколько резервов патриотизма - в тылу.
✔️Российские силы не безграничны. Аналитики сходятся, что в 2025 мы увидим заметное уменьшение количества российского "железа" на фронте. Склады все больше пустеют, а производство новой техники и близко не покрывает потери.
С поставками на фронт российского "мяса" пока неясно. Сейчас все решают безумными выплатами при заключении контракта. Но рано или поздно желающие получить миллион и умереть закончатся, как закончился поток идеологически заряженных, и тогда придется снова решать кнутом. Здесь воздержусь от прогнозов, будем наблюдать.
✔️Но в любом случае главный вызов на ближайшие полтора года - в нас самих.
Я не народжений для війни.
Я взагалі не зустрічав на війні тих, хто був для неї народжений. У роті, з якою я починав служити, були шкільна вчителька, айтівець із Івано-Франківська та цирковий мім із Києва. Бачив в армії трактористів та маркетологів. Бізнесменів і барменів. Власників пасік та СТО.
Можливо, річ у тім, що я не встиг повоювати в кадровій армії. Вона вигравала нам час у 2022-му. Тримала фронт, поки стрімко тренували всіх, хто прийшов до військкоматів у перші дні після вторгнення. А потім співвідношення мобілізованих та кадрових стало таким, що армія перетворилася на народну.
25 місяців тому я судив про війну з фільмів та комп'ютерних ігор. Не повторюйте моїх помилок. Війна не схожа ні на те, ні на інше. Ми не стріляємо з ранку до вечора. Не здійснюємо подвиги в режимі 24/7. Ми абсолютно необов'язково виглядаємо епічно і точно не нагадуємо ваших улюблених кіногероїв. Коли зніматимуть фільм про цю війну – нас не покличуть навіть у масовку.
А ще я не дивлюся телевізор.
Річ не в тім, що там немає сюжетів про армію. Проблема в тому, що у цих сюжетах немає армії. Ті, хто знімають війну, щоразу потрапляють в ту саму пастку. У їхніх матеріалах надлюди творять надзусилля: щодня штурмують посадки, тримають оборону втрьох проти роти, здійснюють подвиги та мстять за друзів. Героями цих сюжетів можна захоплюватись. Їх можна обожнювати. Але з ними неможливо себе співвіднести.
Якби я дивився ці сюжети, то неймовірно боявся б армії. Кожна історія нагадує кульмінацію блокбастера. Кожен герой – молодого грецького бога. Я б додивлявся кожен матеріал із дивовижною сумішшю захоплення та сорому. А ще – із гострим відчуттям невідповідності себе побаченому. І так – я був би певен, що не народжений для війни.
Насправді армійський побут більшості підрозділів на 90% складається з рутини і на 10% – з надзусиль. Причому рутина – це не лише раптове затишшя в окопах. Це ремонт машин та обслуговування техніки. Облік та діловодство. Логістика та продслужба. Це величезна кількість спеціальностей, де потрібні руки та мізки, мізки та руки. Але в тому й особливість, що журналісти привозять з армії розповіді лише про ті самі 10% надзусиль, які вселяють глядачеві пієтет та страх. В результаті – армія потрапляє у пастку глорифікації.
Медіа створили у країни два протилежні настрої. Перший: "армія – територія героїв, які здійснюють подвиги". Другий: "я не схожий на них, а значить, це не для мене". Внаслідок цього армія очолює рейтинг довіри, вулиці завішані рекрутинговими білбордами, а люди при цьому бігають від повісток.
Ті, хто хотів стати героями – давно вже ними стали. Ті, хто мріяв про славу та кар'єру – просто зараз добувають одне та інше. Апелювати до них безглуздо, всі ці люди вже встигли вбратися в піксель. Героїзація служби в армії вже не потрібна. Потрібна рутинізація.
Армія – це роботодавець, який платить високі – за мірками країни – зарплати. Причому вона платить їх не лише за перемогу над німейським левом та лернейською гідрою. Вона платить їх тим, хто гострить Гераклові меч, лагодить йому корч і заповнює журнал обліку подвигів. Вона платить її сержанту по МЗ – який по роздавальній відомості видає лопати для очищення авгієвих стаєнь. Старшому техніку – який стежить за кіньми Діомеда. Зв'язківцям – які перепрошивають Гераклу рації та налаштовують "кропиву" на планшеті.
Але всі ці люди лишаються під радарами українських медіа. Весь наш контент про армію натякає, що Геракл воює самотужки. Що єдиний спосіб бути поруч із ним – це бути йому пропорційним. Що армія – місце для напівбогів, якими можна захоплюватися лише на відстані. І це породжує спотворення, яке робить ідею мобілізації неможливою.
У медіасвіті емоції – це нафта. Той, хто їх здобув, той і озолотився. А тому ЗМІ вибирають із різноманіття армійських історій саме ті, що здатні викликати шок, трепет та скорботу. Це чудовий спосіб заробляти клікбейт. І абсолютно нікудишній – щоб продавати армію як роботодавця.
Будні армійського кухаря неймовірно звичайні. Старшому водієві не потрібен мйольнір для ремонту волонтерського корча.
Я взагалі не зустрічав на війні тих, хто був для неї народжений. У роті, з якою я починав служити, були шкільна вчителька, айтівець із Івано-Франківська та цирковий мім із Києва. Бачив в армії трактористів та маркетологів. Бізнесменів і барменів. Власників пасік та СТО.
Можливо, річ у тім, що я не встиг повоювати в кадровій армії. Вона вигравала нам час у 2022-му. Тримала фронт, поки стрімко тренували всіх, хто прийшов до військкоматів у перші дні після вторгнення. А потім співвідношення мобілізованих та кадрових стало таким, що армія перетворилася на народну.
25 місяців тому я судив про війну з фільмів та комп'ютерних ігор. Не повторюйте моїх помилок. Війна не схожа ні на те, ні на інше. Ми не стріляємо з ранку до вечора. Не здійснюємо подвиги в режимі 24/7. Ми абсолютно необов'язково виглядаємо епічно і точно не нагадуємо ваших улюблених кіногероїв. Коли зніматимуть фільм про цю війну – нас не покличуть навіть у масовку.
А ще я не дивлюся телевізор.
Річ не в тім, що там немає сюжетів про армію. Проблема в тому, що у цих сюжетах немає армії. Ті, хто знімають війну, щоразу потрапляють в ту саму пастку. У їхніх матеріалах надлюди творять надзусилля: щодня штурмують посадки, тримають оборону втрьох проти роти, здійснюють подвиги та мстять за друзів. Героями цих сюжетів можна захоплюватись. Їх можна обожнювати. Але з ними неможливо себе співвіднести.
Якби я дивився ці сюжети, то неймовірно боявся б армії. Кожна історія нагадує кульмінацію блокбастера. Кожен герой – молодого грецького бога. Я б додивлявся кожен матеріал із дивовижною сумішшю захоплення та сорому. А ще – із гострим відчуттям невідповідності себе побаченому. І так – я був би певен, що не народжений для війни.
Насправді армійський побут більшості підрозділів на 90% складається з рутини і на 10% – з надзусиль. Причому рутина – це не лише раптове затишшя в окопах. Це ремонт машин та обслуговування техніки. Облік та діловодство. Логістика та продслужба. Це величезна кількість спеціальностей, де потрібні руки та мізки, мізки та руки. Але в тому й особливість, що журналісти привозять з армії розповіді лише про ті самі 10% надзусиль, які вселяють глядачеві пієтет та страх. В результаті – армія потрапляє у пастку глорифікації.
Медіа створили у країни два протилежні настрої. Перший: "армія – територія героїв, які здійснюють подвиги". Другий: "я не схожий на них, а значить, це не для мене". Внаслідок цього армія очолює рейтинг довіри, вулиці завішані рекрутинговими білбордами, а люди при цьому бігають від повісток.
Ті, хто хотів стати героями – давно вже ними стали. Ті, хто мріяв про славу та кар'єру – просто зараз добувають одне та інше. Апелювати до них безглуздо, всі ці люди вже встигли вбратися в піксель. Героїзація служби в армії вже не потрібна. Потрібна рутинізація.
Армія – це роботодавець, який платить високі – за мірками країни – зарплати. Причому вона платить їх не лише за перемогу над німейським левом та лернейською гідрою. Вона платить їх тим, хто гострить Гераклові меч, лагодить йому корч і заповнює журнал обліку подвигів. Вона платить її сержанту по МЗ – який по роздавальній відомості видає лопати для очищення авгієвих стаєнь. Старшому техніку – який стежить за кіньми Діомеда. Зв'язківцям – які перепрошивають Гераклу рації та налаштовують "кропиву" на планшеті.
Але всі ці люди лишаються під радарами українських медіа. Весь наш контент про армію натякає, що Геракл воює самотужки. Що єдиний спосіб бути поруч із ним – це бути йому пропорційним. Що армія – місце для напівбогів, якими можна захоплюватися лише на відстані. І це породжує спотворення, яке робить ідею мобілізації неможливою.
У медіасвіті емоції – це нафта. Той, хто їх здобув, той і озолотився. А тому ЗМІ вибирають із різноманіття армійських історій саме ті, що здатні викликати шок, трепет та скорботу. Це чудовий спосіб заробляти клікбейт. І абсолютно нікудишній – щоб продавати армію як роботодавця.
Будні армійського кухаря неймовірно звичайні. Старшому водієві не потрібен мйольнір для ремонту волонтерського корча.
Логіст не здійснює подвиг, коли видає за накладною майно. Діловод не схожий на Тоні Старка в момент заповнення чергового журналу. І від їхніх історій журналісти звикли відмахуватись.
Втім, не журналістами єдиними. Кінематограф привчив нас бачити у війні подвиг і трагедію, епос і смерть, торжество духу та велич жертви. Комп'ютерні ігри навчили тому, що солдатські будні 24/7 складаються з вогневого контакту. Якщо боєць не спить, то стріляє. Якщо не стріляє – спить.
Третя штурмова вже зрозуміла цю пастку – і тому на рекламних білбордах висить запрошення "працювати в армії". Тому що в армії справді можна працювати. Не перемагати Таноса. Не бурити метеорит. Не підривати зірку смерті. Думати, варити борщ, ремонтувати речі. Бонусом ти отримуєш почуття приналежності, привід для самоповаги, пільги та статус.
Але натомість ми вже третій рік живемо в ситуації збитої оптики. Що вище на п'єдестал ставлять нас – то менше люди хочуть до нас. Що героїчніше описують наш побут – то менше інші хочуть його з нами ділити. До війни ми говорили про те, що заручник клікбейту – це здоровий глузд.
Але останні три роки заручник військового клікбейту – це країна.
Втім, не журналістами єдиними. Кінематограф привчив нас бачити у війні подвиг і трагедію, епос і смерть, торжество духу та велич жертви. Комп'ютерні ігри навчили тому, що солдатські будні 24/7 складаються з вогневого контакту. Якщо боєць не спить, то стріляє. Якщо не стріляє – спить.
Третя штурмова вже зрозуміла цю пастку – і тому на рекламних білбордах висить запрошення "працювати в армії". Тому що в армії справді можна працювати. Не перемагати Таноса. Не бурити метеорит. Не підривати зірку смерті. Думати, варити борщ, ремонтувати речі. Бонусом ти отримуєш почуття приналежності, привід для самоповаги, пільги та статус.
Але натомість ми вже третій рік живемо в ситуації збитої оптики. Що вище на п'єдестал ставлять нас – то менше люди хочуть до нас. Що героїчніше описують наш побут – то менше інші хочуть його з нами ділити. До війни ми говорили про те, що заручник клікбейту – це здоровий глузд.
Але останні три роки заручник військового клікбейту – це країна.
Видавництво Vivat – це найкраще, що може статися з автором.
Кажу з власного досвіду: «Дикий Захід» я довірив саме їм. У нашій співпраці було стільки турботи, уваги та любові, що мого друга Паштета я теж умовив іти до Вівату.
Саме там вийшли його книги «Я працюю на цвинтарі» та «Бабуся вмирати не любила». Так само у Vivat мала вийти третя книга Паштета – «Битись не можна відступити». Але тираж – разом із друкарнею «Фактор-Друк» – було знищено російськими ракетами. Загинуло 7 людей. Поранено двадцять дві.
«Фактор-Друк» був друкарнею видавництва Vivat – і працював у Харкові. Саме у Харкові українські видавництва друкували 90% усіх тиражів – включно зі шкільними підручниками. Тепер книжковий ринок України ризикує просісти щонайменше на третину.
«Віват» буде відновлювати виробництво. Ворог знищив приблизно чверть друкарні. Але решта потужностей вціліла.
Ми можемо допомогти сімʼям загиблих. Та видавництву. Тримайте посилання:
https://send.monobank.ua/jar/ciaBHjkCD
Кажу з власного досвіду: «Дикий Захід» я довірив саме їм. У нашій співпраці було стільки турботи, уваги та любові, що мого друга Паштета я теж умовив іти до Вівату.
Саме там вийшли його книги «Я працюю на цвинтарі» та «Бабуся вмирати не любила». Так само у Vivat мала вийти третя книга Паштета – «Битись не можна відступити». Але тираж – разом із друкарнею «Фактор-Друк» – було знищено російськими ракетами. Загинуло 7 людей. Поранено двадцять дві.
«Фактор-Друк» був друкарнею видавництва Vivat – і працював у Харкові. Саме у Харкові українські видавництва друкували 90% усіх тиражів – включно зі шкільними підручниками. Тепер книжковий ринок України ризикує просісти щонайменше на третину.
«Віват» буде відновлювати виробництво. Ворог знищив приблизно чверть друкарні. Але решта потужностей вціліла.
Ми можемо допомогти сімʼям загиблих. Та видавництву. Тримайте посилання:
https://send.monobank.ua/jar/ciaBHjkCD
Я рідко викладаю відео своїх інтервʼю
Мені більше до вподоби писати тексти. Але час зараз в дефіциті, а тому я не впевнений, що встигну все сказане перенести на папір
Тому я зроблю виняток
Тут про армію, мовне питання, БПЛА, ідентичність, мобілізацію і демобілізацію, про те, чим відрізняється ухилянт від фаталіста і що не так с телемарафоном
https://www.youtube.com/watch?v=GA86HjcVWNM
Мені більше до вподоби писати тексти. Але час зараз в дефіциті, а тому я не впевнений, що встигну все сказане перенести на папір
Тому я зроблю виняток
Тут про армію, мовне питання, БПЛА, ідентичність, мобілізацію і демобілізацію, про те, чим відрізняється ухилянт від фаталіста і що не так с телемарафоном
https://www.youtube.com/watch?v=GA86HjcVWNM
YouTube
Павло Казарін про ЗСУ, висвітлення війни, українську ідентичність, фронт та роль БПЛА
Стати спонсором каналу - https://www.youtube.com/channel/UCozzcggrnIZPLgDSVA4qKCQ/join
Павло Казарін, журналіст, публіцист, військовий ЗСУ — в інтерв’ю для LIGA.net. Книга «Дикий Захід Східної Європи», тексти Казаріна, ЗСУ, досвід перебування в армії, мовне…
Павло Казарін, журналіст, публіцист, військовий ЗСУ — в інтерв’ю для LIGA.net. Книга «Дикий Захід Східної Європи», тексти Казаріна, ЗСУ, досвід перебування в армії, мовне…
Forwarded from Шрайк Ньюс
#Изменения на карте по итогам мая 2024.
Решил сделать карту в таком масштабе, чтобы было видно все активные участки фронта.
Постоянно слышу, что армия РФ активно наступает и вот-вот будет в (подставьте что угодно).
Наступать-то она наступает, но кроме быстрого хапка серой зоны на севере Харьковской области (где сейчас тоже ступор), темпы так себе.
Решил сделать карту в таком масштабе, чтобы было видно все активные участки фронта.
Постоянно слышу, что армия РФ активно наступает и вот-вот будет в (подставьте что угодно).
Наступать-то она наступает, но кроме быстрого хапка серой зоны на севере Харьковской области (где сейчас тоже ступор), темпы так себе.
Знайомтесь, це Рокса
До війни ми працювали разом на ICTV. 2022-го - обидвоє пішли в армію. Тиждень тому виповнилося два роки, як Рокса служить. Тільки тепер вона лейтенант Рокса. В одній дуже спроможній бригаді.
До другої річниці служби вона відкрила збір. Змогла зібрати половину необхідного – і збір забуксував. І, знаєте, в цьому є щось страшенно несправедливе.
Роксі – 29. Вона могла б працювати на ТБ. Їздити за кордон. «Втомлюватися від війни» та викладати фото з відпустки. Натомість вона два роки не вилазить із передка. А тому я вважаю, що нам потрібно допомогти їй закрити збір.
Тим більше, що він не такий уже й великий. Ось посилання:
https://send.monobank.ua/jar/2rnRBc5YGZ
До війни ми працювали разом на ICTV. 2022-го - обидвоє пішли в армію. Тиждень тому виповнилося два роки, як Рокса служить. Тільки тепер вона лейтенант Рокса. В одній дуже спроможній бригаді.
До другої річниці служби вона відкрила збір. Змогла зібрати половину необхідного – і збір забуксував. І, знаєте, в цьому є щось страшенно несправедливе.
Роксі – 29. Вона могла б працювати на ТБ. Їздити за кордон. «Втомлюватися від війни» та викладати фото з відпустки. Натомість вона два роки не вилазить із передка. А тому я вважаю, що нам потрібно допомогти їй закрити збір.
Тим більше, що він не такий уже й великий. Ось посилання:
https://send.monobank.ua/jar/2rnRBc5YGZ
Forwarded from Не Алексей
Всі кажуть, шо "економічне бронювання" - це така нова форма справедливості і шось на ліберальному.
Окей, гугл, я якраз чув, шо я ліберал.
У мене питання. Як у ліберала до лібералів.
А скажіть, будь-ласка, чи буде до економічного бронювання економічна демобілізація? Чи хоча б економічна тимчасова відпустка? Ну знаєте, коли солдат сам вирішує, де він потрібніше, на фронті, чи на економічному фронті, і якщо платить 20 тисяч на місяць, то звільняється від служби?
Гарна ж ідея, справедлива, логічне продовження вашої? А шо люди після цього почнуть воювати місяць через два - ну, ви хотіли справедливості у вашому збоченному розумінні - ось вона. Впевнений, всі погодяться, що обпаленому контуженому штурмовику воювати місяць через два це набагато справедливіше ніж економічне бронювання Слобоженка і всіх його друзів-арбітражників.
Ви питаєте, що буде з фронтом? А не треба цього питати. Справедливість буде з фронтом. Така, як економічне бронювання справедливість. Та і з країною в цілому справедливість буде саме така.
Окей, гугл, я якраз чув, шо я ліберал.
У мене питання. Як у ліберала до лібералів.
А скажіть, будь-ласка, чи буде до економічного бронювання економічна демобілізація? Чи хоча б економічна тимчасова відпустка? Ну знаєте, коли солдат сам вирішує, де він потрібніше, на фронті, чи на економічному фронті, і якщо платить 20 тисяч на місяць, то звільняється від служби?
Гарна ж ідея, справедлива, логічне продовження вашої? А шо люди після цього почнуть воювати місяць через два - ну, ви хотіли справедливості у вашому збоченному розумінні - ось вона. Впевнений, всі погодяться, що обпаленому контуженому штурмовику воювати місяць через два це набагато справедливіше ніж економічне бронювання Слобоженка і всіх його друзів-арбітражників.
Ви питаєте, що буде з фронтом? А не треба цього питати. Справедливість буде з фронтом. Така, як економічне бронювання справедливість. Та і з країною в цілому справедливість буде саме така.
Під час Громадянської війни в США армія північних штатів у якийсь момент почала відчувати дефіцит людей. Тоді Конгрес ухвалив перший в історії країни закон про призов. У ньому прописали можливість відстрочки – за $300 чоловік міг відкупитись на рік.
Незабаром представники низів почали говорити, що йде війна багатих, де бʼються бідні. У липні 1863 року ця політика призвела до бунтів. Якщо ви дивилися фільм «Банди Нью-Йорка», то там дуже яскраво це показано.
Тут повинен бути якийсь висновок, але навіщо
Незабаром представники низів почали говорити, що йде війна багатих, де бʼються бідні. У липні 1863 року ця політика призвела до бунтів. Якщо ви дивилися фільм «Банди Нью-Йорка», то там дуже яскраво це показано.
Тут повинен бути якийсь висновок, але навіщо
Forwarded from Tregubov's Purrple Chamber
У мене є раціональна пропозиція.
А давайте припинимо прикривати сраки смертельно небезпечними ініціативами?
“Економічне бронювання” - це відкуп від обов’язку захищати країну. Що з цього буває, нам розкаже світова історія. Бувають з цього бунти водночас в війську та в тилу, бо фраза “воюють тільки бідні” стає вже не просто балачками для вбогих, а реальністю.
Плюс давайте-но подумаємо, що про це скажуть люди, які в війську зараз. А скажуть вони таке - а можна мені на дембель, я 20 тисяч платитиму. Ні? А що ж так? А чому їм можна, а мені не можна?
І заради чого це все?
А це все заради того, щоб прикрити той факт, що в нас державне оподаткування працює по принципу “мистецтво ощипувати гуся так, щоб він тобі нічого не відщипнув”. Створення “клубу білого бізнесу”, захищеного від кошмарінга - як натяк, що всі інші закошмарені будуть. Постійні взаємонерозуміння із партнерами - ті питають, як економіку з тіні будете виводите, а їм у відповідь “сильнішим тиском”. Реформи перед керівництвом досвічених регіоналів. Відсутність офіційних голів митниці і податкової, замість яких - виконуючі обов’язки та вічний дух Даніла Гетьманцева. Власне, це не я все придумав - бізнес-омбудсмен теж бачить проблему в податковій. Бізнес затиснутий між війною та Гетьманцевим, і ще не факт, що страшніше.
І щоб все це компенсувати, вкидується ідеальна ідея системи “ і вівці цілі, і вовки ситі, і пастуху вічна пам’ять” - ідея економічного бронювання. Бізнесу полегше. Бюджету полегше. Частині ухилянтів полегше.
Правда, війську капець і в соціумі істерія - але ж це вже не сфера відповідальності того ж пана Гетьманцева, еге ж? Це іншим розгрібати.
А давайте так, щоб ні?
А давайте припинимо прикривати сраки смертельно небезпечними ініціативами?
“Економічне бронювання” - це відкуп від обов’язку захищати країну. Що з цього буває, нам розкаже світова історія. Бувають з цього бунти водночас в війську та в тилу, бо фраза “воюють тільки бідні” стає вже не просто балачками для вбогих, а реальністю.
Плюс давайте-но подумаємо, що про це скажуть люди, які в війську зараз. А скажуть вони таке - а можна мені на дембель, я 20 тисяч платитиму. Ні? А що ж так? А чому їм можна, а мені не можна?
І заради чого це все?
А це все заради того, щоб прикрити той факт, що в нас державне оподаткування працює по принципу “мистецтво ощипувати гуся так, щоб він тобі нічого не відщипнув”. Створення “клубу білого бізнесу”, захищеного від кошмарінга - як натяк, що всі інші закошмарені будуть. Постійні взаємонерозуміння із партнерами - ті питають, як економіку з тіні будете виводите, а їм у відповідь “сильнішим тиском”. Реформи перед керівництвом досвічених регіоналів. Відсутність офіційних голів митниці і податкової, замість яких - виконуючі обов’язки та вічний дух Даніла Гетьманцева. Власне, це не я все придумав - бізнес-омбудсмен теж бачить проблему в податковій. Бізнес затиснутий між війною та Гетьманцевим, і ще не факт, що страшніше.
І щоб все це компенсувати, вкидується ідеальна ідея системи “ і вівці цілі, і вовки ситі, і пастуху вічна пам’ять” - ідея економічного бронювання. Бізнесу полегше. Бюджету полегше. Частині ухилянтів полегше.
Правда, війську капець і в соціумі істерія - але ж це вже не сфера відповідальності того ж пана Гетьманцева, еге ж? Це іншим розгрібати.
А давайте так, щоб ні?
Forwarded from Шрайк Ньюс
До сих пор в чатике встречаются саркастические вопросы про "спутник Притулы". Люди не особо хотят вникать, поэтому просто повторяют распространяемую кем-то чепуху.
Некоторые вообще верят, что у спутника закончилась аренда. Но нет, сразу же говорилось, что доступ к снимкам одного спутника передается навсегда, а на год предоставляется доступ к снимкам других спутников этой компании. Год прошел, данные других спутников уже недоступны, эту информацию и переврали.
Давайте на примере свежего снимка компании ICEYE, у которой и "куплен" спутник, глянем что и как.
✔️Почему нам не показывают снимки?
Потому что спутник работает для Сил обороны, а не для потехи публики.
К тому же, гляньте на снимок порта в Гаване, много вам было бы понятно без дополнительных подписей? Спутник делает не оптические снимки, а в формате SAR. Для их расшифровки нужны специальные навыки.
✔️А нафига он тогда?
Опять-таки смотрим на эти две фотки - они сделаны ночью во время дождя сквозь тучи. Обычные спутники так не могут.
Некоторые вообще верят, что у спутника закончилась аренда. Но нет, сразу же говорилось, что доступ к снимкам одного спутника передается навсегда, а на год предоставляется доступ к снимкам других спутников этой компании. Год прошел, данные других спутников уже недоступны, эту информацию и переврали.
Давайте на примере свежего снимка компании ICEYE, у которой и "куплен" спутник, глянем что и как.
✔️Почему нам не показывают снимки?
Потому что спутник работает для Сил обороны, а не для потехи публики.
К тому же, гляньте на снимок порта в Гаване, много вам было бы понятно без дополнительных подписей? Спутник делает не оптические снимки, а в формате SAR. Для их расшифровки нужны специальные навыки.
✔️А нафига он тогда?
Опять-таки смотрим на эти две фотки - они сделаны ночью во время дождя сквозь тучи. Обычные спутники так не могут.